Зелений дім

Епілог

Губернатор легенько стукає три рази, двері головної будівлі відчиняються. Рожевощока мати Гризельда намагається всміхнутися Хуліо Реатегі, але її очі, повні жаху, дивляться у бік площі Санта-Марія де Ньєва, губи тремтять. Губернатор входить, дівчинка слухняно йде за ним. Вони прямують затіненим коридором до кабінету ігумені, і тепер з містечка долинають приглушені, далекі звуки, як буває в неділю, коли вихованки спускаються до річки. У кабінеті губернатор сідає на один з брезентових стільців. Полегшено зітхає, заплющує очі. Дівчинка стоїть біля дверей з похиленою головою; коли входить ігуменя, вона підбігає до Хуліо Реатегі, який вже підвівся зі стільця, — добрий день, мати. Ігуменя відповідає йому крижаною посмішкою, жестом показує, щоб знову сів, а сама залишається біля письмового столу. Коли я побачив в Уракусі серед дикунів цю дівчину, в якої такий розумний погляд, то мені стало її шкода, і я подумав, що в місії її зможуть виховати, чи добре я зробив? Дуже добре, доне Хуліо, — ігуменя промовляє так само холодно, як і усміхається, — ми для цього тут і є. Дівчинка не розуміє по-іспанському, мати, але швидко навчиться, вона дуже жвава і під час усієї подорожі жодного разу не завдала нікому клопоту. Ігуменя уважно слухає його, нерухома, мов дерев’яне розп’яття, прибите до стіни, і коли Хуліо Реатегі замовкає, вона ані згоджується, ані про що не запитує — просто чекає зі складеними на животі долонями та з легко закушеними губами. Гаразд, мати, в такому разі я залишаю її, — Хуліо Реатегі підводиться, — мені вже треба йти, — і всміхається до ігумені. Це все було дуже важко, дуже обтяжливо, дощі, різні незручності, а тепер я навіть не можу лягти поспати, чого б найбільше бажав, бо друзі приготували невеличке частування, і, якщо я не прийду, вони образяться. Ігуменя простягує йому руку, в цю мить галас дужчає, за кілька секунд розлягається дуже близько, немовби вигуки і вереск вже долинають не з площі, а з садка чи з каплиці. Потім галас трохи стихає, знову стає приглушеним, ігуменя кліпає очима, затримується біля дверей, повертається до губернатора, — доне Хуліо, — і, не посміхаючись, бліда, з вогкими губами, — бог зарахує вам те, що ви робите для цієї дівчинки, — змертвілим голосом, — я хочу лише вам нагадати, що християнин повинен вміти пробачати. Хуліо Реатегі трохи нахиляє голову й схрещує руки на грудях, набуваючи при цьому якогось поважного, лагідного, урочистого вигляду. Доне Хуліо, зробіть це заради бога, — тепер ігуменя говорить пристрасно, — заради своєї дружини, такої набожної. Губернатор киває головою. Хіба це не бідний, нещасний чоловік? — обличчя ігумені стає дедалі стурбованіше, — хіба він мав коли-небудь якесь виховання? — вона замислено погладжує себе по щоці, — хіба відає він, що говорить? — і на чолі в неї з’являється кілька зморщок. Дівчинка дивиться на них спідлоба, з-поміж волосся блищать її перелякані, зелені, дикі очі. Мені це болить дужче, ніж будь-кому, мати, — губернатор промовляє, не підвищуючи голосу, — це те, що цілковито суперечить моїй вдачі й моїм принципам, але зрештою йдеться не про мене, бо я скоро виїжджаю з Санта-Марія де Ньєви, а про тих, які залишаються, про Бенсаса, Ескабіно, Агілу, про вас, про вихованок, про місію. Чи ж ви, мати, не прагнете, щоб ця земля стала цивілізованою? Але ж, доне Хуліо, християни мають іншу зброю проти несправедливості, я знаю, що ви добра людина й не можете підтримувати таких засобів. Спробуйте отямити їх, тут всі вас слухаються, скажіть їм, щоб не знущалися над тим нещасним. Мені дуже шкода, але я повинен вас розчарувати, шановна ігумене, річ у тім, що я переконаний: це єдиний засіб добитися порядку. Інша зброя? Та, якою послуговуються місіонери? Скільки століть вони вже тут? І чи далеко зайшли з тією зброєю? А йдеться лише про те, щоб добре провчити дикунів, адже цей бандит і його люди по-варварському напали на одного капрала з Борха, вбили рекрута, ошукали дона Педро Ескабіно. І раптом ігуменя: ні, — гнівно трясе головою, — ні, ні, — підвищує голос, — помста це жорстокість, так можуть чинити лише дикуни, а цьому нещасному саме мстять. Чому не віддати його під суд? Чому не посадити в тюрму? Чи ви розумієте, доне Хуліо, що це страшно, що не можна так поводитися з людською істотою? Це не помста, навіть не кара, — Хуліо Реатегі стишує голос й кінчиками пальців гладить брудне волосся дівчинки, — йдеться про те, щоб відвернути нові безчинства. Мені сумно їхати звідси, мати, залишаючи про себе в місії прикрий спогад, але це потрібно для загального добра. Я дуже прив’язався до Санта-Марія де Ньєви. Займаючи посаду губернатора, я занедбав власні інтереси, змарнував гроші, однак не шкодую про це, адже в містечку видно ознаки прогресу. Тепер тут є влада, невдовзі буде закладено жандармську дільницю, люди житимуть спокійніше. Це треба врахувати. Доне Хуліо, місія перша дякує вам за все, що ви зробили для Санта-Марія де Ньєви, але хто з християн здатний зрозуміти людей, які чинять таке вбивство? Хіба він винний, що його не навчено, як відрізняти добро від зла? Так його ж не вб’ють, мати, і не посадять в тюрму, він сам, певно, згоден витерпіти ці знущання, аніж стати в’язнем. Вони не відчувають до нього ненависті, мати, хочуть тільки, щоб агваруни навчилися розрізняти, де добро, а де зло, і не їхня вина, що дикуни розуміють лише нагайку. Кілька секунд вони мовчать, потім губернатор подає ігумені руку й виходить. Дівчинка йде за ним, та ледве ступає кілька кроків, як ігуменя бере її за руку, і вона не пробує пручатися, тільки похиляє голову. Доне Хуліо, як її ім’я? Адже її треба охрестити. Не знаю, мати, в усякому разі, не християнське, підберіть їй яке-небудь. Він легенько вклоняється, виходить з головної будівлі, йде широкими кроками через подвір’я місії й швидко спускається стежкою. Діставшись до площі, дивиться на Хума. Прив’язаний за руки до капірони, він хилитається, як маятник, над головами цікавих. Бенсаса, Агіли, Ескабіно там уже немає, лише стоять капрал Дельгадо, кілька солдатів і старі та молоді агваруни, що збилися в гурт. Капрал уже не кричить, Хум також замовк. Хуліо Реатегі дивиться на пристань: там погойдуються порожні човни, їх уже розвантажили. Яскраво-жовте сонце висить просто над головою, ледве що не засліплює. Реатегі рушає в бік губернаторського будинку, але, проходячи повз кайірону, затримується, дивиться на Хума знову. Потім притуляє обидві долоні собі до лоба, однак і це не захищає його очі від сонячного проміння. Обличчя Хума важко розгледіти. Він знепритомнів? Рот, здається, відкритий? Чи крикне він ще раз «піруванці»? Знову ображатиме капрала? Ні, не кричить, а може, рот у нього й не відкритий. Живіт у Хума запав, тіло витягнулося, і можна було подумати, що це високий і худий християнин, а не дебелий череватий дикун. Реатегі йде далі, входить у губернаторський будинок, кашляє від густого тютюнового диму, подає руку одним, обіймається з іншими. Чути якісь жарти, сміх, хтось дає йому склянку пива. Він випиває її одним духом і сідає. Довкола нього точаться розмови, християни пітніють, — доне Хуліо, нам буде вас не вистачати, ми сумуватимемо за вами. І я теж, але мені треба нарешті зайнятися власними справами, усе занедбав: плантації, лісопилку, готель в Ікітосі. Поки я був тут, мої любі, я втратив багато грошей і постарів. Не люблю політики, моя стихія — це праця. Послужливі руки наповнюють йому склянку, поплескують його по плечах, — доне Хуліо, всі прийшли попрощатись з вами, навіть ті, хто живе по той бік порогів. Я втомився, Аревало, не спав дві ночі, кістки болять, — і дон Хуліо витирає лоб, шию, щоки. Часом Мануель Агіла і Педро Ескабіно на хвилину відсовуються один від одного, і тоді в гратчастому вікні видніються капірони на площі. Роззяви все ще там чи спека їх розігнала? Хума звідси не видно, його землисте тіло розчинилося в потоках світла або злилося з корою стовбурів. Мої любі, а що як він там помре? Треба, щоб наша помста була для нього доброю наукою, дикун повинен вернутися до Уракуси і розповісти решті, що трапилося. Не помре, доне Хуліо, йому корисно трохи засмагнути. Це Мануель Агіла так жартує? До речі, нехай дон Педро обов’язково заплатить тим поганам за товар, щоб потім не було мови про зловживання, просто ми поставили дещо на свої місця. Звичайно, доне Хуліо, я заплачу тим собацюрам різницю, бо маю лише одне бажання: хочу з ними торгувати, як і раніше. А дон Фабіо Куеста заслуговує на довір’я, доне Хуліо? Це Аревало Бенсас запитує? Якби не заслуговував, то я не домагався б його призначення. Я працюю з ним уже багато років, Аревало. Чоловік він, може, трохи флегматичний, але справедливий і доброзичливий, як мало хто, співпрацювати з ним буде дуже добре, запевняю вас. Тільки б не було більше клопотів, просто жахливо, скільки часу через це марнується, — Хуліо Реатегі витер лоб, — слава богу, почуваю себе вже краще. Коли я увійшов сюди, то мені трохи запаморочилось у голові. Може, це від голоду, доне Хуліо? Найліпше буде, якщо ми підемо снідати, капітан Кірога чекає на нас. До речі, який він, цей капітан, доне Хуліо? Має свої слабкі місця, як і кожен, доне Педро, але загалом чоловік порядний.

— Ти не з'являвся більше року, — кричить Фусія.

— Нічого не розумію, — бурмотить Акіліно, притуливши до вуха долоню; його очі то блукають по перемішаних між собою кронах чонт та капанауа, то крадькома й насторожено зиркають на хижки, що видніються за папороттю, та на стежку, яка веде до них. — Що ти кажеш, Фусіє?

— Минув рік, — кричить Фусія. — Ти не з’являвся більше року, Акіліно.

Цього разу старий киває, і його загноєні очі через хвилину затримуються на Фусії. Потім знову починають блукати по прибережній воді, по деревах, по стежці, — та ні, друже, минуло лише кілька місяців. У хижках не чутно жодного руху, все виглядає спорожнілим, — але я в це не вірю, Фусіє, а якщо вони знову так, як тоді, вистрибнуть голі й з вереском кинуться стежкою, а я знову змушений буду стрибнути у воду? Фусіє, ти впевнений, що вони не прийдуть?

— Рік і тиждень, — уточнює Фусія. — Я рахую всі дні. Зараз, як тільки ти підеш, знову почну рахувати. Щоранку я роблю на стіні позначку. Спочатку я не міг, але тепер дію ногою, як рукою, хапаю патичок двома пальцями. Хочеш подивитись, Акіліно?

Здорового ногою він розгрібає невеличку купку каміння, потім розчепірює два неушкоджені пальці, що нагадують клешню скорпіона, і підіймає ними камінець, а тоді швидким рухом ноги малює на піску маленьку пряму риску, яку вітер замітає за кілька секунд.

— Навіщо ти це робиш, Фусіє? — цікавиться Акіліно.

— Бачив, старий? — кричить Фусія. — Кожного дня я роблю позначки, щоразу менші, щоб умістилися біля мого ліжка. Цього року їх дуже багато, щось близько двадцяти рядків. А коли ти приїжджаєш, я віддаю свою їжу санітарові, і він замазує їх вапном, щоб я знову міг позначати далі. Сьогодні ввечері я віддам йому свою порцію, завтра вранці він замаже їх.

