Зелений дім

Частина І

Сержант кидає погляд на матір Патросінію — гедзь і далі сидить на її лобі. Човен то занурюється носом у каламутну воду, то здіймається над нею, посуваючись між двома стінами дерев, від яких лине гарячий, липкий випар. Голі до пояса жандарми сплять, скулившись під навісом з пальмового листя, що укриває їх від зеленкувато-жовтого полудневого сонця: голова Малюка спочиває на череві Важкого, з Блондина струмує піт, а Чорний хропе з відкритим ротом. Човен супроводжує хмара москітів, між тілами шастають метелики, оси, жирні мухи. Мотор рівно гуркоче, глухне, знову гуркоче, лоцман Ньєвес лівою рукою стернує, у правій тримає цигарку, і його бронзове обличчя лишається незворушним під солом’яним капелюхом. Ці місцеві, із сельви, якісь ненормальні, чому вони не пітніють, як кожен порядний християнин? На кормі, заплющивши очі, заклякла мати Анхеліка, її обличчя вкрите безліччю зморщок; щомиті вона висуває кінчик язика, облизує спітнілий вусик над верхньою губою і спльовує. Бідолашна старенька, не для неї таке мордування. Гедзь змахує синіми крильцями, поволі злітає з почервонілого чола матері Патросінії і, виписуючи кола в білому світлі, зникає. Лоцман збирається вимкнути мотор, — сержанте, допливаємо, за цією розпадиною Чікаїс. Але серце підказує сержантові, що там нікого не буде. Вщухає шум мотора, черниці й жандарми розплющують очі, підводять голови, роззираються. Лоцман Ньєвес править човном навстоячки, занурюючи весло то з правого борту, то з лівого, човен тихо підпливає до берега, жандарми встають, одягають сорочки і кепі, поправляють гетри. За вигином річки стіна рослинності на правому березі раптом уривається, і в прогалині видні вузенька смуга червонястої землі — глибокий яр, що спускається до маленької затоки; багнистої, повної каміння, зарослої тростиною і папороттю. Біля берега не видно жодного човна, в яру — жодної людської постаті. Човен торкається дна, Ньєвес та жандарми зіскакують і чалапають до берега по свинцевому мулу. Справжній собі цвинтар, серце не обманювало, мангачі[1] мали рацію. Сержант, трохи зігнувшись, стоїть на носі, лоцман і жандарми підтягають човен до сухої землі. Допоможіть черницям, візьміться по двоє за руки, зробіть стільчики і перенесіть їх, щоб вони не замочилися. Мати Анхеліка важко сідає на руки Чорного й Важкого, мати Патросінія, поки Малюк та Блондин сплітають руки, щоб перенести її, вагається, а тоді, плюхнувшись урешті на «сидіння», червоніє мов рак. Жандарми, похитуючись, переходять мілину й опускають черниць на землю там, де закінчується болото. Сержант сплигує з човна, підходить до схилу, а мати Анхеліка вже рішуче видирається нагору, за нею — мати Патросінія, обидві, майже рачкуючи, зникають у клубах червоні куряви. Земля в яру м’яка, вминається на кожному кроці сержант і жандарми теж піднімаються нагору, вгрузаючи по коліна; вони зігнуті, задихаються від пилюки й затуляють носовичками роти. Важкий весь час чхає і спльовує. Нагорі вони обтрушують один одному мундири, і сержант роззирається на всі боки: кругленька галявина, жменька хижок з покрівлями, схожими на стіжки, невеличкі ділянки маніоки й бананів, а довкола густий ліс. Поміж хижками — деревця, з гілля яких звисають овальні кошики — гнізда паукарів[2]. Я ж попереджав вас, мати Анхеліко, киньте оту вашу впертість, тепер ви впевнилися — тут немає жодної живої душі. Але мати Анхеліка обстежує всі закутки, заходить до однієї хижки, виходить, зазирає до другої, плескає в долоні, щоб відігнати мух, не спиняється ні на секунду, і здалеку здається, ніби там, у клубах пилюки, сновигає не вона, а її затверділа сутана, якась украй непосидюща тінь. Натомість мати Патросінія стоїть непорушно — руки її заховані під сутаною, очі раз по раз оббігають безлюдне селище. Кілька гілок тремтить, чується джеркотіння, і зграйка птахів з зеленими крилами, чорними дзьобами і блакитними грудцями починає галасливо кружляти над спорожнілими хижками Чікаїса; жандарми і черниці проводжають птахів поглядами, поки вони не зникають у хащах, але крики їхні ще чути якийсь час. Тут є папужки, треба запам’ятати на той випадок, якщо не буде харчів. Але від їхнього м’яса, благочестива мати, дістають дизентерію, тобто людині весь час спорожнюється шлунок. З яру вигулькує солом’яний капелюх і засмагле обличчя лоцмана Ньєвеса, — отож і маєте, всі агваруни повтікали. Ну і вперті ці черниці, чому, скажіть, було їм нас не послухати? Мати Анхеліка підходить, і от уже її вузлуваті, тверді руки в коричневому ластовинні злітають і перед обличчям сержанта, — вони повинні бути десь неподалік, вони речей своїх не забрали, треба почекати, вони повернуться. Жандарми перезираються, сержант закурює цигарку, два паукари літають над ними, волого виблискуючи чорно-золотим пір’ям. Ось і пташки, геть усе в Чікаїсі лишається на своїх місцях. Крім агварунів, — сміється Важкий, — чому було не захопити їх зненацька? Мати Анхеліка сопе, — хіба ж ви їх не знаєте, матінко? — сива волосина в неї на підборідді легенько тремтить, — вони бояться білих, отож і ховаються: поки ми звідси не підемо, агваруни й носа не покажуть. Маленька кругленька мати Патросінія теж підходить, стає поміж Блондином і Чорним. Але ж торік вони не ховалися, навпаки, вийшли до нас, привітали, почастували свіжою рибою, хіба ви, сержанте, не пам'ятаєте? Мати Патросініє, тоді вони нічого не знали, а тепер збагнули, що до чого, треба це врешті зрозуміти. Жандарми і лоцман Ньєвес сідають на землю й роззуваються, Чорний відгвинчує ковпачок фляжки, п’є і зітхає. Мати Анхеліка підводить голову: нехай напнуть намети, сержанте, — зморщене обличчя, — нехай натягнуть москітні сітки, — незворушний погляд, — ми зачекаємо, поки агваруни повернуться, — надтріснутий голос, — і не треба робити такої міни, я знаю, що кажу. Сержант кидає цигарку, затоптує її, — яка мені різниця, хлопці, підйом. Раптом зринає кудкудакання, з хащів вискакує курка.

Блондин і Малюк переможно кричать, женуться за чорною, в білих цятках куркою, хапають її, очі матері Анхеліки спалахують, — що ви робите, бандити! — вона погрожує їм кулаком, — хіба це ваша курка, негайно її відпустіть. І сержант: відпустіть, але ж, матінко, коли ми вже тут, то треба щось їсти, не конати ж нам з голоду. А мати Анхеліка: не дозволю цього, хіба люди довірятимуть нам, коли ми крастимемо їхню птицю? І повновида рум’янощока мати Патросінія теж підтакує: красти — значить ображати бога, хіба ви, сержанте, не знаєте заповідей? Курка опиняється на землі, квокче, розправляє крила і незграбно тікає, а сержант здвигає плечима: навіщо вводити себе в оману, ви ж знаєте цих індіанців не гірше від мене. Жандарми прямують до яру, з дерев знову лунає вереск папужок і паукарів, дзижчать комахи, легенький вітрець ворушить пальмове листя на покрівлях Чікаїса. Сержант послаблює гетри, бурчить щось крізь затиснені зуби, кривиться, і лоцман Ньєвес плескає його по плечу: не псуйте собі кров, сержанте, дивіться на все спокійніше. Сержант крадькома вказує на черниць: така служба, доне Адріан, хоч кого виведе з себе. Мати Анхеліку мучить спрага, а може, й гарячка, — духом я сильна, але тілом уже немічна, мати Патросініє, — одначе та заперечує: ні, ні, не кажіть так, мати Анхеліко, зараз жандарми повернуться, поп’єте лимонаду, й вам одразу покращає, ось побачите. Чи то не про мене вони перешіптуються? — сержант неуважно озирається довкіл, — може, мене за дурня вважають? — обмахується кепі, — от поганки, — і раптом звертається до лоцмана Ньєвеса: добре виховані люди не перешіптуються у товаристві, — а той на це: сержанте, подивіться, жандарми біжать назад. Човен? Так, — притакує Чорний. З агварунами? І Блондин: так, мій сержанте, — і Малюк: так, — і Важкий, і черниці: так, так. Усі метушаться, перепитують одне одного, й тоді сержант: Блондине, вертайся до яру, попередиш нас, коли вони підніматимуться, а решта — ховайтесь. Лоцман Ньєвес підбирає з землі гетри й карабіни, жандарми й сержант прямують до найближчої хижки, але черниці лишаються стояти на галявині. Хай матінки сховаються, мерщій, мати Патросініє, мати Анхеліко. Ті перезираються, шепочуть щось, переступають з ноги на ногу; входять до хижки навпроти. Блондин вистромлюється з кущів, які затуляють його від агварунів, тицяє пальцем у напрямку річки: вже висідають, сержанте, прив’язують човен, уже йдуть сюди, — а той йому: дурню, хутчій ховайся і будь напоготові. Лежачи долічерева, Важкий і Малюк слідкують крізь шпарки в стіні з пальмових жердин за галявиною, Чорний і лоцман Ньєвес стоять в глибині хижки, а Блондин, прибігши чимдуху, вклякає навпочіпки біля сержанта. Ось вони, мати Анхеліко, вони вже там, — і мати Анхеліка: хоч я й стара, але очі маю добрі, мати Патросініє, бачу їх, усіх шістьох. Попереду йде розпатлана баба з брудно-білим клаптем тканини на стегнах, груди в неї темні, великі, звисають аж до пояса. За нею — два чоловіки, непевного віку, низенькі, опасисті, на кощавих ногах, стегна прикриті темно-жовтими шматками матерії, що підв'язані ліанами, сідниці голі, волосся спадає на чоло, сягаючи брів. Чоловіки несуть грона бананів. Далі — двоє дівчаток у вінках з пальмового волокна, в одної — в носі колечко, друга — із шкіряними браслетами на кісточках ніг. Обидві голі, як і хлопчик, що йде слідом — він худіший і, здається, наймолодший. Вони обдивляються безлюдну галявину, баба відкриває рота, чоловіки похитують головами. Будете розмовляти з ними, мати Анхеліка? А сержант: так, черниці зараз виходять, увага, хлопці. Шість голів повертаються, застигають. Черниці, посміхаючись, крок за кроком наближаються до агварунів, і водночас, майже непомітно для ока, агваруни притуляються одне до одного, стають єдиним, закам’янілим тілом. Шість пар очей невідривно стежать за двома постатями в темних сутанах, які пливуть до них. Якщо почнуть упиратися й викидати коники, починаймо, хлопці, і жодного пострілу, не настрахайте їх. А Блондин: вони дозволяють черницям підійти, сеньйоре сержант, я думав, що вони втечуть, тільки-но їх угледять. І Важкий: які свіженькі дівчатка, які молоденькі чи не так, мій сержанте? Тебе, Важкий, хіба що могила виправить. Черниці спиняються, тієї ж миті дівчатка відступають назад й обхоплюють ноги баби, яка плескає себе по плечах долонями, від цього її величезні обвислі груди починають розгойдуватися. Мати Анхеліка вуркоче, спльовує, посилає в повітря потік тріскучих, свистячих, хрипких звуків, потім умовкає й знову починає вуркотіти, а руки її урочисто окреслюють якісь знаки перед нерухомими, блідими й непорушними обличчями індіанців. Хлопці, вона говорить їхньою поганською мовою й плюється точнісінько так, як ті чунчі[3]. Це повинно їм сподобатися, сеньйоре сержант, адже християнка розмовляє по-їхньому, тільки тихо, хлопці, бо якщо вони почують нас, то можуть повтікати. Вуркотіння матері Анхеліки, її густий, невиразний голос долинає до хижки, і тепер уже Чорний та лоцман Ньєвес, притиснувшись обличчям до стіни, починають видивлятися крізь щілини. Мати Анхеліка з матір’ю Патросінією й чоловіки-агваруни обмінюються усмішками й знаками поваги, — вона вже їх навколо пальця обвела, хлопці, ну й розумна ця черниця. До того ж така освічена, чи знаєте, сеньйоре сержант, що в місії вчаться цілодобово? Краще б там замолювали наші гріхи, Малюче. Мати Патросінія всміхається бабі, але та похмуро відвертає очі, притримуючи дівчаток за плечі. Про що вони там розбалакують, сержанте? Мати Анхеліка й обидва чоловіки корчать гримаси, жестикулюють, плюють на землю, перебиваючи одне одного, і раптом троє дітей відскакують від баби й біжать, голосно сміючись. Цей шмаркач дивиться на нас, хлопці, очами так і прикипів. Зверніть увагу, сержанте, який здихляк. Голова величезна, а тільце маленьке — геть тобі павук. З-під пасма волосся великі очі хлопця втупились просто в хижку. Чорний від сонця, як мураха, ноги криві й тоненькі. Раптом він здіймає руку догори, — чуєте, хлопці, кричить, паскудник, помітив нас, сеньйоре сержант, — за стіною лунають прокляття, починається штовханина, і коли жандарми, натикаючись один на одного, вискакують з хижки, розлягається гортанний крик. Опустіть гвинтівки, віслюки, — мати Анхеліка гнівно вказує рукою на жандармів, — ось вам лейтенант покаже. Обидві дівчинки ховають обличчя у м’яких грудях старої, які приминаються їй до живота, а хлопчик, вибалушивши очі, застигає на півдорозі між жандармами й черницями. Один з агварунів упускає з рук гроно бананів, десь квокче курка. Лоцман Ньєвес стоїть на порозі хижки — цигарка в зубах, капелюх на потилиці. Що ви, сержанте, собі думаєте? — мати Анхеліка аж підскакує, — чому ви втручаєтеся, коли вас не кличуть? Але ж варто їм опустити гвинтівки, як чунчі враз ушиються, мати Анхеліко, — однак вона погрожує йому веснянкуватим кулаком, і сержант: хлопці, опустіть гвинтівки. Мати Анхеліка знову лагідно вмовляє агварунів, її руки напружено виводять у повітрі повільні, дедалі переконливіші візерунки, й обидва чоловіки чимраз м’якшають, починають відповідати, щоправда, коротко, а вона, посміхаючись, невпинно вуркоче далі. Хлопчик підходить до жандармів, обнюхує гвинтівки, обмацує їх, і Важкий легенько стукає його в чоло, хлопчик затуляється, кричить, — що, налякався, виплодку! — сміх стрясає м’яке черево Важкого, жирне підборіддя й вилиці. Мати Патросінія змінюється на обличчі: посоромився б, нечемо, так лаятися, май хоч крихту поваги до черниць, — і Важкий: перепрошую, — зніяковіло трясе бичачою головою, — само злетіло з язика, мати, от завжди таке зі мною. Дівчатка й хлопчик крутяться поміж жандармів, придивляються до них, торкаються кінчиками пальців. Мати Анхеліка й обидва чоловіки приязно похрюкують; удалині ще сяє сонце, але над їхніми головами небо поволі вкривається хмарами, над верхівками дерев ніби виростає ще один ліс із білих, густих хмарин — ось-ось задощить. Вилаяла ж нас мати Анхеліка, а ми нічого. Мати Патросінія посміхається: дурнику, яка ж то образа — віслюк, це просто тварина, не набагато кмітливіша від тебе, — а мати Анхеліка повертається до сержанта: вони їстимуть разом з нами, принесіть з берега подарунки й лимонад. Той киває головою, віддає розпорядження Малюкові й Блондину, вказуючи на яр, — оце так банкет, чортівня якась, зелені банани й сира риба. Діти сновигають навколо Важкого, Чорного та лоцмана Ньєвеса, а мати Анхеліка, чоловіки й стара баба розкладають на землі бананове листя, входять до хижок, виносять глиняний посуд та маніоку, розпалюють невеличке вогнище, загортають у бананове листи багрів і бокачиків[4], перев’язують усе те волокном з ліан і підносять до полум’я. Невже, сержанте, ми чекатимемо, поки прийдуть інші? Цьому ж кінця-краю не буде, — лоцман Ньєвес відкидає цигарку, — вони не повернуться, бо коли вже пішли, то, значить, не збиралися приймати гостей, та й ці змиються, якщо гав ловитимемо. І сержант: так, я це розумію, тільки з черницями ні до чого не добалакаєшся. Малюк і Блондин повертаються з торбами й термосами, черниці, агваруни й жандарми всідаються навколо бананового листя, а баба, ляскаючи в долоні, відганяє комах. Мати Анхеліка роздає подарунки, індіанці беруть, не виказуючи особливої радості, однак згодом, коли черниці й жандарми починають одривати руками невеличкі шматки риби і їсти, обидва чоловіки, не дивлячись один на одного, розв’язують торби, любовно догладжують дзеркальця, перебирають намистини, ділять поміж собою кольорові кульки, а очі баби раптом пожадливо зблискують. Дівчатка видирають одна в одної пляшку з лимонадом, хлопчик щосили жує, і сержант: ну його к бісу, ще захворію, мучитимуся потім животом, тіло розпухне, як у жаби, покриється пухирями, які полопаються, й потече гній. Він тримає шмат риби біля рота й кліпає очима. Чорний, Малюк і Блондин теж починають кліпати, мати Патросінія ковтає, заплющивши очі, й кривиться, лише лоцман Ньєвес та мати Анхеліка раз у раз простягають руку до бананового листя, щось на зразок задоволення пробігає їм по обличчях, коли вони відривають біле м’ясо, вибирають кістки і кладуть шматочки до рота. Всі, хто живе в сельві, трохи схожі на чунчів, навіть черниці їсти не навчені. Сержант відригує, всі дивляться на нього, й він знічено бухикає. Агваруни обвішалися намистом, один вихваляється перед другим. Червоні, як гранат, скляні намистини контрастують з татуюванням на грудях того, який має шість браслетів на одній руці, і три — на другій. О котрій годині відпливатимемо, мати Анхеліко? Жандарми дивляться на сержанта, агваруни перестають їсти. Дівчатка простягають руки, несміливо торкаються блискучих намистин та браслетів. Мусимо почекати інших, сержанте. Агварун із татуюванням щось вуркоче, а мати Анхеліка: бачите, сержанте, ви б краще поїли, бо ображаєте їх. Я не голодний, і хочу щось вам сказати, матінко, ми не можемо більше затримуватись у Чікаїсі. Ви, сержанте, приїхали сюди, щоб допомагати нам, — каже мати Анхеліка з повним ротом, її маленька міцна рука стискає пляшку з лимонадом, — а не командувати. Спитайте в Малюка, він чув, що звелів лейтенант, хай повторить. І Малюк: щоб ми повернулися через вісім днів, мати Анхеліко. Минуло вже п’ять, а скільки треба на зворотний шлях, доне Адріан? Три дні, якщо не задощить. Бачите, наказ є наказ, матінко, а не мої вибрики. Одночасно з цією розмовою ведеться й інша, голосніша: агваруни жваво гомонять між собою, штовхають одне одного плечима, порівнюють браслети. Мати Патросінія нарешті ковтає шматок риби й розплющує очі: а якщо інші не повернуться? Або повернуться через місяць? Звичайно, це лише моє припущення, — вона заплющує очі, — може, я помиляюсь, — й ковтає. Мати Анхеліка супить брови, на її обличчі з’являються нові зморшки, рука погладжує жорсткі сиві волосинки на підборідді. Сержант відпиває ковток зі своєї фляжки, — гірше за проносне, все тут умить нагрівається, у моїх краях нема такої спеки, а від тутешньої все гине. Важкий і Блондин випростуються горілиць на землі, прикривши обличчя кепі; Малюк допитується: чи хтось таки бачив тих чудовиськ, про яких ви розповідали, доне Адріан, — і Чорний: авжеж, розповідайте далі, доне Адріан. То напівриби, напівжінки, вони живуть на дні, у мулі, очікуючи своїх жертв, і щойно якийсь човен перекинеться, припливають, хапають людей і тягнуть до своїх підводних палаців. Потім укладають потопельників у гамаки, сплетені не з джуту, а зі змій, і там бавляться з ними. І мати Патросінія: ви знову про ті забобони? — а вони їй: ні, ні — і вона: ви ж вважаєте себе християнами? Та нічого такого, матінко, ми розмовляємо про погоду, буде дощ чи не буде. Мати Анхеліка, склавши руки на животі, нахиляється до агварунів, починає лагідно вуркотіти й посміхатися до них, і чоловіки, не рухаючись з місця, поволі випростуються, витягають шиї, як чаплі, що гріються на сонці й раптом помічають човен; щось бентежить чоловіків, розширює їм зіниці, в одного напинаються груди, і татуювання то увиразнюється, то зникає; вони неквапом підступають до матері Анхеліки, мовчазні, насторожені, суворі, а розкуйовджена баба обіймає дівчаток. Хлопчик не перестає їсти. Увага, хлопці, зараз почнеться. Лоцман Ньєвес, Малюк і Чорний уривають розмову. Блондин з почервонілими очима підхоплюється й штовхає Важкого, один агварун зиркає на сержанта спідлоба, потім дивиться на небо, і тут баба міцно притискає дівчаток до себе, до своїх довгих обвислих грудей, а погляд хлопчика перебігає з матері Анхеліки на чоловіків, тоді на стару, на жандармів і знову на матір Анхеліку. Агварун з татуюванням починає говорити, йому вторує другий, потім — і баба, вихор звуків забиває голос матері Анхеліки, яка заперечливо хитає головою й махає руками, і раптом, не перестаючи гарчати й спльовувати, повільно, урочисто обидва чоловіки знімають із себе намиста, браслети, і на бананове листя падає злива різнокольорових кульок. Агваруни простягають руки до залишків риби, між якими біжить струмок сірої мурашні. Ну от, вони вже набурмосилися, хлопці, — а ті: ми готові, сержанте, тільки накажіть. Агваруни очищають рештки синювато-білого м'яса, давлячи нігтями мурашок, і дуже дбайливо загортають їжу в цупке листя. Малюче і Блондине, займіться дівчатками, — наказує сержант, і Важкий бурмоче: от щасливчики. Мати Патросінія блідне, губи в неї ворушаться, пальці затискають чорні намистини чоток, — ой сержанте, нехай вони не забувають, що то ще діти, — а він: добре, добре, — і до Важкого й Чорного: заспокойте тих голопузих, ви, матінко, не турбуйтеся, — а мати Патросінія: ой, лише без грубощів, — а сержант: лоцман подбає про доставку всіх речей, поделікатніше, хлопці, — і вона: свята Маріє, матір божа. Всі позирають на безкровні вуста матері Патросінії, яка молиться за них, її пальці невтомно перебирають чорні намистини чоток, а мати Анхеліка: заспокойтеся, матінко, — і сержант: нумо, вже час. Вони неквапом устають, Важкий і Чорний обтрушують штани, нахиляються, беруть гвинтівки, і тут почалося: зойки, тупотіння, — і в годину нашої смерті, — хлопчик затуляє обличчя руками, обидва агваруни мов заціпеніли, — відпусти нам гріхи, — цокотять зубами й розгублено дивляться на гвинтівки, націлені на них, — амінь. Але баба зчепилася з Малюком, дівчатка звиваються вужами, вириваючись із рук Блондина. Мати Анхеліка прикриває собі рота носовичком, бо курява, що просто на очах густішає, здіймається чимраз більше. Важкий чхає, і сержант: мати Анхеліко, можна спускатися до яру. А Блондин: хто мені допоможе, сержанте, хіба ви не бачите, що вони ось-ось вирвуться? Малюк та баба борсаються на землі, і сержант: Чорний, допоможи йому, я тебе підміню, повартую голопузого. Черниці простують у бік яру, тримаючись попід руки. Блондин тягне дівчаток, які щосили відбиваються від нього, а Чорний люто шарпає бабу за волосся, поки вона не відпускає Малюка й він не підводиться. Проте баба кидається за ними, доганяє, дряпається, і сержант: готово, Важкий, відходимо. Не відводячи гвинтівок від чоловіків, вони задкують, ковзаючи підборами, а агваруни одночасно встають і йдуть за ними, мов зачаровані гвинтівками. Баба плигає, як коата[5], падає й обхоплює одразу дві пари ніг, Малюк і Чорний заточуються, — матір божа, — і теж падають, — та не верещіть так, мати Патросініє. З боку річки дме різкий вітер, здіймає повсюди червонясту куряву, і в повітрі кружляють грудочки землі, схожі на гедзів. Агваруни покірно стоять під націленими на них гвинтівками, яр щокрок ближчає. Якщо вони кинуться на Важкого, то він стрілятиме? А мати Анхеліка: ще вб’є когось, тварюка. Блондин хапає дівчинку з кільцем у носі за руку, — чому ви не спускаєтеся, сержанте, — іншу за горло, — дівки зараз вислизнуть, утечуть таки від мене, — полонянки не кричать, але шарпаються, відбиваються головами, плечима, ступнями, колінами, щосили пручаються. Лоцман Ньєвес проходить з термосами, — швидше, доне Адріан, нічого там не лишили? Нічого, як тільки ви, сержанте, накажете, можемо відчалювати. Малюк і Чорний втримують бабу за плечі й за волосся, а вона, сидячи на землі, голосить і час від часу безсило товче їх кулаками по ногах. І мати Анхеліка: діво Маріє, свята Маріє, благословен плід чрева твого, цьому Блондинові їх не втримати, Ісусе. Агварун з татуюванням дивиться на гвинтівку Важкого, в баби виривається квиління, вона плаче, дві тоненькі вологі ниточки прорізають шар пилюки на її обличчі. І сержант: гей, Важкий, не треба дуріти. Якщо голопузий кинеться на мене, то голову йому розвалю прикладом, сержанте, і на тому всі жарти скінчаться. Мати Анхеліка віднімає носовичок від вуст: нахаба, як він насмілюється мовити таке, чому ви, сержанте, йому це дозволяєте? А Блондин: чи можна спускатися? Бо ті чортиці геть обдеруть мені шкіру. Дівчатка не дістають руками до обличчя Блондина, дістають лише до шиї, яка вже вся у фіолетових подряпинах; сорочка в нього подерта, гудзики обірвані. Інколи дівчатка ніби занепадають духом, опускають руки і скімлять, потім знову наскакують на Блондина, б’ють щосили ногами по його гетрах, він лається і торсає їх, а вони й далі пручаються. Спускайтеся, мати Анхеліко, чого ви зволікаєте, і Блондин теж? — а мати Анхеліка: навіщо він їх так стискає, це ж дівчатка, господи Ісусе, пресвята богородице! І Малюк: коли ми з Чорним відпустимо бабу, то вона кинеться на нас, сержанте, що ж нам робити? — і Блондин: ви, мати Анхеліко, самі спробуйте їх утримати, чи ж ви не бачите, як вони дряпаються? Сержант цілиться з гвинтівки в агварунів, ті сахаються, відступають на крок, а Малюк і Чорний відпускають бабу й на якусь хвилю завмирають, приготувавшись до оборони, якщо вона знову кинеться на них. Однак баба не рухається, лише витирає сльози з очей, і тут, ніби витворений хмарою куряви, біля неї з’являється хлопчик, присідає навпочіпки, ховає обличчя між її зів’ялих грудей. Малюк і Чорний спускаються схилом униз, спроквола зникаючи з очей, а Блондин: як же я, чорт забирай, сам дотягну дівчисьок? Що це таке, сержанте, чому вони відходять? Мати Анхеліка прямує до нього, рішуче розмахуючи руками, — я тобі допоможу. Простягає руки до дівчинки з колечком у носі, але, не встигши доторкнутися до неї, згинається від болю, а маленький кулачок знову б'є її, вминаючи в тіло сутану, мати Анхеліка стогне і згинається ще більше. Ну ось, чи не казав я вам, — Блондин трусить дівчинку як ганчірку, — що це дикі звірята? Бліда й скоцюрблена, мати Анхеліка вдруге хапає обома руками смагляву руку дівчинки, — свята Маріє, як вони виють, матір божа, хвицяються ногами, свята Маріє, дряпаються. І сержант: та досить уже тих молитов, краще спускайтеся хутчіш; мати Патросініє, якого чорта ви так злякалися, скільки можна там возитися, швидше, бо мені вже вривається терпець. Мати Патросінія обертається, швиденько скочується схилом і зникає з очей, Важкий різко викидає гвинтівку вперед, і татуйований агварун задкує. З якою ненавистю він дивиться на нас, сержанте, мабуть, шаліє від злості, от сучий син, ще й гордий, певне, такі очі має чулья-чакі[6]. Хмари куряви, які оточують тих, хто спускається схилом, уже далеко, баба плаче, корчиться в судомі, а два агваруни невідступно дивляться на стволи, приклади, круглі дула гвинтівок. Не викобенюйся, Важкий. Я не викобенююся, сержанте, але що то за нахабне розглядання, чорт забирай, по якому праву? Блондин, мати Анхеліка й дівчатка також розчиняються у хмарах куряви. Баба, що прирачкувала на край яру, дивиться у бік річки, пипки її грудей дотикаються до землі, хлопчик видає дивні звуки, схожі на крик нічного птаха, і Важкий: мені не дуже приємно стояти поблизу цих голопузих, сержанте, як нам тепер спускатися, ми ж лишилися самі. Тієї миті лунає гуркіт мотора, заведеного лоцманом: баба замовкає, підводить голову, дивиться в небо, за нею — хлопчик і обидва агваруни. Ці собачі діти шукають літак, давай Важкий, ну. Вони відводять гвинтівки і враз знову викидають їх поперед себе, агваруни відскакують назад, жестикулюють, і ось уже сержант і Важкий, тримаючи їх під прицілом, задкують схилом, угрузаючи по коліна в рихлу землю, а мотор реве щоразу сильніше, сповнюючи повітря хлопанням, торохтінням, вібруючим гудінням. У яру не так, як на галявині, — нема вітру, тільки задуха і червонава жорстка пилюка, від якої безупинно чхається. Нагорі, над яром, ще маячать кудлаті голови агварунів, які й далі вдивляються в небо, вишукуючи серед хмар літак. Ось і човен, дівчатка плачуть, — швидше, Важкий! — а він: сеньйоре, у мене вже сили немає. Вони щодуху біжать через багнисту мілину і, засапані, добуваються до човна. Давно б так, чого було так марудитись? Важкий: ну як же мені залізти, коли ви так розсілись, ану посуньтеся. Тобі не завадило б схуднути, увага, Важкий залазить, — під його вагою човен осідає, а мати Анхеліка: знайшли час для жартів, чому ми не відпливаємо, сержанте? Вже відпливаємо, мати Анхеліко, відпусти, господи, гріхи наші, амінь.

