Зелений дім

«Вáрварство й цивілізація» у творчості Маріо Варгаса Льоси

«Відтворити дійсність — це найкращий, на мій погляд, спосіб змусити людей пізнати й усвідомити себе, свою могутність і свою нікчемність, свою обмеженість і свою мудрість», — так писав про мистецтво роману відомий перуанський письменник Маріо Варгас Льоса. Поклавши собі за взірець бальзаківську «Людську комедію», він створює романи з перуанського життя, в яких аналізує життя найрізноманітніших суспільних верств, заглиблюючись при цьому і в історію Перу, і торкаючись проблем суто сучасних.

Можливо, бажання дорівнятися до Бальзака (сам Льоса підкреслював, що ніхто не дав такої анатомії людського життя, як Бальзак, і називав його й Флобера своїми літературними вчителями) на сьогодні сприймається як трохи наївне, однак не можна не відзначити і великого таланту письменника, і привнесення ним у розвиток романної форми неповторного власного слова.

Не випадково Хуліо Кортасар так високо оцінив часово-просторову структуру роману Льоси «Зелений Дім», вказуючи на визначальну рису індивідуального стилю письменника, тобто на його здатність до багатоплощинного, об'ємного зображення подій, крізь які видно читачеві життя всієї країни.

Світова громадськість одразу ж звернула увагу на ще молодого письменника (нар. 1936), який вже першим своїм романом «Місто й пси» (1962) ввійшов у авангард латиноамериканських письменників, що на кінець 60-х — початок 70-х років XX ст. змусили світ заговорити про вибух латиноамериканської літератури, яка й досі є однією з найцікавіших на світовій літературній ниві.

Ті, на кого рівнявся Льоса, майже всі були старші від нього. Саме вони упродовж десятиліть і творили новітню латиноамериканську літературу, дали поштовх для зростання розмаїтих літературних талантів. Це письменники різних країн «палаючого континенту», такі як кубинці Алехо Карпентьєр і Хосе Лесама Ліма, гватемалець Мігель Анхель Астуріас, колумбієць Габрієль Гарсія Маркес, аргентінці Хорхе Луїс Борхес, Ернесто Сабато й Хуліо Кортасар, бразілець Жоржі Амаду, мексіканці Хуан Рульфо й Карлос Фуентес, уругваєць Хуан Карлос Онетті, перуанець Хосе Марія Аргедас та інші.

Але прийшов молодий Варгас Льоса, який до свого першого роману написав лише збірку оповідань з життя перуанських підлітків «Вожді» (1958), і одразу ж зайняв місце поряд із старшими майстрами.

У часи реакційного режиму в Перу його роман «Місто й пси» (1963) був заборонений. Цю книгу навіть урочисто спалювали у дворі кадетського училища Леонсіо Прадо, де розгортаються події твору. Надто нищівною була критика перуанського суспільства, надто непривабливою була картина того, як формується світогляд підлітків, які згодом стають дорослими громадянами — лихими, егоїстичними, улесливими. Лише поодинокі з них витримують випробування злом, але їм уготована доля самотніх лицарів у боротьбі з несправедливістю.

У цьому романі Льоса вперше застосовує складну композиційну побудову, змушує нас замислюватись, розмірковувати і водночас напружено стежити за перебігом подій, за зміною монологів героїв. Несамохіть читач заглиблюється в химерний світ Льоси, живе усіма подіями разом із ними.

Можна сказати, що в цього письменника саме композиція твору є тим каталізатором, який змінює звичне сприйняття дійсності, змушує подивитися на неї із зовсім несподіваного боку.

Після «Міста й псів» був написаний роман «Зелений Дім» (1966), який приніс Маріо Варгасу Льосі вже світове визнання.

Одержуючи за цей роман премію Ромуло Гальєгоса, письменник сказав: «Треба, щоб суспільство знало, що література — це вогонь, що вона означає нонконформізм і повстання, що суть письменництва полягає в протесті й критиці».

1967 року Льоса напирав повість «Щенята» (укр. переклад 1978), де змальовано життя компанії підлітків, проблеми їхнього змужніння й формування характерів.

У наступному своєму романі «Розмова в «Катедралі» (1969) Льоса показує моральну деградацію перуанського буржуа, що зрадив романтичні ідеали юності. Сантьяго Саваліта, з яким читач зустрічається на початку твору, замолоду поділяв погляди прогресивно настроєних студентських кіл університету Сан-Маркос у Лімі. Але у вирішальну хвилину він зраджує своїх товаришів і деградує остаточно. Роман «Розмова в «Катедралі» — це нищівна критика фальшивих цінностей морально розбещеної буржуазії.