— Так, так, — заспокійливо промовляє старий, — нехай буде більше року, тільки не дратуйся, не кричи. Не міг я приїхати раніше, подорож для мене вже не така легка справа. Хіба ти не бачиш, що роки летять? Я не хочу вмерти на воді, річка добра для життя, а не для смерті. Чому ти безперервно кричиш, тобі горло не болить?

Фусія підсовується до Акіліно, нахиляє голову до його обличчя, той кривиться й задкує, але Фусія харчить і підстрибує, тоді Акіліно уважно дивиться на нього, — ну вже бачу, бачу. Старий затискає собі носа, і Фусія повертається на своє місце. Тому, Фусіє, я й не розумів, що ти кажеш. А як ти їси без зубів? Мабуть, важко ковтати непережовану їжу? Фусія заперечливо хитає головою.

— Черниці мені все розмочують у воді, — кричить він. — Хліб, овочі все, доки не почне м’якнути, тоді я й ковтаю. Лише з голосом щось негаразд, починає зникати.

— Не гнівайся, що я затискаю собі ніс, — гугнявить Акіліно. — Від цього запаху мене нудить, голова йде обертом. Останній раз мені цілу ніч хотілося блювати. Якби я знав, що тобі так важко їсти, то не привіз би галет. Вони тобі ясна подряпають. Наступного разу привезу кілька пляшок пива. Тільки б не забути, бо старий я вже став, усе вилітає з голови.

— Добре, що немає сонця, — кричить Фусія. — Бо коли пече сонце і ми ходимо на пляж, то навіть черниці й лікар затикають собі носи, кажуть, що страшенно смердить. Я сам уже нічого не відчуваю, вже призвичаївся. Знаєш, на що це схоже?

— Не кричи так. — Акіліно дивиться на важкі, сірі хмари, які затягують небо, олив’яне світло спадає на дерева. — Думаю, що скоро піде дощ, але однаково мені треба їхати. Не буду тут спати, Фусіє.

— Пам’ятаєш ті квіти, що росли на острові? — Фусія підстрибує на місці, мов безволоса червоняста мавпочка. — Такі жовті — вони розкриваються на сонці й закриваються надвечір. Ті, про які уамбіси казали, що це духи. Пам’ятаєш?

— Попливу, хоч би лило, мов із відра, — промовляє Акіліно. — Тут не буду спати.

— Так ось, виразки такі самі, як ті квіти, — кричить Фусія. — На сонці вони теж розкриваються, і з них тече гній, тому й смердить. Але натомість нам стає краще, тіло не свербить. Ми тоді задоволені й не сваримося.

— Не кричи так, Фусіє, — просить Акіліно. — Поглянь, як захмарилося небо і вітер розходився. Черниця каже, що це шкодить тобі, мусиш повернутися до своєї хижки. А я краще піду.

— Однак ми не відчуваємо смороду ані на сонці, ані коли хмарно, — кричить Фусія. — Ніколи не відчуваємо. Від нас завжди смердить, а нам і байдуже, ніби то запах самого життя. Розумієш мене, старий?

Акіліно перестає затискати ніс, глибоко зітхає. Тонкі зморшки крають його обличчя під солом’яним капелюхом. Вітер роздимає його бавовняну сорочку, часом оголюючи худорляві груди, випнуті ребра, смагляву шкіру. Старий опускає очі й зиркає на Фусію, схожого тепер на великого краба.

— Який він, цей сморід? — кричить Фусія. — Як від гнилої риби?

— Заради бога, не горлай так, — просить Акіліно. — Мені треба зараз їхати. Як повернуся, привезу тобі що-небудь м’якеньке, щоб ти міг ковтати, не пережовуючи.

— Сідай, сідай! — кричить Фусія. — Чому ти встав, Акіліно? Сідай, сідай!

Він навприсядки стрибає довкола Акіліно й хоче зазирнути йому в очі, але старий уперто дивиться на хмари, на пальми, на брудні води річки. Фусія вже дістався до ніг Акіліно. Старий сідає.

— Побудь ще трошки, Акіліно, — кричить він. — Адже ти щойно приїхав.

— О, лише зараз пригадав, хочу тобі щось розповісти. — Старий ляскає себе по лобі, і на мить його погляд зупиняється на здоровій нозі Фусії. — В квітні я був у Санта- Марія де Ньєві. От бачиш, яка в мене голова? Поїхав би і нічого б тобі не розповів. Річкова поліція склала зі мною угоду, в них там захворів лоцман, і мене взяли на один з тих катерів, що літають по воді. Були ми там два дні.

— Ти злякався, що я до тебе доторкнуся, — кричить Фусія, — що схоплю тебе за ноги. Тому ти й сів, Акіліно. Інакше пішов би собі.

— Не верещи так, дай розповісти, — каже Акіліно. — Лаліта страшенно потовстішала, спочатку я її навіть не впізнав. Вона розчулилась і почала плакати, бо думала, що я вже помер.

— Раніше ти залишався на цілий день, — кричить Фусія. — Ночував у своєму човні, а вранці повертався й розмовляв зі мною. Залишався на два або три дні. А зараз не встиг прийти, як уже тікаєш.

— Я зупинився в її домі, Фусіє, — веде далі старий. — В неї купа дітей, вже не пам’ятаю скільки, але багато. Акіліно вже парубок. Плавав на плотах, зараз поїхав працювати до Ікітоса. Дуже змінився, очі в нього вже не такі розкосі, як в дитинстві. Майже всі діти повиростали, а якби ти побачив Лаліту, то не повірив би, що це вона, такою стала гладкою. Пам’ятаєш, як я оцими руками допомагав їй при пологах? Акіліно став парубком хоч куди. Та й сини Ньєвеса не гірші, і сини жандарма. Ніхто їх не розрізняє, всі схожі на Лаліту.

— Раніше всі мені заздрили, — кричить Фусія. — Тому що ти відвідував мене, а їх ніхто не відвідував. Потім вони сміялися наді мною, бо ти довго не з’являвся. Та я їм казав: скоро припливе, річ у тім, що він багато подорожує, торгує, плаває річками, але невдовзі буде тут, завтра чи післязавтра буде обов’язково. А тепер виходить так, немовби ти взагалі не приїжджав, Акіліно.

— Лаліта розповіла мені про своє життя, — продовжує Акіліно. — Не хотіла мати більше дітей, одначе той жандарм хотів і багато разів її надимав. У Санта-Марія де Ньєві її хлопців теж називають Важкими. Але не тільки синів жандарма, а й Ньєвесових і твого також.

— Лаліта? — кричить Фусія. — Лаліта, старий?

Рожевуватий клубок гнилої смердючої плоті корчиться від збудження. Старий знову затискає собі носа, відвертає голову. Пішов дощ, вітер свище поміж деревами, на іншому березі, танцюють зарості, чути шелест листя. Дощ ще легенький, невидимий. Акіліно встає.

— От бачиш, почало дощити, треба вже йти, — гугнявить він. — Доведеться спати в човні, мокнути цілу ніч. Не можу в такий дощ плисти проти течії, бо ще заглохне двигун, і течія знесе мене вниз, одного разу так уже було. Ти посмутнішав, бо я розповів тобі про Лаліту? Чому ти вже не кричиш, Фусіє?

Фусія мовчить. Він скарлючився ще дужче. Здорового ногою бавиться камінцями: розкидає і збирає докупи, розкидає й збирає; в його повільних рухах відчувається якийсь смуток. Акіліно відступає на два кроки, не спускаючи очей з тієї червоної спини, з виразок, які омиває дощ. Він задкує ще трохи, тепер виразок уже не видно — все зливається в синьо-фіолетову пляму. Акіліно забирає руку від носа, глибоко зітхає.

— Не журися, Фусіє, — бурмоче він. — Приїду наступного року, хоч би й був дуже втомлений, слово честі. Привезу тобі що-небудь м’якенького з їжі. Ти розсердився через те, що я розповів тобі про Лаліту? Пригадав собі кращі часи? Таке, бач, життя, хлопче, в інших воно склалося ще гірше, згадай про Ньєвеса.

Старий бурмоче й задкує, ось він уже на стежці. У вибоїнах збираються калюжі, повітря сповнюється запахом рослин, соків, живиці. Теплий рідкий туман здіймається хвилястими пасмами. Старий далі задкує, нарешті клубок кривавого м’яса зникає за папороттю. Акіліно повертається і, бурмочучи, — я приїду через рік, Фусіє, не сумуй, — біжить у бік хижок. А дощ починає лити, як з відра.

— Покваптесь, отче, — сказала Дикунка. — Таксі чекає.

— Хвилинку, — прохрипів отець Гарсія, протираючи очі. — Я повинен одягтися. — Він зник в глибині помешкання, а Дикунка подала таксистові знак, щоб почекав. Хмари тріскотливих комах оточували ліхтарі в безлюдному сквері Меріно, небо було високе, зоряне, а на проспекті Санчеса Серро з’явилися перші вантажні машини й нічні автобуси. Дикунка чекала на вулиці, доки знову не відчинилися двері й не вийшов отець Гарсія. Обличчя в нього було замотане сірим шарфом, капелюх насунутий аж на брови. Вони сіли в таксі, і машина рушила.

— Швидше, — попросила Дикунка таксиста. — Дайте повну швидкість.

— Це далеко? — спитав отець Гарсія, і його голос перейшов у довге позіхання.

— Не дуже, отче, — відповіла Дикунка. — Біля клубу Грау.

— То навіщо ти приїхала аж сюди? — буркнув отець Гарсія. — Навіщо тоді парафія Буенос-Айрес? Чому розбудила мене, а не отця Рубіо?

«Три зірки» було вже зачинено, але у вікнах горіло світло. Сеньйора хоче, щоб приїхали ви, отче. Троє чоловіків підспівувало на розі вулиці, четвертий стояв трохи віддалік і мочився, прихилившись до стіни. Грузовик, навантажений скринями, їхав по середині вулиці, таксист, бажаючи його обігнати, почав сигналити, блимати фарами, і раптом капелюх отця Гарсії наблизився до самого рота Дикунки, — це ж яка сеньйора хоче, щоб я приїхав? Грузовик нарешті звернув у бік, даючи дорогу таксі, — сеньйора Чунга, отче. Священик здригнувся, — що? А хто вмирає? — і голос у нього став здавленим, як від спазму в горлі, — кого я їду сповідати?

— Дона Ансельмо, отче, — прошепотіла Дикунка.

— Невже арфіст помирає? — вигукнув таксист. — Неймовірно! Це ми до нього їдемо?

Таксі зі скреготінням загальмувало, потім рушило вперед і помчало проспектом, не зменшуючи швидкості. Капелюх тим часом хилитався біля обличчя Дикунки, а з горла отця Гарсії виривалося лише хрипіння.

— Грав собі на арфі і раптом упав на підлогу, — зітхнула Дикунка. — Увесь посинів, бідолаха.

З темряви виринула рука й вхопила Дикунку за плече, — ми їдемо до того будинку розпусти? — і вона, перелякана, зіщулившись біля дверцят таксі: ні, отче, ми їдемо до Зеленого Дому. Він там умирає, чому ви так торсаєте мене, що я вам зробила поганого? Отець Гарсія відпустив її, скинув з себе шарф і, важко відсапуючись, повернувся до віконця. Якусь хвилину він сидів зігнутий, з заплющеними очима, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря. Потім відкинувся на спинку сидіння й знову обмотав обличчя шарфом.

— Зелений Дім це і є будинок розпусти, нещасна, — прохрипів він. — Тепер я знаю, хто ти, тепер я знаю, чому ти майже гола й така нафарбована.

— А лікаря не покликали? — спитав таксист. — Що за сумна звістка, сеньйорито. Пробачте мені, що втручаюсь, але я знаю арфіста дуже добре. Та й хто його не знає, всі ми дуже його шануємо.

— Покликали, — відповіла Дикунка. — Доктор Севальйос уже там. Але він каже, що було б дивом, якби старий вижив. Усі дуже плачуть, отче.

Отець Гарсія втиснувся у спинку сидіння й щось шепотів. Таксі зупинилося перед огорожею клубу Грау.