Грюкнули двері, й ігуменя підвела голову над письмовим столом: до кімнати, мов смерч, увірвалась мати Анхеліка, її знекровлені руки впали на спинку стільця.

— Що трапилося, мати Анхеліко? Що з вами?

— Утекли! — пробелькотіла вона. — Жодної не залишилось, боже ж ти мій!

— Що ви кажете, мати Анхеліко? — Ігуменя підхопилася на ноги й рушила до дверей. — Вихованки?

— Боже мій, боже мій! — причитала мати Анхеліка, дрібно й швидко киваючи головою, — ну чисто тобі курка, яка дзьобає зерно.

Санта-Марія де Ньєва стоїть там, де річка Ньєва впадає до Верхнього Мараньйону, — ці дві річки охоплюють селище й визначають його межі. Навпроти нього випинаються з Мараньйону два островки, що правлять тутешньому люду за мірки припливів та спадів води. З селища, коли немає імли, можна побачити на заході узгір’я, вкрите буйною рослинністю, а на сході, нижче по річці, громаддя Кордільєрів, крізь яке Міраньйон пробивається по ущелині Понго де Мансеріче: десять кілометрів суцільних вирів, скель, швидких течій, що беруть свій початок біля гарнізону Тенієнте Пінгло, а закінчуються біля гарнізону Борха.

— Туди, мати, — мовила мати Патросінія. — Погляньте, хвіртку відчинено, певне, тікали туди.

Ігуменя піднесла лампу і нахилилася: гущавина була суцільною сутінню, де роїлися комахи. Вона сперлася рукою на відчинену хвіртку й повернулась до черниць. Морок поглинав їхні сутани, але намітки біліли, немов чубки чапель.

— Знайдіть Боніфацію, мати Анхеліко, — прошепотіла ігуменя, — й приведіть її до моєї кімнати.

— Слухаюсь, мати, вже йду. — Лампа на мить освітила тремтяче підборіддя матері Анхеліки, її кліпаючі очиці.

— Сповістіть дона Фабіо, мати Гризельдо, — звеліла ігуменя. — А ви, мати Патросініє, лейтенанта. Нехай відразу ж починають розшуки. Покваптеся, сестри.

Дві білі плями відокремилися від групки і рушили у напрямку подвір’я місії. Ігуменя разом із черницями попрямувала до головної будівлі вздовж огорожі, що оперізувала сад, де раптово, ніби підвладне чиїмось примхам, вибухало каркання, притлумлюючи тріпотіння крил кажанів та цвіркотіння цикад. Поміж фруктових дерев щось виблискувало й мигтіло. Світляки? Совині очі? Ігуменя затрималася перед каплицею.

— Зайдіть, матері, — сказала вона лагідно. — Моліть непорочну діву, аби не сталося нещастя. Я прийду пізніше.

Санта-Марія де Ньєва — це мовби неправильна піраміда, основу якої окреслюють річки. На Ньєві міститься пристань, довкола пловучого молу гойдаються каное агварунів, а також човни і баркаси білих. Трохи вище — площа, квадрат темно-жовтої землі з двома дужими безлистими стовбурами капірон посередині. На одному з них жандарми вивішують у дні національних свят прапор. А довкола площі — жандармерія, дім губернатора, будинки християн і шинок Паредеса, майстра на всі руки, — він і крамар, і тесля, і знахар, який вміє готувати любовне зілля, що всотується в тіло, сповнюючи його коханням. Ще вище, на двох узгір’ях, котрі є немовби маківками селища, бовваніють будівлі місії: бляшані дахи, колони з глини та з пони[7], стіни, побілені вапном, металеві сітки у вікнах, дерев’яні двері.

— Не будемо гаяти часу, Боніфаціє, — мовила ігуменя. — Розкажи мені все.

— Вона була в каплиці, — повідомила мати Анхеліка. — Сестри знайшли її там.

— Я запитала тебе, Боніфаціє, — вела далі ігуменя. — Чого ти ще чекаєш?

Боніфація була вбрана у блакитне плаття, що, ніби хламида, закривало її тіло від плечей до кісточок ніг, а босі ступні, поставлені щільно одна до одної, були того самого кольору, що й дошки підлоги, і скидалися на двох пласких багатоголових звіряток.

— Хіба ти не чула? — спитала мати Анхеліка. — Одізвись-бо врешті.

Напівморок кімнати і темне покривало довкола обличчя Боніфації посилювали його двозначний вираз — чи то похмурий, чи то просто байдужий, а її великі очі були непорушно втуплені в стіл; вогник каганця, піддмухнутий вітром, що повіяв із саду, час від часу запалював у них м’який зелений відблиск.

— Вони вкрали у тебе ключі? — спитала ігуменя.

— Ти просто невиправна, роззяво! — Рука матері Анхеліки знеслася над головою Боніфації. — Бачиш тепер, до чого призвело твоє недбальство?

— Залиште це мені, мати, — попросила ігуменя. — Не змушуй мене марнувати час, Боніфаціє.

Руки Боніфації мляво звисали вздовж стегон, голову вона тримала низько, груди ледь здіймалися під хламидою. Її прямі товсті губи стислися у понурій гримасі, ніздрі рівномірно роздувалися й опадали.

— Я почну сердитись, Боніфаціє, адже розмовляю з тобою по-хорошому, а ти немовби не чуєш, — сказала ігуменя. — О котрій годині ти покинула їх самих? Що, не замкнула спальні на ключ?

— Та хоч відгукнись, дияволице! — обурилась мати Анхеліка й шарпнула її за хламиду. — Бог тебе покарає за твою пиху.

— Ти маєш цілий день, щоб ходити до каплиці, а вночі твій обов’язок — пильнувати вихованок, — мовила ігуменя. — Чому ти вийшла з кімнати без дозволу?

Почулися два короткі постуки в двері, черниці обернулися, Боніфація трохи підняла повіки, і на мить її очі спалахнули, позеленівши й побільшавши.

З пагорбів селища видно хижку Адріана Ньєвеса, що стоїть десь за сто метрів, на правому березі річки Ньєви, а далі — лише хащі ліан, чагарів, дерев з розложистим гіллям та високі гірські хребти. Неподалік від площі — поселення індіанців: скупчення хижок на палях посеред грязюки, яка поглинає дикі трави, й калюж зі смердючою водою, де аж кишать пуголовки та черва. Тут і там — маленькі квадратні грядки маніоки, маїсу, крихітні садочки. Місію й площу сполучає стрімка стежка. Позаду місії — кам’яний мур, що стримує наступ лісу, несамовите просування заростей. В цьому мурі є замкнена хвіртка.

— Прийшов губернатор, — сказала мати Патросінія. — Можна запросити?

— Так, проведіть його, будь ласка, — відповіла ігуменя.

Мати Анхеліка підняла каганець, що освітив дві постаті, які з’явилися в дверях. Закутаний у ковдру, з ліхтариком у руці, вибачаючись на кожному кроці, увійшов дон Фабіо.

— Я вже спав і вдягся як міг, дуже перепрошую за такий вигляд. — Він подав руку ігумені й матері Анхеліці. — Як це могло статись? Я не повірив своїм вухам.

Його лисий череп здавався вологим, худе обличчя усміхалося до черниць.

— Сідайте, доне Фабіо, — запропонувала ігуменя. — Дякую, що ви прийшли. Подайте стілець сеньйорові губернатору, мати Анхеліко.

Дон Фабіо сів, і ліхтарик, що звисав з його лівої руки, засвітився, окреслюючи жовтаве коло на килимку з чамбіри[8].

— Їх уже пішли шукати, — повідомив губернатор. — І лейтенант пішов. Не переймайтесь так, їх напевне знайдуть ще сьогодні вночі.

— Подумайте лишень, доне Фабіо, ці бідні створіннячка полишені зараз напризволяще, — зітхнула начальниця. — Добре, що хоч дощу немає. Коли б ви знали, як ми налякались.

— Але як це сталося, мати? — спитав дон Фабіо. — Мені й досі не віриться.

— Це вона їх не встерегла. — Мати Анхеліка вказала пальцем на Боніфацію. — Покинула їх самих і пішла до каплиці. Напевне, забула замкнути хвіртку.

Губернатор поглянув на Боніфацію, обличчя його набрало суворого, скорботного виразу. Але за мить він усміхнувся й запитально подивився на ігуменю.

— Дівчатка ж іще нічого не тямлять, доне Фабіо, — знову зітхнула ігуменя. — Вони не мають відчуття небезпеки. Це нас найбільше турбує. Якийсь нещасний випадок чи дикі звірі…

— Ой, ці дівчатка, — скрушно мовив губернатор. — От бачиш, Боніфаціє, ти повинна бути уважнішою.

— Моли бога, аби з ними нічого не сталося, — сказала ігуменя. — Інакше все життя тебе мучитимуть докори сумління.

— А черниці не чули, як вони вийшли? — спитав дон Фабіо. — Через селище вони не проходили. Мабуть, пішли лісом.

— Дівчата вибралися через садову хвіртку, тому ми нічого й не почули, — пояснила мати Анхеліка. — Вкрали у цієї дурепи ключі.

— Не називай мене дурепою, матусю, — втрутилась Боніфація, розплющуючи очі. — Вони не вкрали.

— Дурепа, викінчена дурепа, — не вгавала мати Анхеліка. — Ще сміє заперечувать. І не називай мене матусею.

— Я відімкнула їм двері, — прошепотіла Боніфація, ледве розтуляючи рота. — Я допомогла їм утекти. Бачиш тепер, що я не дурепа?

Дон Фабіо й ігуменя витягли шиї у бік Боніфації, мати Анхеліка закрила й відкрила рота, а тоді захрипіла, на мить утративши здатність говорити.

— Що ти кажеш? — нарешті вимовила вона. — Ти допомогла їм втекти?

— Так, матусю, — кивнула головою Боніфація. — Я їм допомогла.

— Ти знову посмутнів, Фусіє, — озвався Акіліно. — Не треба так, хлопче. Краще побалакай зі мною трохи, то й сум тобі минеться. Може, врешті розповіси мені, як ти втік?

— Де ми, старий? — спитав Фусія. — Ще багато лишилося до Мараньйону?

— Ми вже давно випливли на нього, — сказав Акіліно. — Ти й незчувся, бо спав, як немовля.

— Вночі випливли? — здивувався Фусія. — Чому ж я не відчув бистрини?

— Було так ясно, немов на світанку, — сказав Акіліно. — Кажу тобі, небо зоряне, погода чудова, тиша, ніде анітелень. Удень тут ще можна зустріти рибалок, іноді шлюпку з гарнізону, а вночі безпечніше. І чого б це ти мав відчувати бистрину, коли я знаю тут кожну течію напам’ять? Ну, не супся, Фусіє. Якщо хочеш, то можеш сісти, ти, мабуть, добряче впарився під цими ковдрами. Довкола немає нікого, ми господарі річки.

— Ні, так мені буде краще, — заперечив Фусія. — Бо від холоду мене аж трясе.

— Гаразд, старий, як хочеш, — мовив Акіліно. — Ну, розкажи мені тепер про свою втечу. За що тебе туди запроторили? Скільки років тобі було?

Він, Фусія, вчився колись у школі, і тому, коли він підріс, турок дав йому невелику роботу в своїй крамниці. Працював у турка рахівником; вів дві товсті книги, одна називається дебет, а інша кредит. І хоча тоді Фусія був ще цілком порядною людиною, бажання розбагатіти тьмарило йому голову. А як він на всьому заощаджував, голодував, їв лише раз на день, жодної цигарки, жодної чарочки. Хотів назбирати грошенят, щоб розпочати якусь справу. Але так уже ведеться в тому житті: турок вбив собі в голову, що Фусія краде, а це була чистої води брехня. Ніхто не хотів вірити, що він — чесна людина, і його запроторили до камери, де сиділи два бандити. Хіба це не найбільша несправедливість під сонцем, старий?

— Але про це ти вже розповідав, коли ми відпливали з острова, Фусіє, — нагадав Акіліно. — Мені цікаво, як ти втік.

— Ось цією відмичкою, — сказав Чанго. — Її зробив Ірікуо з дроту, який він виламав з сітки ліжка. Ми вже пробували, відчиняє двері без жодного шуму. Хочеш подивитись, япончику?

Чанго був найстарший серед них, він сидів за якісь там справи з наркотиками і до Фусії ставився приязно. Ірікуо натомість завжди з нього насміхався. Той гад багатьох людей обдурив байками про якусь спадщину, старий. Це він придумав план втечі.

— І пішло гладко? — спитав Акіліно.

— Піде гладко, — запевнив Ірікуо. — Хіба ви не знаєте, що на Новий рік усіх відпускають? В коридорі залишається тільки один тюремник, треба забрати в нього ключі, поки він не встигне кинути їх за грати. Усе залежить від цього, хлопці.

— Відчиняй же нарешті, Чанго, — сказав Фусія. — Я вже не можу витримати, Чанго, відчиняй.

— Тобі, япончику, краще залишитися, — порадив Чанго. — Рік минає швидко. Нам немає чого втрачати, але якщо діло не вигорить, тобі буде кепсько — ще пару років накинуть.

Та Фусія і вони вийшли. Коридор був порожній, тільки біля гратчастих дверей спав наглядач з великою пляшкою в руці.

— Вгатив я його ніжкою від ліжка, і він повалився на підлогу, — сказав Фусія. — Здається, я вбив його, Чанго.

— Хутчій, дурню, ключі вже в мене, — крикнув Ірікуо. — Зараз треба перебігти через подвір’я. Ти витяг у нього револьвер?

— Пусти мене вперед, — звелів Чанго. — Ті, що біля воріт, теж, мабуть, п’яні, як і цей.

— Але вони були тверезі, старий, — сказав Фусія. — Їх було двоє, грали в кості. Ну й повитріщувалися вони, коли побачили нас.

Ірікуо наставив на них револьвер: або нехай відчиняють ворота, або смерть, чорт забирай. І хай спробують лише роззявити рота, він продірявить їх кулями, всю обойму випустить.

— Зв’яжи їх, япончику, — звелів Чанго. — Їхніми власними пасками. І запхай їм у пельки по галстуку. Жвавіше, япончику, жвавіше.

— Ключі не підходять, Чанго, — сказав Ірікуо. — Жоден не підходить. Горимо, хлопці. На самому порозі ловимо облизня.

— Який-небудь повинен підійти, пробуй далі, — квапив його Чанго. — Що ти робиш, навіщо б’єш їх ногами?

— Ай справді, Фусіє, навіщо ти бив їх ногами? — спитав Акіліно. — Не розумію, в таку хвилину людина думає тільки про втечу.

— Я страшенно лютий був на всіх тих псів, — відповів Фусія. — Не уявляєш собі, старий, як з нами поводились. Я їх так відгамселив, що навіть у газетах писали про японську жорстокість та про помсту азіатів. Мені смішно було це читати, адже я ніколи не виїжджав з Кампо Гранде і був таким самим бразільцем, як будь-хто інший.

— Зараз ти перуанець, Фусіє, — сказав Акіліно. — Коли я познайомився з тобою в Майобамбі, ти ще міг здатися бразільцем, якось дивно так розмовляв. Але зараз говориш як кожен тутешній перуанець.

— Я ані бразілець, ані перуанець, — заперечив Фусія. — Я лайно, купа сміття, ось хто я зараз.

— Якого дідька ти так звірієш? — спитав Ірікуо. — Навіщо ти їх побив? Якщо вони нас спіймають, то затовчуть на смерть.

— Усе йде як по маслу, немає часу на суперечки, — сказав Чанго. — Ми з Ірікуо зараз сховаємось, а ти, япончику, поквапся, добувай автомобіль і мерщій до нас.

— На цвинтарі? — спитав Акіліно. — Це не по-християнському.

— То були не християни, а бандити, — пояснив Фусія. — В газетах писали, що вони прийшли на цвинтар грабувати могили. Такі вже люди, старий.

— І ти вкрав автомобіль у турка? — далі запитував Акіліно. — Як сталося, що їх схопили, а тебе ні?

— Вони цілу ніч сиділи на цвинтарі, чекали на мене, — відповів Фусія. — Поліція заскочила їх на світанку. Я тоді був уже далеко від Кампо Гранде.

— Тобто ти зрадив їх, Фусіє, — сказав Акіліно.

— А хіба я не позраджував усіх на світі? — вигукнув Фусія. — Що я зробив з Пантачею й уамбісами[9]? Що я вчинив з Хумом, старий?

— Але ж тоді ти не був поганою людиною, — зауважив Акіліно. — Сам казав, що був ще порядним.

— Це доки не опинився у в’язниці, — мовив Фусія. — Там я перестав бути чесним.

— А як ти опинився в Перу? — спитав Акіліно. — Кампо Гранде, мабуть, десь далеко.

— У Мато Гроссо, старий, — сказав Фусія. — Газети писали: японець пробирається в Болівію. Та я не такий дурний, довгий час перебігав з місця на місце і врешті опинився Манаосі. А звідти немає нічого простішого, ніж дістатися до Ікітоса.

— І саме там ти познайомився з сеньйором Хуліо Реатегі? — знову запитав Акіліно.

— Того разу не познайомився з ним особисто, — відповів Фусія. — Але тоді я почув про нього.

— Ну ти й пожив, Фусіє, — захоплено мовив Акіліно. — Надивився, наподорожувався. Люблю тебе слухати, навіть не уявляєш собі, як це цікаво. А тобі хіба не приємно розповідати мені про все це? Хіба ти не відчуваєш, що в такий спосіб час спливає швидше?

— Ні, старий, — зітхнув Фусія. — Не відчуваю нічого, окрім холоду.

Перебігаючи через дюни, вітер, що сходить з Кордільєр, нагрівається, дужчає; озброєний мільйонами зерняток піску, він мчить уздовж ріки і, коли долітає до міста, його видно поміж небом і землею немов у сліпучому панцирі. Тут він випорожнює свої нутрощі; щодня, цілий рік, у надвечір’ї, дощ сухий і легкий, як тирса, він спадає на площі, на дахи, на вежі дзвіниці, на балкони і дерева, припорошує усі вулиці П’юри, вщухаючи лише на світанку. Чужинці, що приїжджають сюди, помиляються, коли кажуть: «Будинки в місті ось-ось заваляться»; не будинки — які, хоча й старі, але міцні — спричиняються до того нічного рипіння, а незліченні хмари невидимих маленьких снарядів піску, що розбиваються об двері й вікна. Помиляються також, коли думають: «П’юра — смутне, понуре місто». Жителі ховаються увечері по своїх домівках, щоб уберегтися від надокучливого вітру і безперервного натиску піщинок, які дратують шкіру, немов уколи шпилькою, дряпають її до почервоніння, ранять. У селищах Кастілії, в глиняно-бамбукових хатинах Мангачерії, в шинках Гальїнасери, в маєтках поважних міщан біля бульвару Малекон і Пласа де Армас усі розважаються так само, як інші люди в різних краях, тобто п’ють, слухають музику, пліткують. Цей дещо спустошений і меланхолійний вигляд міста зникає, коли переступаєш поріг навіть тих найбідніших благеньких халуп, які вишикувались рядами на берегах річки, по іншому боці дільниці Різників.

П’юранська ніч повна найрізноманітніших оповідок. Селяни балакають про врожай, жінки в своєму куточку під приготування їжі пліткують про чоловіків. А чоловіки п’ють з великих склянок кукурудзяну горілку — чічу. Цей місцевий виріб дуже міцний: з першого разу аж сльози котяться, як скуштуєш. Діти повзають по землі, б’ються, збирають у бляшанки покидьки, розгрібають ходи, зроблені в землі черв’яками, ставлять пастки на ігуан або нерухомо, з широкої розплющеними очима, слухають розповіді дорослих: про бандитів, які ховаються в ущелинах Канчака, Хуанкабамба і Айябаке, щоб грабувати перехожих, а то і вбивають їх; про старі будинки, де бродять грішні душі; про чаклунів і чарівні зцілення; про сховане золото і срібло, на які вказує підземний стогін і брязкіт ланцюгів; про міжусобиці монтонерос[10], котрі кінними загонами гасають по піщаній пустці, зіштовхуючись якраз посеред величезних піщаних хмар, — вони захоплюють цілі селища й провінції, реквізують худобу, силою набирають до свого війська чоловіків і розплачуються папірцями, які називають державними бонами; про тих вершників, що не так ще давно вдиралися, мов ураган, до П’юри, розбивали намети на Пласа де Армас і розсипалися по місту в своїх червоно-блакитних мундирах; звучать розповіді про поєдинки, подружні зради і катаклізми, про жінок, які бачили у соборі на власні очі заплакану богоматір, бачили Христа, що підняв руку, бачили немовля Ісуса, який крадькома посміхнувся.

У суботу звичайно влаштовуються забави. Радість, немов іскра, пробігає по Мангачерії, Кастілії, Гальїнасері, по халупах на березі річки. По всій П’юрі чути тонади і пасільї, повільні вальси, уайюни, що їх горяни танцюють, притупуючи в підлогу босими ногами, швидкі марінери, трісте і фуги де тондеро. Коли всі починають напиватися, коли вмовкають співи, бренькання гітар, гуркіт барабанів і плач арф, тоді з ранчерій, які, немов оборонний мур, оточують П’юру, раптово з’являються тіні, що змагаються з вітром та піском: ці молоді пари — вони прямують у гайок ріжкових дерев, який відкидає тінь на пісок, поспішають до прихованих маленьких надрічкових пляжів, до гротів, звернутих у бік Катакаосу, а найвідважніші — аж на околиці, де починається пустеля. І там кохаються.