Несподівано для своїх шанувальників Маріо Варгас Льоса вдався й до сатиричного жанру. В романі «Панталеон та відвідувачки» (1973) він розповідає про життя в глибинних провінціях Перу. Тема роману «Зелений Дім» тут виразано продовжується. Тепер бордель для військових — це такий самий Зелений Дім, як і в П’юрі, тільки на колесах, роз’їзний. Своїм твором автор гостро засуджує порядки в перуанській армії.

Після сатиричного роману «Тітонька Хулія й писар» (1977), в якому йдеться про пригоди молодого письменника, з’явився друком роман «Війна наприкінці світу» (1981). В творчому доробку Льоси він найбільший за обсягом і, як зазначає критика, найепічніший. Події розгортаються наприкінці XIX століття у віддаленій частині Бразілії. Народне повстання набирає час від часу то прогресивного, то реакційного спрямування. Головна постать твору, фанатичний проповідник Консехаро, веде за собою народні маси, але, одержимий релігійними ідеями, доходить до абсурду в своїх вимогах, і тому події закінчуються трагічно.

Останній роман Маріо Варгаса Льоси «Хто вбив Паломіно Молеро?» (1986) — це історія розслідування вбивства молодого солдата Паломіно Молеро. Впродовж розслідування письменник, як завжди, не шкодуючи сатиричних фарб, змальовує військових та цивільних, які прямо чи опосередковано замішані в цьому вбивстві; він показує, що коли за злочином стоять «сильні світу цього», то правду знайти неможливо, хоч як би цього хотіли слідчі.

Маріо Варгас Льоса ще й автор двох літературознавчих книг «Гарсія Маркес: історія одного міфа» (1971) та «Невпинна оргія: Флобер і «Мадам Боварі» (1975), трьох п’єс «Сеньйорита з Тасни» (1981), «Каті й гіпопотам» (1983), «Ля Чунга» (1986). Літературознавчі статті та есе, які він написав протягом двадцяти років (1962–1982), видано окремим томом «Проти вітру й хвиль» (1983). Льоса відзначається умінням побачити потрібну деталь, сконцентрувати на ній увагу читача й досягти ефекту, часом більшого, ніж, можливо, розраховував сам письменник. Як-от у романі «Зелений Дім».

Попервах цей роман може здатися читачеві досить важким. Незвична композиційна побудова, химерно сплетені часово-просторові виміри, зміщені логічні зв’язки різних сюжетних ліній. Десь посередині твору читач зрештою віднаходить змістовий зв’язок подій, і тільки наприкінці стає зрозумілою вся структура роману, розвиток сюжетних ліній, сповнених драматизму, а то й трагізму, відчуттям апокаліптичної безвиході. Через таку своєрідну композицію створюється ілюзія того, що всі події в творі відбуваються майже воднораз, час набирає лінійного виміру, паралельність усіх подій наближає минуле до сучасного, підкреслює їхній нерозривний зв’язок, взаємозалежність.

У «Зеленому Домі» є елементи традиційного пригодницького роману: погоні, викрадення, пристрасті, втечі, зради, помсти, бійки, романтичні зітхання. І в центрі всього — дім розпусти, який спершу зображено в дещо опоетизованому вигляді, бо він ніби скрашує нудне життя невеличкого містечка П'юра, в певній мірі протистоячи міщанству і святенництву. Але такий Зелений Дім — уже історія, легенда про те, що майже забулося.

Натомість про сьогоденний (для подій роману) Зелений Дім, який, ніби птах фенікс, постав із попелу, відродився завдяки Чунзі, дочці старого арфіста, розповідь ведеться стримано, скупими, чіткими словами. Тут ніякої романтики, ніякої поетизації, лише сувора, принизлива для людської особистості дійсність. І стає зрозумілим, що великої різниці між колишнім і теперішнім Зеленим Домом немає, бо він, по суті, був і лишається осередком морального розкладу. Його образ алегоричний, і аж ніяк не можна стверджувати, що Льоса сумує за минулим часом, бо він переконаний — в його країні завжди панувала несправедливість, хіба лише зовні вона набувала іншого вигляду; завжди проста людина зазнавала принижень. І письменник показує це на численних прикладах.

Оскільки композиційна побудова твору дуже складна, то читачеві напочатку важко простежити усі сюжетні лінії. Виструнчені в послідовний зв'язок, вони виглядають загалом ось так.