— Я поїхав би в селище, — мовив таксист, — але тут стільки піску, що, напевне, загрузну. Щиро шкодую.

Доки Дикунка розв’язувала хустинку, діставала гроші й платила, отець Гарсія виліз з машини, гнівно хряснув дверцятами і, широко ступаючи, пішов через піски. Час від часу він спотикався, падав, видно було, як між жовтих дюн вимальовувалася його згорблена постать у чорному вбранні, яка скидалася на величезну гору. Дикунка наздогнала його на півдорозі.

— Ви його знали, отче? — прошепотіла вона. — Бідолаха, авжеж? Якби ви чули, як він гарно грав. А він же був сліпий.

Отець Гарсія промовчав. Він швидко йшов, важко дихаючи.

— Як дивно, отче, — озвалася Дикунка знову. — Не чути ніякого шуму. Звичайно ночами музика долинає аж сюди. Навіть на шосе її чути дуже виразно.

— Замовкни, нещасна, — заволав, не дивлячись на неї, отець Гарсія. — Припни язика!

— Не гнівайтесь, отче, — мовила Дикунка. — Я навіть не тямлю, що кажу. Бо мені страшенно сумно, ви ж не знаєте, який був дон Ансельмо.

— Знаю досить добре, нещасна, — пробурмотів отець Гарсія. — Я знав його, коли ти не народилася.

Він сказав ще щось незрозуміле, і знову почувся дивний, хрипкий притлумлений звук. У селищі біля дверей своїх халуп стояли люди. Коли священик проходив мимо, вони віталися з ним, — добрий вечір, — деякі жінки хрестились. Дикунка постукала в двері, і раптом пролунав жіночий голос: зачинено, сьогодні не обслуговуємо. Сеньйоро, це я, отець Гарсія вже тут. Запала тиша, потім почулися квапливі кроки, двері відчинились, і тьмяне світло, що пробивалося крізь клуби цигаркового диму, освітило старече обличчя отця Гарсії та шарф на його шиї. У супроводі Дикунки він увійшов до приміщення. Доброго здоров’я, отче, — привітали його два чоловіки, які сиділи в барі, але він не відповів, а шанобливого перешіптування, що прокотилося за двома столами в кутку зали, мабуть, не розчув. Насупившись, священик зупинився й закляк на місці, а коли перед ним з’явилася невиразна постать, швидко пробурмотів: де він? — і Чунга, яка простягнула йому руку, відсмикнула її і вказала на сходи: там, вас зараз проведуть. Дикунка взяла його під руку, — отче, я вас проведу. Вони перетнули залу, піднялися на другий поверх; у коридорі отець Гарсія вивільнив свою руку. Дикунка обережно постукала в одні з чотирьох однакових дверей і відчинила їх. Пропустила отця Гарсію, зачинила двері й повернулася до зали.

— Холодно надворі? — спитав Болас. — Тебе всю трусить.

— Випийте-но цю скляночку, — запропонував Молодий Алехандро. — Це вас зігріє.

Дикунка взяла склянку, витерла губи.

— Отець раптом розлютився, — промовила вона. — У таксі схопив мене за плече, почав торсати. Думала, почне битися.

— Взагалі у нього поганющий характер, — сказав Болас. — Я був упевнений, що він не прийде.

— Доктор Севальйос ще там, сеньйоро? — спитала Дикунка.

— Нещодавно спускався випити кави, — відповіла Чунга, — повідомив, що все так само.

— Чунгіто, налий мені ще скляночку, щоб заспокоїти нерви, — попросив Болас. — Не маю із собою грошей, потім вирахуєш.

Чунга кивнула головою й наповнила по склянці вина йому та Молодому. Потім із пляшкою в руці підійшла до столиків, за якими перешіптувалися дівиці, — може, хочете чогось випити? Ні, сеньйоро, дякуємо. Тоді вже нема чого сидіти, можете собі йти. Почулося перешіптування, рипнув стілець, — сеньйоро, якщо можна, то ми хотіли б залишитись. А Чунга: будь ласка, — і повернулася до бару. Дівиці завели приглушену розмову, музиканти мовчки пили, час від часу позираючи на сходи.

— Чому б вам не заграти що-небудь? — упівголоса запропонувала Чунга. — Якщо він вас почує, то йому, ясна річ, буде приємно.

Болас та Молодий засумнівались, а Дикунка: так, так, сеньйора має рацію, — і тіні за столами перестали шепотітися. Добре, ми заграємо йому. Підійшовши до кутка, де розміщувався оркестр, Болас сів на ослінчик, приставлений до стіни, Молодий підняв з підлоги гітару. Вони почали з трісте і лише через деякий час зважилися заспівати. Спершу крізь зуби, неохоче, але поволі підвищували голос і врешті знову стали невимушеними та жвавими. Коли виконували одну з композицій Молодого, то з особливим піднесенням вимовляли слова, а Болас від хвилювання навіть збивався з тону й замовкав. Чунга піднесла їм по склянці вина. Вона також виглядала схвильованою й тримала себе не так самовпевнено, як завжди, а ходила навшпиньках, не розмахуючи руками, ні на кого не дивлячись, немовби перелякана чи знічена. Сеньйоро, спускається доктор Севальйос. Болас та Молодий перестали грати, дівиці встали, Чунга й Дикунка підбігли до сходів.

— Я зробив йому укол. — Доктор Севальйос витер чоло хусточкою. — Проте нема чого себе тішити. Отець Гарсія біля нього. Власне, його він зараз найбільше потребує, моліться за його душу.

Він облизав губи, — Чунго, мені страшенно хочеться пити, там нагорі дуже спечно. Чунга пішла до бару й повернулася зі склянкою пива. Доктор Севальйос вже сидів за столом разом з Молодим, Боласом і Дикункою. Дівиці, повернувшись на свої місця, почали знову перешіптуватися поміж собою.

— Таке життя, — сказав доктор Севальйос, випив і на якусь мить заплющив очі. — Кожного з нас це колись спіткає. А мене набагато швидше, ніж вас.

— Він дуже страждає, докторе? — спитав Болас п’яним голосом, але очі його були тверезими.

— Ні, саме для цього я й зробив йому укол, — відповів доктор. — Він непритомний. Іноді на хвилинку приходить до тями, але болю не відчуває.

— Вони грали для нього, — прошепотіла Чунга також зміненим голосом, кліпаючи очима. — Ми подумали, що це йому сподобається.

— В кімнаті нічого не було чути, — сказав доктор. — Але я трошки глухий, може, Ансельмо й чув. Хотів би я знати, скільки йому насправді років? Понад вісімдесят, це напевне. Він старший від мене, а мені вже за сьомий десяток. Налий мені ще скляночку, Чунго.

Розмова урвалась, і вони сиділи так досить довго. Чунга іноді вставала, підходила до бару, приносила пиво чи піско. Дівиці то дзижчали, мов потурбовані оси, то таємниче шепотілися. І раптом всі встали й підбігли до сходів, якими спускався отець Гарсія без капелюха й шарфа, роблячи якісь знаки докторові Севальйосу. Тримаючись за поруччя, той піднявся сходами і зник у коридорі. Отче, що трапилося? — вибухнуло кілька запитань відразу, але, ніби злякавшись галасу, всі одночасно замовкли. Отець Гарсія, затинаючись, бурмотів щось, у нього цокотіли зуби, а непритомний погляд не затримувався на жодному обличчі. Молодий і Болас стояли, обійнявшись, хтось із них плакав. Через хвилину почали плакати, стогнати й ойкати дівиці, обіймаючи одна одну. І лише Чунга та Дикунка підтримували під руки отця Гарсію, який тремтів і витріщував очі. Удвох вони дотягли його до крісла; геть безсилий, він не чинив опору. Згодом очі його, облямовані великими синіми колами, проясніли й втупилися в порожнечу. Трохи пізніше на сходах з’явився доктор Севальйос, який неквапом, з похиленою головою, зійшов униз, витираючи собі шию хустинкою.

— Умер, помирившися з богом, — сказав він. — Тепер це найважливіше.

Дівиці теж заспокоїлись, і за столами в кутку зали почувся приглушений, скорботний шепіт. Два музиканти обнялися й плакали. Болас голосно, Молодий беззвучно, здригаючи плечима. Доктор Севальйос сів, його м’ясисте обличчя набуло меланхолійного виразу. Отче, вам удалося порозмовляти з ним? Отець Гарсія заперечливо хитнув головою. Дикунка гладила його по лобі, а він, зіщулившись на стільці, намагався говорити, — ні, він мене не впізнав, — і з його рота вирвався хрипкий свист, погляд знову почав блукати довкола, — лише згадував «Північну зірку», це єдине, що можна було зрозуміти.

— Тут стояв такий готель, коли я був молодий, — сумно промовив доктор Севальйос, звертаючись до Чунги, однак вона не слухала його. — На Пласа де Армас, там, де тепер Готель туристів.

— Ти тільки те й робиш, що спиш, не вмієш натішитися подорожжю, — каже Лаліта. — Не побачиш навіть, як припливемо до порту.

Вона стоїть, спершись ліктями на борт, а Хуамбачано сидить, прихилившись спиною до змотаних канатів. Він розплющує булькаті очі, — якби ж то спав, — потім заплющує.очі, — тільки б більше не блювати, — у нього слабенький голос хворої людини, — Лаліто, я вже все з себе вивернув, але однаково тягне. Це твоя провина, я хотів залишитись у Санта-Марія де Ньєві. Перехилившись через борт, Лаліта жадібно вдивляється в червоні дахи, білі фасади, високі пальми, що їжачаться над містом, у досить виразні постаті людей, які рухаються на пристані. На палубі всі кидаються до борту.

— Важкий, не будь такий лінивий, пропустиш найцікавіше, — розбуркує його Лаліта. — Подивися на моє рідне місто, поглянь, яке воно велике й чудове. Допоможи мені знайти Акіліно.

На похмурому обличчі Хуамбачано з’являється подоба посмішки. Присадкуватий і товстий, він з великими труднощами підводиться. Метушня охоплює всю палубу: пасажири перевіряють свої клунки, закидають їх на плечі, а збуджені загальним пожвавленням свині рохкають, кури квокчуть і ошаліло тріпочуть крилами, собаки, гавкаючи, крутяться по колу, нашорошивши вуха й задерши хвости. Гудок розтинає повітря, чорний дим з труби густішає, сажа запорошує пасажирів. Пароплав уже вплив до порту й просувається через архіпелаг моторних човнів, плотів, навантажених бананами, і каное. Важкий, дивися, куди ми приїхали. Але Важкого знову нудить, — а, чорт забирай! По його тілу пробігають судоми, однак він не блює, лише задовольняється лютими плювками. Його товсте пригнічене обличчя посиніло, очі стали червонястими. З капітанського містка якийсь чоловік, вимахуючи руками, верескливо віддає накази, і двоє босих, голих по пояс матросів, стоячи на носі пароплава, кидають канати на пристань.

— Ти, Важкий, усе псуєш, — промовляє Лаліта, не відриваючи погляду від порту. — Після стількох років я повертаюсь до Ікітоса, а ти розклеївся.

На скаламученій маслянистій воді гойдаються бляшанки, коробочки, газети, недоїдки. Їх оточують свіжофарбовані човни з прапорцями на щоглах, шлюпки, баркаси. На пристані, біля дощаного трапу, збилися в купу носії: вони галасують, гукають до пасажирів, називають свої імена, б’ють себе в груди, і кожен намагається протиснутись наперед. За ними — дротяна сітка, далі — дерев’яні дашки, під якими товпляться люди, що очікують приїжджих. Він там, Важкий, он той, у капелюсі. Дивись, який великий гарний хлопець, помахай йому, — і Хуамбачано, розплющивши осклілі очі, підносить руку й мляво махає. Пароплав зупиняється, два матроси зістрибують на пристань, закріплюють канати. Тепер носії виють, підстрибують, гримасами й жестами намагаючись привернути до себе увагу пасажирів. Чоловік у синій уніформі та білому кашкеті байдуже проходить біля трапа. Люди, які чекають за дротяною стіною, махають руками, сміються, а повітря час від часу розтинають пронизливі звуки сирен. Обличчя Хуамбачано знову набуває природного кольору, усмішка стає не такою вимученою. Тягнучи пузату валізу й сумку, він проштовхується крізь натовп жінок, обвішаних вузлами.