У серці міста, в кварталах, які оточують Пласа де Армас, у будівлях з білими стінами, з балконами та жалюзі мешкають поміщики, крамарі, адвокати, урядовці. Вечорами вони збираються в садах, у тіні пальм, і розмовляють про шкідників, які цього року загрожують врожаю бавовни і цукрової тростини, про те, чи вчасно розіллється річка, про пожежу, що знищила частину сходів на полях Чапіро Семінаріо, про недільний бій півнів, про прийом, який влаштовується на честь прибуття нового лікаря, Педро Севальйоса. Поки в салонах, занурених у напівтемінь, висланих килимами, серед мальованих олією картин, величезних дзеркал і меблів, оббитих адамаском, чоловіки грають у доміно чи ломбер, дами перебирають чотки, обговорюють тему майбутніх заручин, намічають прийоми і благодійницькі святкування; кидаючи жереб, вони розподіляють між собою обов’язки щодо влаштування церковної процесії і прикрашення вівтаря, коментують плітки з вищих кіл, які друкує місцева газета «Екос і нотісіас».

Приїжджі не знають внутрішнього життя міста. Що їм ненависне у П’юрі? Її відособленість, розложиста піщана пустеля, яка відділяє її від решти краю, брак доріг, дуже довгі кінні подорожі під палючим сонцем і засідки бандитів. Приїжджі прибувають до готелю «Північна зірка», безбарвного будинку, що стоїть на Пласа де Армас, високого, мов павільйон, де відбуваються недільні концерти, і в якому розташовуються жебраки та чистильники взуття. Приїжджим доводиться нудитися там від п’ятої вечора до наступного півдня, дивлячись крізь фіранки, як пісок запорошує безлюдне місто. В барі «Північна зірка» вони напиваються до нестями. «Це не Ліма, — кажуть вони, — тут немає де розважатися; п’юранці люди непогані, але страшенно суворі в дотриманні своїх звичаїв, тому живуть лише вдень». Приїжджим подавай кишла, де цілу ніч горіли б вогні і де вони могли б розтринькати всі свої заощадження. Тому гості, поїхавши, говорять про місто погано і навіть зводять на нього наклепи. А чи ж існують люди гостинніші, сердечніші від п’юранців? Вони урочисто вітають прибулих, затято сперечаються за право надати притулок, коли готель переповнено. Найповажніші громадяни міста опікуються різними погоничами худоби та маклерами з купівлі бавовни, не кажучи вже про кожного представника влади, і дбають про них, як тільки можуть: організовують полювання на оленів у горах Чулканас, возять їх по фермах, влаштовують прийоми. Брами Кастілії й Мангачерії відчинено для індіанців, що покидають гори і приходять до міста, голодні й перестрашені, для ворожбитів, вигнаних місіонерами з їхніх родинних селищ, для продавців старовини, які приїжджають до П’юри у пошуках щастя. Жінки, що варять чічу, водовози, поливальники бавовни приймають їх немов рідних братів, ділять з ними свій хліб і своє ранчо. Коли гості від’їжджають, то завжди везуть з собою невеличкий подарунок. Однак ніщо їх не задовольняє, вони спраглися за жінками і ненавидять п’юранські ночі, під час яких не спить постійно лише пісок, що поволі падає з неба.

Ці невдячні так стужилися за жінками, нічними гулянками і сваволею, що небо («диявол, той бісів чорт» — каже отець Гарсія) врешті справдило їхні марення. І так, власне, з’явилося галасливе нічне кишло — Зелений Дім.

Капрал Роберто Дельгадо вже довго тупцяє перед кабінетом капітана Артеміо Кіроги, не зважуючись увійти. По попелястому небу над гарнізоном Борха поволі сунуть чорні хмари, а на сусідньому плацу сержанти муштрують рекрутів: струнко, чорт забирай, вільно, чорт забирай! Повітря насичене вологими випарами. Що ж, одним прочуханом більше, і капрал, відчинивши двері, віддає капітанові честь; той сидить за письмовим столом і обмахується рукою. Що трапилося, чого він хоче? А капрал: чи не можна отримати перепустку, щоб поїхати до Багуа? Що сталося, капрале? — капітан тепер люто обмахується обома руками, — яка муха тебе вкусила? Капрала Роберта Дельгадо мухи не кусають, тому що я, сеньйоре капітан, місцевий, з сельви, власне, з Багуа. Я хотів би отримати дозвіл на відлучення з частини, щоб побачитись з родиною. Знову ця клята злива. Капітан встає, зачиняє вікно й повертається до письмового столу, з мокрими руками і обличчям. Отже, тебе не кусають мухи, може, в тебе кров погана? Бояться отруїтися, тому й не кусають? Капрал погоджується: авжеж, сеньйоре капітан. Офіцер механічно посміхається, злива наповнює кімнату шумом: краплі падають на бляшані дахи, як каміння, вітер свище в щілинах стін. Коли ти отримав останню перепустку? Минулого року? Ага, добре, тоді інша справа, — і обличчя капітана кривиться. В такому разі тобі належить тритижнева відпустка, — капітан піднімає руку. Поїдеш до Багуа? То принагідно зроби для мене сякі-такі закупи, — капітан б’є себе по щоці, яка червоніє. Капрал дивиться на нього з повагою. Чому ти не смієшся, хіба це не кумедно, що начальник б’є себе по щоці? А капрал: ні, що ви, сеньйоре капітане, звідки ви взяли. Веселі блискітки спалахують в очах офіцера, він криво посміхається. Якщо не зарегочеш, то не отримаєш перепустки. Капрал Дельгадо зніяковіло дивиться на двері, у вікно. Нарешті розкриває рота й сміється, спочатку неохоче, штучно, потім природніше, і врешті весело. Сеньйора капітана вкусила самка, — капрал труситься від реготу, — лише самки москітів кусаються, бо самці у них вегетаріанці. А капітан: годі вже, — і капрал замовкає. Стережися, щоб звірі не зжерли тебе в дорозі до Багуа за надмірні жарти. Але ж я не жартую: це доведено наукою, лише самки п’ють кров. Мені пояснював це полковник з форту де ля Флор, сеньйоре капітан, — а капітан: яка різниця, чорт забирай, самець чи самка, пече однаково, та й взагалі, хто тебе про це питав, учений знайшовся. Але я не жартую, сеньйоре капітан, існує навіть засіб, який є дуже надійним, мазь, що нею натираються уракуси, я принесу вам баночку, — а капітан: скажи якось по-людському, хто такі ці уракуси. Але ж як мені говорити ще більше по-людському? Так звуть себе агваруни, які живуть в Уракусі, і чи сеньйор капітан коли-небудь бачив, щоб москіти вкусили дикуна? У індіанців є свої таємниці, вони роблять якісь мастила з живиці, намащуються ними, і варто москіту підлетіти, як він одразу ж здихає, я обов’язково принесу сеньйорові капітану баночку, слово честі принесу. Щось ти, капрале, сьогодні багато жартуєш, побачимо, який у тебе буде вираз обличчя, коли індіанці засушать твою голову, — а капрал: добре, добре, сеньйоре капітан, я вже бачу свою голову, таку-от маленьку. Навіщо тобі, капрале, їхати до Уракуси? Хіба лише для того, щоб привезти мені мазь? А капрал: звичайно, звичайно, але ще й тому, що в такий спосіб скорочу собі дорогу, сеньйоре капітан. Інакше змарную всю відпустку на подорож і навіть не зможу посидіти трохи з родиною та приятелями. Чи у Багуа всі люди такі, як ти, капрале? А він: ще гірші, всі такі спритні, сеньйоре капітан, нема чого й порівнювати. Капітан сміється на повний голос, а капрал наслідує його, однак приглядається крізь примружені повіки, і раптом: чи можна взяти з собою лоцмана, сеньйоре капітан, і помічника? А капітан Артеміо Кірога: що? Ти вважаєш себе дуже мудрим, думаєш зм’якшити мене дотепами, думаєш, що капітан — хі-хі, а я собі з того скористаюся, так? Але, сеньйоре капітан, я не хочу їхати сам, бо це суцільна мука, постійних доріг немає, все залежить від випадку; хіба я можу без лоцмана вирушити до Багуа і повернутися назад за такий короткий час, та ще й всі офіцери замовили якісь закупи, я потребую когось у поміч, це ж купа пакунків, дозвольте, сеньйоре капітан, узяти лоцмана й помічника, слово честі, я принесу вам ту мазь. Хочеш розчулити мене, капрале. Спритник, га? А капрал: ви чудова людина, сеньйоре капітан. Ну добре, між рекрутами, яких привезли минулого тижня, є один лоцман, візьми його та якогось помічника з місцевих. Гаразд, три тижні й ані хвилини більше, — і капрал: ані хвилини більше, сеньйоре капітан, клянуся. Клацає підборами, віддає честь і затримується в дверях: перепрошую, сеньйоре капітан, як звати лоцмана, — а капітан: Адріан Ньєвес, і можеш іти, бо в мене назбиралося багато роботи. Капрал Роберто Дельгадо відчиняє двері й виходить. Вологий, спекотний вітер вривається до кімнати і скуйовджує волосся на капітановій голові.

У двері постукали, Хосефіно Рохас пішов відчинити, однак на вулиці нікого не було. Вже вечоріло, але в завулку Таупа ще не засвітили ліхтарів, теплий повів вітру кружляв містом. Хосефіно перейшов через проспект Санчеса Серро і на площі побачив братів Леон, які сиділи на лавці біля пам'ятника художнику Меріно. Хосе тримав у зубах цигарку. Мавпа чистив нігті сірником.

— Помер хтось? — спитав Хосефіно. — Чому у вас такі похоронні обличчя?

— Тримайся міцніше, бо зараз впадеш, непереможний, — сказав Мавпа. — Літума приїхав.

Хосефіно розкрив рот, але нічого не відповів; з хвилину він швидко кліпав очима, заклопотано й розгублено посміхаючись; та посмішка морщила все його обличчя. А тоді почав легко потирати руки.

— Вже години зо дві тому, автобусом з Роггеро, — сказав Хосе.

Вікна школи Сан-Мігель були освітлені, і біля брами один з вчителів, плескаючи в долоні, квапив учнів з вечірньої зміни. Хлопці, одягнені в мундирчики, проходили, розмовляючи, під ріжковими деревами вулиці Лібертад. Хосефіно запхнув руки в кишені.

— Було б добре, якби ти прийшов, — сказав Мавпа. — Він чекає на нас.

Хосефіно перетнув проспект, зачинив двері свого будинку на протилежному боці, повернувся назад на площу, і всі троє мовчки рушили вперед. Неподалік від вулиці Арекіпа їм зустрівся отець Гарсія. Закутаний у широкий бурий шарф, він ішов згорблений, човгаючи ногами та відсапуючись. Отець погрозив їм кулаком і гукнув: «Безбожники!» — «Палій!» — відгукнулися Мавпа й Хосе. «Палій! Палій!» Вони йшли по правому боці вулиці, Хосефіно — посередині.

— Таж автобуси з Роггеро приходять з самого ранку або вночі, а не о цій порі, — сказав Хосефіно.

— Він змушений був затриматися в Куеста де Ольмос, — відповів Мавпа. — У них луснув скат. Його замінили, а потім луснуло ще два. Ото треба мати щастя.

— Ми просто скам’яніли, коли побачили Літуму, — мовив Хосе.

— Він хотів одразу ж на місці це діло відзначити, — озвався Мавпа. — Ми лишили його, щоб перевдягнувся, а самі пішли по тебе.

— Застукав мене, чорт забирай, — вигукнув Хосефіно.

— Що робитимемо зараз? — спитав Хосе.

— Що накажеш, братику, — відповів Мавпа.

— Ну то приведіть друзяку, — звелів Літума, — смикнемо по склянці. Пошукайте його, скажіть, що повернувся непереможний номер чотири. Побачимо, який він матиме вираз обличчя.

— Ти це серйозно, братику? — спитав Хосе.

— Серйозніше не буває, — відказав Літума. — Я привіз із собою кілька пляшок «Соль де Іка», ось ми й розіп’ємо з ним одну. Маю бажання його побачити, слово честі. Ідіть, а я тим часом вберуся в костюм.

— Ну, бачиш, як він про тебе говорить: друзяка, непереможний, — додав Мавпа. — Ставиться до тебе так само, як до нас.

— Уявляю собі, як він почав засипати вас питаннями, — мовив Хосефіно. — І що ви йому наплели?

— Помиляєшся, ми нічого про це не говорили, — сказав Мавпа. — Він навіть не згадав її імені. Може, забув про неї?

— Коли ми прийдемо, він засипле нас питаннями, — пояснив Хосефіно. — Треба це ще сьогодні залагодити, доки до нього не потяглися з плітками.

— Це ти візьмеш на себе, — порадив Мавпа. — Бо мені чомусь боязко. І що ти йому скажеш?

— Не знаю, — відповів Хосефіно. — Це залежить від того, як усе складеться. Коли б він принаймні попередив, що приїжджає. Отак впасти нам на голову! А нехай йому, я ніяк не сподівався.

Ліхтарі на проспекті Санчеса Серро засвітилися, і обабіч ще тягнулися широкі й багаті світлостінні будинки з різьбленими балконами та бронзовими дверними молотками, але в глибині, у блакитній коловерті вечора, вже вимальовувалися невиразні, розпливчасті нетрі Мангачерії. Колона ваговозів сунула дорогою у бік Нового мосту, а на тротуарах тулилися до під’їздів парочки, гасали ватаги хлопчаків, дибали старі люди з паличками.

— Білі запишалися, — мовив Літума. — Гуляють собі зараз по Мангачерії, немов у себе дома.

— А все через той проспект, — закинув Мавпа. — Для Мангачерії це був смертельний удар. Коли його будували, арфіст сказав, що тепер кожен почне пхати сюди свого носа. Як сказав, так і вийшло, братику.

— Зараз усі білі закінчують свої розваги у нас, — мовив Хосе. — Ти зауважив, як розрослася П’юра, братику? Скрізь нові будівлі. Хоча тебе це не дивує, ти ж бо приїхав з Ліми.

— Ось що я вам скажу, — заявив Літума. — Досить для мене вже подорожей. Увесь цей час думав і зрозумів: не пощастило мені тому, що я не залишився, як ви, на своїй землі. Переконався принаймні в одному: хочу вмерти тут.

— Може, він змінить намір, коли дізнається про все, — сказав Хосефіно. — Йому буде соромно, коли люди почнуть вказувати на нього пальцями. І тоді він поїде.

Хосефіно зупинився, витягнув цигарку. Брати Леон затулили руками сірника, щоб його не загасив вітер. Поволі пішли далі.

— А якщо він не поїде звідси? — озвався Мавпа. — П’юра буде надто тісною для вас двох, Хосефіно.

— Навряд чи Літума поїде, бо він просто закоханий у П’юру, — сказав Хосе. — Не те, що того разу, коли він повернувся з сельви і йому все тут смерділо. В Лімі в ньому прокинулася любов до рідного краю.

— Не треба мені ніякої китайської кухні, — вигукнув Літума. — Хочу чогось п’юранського.

— Ну то й ходімо до Анхеліки Мерседес, братику, — запропонував Мавпа. — Вона й тепер королева кухарок. Хіба ти забув про неї?

— Краще в Катакаос, братику, — мовив Хосе. — До «Затонулого воза», там дають найкраще кларіто[11], в житті такого не пив.

— Літума приїхав, і вам уже весело, — сказав Хосефіно. — Немовби вже випили на радощах.

— Крім усього, непереможний, він ще й наш двоюрідний брат, — докинув Мавпа. — Завжди приємно зустріти когось із рідні.

— Спочатку треба його куди-небудь повести, — сказав Хосефіно. — Напоїти і лише потім розповісти, що і як…

— Але постривай, Хосефіно, — урвав його Мавпа. — Ми не закінчили розповіді.

— Завтра підемо до доньї Анхеліки, — мовив Літума. — Або до Катакаосу, як хочете. Але сьогодні я вже знаю, де ми обмиємо моє повернення, і заради мене мусите пристати на це.

— Куди він, чорт забирай, хоче йти? — спитав Хосефіно. — До «Королеви»? До «Трьох зірок»?

— До нашої Чунги, Чунгіти, — сказав Літума.

— Куди там, — заперечив Мавпа. — У Зелений Дім, ні більше, ні менше. Ось так, непереможний.

— Ти саме втілення диявола, — сказала мати Анхеліка й схилилася над Боніфацією, що розпростерлася на підлозі, як темне, зацьковане звірятко. — Невдячна, бездушна.

— Нема нічого гірше невдячності, Боніфаціє, — промовила ігуменя. — Навіть звірі спроможні бути вдячними. Бачила мавпочок, коли їм дають банани?

Обличчя, руки, накидки черниць, здавалося, світились у напівмороці комірчини. Боніфація лежала так само без руху.

— Колись ти зрозумієш, що накоїла, і розкаєшся, — сказала мати Анхеліка. — А якщо ні, то втрапиш до пекла, негідне дівчисько.

Вихованки сплять у довгій, вузькій, мов тунель, кімнаті; в голих стінах пробито три вікна, які виходять на Ньєву, єдині двері ведуть на широке подвір’я місії. На підлозі, притулені до стін, лежать малі складані койки; вихованки складають їх, коли встають, а ввечері розкладають. Боніфація спить на дерев’яному ліжку, по той бік дверей, у комірчині, яка ніби вклинюється між спальнею вихованок і подвір’ям. Над ліжком висить розп’яття, а поруч стоїть скриня. Келії черниць містяться на протилежному подвір’ї, в резиденції: білому будинку з двоскатним дахом і дерев’яною балюстрадою. Біля резиденції — їдальня і класна кімната, де вихованки вчаться розмовляти по-іспанському, читати по складах, рахувати, шити і гаптувати. Уроки закону божого й моралі відбуваються у каплиці. В кутку подвір’я є приміщення, схоже на клуню, що по сусідству з садом місії; високий червоний комин стримить з-поміж лісових гілок, які визирають з-за стіни: це кухня.

— Ти була ще ось такою, але вже й тоді можна було передбачити, що з тебе виросте, — ігуменя опустила руку на півметра від підлоги. — Ти знаєш про що я кажу, правда?

Боніфація повернулася на бік, підвела голову і втупилась у руку ігумені. Лемент папуг у саду долинав аж до її комірчини. Надворі темніло, крізь вікно невиразно виднілися переплутані гілки дерев. Боніфація сперлася ліктями на підлогу:

— Ні, не знаю, матусю.

— Того всього, що ми для тебе зробили, також не знаєш, правда? — вибухнула мати Анхеліка, яка ходила взад-уперед зі стиснутими кулачками. — Не знаєш, чим ти була, коли ми тебе підібрали, га?

— Звідки мені знати, — прошепотіла Боніфація. — Я була дуже мала і не пам’ятаю.

— Зверніть увагу, мати, який солодкий в неї голосок, — вигукнула мати Анхеліка. — Думаєш мене обдурити? Гадаєш, що я тебе не знаю? І хто дозволив тобі говорити «матусю»?

Після вечірньої молитви сестри йдуть до їдальні, а вихованки на чолі з Боніфацією прямують до спальні. Стелять койки і, коли вже лежать, Боніфація гасить каганці, замикає двері на ключ, вклякає навколішки під розп’яттям, молиться і теж вкладається спати…

— Ти бігала по саду, греблася в землі і, як тільки знаходила якогось хробака, то пхала собі до рота, — сказала ігуменя. — Увесь час хворіла, а хто тебе лікував і доглядав? Теж не пам’ятаєш?

— І була гола! — вигукнула матір Анхеліка. — Я сама з власного бажання, шила тобі сукенки, але ти їх здирала з себе і показувала усім довкола свій сором, а тобі вже було, мабуть, таки більше, ніж десять років. Лихі інстинкти сиділи в тобі, дияволице, лише паскудства тобі подобались.

Закінчився сезон дощів, присмерк западав дуже швидко: вдалині, за мішаниною гілок і листя в вікні, небо було скупченням тьмяних обрисів та іскор. Ігуменя поважно сиділа на мішку з зерном, мати Анхеліка ходила туди-сюди, вимахуючи кулачком, і коли в неї засукувався рукав сутани, то з’являлася рука: тонка біла змійка.

— Ніколи не могла б собі уявити, що ти спроможешся на щось таке, — сказала ігуменя. — Як це було, Боніфаціє? Навіщо ти це зробила?

— Тобі не спало на думку, що вони можуть померти з голоду або втонути в річці? — спитала мати Анхеліка. — Що можуть застудитись? Ні про що не подумала, розбійнице!

Боніфація захлипала. Комірчина була насичена запахом масної землі і вогкого зілля, який у присмерку вчувався ще виразніше. Нічний духмяний запах, здавалося, проникав крізь вікно, змішаний з чистим, прозорим стрекотінням цвіркунів і цикад.

— Ти була як звірятко, а тут ми тобі дали дах над головою, родину, ім’я, — сказала ігуменя. — І ми дали тобі бога. Чи це для тебе нічого не означає?

— Ти не мала що їсти, не мала у що вдягтися, — буркнула мати Анхеліка. — Ми виховали тебе, вдягли, вивчили. Чому ти так вчинила з дівчатками, невдячна?

Час від часу тілом Боніфації пробігали дрижаки, від стегон до плечей. Намітка зсунулася, і гладке рівне волосся впало на лоба.

— Годі плакати, Боніфаціє, — сказала ігуменя. — Одізвися нарешті!

Місія прокидається вдосвіта, дзижчання комах змінюється співом птахів. Боніфація входить до спальні, теленькаючи дзвіночком: вихованки схоплюються з койок, проказують молитву, одягаються. Потім розходяться по місії; згідно зі своїми обов’язками, наймолодші підмітають подвір’я, резиденцію, їдальню, старші — каплицю і класи. П’ятеро вихованок виносять кошики зі сміттям на подвір’я і там чекають на Боніфацію. Ідуть за нею по стежці, минаючи площу Санта-Марія де Ньєви, потім поле і перед самим будинком лоцмана Ньєвеса повертають на іншу стежку, котра звивається поміж пальмами у напрямку вузької ущелини, що править за міський смітник. Раз на тиждень помічник алькальда, Мануель Агіла, палить сміття. Щовечора тут вештаються агваруни: одні порпаються у смітті в пошуках недоїдків і хатнього начиння, інші кричать, відганяючи палицями хижих птахів, які жадібно кружляють над ущелиною.

— Тебе не обходить, що ті дівчатка знову почнуть жити у соромі й гріхові? — спитала ігуменя. — Що забудуть усе, чого вони тут навчилися?

— Твоя душа надалі залишається поганською, хоча ти й говориш по-християнському і не гасаєш голою, — сказала мати Анхеліка. — Її не лише не обходить це, мати, а вона тому їх і випустила, щоб вони знову стали дикунками.

— Але ж вони хотіли піти, — мовила Боніфація. — Вийшли на подвір’я, дісталися до хвіртки, і по їхніх обличчях я бачила, що вони хочуть піти разом з тими двома, які прибули вчора.

— Зробила це, бо вони хотіли, — скрикнула мати Анхеліка. — Бо була на них зла! Бо мусила працювати біля них, а ти ненавидиш працю, ледащо, дияволице!

— Заспокойтесь, будь ласка, мати Анхеліко, — ігуменя підвелася.

Мати Анхеліка піднесла руку до грудей, потім торкнулася чола: брехня виводить її з рівноваги, вона щиро шкодує.

— Це через тих двох, які прибули вчора, матусю, — сказала Боніфація. — Я не хотіла, щоб інші також втікали, я збиралася відпустити лише тих двох, бо мені стало їх дуже шкода. Не кричи так, матусю, ти ж потім хворієш, завжди, як перенервуєш, то хворієш.

Коли Боніфація і вихованки повертаються від смітника до місії, мати Гризельда і її помічниці вже встигають приготувати сніданок: овочі, кава, булочки власної випічки. Після сніданку вихованки йдуть до каплиці, там займаються вивченням священної історії і катехізису, вчать молитви. Опівдні повертаються до кухні і під керівництвом матері Гризельди — рожевощокої, заклопотаної, рухливої — готують обід: овочевий суп, риба, маніока, дві булочки, овочі, дистильована вода. Згодом вихованки можуть годину бігати по подвір’ю або відпочивати в тіні фруктових дерев. Потім ідуть до класу для початківців. Мати Анхеліка вчить їх іспанської мови, алфавіту і рахуванню. Мати ігуменя викладає історію і географію, а мати Патросінія — математику. Увечері черниці й вихованки читають молитви у каплиці, потім знову розділяються на групки для роботи на кухні, в саду, в комірчині, в їдальні. Вечеря скромніша від сніданку.

— Вони розповідали про своє селище, щоб розчулити мене, мати, — сказала Боніфація. — Пропонували мені усе на світі, і мені їх стало шкода.

— Ти навіть не здатна брехати, Боніфаціє, — ігуменя опустила руки, які, наче білі птахи, майнули у синюватій напівтемряві і з’єдналися знову. — Дівчатка, котрих матір Анхеліка привезла з Чікаїса, не говорили по-християнському. Бачиш, як ти недаремне грішиш?

— Я розмовляю по-поганському, мати, ти просто нічого про це не знала. — Боніфація підвела голову, два великі вогники на мить блиснули з-під волосся. — Я навчилася, слухаючи тих дівчаток, але ніколи тобі про це не розповідала.

— Брешеш, дияволице! — вигукнула мати Анхеліка, руки її роз’єдналися, легко затріпотіли. — Мати, ви бачите, що вона тепер вигадала?

Але її мовби урвало гарчання, неначе в комірчині причаївся звір, який раптом розлютився і виказав себе виттям, хрипінням, нявканням, упереміш з високими звуками, що рипіли у темряві, немовби кидаючи виклик до бою.

— Бачиш, матусю? — сказала Боніфація. — Чула, як я розмовляю по-поганському?