Боніфація, викрадена місіонерами з індіанського племені й вихована в монастирі, згодом стає дружиною сержанта Літуми, але після його ув'язнення, розбещена його ж приятелем, опиняється в будинку розпусти. Однак Літума, повернувшись через кілька років, хоч і карає винного, проте нічим не кращий від своїх приятелів, бо знову відсилає зганьблену дружину на «роботу», а сам живе за її рахунок, ще й приятелів утримує.

Це — одна з драматичних любовних ліній роману. Її можна назвати навіть трагічною. За час виховання в місії язичницька чесність і безгрішність Боніфації обертається фанатичною релігійністю, сліпою вірою в черниць-виховательок. Єдиний гріх вчинила Боніфація, коли, пожалівши маленьких дівчаток-індіанок, яких силоміць забрано в місію на виховання, випускає їх на волю. Дівчатка втікають, а її виганяють з місії. Літума закохується в Боніфацію, коли вона працює служницею в домі лоцмана Ньєвеса, одружується з нею й забирає її до рідного міста, щиро вірячи в свою любов і майбутнє подружнє життя. Але невдовзі Літума потрапляє до в'язниці, й відтоді руйнуються всі його плани щодо майбутнього, зникає віра Дикунки-Боніфації в бога і людей. Це — глибока трагедія, хоч і подана вона скупими, стриманими барвами.

Деякі критики називали японця Фусію, іншого героя роману, «мандрівним лицарем», оскільки Льоса зумисно надав йому певних привабливих рис. Однак переконливішою є думка про те, що він просто злочинець, розбійник, який нічим не гребує заради грошей і самоствердження. Завжди найзаповітнішою мрією Фусії було розбагатіти. Отож, очоливши уамбісів, він підмовляє їх грабувати інші індіанські племена, займається контрабандою й певний час живе, як йому заманеться. Але Фусія, як і всі головні персонажі роману, покараний життям, він помирає в лепрозорії, гниючи заживо. Льоса показує, що «зелений дім» — це свого роду замкнуте коло. В такому суспільстві виживає тільки можновладець, а інші приречені на поразку в боротьбі за існування.

Лоцман Ньєвес завжди намагався жити порядно. Силоміць його забирають до війська, та він звідти дезертирує і, випадково опинившись на острові, де владарює Фусія, працює в нього лоцманом, однак участі в злочинах не бере. Врешті Ньєвес тікає від Фусії разом з Лалітою, в яку закоханий, і живе довгий час спокійно, але потім його заарештовують, як прибічника Фусії, і кидають до в’язниці. Лаліта згодом забуває про нього, виходить заміж за жандарма на прізвисько Важкий, народжує йому кількох дітей і стає щасливою матір’ю — одна дитина від Фусії, двоє від Ньєвеса, ще двоє від Важкого. Така доля цієї жінки.

Випущений на волю після довголітнього ув’язнення, лоцман Ньєвес не знає, куди подітися. Його родина вже давно не його родина, а свої кращі роки він провів у в’язниці. Ньєвес наймається знову водити човни десь по маловідомих річках, яких безліч у сельві басейну Амазонки. Там загубиться колись і його шлях.

Поетичний, навіть у чомусь міфологічний, образ дона Ансельмо, завдяки якому в П’юрі певний час панує святкова атмосфера, несе й інше навантаження. Химерний карнавал Зеленому Дому з його десятиліттями не старіючим арфістом доном Ансельмо, що стає символом веселого, легкого життя, раптом обертається на глибоко трагічну історію, перетворюється на жахливу драму.

Монолог дона Ансельмо, який втратив у хвилину страшного горя зв’язок між реальністю і нереальністю, між колишнім і теперішнім, стає страшним свідченням зворотного боку карнавального Зеленого Дому, де повії та їхні клієнти, неспроможні на нормальні людські почуття, живуть лише поверховими пристрастями й дрібними насолодами, що несуть за собою горе й смерть.

Літній власник будинку розпусти закохався в неповнолітню сліпу дівчину Антонію. Викрадена доном Ансельмо й оточена винятковою увагою та лагідністю, Антонія стає його коханкою й згодом помирає від пологів. Згорає, підпалений отцем Гарсією, Зелений Дім, але донові Ансельмо вже до всього байдуже. Він перетворюється на волоцюгу, годується тим, що грає на арфі й стає улюбленцем Мангачерії (кварталу П’юри, де відбувається значна частина подій роману), його ім’я обростає легендами. Ніхто не знає правди про нього. Та він уже тільки існує, а не живе. Льоса неодноразово підкреслює різними засобами, що справжній дон Ансельмо помер разом із смертю Антонії. Тепер животіє він при доньці, яку народила йому, вмираючи, Антонія. Але донька практична й сувора; ставши власницею Зеленого Дому, вона дбайливо рахує гроші й досить суворо ставиться до нікчемного батька, який нічого не дав їй у житті, крім скандальної слави.