— Акіліно погладшав, правда? — звертається до нього Лаліта. — Поглянь лишень, як він одягся задля нашого приїзду. Щоб сказав йому щось, не будь невдячний, хіба ти не розумієш, як багато він для нас робить?

— Так, він погладшав і одяг білу сорочку, — механічно відповідає Хуамбачано. — Слава богу, нарешті припливли, подорожувати водою — це не для мене, не для моїх нутрощів. Я мало не вмер.

Чоловік у синій уніформі забирає квитки і випускає кожного пасажира, дружньо підштовхуючи його до мавпоподібних носіїв, які кидаються до нього, видирають з рук пакунки і вузли, благають, а якщо він відмовляється віддати свій багаж, то лають його на чім світ стоїть. Їх чоловік десять, однак вони галасують, як цілих сто. Всі брудні, розчухрані, худі, вдягнуті лише в залатані штани, тільки на декому обтріпані майки. Хуамбачано відпихає їх, — хазяїне, за будь-яку плату, — пішли геть, — хоч п’ять реалів, хазяїне, — геть з дороги, щоб я вас не бачив. Він залишає їх позаду і, похитуючись, підступає до турнікета. Акіліно виходить йому назустріч, вони обіймаються.

— Ти ба, вуса собі відпустив, — дивується Хуамбачано, — ще й брильянтином намастився. Ну й змінився ти, Акіліно.

— Тут не те, що там, у місті треба добре вдягатися, — сміється Акіліно. — Як доїхали? Чекаю на вас з самого ранку.

— Твоя мати доїхала добре, вона задоволена, — каже Хуанбачано. — Але мене щохвилини нудило, увесь час блював. Адже я стільки років не сідав на пароплав.

— Треба випити, і хвороба мине, — радить Акіліно. — Що там робить мати, чому вона залишилась?

Товста, з довгим, злегка посивілим волоссям, розпущеним по плечах, Лаліта стоїть в оточенні носіїв. Нахилившись до одного з них, вона приглядається до нього з якоюсь викличною цікавістю, губи її ворушаться. І Хуамбачано: що ж це, чорт забирай, сліпі вони, чи що, хіба не бачать, що вона без валізи? Чого вони хочуть, її саму понести? Акіліно сміється, витягає пачку «Інка», частує Хуамбачано, дає прикурити. Тепер Лаліта поклала руку на плече носія і жваво щось до нього промовляє; він слухає її з кам’яним обличчям, заперечливо хитає головою, а потім раптово задкує, змішується з іншими і знову починає стрибати, галасувати, бігати за пасажирами. Лаліта з розкритими обіймами підходить до сітки легкою дівочою ходою. Поки Акіліно обіймається з нею, Хуамбачано дивиться на них крізь кільця диму; його обличчя набуло здорового вигляду.

— Ти вже дорослий чоловік, скоро одружишся і невдовзі подаруєш мені онуків. — Лаліта то стискає Акіліно в обіймах, то змушує його відступити й повернутись. — Який же ти елегантний, який гарний.

— Знаєте, де ви зупинитеся? — каже Акіліно. — У родичів Амелії. Я знайшов був готель, а вони: ні та й ні, поставимо їм ліжко в сінях. Це добрі люди, ви з ними заприятелюєте.

— Коли весілля? — питає Лаліта, — Я привезла з собою нову сукню, в той день одягну її вперше. А Важкий повинен придбати собі новий галстук. У нього він зовсім старий, і я не дала йому взяти його з собою.

— В неділю, — відповідає Акіліно. — Вже все готово, за вінчання заплачено. Завтра в мене парубоцька вечірка. Але ти нічого не розповіла мені про братів. Все гаразд?

— Так, у них все гаразд, вони просто марять про приїзд до Ікітоса, — озивається Хуамбачано. — Навіть найменший хоче втекти, як і ти.

Вони виходять на бульвар, Акіліно несе на спині валізу, а під пахвою — сумку. Хуамбачано курить, Лаліта жадібно дивиться на парк, на будинки, на перехожих, на автомобілі. Поглянь, Важкий, хіба це не гарне місто? А яке стало велике, нічого не лишилося. з тих часів, коли я була дівчинкою, — і Хуамбачано неохоче: авжеж, на перший погляд здається гарним.

— Коли ви служили в жандармерії, то не були тут? — запитує Акіліно.

— Ні, я служив лише на узбережжі, — відповідає Хуанбачано. — А потім у Санта-Марія де Ньєві.

— Пішки нема чого йти, родичі Амелії живуть далеко, — каже Акіліно. — Візьмемо таксі.

— Хочу як-небудь сходити туди, де я народилася, — промовляє Лаліта. — Чи мій дім ще стоїть там, Акіліно? Я заплáчу, коли побачу Белен. Можливо, дім стоїть такий самий, як був.

— Як твоя робота? — цікавиться Хуамбачано. — Добре заробляєш?

— Поки що мало, — каже Акіліно. — Але власник дубильні обіцяв наступного року дати нам надбавку. У нього я взяв гроші наперед, щоб купити вам квитки.

— Що таке дубильня? — питає Лаліта. — Хіба ти працюєш на фабриці?

— Це там, де вичиняють шкіри кайманів, — відповідає Акіліно. — З них роблять взуття, портфелі. Коли я починав, то нічого не вмів, а зараз учу новеньких.

Він і Хуамбачано гукають до кожного таксі, яке проїжджає мимо, однак жодне не зупиняється.

— Те запаморочення від води вже минуло. — Хуамбачано глибоко зітхає. — А зараз мені паморочиться від міста. Від цієї метушні я також відвик.

— Тому що для вас немає нічого кращого від Санта-Марія де Ньєви, — каже Акіліно. — Це єдине місце на світі, яке вам подобається.

— Це правда, я вже не міг би жити в місті, — погоджується Хуамбачано. — Як на мене, то краще спокійно жити в хижці. Коли я подав у відставку, то сказав твоїй матері, що помру в Санта-Марія де Ньєві, і так воно й буде.

Старезний автомобіль гальмує біля них з таким деренчанням, ніби за хвилину ось-ось має розпастися. Водій кладе валізу на дах, прив’язує її, Лаліта й Хуамбачано сідають позаду, Акіліно — біля водія.

— Я з’ясував те, про що ти мене просила, мамо, — озивається Акіліно. — Дуже намучився, ніхто нічого не знав, посилали мене туди-сюди. Але врешті я дізнався.

— Про що це ти? — Лаліта приголомшено дивиться на вулиці Ікітоса з усмішкою на обличчі й зі сльозами на очах.

— Про сеньйора Ньєвеса, — нагадує їй Акіліно, а Хуамбачано раптом дуже зацікавлено починає дивитись у вікно. — Його випустили минулого року.

— То його тримали стільки років? — дивується Лаліта.

— Мабуть, він поїхав до Бразілії, — каже Акіліно. — Ті, хто виходить з тюрми, завжди їдуть у Манаос. Тут їм не дозволяють працювати. Напевне, він знайшов там роботу, якщо він справді такий хороший лоцман, як про нього розповідають, хоча стільки часу він не був на річці, що, може бути, все забув.

— Не думаю, — заперечує Лаліта, знову зацікавлена виглядом широких людних вулиць, високих тротуарів і фасадів з балюстрадами. — Принаймні добре, що його взагалі нарешті випустили.

— Як прізвище твоєї нареченої? — питає Хуамбачано.

— Марін, — каже Акіліно. — Вона смаглявка. Також працює в дубильні. Ви не отримали фотографії, яку я вам послав?

— Стільки років я не думала про минуле, — промовляє Лаліта, швидко повернувшись до Акіліно. — А сьогодні знову бачу Ікітос, і ти мені говориш про Адріана.

— Від автомобіля мене також нудить, — уриває її Хуамбачано. — Ще далеко їхати, Акіліно?

Поміж дюнами за казармами Грау вже світає, але тіні ще огортають місто, коли доктор Севальйос і отець Гарсія, взявшись під руки, проходять через піски і сідають у таксі, що стоїть на дорозі. Отець Гарсія обмотав обличчя шарфом, і з-під насунутого на лоб капелюха визирає лише м’ясистий ніс та під густими бровами гарячково блищать очі.

— Як ви себе почуваєте, отче? — запитує доктор Севальйос, обтріпуючи манжети штанів.

— В голові паморочиться, — бурмоче отець Гарсія. — Але це минеться, коли я ляжу в ліжко.

— Вам не можна одразу лягати, — радить доктор Севальйос. — Спочатку поснідаємо, щось гаряче нам буде на користь.

Отець Гарсія відмахується, — о цій порі, напевне, все зачинено, — однак доктор Севальйос нахиляється до водія, — як ти думаєш, у Анхеліки Мерседес уже відчинено? Мабуть, відчинено, хазяїне, вона відчиняє з самісінького ранку, — а отець Гарсія хрипить: я не поїду, — його рука труситься перед обличчям доктора Севальйоса, — туди не поїду, — і зникає в складках сутани.

— Годі вам упиратися, — наполягає доктор Севальйос. — Яка вам різниця, куди їхати? Найважливіше — це зігріти шлунок після такої лихої ночі. І не вдавайте, отче, що хочете спати, я добре знаю, ви й очей не склепите, якщо зараз ляжете в ліжко. У Анхеліки Мерседес з'їмо що-небудь і побалакаємо.

З шарфа видобувається хрипке дихання, отець Гарсія мовчки відвертається до вікна. Таксі в'їжджає в квартал Буенос-Айрес, проїжджає повз шале з садами, які тягнуться обабіч шосе, оминає похмурий пам'ятник і мчить до темного громаддя собору. Деякі вікна будинків зблискують у досвітній темряві, сміттєвоз стоїть перед Готелем туристів, а чоловіки в комбінезонах ідуть до нього, несучи урни. Водій керує машиною, тримаючи в зубах цигарку, пасма диму тягнуться до задніх сидінь. Отець Гарсія починає кашляти. Доктор Севальйос трохи відчиняє віконце.

— Ви не були в Мангачерії з часу смерті Домітіли Яри? — запитує він, але відповіді не чути; отець Гарсія сидить із заплющеними очима й легенько похропує.

— Ви знаєте, що арфіста тоді ледве не вбили? — озивається таксист.

— Чоловіче, помовч, — шепоче доктор Севальйос. — Бо як почує, то розізлиться.

— Це правда, хазяїне, що арфіст помер? — запитує таксист. — Це тому вас викликали до Зеленого Дому?

Алея Санчеса Серро тягнеться немов тунель, і в напівтіні раз у раз вимальовується обрис якогось деревця. Вдалині, над дахами і пісками, займається тремтлива ранкова зоря.

— Він помер сьогодні вдосвіта, — повідомляє доктор Севальйос. — Чи ти думаєш, що отець Гарсія і я можемо в нашому віці цілу ніч бавитись у Чунги?

— Тут вік не має значення, хазяїне, — сміється таксист. — Мій товариш віз одну з дівчат, яку послали за отцем Гарсією, її Дикункою звати. Це він мені сказав, що арфіст умирає. От біда.

Доктор Севальйос неуважно дивиться на білі мури, на під’їзди з дверними молотками, на новий будинок Соларі, на новопосаджені ріжкові дерева, тоненькі й охайні. В цьому місті новини розносяться блискавично, — таксист притишує голос, — ви, хазяїне, повинні знати, — дивиться на отця Гарсію в дзеркальце, — це правда, що отець спалив Зелений Дім арфіста? Ви знали цей бордель, хазяїне? Він справді був такий великий, як кажуть, і такий гарний?

— Звідки у п’юранців така впертість? — дивується доктор Севальйос. — Як їм не набридло протягом тридцяти років пережовувати ту саму історію? Отруїли життя бідному священикові.

— Хазяїне, тільки прошу не говорити погано про п’юранців, — каже водій. — П’юра — моє рідне місто.

— Моє також, чоловіче, — промовляє доктор Севальйос. — Зрештою я просто думаю вголос.