Щоденно, перед сніданком, черниці та вихованки слухають месу. Відправляють її єзуїти з сусідньої місії, як звичайно отець Венансіо. Каплиця в неділю відчиняє свої бічні двері, щоб усі мешканці Санта-Марія де Ньєви могли взяти участь в службі. Ніколи не бракує представників влади, іноді приходять селяни, збирачі каучуку, напівголі агваруни, які товпляться в дверях. Пополудні мати Анхеліка і Боніфація проводять вихованок на берег річки, дозволяють їм хлюпатись, ловити рибу, видиратися на дерева. У неділю сніданок щедріший, звичайно подають м’ясо. Вихованок двадцятеро, віком від шести до п’ятнадцяти років, лише агварунки. Іноді між ними опиняється якась дівчинка з племені уамбісів або навіть шапра. Але це рідко.

— Не люблю відчувати себе ні до чого непридатним, Акіліно, — сказав Фусія. — Хотів би, щоб було як раніше. Пам’ятаєш, як ми чергувалися?

— Звичайно, пам’ятаю, — відповів Акіліно. — Адже це через тебе я став таким, ким є зараз.

— Авжеж, ще й досі розвозив би воду від дому до дому, коли б я не з’явився у Мойобамбі, — сказав Фусія. — Але ж ти боявся річки, старий.

— Лише Майо, бо в дитинстві ледве не втопився в ній, — мовив Акіліно. — А в Румійяку купався завжди.

— В Румійяку? — спитав Фусія. — Вона протікає через Мойобамбу?

— Саме так, Фусіє, то спокійна річка, — відповів Акіліно, — вона протікає через руїни, поблизу місця, де мешкають ламісти[12]. Там дуже багато помаранчевих садів. Невже ти й цих помаранчів не пам’ятаєш? Найсолодші в світі.

— Мені соромно, що я лежу тут, як мрець, а ти вже ледве дихаєш від того веслування, — мовив Фусія.

— Тут навіть не треба веслувати, старий, — сказав Акіліно, — треба лише тримати стерно. Зараз, коли ми перепливли пороги, річка сама працює за нас. Я не люблю тільки, коли ти сидиш тихо і починаєш дивитися в небо так, немовби побачив чулья-чакі.

— Ніколи не бачив його, — заперечив Фусія. — Тут, у сельві, усі бачили його, принаймні хоч раз, а я жодного. Навіть у цьому мені не пощастило.

— Скажи краще, що пощастило, — сказав Акіліно. — Знаєш, одного разу чулья-чакі явився сеньйорові Хуліо Реатегі? Кажуть, це трапилося в одній ущелині на Ньєві. Але Реатегі спостеріг, що той щось надто кульгає, і, помітивши оту своєрідну коротшу ніжку, прогнав його пострілами. До речі, Фусіє, чому ти посварився з сеньйором Хуліо Реатегі? Напевне, утнув йому одну з тих своїх штучок?

— Утнув, і не раз, а вперше ще перед тим, як познайомився з ним, невдовзі після приїзду до Ікітоса, старий. Пізніше я розповів йому про це, і Реатегі сміявся: отже, це ти обвів круг пальця того дона Фабіо, губернатора Санта-Марія де Ньєви?

— До ваших послуг, шановний сеньйоре, — сказав дон Фабіо. — Чого бажаєте? Чи надовго ви приїхали до Ікітоса?

Так, він, Фусія, залишиться тут надовго, можливо, навіть назавжди; адже він має справу з лісовою промисловістю, — хіба дон Фабіо не чув про це? — й будуватиме лісопильний завод неподалік Наути. І, власне, чекає на приїзд кількох інженерів. У нього багато складнощів у роботі, і він добре заплатить донові Фабіо, але хотів би мати велику зручну кімнату, а дон Фабіо: зрозуміла річ, сеньйоре, прошу дуже, я тут саме для того, щоб обслуговувати клієнтів. Одне слово, старий, він ковтнув гачок.

— Він дав мені найкращу кімнату у готелі, — вів далі Фусія. — З вікнами в сад, у якому росли панамські пальми. Запрошував мене до себе на вечерю і невпинно торочив про свого шефа. Я ледве розумів його, бо тоді ще кепсько знав іспанську мову.

— А сеньйора Реатегі не було на той час в Ікітосі? — спитав Акіліно. — Він був уже тоді багатий?

— Ні, по-справжньому він розбагатів пізніше, на контрабанді, — пояснив Фусія. — Але вже мав цей готель, починав торгувати з індіанцями і тому поїхав до Санта-Марія де Ньєви. Скуповував каучук, шкіри, продавав їх в Ікітосі. Це там мені спало на думку взятися за те діло. Але знову те ж саме, потрібен був капіталець, а я не мав ані сентаво.

— І багато грошей ти вкрав тоді, Фусіє? — спитав Акіліно.

— П’ять тисяч солів, доне Хуліо, — сказав дон Фабіо. — І мій паспорт, і кілька срібних приборів. Мені дуже прикро, сеньйоре Реатегі, я розумію, як погано ви думатимете про мене. Але присягаюсь, я працюватиму в поті чола свого і відшкодую вам геть усе, до останнього сентаво.

— І тебе ніколи не мучило сумління, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Багато років хочу спитати тебе про це.

— Через те, що обікрав того сучого сина Реатегі? — вигукнув Фусія. — Він багатий, бо накрав більше від мене, старий. Але він мав з чим починати, а я не мав нічого. Це була моя лиха доля, завжди я мусив починати з нуля.

— А куди ж ви тоді дивилися? — обурився дон Хуліо Реатегі. — Чому вам не спало на думку перевірити його документи, доне Фабіо?

Але ж він перевірив, і паспорт був, як новенький, звідки він міг знати, що це підробка, доне Хуліо? До того ж Фусія приїхав так добре одягнений і говорив так переконливо! І він, Фабіо, навіть подумав, що, коли сеньйор Реатегі повернеться з Санта-Марія де Ньєви, то вони почнуть разом робити великі справи. Людина така необережна.

— А що ти мав тоді у тій валізці, Фусіє? — спитав Акіліно.

— Карти Амазонії, сеньйоре Реатегі, — пояснив дон Фабіо. — Величезні, такі, як ото можна побачити в казармах. Порозвішував їх у своїй кімнаті і говорив: це для того, щоб знати, якими шляхами будемо сплавляти ліс. Малював щось і писав по-португальському, хіба це не дивно?

— Нічого дивного, доне Фабіо, — сказав Фусія. — Окрім дерева, мене цікавить також торгівля. А іноді дуже вигідно мати контакти з тубільцями. Тому я й позначив племена.

— Навіть ті з Мараньйону і з Укайялі, доне Хуліо, — уточнив дон Фабіо. — А я думав, це ділова людина, буде добрим партнером для сеньйора Реатегі.

— Пам’ятаєш, як ми спалили твої карти? — спитав Акіліно. — Сміх, та й годі, ті, що складають карти, не знають, що Амазонія це немов розпалена жінка, — не всидить спокійно. Тут усе змінюється: річки, тварини, дерева. Нема ради, Фусіє. Ми потрапили на божевільну землю.

— Він знає сельву чудово, — сказав дон Фабіо. — Коли повернеться з Верхнього Мараньйону, я вас познайомлю, і ви напевне заприятелюєте.

— Тут, у Ікітосі, усі розповідають про дона Хуліо дива, — мовив Фусія. — Дуже хотів би познайомитися з ним. Ви випадково не знаєте, коли він повернеться до Санта-Марія де Ньєви?

— Дон Хуліо впорядковує там свої справи, та й губернаторство забирає в нього багато часу, але вирватись на короткий строк йому вдається завжди, — відповів дон Фабіо. — Залізний характер, сеньйоре. Успадкував його від батька, який був одним з найбільших скупників каучуку в часи розквіту Ікітоса. А коли збанкрутував, пустив собі кулю в лоба. Реатегі втратили усе до останньої сорочки. Але дон Хуліо звівся на ноги, самотужки. Кажу вам, це людина з залізною волею.

— Колись у Санта-Марія Ньєві на його честь влаштували банкет, і я чув його промову, — сказав Акіліно. — Він говорив про свого батька з великою гордістю, чуєш, Фусіє.

— Батько — це була одна з його улюблених тем, — відповів Фусія. — Коли ми працювали разом, він при кожній нагоді згадував про нього. Ет, сучий син Реатегі, клятий везунчик! Я завжди йому заздрив, старий.

— А такий чистенький, такий пещений, — сказав дон Фабіо. — І подумати тільки, що я догоджав йому, майже ноги цілував. Коли він входив до готелю, то навіть кішка від радощів хвіст задирала. Що за клята людина, доне Хуліо.

— Ну й колінця викидаєш ти на прощання, Фусіє. У Кампо Гранде відлупцював вартівників, а в Ікітосі вбив кішку, — мовив Акіліно.

— Правду кажучи, доне Фабіо, це не здається мені надто важливим, — сказав Хуліо Реатегі. — Мені шкода лише срібла, яке він у мене поцупив.

Але кішці було дуже боляче, доне Хуліо. Він задушив її простирадлом, і повісив до москітної сітки. Увійти так до кімнати, і раптом побачити її, завислу в повітрі, закоцюблу, з вибалушеними очима, — це жахливо. Зло заради зла важко зрозуміти, доне Хуліо.

— Людина робить все що завгодно, аби вижити, я розумію твої крадіжки, — сказав Акіліно. — Але навіщо витворяти таке з кішкою, чи це від люті, що ти не мав того початкового капіталу?

— І це також, — відповів Фусія. — А до того ж від тієї паскуди тхнуло, і вона повсякчас мочилася на моє ліжко.

Цей вчинок цілком у характері азіатів, доне Хуліо, вони мають такі бандитські звичаї, нічого неможливо передбачити; він, Фабіо, недавно дізнався, наприклад, що китайці в Ікітосі тримають котів у клітках і відгодовують їх молоком, а коли вони погладшають, то кидають їх у казан і їдять, сеньйоре Реатегі.

— Доне Фабіо, — сказав Реатегі, — я хочу зараз поговорити з вами про покупки, задля того я й приїхав з Санта-Марія де Ньєви. Ну то як, купив він?

— Усе, що ви замовляли, доне Хуліо, — повідомив дон Фабіо. — Люстерка, ножі, матерію, намисто, і дуже дешево. Коли ви поїдете на Верхній Мараньйон?

— Я не міг сам забратися у глушину, щоб торгувати, я потребував спільника, — мовив Фусія, — і після цієї історії повинен був шукати його подалі від Ікітоса.

— Тому ти приїхав до Мойобамби, — сказав Акіліно. — І заприятелював зі мною, аби я супроводжував тебе в подорожах до індіанських племен. Отже, ти почав наслідувати сеньйора Реатегі, перш ніж познайомився з ним, перш ніж став його працівником. Ти тільки й торочив про прибутки, Фусіє: ходи зі мною, Акіліно, за рік станеш багатієм; аж голова мені боліла від твоїх виспівувань.

— Ось бачиш, кожному своє, — зітхнув Фусія. — Я присвятив себе цьому більше, ніж інші, ніхто не ризикував так, як я, і ось чим усе закінчилося. Хіба це справедливо?

— На все божа воля, Фусіє, — сказав Акіліно. — Не нам про це судити.

Одного теплого грудневого ранку до П’юри прибув чоловік. Верхи на мулі, який ледве дибав, він несподівано виринув з-поміж південних дюн: постать у широкополому капелюсі, загорнута в легке пончо. Крізь рожевувате світло світанку, коли язики сонячного полум’я починають повзти пустелею, прибулець із задоволенням побачив перші кактусові зарості, обпалені сонцем ріжкові дерева, білі будиночки Кастілії, які що ближче до річки, то численніші й скупченіші. Дихаючи густим повітрям, він підходив до міста, котре спостеріг ще з протилежного берега, — воно блищало, мов дзеркало. Прибулець поїхав вулицями Кастілії, ще безлюдними, і біля Старого мосту зліз з мула. Якусь хвилину дивився на будівлі по інший бік річки, на бруковані вулиці, на будинки з балконами, на піщинки, завислі в повітрі, на масивну вежу собору з її округлим дзвоном кольору сажі, на зелені плями садиб, що на північній околиці розсипані вздовж берега річки в напрямку Катакаосу. Ведучи за повід мула, він пройшов пішки через Старий міст і, ляскаючи час від часу бичем по ногах, попростував головною вулицею міста, що простягається від річки до Пласа де Армас. Там прибулець затримався, прив’язав мула до тамариндового дерева, сів на землю й опустив криси капелюха, щоб захиститися від піску, який безжалісно колов йому очі. Певно, він здійснив довгу подорож: рухи його були повільні, втомлені. Коли піщаний дощ припинився і на площі з’явилися перші мешканці, прибулець спав. Поруч з ним лежав здохлий мул, з мордою, вимазаною зеленавою піною, й з вибалушеними очима. Ніхто не наважився будити чоловіка. Звістка розлетілася миттєво, і площа заповнилася натовпом цікавих, які, штовхаючись і перешіптуючись, пропихалися до незнайомого. Декотрі вилізли на павільйон, інші оглядали прибульця, міцно охопивши стовбури пальм. Це був атлетичної будови молодий чоловік, що мав квадратні плечі й густу широку борідку; крізь сорочку з відірваними гудзиками прозирав його м’язистий, волохатий торс. Прибулець спав з відкритим ротом, легенько похропуючи: потріскані губи розтулилися, показуючи зуби, схожі на собачі ікла: жовті, міцні, хижі. Його штани, чоботи, полиняле пончо були пошарпані, брудні, капелюх — також. Він був неозброєний.

Прокинувшись, він мерщій схопився на ноги, став у захисну позу; його очі з-під спухлих повік недовірливо слідкували за збіговиськом. Зусібіч сяяли посмішки, люди дружньо махали руками, якийсь старий протиснувся до нього і подав йому гарбузову пляшку з холодною водою. Тоді посміхнувся й прибулець. Пив поволі, жадібно, з заплющеними очима. Гамір зростав, усі почали проштовхуватися, щоб перекинутися кількома словами з чужинцем, запитували його про подорож, висловлювали співчуття з приводу смерті мула. Він сміявся тепер уголос, потискав простягнуті долоні. Потім одним рухом відчепив торби від сідла і запитав про готель. В оточенні послужливих городян перетнув площу Пласа де Армас і увійшов до «Північної зірки»: місць не було. Городяни заспокоїли його, почулося багато голосів, які запрошували чужинця погостювати. Він зупинився у Мельчора Еспіноси, діда, що жив сам на бульварі Малекон поблизу Старого мосту. В нього було невеличке господарство, далеко, на березі Чіри, куди він їздив двічі на місяць. У цьому році Мельчіор Еспіноса побив рекорд: у нього гостювало п’ятеро приїжджих. Вони завжди прибували до П’юри на якийсь час, щоб закупити врожай бавовни, продати худобу й підрахувати прибутки; тобто на декілька днів, щонайбільше на декілька тижнів.

А цей залишився. Місцеві жителі дізналися про нього мало, лише те, ким він був: ані продавцем худоби, ані збирачем податків, ані комівояжером. Його звали Ансельмо і, за його словами, він був перуанець, хоч ніхто не міг розпізнати його акценту: він не говорив непевним, невиразним тоном людей з Ліми ані тим співучим, що притаманний мешканцям Чікалайо; його вимова не відзначалася правильністю, як у мешканців Трухільйо, він не був також горянином, тому що не затинався при кожному «р» та «с». Його вимова була іншою, дуже мелодійною і дещо повільною, він уживав незвичайні звороти та вирази. У запалі суперечки гучність його голосу наводила на думку, що він був командиром монтонерос. Торби, з яких складався увесь його багаж, напевне, були напаковані грішми; але яким дивом він спромігся подолати пустелю і вберегтися від нападу розбійників? Мешканці так і не дізналися, звідки він прибув і чому його кінцевою метою стала П’юра.

Наступного дня після приїзду він з’явився на Пласа де Армас поголений, і його молоде обличчя здивувало всіх городян. У крамниці іспанця Еусебіо Ромео він купив собі нові штани і чоботи: заплатив готівкою. Двома днями пізніше замовив у Сатурніни, відомої майстрині з Катакаоса, капелюх з білої соломки — такий капелюх можна покласти в кишеню й вийняти абсолютно не зім’ятим. Щоранку Ансельмо йшов на Пласа де Армас і, сидячи на терасі «Північної зірки», запрошував перехожих на чарчину. У такий спосіб оточив себе приятелями. Він був балакучий і дотепний, зажив собі загальну симпатію, вихваляючи принади міста: привітність людей, вроду жінок, чудові заходи сонця. Швидко опанував місцеву говірку і теплу ліниву вимову п’юранців: він уже через кілька тижнів казав «гуа», щоб висловити здивування, говорив «вилупки» на дітей, «клаповухі» на віслюків, був з усіма запанібрата, умів відрізнити кларіто від густої чічі, добре розумівся на гострих тамтешніх приправах, знав напам’ять імена багатьох людей і назви вулиць, танцював тондеро так само, як мангачі.

Його допитливість не мала меж. Виказував невгамовну зацікавленість місцевими звичаями, розпитував про всілякі подробиці з життя і смерті різних людей. Хотів знати все: хто найбагатший, коли й чому він розбагатів; чи префект, алькальд та єпископ чесні і чи шанують їх городяни; як тут розважаються, які подружні зради і скандали обурюють святенниць і священиків; як поважні люди дотримують своїх релігійних та моральних обов’язків; яких форм набуває у місті любов.

Кожної неділі він ходив до «Колізею» і з захопленням, мов старий досвідчений знавець, дивився на бій півнів, останній залишав бар «Північна зірка», елегантно грав у карти, ставив великі суми, міг програвати і. вигравати, не зморгнувши оком. Так він здобув приязнь комерсантів і поміщиків, став популярний. Найзнатніші запросили його на полювання до Чулуканаса, і він усіх здивував своїми влучними пострілами. Зустрічаючи Ансельмо на вулиці, селяни сердечно вітали його, називаючи по імені, а він приязно поплескував їх по плечу. Люди цінували його життєлюбність, невимушеність у поводженні, щедрість. Але всіх інтригувало його минуле, і те, звідки в нього стільки грошей. Про Ансельмо почали поширюватися різні легенди: коли вони доходили до нього, він голосно реготав: ані заперечував їх, ані підтверджував. Іноді з приятелями вештався по корчмах Мангачерії і під кінець завжди опинявся у домі Анхеліки Мерседес, тому що там була арфа, а він був чудовим арфістом, просто незрівнянним. У той час коли інші клацали підборами і підіймали тости, він упродовж довгих годин пестливо перебирав білі струни, які слухались його і за його наказом могли шепотіти, сміятись, плакати.

П’юранці шкодували лише, що Ансельмо був не достатньо ввічливий, коли з п’яних очей надто зухвало роззирався на жінок. Босоногим служницям, які проходили через Пласа де Армас у бік ринку, торговкам, що з дзбанами чи глиняними мисками на голові кружляли, вихваляючи сік з лукуми та манго й свіжі артишоки, сеньйорам у рукавичках, вуалях та з чотками, які прямували у бік собору, — усім уголос він пропонував зустріч й імпровізував сороміцькі віршики. «Дивись, Ансельмо, — казали йому приятелі, — п’юранці ревниві. Зневажений чоловік або розгніваний батько викличе тебе на поєдинок у найменш очікуваний момент, будь делікатніший з жінками». Але Ансельмо відповідав голосним сміхом, підносив чарку і виголошував тост за П’юру.

У перший місяць його перебування у місті нічого не сталося.

Не так уже це й погано, зрештою усе на цьому світі можна залагодити. Сонце іскриться в очах Хуліо Реатегі, а пляшки вкладено до дзбану, повного холодної води. Він сам розливає, біла пінка сичить, росте, лускають бульбашки. Не треба перейматись, і давайте ще по скляночці пива. Мануель Агіла, Педро Ескабіно і Аревало Бенсас п'ють, витираючи губи руками. Крізь металеву сітку на вікні видно площу Санта-Марія де Ньєви — купка агварунів товче маніоку в пузатих горщиках, діти бігають довкола стовбурів капірон. Вище, на узгір'ях, немов вогненний прямокутник, вимальовується резиденція, головна будівля місії. Передусім це тільки проект, розрахований на довгий час, а тут проекти рідко вдаються, отож Хуліо Реатегі вважає тривогу передчасною. Але Мануель Алла, маленький лисий чоловічок з банькатими очима: ні, нічого подібного, губернаторе, — він підводиться, — у нас є докази, доне Хуліо, це ті двоє під'юджили дикунів. І тоді Аревало Бенсас: доне Хуліо, — теж підводиться, — переконаний, я вже казав, що за тими прапорами і плакатами криється щось більше, і я був проти, щоб оті вчителі приїжджали, доне Хуліо, — а Педро Ескабіно стукає склянкою об стіл: доне Хуліо, кооператив це факт, агваруни самі продаватимуть каучук в Ікітосі, в Чікаїсі зібралися вожді, щоб обговорити це, саме так стоять справи, а все решта — хибні думки. Однак Хуліо Реатегі не знає жодного агваруна, який уявляв би, що таке Ікітос і що таке кооператив, — звідки ви, доне Ескабіно, витягли цю історію? — і просить сеньйорів говорити по черзі. Склянка видає сухий глухий звук, вдаряючись знову об стіл, — доне Хуліо, ви проводите багато часу в Ікітосі, у вас там чимало справ, і не помічаєте, що на околиці стало гаряче з тієї хвилини, коли тут з’явилися ці типи. Голос Хуліо Реатегі й далі лунає лагідно: доне Педро, губернаторські справи забирають у мене силу часу й грошей, — його погляд стає твердим, — я не хотів займати цієї посади, а ви, Педро Ескабіно, були одним з тих, які найбільше наполягали, дуже прошу зважувати свої слова. І Педро Ескабіно: я й сам знаю, чим вам завдячую, отож зовсім не мав наміру образити вас: я щойно повернувся з Уракуси, і вперше за десять років, доне Хуліо, — два сухих і глухих удари об стіл, — агваруни не хотіли продати мені жодної кульки каучуку, незважаючи на завдаток. І Аревало Бенсас: навіть їх заманили в кооператив. Доне Хуліо, не смійтеся, вони збудували халупу, геть заповнену каучуком і шкірами, а Ескабіно вони нічого не хотіли продати, сказали, що будуть продавати в Ікітосі. І тоді Мануель Агіла, низенький, лисий, з банькатими очима: от бачите, губернаторе, цих типів не можна підпускати до індіанців, Аревало має рацію, вони їх лише під’юджують. Не хвилюйтеся, сеньйори, вони вже більше не приїдуть, — і Хуліо Реатегі наповнює склянки, — до Ікітоса я їздив не лише у своїх, а й у їхніх справах, і міністерство скасувало плани цивілізування сельви, отож учительським бригадам кінець. Але Педро Ескабіно знову грюкає склянкою по столу: вони вже приїжджали, і це зло вже трапилося, доне Хуліо. Це означає, що ми навіть не зможемо порозумітись з дикунами? Певна річ, вони знайшли спільну мову, нехай дон Хуліо послухає перекладача, якого ті двоє брали з собою до Уракуси, він сам усе розповість, доне Хуліо, самі побачите. Мідношкірий босий чоловік, що сидить у кухні біля дверей, встає і заклопотано підходить до губернатора Санта-Марія де Ньєви, — це так було сеньйоре…

Боніно Перес: спитай в отого Хума, скільки їм платять за кілограм живиці. Перекладач починає вити, вимахує руками, плює, а Хум слухає мовчки, тримаючи схрещені руки на грудях. На зеленавих щоках у нього два наколотих червоних хрестики, на квадратному носі витатуйовано три риски, тоненькі, немов травинки, Хум поважний, урочистий. Уракуси, що стовпилися на галявині, стоять нерухомо, сонце палить дерева й хижки тубільців. Перекладач замовкає, а Хум і маленький дідок жестикулюють, гарчать, бурмочуть, і тоді перекладач: вони кажуть, що за каучук вищої якості — два солі, середньої — один соль за кілограм. А Теофіло Каньяс, кліпаючи очима: невже так дорого? І Боніно Перес: от бачиш, брате, чорт їх забирай, ну й сволота, — і до перекладача: скупники погані перуанці, вони продавали каучук по двадцять солів за кілограм, кляті скупники збиткуються над вами, не давайте себе обдурювати, привозьте каучук і шкіри до Ікітоса, жодної торгівлі з тими скупниками не ведіть, переклади їм. А перекладач: сказати їм це? І Боніно: так, скупники їх обкрадають. Так сказати? А Теофіло: так, так. Лихі перуанці, так сказати? І що скупники збиткуються над ними? А Боніно й Теофіло: так, так, негідники, злодії, лихі перуанці, нехай не дають себе обдурювати, перекладай їм це. Перекладач гарчить, виє, спльовує і Хум гарчить, виє, спльовує, б’є себе в груди, шкіра в нього покрита глибокими зморшками, і перекладач: Ікітос ніколи не приходить, скупник Ескабіно приїжджає, він привозить ножі, мачете, матерію, — а Теофіло Каньяс: ну й ну, брате, вони думають, що Ікітос — це людина, не дійдеш з ними згоди, Боніно, — а перекладач: вони кажуть, міняє на каучук. Боніно Перес підходить до Хума й показує на ніж, що стирчить у того з-за пояса: побачимо, скільки кілограмів каучуку він дав за нього, запитай його про це. Хум виймає ніж, підносить його вгору, сталеве лезо блищить на сонці, Хум зухвало сміється, сміються й уракуси, що стоять позаду, витягають ножі, підносять теж угору, сонце виграє на лезах, а перекладач: ніж Хума коштував двадцять каучукових кульок, інші — десять, п’ятнадцять, — і Теофіло Каньяс: ось що брате, я хотів би повернутися до Ліми. У мене лихоманка, Боніно, а цих несправедливостей і цих людей, які нічого не розуміють, з мене вже досить, краще забути про це. І Боніно Перес, рахуючи на пальцях: чуєш, Теофіло, з рахунками я завжди мав клопіт, здається, виходить щось близько сорока солів за ніж Хума. І перекладач: чи говорити, чи перекладати? — а Теофіло: ні, — а Боніно: скажи їм, що скупник негідник і що той ніж не коштує навіть однієї кульки каучуку, такі ножі на смітник викидають, скажи, що Ікітос не скупник, а місто, до нього треба плисти вниз, по ріці, вниз по Мараньйону, нехай завозять туди каучук, продають його там у сто разів вигідніше, купують собі ножів та всього іншого, скільки захочуть. І перекладач: погано зрозумів, нехай сеньйор скаже повільніше, — а Боніно: він правий, треба, старий, пояснити все спочатку, не панікуй, Теофіло, і, можливо, вони послухають нас…

Хуліо Реатегі повторює: не втрачати голови. Хіба ці типи не пішли звідти? Вони вже ніколи не повернуться, і збунтовані тільки агваруни, а з шапрами торгівля йде нормально, зрештою на все є якийсь засіб. Він має надію, що спокійно завершить свою губернаторську діяльність, лише просить сеньйорів, щоб вони краще про це пам’ятали. І Аревало Бенсас: це не все, доне Хуліо. Хіба ви не знаєте, що трапилося в Уракусі з якимось сержантом, лоцманом і помічником з гарнізону Борха? Не далі як минулого тижня, доне Хуліо, — а він: що трапилось?