Ще одна трагедія. Можна взагалі говорити про те, що в романі «Зелений Дім» долі героїв визначає своєрідний фаталізм, дещо прикрашений гумором та іронією. Реальний у творі лише Час, який все змінює, який забирає в людей життя, рідних, близьких, вбиває в них почуття й пристрасті. Байдуже, як ти живеш, однаково вдіяти нічого не зможеш, отож живи, поки дихаєш, поки день, поки бачиш сонце й небо над головою і можеш рухатися, — така психологія мангачських гультяїв, друзів Літуми й завсідників Зеленого Дому, де «працює» Дикунка-Боніфація.

Письменник до певної міри поетизує їхнє порожнє існування (щось у них є спільного з гульвісами Дж. Стейнбека й з баїянськими «поетами життя» Ж. Амаду), проте суть їхньої нікчемності, убогості й спустошеності в романі Льоси проглядається значно сильніше. Це — письменник жорстокіший і реалістично суворіший. Він любить багатьох своїх героїв, навіть досить суперечливих у справах моралі, але водночас і бачить їх тверезими очима.

Ще один образ вражає нас після прочитання твору — образ саме Зеленого Дому, який символізує всю країну Перу, де невеличкі урбаністичні острівці оточені величезним зеленим килимом тропічної сельви. «Нашу країну, — каже письменник, — можна назвати «зеленим домом» і в прямому, і в переносному значенні ще й тому, що в ній упродовж десятиліть правили реакційні хунти».

Це вже чітка громадянська, суспільна позиція автора. Слід урахувати, що з часів публікації перших романів Льоса багато років прожив у еміграції в Іспанії та Франції, не маючи змоги повернутися до своєї країни, реакційний режим якої він суворо засуджував, а безправність, приниження людської гідності, знущання можновладців над бідними піддавав нещадній критиці.

Образ Зеленого Дому поширюється й на всю Латинську Америку, вкриту буйною тропічною та субтропічною рослинністю. У багатьох країнах цього континенту правлять, змінюючи одна одну, реакційні хунти. Розвиток капіталізму в умовах слаборозвинутої країни особливо гостро виявляє виразки буржуазного суспільства.

«Варварство» (або ж «природний» світ») — «цивілізація»… Таке протиставлення давно побутує в літературах країн Латинської Америки. Прибічники першого напряму вихваляють природне, «чисте» начало в людині, поетизуючи життя індіанців та негрів. Прихильники ж другого закреслюють минуле; вони спираються передусім на здобутки цивілізації в Латинській Америці, вихваляють нове, сучасне і вбачають тільки в індустріальному прогресі майбутнє континенту.

Маріо Варгас Льоса, виступаючи у своїх творах з гострою критикою суспільства, не шкодує критичного заряду на адресу обох цих напрямів.

Безперечно, минуле в Льоси виглядає романтичнішим, ніж сучасне: розбещення цивілізацією «природної людини», знищення її моралі — провідний мотив автора роману «Зелений Дім». Такою є доля й Дикунки-Боніфації, й більшості героїв — від Фусії до дона Ансельмо та лоцмана Ньєвеса. По долях усіх героїв проходить колесо цивілізації, розтрощуючи ущент ілюзії й найкращі сподівання.

Однак Льоса не ідеалізує ні своїх героїв, ні патріархальної минувшини П’юри, він показує, що «природна людина», розбещена цивілізацією, нездатна їй протистояти, а, отже, й вижити в своєму первісному вигляді. Тільки змінившись, знайшовши інший шлях у житті, інакше пристосувавшись до «навали» цивілізації, можна вціліти у великому «зеленому домі».

Вся творчість Маріо Варгаса Льоси — це пошук позитивного начала в латиноамериканській дійсності, яке є передумовою боротьби за оновлення суспільства, за очищення його від усілякої скверни.

Недарма в 1977 р. Маріо Варгас Льоса, даючи інтерв’ю редакції журналу «Латинська Америка», підкреслив, що загалом у латиноамериканській прозі, в якій є частка і його праці, проступає виразне передчуття кінця старого світу, і це визначає народження світу нового.

Юрій Покальчук