— Але в цій історії є щось правдиве, — наполягає водій. — Бо коли б не було, то чому б люди стільки балакали і звідки б узялося оте «палій, палій»?

— Не знаю, — стенає доктор плечима. — А ти запитай про це в самого отця.

— З його вдачею? Про це не може бути й мови, — сміється таксист. — Але скажіть мені принаймні, існував той дім чи люди просто базікають.

Зараз вони проїжджають новою частиною алеї: стара дорога скоро зустрінеться з цим новим шосе, отож вантажним машинам, які прибувають з півдня і їдуть далі до Сульяни, Талари й Тумбеса, вже не треба буде проїжджати через саму середину міста. Тут тротуари широкі й низькі, стовпи вуличних ліхтарів свіжопофарбовані, і вже здіймається в небо бетонний кістяк хмарочоса, який буде, мабуть, вищим від Готелю Крістіни.

— Найсучасніший квартал підійде впритул до найстарішого й найбіднішого, — каже доктор Севальйос. — Не припускаю, щоб Мангачерія ще довго протрималась.

— З нею станеться те саме, що з Гальїнасерою, хазяїне, — киває головою таксист. — Знесуть бульдозерами й побудують будинки для білих.

— А куди до біса підуть мангачі зі своїми козами і віслюками? — запитує доктор Севальйос. — А де в П'юрі можна буде випити доброї чічі?

— Мангачі довго сумуватимуть, хазяїне, — промовляє таксист. — Арфіст для них був богом, був навіть популярніший, ніж Санчес Серро. Тепер вони ставитимуть донові Ансельмо свічки, як і святенниці Домітілі.

Таксі звертає з алеї і, підстрибуючи, з деренчанням їде небрукованою дорогою поміж очеретяними халупами. Воно здіймає хмари куряви, дратує бродячих собак, які біжать і гавкають, мало не втрапляючи під колеса. А мангачі правильно кажуть, хазяїне, тут світає раніше, ніж у П’юрі. В блакитному вранішньому світлі крізь хмари куряви видно тих, хто спить на матах біля дверей, жінок з глечиками на голові, віслюків з сонними, млявими поглядами. Приваблені гудінням мотора, діти вибігають з халуп і, голі або в лахмітті, біжать за таксі, махають руками. Що відбувається? — отець Гарсія позіхає. Нічого, отче, ми вже на заповідних землях.

— Вийдемо тут, — пропонує доктор Севальйос. — Пройдемося трохи.

Вони виходять з таксі і, узявшись попід руки, повільно, підтримуючи один одного, спускаються стежкою в оточенні дітлахів, які вигукують: палій, палій, — кричать і сміються: палій, палій, — а доктор Севальйос, вдаючи, що хапає й кидає камінь: паскудники, вишкребки погані, добре, що ми вже прийшли.

Халупа Анхеліки Мерседес більша, ніж решта, а три прапорці, що розвіваються на фасаді з невипаленої цегли, додають їй трохи кокетливого вигляду. Доктор Севальйос і отець Гарсія, чхаючи, входять і сідають за стіл з необтесаних дощок. Свіжовимита підлога пахне вогкою землею, коріандром і петрушкою. Біля інших столів і бару немає нікого. Діти, скупчившись біля дверей, увесь час верещать, просовують брудні кудлаті голови, — доньє АнхелікоІ — худі руки, — доньє Анхеліко! Сміються, шкірять зуби. Доктор Севальйос замислено потирає долоні, а отець Гарсія позіхає й дивиться краєчком ока на двері. Нарешті виходить Анхеліка Мерседес: свіжа та пишна, вона прямує до них, підмітаючи табуретки подолом спідниці. Доктор Севальйос встає, — ой, докторе! — обіймає її, — як я рада, що за диво побачити вас тут, о цій порі, адже стільки місяців ви не заходили. А ти з кожним днем гарнішаєш, Анхеліко, як це ти примудряєшся не старіти, у чому тут секрет? Врешті вони перестають обійматись, — Анхеліко, бачиш, кого я до тебе привів, не впізнаєш його? Немовби перелякавшись, отець Гарсія зсовує ноги і ховає руки. Добрий день, — похмуро хрипить він крізь шарф. Пресвята діво, та це ж отець Гарсія! Притиснувши до серця руки, Анхеліка Мерседес кланяється, очі її блищать від радості, — любий отче, я щаслива бачити вас тут, як це добре, докторе, що ви привели його сюди, — і отець Гарсія простягає свою кістляву недовірливу руку, а тоді відсмикує, перш ніж Анхеліка Мерседес встигає її поцілувати.

— Можеш нам, кумо, приготувати чогось гарячого? — просить доктор Севальйос. — Ми ледве тримаємось на ногах, не спали цілу ніч.

— Звичайно, звичайно, я миттю. — Анхеліка Мерседес витирає стіл подолом спідниці. — Бульйончика й пікео? Кларіто також? Або ні, для цього надто рано, подам вам який-небудь сік і каву з молоком. Але чому ви ще досі не лягали спати, докторе? Так ви мені ще отця Гарсію зіб'єте з праведного шляху.

З-під шарфу чується саркастичне гмикання, криси капелюха підіймаються, запалі очі отця Гарсії дивляться на Анхеліку Мерседес, яка перестає всміхатися. Вона зацікавлено повертається до доктора Севальйоса; стиснувши собі підборіддя двома пальцями, він сидить з пригніченим виглядом. Де ви були, докторе? Її голос несміливий, рука бгає край спідниці. У Чунги, кумо. Анхеліка вигукує: як це в Чунги? — блідне, — як це в Чунги? — і долонею затуляє собі рота.

— Так, кумо, помер Ансельмо, — зітхає доктор Севальйос. — Я знаю, це сумна звістка для тебе. Для нас усіх. Але що вдієш, таке життя.

— Дон Ансельмо? — белькоче Анхеліка Мерседес, похиливши голову на бік. — Він помер, отче?

Ніздрі в неї починають тремтіти, на щоках з’являються ямочки, діти, які стоять у дверях, розбігаються, а вона хитає головою, заламує руки, — справді вмер, докторе? — і плаче.

— Усі помремо, — бурмоче отець Гарсія, стукаючи кулаком по столу. Шарф у нього розмотався, неголене обличчя кривиться, рот тремтить. — Тебе, мене, доктора Севальйоса, — всіх нас це чекає, нікому цього не уникнути.

— Заспокойтесь, отче, — каже доктор Севальйос і обіймає Анхеліку Мерседес, яка плаче, витираючи спідницею очі. — Ти також заспокойся, кумо. Отець Гарсія дуже знервований, краще до нього не озиватись і ні про що не питати. Ну годі, приготуй нам щось гарячого, не плач.

Анхеліка Мерседес, плачучи, киває головою і йде, ховаючи обличчя в долонях. Отець Гарсія поправляє шарф, знімає капелюх: наїжачені сірі пасма волосся лише до половини прикривають його гладкий череп у рудих веснянках. Він спирається підборіддям на кулак, недовірлива зморшка перекреслює його чоло, а зарослі щоки змарнілі й брудні. Доктор Севальйос закурює цигарку. Сонце, яке золотить очеретяні стіни халупи, висушило підлогу, в повітрі дзижчать сині мухи. На вулиці голоси, гавкання, мукання й домашній лемент поступово зростають, а за стінкою Анхеліка Мерседес молиться, змішуючи ім'я святенниці Домітіли з проханнями до бога й діви непорочної. Докторе, це бабисько, Чунга, зробило все навмисне.

— Але чому? — шепоче отець Гарсія. — З якою метою, докторе?

— А хіба це має якесь значення, — відповідає доктор Севальйос, дивлячись, як поволі тане дим цигарки. — Можливо, це й не було зроблено навмисне. Міг бути простий збіг обставин.

— Дурниці, вона навмисне покликала вас і мене, — хрипить отець Гарсія. — Хотіла попсувати нам кров.

Доктор Севальйос знизує плечима. Промінь сонця падає просто йому на лоб, і одна половина обличчя стає позолоченою, а друга — олив’яною.

— Я не вельми проникливий, — каже він за хвилину. — Навіть не подумав про це. Але ви маєте рацію, мабуть, вона хотіла, щоб ми відчули себе у незручному становищі. Дивна жінка ця Чунга. Я думав, що вона не знає.

Доктор Севальйос повертається до отця Гарсії, і його обличчя опиняється в тіні, лише вухо залите жовтим світлом, — про що не знає?

— Про те, що я допоміг їй з’явитися на світ. — Доктор Севальйос підводить голову, і лисина зблискує на сонці. — Хто міг їй сказати? Тільки не Ансельмо, я переконаний. Він думав, що Чунга ні про що не підозрює.

— В цьому пліткарському місті всі про всіх урешті дізнаються, — хрипить отець Гарсія. — Хоча б і через тридцять років, але однаково про все дізнаються.

— Жодного разу вона не зверталась до мене, — каже доктор Севальйос. — Ніколи мене не викликала, а зараз… Якщо вона хотіла зробити мені неприємність, то домоглася свого. Через неї я пережив усе спочатку.

— Тоді все зрозуміло, — хрипить отець Гарсія. — Мовляв, при ньому померла моя мати, нехай при ньому помре й мій батько. Але чому це бабисько покликало мене?

— Що це означає? — запитує доктор Севальйос. — Що з вами?

— Ходімо зі мною, докторе. — Голос чується праворуч і відлунює під стелею. — Ходімте швидше, бо немає часу.

— Думаєте, я вас не впізнав? — вигукує доктор Севальйос. — Вийдіть звідти, Ансельмо. Чому ви ховаєтеся? Ви що, здуріли?

— Докторе, ходімте швидше, — долинає з темряви тремтячий голос. — Вона вмирає, докторе.

Доктор Севальйос підіймає свічку, придивляється і врешті знаходить Ансельмо неподалік від дверей: він не п’яний і не буянить, а корчиться зі страху. Його очі, здається, ось-ось вистрибнуть з-під набряклих повік, і він так притискається спиною до стіни, немовби хоче її завалити.

— Дружина? — питає приголомшено доктор Севальйос. — Ваша дружина, Ансельмо?

— Нехай вони обоє померли, але я з цим не можу змиритись. — Отець Гарсія вдаряє кулаком по столу, і під ним рипить табуретка. — Не можу змиритися з такою бридотою. Хоча б і через сто років, але це залишиться для мене бридотою.

Двері відчиняються, і Ансельмо задкує, ніби бачить перед собою привида. Постать у білому вбранні ступає кілька кроків через дворик, — синку, — зупиняється, не доходячи до дверей, — хто там? Чому не заходять? Це я, матусю, — доктор Севальйос опускає свічку, затуляє собою Ансельмо, — мені треба на хвилинку вийти.

— Зачекай мене на бульварі Малекон, — шепоче він йому. — Я лише візьму свою валізку.

— Пийте бульйончик, я посолила. — Анхеліка ставить на стіл дві паруючі гарбузові миски. — А за хвилинку принесу вам пікео.

Вона не плаче, однак голос у неї скорботний, на плечах чорне покривало. Коли йде на кухню, то вже не так грайливо похитує стегнами. Доктор Севальйос замислено помішує бульйон, отець Гарсія піднімає миску чотирма пальцями, наближає до носа й принюхується.

— Я теж ніколи його не розумів, і в той час, пригадую, мені це також здалося бридотою, — каже доктор Севальйос. — Тепер я старий, багато води з тих пір спливло, і ніщо людське мені вже не здається бридким. Якби ви тієї ночі були біля бідного Ансельмо, то не почували б такої ненависті до нього, отче, присягаюся.

— Бог вам віддячить, докторе, — скімлить Ансельмо, поки біжить, наштовхуючись на дерева й на лавки. — Я зроблю все, про що б ви мене не попросили, віддам вам усе своє майно, докторе, своє життя, докторе.

— Ви хочете мене розчулити? — хрипить отець Гарсія, дивлячись на доктора Севальйоса з-за миски, яку далі обнюхує. — Може, мені теж заплакати?