— Тішуся, що ми вже в Мангачерії, — озвався Хосе.

— Пісок дряпає, лоскоче мене. Зніму чоботи, — сказав Мавпа.

Водночас з алеєю Санчеса Серро закінчувалися асфальт, білі фасади, солідні брами та електричне світло й починалися мазані стіни, дахи з соломи, бляхи чи картону, курява, мухи, завулки. У віконцях халуп, квадратних, без завіс, горіли лойові свічки і оливові лампи, цілі родини висипали на середину вулиці, щоб подихати свіжим вогким повітрям. Щохвилини брати Леон махали руками, вітаючи знайомих.

— З чого ви такі горді? За що ви так вихваляєте вашу Мангачерію? — спитав Хосефіно. — Тут смердить, а люди живуть, немов худоба. Щонайменше по п'ятнадцять у кожній халупі.

— По двадцять, рахуючи собак і портрети Санчеса Серро, — відповів Мавпа. — Цим і приваблює Мангачерія, — ніяких відмінностей. Люди, собаки, коти — усі однакові, усі мангачі.

— А горді ми тому, що тут народились, — виголосив Хосе. — Вихваляємо її, бо це наша земля. І ти, Хосефіно, мабуть, здихаєш від заздрощів.

— Уся П’юра о цій годині завмирає, — сказав Мавпа. — А тут, чуєш? Життя лише починається.

— Тут ми всі одна родина і кожний вартий стільки, скільки вартий, — мовив Хосе. — У П'юрі цінують лише за те, що маєш, і якщо ти не білий, то повинен бути їхнім прислужником.

— Накласти мені на Мангачерію, — вигукнув Хосефіно. — Коли її зрівняють з землею як Гальїнасеру, нап'юся з радощів.

— Нерви тебе з’їдають, тому й не знаєш, на кому відігратися, — сказав Мавпа. — Але якщо хочеш дзявкати щось про Мангачерію, то тихенько, інакше мангачі випустять тобі кишки.

— Поводимося, як вилупки, — сказав Хосефіно. — Ніби саме зараз час для сварки.

— Помирімося, заспіваймо гімн, — сказав Хосе.

Люди, що сиділи на піску, мовчали, увесь гамір — співи, тости, гітари, оплески — долинав з чечерій, таких самих халуп, як і решта, тільки трохи більших, краще освітлених і з червоними або білими прапорцями, які розвівались над фасадом. У повітрі стояли змішані запахи, і в міру того, як вулиці переходили в безладне накопичення халуп, усе частіше траплялися собаки, кури, свині, які, рохкаючи, качалися по землі, вирячкуваті кози, прив’язані до кілочків, і щораз дзвінкішою ставала повітряна фауна — густі рої мух та оводів, що дзижчали над головою. Непереможні неквапом, простували звивистими стежками мангачських джунглів, оминаючи дідів та бабів, котрі винесли свої мати на свіже повітря, й обходячи халупи, що виринали посеред дороги, немов кити з моря. Небо розіскрилося зірками: великі сяяли чудово, інші були схожі на пломінець сірника.

— «Парубоцькі» вже світять, — озвався Мавпа, вказуючи на три яскраві рівновіддалені цяточки. — А як підморгують! Домітіла Яра казала, що коли вони світять так яскраво, то можна прохати їх про милість. Скористайся з цього, Хосефіно.

— Домітіла Яра! — вигукнув Хосе. — Бідна стара! Я трошки боявся її, але відтоді, як вона померла, з приємністю її згадую. Напевне, вона пробачила нам той гармидер, що його ми вчинили під час похорону.

Хосефіно йшов мовчки; руки запхнув у кишені, підборіддям доторкувався грудей. Брати Леон безперервно бурмотіли хором: «Добрий вечір, доне…», «вітаємо вас, доньє…», а з землі сонні голоси відповідали на їхні привітання, називаючи їх по іменах. Вони затрималися перед однією з халуп, Мавпа штовхнув двері: Літума стояв, повернувшись спиною, одягнений в жовто-зелений костюм, піджак віддувався на стегнах; волосся в нього було вологе, блискуче. Над його головою висіла вирізка з газети, пришпилена до стіни.

— Оце непереможний номер три, братику, — виголосив Мавпа.

Літума повернувся, мов дзига, й швидко перейшов через кімнату, усміхнений, з розпростертими обіймами, а Хосефіно ступив йому назустріч. Вони міцно обнялися, довго плескали один одного по плечах, — давненько ми не бачилися, брате, давненько, Літумо, що за приємність знову тебе зустріти, — і терлися один об одного, як два пси.

— Але ти й елегантний, братику, — сказав Мавпа.

Літума вивільнився, щоб непереможні могли побачити у всій красі його строкате вбрання: білу сорочку з твердим комірцем, рожеву краватку в сірий горошок, зелені шкарпетки і гостроносі, блискучі, немов два дзеркальця, чобітки.

— Вам подобається? Одяг я вирішив оновити з нагоди прибуття до рідних країв. Купив це три дні тому у Лімі. Краватку й чобітки також.

— Справжній принц, — сказав Хосе. — Фантастично, братику.

— Лише зовні, не більше, — уточнив Літума, делікатно обтріпуючи лацкани піджака. — Те, що всередині, вже починає пожирати міль. Але на дещо я все-таки ще здатний. Зараз, коли я став холостяком, черга за мною.

— Ледь упізнав тебе, — урвав його Хосефіно. — Стільки часу не бачив тебе, старий, у цивільному.

— Краще скажи, що стільки часу взагалі мене не бачив, — мовив Літума, споважнівши, але відразу ж посміхнувся.

— Ми також забули, як ти виглядаєш у цивільному, брате, — сказав Хосе.

— У ньому тобі краще, аніж у формі поліцейського, — докинув Мавпа. — Зараз знову маєш вигляд непереможного.

— Чого ми чекаємо? — спитав Хосе. — Заспіваймо гімн.

— Сеньйори, ви мої брати, — засміявся Літума. — Хто вас навчив стрибати зі Старого мосту в річку?

— А також пити й вештатися по повіях, — додав Хосе. — Ти нас зіпсував, братику!

Літума обіймав обох братів Леон, поплескував їх сердечно по плечах. Хосефіно потирав руки, та хоча його обличчя було усміхнене, у непорушному погляді блищав причаєний неспокій, а постава — відхилені назад плечі, випнуті груди, трохи зігнуті ноги — виказувала водночас напруження, неспокій, увагу.

— Треба скуштувати отого «Соль де Іка», — сказав Мавпа. — Ти пообіцяв нам, тож виконуй обіцянку.

Всілися на матах, під гасовою лампою, яка звисала зі стелі і, гойдаючись, кидала на глиняні стіни нерівні відсвіти, видобуваючи з мороку шпарки, написи і розвалену нішу, де біля ніг гіпсової мадонни з немовлям у руках стояв порожній свічник. Хосе запалив свічку в ніші, і в її світлі на вирізці з газети вималювалася пожовкла постать генерала зі шпагою й багатьма відзнаками.4 Літума підтягнув до мат валізку. Відчинив її, вийняв пляшки, відкоркував зубами, а Мавпа допоміг йому наповнити по вінця чотири склянки.

— Аж не віриться, що я знову з вами, Хосефіно, — мовив Літума. — Сумував за вами. І за рідним краєм також. Будьмо!

Дзеленькнули склянки, друзі випили разом, до дна.

— Не вино, а чистий вогонь, — гаркнув Мавпа з очима, повними сліз. — Ти переконаний, брате, що тут не сорок градусів?

— Та що ти, воно слабеньке, — сказав Літума. — Піско — це для недолугих з Ліми, жінок та дітей, інша річ — горілка з тростини. Ти вже забув, що ми пили її, як воду?

— Мавпа завжди мав слабку голову, — сказав Хосефіно. — Дві склянки, і готовий.

— Я швидко впиваюся, але витримати можу довго, як ніхто, — зауважив Мавпа. — Можу пити безупинно декілька днів.

— Ти завжди валився перший, брате, — нагадав йому Хосе. — Пам’ятаєш, Літумо, як ми тягли його до річки і відмочували у воді?

— А іноді просто били по пиці, — докинув Мавпа. — Напевне, тому в мене й борода не росте від того вашого биття.

— Здіймаю тост, — сказав Літума.

— Дозволь мені спершу наповнити склянки, братику.

Мавпа взяв пляшку, почав розливати, а обличчя Літуми посмутнішало, очі звузилися, стали, як дві щілини, погляд немовби провалився кудись.

— Ну, давай свій тост, непереможний, — сказав Хосефіно.

— За Боніфацію, — виголосив Літума. — І поволі підніс склянку.

— Не вдавай з себе дитину, — мовила ігуменя. — Цілу ніч ти мала на те, щоб виплакатися.

Боніфація схопила краєчок її сутани й поцілувала його.

— Скажи, що мати Анхеліка не прийде. Скажи, ти ж бо добра.

— Мати Анхеліка слушно тебе сварить, — вела далі ігуменя. — Ти образила бога й обманула довір’я, яким тебе обдарували.

— Аби вона тільки не розхворілася, мати, — не вгавала Боніфація. — Хіба ти не знаєш, що завжди, коли вона так лютує, то згодом хворіє?

Боніфація плескає в долоні, і перешіптування вихованок притихає, але не припиняється, плескає ще раз, дужче, і тоді западає тиша: тепер чутно лише шурхіт сандалій по камінню, яким вимощено подвір’я. Вона прочиняє двері до спальні й, коли остання вихованка переступає поріг, замикає їх, притуляє до них вухо: це не звичний, щоденний галас — окрім хатнього шамотіння, долинає ще глухий, таємничий, неспокійний шепіт, такий самий, як той, що було чути, коли дві новенькі прибули опівдні і йшли тут поміж матір’ю Анхелікою та матір’ю Патросінією, такий самий, як той, що розгнівав ігуменю під час проказування молитви. Боніфація дослухається ще хвилину і повертається на кухню. Запалює каганець, бере бляшану тарілку, повну смажених бананів, відсуває прогонич на дверях комірчини, заходить, і з глибини, з темноти чується шарудіння — немовби то чкурнули навтьоки пацюки. Вона підносить каганець, допитливо роздивляється приміщення. Дівчатка стоять за мішками маїсу: на худих ніжках — браслети, босі п’яти труться одна об одну, ніяк не можуть сховатися. Простір поміж мішками та стіною дуже маленький, плачу не чути.

— Мабуть, то диявол мене спокусив, мати, — озвалася Боніфація. — Але я не розуміла цього. Я лише відчувала жаль, повір мені, будь ласка.

— До чого тут жаль? — вигукнула ігуменя. — І що це має спільного з твоїм учинком, Боніфаціє, не вдавай з себе дурненьку.

— Мені стало шкода тих двох дикунок з Чікаїса, мати, — сказала Боніфація. — Хіба ти не бачила, як вони плакали? Хіба не бачила, як горнулися одна до одної? І ані крихти в рот не взяли, коли мати Гризельда привела їх на кухню, хіба ти не бачила?

— То не їхня провина, що вони так себе поводили, — мовила ігуменя. — Просто не знали, що їх привезли сюди для їхнього ж власного добробуту, гадали, що їх скривдять. Чи не буває так завжди, поки дівчатка не призвичаяться? Вони цього не знали, але ти, Боніфаціє, знала, що це для їхнього ж блага.

— І все-таки мені їх було шкода, мати, — сказала Боніфація. — Що ж я могла зробити?

Боніфація стає навколішки, освітлює мішки каганцем: дівчатка там, вони сплетені, як два вугрі. Одна ховає голову на грудях іншої, а та, спершись плечима на стіну, не може заховати обличчя, коли світло заливає її сховок, лише заплющує очі й стогне. Ані ножиці матері Гризельди, ані ядуче червонувате мило для дезинфекції ще не торкнулися їх. Густе, темне волосся, повне пилу, соломинок і, напевне, вошей, спадає на плечі та оголені стегна, нагадуючи купи сміття. Крізь брудні, скуйовджені пасма при світлі каганця прозирають хирляві кінцівки, тьмяна шкіра, ребра.

— Я не відала, що творю, мати, — сказала Боніфація. — Я не мала наміру, мені навіть на думку не спало, це правда.

— Не спало тобі на думку і наміру не мала, але допомогла їм утекти, — відрізала ігуменя. — І не лише цим двом, а й решті. Ти погодила це все з ними заздалегідь, чи не так?

— Ні, мати, присягаю тобі, що ні! — вигукнула Боніфація. — Все почалося позавчора вночі, коли я принесла їм їжу сюди, в комірчину. Як згадаю, то страх мене бере, щось зі мною тоді сталося, я думала, що то з жалю, але, мабуть, то диявол мене спокусив, мати.

— Це жодною мірою не пояснення, — сказала ігуменя. — Не виправдовуйся дияволом. Якщо він спокусив тебе, то, значить, ти піддалася спокусі. Як це розуміти — щось з тобою сталося?

Під куделями волосся маленькі сплетені тіла затремтіли, передаючи одне одному дрижаки, і зацокотіли зубами, мов перелякані мавпи, коли їх саджають у клітку. Боніфація озирається на двері комірчини, нахиляється і дуже повільно, ледь чутно починає гарчати. Щось змінюється у повітрі, немовби вітер одним подихом освіжив морок комірчини. Під купами сміття маленькі тільця перестають тремтіти, дві голівки обережно, ледь помітно підводяться, а Боніфація далі тихенько гарчить.

— Вихованки з тієї ж хвилини, як побачили їх, захвилювалися, — сказала Боніфація. — Крадькома шепотілися поміж собою, а тільки-но я підходила, починали розмовляти про щось інше. Хоч як вони ховалися, мати, але я знала, що перешіптувалися вони саме про тих маленьких дикунок. Пам’ятаєш, як вони шепотілись у каплиці?

— А чому вони так захвилювалися? — спитала ігуменя. — Хіба вперше прибули дві новенькі, дівчинки до місії?

— Не знаю, мати, — відповіла Боніфація. — Розповідаю тобі, як було, не знаю, чому трапилося так, а не інакше. Може, вони пригадали собі, як самі сюди прибували, напевне, про це між собою й говорили.

— Що сталося потім, в комірчині? — спитала ігуменя.

— Присягни спершу, що не викажеш мене, — попросила Боніфація. — Я молилася цілу ніч, аби ти мене не вигнала. Що б я сама робила, мати? Я виправлюсь, коли ти заприсягнешся. А тоді все тобі розповім.

— Ти ще наважуєшся ставити мені умови, замість того щоб перейматися власною провиною? — обурилася ігуменя. — Ще цього бракувало! Та й не знаю, навіщо ти хочеш залишитися в місії. Адже ти допомогла втекти дівчаткам, бо тобі їх стало шкода, чи не так? Ти повинна бути щаслива, що підеш звідси.

Боніфація підсуває дівчаткам тарілку, вони вже не тремтять, але й не ворушаться, віддих підіймає їм груди в рівному, усталеному ритмі. Боніфація тримає тарілку врівень з тією дикункою, яка сидить на підлозі, й далі напівголосом приязно вуркоче. Раптом дівчинка підводить голову, з-за водоспаду волосся визирають два світелка, два вогники, що перебігають з очей Боніфації на тарілку. Одна рука випробовується, обережно тягнеться, полохлива долоня вимальовується на тлі каганця, два брудні пальці хапають банан і ховають його — під волоссям.

— Але ж я не така, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Мати Анхеліка і ти завжди кажете, що я вже вийшла з темряви, вже цивілізована. Куди ж я піду, я не хочу стати знову дикою, божа матір була доброю, правда? Будь милостивою, будь доброю, для мене ти — як божа матір.

— Підлабузництвом мене не купиш, я не мати Анхеліка, — промовила ігуменя. — Якщо відчуваєш себе цивілізованою і християнкою, то чому дозволила втекти дівчаткам? Чому не потерпала, що вони знову стануть язичницями?

— Таж їх знайдуть, мати, — сказала Боніфація. — Побачиш, жандарми їх приведуть. Я не винна, що інші теж утекли. Вони вибралися на подвір’я й пішли геть, я навіть до ладу не втямила, що коїться, мати, повір, зі мною щось трапилось.

— Ти здуріла, — вигукнула ігуменя. — Просто схибнулася, бо як можна не втямити, що вони вислизають у тебе з-під носа!

— Ні, ще гірше, мати, бо тієї хвилини я стала такою самою поганкою, як ті дві з Чікаїса, — мовила Боніфація. — Згадую про це, і мене охоплює жах, ти повинна молитися за мене, я хочу спокутувати це, мати.

Дівчинка жує, не відводячи руки від вуст, — проковтне один шматочок банана і відкусує наступний. Відгортає своє волосся, і тепер воно двома пасмами охоплює обличчя, видніється колечко в носі, яке погойдується від руху щік. Вона пильно стежить за Боніфацією й різко хапає за волосся меншу дівчинку, що притислася до її грудей. Потім вільною рукою сягає тарілки, бере банан, а тоді, потягши подружку за волосся, змушує її повернути голову. У цієї ніс не проколотий, повіки стулені, схожі на два набухлі шкіряні мішечки. Рука опускається, підносить банан до її стулених вуст, які ще дужче стискаються, недовірливо і вперто.

— А чому ти не повідомила мені про те, що сталося? — спитала ігуменя. — Ти сховалася в каплиці, бо знала, що чиниш зле…

— Я боялась, але не тебе, мати, лише саму себе, — відповіла Боніфація. — Мені здавалося, що то лихий сон, коли вони зникли, тому я й увійшла до каплиці. Я казала собі, що то неправда. Вони не пішли, нічого не сталося, мені все це наснилося. Скажи, що не виженеш мене, мати.

— Ти сама себе вигнала, — мовила ігуменя. — Ми дбали про тебе, як ні про кого іншого, Боніфаціє. На все життя ти могла залишитеся в місії. Але тепер, коли повернуться дівчатка, я не зможу тебе тут бачити. Мені теж шкода тебе, хоча ти й погано вчинила. Я знаю, матері Анхеліці також буде вельми прикро. Але для місії буде ліпше, якщо ти підеш звідси.

— Залиш мене як служницю, тільки про це благаю тебе, мати, — сказала Боніфація. — Я вже не опікуватимусь вихованками. Лише замітатиму і виноситиму сміття, допомагатиму матері Гризельді на кухні. Благаю тебе, мати.

Та, друга, впирається: напружено, із заплющеними очима; вона закушує губи, але пальці першої невблаганно натискають, пробують розтулити їх. Дівчатка спітніли у цій боротьбі, пасма волосся прилипли до лискучої шкіри. І раптом вони перестають вовтузитись. Пальці швидко вкладають до розтулених вуст шматки вже розчавленого банана, дівчинка починає жувати. Разом з бананом їй до рота потрапили кінчики волосся. Боніфація вказує на це порухом голови тій, що з колечком, та піднімає ще раз руку, пальці хапають сплутані волосини і делікатно їх виймають. Дівчинка, що лежить, ковтає їжу — видно, як на шиї здіймається й опадає кадик. Через кілька секунд знову розтуляє вуста й чекає з заплющеними очима. Боніфація і та, з колечком, дивляться одна на одну при світлі каганця. Раптом обидві водночас посміхаються.

— Вже не хочеш більше? — спитав Акіліно. — Ти повинен їсти, чоловіче, не можна жити самим повітрям.

— Весь час думаю про ту хвойду, — сказав Фусія. — То твоя вина, Акіліно. Вже другу ніч стоїть вона в мене перед очима, бачу її і чую. Але такою, якою була замолоду, коли я познайомився з нею.

— А як ти познайомився з нею, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Чи набагато пізніше після нашої розлуки?

— Десь минулого року, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Тоді ми жили у Белані, і коли річка розливалася, вода проникала до нас у помешкання.

— Так, звичайно, сеньйора, розумію, — мовив доктор Портільйо. — Але розкажіть, будь ласка, про японця, гаразд?

— Тоді саме розлилася річка, — повела далі жінка, — квартал Белен перетворився на болото, а японець щосуботи проходив перед моїм будинком, докторе Портільйо, і я все казала: хто б то міг бути і чи не дивно, що він, так елегантно вдягнений, сам приходить відправляти свій товар і не має нікого, хто б тим зайнявся?

— То був найкращий час, старий, — розповідав Фусія. — Я починав заробляти в Ікітосі, працюючи для того пса Реатегі; одного дня якесь дівчисько не могло перейти через затоплену вулицю, і я заплатив вантажникові, щоб той її переніс, а мати вийшла мені подякувати: то була справжня звідня, Акіліно.

— І щоразу затримувався, аби з нами побалакати, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Дорогою на пристань або коли йшов назад, і завжди був дуже ввічливий.

— А ви вже знали, чим він тоді займався? — спитав доктор Портільйо.

— Він мав дуже пристойний і елегантний вигляд, незважаючи на свою расу, — сказала жінка. — Приносив нам різні подарунки, докторе. Білизну, черевички, навіть канарку.

— Для вашої донечки, сеньйоро, — сказав Фусія. — Щоб канарка будила її своїм співом.

Ми з нею чудово розуміли одне одного, хоча вдавали, що не розуміємо, старий; вона знала, чого я хочу, а я знав, що вона хоче грошей, — і Акіліно: а Лаліта? Що вона на все те казала?

— Вже тоді вона мала довге волосся, — мовив Фусія. — І обличчя чистісіньке, ані жодного прищика. Яка ж бо вона була гарненька, Акіліно!

— Він приходив з парасолькою, у білому костюмі, і черевики в нього теж були білі, — сказала жінка. — Забирав нас на прогулянки, в кіно, одного разу повів Лаліту до того бразільського цирку, який колись приїжджав, пам’ятаєте?

— Чи багато він давав вам грошей, сеньйоро? — спитав доктор Портільйо.

— Дуже мало, майже нічого, докторе, — відповіла жінка. — І дуже рідко. Приносив подарунки, ото й усе. А Лаліта була вже завелика, щоб ходити до школи: він сказав, що коли ми з донькою хочемо, то він дасть їй посаду в своїй конторі, її платня буде для нас великою допомогою, Лаліті це сподобається. Я думала про майбутнє своєї доньки і про потреби, докторе Портільйо, про труднощі, які доводилося переборювати: отож, зрештою, Лаліта пішла працювати до японця.

— Щоб жити з ним, сеньйоро, — додав доктор Портільйо. — Прошу не соромитись, адвокат для своїх клієнтів те саме, що й духівник.

— Присягаю, що Лаліта завжди спала дома, — сказала жінка. — Запитайте, будь ласка, сусідок, коли ви мені не вірите, докторе.

— А яку роботу дав він вашій дочці, сеньйоро? — поцікавився доктор Портільйо.

— Ця дурна робота, старий, зробила б мене багатим, — мовив Фусія, — якби протривала ще років зо два. Але хтось про все доніс, і Реатегі вийшов сухим з води, а все впало на мене, і мені довелося за все розплачуватись, відтоді, власне, почалося найгірше в моєму житті. Найдурніша. в світі робота, старий: отримувати каучук, пересипати великою кількістю тальку, щоб позбавити його запаху, пакувати у стоси, немов тютюн, і відправляти.

— Ти був тоді закоханий в Лаліту? — спитав Акіліно.

— Я узяв її незайманою, — відповів Фусія. — Вона нічого, геть нічогісінько не розуміла в житті. Як починала плакати, то я, коли не мав настрою, заціджував їй у вухо, а як був у доброму гуморі, то купував їй цукерки. Це однаково, що мати одразу і жінку, і дитину, Акіліно.

— А чому ти підозрюєш Лаліту? — спитав Акіліно. — Ти переконаний, що це вона вас виказала? Це напевне матір.

— Але я дізналася про те з газет, докторе, — сказала жінка, — присягаю всіма святими, я бідна, але чесна, і в крамниці була лише раз, запитала: що тут таке, сеньйоре? А японець: тютюн. Ну я, наївна, у те й повірила.

— Який там тютюн, сеньйоро, — мовив лікар Портільйо. — Так було написано на ящиках, але ви ж знаєте, що всередині був каучук.

— Вона нічого не дізналася, — сказав Фусія. — То, напевне, видав нас один з тих негідників, які допомагали мені посипати каучук тальком і запаковувати. В газетах написали, що вона була однією з моїх жертв, бо я викрав у неї доньку.

— Шкода, що ти не збирав цих газет і тих, в яких писали про Кампо Гранде, — зауважив Акіліно. — Ото було б весело, якби ми перечитали їх нині й побачили, який ти був знаменитий, Фусіє.

— Ти навчився читати? — спитав Фусія. — Коли ми працювали разом, то ти ж не вмів, старий.

— Ти мені почитав би, — сказав Акіліно. — Але чому сеньйору Хуліо Реатегі все зійшло з рук? Чому ти повинен був утікати, а він міг собі спокійно жити?

— Таке вже те собаче життя, — відповів Фусія. — Він давав капітал, а я підставляв голову. Каучук було зареєстровано, як мою власність, хоча мені перепадали лише крихти. Але все-таки я міг би стати багатієм, Акіліно, то була вигідна справа.

— Лаліта нічого мені не розповідала, — мовила жінка. — Я, любляча мати, засипала дочку питаннями, а дівчина: не знаю, та й не знаю — то свята правда, докторе Портільйо, чому Лаліта мала хитрувати? Японець весь час подорожував, але ж стільки людей подорожує, і, зрештою, звідки вона могла б знати, що перевіз каучуку — це контрабанда, а тютюну — ні.

— Тютюн — звичайнісінький товар, сеньйоро, — пояснив Портільйо. — А каучук — стратегічний матеріал. Ми повинні продавати його лише нашим спільникам, які воюють з німцями. Хіба ви не знаєте, що Перу також перебуває у стані війни?

— Тоді треба було продавати каучук грінго, Фусіє, — сказав Акіліно. — Тоді ти не мав би жодного клопоту, а вони платили б доларами.

— Наші спільники купують у нас каучук по ціні, встановленій на час війни, сеньйоро, — мовив доктор Портільйо. — Японець продавав його таємно і заробляв учетверо більше. Цього ви теж не знали?

— Вперше чую, докторе, — здивувалась жінка. — Я бідна, політика мене не цікавить, ніколи б не дозволила, щоб моя дочка зв’язалася з контрабандистом. А чи то правда, докторе, що він був ще й шпигуном?

— Якщо вона була така юна, то, певно, не хотіла покидати матір, — висловив здогад Акіліно. — Як ти переконав Лаліту, Фусіє?

Може, Лаліта й любила свою матір, але ж то я її годував і одягав, а в Белені вона стала б звичайною пралею, хвойдою або служницею, старий, — і Акіліно: облиш, Фусіє, мабуть, ти був у неї закоханий, інакше не взяв би її з собою. Набагато легше утікати самому, аніж тягнути з собою жінку; коли б ти її не кохав, то й не викрадав би.

— У сельві Лаліта була на вагу золота, — мовив Фусія. — Хіба я не казав тобі, що тоді вона була прегарненька. Кожен би її захотів.

— На вагу золота, — усміхнувся Акіліно. — Ти немовби хотів на ній щось заробити!

— Та й заробив, — погодився Фусія. — Невже ніколи тобі та хвойда нічого про це не розповідала? Той пес Реатегі, я переконаний, ніколи мені цього не пробачить. То була моя помста йому.

— Однієї ночі вона не прийшла, наступної також, а пізніше я отримала від неї лист, — сказала жінка. — Вона писала, що виїжджає за кордон з тим японцем. І що вони одружаться. Я принесла вам того листа, докторе.

— Віддайте мені його, будь ласка, я його заховаю, — запропонував доктор Портільйо. — А чому ви не повідомили поліцію про втечу доньки?

— Я гадала, що то через кохання, докторе, — відповіла жінка. — Він уже був одружений і тому втік з моєю донькою. Лише за кілька днів у газетах надрукували, що японець — бандит.

— Скільки грошей Лаліта прислала вам у листі? — спитав доктор.

— Набагато більше, ніж ті дві сучки були варті, — сказав Фусія. — Тисячу солів.

— Двісті солів, бачите яка скнарість, любий докторе, — відповіла жінка. — Але я вже їх витратила на оплату боргів.

І Фусія: я добре знав стару, вона була гірша за того турка, який наказав мене заарештувати, Акіліно. А доктор Портільйо: я хотів би знати, чи в поліції ви свідчили те саме, що й нині, сеньйоро, зі всіма подробицями?

— Крім отих двохсот солів, докторе, — призналася жінка. — Бо забрали б їх у мене; сеньйорові відомо, як то є в комісаріаті.

— Я повинен спокійно вивчити цю справу, — сказав доктор Портільйо. — Покличу вас, тільки-но буде відомо щось нове. Якщо вас викличуть до суду або до поліції, я піду з вами. Прошу не давати жодних свідчень без моєї присутності. Нікому, зрозуміло?

— Як накажете, докторе, — погодилася жінка. — А як щодо збитків? Всі мені кажуть, що я маю право на відшкодування. Адже він одурив мене і викрав мою доньку, докторе.

— Коли його спіймають, тоді зажадаємо відшкодування, — пояснив доктор Портільйо. — Я займуся цим, прошу не турбуватися. А коли не хочете ускладнень, то пам’ятайте, ані жодного слівця, якщо не буде присутній ваш адвокат.

— Отже, ти знову зустрівся з сеньйором Хуліо Реатегі, — сказав Акіліно. — А я гадав, що з Ікітоса ти одразу ж подався на острів.

— А як я мав добиратися, старий? — спитав Фусія. — Уплав, чи що, перетнувши пішки усю сельву? У мене було при собі лише декілька солів, і я знав, що той Реатегі умиє руки, бо по паперах він не мав до цієї справи ніякого стосунку. Добре ще, що я взяв із собою Лаліту, адже в людини є свої слабинки.

— Я стояв там і чув усе, але чи правда, що стара нічого не знає? Вона не була схожа на таку, котрій можна довіряти, любий докторе, — сказав Хуліо Реатегі. — Зрештою, мене турбує те, що Фусія взяв з собою жінку, закохані роблять дурниці.

— То вже нехай він собі клопочеться, якщо наробить дурниць, — заспокоїв його доктор Портільйо. — Тебе він не скомпрометує, якби й дуже хотів. Усе обмізковано докладно.

— Він і слова мені не сказав про оту Лаліту, — мовив Хуліо Реатегі. — Ти знав, що він живе з тією дівчиною?

— Нічогісінько, — відповів доктор Портільйо, — певно, він ревнивий, тримав її, зрозуміла річ, під замком. Добре, що стара нічого не знає. Не думаю, щоб існувала якась небезпека, молодята, мабуть, уже в Бразілії. Повечеряємо разом?

— Не можу, — сказав Хуліо Реатегі. — Мене терміново викликають до Учамали. Приїхав мій робітник, не знаю, що там в біса трапилось. Постараюся повернутись у суботу. Гадаю, що дон Фабіо вже приїхав до Санта-Марія де Ньєви, треба йому передати, щоб він не купував каучуку. Нехай усе спершу вгамується.

— І де ж ти сховався з Лалітою? — спитав Акіліно.

— В Учамалі, — відповів Фусія. — Там садиба цього сучого сина Реатегі, над Мараньйоном. Ми пропливемо повз неї, старий.

Худоба виходить з гасієнд пополудні і з першим присмерком дістається до пустелі. Закутані в пончо, в капелюхах, щоб захиститися від вітру та піску, погоничі женуть цілу ніч до річки важких, повільних тварин. На світанку видно П’юру: вона, як марево, бовваніє на протилежному березі. По Старому мосту худобу гнати небезпечно — він надто слабкий. Коли річка висихає, тоді худоба йде через русло, здіймаючи велетенські хмари пилу. У місяці повеней погоничі чекають на березі перевізника. Тварини риють землю мордами, ламають рогами ріжкові деревця, понуро мукають. Погоничі спокійно розмовляють, їдять щось зготоване нашвидкуруч, попивають тростинову горілку або дрімають, укрившись пончо. Не доводиться чекати надто довго, часто трапляється, що Карлос Рохас дістається до місця раніше, ніж прибувають гурти худоби. Він перепливає річку з іншого краю міста, де стоїть його ранчо. Перевізник перелічує тварин, прикидає, скільки вони важать, вираховує кількість перевезень з одного кінця в інший. На протилежному березі різники готують мотузки, пилки, ножі й казан, де варитиметься густа юшка з волової голови, яку лише вони можуть пити без огиди. Закінчивши свою роботу, Карлос Рохас прив’язує човна до однієї з підпорок Старого мосту і йде в якийсь із шинків Гальїнасери. Цього ранку йому подали гарбузовий дзбан з козячим молоком і запитали, чому він такий смутний. Як здоров’я дружини? А сина? Так, так, почуваються добре, Хосефіно починає вже ходити і казати «тато», але я повинен вам дещо розповісти. І розповідає, широко розтуляючи вуста й вибалушуючи очі, мовби дідька угледів. З десяток років працюю я перевізником, і ніколи ще не траплялось мені над ранок здибати кого-небудь, крім різників. Сонце ще не сходить, довкола темрява, здійняті вітром піщинки січуть обличчя, кому ж бо захочеться вийти в таку пору на вулицю? А гальїнасерці: маєш рацію, старий, нікому й на гадку не спаде. Він промовляв швидко, стріляючи словами й допомагаючи собі жестами, а коли вмовкав, то завжди роззявляв рота і вибалушував очі. Тому я так і перелякався, чорт забирай, бо така несподіванка. Що таке? Прислухався знову — авжеж, кінські копита цокотять, я, слава богу, ще не з’їхав з глузду, роздивився на всі боки, — не перебивайте, дайте розповісти, — і побачив, як на Старий міст в’їжджає кінь, там я і впізнав його. Коня Мельчіора Еспіноси? Того білого? Так. Власне, я розгледів його тому, що кінь був білий, під ранок світився і виглядав, як привид. А розчаровані гальїнасерці: може, вирвався і втік, теж мені новина, хіба донові Мельчіору стрельне в голову їздити в темряві? А Карлос: я так і подумав — кінь у нього втік, треба спіймати. Вистрибнув з човна й швидко видерся по схилу, дякувати богу, що кінь не дуже швидко йшов; підкрався я до нього поволі, аби не сполохати; зараз оббіжу його спереду, схоплю за гриву, і — тпру, стій. Потім сяду на нього й поверну власникові. Підходжу вже близенько, ледве бачу його крізь хмари піску; разом з ним перейшов міст і перепинив йому дорогу. Гальїнасерці знову зацікавилися: що трапилось, Карлосе, що ти побачив? Їй-богу, дона Ансельмо, який дивився на мене з коня, слово честі. Обличчя в нього було обмотане якоюсь ганчіркою, і першої миті волосся в мене стало дибки, — пробачте, доне Ансельмо, я думав, що кінь утік. А гальїнасерці: що він там робив, куди їхав, може, потайки тікав з П’юри, як злодій? Дайте мені закінчити, чорт забирай. Дон Ансельмо зареготав, дивився на мене й помирав зо сміху, а коник гарцював собі. Знаєте, що він мені сказав? Не роби такої дурної гримаси, Рохасе, просто я не міг заснути, от і вийшов прогулятися. Чули? Так і сказав. Вітер обпалював, як вогнем, шмагав обличчя, наче нагайкою, а він, бачте, вирішив прогулятися; мені хотілось спитати його, чи справді у мене такий дурний вираз обличчя, либонь, він думає, що я йому повірю? І якийсь гальїнасерець: але ж ти не сказав йому цього, не можна просто так звинувачувати людей у брехні, і, зрештою, що тобі до того було? А Карлос: однак на цьому розповідь ще не закінчується. За хвилину я побачив його знову, вдалечині, на дорозі до Катакаос. А якась гальїнасерка: в пісках? Бідолаха, тепер у нього, мабуть, геть усе обличчя посічене піском, такий сильний сьогодні вітер. І Карлос: як не дасте мені говорити, то замовкну і вийду. Так, увесь час дон Ансельмо був на коні, і кружляв, і знову кружляв, дивився на річку, на Старий міст, на місто. А пізніше зліз на землю і почав бавитися своїм пончо. Він мав вигляд задоволеної дитини, стрибав і підстрибував, як мій Хосефіно. А гальїнасерці: може, дон Ансельмо схибнувся? Було б шкода — такий добрий чоловік, а може, він був п’яний? І Карлос Рохас: ні, ні, напевне не схибнувся і напевне не був п’яний; на прощання потис мені руку, запитав про родичів і просив, щоб передав їм вітання. Але самі бачите, хіба я не мав підстави здивуватися?

Того ранку дон Ансельмо з’явився на Пласа де Армас, усміхнений і балакучий, як завжди. Відчувалося, що він задоволений. Усіх, хто проходив повз терасу, запрошував на чарку. Ним оволоділа якась невтримна потреба жартувати: з його вуст падали один за одним двозначні жарти, від яких Хасініто, кельнер з «Північної зірки», заходився сміхом. Та й сам дон Ансельмо реготав на цілу площу. Звістка про його нічну екскурсію облетіла вже усі закапелки, і п’юранці засипали його питаннями, а він відповідав їм жартами, двозначними фразами.

Розповідь Карлоса Рохаса заінтригувала все місто; протягом багатьох днів вона була головною темою розмов. Дехто, дошукуючись подробиць, дістався аж до Мельчіора Еспіноси. Старий фермер нічого не знав. Та й, зрештою, не збирався задавати своєму пожильцеві жодних питань, бо не був ані нахабою, ані пліткарем. Вранці він побачив свого коня розсідланим і чистим, отож більше вже нічого не хотів знати, нехай собі ідуть і залишать його в спокої.

Коли люди вже перестали балакати про ту пригоду, поширилася звістка ще несподіваніша. Дон Ансельмо придбав у муніципалітету місцину, що лежить по другий бік Старого мосту, далеко за останнім ранчо Кастілії, посеред самих пісків, там, де того ранку бачив його перевізник. Не було нічого дивного в тому, що прибулий, вирішивши оселитися в П’юрі, хотів збудувати собі будинок. Але в пустелі! Пісок поглине той будинок протягом кількох днів, як він поглинав старі, перегнилі дерева чи мертвих гальїнасерців. Пісок тут рухливий, м'який. Дюни щоразу міняють своє місце, вітер створює їх, як йому заманеться, нищить, пересуває, зменшує і збільшує. Вони здаються загрозливими і величезними, оточуючи П’юру, ніби муром, — білі на світанку, червоні у присмерку, сірі поночі, а наступного дня віддаляються, і вже видно їх розкиданими, далекими, схожими на рідку висипку на шкірі пустелі. Вечорами дон Ансельмо почуватиме себе полишеним на ласку піску. Численні жителі П'юри щиросердо намагалися вибити йому з голови цю безглузду затію, наводили безліч аргументів, аби відмовити його від того рішення. Нехай придбає якусь ділянку в місті, нехай не впирається. Але дон Ансельмо не зважав на всі поради і відповідав фразами, які звучали дещо загадково.

Човен з солдатами припливає десь опівдні, вони хочуть причалити носом, а не боком, як підказує здоровий глузд; вода кружляє човен, відносить від берега, — тримайтеся, Адріан Ньєвес зараз допоможе вам. Він стрибає у воду, хапає весло, притягує човен до берега, а солдати, ні дякуючи, ні про що не питаючи, накидають на нього аркан, зв’язують і, покинувши, біжать до селища. Надто пізно, майже всі мали досить часу, щоб утекти в ліс. Солдати хапають лише кількох, а коли допливають до гарнізону Борха, капітан Кірога злоститься: як це їм спало на думку привезти каліку? — і до Вілана: забирайся звідсіля, клишоногий, ти не годен до війська. Навчання починається наступного дня: будять їх удосвіта, стрижуть, дають їм штани, сорочки кольору хакі та грубі черевики, які натирають ноги. Згодом капітан Кірога говорить їм про батьківщину і ділить на групи. Адріана Ньєвеса і одинадцять чоловік веде за собою якийсь капрал і муштрує: струнко, віддати честь, кроком руш, лягай, вставай, увага, чорт забирай, вільно, чорт забирай. І так день у день, і нема змоги втекти, їх пильнують ретельно, з усіх боків сипляться копняки, а капітан Кірога: кожен дезертир врешті попадається, і відтоді термін служби подвоюється. Одного ранку приходить капрал Роберто Дельгадо: де тут рекрут, який є лоцманом, крок уперед, — а Адріан Ньєвес: я, мій капрале, я лоцман. І капрал: ти добре знаєш річку вгору по течії? А він: як свої п'ять пальців, мій капрале, і вгору по течії, і так само вниз по течії. Ага, ну тоді приготуйся, бо вирушаємо до Багуа. А він сам до себе: надійшла хвилина, Адріане Ньєвес, зараз або ніколи. Вирушають на човні наступного дня вранці — вони з капралом і служник, агварун з гарнізону. Річка розлилася, вони пливуть неквапом, уникаючи мілин, водоростей, корчів, які трапляються їм назустріч, подібні до обрубаних людських кінцівок. Капрал Роберто Дельгадо задоволений з подорожі, балакає та й балакає, — прибув один лейтенант з побережжя, який хотів подивитися пороги, йому пояснюють: це небезпечно, пане лейтенант, великі дощі були. Але він наполіг, ну попливли, човен перекинувся, і всі потонули, а я врятувався, бо вдав, що в мене малярійна лихоманка, аби не пливти з ними, — балакає та й балакає. Служник ані пари з вуст, і тут Адріан Ньєвес: пане капрал, а чи капітан Кірога справді з сельви? Та де там, десь місяці зо два тому, коли ми їхали у службових справах через Сантьяго, москіти так покусали капітану ноги, що вони аж спухли. Червоні були, в прищах, він тримав їх у воді, а я йому: остерігайтесь якумам[13], остерігайтеся, бо залишитесь калікою, мій капітане, ці удави з’являються непомітно, витягують голову і одним духом заковтують цілу ногу. А капітан: нехай припливають, смачного. Та гарячка відбила в нього бажання жити, лише вода його заспокоювала, — чорт забирай, от клята доля, лайно, а не доля. А капрал: ноги у вас кривавлять, мій капітане, кров притягує піраній[14], вони можуть пообгризати вам ноги. Але капітан Кірога оскаженів: туди твою матір, досить уже мене залякувати, — а капрала аж нудило при вигляді тих ніг: товсті, всипані струпами, які при найменшому дотику гілочки лускали, і з них витікав білий гній. І тоді Адріан Ньєвес: тому піраньї і не з’являються, мій капрале, що чують отруту. Служник на носі весь час мовчить, міряючи веслом глибину. Двома днями пізніше вони допливають до Уракуси: жодного агваруна, всі заховалися в лісі. Забрали з собою навіть собак, оце так обережність! Капрал Роберто Дельгадо стоїть посеред галявини з роззявленим ротом і кричить: уракуси, уракуси, — а зуби в нього, як у коня, міцні й білі, — що це ви поховалися, як боягузи, — промені призахідного сонця розбиваються об його зуби на блакитні промінці, — таж ідіть сюди, боягузи, повертайтесь. Але служник: вони не сміливці, мій капрале, вони християн злякалися, — а капрал: розійдіться по хижах і зберіть у клунок все, що там знайдеться їстівного, одяг або щось на продаж, та мерщій, не баріться. І Адріан Ньєвес: я не радив би вам робити цього, мій капрале. Напевно, уракуси дивляться на нас, і коли ми почнемо красти, то кинуться на нас, а нас лише троє. Але капрал не хоче нічиїх порад, — заткни пельку, чи питали тебе про щось? — а коли уракуси кинуться на нас, то я з ними впораюся і без пістолета, самим кулаком, — і, сівши на землю та схрестивши ноги, закурює цигарку. Вони ідуть до хиж, повертаються назад, а капрал Роберто Дельгадо спокійно спить, цигарка дотліває на землі, оточена зацікавленими мурашками. Адріан Ньєвес і служник їдять юкку, рибу, курять. Прокинувшись, капрал підсідає до них, відсьорбує з фляжки. Потім перетрушує клунок: шкіра алігатора, — непотріб, — намиста з мушлів, — нічого іншого нема? — тарілки, браслети, — а те, що він обіцяв капітанові? — обручі для ніг, щось на зразок діадем, — і жодної краплі живиці проти комах? — кошик, гарбуз, повний горілки, — загалом, сміття. Він копирсає клунок ногою і питає, чи вони не бачили тут кого-небудь, доки він спав. Ні, мій капрале, нікого. Служник гадає, що уракуси десь поблизу, і вказує пальцем на гущавину, але капралу наплювати: переночуємо в Уракусі й завтра вранці рушимо далі. Все ще бурмочучи собі під ніс, — що то за звичай ховатися від нас, мовби ми зачумлені, — встає, мочиться, знімає з себе гетри і йде до хижки, усі йдуть за ним. Вже не так жарко, ніч вогка, галаслива, легкий подих вітру доносить виразний запах гнилих квітів, а служник: їдьмо звідси, мій капрале, паскудне місце, небезпечне, не подобається мені тут, — а Адріан Ньєвес знизує плечима: кому ж тут подобається, але не мордуйся, капрал тебе не чує, він уже спить.

— Як тобі там було? — спитав Хосефіно. — Розкажи, Літумо.

— Як могло бути, друже? — озвався Літума, здивовано розплющуючи маленькі очиці. — Дуже погано.

— Тебе лупцювали, брате? — спитав Хосе. — Тримали на хлібі й воді?

— Та ні, поводилися зі мною добре. Капрал Карденас звелів давати мені більше їжі, ніж іншим. Він був моїм підлеглим у сельві, хороший хлопчина, самбо[15], називали ми його Чорним. Але ж і сумне то було життя!

Мавпа вертів у руках цигарку, а тоді показав язик, примружив око, посміхнувся і, не звертаючи на них уваги, почав корчити гримаси, від яких у нього на щоках утворювались ямочки, а на лобі — зморшки. Час від часу він сам собі аплодував.

— Мною навіть захоплювалися, — сказав Літума, — мовляв, ти бравий хлопець, чоло[16].

— І правильно, брате, ясна річ, ніхто не сумнівається.

— Уся П’юра говорила про тебе, друже, — докинув Хосефіно. — Багато часу минуло відтоді, як ти виїхав, а про тебе ще балакали.

— Виїхав? — здивувався Літума. — Таж я не виїхав за власним бажанням.

— У нас є газети, — сказав Хосе. — Сам побачиш. У «Ель Тьємпо» спаплюжили тебе, як злочинця, але в «Екос і нотісіас», у «Ла індустрія» назвали тебе навіть героєм.

— Ти утнув шалений номер, старий, — мовив Хосефіно. — Мангачі пишались тобою.

— А що мені з того було? — Літума знизав плечима, сплюнув і розтер ногою плювок. — Зрештою, я зробив те на п’яну голову. Інакше б я не зважився.

— Тут, у Мангачерії, ми всі уристи[17], — виголосив Мавпа, зірвавшись на ноги. — Фанатичні прихильники генерала Санчеса Серро[18], усією душею й тілом.

Підійшов до стіни, де висіла газетна вирізка, він віддав честь і повернувся на мату, корчачись від сміху.

— Мавпа вже готовий, — сказав Літума. — Ходімо до Чунги, доки він ще не заснув.

— Ми повинні тобі щось розповісти, друже, — мовив Хосефіно.

— Минулого року тут хотів оселитися априст[19], — озвався Мавпа. — Один з тих, які вбили генерала. Аж злість мене бере.

— Я познайомився в Лімі з багатьма апристами, — сказав Літума. — Їх теж тримали за гратами. Вони кляли на чім світ стоїть генерала Санчеса Серро, казали, що він був тираном. Ти хотів мені щось розповісти?

— І ти дозволяв, щоб у твоїй присутності лаяли цього великого громадянина Мангачерії? — спитав Хосе.

— Він був п’юранець, а не мангач, — пояснив Хосефіно. — То ще одна з ваших вигадок. Я переконаний, Санчес Серро навіть не перетинав межі того кварталу.

— Що ти хотів мені розповісти? — знову спитав Літума. — Кажи, старий, ти мене зацікавив.

— Не один априст, а ціла родина, братику, — правив своє Мавпа. — Збудували собі будинок, там, недалеко від Патросініо Найї, і над входом вивісили прапор апристів. Уявляєш, які падлюки?

— Щодо Боніфації, Літумо, — сказав Хосефіно. — В тебе на обличчі написано, що ти хотів би знати про неї. Чого ж не запитав нас, непереможний? Соромишся? Але ж ми брати, Літумо.

— Та що вже там, ми їх поставили на місце, — не вгавав Мавпа. — Життя їм не давали. Накивали п’ятами, як зайці.

— Спитати ніколи не буває запізно, — сказав Літума; він підвівся трохи, спершись руками на підлогу і закам’янів. Потім спокійно провадив далі: — Я не отримав від неї жодного листа. Що з нею трапилося?

— Казали, що Алехандро Молодий був апристом з дитинства, — швидко вставив Хосе. — Що коли приїжджав Айя де ла Торре[20], він ніс транспарант: «Вчителю, молодь вітає тебе!»

— Підла брехня. Молодий — то чудова людина, слава Мангачерії, — сказав слабким голосом Мавпа.

— Заткніть пельки, не бачите, що ми розмовляємо? — Літума ляснув долонею по підлозі, й знялася хмарка пилу. Мавпа перестав усміхатися, Хосе опустив голову, а Хосефіно, напружений, сидів зі схрещеними на грудях руками і невпинно кліпав очима.

— Що трапилося, друже? — м’яко, майже лагідно, поцікавився Літума. — Я ж ні про що не питав, ти сам розпустив язика. То розповідай тепер далі.

— Деякі речі обпалюють незгірш від горілки, Літумо, — упівголоса сказав Хосефіно.

Літума урвав його одним порухом:

— Ну то я відкрию ще одну пляшку. — Ані голос, ані рухи не виказували, що він схвильований, але шкіра на його обличчі почала вкриватися краплинками поту, і він важко задихав. — Алкоголь допомагає, коли треба вислухати лиху звістку, правда?

Він швидко відкоркував зубами пляшку і наповнив склянки. Одразу ж спорожнив свою, очі в нього почервоніли, засльозилися, а Мавпа, який пив маленькими ковтками, — очі заплющені, обличчя перекривлене гримасою, — раптом захлинувся, почав кашляти й бити себе долонею в груди.

— З цим Мавпою завжди щось не так, — шепнув Літума. — Ну, друже, чекаю.

— Піско — то єдиний напій, який повертається назад через очі, — пробурмотів Мавпа. — А всіма іншими я мочуся.

— Вона стала повією, брате, — сказав Хосефіно. — Вона в Зеленому Домі.

Мавпа почав знову кашляти, його склянка покотилася по землі, мокра пляма всоталася в землю, щезла.

— Вони цокотіли зубами зі страху, мати, — розповідала Боніфація. — Я почала розмовляти по-їхньому, щоб вони перестали боятися. Подивилась би ти, на кого вони були схожі.

— Чому ти ніколи не признавалася нам, що розмовляєш мовою агварунів, Боніфаціє? — спитала ігуменя.

— Але ж при кожній нагоді матері кажуть: з тебе знову дикість починає вилазити, — відповіла Боніфація, — знову ти їси руками, дикунко. Я соромилась, мати.