— Зрештою це вже не має значення, — усміхається доктор Севальйос. — Усе давно минуло. Але з вини Чунгіти сьогодні вночі ця історія ожила в моїй пам’яті й не дає мені спокою. Я кажу про неї, щоб позбутися спогадів, не звертайте уваги.

Отець Гарсія кінчиком язика перевіряє, чи гарячий бульйон, дмухає, відпиває ковточок, відригує, тоді хрипить якісь слова пробачення й відпиває далі маленькими ковточками. Через хвилину Анхеліка Мерседес повертається з мискою пікео й соком лукуми. Вона покрила собі накидкою голову, — ну як, докторе, вам смакує? — і він намагається відповісти природним голосом: дуже смакує, кумо. Трошки загарячий, але нехай лише остигне, то я вже допадуся, а як апетитно виглядає пікео. Зараз я зварю вам кави, і коли щось буде треба, то тільки гукніть мене, отче. Доктор Севальйос пальцем похитує миску, прискіпливо вивчаючи мутну тремтливу поверхню бульйону, а отець Гарсія вже починає відрізати шматочки м’яса й завзято їх жувати. Та раптом припиняє, — чи всі про це знали? — і сидить з відкритим ротом, — усі заблудлі душі, які там були?

— Дівиці знали про цей роман від самого початку, річ зрозуміла, — бурмоче доктор Севальйос, обережно водячи пальцями по краю миски. — Однак я не думаю, щоб про це знав ще хто-небудь. Там були сходи, які вели на задній двір, і ми піднялися ними на вежку, отож відвідувачі не бачили нас. Внизу чувся страшний галас — мабуть, Ансельмо звелів дівицям так розважати відвідувачів, щоб ні в кого не виникло підозри.

— Ви добре знали це місце? — запитує отець Гарсія, починаючи знову жувати. — Гадаю, ви пішли туди не вперше.

— Я був там десятки разів, — відповідає Севальйос, і очі його на мить пустотливо зблискують. — Мені тоді було тридцять років. Самий розквіт, отче.

— Це бруд і дурощі, — хрипить отець Гарсія, опускаючи виделку, яку вже підніс до рота. — Тридцять? Я мав тоді приблизно стільки ж.

— Звісно, адже ми — одне покоління, — каже доктор Севальйос. — Ансельмо також, хоча він був трохи старший від нас.

— Наших одноліток мало залишилося, — похмуро промовляє отець Гарсія. — Багатьох поховали!

Однак доктор не слухає його. Він ворушить губами, мугикає, хитає миску так, що кілька крапель бульйону падають на стіл. Боже мій, хіба я міг собі це уявити, я не здогадався навіть тоді, коли побачив її тіло на ліжку, та й хто б міг здогадатись.

— Не розмовляйте самі з собою, — бурмоче отець Гарсія, — не забувайте, будь ласка, що ви не самі. Чого ви не могли собі уявити?

— Що його дружиною була майже дитина, — каже доктор Севальйос. — Коли я увійшов, то побачив біля її узголів’я ту товсту й руду, на прізвисько Світляк, яка зовсім не виглядала хворою, і я вже хотів був пожартувати, аж раптом побачив тіло на ліжку й кров. Отче, ви навіть не уявляєте собі тієї картини, кров на простирадлах, на підлозі, вся кімната в крові. Немовби когось зарізали.

Отець Гарсія люто відрубує ножем шматки м’яса, настромлюючи їх на виделку. Шматок, з якого капотить жир, застигає на півдорозі до рота, — всюди кров, — і отець хрипить, як від раптової задухи, — кров тієї дівчини?..

Хосефіно підносить палець до рота: тільки без крику, хіба ти не знаєш, скільки тут сусідів, хіба не чуєш, як вони розмовляють? Але Дикунка верещить ще дужче, Хосефіно виймає хустинку, схиляється над ліжком, затуляє їй рот. Незворушна донья Сантос далі орудує поміж двома темними стегнами якимсь інструментом…

І тут я побачив її обличчя, отче, і в мене затремтіли ноги та руки. Я забув, що вона вмирає і що я тут для того, щоб урятувати її, лише вдивлявся в неї — так, так, сумніву немає, це була Антонія, боже мій. Дон Ансельмо вже не цілував її; впавши навколішки, він знову пропонував мені всі свої гроші і своє життя, — докторе Севальйос, врятуйте її…

А Хосефіно злякався, — доньє Сантос, може, вона вмерла? Чи, може, ви її вбили, доньє Сантос? — і вона тихо: Дикунка просто зомліла. Так навіть краще, не буде галасувати, і я швидше закінчу, змочи їй лоба мокрою ганчіркою…

Доктор Севальйос тицяє йому в руки мідний таз, — нехай ще нагріють води, і чого ти, дурню, плачеш, замість того, щоб допомогти. Доктор Севальйос закасав собі рукави, розстібнув комір і майже заспокоївся. Ансельмо не може втримати таз, який випадає йому з рук, — докторе, тільки б вона не померла, — він підхоплює його і навкарачках доповзає до дверей, — докторе, в ній все моє життя.

— Розтуди тебе, — бурмоче доктор Севальйос. — Що за божевілля, Ансельмо, як ти міг, чоловіче, що за підлість!

— Подай мені торбу, — каже донья Сантос. — А зараз я дам їй трохи мате, і вона опритомніє. Візьми це й ретельно десь закопай, так, щоб ніхто не бачив.

— Чи була якась надія врятувати її? — хрипить отець Гарсія, шматуючи в мисці м’ясо.

— Хіба що в лікарні, — відповідає доктор Севальйос. — Але бідолашну не можна було рухати. Я змушений був оперувати її майже в темряві, знаючи, що вона вмирає. Чунгіту вдалося врятувати якимсь чудом, вона народилася, коли мати вже померла.

— Чудо, чудо, — хрипить отець Гарсія. — У нас у всьому вбачають чудо. Коли вбили родину Кірогів і дівчинка вижила, то теж казали — чудо. Для неї було б краще, якби вона тоді померла.

— Ви, отче, не згадуєте тієї дівчини, коли проходите площею? — питає доктор Севальйос. — Я завжди згадую, мені здається, що я бачу, як вона сидить там на сонці. Але тієї ночі я дужче жалів Ансельмо, ніж Антонію.

— Він не заслуговував на це, — хрипить отець Гарсія. — Ані на жаль, ані на милосердя.

— Коли б ви, отче, бачили, як він повзав на колінах, як цілував мені руки, щоб я врятував дівчину, то теж би змилосердилися, — каже доктор Севальйос. — А ви, отче, знаєте, що, якби не Анхеліка, Чунгіта б також померла? Вона допомогла мені врятувати її.

Вони мовчать. Отець Гарсія підносить шматок м’яса до рота, однак гримаса огиди перекривлює його обличчя, і він опускає виделку. Анхеліка Мерседес повертається з новим глечиком соку, ставить перед ними.

— Чула нас, кумо? — звертається до неї доктор Севальйос. — Ми згадували ту ніч, коли вмерла Антонія. Це вже здається сном, правда? Я саме казав отцеві, що ти допомогла мені врятувати Чунгу.

Анхеліка без здивування чи хвилювання, з непроникним виглядом дивиться на нього, немовби не розуміючи.

— Я нічого не пам’ятаю, докторе, — тихо озивається вона. — Я була тоді куховаркою в Зеленому Домі, але нічого не пам’ятаю. Не треба зараз про це говорити. О восьмій я піду на месу помолитися за дона Ансельмо, щоб він спочивав спокійно. А потім сидітиму біля його тіла.

— Скільки років тобі було тоді? — хрипить отець Гарсія. — Я щось не пригадую, як ти виглядала. Ансельмо й повій пригадую, а тебе ні.

— Я була ще дитиною, отче. — Рука Анхеліки Мерседес швидко і вправно відганяє мух від пікео та соку.

— Не більше п’ятнадцяти, — каже доктор Севальйос. — І якою ти гарною була, кумо. Ми всі мали тебе на оці, однак Ансельмо попередив: спокійніше, це не повія, дивитися можна, а торкатися забороняється.

— Я була дівчиною, але отець Гарсія не хотів мені вірити. — Грайливий блиск пожвавлює очі Анхеліки Мерседес, проте її обличчя далі лишається непроникним. — Я завжди йшла на сповідь, тремтячи всім тілом, а отець завжди казав: іди з того диявольського дому, бо ти на шляху до смерті. Хіба ви й цього, отче, також не пам’ятаєте?

— Те, що говориться в сповідальні, таємниця, — хрипить отець Гарсія, і в його голосі відчувається весела нотка. — Свої історії тримай краще при собі.

— Диявольський дім, — промовляє доктор Севальйос. — Ви, отче, все ще вважаєте, що Ансельмо був дияволом? Від нього справді тхнуло сіркою чи ви казали це лише для того, щоб настрахати віруючих?

Анхеліка Мерседес і доктор усміхаються, а з-під шарфа долинає щось невиразне, ніби якесь поєднання кашлю й стримуваного сміху.

— Тоді диявол був лише там, у Зеленому Домі, — хрипить отець Гарсія. — Тепер він скрізь. У будинку того бабиська, в кінотеатрах, на вулицях, уся П’юра стала диявольським осередком.

— Але не Мангачерія, отче, — уточнює Анхеліка Мерседес. — Сюди він ніколи не входив, ми не впустили його, свята Домітіла нам допомогла.

— Вона поки що не свята, — заперечує отець Гарсія. — Здається, ти збиралася зготувати нам кави?

— Так, уже зготувала, — киває головою Анхеліка Мерседес. — Зараз принесу.

— Це вперше за двадцять років я проводжу безсонну ніч, — промовляє доктор Севальйос. — А сьогодні мені зовсім не хочеться спати.

Як тільки Анхеліка Мерседес відвертається, щоб піти, мухи миттю починають злітатись і сідати темними плямами на пікео. Повз двері знову пробігають діти в лахмітті, крізь щілини в тростиновій стіні видно перехожих, які, голосно розмовляючи, проходять вулицею, і старих, що гріються на сонечку біля халуп.

— Чи він хоч відчував розкаяння? — хрипить отець Гарсія. — Чи давав собі звіт у тому, що дівчина померла через нього?

— Він вибіг за мною, — далі розповідає доктор Севальйос. — Повзав по піску, хотів, щоб я вбив його. Я завів Ансельмо до себе додому, зробив йому укол і відпустив. Мовляв, нічого не знаю, нічого не бачив, іди собі з богом. Але він не пішов до Зеленого Дому, а спустився на річку, почав чекати там на пралю, яка виростила Антонію.

— Він завжди був схибнутий, — хрипить отець Гарсія. — Сподіваюся, що він розкаявся і бог пробачив йому.

— Навіть якби й не розкаявся, то досить того, що він стільки вистраждав, — каже доктор Севальйос. — Потрібно знати всю правду, щоб стверджувати, чи насправді він заслуговував на кару. Що, коли Антонія була не його жертвою, а лише спільницею? Якщо вона кохала його?

— Ви ще жартуєте, — хрипить отець Гарсія. — Я можу подумати, що ви здитиніли.

— Я завжди ставив собі це питання, — промовляє доктор Севальйос. — Повії розповідали, що, коли він пестив її, дівчина була щасливою.

— Значить, це здається вам нормальним? — хрипить отець Гарсія. — Викрасти сліпу дівчину, помістити в будинку розпусти, зробити вагітною. Все це дуже добре? Найнормальніша річ? Навіть належало б винагородити його за таку ласку?

— Я й не стверджую, що це нормально, — заспокоює його, доктор Севальйос. — Не кричіть так, будь ласка, не забувайте про свою астму. Я кажу лише, що нікому не відомо, про що вона думала. Антонія не знала, що добре, а що погано, та й зрештою завдяки Ансельмо вона стала повноцінною жінкою. Я завжди вважав…

— Замовкніть! — Отець Гарсія трясе кулаками, розганяючи мух. — Повноцінною жінкою! Отже, черниці неповноцінні? Ми, священики, неповноцінні, бо не купаємося в бридоті? Я не дозволю вам говорити таку єресь!

— Ви, отче, воюєте з привидами, — посміхається доктор Севальйос. — Я хотів лише сказати, що, на мою думку, Ансельмо кохав її і що вона, мабуть, його також кохала.