Вона виводить їх за руки з комірчини і на порозі своєї тісної кімнатки на мигах показує їм зачекати. Вони притискаються одна до одної, згортаючись біля стіни в клубочок. Боніфація входить, запалює каганець, відкриває скриню, порпається там, виймає заіржавлену в’язку ключів і виходить. Знову бере дівчаток за руки.

— А правда, що того поганина прив’язали до верхівки капірони? — спитала Боніфація. — Що обстригли йому волосся і він так і висів з голою головою?

— Чи ти дурна? — вигукнула мати Анхеліка. — Ні сіло ні впало починаєш плести всілякі нісенітниці!

Але вона все знає, матусю: солдати привезли його в човні, прив’язали до дерева, на якому вивішують прапор. Вихованки вилазили на дах, щоб подивитися, а мати Анхеліка їх била. І мати Анхеліка: значить, ці розбишачки все ще згадують ту історію. Коли ж вони розповіли її Боніфації?

— Мені розповіла її жовта пташка, яка влетіла через вікно, — відповіла Боніфація. — А справді обстригли йому волосся? Як мати Гризельда дикункам?

— Е, ти дурна, то солдати його обстригли, — сказала мати Анхеліка. — Це зовсім інша річ. Мати Гризельда обстригає дівчаткам волосся, щоб їх не кусали воші. А йому в покарання.

— А що той поганин зробив? — спитала Боніфація.

— Кепсько поводився, бридкі справи коїв, — пояснила мати Анхеліка. — Грішив.

Боніфація й дівчатка виходять навшпиньках. Подвір’я поділене на дві частини: місяць освітлює трикутний фасад каплиці й комин кухні; друга частина місії — то оселя вологих тіней. Цегляний мур неясно вимальовується під темною завісою ліан і гілок. Головна будівля зникла в темряві ночі.

— Ти зовсім хибно все розумієш, — сказала ігуменя. — Нам важлива твоя душа, а не колір твоєї шкіри чи мова, якою ти розмовляєш. Ти невдячна, Боніфаціє. Мати Анхеліка тільки те й робила з тої хвилини, коли ти потрапила в місію, що намагалася тобі допомогти.

— Знаю, мати, тому й благаю, щоб вона молилася за мене, — відповіла Боніфація. — Тієї ночі я знову стала дикою, це жахливо.

— Перестань нарешті плакати, — звеліла ігуменя. — Авжеж, ти знову здичавіла. Я хочу знати, що ти зробила.

Вона відпускає дівчаток, наказує жестом мовчати і починає бігти так само навшпиньках. Спочатку вона їх ще випереджає, але насередині подвір’я дівчатка біжать уже поруч з нею. Підбігають разом до замкненої хвіртки. Боніфація нахиляється, перевіряє важкі заіржавілі ключі, один за іншим. Замок скрипить, дерево мокре, — коли вдаряють в нього руками, то видає гучні звуки, але хвіртка не відчиняється. Усі три захекані, важко дихають.

— Я була дуже маленька, коли мене привезли сюди? — спитала Боніфація. — Як дуже, матусю? Покажи.

— Ось така, — показала рукою мати Анхеліка. — Але вже тоді була втіленням диявола.

— А до появи того поганина я давно жила в місії? — знову спитала Боніфація.

— Трошки, — відповіла мати Анхеліка. — Лише кілька місяців.

Мабуть, у матусю теж вселився диявол. Господи, що каже це божевільне дівчисько? Що їй ще стукнуло в голову? Але Боніфація знає: її привезли до Санта-Марія де Ньєви разом з тим поганином. Вихованки розповіли їй про це, значить, мати Анхеліка повинна зараз висповідатись у брехні. Бо як не висповідається, то потрапить до пекла.

— Навіщо тоді ти мене питала про це, хитра лисице? — обурилася мати Анхеліка. — Це неввічливо і до того ж гріх.

— Це я так, жартома, матусю, — промовила Боніфація. — Я знаю, що ти потрапиш на небо.

Третій ключ повертається, і хвіртка піддається. Але з іншого боку її міцно притискають хащі з пагонів, кущів, бадилля, повзучих квітів, гнізд, павутиння, грибів та ліан. Боніфація натискає всім тілом на дерев’яні дошки, штовхає — чути легкий тріск, немовби щось тихенько порвалося, доки не утворюється велика щілина. Боніфація притримує відхилену хвіртку, відчуває на обличчі легкі доторки пагонів, вслухається у шепіт невидимого листя і раптом чує за спиною зовсім інший шепіт.

— Я стала такою самою, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Та, що мала колечко, їла й примусила їсти другу. Пальцями вкладала їй до рота шматочки банана. Друга тримала першу за руку й смоктала їй пальці, а потім перша робила те ж саме. Бачиш, які вони були голодні, мати?

Як же їм не бути голодними, бідолашкам, крихти не мали в роті від самого Чікаїса, Боніфаціє, але ж вона, ігуменя, вже знає, що їй стало їх шкода. Боніфація ледве їх розуміла, бо вони дуже дивно розмовляли. Вона їм: тут щодня отримуватимете їжу, — а вони: хочемо йти, — вона їм: тут ви будете щасливі, — а вони: хочемо йти, — і тоді Боніфація почала оповідати їм історії про немовлятко Ісуса, які так подобалися усім поганам.

— То найліпше, на що ти здатна, — сказала ігуменя. — Розповідати байки. Слухаю тебе далі, Боніфаціє.

Очі в неї, як світлячки, — йдіть звідси, — зелені, перелякані, — повертайтесь до спальні. Вона робить крок у бік вихованок, — хто вам дозволив вийти? — і хвіртка під натиском хащів тихо зачиняється. Вихованки мовчки дивляться на Боніфацію. Темрява приховує обличчя й фартушки — видно лише два десятки світлячків та велику безформну пляму. Боніфація дивиться в бік головної будівлі: там не зблискує жоден вогник. Знову наказує їм повернутися до спальні, однак вони не рухаються і нічого не відповідають.

— Той поганин був моїм батьком, матусю? — спитала Боніфація.

— Не був він твоїм батьком, — відповіла мати Анхеліка. — Ймовірно, що ти народилася в Уракусі, але була дочкою когось іншого, а не того злочинця.

Матуся не обманює її? Дурненька, мати Анхеліка ніколи не обманює, навіщо їй обманювати? Може, матуся каже це, щоб не засмучувать її? Щоб їй не було соромно? А матуся не думає, що батько також був злочинцем?

— Чому обов’язково злочинцем? — спитала мати Анхеліка. — Може, він був доброю, щиросердою людиною, багато є таких поган. Але чому то тебе цікавить, хіба ти не маєш тепер отця величнішого й кращого?

Вони й зараз її не слухаються, — йдіть до спальні, — а дві новенькі стоять біля неї, торсають її, чіпляються за одяг. Раптом Боніфація повертається, підбігає до хвіртки, штовхає її, прочиняє, показує на лісовий морок. Обидві дівчинки все ще стоять біля неї, не можуть зважитися переступити поріг, крутять головами, дивлячись то на Боніфацію, то на темний отвір, а світлячки вже наближаються, і перед Боніфацією вимальовуються постаті вихованок. Вони починають шепотіти, дехто торкає її за руку.

— Вони шукали одна в одної в голові, мати, — сказала Боніфація, — витягували з волосся вошей і розгризали їх зубами. Не тому, що були злі, а так, для забави, і перш ніж розгризти, показували одна одній, кажучи: бачиш, яку я витягла. Задля забави, але й з послужливості.

— Коли вони вже так тобі довіряли, то ти могла б їм порадити, щоб не робили цього паскудства, — мовила ігуменя.

Але вона думала тільки про те, що буде завтра: настане ранок, і мати Гризельда обстриже їм волосся; вона не хоче, щоб їх стригли й посипали порошком, — а ігуменя: що це за дурниці?

— Ти не знаєш, як їм буває неприємно, а я мушу їх притримувати, і все бачу, — сказала Боніфація. — Так само й коли їх купають, і мило їсть їм очі.

Невже їй жаль, що мати Гризельда позбавить дівчаток від гиді, яка вигризала їм голівки? Від тих паразитів, яких вони ковтають, і через те хворіють, і їм пучить животики? Так, мати, їй ще й зараз сняться ночами ножиці матері Гризельди. Напевне, тому, що було дуже боляче.

— Не дуже ти розумна, Боніфаціє, — мовила ігуменя. — Адже тобі мало бути прикро при вигляді цих бідних створінь, які ставали схожими на звірят, бо робили те ж саме, що й мавпи.

— Ти зараз розгніваєшся ще дужче, мати, — сказала Боніфація. — Ти зненавидиш мене.

Чого вони хочуть? Чому не слухаються її? І за хвилину, підносячи голос: може, ви хочете піти? А натовп вихованок уже поглинув нових дівчаток, і перед Боніфацією стоїть лише маса фартушків та зухвалих очей. Чому це її повинно турбувати, бог з ними, хочуть — нехай повертаються до спальні, хочуть — нехай втікають чи помирають, — вона дивиться у бік темної головної будівлі.

— Йому обстригли волосся, аби вигнати диявола, якого він мав у собі, — сказала мати Анхеліка. — Ну, годі вже, не думай більше про того дикуна.

Вона увесь час собі пригадувала, матусю, як він виглядів, коли йому обстригли волосся. А чи диявол такий самий, як вошва? Що ця божевільна знову вигадала? Його постригли, матусю, щоб вигнати диявола, а нехристів стрижуть, щоб не було вошей, отже, диявол та воші ховаються у волоссі, — і мати Анхеліка: ну й дурна ти, Боніфаціє, що за дурне дівчисько!

Вони виходять одна по одній, ідуть рівно, дотримуючись того ж порядку, як і щонеділі, коли прямують на річку; проходячи повз Боніфацію, декотрі простягають руку, розчулено торкаються її одягу, оголеної руки, а вона: швидко, бог вам допоможе, я буду за вас молитись, — і притримує хвіртку плечем. Кожну з вихованок, яка затримується на порозі й повертає голову в бік темної головної будівлі, Боніфація підштовхує, змушує пірнути в зарості, поставити ногу на багнисту землю, загубитися в імлі.

— Зненацька одна новенька легенько відштовхнула другу й підійшла до мене, — сказала Боніфація. — Ота, менша, і я думала, що вона хоче мене обійняти, але вона також почала мені шукати у волоссі пальчиками.

— Чому ти не відвела тих дівчаток до спальні? — спитала ігуменя.

— Вона зробила це із вдячності за те, що я дала їм їсти, розумієш? — вела далі Боніфація. — Обличчя дівчинки посмутнішало, бо вона не могла знайти жодної воші, а я собі думала: добре було б, якби знайшла хоч одну-однісіньку, бідолашна.

— І ти ще заперечуєш, коли черниці називають тебе дикункою, — мовила ігуменя. — А може, вважаєш, що говориш зараз як християнка?

І вона також почала шукати дівчинці у волоссі, і це не викликало в неї огиди, мати, і кожну, яку знаходила, розгризала. Бридко? Так, напевне, — а ігуменя: говориш так, неначе сама тим свинством пишаєшся, — і Боніфація: це було жахливо, мати, бо дикунка вдавала, що знаходить, показувала руку й швидко притуляла до вуст, немовби розгризала вошу. А друга теж почала отак собі бавитися, наслідуючи першу.

— Не розмовляй зі мною таким тоном, — звеліла ігуменя. — І зрештою досить, не хочу більше чути твоїх оповідок, Боніфаціє.

І вона думала: якби увійшла мати Анхеліка й також ти, мати, то я б їх насварила, така була я зла й сповнена ненависті, але дві новенькі вже втекли: певно, вийшли серед найперших, прудко прослизнувши поміж ніг. Боніфація перетинає подвір’я, біля каплиці зупиняється. Заходить туди, сідає на лаву. Місячне світло навскісно падає на вівтар і згасає коло грат, які відділяють вихованок від парафіян Санта-Марія де Ньєви упродовж недільної меси.

— До того ж ти була диким звірятком, — сказала мати Анхеліка. — За тобою потрібно було ганятися по всій місії. Вкусила мене за руку, розбійнице.

— Не відала, що творю, — мовила Боніфація. — Чи ж ти не бачила, що я була дикункою? Якщо я зараз поцілую тебе в те місце, куди я тебе тоді вкусила, то пробачиш мені, матусю?

— Ти говориш так, немовби глузуєш з мене, і дивишся так лукаво, що хочеться відлупцювати тебе, — сказала мати Анхеліка. — Хочеш, розповім тобі щось іще?

— Ні, мати, — відповіла Боніфація. — Я краще помолюся.

— Замолоду вона мала бути гарною, — мовив Акіліно. — Коли я познайомився з нею, то її довге волосся привернуло мою увагу. Шкода, що її так обсипало прищами.

— А той пес Реатегі весь час торочив: давай-но, тікай, поліція може наскочити, наражаєш мене на неприємність, — сказав Фусія. — Але та хвойда продовжувала йому нав’язуватись, і він пом’якшав.

— Це ж ти їй наказав, старий, — зауважив Акіліно. — Це не було розпустою, вона просто тебе слухалася. Чому ти так її лаєш?

— Тому що ти гарна, — сказав Хуліо Реатегі. — Куплю тобі сукню у найкращій крамниці Ікітоса. Хочеш? Та відійди від того дерева, ходи ближче, не бійся мене.

Вона стоїть босоніж, у неї світле, розпущене волосся, її постать вимальовується на тлі величезного дерева, під розгалуженою кроною, яка виблискує листям, наче полум’ям. Стовбур вкритий безліччю шерхлих лусок, непроникною корою попелястого кольору; на погляд християн, під цією корою є лише міцна, щільна деревина, але погани вірять, що там осередок злих духів.

— Ви також боїтесь лупуни[21], хазяїне? — спитала Лаліта. — Не сподівалась від вас цього.

Дивиться на нього насмішкувато, сміється, закидаючи назад голову: довге волосся спадає на її засмаглі плечі, ноги блищать, зволожені росистою папороттю; вони темніші, аніж руки.

— І намисто, і панчохи, крихітко, — мовив Хуліо Реатегі. — І сумочку. Все, що попросиш.

— А ти що робив у той час? — спитав Акіліно. — Зрештою вона була твоєю приятелькою. Невже ти не ревнував?

— Я думав лише про поліцію, — відповів Фусія. — Лаліта його з розуму зводила, старий; коли він озивався до неї, то аж голос у нього тремтів.

— Щоб сеньйор Хуліо Реатегі пускав слину через якесь дівчисько! — вигукнув Акіліно. — Через Лаліту! Ніяк мені не віриться, Фусіє. Ніколи вона мені про це не розповідала, а я ж був, можна сказати, її сповідником, такою собі хустинкою для витирання сліз.

— Ну й майстрині оті старі баби з племені бора! — мовив Реатегі. — Знають секрет приготування барвників. Поглянь, які виразні — червоний і чорний. А цьому покривалу вже років з двадцять, якщо не більше. Ну, крихітко, приміряй, подивлюсь, як тобі пасує.

— А чому це він хотів, щоб Лаліта накинула на себе те покривало? — поцікавився Акіліно. — Подумай, Фусіє! Тільки не розумію, як ти при цьому лишався спокійний. Усякий інший вже давно б витягнув ножа.

— Той сучий син лежав у гамаку, а вона стояла біля вікна, — сказав Фусія. — Я слухав усе, що він плів, і конав зо сміху.

— А чому ти зараз не смієшся? — спитав Акіліно. — Чому так ненавидиш Лаліту?

— Це не одне й те саме, — відповів Фусія. — Цього разу все було без мого дозволу, крадькома.

— Нехай вам це навіть не сниться, хазяїне, — сказала Лаліта. — Навіть коли б ви благали і плакали.

Але вона накидає на себе покривало, і деренчливий вентилятор, який працює, коли гамак гойдається, видає уривчасті звуки, щось на зразок нервового затинання. Лаліта, загорнута в чорно-червоне покривало, стоїть нерухомо. Металева сітка у вікні аж мигтить від бузкових, зелених, жовтих цяток, а віддалік між будинком і лісом видно молоді, напевне, пахучі кущики кави.

— Ти схожа на маленьку гусінь у коконі, — сказав Хуліо Реатегі. — На одного з тих метеликів у вікні. Що тобі варто, Лаліто, виконай моє прохання, зніми його.

— Здуріти можна! — вигукнув Акіліно. — Спочатку, щоб одягла, потім, щоб зняла. Що за дивацтва у цього багатія!

— A тебе ніколи не мучила хіть, Акіліно? — спитав Фусія.

— Дам тобі, все, що захочеш, — мовив Хуліо Реатегі. — Проси, Лаліто, все, що завгодно, ходи сюди, до мене.

Покривало лежить тепер на землі, немов пелюстки вікторії регії, а з нього підіймається, наче водяна орхідея, струнке дівоче тіло, маленькі пружні груди, зухвало стирчать пипки, гострі, мов стріли. Крізь сорочку просвічує плаский живіт, міцні стегна.

— Я увійшов, удаючи, що нічого не бачу, — сказав Фусія. — Сміявся, щоб той сучий син не почував себе присоромленим. Він ураз підхопився з гамака, а Лаліта накинула на себе покривало.

— Тисячу солів за дівчину! Розважливі християни так не чинять, — здивувався Акіліно. — Це ж вартість двигуна, Фусіє.

— Вона варта десяти тисяч, — сказав Фусія. — Але я в скруті, сеньйор Хуліо знає аж надто добре, чому саме, і до того ж я не можу обтяжувати себе жінками. Хотів би поїхати вже сьогодні.

Проте в такий спосіб він не видурить у нього тисячу солів, чи не досить, що Хуліо Реатегі переховував його? Зрештою, Фусія сам знає, що справа з каучуком прогоріла, а при такому рівні води на обраних річках лісосплав цього року неможливий. І Фусія: ті дівчата з Лорето, сеньйоре Хуліо, вулкани, а не жінки, до білого розпікають. Прикро, що доводиться її залишити, бо Лаліта не лише гарненька — вона вміє готувати і має добре серце. То що, доне Хуліо, зважились?

— Тобі справді було прикро, що Лаліта залишилась в Учамалі з сеньйором Реатегі? — спитав Акіліно. — Чи так тільки казав?

— Чого мені було шкодувати, — відповів Фусія, — ніколи я не любив цієї шльондри.

— Не виходь з води, — мовив Хуліо Реатегі, — я купатимуся з тобою. Але не лишайся гола, бо ж можуть приплисти рибки канерос[22]. Одягни що-небудь, Лаліто, ні, постривай, ще ні.

Лаліта сидить навпочіпки в затоці, вода вкриває її, хвилюється, вусібіч розходяться кола. Цілий дощ ліан спадає на воду довкола, і Хуліо Реатегі: ось вони, канерос, прикрийся, Лаліто, вони дуже маленькі, тонюсінькі, прудкі, запливають у найменший отвір, крихітко, а всередині дряпають, подразнюють усе, і тоді доведеться пити узвари, які готують індіанці боро, й цілий тиждень слабувати на бігунку.

— Це не канерос, хазяїне, — сказала Лаліта. — Хіба не бачите, що це просто собі маленькі рибки? А те, що ви відчуваєте на дні, просто водорості. Яка тепла, чудова вода, чи не так?

— Влізти до річки з жінкою, і обоє голяка? — здивувався Акіліно. — Замолоду ніколи мені це не спадало на думку, а нині шкодую. То має бути щось надзвичайне, Фусіє.

— До Еквадору я допливу по Сантьяго, — мовив Фусія. — Це важка подорож, сеньйоре Хуліо, ми більше не побачимося. Ну то що ви собі вирішили? Бо я вирушаю сьогодні ж уночі. Їй лише п’ятнадцять років, і я був першим чоловіком, який до неї доторкнувся.

— Іноді думаю, чому я не одружився? — сказав Акіліно. — Але при такому способі життя ніяк не випадало. Завжди подорожую, а на річці жінки не знайдеш. Тобі, Фусіє, нема на що нарікати. Ніколи тобі їх не бракувало.

— Ну от, домовилися, — погодився Фусія. — Ваш човен і консерви. Це гарний зиск для нас обох, сеньйоре Хуліо.

— Сантьяго дуже далеко, не вдасться тобі дістатися туди, щоб тебе не помітили, — сказав Хуліо Реатегі. — А крім того, зараз, у повінь, мандруватимеш по ній з місяць. Чи не краще податися до Бразілії?

— Там усі тільки на мене й чекають, — відповів Фусія. — По той і другий бік кордону, через одну справу в Кампо Гранде. Я не такий дурний, сеньйоре Хуліо.

— Ніколи тобі не дістатися до Еквадору, — сказав Хуліо Реатегі.

— Авжеж, ти туди не дістався, — мовив Акіліно. — Залишився в Перу.

— Завжди так було, Акіліно, — сказав Фусія. — Усе, що я планував, виходило навпаки.

— А якщо вона не захоче? — спитав Хуліо Реатегі. — Ти сам повинен її переконати, перш ніж я дам тобі човна.

— Вона знає, що моє життя буде вічною біганиною з місця на місце, — пояснив Фусія, — і що тисяча обставин може мене знищити. Жодна жінка не любить волочитись за людиною, яка програла. Лаліта буде щаслива, що залишається, сеньйоре Хуліо.

— А все ж таки, бачиш, — сказав Акіліно, — подалася за тобою, допомогла тобі у всьому. В неї було собаче життя, таке, як і в тебе, але вона ніколи не скаржилася. Можеш казати, що завгодно, але Лаліта була гарною жінкою, Фусіє.

Так, власне, з’явився Зелений Дім. Його будівництво тривало багато тижнів; дошки, балки, цеглу доводилося звозити з іншого кінця міста, а мули, найняті доном Ансельмо, ледве сунули по піску. Робота починалася вдосвіта, коли вщухала піщана буря, а закінчувалась тоді, коли вітер дужчав. Вночі пустеля поглинала фундаменти, ховала стіни, ігуани гризли дерево, яструби-аури звивали гнізда на розпочатій будівлі. Щоранку потрібно було все починати знову: переробляти кладку, розшукувати в піску матеріали, — одне слово, провадити ту глуху боротьбу, яка поволі почала збуджувати місто. «Коли вже той зайда визнає себе переможеним?» — питали жителі. Але дні минали, а дон Ансельмо, не піддаючись невдачам, не переймаючись песимізмом знайомих та приятелів, й далі виявляв гідну подиву активність. Голий до пояса, він керував роботою, — густе волосся на грудях запливало потом, обличчя аж сяяло. Роздавав робітникам тростинову горілку та чічу, сам носив цеглу, прибивав балки, йшов через усе місто, поганяючи мулів. І одного ранку жителі визнали, що дон Ансельмо переміг, коли побачили, як на другому боці річки навпроти П'юри здіймається на порозі пустелі, немов посланець міста, переможний і поважний дерев’яний каркас. Відтоді робота пішла швидко. Люди з Кастілії, з сусідніх господарств приходили щодня зранку роздивитись, як працюється, радили, часом бралися допомагати робітникам. Дон Ансельмо частував усіх напоями. Протягом останніх днів довкола будови панувала атмосфера святкового ярмарку: продавці чічі, овочів, сиру, солодощів і прохолоджувальних напоїв оточували каркас будови, пропонуючи свій товар робітникам і просто цікавим. Поміщики, проїжджаючи мимо, спинялися і з висоти своїх сідел заохочували дона Ансельмо. Одного дня Чапіро Семінаріо, багатий землевласник, подарував будівникам вола й десяток глеків чічі. Пеони готували пачаманку.

Коли дім уже було закінчено, дон Ансельмо зажадав пофарбувати його в зелений колір. Навіть діти вибухали сміхом, дивлячись, як стіни укриваються смарагдовою шкірою, на якій сонце вигравало миготливими зайчиками. Старі й молоді, багаті й бідні, чоловіки й жінки підсміювалися з примхи дона Ансельмо, який наказав так розмалювати свій дім. Зрештою, їх смішила не лише барва, а й його дивна архітектура. Він мав два поверхи, проте нижній ледве заслуговував на таку назву: це був просторий салон з чотирма— також зеленими — стовпами, які підтримували дах; салон виходив на подвір’я, вистелене підшліфованим річкою камінням і оточене їжакуватим муром в людський зріст. Горішній поверх складали шість маленьких кімнаток, розміщених уздовж коридора з дерев’яною балюстрадою, яка тягнулась над салоном. Крім головного' входу, Зелений Дім мав ще двері позаду, а також стайню і велику комору.

У крамниці іспанця Еусебіо Ромеро дон Ансельмо придбав мати, гасові лампи, яскраві завіси та багато крісел. А одного ранку два теслі з Гальїнасери засвідчили: «Дон Ансельмо замовив у нас письмовий стіл, стойку, таку ж, як у «Північній зірці», і півдюжини ліжок!» Тоді й дон Еусебіо Ромеро зізнався: «А в мене — шість умивальників, шість дзеркал, шість нічних горщиків». У кожній оселі, згораючи від цікавості, бурхливо обговорювали почуте.

Закралася підозра. З помешкання до помешкання, з салону до салону святенниці розносили плітки, жінки недовірливо дивилися на своїх чоловіків, сусіди обмінювалися хитрими посмішками, а в неділю під час меси отець Гарсія заявив з кафедри: «У нашому місті готується напад на моральність». П’юранці затримували на вулиці дона Ансельмо, засипаючи його питаннями. Але все було марно. «Це таємниця, — відказував він, радіючи, немов школяр: трішки терпіння й довідаєтесь». Не звертаючи уваги на різні розмови та плітки, він щодня зранку приходив до «Північної зірки» і пив, жартував, підносив тости, сипав праворуч і ліворуч компліментами на адресу жінок, які проходили площею, а надвечір зачинявся у Зеленому Домі, куди він перебрався, залишивши у подарунок донові Мельчіору ящик піско й сідло з оздобами.

Невдовзі дон Ансельмо виїхав. На чорному коні, якого купив тоді ж, коли прибув до міста, удосвіта, ніким не помічений, він подався у невідомому напрямку.