— Ця розмова справила на мене прикре враження, — хрипить отець Гарсія. — Тут ми не дійдемо спільної думки, а з вами я не збираюсь сваритися.

— Цього лише не вистачало, — шепоче доктор Севальйос. — Подивіться, хто сюди йде.

— Ходімо, — хрипить знервований отець Гарсія. — Не хочу бути разом з тими бандитами.

Але брати Леон не дають йому підвестися, кидаються до нього, поплескують по плечах, волосся в них розкуйовджене, очі заспані. Вони стрибають довкола нього, — сьогодні в П'юрі випаде сніг, а не пісок, — намагаються потиснути йому руку, — бо це диво з див, це великий і урочистий день для Мангачерії — приймати такого гостя. Вони у майках, без шкарпеток, у розшнурованих черевиках, спливають потом, а отець Гарсія, поквапом обмотавшися шарфом і насунувши капелюх на лоб, сидить нерухомо, дивлячись на пікео, яке знову атакують мухи.

— Я не дозволю вам такої неповаги до нього, — обурюється доктор Севальйос. — Тримайте язики за зубами, хлопці. Цей чоловік носить рясу і вже сивий.

— Але, докторе, тут не може бути й мови про неповагу, — заперечує Мавпа. — Ми неймовірно щасливі бачити його тут, слово честі, ми лише хотіли потиснути йому руку.

— Негостинний мангач ще не народився, докторе, — каже Хосе. — Добрий день, доньє Анхеліко. Треба відзначити цю подію, принесіть нам що-небудь випити, піднімемо тост за отця Гарсію. Ми помиримося з ним.

Анхеліка, дуже поважна й насуплена, підходить до них, тримаючи в руках дві чашки кави.

— Чому у вас таке сердите обличчя, доньє Анхеліко? — запитує Мавпа. — Ви не раді нашим відвідинам?

— Ви зараза цього міста, — хрипить отець Гарсія. — Первородний гріх П'юри. Хоч би ви мене вбивали, я не вип’ю з вами.

— Не хвилюйтесь так, отче, — просить Мавпа. — Ми справді тішимося, що ви повернулися до Мангачерії.

— Йолопи, волоцюги! — гарчить отець Гарсія, і мухи знову кидаються врозтіч. — Як ви розмовляєте зі мною?

— Ну от, ви самі бачите, докторе Севальйос, хто тут до кого ставиться без поваги, — каже Мавпа.

— Залиште отця в спокої, — кричить Анхеліка Мерседес. — Дон Ансельмо помер. Отець і доктор були біля нього, не спали цілу ніч.

Вона ставить чашки на стіл, повертається до кухні, а в кімнаті чути лише брязкіт ложечок, сьорбання доктора Севальйоса й важке дихання отця Гарсії. Брати Леон ошелешено дивляться один на одного.

— Самі бачите, хлопці, — озивається доктор Севальйос. — Сьогодні день не для жартів.

— Помер дон Ансельмо, — вигукує Хосе. — Мавпо, наш арфіст помер.

— Але ж він був чудовою людиною, докторе, — белькоче Мавпа. — Великим артистом і славою П’юри. У мене серце крається, докторе Севальйос.

— Він був для нас усіх як батько рідний, — додає Хосе. — Болас і Молодий, напевне, непритомні з жалю. Це його учні, докторе, щирі друзі дона Ансельмо. Ви навіть не знаєте, як вони про нього піклувалися, докторе.

— Ми нічого не знали, отче, — промовляє Мавпа. — Будь ласка, пробачте мені ці жарти.

— Помер, так раптово? — дивується Хосе. — Адже вчора він почував себе дуже добре. Увечері ми з ним їли тут, і він сміявся та жартував.

— Де він, докторе? — запитує Мавпа. — Ми повинні піти попрощатися з ним. Хосе, треба позичити чорні галстуки.

— Арфіст там, де й помер, — каже доктор Севальйос. — У Чунги.

— Він помер в Зеленому Домі? — вигукує Мавпа. — Навіть не завезли арфіста до лікарні?

— Це землетрус для Мангачерії, — зітхає Хосе. — Без арфіста вона вже не буде такою, як була.

Вони знічено крутять головами і провадять свої монологи та діалоги, у той час як отець Гарсія п’є каву, не відриваючи чашки від рота. Доктор Севальйос уже випив і зараз бавиться ложечкою, силкується втримати її в рівновазі на кінчику пальця. Брати Леон урешті замовкають і сідають за сусідній стіл. Доктор Севальйос пригощає їх цигарками. Коли входить Анхеліка Мерседес, вони мовчки курять, так само приголомшені, пригнічені.

— Тому Літума й не прийшов, — озивається Мавпа. — Мабуть, лишився з Чунгітою.

— Вона вдає з себе байдужу, холодну жінку, — промовляє Хосе. — Але в неї, мабуть, серце також крається. Вам не здається, доньє Анхеліко? Як-не-як рідна кров.

— Можливо, їй і шкода батька, можливо, — знизує плечима Анхеліка Мерседес. — Однак хіба можна стверджувати, що вона була люблячою донькою?

— Чому ти так говориш, кумо? — запитує доктор Севальйос.

— А вам здається, що ви добре зробили б, коли б узяли до себе на роботу власного батька? — в’їдливо каже Анхеліка Мерседес.

— Докторові Севальйосу все здається добрим, — хрипить отець Гарсія. — Під старість він дійшов висновку, що на світі немає нічого поганого.

— У ваших словах звучить сарказм, — усміхається доктор Севальйос. — Але погодьтеся, що в цьому є дрібка правди.

— Дон Ансельмо давно помер би, якби не грав на арфі, — каже Мавпа. — Митці живуть своїм мистецтвом. Що поганого в тому, що він там грав? Чунгіта йому добре платила.

— Допивайте швидше каву, мій друже, — квапить отця Гарсію доктор Севальйос. — Мені раптом захотілося спати, просто очі заплющуються.

— Ось іде наш двоюрідний брат, Мавпо, — каже Хосе. — Але у нього сумне обличчя.

Отець Гарсія занурює ніс у чашку. Коли ж Дикунка, в якої підмальовані очі й нафарбовані губи, схиляється над ним і цілує йому руку, він видає глухе хрипіння. Літума обтрушує пилюку зі свого сірого костюма, галстука в зелений горошок й жовтих черевиків. Волосся в нього розкуйовджене, блискуче від брильянтину, обличчя пом’яте; він вітається з доктором дуже урочисто.

— Будемо вшановувати його тут, доньє Анхеліко, — промовляє Літума. — Чунгіта просила, щоб я вас про це повідомив.

— У моєму домі? — дивується Анхеліка Мерседес. — А чому не залишати його там? Чому потрібно рухати бідолаху?

— Хочеш, щоб його вшановували в будинку розпусти? — хрипить отець Гарсія. — Ти маєш голову чи ні?

— Я охоче надам для цього свій дім, отче, — каже Анхеліка Мерседес. — Просто я думала, що гріх тягати небіжчика туди-сюди. Хіба це не святотатство?

— Чи ти знаєш, що таке святотатство? — хрипить отець Гарсія. — Не вживай слів, яких не розумієш.

— Болас і Молодий пішли купити труну і залагодити усе на цвинтарі, — Літума сідає поміж братами Леон. — А пізніше вони принесуть небіжчика. Чунга за все заплатить, доньє Анхеліко, і за напої, і за квіти, просить лише, щоб ви надали приміщення.

— Мені, здається, дуже добре, що вшанування відбудеться в Мангачерії, — каже Мавпа. — Він був мангачем, нехай його брати його й поминають.

— Чунга також хотіла, щоб ви, отче, відправили службу. — Літума намагається говорити невимушено, однак у його голосі вчувається невпевненість. — Ми були у вас удома, щоб повідомити про це, але нам не відчинили. Щастя, що ми застали вас тут.

Порожня миска падає на підлогу, над столом здіймаються чорні рукави сутани. Як ти смієш! — отець Гарсія стукає виделкою в миску з пікео, — хто тобі дозволив звертатись до мене? — і Літума схоплюється на ноги, — ти, палій, що це за тон, палій! Отець Гарсія пробує підвестися й жестикулює, вириваючись із рук доктора Севальйоса, — негідник, шакал! — а Дикунка верещить, шарпає Літуму за піджак, — замовкни, не ображай його, це священик. Отець Гарсія вже бачить Літуму в пеклі, — негіднику, там ти за все заплатиш, а чи знаєш ти, що таке пекло, негіднику? В отця Гарсії набрякло обличчя, губи перекривилися, і він тремтить усім тілом. Літума відштовхує Дикунку, проте вона його не відпускає, — палій, я тебе не ображав, не називав негідником, палій. Отець Гарсія на хвилину втрачає голос, потім гарчить: ти гірший, ніж ця нещасна, коштом якої ти живеш, — і простягає в порожнечу свою нервову руку, — ти паразитуєш на покидьках, шакале, — а Літума: я розіб’ю пику цьому старому грибу, хоч він і священик, брудний палій. Дикунка починає плакати, Анхеліка Мерседес трясе перед носом Літуми табуреткою, готова щомиті розбити її в нього на голові, коли він посунеться хоч на міліметр. У дверях і крізь шпарини в очеретяних стінах видніються збуджені, зацікавлені обличчя мангачів, чується гомін, який усе зростає, звучать імена арфіста, непереможних, отця Гарсії, притлумлювані криками хлопчаків: палій, палій, палій. Отець Гарсія заходиться кашлем; він стоїть з піднесеними догори руками, з вибалушеними очима, червоний, мов розпечене вугілля, з висолопленим язиком і бризкає довкола себе слиною. Доктор Севальйос притримує його за руки, Дикунка обмахує йому обличчя, Анхеліка Мерседес легенько вдаряє його по спині. Літума знічується.

— Кожен наговорить бозна-чого, коли його з доброго дива ображають, — промовляє він тремтячим голосом. — Це не моя вина, ви ж бачили, він сам почав.

— Але ти образив його, а він уже старенький, братику, — каже Мавпа. — Цілу ніч очей не склепив.

— Ти не повинен був заводитися, Літумо, — додає Хосе. — Вибачся перед ним, бачиш, до якого стану ти його довів.

— Пробачте, — белькоче Літума. — Заспокойтеся, будь ласка, отче. Нема чого так гніватись.

Але отець Гарсія далі труситься від кашлю, конвульсійно хапаючи ротом повітря, обличчя в нього вимазане шмаркотинням, слиною й сльозами. Дикунка витирає йому лоб спідницею, Анхеліка Мерседес умовляє його випити скляночку води. Літума блідне, — я вибачаюсь, отче, пробачте мені, — і починає кричати, — ну що ви ще від мене хочете? — заламує собі руки, — я не бажав вашої смерті, отче, нехай буде проклятою моя доля.

— Не лякайся, — каже доктор Севальйос. — Це його астма душить, і пісок потрапив у горло. Зараз пройде.

Але Літума вже не може опанувати себе. Голос його тремтить ще дужче, — отець ображав мене й сам рознервувався, — губи сіпаються, здається, що він ось-ось заплаче. Брати Леон обнімають його, — заспокойся, братику, ми тебе розуміємо, — а він, б’ючи себе в груди: мені довелося роздягти арфіста, обмити його, одягти знову, хто таке може витримати, адже я теж людина. І вони: заспокойся, братику, візьми себе в руки, — а він: не можу, чорт забирай, не можу, — і падає на табуретку, обіймаючи голову руками. Отець Гарсія перестає кашляти, і, хоча дихає ще з зусиллям, обличчя в нього вже спокійніше. Дикунка стоїть біля нього навколішках, — отче, вам уже краще? — а він киває головою й бурмоче: ти повія, та це ще півбіди, але треба бути останньою дурепою, щоб згодитись утримувати цього паразита, вбивцю, треба бути дурепою, — і вона: так, отче, тільки не гнівайтеся, тільки заспокойтесь.

— Облиш його, Літумо, нехай ображає тебе, якщо це його заспокоює, братику, — радить Мавпа.

— Добре, я витерплю, — шепоче Літума. — Нехай я буду паразитом і вбивцею, нехай ображає мене далі, як тільки захоче.