В П’юрі точилося стільки розмов про той Зелений Дім, що тепер, мабуть, ніхто вже не знає, як він насправді виглядав, а також ніхто не знає всіх достеменних подробиць, пов’язаних з його історією. Нечисленні п’юранці, які пережили той час, суперечать одне одному, врешті починаючи плутатись у тому, що вони знали насправді, а що вигадали самі. Головні герої вже так постаріли і така вперта їхня мовчанка, що розпитувати їх не мало б жодного сенсу. У кожному разі, справжнього Зеленого Дому вже не існує. Ще багато років тому на місці, де його було споруджено — на обширі пустелі, де межує Кастілія і Катакаос, — можна було натрапити на шматки дерева, обвуглені рештки хатнього начиння, але пустеля й шосе, яке тоді проклали, та й халупи, що з’явилися довкола, зрештою стерли ті сліди, й немає нині п’юранця, котрий докладно міг би вказати, у якому місці тих жовтавих пісків зводився цей дім зі своїм світлом, музикою, сміхом, з тим ясним, як день, відблиском стін, що серед темряви, коли дивитися здалеку, нагадував квадратного фосфоресціюючого плазуна. Легенди Мангачерії засвідчують, що Зелений Дім стояв поблизу протилежного кінця Старого мосту і що він був дуже великий, найбільший з усіх будинків, які існували тоді, а в його вікнах горіло стільки кольорових ламп, що вони не лише засліплювали очі й забарвлювали пісок довкола, а й освітлювали навіть міст. Однак головною принадою Зеленого Дому була музика, яка лунала в його стінах завжди водночас із присмерком і тривала цілу ніч, а чути її було навіть в соборі. Кажуть, що дон Ансельмо невтомно їздив по шинках усіх передмість і дільниць, навіть довколишніх містечок, у пошуках музикантів, які майстерно грали на гітарі, кахоні, кіхарі, флейті, бубні, трубі, й привозив їх звідусіль. Але ніколи він не наймав арфістів, тому що сам грав так на цьому інструменті, що звуки його арфи були неповторними.

«Здавалося, повітря ставало раптом отруєне, — казали бабусі з бульвару. — Музика проникала скрізь, хоч би як замикав хто двері та вікна, й ми чули її під час їжі, молитви, навіть крізь сон».

«І треба було бачити обличчя чоловіків, коли вони її слухали, — казали святенниці, упріваючи під своїми вуалями. — І треба було бачити, як та музика виганяла їх з дому на вулицю й гнала у бік Старого мосту».

«І нічого не допомагало, — казали матері, дружини, наречені, — ні наші молитви, ні сльози, ні благання, ні проповіді священика, ні пости, ні обітниці».

«Пекло стоїть біля наших воріт, — гримів отець Гарсія. — Кожен міг би це помітити, але ви засліплені. П’юра — це Содом і Гоморра».

«Можливо, й правда, що Зелений Дім приніс нещастя, — прицмокуючи, казали діди. — Але ж як чудово людина могла побавитись у тому клятому кишлі».

Через кілька тижнів після повернення дона Ансельмо до П’юри з караваном повій Зелений Дім цілковито заволодів містом. Спочатку його клієнти чекали, доки смеркне, й вислизали з міста крадькома; потім переходили поодинці Старий міст і поринали в піски. Пізніше відвідини стали частішими, а молодь щоразу менш обережніша; клієнти вже не переймалися тим, що їх зауважать з вулиці Малекон сеньйори, які поприкипали до жалюзі. На ранчо, в салонах, у гасієндах тільки про це й говорили. З кафедри щоразу частіше звучали перестороги і прокльони, отець Гарсія таврував рішення міської влади цитатами з Біблії. Було створено Комітет дбання про добрі звичаї, а дами, які входили до його складу, відвідали префекта й алькальда. Представники влади підтакували, похиливши голови: звичайно, ви маєте рацію. Зелений Дім — це ляпас, відважений усій П’юрі, та що вдієш. Закони, видані в цій прогнилій столиці, якою є Ліма, охороняють дона Ансельмо, існування Зеленого Дому не суперечить конституції й не підлягає дії карного кодексу. Дами перестали вітатися з представниками влади, зачинили для них двері своїх салонів, у топ час коли молодь, чоловіки і навіть завжди спокійні діди юрбами поспішали до кипучого виблискуючого будинку.

Спокусилися навіть найстриманіші, найпрацьовитіші, найсолідніші п’юранці. У місті, ще недавно такім спокійнім, тихім, тепер панував галас та нічні прогулянки. На світанку, коли в Зеленому Домі змовкали арфа й гітари, над містом здіймався нерівний, наростаючий шум: це гультяї, поодинці чи компаніями, сунули вулицями, співаючи та сміючись. На посічених піском обличчях чоловіків вимальовувалася втома; в «Північній зірці» вони розповідали неймовірні історії, які переходили з вуст в уста, повторювані навіть підлітками.

— Бачите, бачите, — гримів з амвону отець Гарсія, — бракує лише, щоб вогняний дощ упав на П’юру, бо всі інші нещастя цього світу вже спіткали нас.

Утім, слід визнати, що все це співпало зі стихійними лихами. Першого року річка П’юра розлилася так, що розбила охоронні вали, майже весь урожай в долині опинився під водою, потонуло багато худоби, і волога осіла на великому просторі пустелі Сечура; люди проклинали повінь, діти будували замки з мокрого піску. Наступного року, немовби у відповідь на прокльони, якими обсипали її власники затоплених земель, річка пересохла. Русло П’юри вкрилося чортополохом і травами, які невдовзі засохли, лишився тільки довгий рів, мов роз’ятрена рана; висохли поля цукрової тростини, передчасно розквітла бавовна. На третій рік врожай винищили комахи.

— Ці біди — кара за гріх, — гримів отець Гарсія. — Ще маєте час, ворог у вас самих, знищіть його молитвами.

Ворожбити обприскували посіви кров’ю молодих козлят, повзали по борознах, проказуючи закляття, щоб накликати дощ і відігнати шкідників.

— Боже мій, боже, — нарікав отець Гарсія. — Прийшов голод, прийшла біда, а вони, замість того щоб каятись, грішать та й грішать.

Але ні повінь, ні засуха, ані паразити не стримали зростаючої слави Зеленого Дому.

Вигляд міста змінився. Спокійні, провінційні вулички заполонили прибульці, які на кінець тижня приїжджали до П’юри з Сульяни, Пайти Хуанкабамби і навіть з Тумбеса чи з Чікайо, приваблені легендою про Зелений Дім, яка росла й ширилася поза пустелею. Вони гуляли там цілу ніч, а до міста поверталися розхристані, поводилися брутально, хизуючись своїм сп’янінням, мов героїчною заслугою. П’юранці ненавиділи їх, іноді доходило до бійок, і то не вночі й не на лужку під мостом, де звичайно відбувалися поєдинки, а серед білого дня, на Пласа де Армас чи на алеї Грау або в якому-небудь іншому місці. Вибухали групові бійки. На вулицях стало небезпечно.

Коли, незважаючи на наказ влади, одна з повій Зеленого Дому насмілилась з’явитися в місті, сеньйори затягували своїх доньок у домівки і затуляли вікна завісками. Отець Гарсія, зблідлий, вийшов назустріч небажаній гості: перехожим доводилося його стримувати, щоб не дійшло до рукоприкладства.

Першого року в закладі жило лише чотири дівулі, але наступного дон Ансельмо виїхав і повернувся з вісьмома; казали навіть, що за часів найбільшого розквіту Зеленого Дому там налічувалося до двадцяти повій. Вони приїжджали до нього здалеку. З боку Старого мосту було видно, як вони прибувають, чувся їхній вереск та вигуки. Їхні різнокольорові плаття, хустки, рум’яна іскрилися, немов звивисті мушлі на тлі безплідних пісків.

Натомість дон Ансельмо з’являвся у місті досить часто. Роз’їжджав вулицями на своєму чорному коні, якого вивчив різним цікавим штукам: помахувати весело хвостом, коли повз них проходила жінка, підгинати ногу на знак вітання, йти, пританцьовуючи, коли чулася музика. Дон Ансельмо розповнів, почав убиратися яскраво й виклично: сомбреро з м’якої соломки, шовкові шарфики, вишивані сорочки, пасок з інкрустацією, вузенькі штани, чоботи на високих підборах, остроги. Його руки іскрилися від перснів. Іноді він затримувався випити чого-небудь у «Північній зірці», й багато поважних людей, не вагаючись, запрошували його за свій столик, щоб трохи побалакати, а пізніше провести його аж до околиці.

Ознакою успіху дона Ансельмо було те, що Зелений Дім ставав усе ширшим і вищим. Він ріс і дозрівав, немов живий організм. Першим новотвором був камінний мур. Настовбурчений гострими крем’яхами, череп’ям, колючками та реп’яхами, він оточував нижній поверх, захищаючи його від злодіїв. Простір поміж муром і будинком спочатку займало подвір’я, вимощене камінням, потім — щось на зразок передпокою з кактусами у горщиках, а тоді кругла зала з матами на долівці й солом’яною стріхою. Врешті дерево замінило солому, залу було викладено кам’яними плитами, а дах накрито черепицею. Над другим поверхом добудовано ще один, менший, схожий на охоронну вежу. Кожен новий камінь, кожну черепицю або дошку неодмінно фарбували в зелений колір. Барва, вибрана доном Ансельмо, вносила в пейзаж освіжаючу ноту, немовби то буяла соковита рослинність. Подорожні здалеку помічали будову з зеленими стінами серед жовтогарячого сяйва пісків і мали таке враження, неначе вони наближаються до якогось оазису, зарослого гостинними кокосовими пальмами, повного кришталево чистої води, і наявність усього цього вдалині повинна була забезпечити їм очікуваний спочинок та розмаїті насолоди для поліпшення самопочуття, пригніченого пустельною спекою.

Дон Ансельмо, кажуть, жив на останньому поверсі, у тій вузенькій вежі, і ніхто, навіть його найкращі клієнти — Чапіро Семінаріо, префект, дон Еусебіо Ромеро, доктор Педро Севальйос — не мали туди доступу. Звідти, мабуть, він спостерігав, як через пустелю до Зеленого Дому тягнулися відвідувачі, бачив їхні постаті, які то з’являлися, то зникали у вихорах піску, постаті зголоднілих звірів, що починають кружляти довкола міста відразу після заходу сонця.

Крім, постійних мешканок, за часів найбільшого розквіту Зеленого Дому там гостювала Анхеліка Мерседес, молода мангачка, яка успадкувала від матері мистецтво готувати їжу. Разом з нею дон Ансельмо ходив на ринок і до крамниць, щоб замовити провіант і напої: крамарі та перекупки гнулися перед ними в поклонах, як очерет під вітром. Козенята, кролики, поросята і ягнята, яких Анхеліка Мерседес готувала, додаючи зілля та корінці, стали також однією з принад Зеленого Дому, і декотрі діди присягалися: «Йдемо туди лише тому, щоб скуштувати тих пречудових страв».

Навколо Зеленого Дому повсякчас роїлися волоцюги, жебраки, дрібні торговці, продавщиці овочів, які обсідали тих, хто виходив і входив. Міські діти втікали поночі з дому і, ховаючись за кущами, підглядали за відвідувачами, дослухалися до музики та сміху. Декотрі, дряпаючи собі руки й ноги, видиралися на мур і жадібно зазирали у вікна. Одного дня (це було свято) отець Гарсія став у пустелі, власноручно затримуючи відвідувачів і переконуючи їх, щоб вони повернулися до міста й опам’яталися. Але всі вигадували якісь відмовки: у одного була ділова зустріч, інший хотів залити горе — душа горіла, ще інший побився об заклад, а це для нього — справа честі. Деякі, дражнячись, запрошували отця Гарсію піти разом з ними, хтось навіть образився і витягнув револьвер.

У П’юрі виникли нові легенди про дона Ансельмо. Одні городяни казали, що він таємно виїжджав до Ліми, де тримав накопичені гроші й скуповував нерухоме майно. На думку інших, він був лише прикриттям для цілого підприємства, яким керували префект, міський голова та поміщики. Народна уява розписувала минуле дона Ансельмо яскравими фарбами, і щодня до цього додавалися або нові звитяги, або криваві злочини. Старі мангачі з цілковитою впевненістю впізнавали у ньому парубка, який багато років тому розбишачив у передмістях, інші стверджували: «То утікач з каторги, колишній бандит, опальний політик». Лише отець Гарсія мав відвагу твердити: «Від нього тхне сіркою».

На світанку вони прокидаються, щоб плисти далі, сходять яром, а човна нема. Починають його шукати, Адріан Ньєвес з одного боку, з другого капрал Роберто Дельгадо й служник, аж раптом — вереск, град каміння, голі дикуни, і ось агваруни оточують капрала, б’ють його палицями, як і служника, а зараз помітили і його, біжать навперейми, — чорт забирай, Адріане Ньєвес, настав твій час, — і він кидається у воду, а вона холодна, швидка, темна, — не вистромлюй голови, швидше вглиб, нехай тебе підхопить течія, — стріли? — нехай тебе несе якнайдалі, — кулі, каміння? — чорт забирай, легені прагнуть повітря, голова паморочиться, крутиться, як дзига, не схопили б корчі. Він випірнає, ще видно Уракусу, а в ярі — зелений мундир, там дикуни лупцюють капрала, — сам винний, я застерігав його, а служник де? Втік чи вбили? Він пливе вниз за течією, тримаючись за колоду, і пізніше, коли видирається на правий берег, відчуває, що все тіло болить. Одразу ж засинає на плесі, але згодом прокидається, бо його кусає скорпіон. Він змушений розпалити багаття й потримати над ним руку, — так, нехай випарується отрута, хоч і пече страшенно. Висмоктує кров з ранки, спльовує, полоще рот, — з тими скорпіонами ніколи не знаєш, чим закінчиться, чорт забирай. Потім іде крізь сельву, дикунів немає, але краще податися на Сантьяго, бо ще схопить його якийсь патруль і відвезе до гарнізону Борха. Нема сенсу також повертатися до себе у селище — там схоплять його завтра чи післязавтра, а тепер потрібно якнайшвидше змайструвати пліт. Це забере багато часу, — от, якби ти мав мачете, Адріане Ньєвес, — руки втомилися, бракує сили, щоб звалити міцні дерева. Він вибирає три засохлі, поточені хробаками, такі, що валяться від першого поштовху, зв’язує їх ліанами, виламує дві тички — одну про запас. Зараз ні в якому разі не можна випливати на бистрину, він шукає проток і заводей, щоб дістатися на інший бік, це не важко, тут довкруж сама лише вода. Тільки ж як орієнтуватись, йому невідомі ці високі береги, рівень води значно збільшився, чи допливе він так до Сантьяго, — ще один тиждень, Адріане Ньєвес, ти хороший лоцман, воруши носом, нюх тебе не підведе, це правильний напрямок, і так тримати, старий. Але куди ж його зараз несе, протока немовби звивається у коло, він пливе у темряві, ліс густий, сонце ледве сюди досягає, пахне гнилим деревом, багном і до того ж стільки кажанів, руки втомилися, болять, горло захрипло від криків, якими він одганяє кажанів, легко сказати — ще тиждень. Ні вперед, ні назад, ані повернутися до Мараньйону, ані доплисти до Сантьяго, течія несе його невідомо куди, тіло знемагає від утоми, а на додачу день і ніч періщить дощ. Та зрештою протока закінчується, і видніється маленьке озерце з берегами, зарослими терном, небо темніє. Він ночує на острівці, а прокинувшись, жує якусь гірку траву, пливе далі і лише через два дні вбиває палицею худого тапіра. Їсть напівсире м’ясо. М’язи не спроможні вже тримати навіть тички, москіти жалять його досхочу, шкіра горить, ноги, немов у капітана Кіроги, про якого розповідав капрал. Що з ним могло статися, чи відпустили його уракуси? Вони були розлючені, може, й забили на місці. Мабуть, треба було вернутися до гарнізону Борха, краще бути солдатом, ніж покійником, шкода здихати в сельві з голоду чи від лихоманки. Він лежить долілиць на плоту, й так триває кілька днів, доки затока закінчується і його виносить у величезну заплаву, — яке велике озеро, але це неможливо, невже озеро Рімаче? Він не міг заплисти так далеко. А посередині острів, над урвищем — стіна дерев лупун. Не підводячись, відпихується тичкою, і поміж деревами, вкритими потворними наростами, виростають голі постаті, — чорт забирай, може, це агваруни, рятуйте, чи вдасться мені з ними домовитися? Він привітно махає руками, а вони кричать, підстрибують, вказують на нього пальцями, і, підпливаючи ближче, він бачить християнина та християнку, які чекають на нього. Аж голова йде обертом, хазяїне, як приємно побачити християнина, ви врятували мені життя, хазяїне, я вважав, що це вже кінець, — а той сміється, ще раз дає йому напитись, і він відчуває солодкий, терпкий присмак анісової горілки. Позаду хазяїна стоїть молода християнка, в неї красиве обличчя, гарне довге волосся, і йому здається, що він спить, — сеньйоро, ви теж мене врятували, бог вам віддячить. Коли він прокидається, вони ще стоять над ним, а хазяїн: нарешті, ти проспав цілий день, як ти себе почуваєш? І Адріан Ньєвес: дуже добре, хазяїне, та чи не було тут солдатів? Ні, не було, а чому ти про них розпитуєш, чи не прирізав когось? І Адріан Ньєвес: нічого страшного, хазяїне, я нікого не вбив, лише дезертирував, не міг жити, замкнутий у казармі, для мене немає ліпше, аніж жити на свіжому повітрі, мене звуть Ньєвес, і доки солдати мене не спіймали, я був лоцманом. Лоцманом? Ну то, напевне, добре знаєш тутешні місця, зможеш скерувати човен, куди завгодно і коли завгодно? А він: ясна річ, що зможу, хазяїне, я був лоцманом змалечку, але тепер заблукав, бо поплив у час повеней, щоб солдати мене не помітили. Чи можу я бути вам корисний? І хазяїн: так, залишайся на острові, я дам тобі роботу. Тут ти будеш у безпеці, ані солдати, ані жандарми ніколи сюди не дістануться. Це моя дружина, Лаліта, а мене звуть Фусією.

— У чім річ, друже? — спитав Хосефіно. — Не придурюйся.

— Я йду до Чунги, — ревнув Літума. — Йдете зі мною? Ні? Зрештою ви мені не потрібні.

Але брати Леон схопили його за руки. Літума не міг зрушити з місця, обличчя налилося кров’ю, на лобі виступив піт, очиці смутно оглядали кімнату.

— Для чого це, братику? — сказав Хосефіно. — Адже нам тут цілком добре. Заспокойся.

— Я хочу лише послухати арфіста зі срібними пальцями, — завив Літума. — І більше нічого, непереможні. Хильнемо собі по одній і повернемось, клянуся вам.

— Ти завжди був мужнім, друже. Не розклеюйся.

— Я зараз мужніший, ніж будь-коли, — пробелькотів Літума. — Але на серці тяжко.

— Спробуй поплакати, — сказав лагідно Мавпа. — Це допомагає, братику, не соромся.

Літума втупився перед себе, а його жовто-зелений костюм уже був забруднений землею та слиною. Вони деякий час сиділи мовчки, пили без тостів, до них долинали звуки тондеро й вальсів, повітря просякло запахом чічі та смаженого м’яса. Лампа, розмірено коливаючись, то збільшувала, то зменшувала чотири тіні, що падали на мати, а свічка у ніші вже догоряла, чадячи темним, звивистим димом, який зависав довкола гіпсової мадонни, немов довге волосся. Літума насилу підвівся, обтрусив одяг, озирнувся довкола непритомним поглядом і раптом засунув пальця в рот. А тоді блідий, під співчутливими поглядами приятелів, почав голосно блювати, здригаючись усім тілом. Потім сів на своє місце, витираючи хусткою обличчя, знесилений, з набряклими повіками, й курив тремтячою рукою цигарку.

— Мені вже краще, старий. Розповідай далі.

— Ми знаємо дуже мало, Літумо. Тобто не знаємо, як це трапилося. Коли тебе посадили, ми дали чосу. Оскільки були свідками, і нас могли схопити, вплутати у ту справу, — сам знаєш, що родина Семінаріо багата й має зв’язки. Я чкурнув до Сульяни, а твої двоюрідні брати — до Чулуканаса. Коли ми повернулися, вона вже покинула свій будиночок у Кастільї, і ніхто не знав, де вона живе.

— Отже, бідолашка залишилася сама, — прошепотів Літума. — Без мідяка, і до того ж вагітна.

— Щодо цього, брате, не переймайся, — сказав Хосефіно. — Вона не народила. Невдовзі ми довідалися, що вона вештається по шинках, а однієї ночі я зустрів її в «Ріо бар», вона була з якимось типом і вже не вагітна.

— І що ж вона зробила, коли побачила вас?

— Нічого, старий. Привіталася, немовби все гаразд. Згодом ми зустрічали її тут і там, і завжди вона була з кимось. Аж зрештою побачили її в Зеленому Домі.

Літума витер обличчя хустинкою, міцно затягнувся цигаркою й випустив хмару густого диму.

— Чому ви мені нічого не написали? — голос його ставав усе хрипкішим.

— Ти й так уже настраждався, сидячи у в’язниці, далеко від домівки. Навіщо нам було ще більше отруювати тобі життя? Людині, яка вже й так у знегоді, таких речей не повідомляють.

— Досить, братику, навіщо краяти собі серце, — мовив Хосе. — Змінимо тему.

З вуст Літуми спливала на шию тоненька нитка блискучої слини. Голова його важко й механічно похитувалася в лад тіням на матах. Хосефіно налив склянки. Почали пити знову, мовчки, доки свічка в ніші не загасла.

— Ми сидимо тут уже дві години, — сказав Хосе, вказуючи на свічник. — Саме на стільки вистачає гноту.

— Я так тішуся, що ти повернувся, братику, — розчулився Мавпа. — Ну, не роби такого обличчя, посміхайся, всі мангачі будуть щасливі, коли тебе побачать. Смійся, братику!

Він дошкандибав до Літуми, обійняв і почав вдивлятись у нього своїми великими, жвавими, блискучими очима, аж доки Літума поляскав його по голові й посміхнувся.

— О, це вже мені до вподоби, братику, — зрадів Хосе. — Хай живе Мангачерія, заспіваймо гімн!

Раптом усі троє почали пригадувати ті часи, коли вони були дітьми і перелазили через кам’яний мур Скарбницької школи, щоб скупатись у річці, або верхи на чужому віслюкові каталися піщаними шляхами, поміж гасієнд та плантацій бавовни, у напрямку Наріуала, де стояв карнавальний гамір, а яєчна шкаралупа та хлібні кульки падали на голови розлючених перехожих; вони, хлопчаки, не обминали й поліцейських, які не зважувалися лізти за ними на дахи та дерева, а в час полуденної спеки розігрували футбольні матчі, ганяючи ганчір’яного м’яча на неозорому стадіоні пустелі. Хосефіно слухав їх мовчки, погляд його був сповнений заздрощів. Згадували вони й про те, як мангачі ганили Літуму: ти що, справді завербувався до жандармерії? Зрадник, жовтий, — а брати Леон та Літума тоді сміялися. Відкоркували ще одну пляшку. Мовчазний Хосефіно й далі пускав кільця диму. Хосе посвистував, Мавпа притримував піско в роті, удавав, що жує, полоскав горлянку, кривлявся, — мовляв, мене не нудить і не пече, лише всередині тепло, одне слово — піско.

— Спокійно, непереможний, — сказав Хосефіно. — Куди летиш, тримайте його.

Брати Леон схопили Літуму на порозі, Хосе тримав його за руку, а Мавпа обіймав за поперек, люто трусив, але водночас умовляв плаксивим голосом:

— Навіщо, братику? Не ходи, серце кров’ю обіллється. Послухай мене, Літумо, братику.

Літума незграбно погладив Мавпу по щоці, посмикав його за хвилясте волосся, обережно відіпхнув і, хитаючись, вийшов. Вони подались за ним. На піску, під стінами своїх очеретяних халуп, спали просто зоряного неба мангачі, немовби якісь мурахи. Гульня в шинках була саме в розпалі. Мавпа наспівував крізь зуби, а коли чув арфу, махав рукою: такого арфіста, як дон Ансельмо, ніде не знайдеш. Вони з Літумою йшли попідруч попереду, зигзагом; коли з темряви долинало: «Обережно, не наступіть», вони хором відповідали: «Пробачте, сеньйоре», «Тисячу разів перепрошуємо, сеньйоро».

— Ну й наплів ти йому, як у кіно, — озвався Хосе.

— Але він повірив, — сказав Хосефіно. — Нічого іншого йому на думку не спало. А ви не допомогли мені, навіть слова не сказали.

— Шкода, що ми не в Пайті, братику, — пожалкував Мавпа. — Я б оце заліз би у воду просто в одежі, як є. От було б гарно.

— У Ясілі — море як море, глибоке, там справжні хвилі, — сказав Літума. — А в Пайті море — це озерце, навіть Мараньйон страшніший, ніж воно. В неділю виберемося до Ясіли, братику.

— Поведемо його до Феліпе, — запропонував Хосефіно. — Маю гроші, ставлю випивку. Ми не можемо відпустити його, Хосе.

Проспект Санчеса Серро був порожній, в олійному світлі ліхтарів із дзижчанням кружляли комахи. Мавпа сів на землю, щоб зав’язати на черевиках шнурки. Хосефіно підійшов до Літуми:

— Дивися, старий, у Феліпе відчинено. Скільки спогадів пов’язано з тим шинком! Ходімо, дозволь мені пригостити тебе.

Літума вивільнився з його обіймів і мовив, не дивлячись на нього:

— Потім, старий, коли будемо повертатися. А зараз — до Зеленого Дому. Там також сила спогадів, більше, ніж будь-де. Правда, непереможні?

Проходячи повз «Три зірки», Хосефіно зробив ще одну спробу. Він кинувся у бік прочинених дверей, вигукуючи:

— Ось нарешті місце, де можна втамувати спрагу. Ходімте, друзі, я ставлю!

Але Літума байдуже ішов собі далі.

— Що будемо робити, Хосе?

— А що ми можемо зробити, старий. Ходімо до нашої Чунги, до Чунгіти.