— Замовкни, шакале, — хрипить беззлісно отець Гарсія, який вже помітно охолов, і по натовпу мангачів, що стоять навколо чічерії, прокочується хвиля сміху. — Тихіше, шакале.

— Я мовчу! — гарчить Літума. — Але прошу мене більше не ображати, я чоловік і не люблю цього, замовкніть і ви, отче. Докторе Севальйос, скажіть йому.

— Досить, отче, — втручається Анхеліка Мерседес. — Не лайтеся, священикові це не личить. Хочете ще кави?

Отець Гарсія виймає з кишені жовтаву хустинку, — гаразд, принеси чашечку, — і гучно сякається. Доктор Севальйос гладить собі брови, недбалим жестом чистить від слини лацкани піджака. Дикунка відкидає з лоба отця Гарсії сиве волосся, зачісує йому вихори на скронях, і він, пригнічений, покірний, дозволяє їй це зробити.

— Отче, мій двоюрідний брат хоче просити у вас пробачення, — каже Мавпа. — Дуже шкодує про те, що сталося.

— Нехай просить пробачення у бога й перестане жити коштом жінки, — спокійно хрипить отець Гарсія, вже цілком опанувавши себе. — Ви теж просіть у бога пробачення, пустоцвіти. А цих двох нероб ти також утримуєш?

— Так, отче, — відповідає Дикунка, і на вулиці знову вибухає сміх.

Доктор Севальйос слухає із задоволеним обличчям.

— Не можна сказати, що тобі бракує щирості, — бурмоче отець Гарсія, витираючи собі хустинкою ніс. — Ти велика дурепа, нещасна.

— Я це сама собі кажу багато разів, — визнає Дикунка, пестячи зморшкуватий лоб отця Гарсії. — І у вічі їм це кажу.

Анхеліка Мерседес приносить нову чашку кави, Дикунка повертається до столу братів Леон, а люди, які стовпились у дверях і за стінами, починають розходитися. Хлопчаки знову гасають у хмарах куряви, знову чуються їхні верескливі голоси. Перехожі зазирають у чічерію, вказують на отця Гарсію, який, похиливши голову, п’є маленькими ковтками каву, і йдуть своєю дорогою. Анхеліка Мерседес, непереможні й Дикунка півголосом розмовляють про страви та напої, рахують, скільки людей прийде на поминки, шепочуть імена, сперечаються про ціни.

— Ви вже випили свою каву? — питає доктор Севальйос. — На сьогодні досить вражень, ходімо спати.

Відповіді немає: отець Гарсія спокійно спить, голова схилена на груди, кінець шарфа занурився в кавову гущу.

— Заснув, — каже доктор Севальйос. — Не хочеться його будити.

— А може, постелимо йому ліжко в іншій кімнаті? — пропонує Анхеліка Мерседес. — Добре накриємо, не будемо галасувати.

— Ні, ні, нехай прокинеться, я заберу його з собою, — наполягає доктор Севальйос. — У нього тверда вдача, та я його знаю, смерть Ансельмо глибоко його засмутила.

— Швидше вона повинна була б порадувати отця Гарсію, — гірко шепоче Мавпа. — Скільки разів він бачив на вулиці дона Ансельмо, стільки й лаяв його на чім світ стоїть. Ненавидів бідолашного.

— Але арфіст не відповідав йому, вдавав, що не чує, і переходив на інший бік, — промовляє Хосе.

— Не так уже він його й ненавидів, — заперечує доктор Севальйос. — Принаймні протягом останніх років. Просто в нього виробилася така звичка.

— А треба, щоб було навпаки, — зауважує Мавпа. — Це дон Ансельмо мав привід для ненависті.

— Не кажи так, це гріх, — хреститься Дикунка. — Священики слуги божі, їх не можна ненавидіти.

— Якщо правда, що він спалив йому дім, то тепер видно, який великодушний був арфіст, — веде далі Мавпа. — Я ніколи не чув від нього поганого слова про отця Гарсію.

— Донові Ансельмо справді спалили той дім, докторе? — цікавиться Дикунка.

— Я ж тобі сто разів розповідав цю історію, — каже Літума. — Навіщо ти питаєш сеньйора доктора?

— Бо кожного разу ти розповідаєш інакше, — відказує Дикунка. — Питаю, бо хочу знати, як це було насправді.

— Замовкни, дай нам, чоловікам, спокійно побалакати, — підвищує голос Літума.

— Я також любила арфіста, — не вмовкає Дикунка. — Я була ближче з ним зв’язана, ніж ти, бо він мій земляк.

— Твій земляк? — Доктор Севальйос стримано позіхає.

— Звичайно, дівчино, — киває головою Ансельмо. — Як і ти, тільки не з Санта-Марія де Ньєви, я навіть не знаю, де вона.

— Невже, доне Ансельмо? — дивується Дикунка. — Ви теж там народилися? Правда, сельва дуже гарна, там стільки дерев і птахів. Правда, там люди кращі?

— Люди всюди однакові, дівчино, — каже арфіст. — Але сельва таки дуже гарна. Та я вже про неї забув, лише колір пам’ятаю, тому й пофарбував арфу в зелений колір.

— Тут усі мене принижують, доне Ансельмо, — скаржиться Дикунка. — Називають Дикункою, ніби хочуть образити тим, що я із сельви.

— Не переймайся, дівчино, — заспокоює її дон Ансельмо. — Це швидше від жалю. Я б на твоєму місці не ображався, якби мене прозвали Дикуном.

— Це цікаво, — позіхає доктор Севальйос і чухає собі шию. — Але все може бути. Хлопці, арфа в нього справді була пофарбована в зелений колір?

— Дон Ансельмо був мангачем, — каже Мавпа. — Народився тут і ніколи звідси не виїжджав. Я тисячу разів чув, як він говорив: я найстарший з усіх у Мангачерії.

— Так, у зелений, — стверджує Дикунка. — І коли фарба блякла, він просив Боласа пофарбувати арфу знову.

— Ансельмо родом з сельви? — дивується доктор Севальйос. — А що, цілком може бути. Цікаво.

— Вона бреше, докторе, — озивається Літума. — Дикунка нам ніколи про це не розповідала, просто вигадала собі на втіху. Ну, чому ти тільки зараз про це говориш?

— Ніхто мене не питав, — упирається Дикунка. — Адже ти сам кажеш, що жінки не повинні набридати розмовами.

— А чому він тобі розповів? — напосідає доктор Севальйос. — Коли ми цікавилися, де він народився, то він одразу змінював тему.

— Тому, що я також родом з сельви, — пояснює Дикунка, обводячи присутніх гордим поглядом. — Тому, що ми земляки.

— Ти глузуєш з нас, дурнувата, — каже Літума.

— Дурнувата, але мої гроші ти дуже любиш, га? — ображається Дикунка. — Мої гроші теж дурнуваті, га?

Брати Леон і Анхеліка Мерседес усміхаються, Літума морщить лоба, доктор Севальйос із замисленим поглядом чухає собі потилицю.

— Ти, крихітко, мене не дратуй, — вимушено посміхається Літума. — Сьогодні не день для суперечок.

— Дивися краще, щоб вона не розізлилась, — радить Анхеліка Мерседес. — Бо кине тебе, і ти помреш від голоду, непереможний. З головою родини краще не сперечатися.

Брати Леон сміються, плещуть у долоні, на їхніх обличчях вже немає й сліду скорботи. Літума теж сміється, — доньє Анхеліко, ви в доброму гуморі, нехай собі кидає, коли тільки їй заманеться. Адже це вона тримається за нас, мов реп’ях, тому що боїться Хосефіно більше, ніж диявола. Якщо вона кине мене, то Хосефіно зловить її і вб’є.

— Ансельмо лише один раз говорив з тобою про сельву, дівчино? — запитує доктор Севальйос.

— Він був мангачем, докторе, — запевняє Мавпа. — Вона вигадала собі, що він її земляк, бо просто хоче похизуватись. Адже покійник не може цього спростувати.

— Якось я запитала, чи він має там рідних, — промовляє Дикунка. — І дон Ансельмо відповів: хто знає, напевне, всі вже померли. Але, бувало, він казав мені: я народився мангачем і помру мангачем.

— Ось бачите, докторе! вигукує Хосе. — Якщо він навіть і сказав їй колись, що він її земляк, то, ясна річ, пожартував. Нарешті ти не обманюєш нас, сестрице.

— Я тобі не сестриця, — кричить Дикунка. — Я повія й дурнувата.

— Тільки б тебе отець Гарсія не почув, бо рознервується, — попереджає доктор Севальйос, прикладаючи палець до вуст. — А що з тим непереможним, хлопці. Чому ви з ним уже не ходите?

— Ми побилися, докторе, — відповідає Мавпа. — І заборонили йому з’являтися в Мангачерії.

— Це мерзотник, докторе, — додає Хосе. — Падлюка. Хіба ви не чули, як він низько впав? Навіть сидів у в’язниці за злодійство.

— Але ж раніше ви були з ним нерозлучні і всій П’юрі не давали спокою, — зауважує доктор Севальйос.

— Річ у тім, що він не мантач, — пояснює Мавпа. — Поганий товариш, докторе.

— Треба домовитися з яким-небудь священиком, — нагадує Анхеліка Мерседес. — Щодо панахиди й поминок.

— Можна попросити когось із Салезіанського коледжу, доньє Анхеліко, — каже Мавпа. — Хочете, я піду з вами? Там є один симпатичний священик, навіть з хлопчаками грає у футбол, його звати отець Доменіко.

— У футбол він, може, й грає, але по-іспанському двох слів не зв’яже, — чується невиразне хрипіння з-під шарфа. — Отець Доменіко — нічого не скажеш, добре пожартували.

— Слово за вами, отче, — промовляє Анхеліка Мерседес. — Ми хочемо лише, щоб панахида була така, як бог заповів. Кого ж нам тоді запросити?

— Я прийду. — Отець Гарсія робить нетерплячий жест. — Адже те бабисько просило, щоб прийшов саме я. Навіщо стільки балачок.

— Так, отче, — радісно вигукує Дикунка. — Сеньйора Чунга хотіла, щоб це були ви.

Згорблений і похмурий, отець Гарсія прямує до дверей, човгаючи ногами по підлозі. Доктор Севальйос витягає гаманець.

— Цього ще бракувало, — зупиняє його Анхеліка Мерседес. — Сьогодні я пригощаю вас безкоштовно, бо ви зробили мені приємність, привівши отця.

— Дякую, кумо, — каже доктор Севальйос. — Але все-таки візьми мій внесок на поминки. Ну, тоді до вечора, я теж прийду.

Дикунка й Анхеліка Мерседес проводжають доктора Севальйоса до дверей, цілують руку отцю Гарсії, повертаються назад. Тримаючись попід руки, отець Гарсія й доктор Севальйос ідуть по залитому сонцем передмістю серед віслюків, навантажених хмизом і дзбанами, серед кудлатих собак і замурзаних хлопчаків, які кричать дзвінкими голосами: палій, палій, палій! Отець Гарсія не звертає на них уваги, він насилу тягне ноги, похиливши голову на груди, кахикаючи та хриплячи. Дійшовши до прямої вулички, вони змушені притулитися до стіни, щоб їх не розтоптав натовп чоловіків та жінок, які супроводжують старе таксі. Повітря весь час розтинають хрипкі звуки клаксона. З халуп виходять люди і приєднуються до натовпу, деякі жінки вже починають голосити, інші підносять до неба схрещені пальці. Перед отцем Гарсією й доктором Севальйосом затримується хлопчак. Якусь хвилину він стоїть непорушно, дивлячись повз них приголомшеними очима, — арфіст умер, — потім тягне за рукав доктора Севальйоса, — його везуть у таксі, разом з арфою, — і біжить далі. Нарешті натовп проходить. Отець Гарсія й доктор Севальйос, ступаючи маленькими стомленими кроками, дістаються до алеї Санчеса Серро.

— Я прийду за вами, — каже доктор Севальйос. — Разом підемо на панахиду. Спробуйте поспати хоч вісім годин.

— Гаразд, гаразд, — хрипить отець Гарсія. — Годі вже тих ваших добрих порад.