Зелений дім

Частина III

Лейтенант перестає махати рукою аж тоді, коли човен перетворюється на білу цятку. Жандарми беруть валізи на плечі, виходять з пристані, зупиняються на площі Санта-Марія де Ньєви, і сержант вказує на горби: поміж порослих лісом дюн біліють стіни й виблискують бляшані дахи, — то місія, сеньйоре лейтенант, онде головна будівля, там живуть черниці, пане лейтенант, а ліворуч каплиця. Той озирається на всі боки. Селищем кружляють кремезні фігури індіанців, волокнисті покрівлі хатин схожі на капюшони. Напівголі, брудні жінки з сонними очима щось мелють, притулившись до стовбурів двох капірон. Жандарми йдуть далі, й офіцер звертається до сержанта: в лейтенанта Сіпріано мені не вдалося нічого дізнатись, чому б йому було не залишитися трохи довше, щоб з усім мене познайомити? Та якби він не скористався тепер човном, то мусив би сидіти тут ще місяць, сеньйоре лейтенант, а Сіпріано так хотів виїхати, що це доводило його до шалу. Не треба хвилюватися, сеньйоре лейтенант, я миттю з усім вас ознайомлю. Блондин ставить валізу на землю і вказує на хатину: ось і вона, сеньйоре лейтенант, найубогіша поліцейська дільниця в Перу. А Важкий: та халупа навпроти буде вашим помешканням, сеньйоре лейтенант, — і Малюк: трохи пізніше знайдемо вам двох агварунських служниць, — і Чорний: то єдине, чого не бракує в цьому паскудному містечку. Проходячи повз завислий на крокві герб, лейтенант торкає його, чути металевий звук. Сходи до хатини без поручнів, дошки підлоги та стін необтесані, нерівні, у першій кімнаті стоять очеретяні стільці, письмовий стіл, висить побляклий прапорець. Одні з дверей прочинено всередину: чотири гамаки, карабіни, залізна пічка, відро для сміття, — що за злидні! Чи не вип’єте, сеньйоре лейтенант, пивця? Холодне, ми зранку поставили його у відро з водою. Офіцер киває головою, а Малюк і Чорний виходять з хатини, — губернатора, здається, звуть Фабіо Куеста? Так, це симпатичний дідусь, але краще відвідати його трохи пізніше, сеньйоре лейтенант, о цій порі він відпочиває. Вони повертаються з пляшками і склянками. П’ють, сержант здіймає тост на честь лейтенанта, жандарми питають, що там у Лімі, офіцер хоче дізнатись, які тут люди в Санта-Марія де Ньєві, хто є ким, — а черниці з місії приємні жінки і чи дикуни не завдають надмір клопоту? Ну, гаразд, побалакаємо ще вночі, зараз хочу трохи спочити. Ми замовили у Паредеса святкове частування, сеньйоре лейтенант, щоб вшанувати ваш приїзд. І Блондин: то власник корчми, сеньйоре лейтенант, усі харчуються в нього, — і Чорний: він ще й тесля, — а Важкий: і до того ж трошки знахар, пізніше ми вас із ним познайомимо, той Паредес справді дуже славна людина. Жандарми заносять валізи до хатини навпроти, офіцер, позіхаючи, йде за ними і, зайшовши, влягається на ліжко, що стоїть посеред кімнати. Сонним голосом прощається з сержантом. Не встаючи, знімає кашкет, черевики. В кімнаті пахне пилом і міцним тютюном. Меблів небагато: комод, дві лави, стіл, лампа, підвішена до стелі. На вікнах металева сітка, крізь яку видно площу: жінки біля капіронів і далі щось перемелюють. Лейтенант встає й заходить до другої кімнати. Вона порожня. Відчиняє задні двері, що виявляються швидше вікном, аніж дверима: двома метрами нижче земля, поросла кущами мате, за кілька кроків від хатини починається густий ліс. Лейтенант розстібає штани, мочиться, а коли повертається до першої кімнати, то там уже стоїть сержант, — знову прийшов цей набридливий агварун на ймення Хум…

І перекладач: агварун каже — диявол, солдат брехати, і лімаабетка, і лімауряд. Аревало Бенсас дивиться вгору, прикриваючи долонею очі від сонця, — я не такий дурний, доне Хуліо, дикун хоче нас переконати, що він божевільний. Але дон Хуліо заперечно хитає головою: це не те, Аревало, ту саму пісню він співає вже чимало часу, я знаю її напам’ять. Щось собі вбив у голову з тими абетками, але хто його там, до біса, зрозуміє. Червоне, розпечене сонце припалює Санта-Марія де Ньєву так, що солдати, індіанці й хазяї, стовпившись довкола капірон, мружать очі, упрівають і важко дихають. Мануель Агіла обмахується очеретяним віялом; — доне Хуліо, ви дуже стомлені? Вам довелося добряче попрацювати в Уракусі? А Реатегі: та довелося, пізніше розповім про все докладно, бо зараз я повинен піти до місії, ненадовго, скоро повернуся, — і вони кивають головами: гаразд, почекаємо на вас в управі, капітан Кірога й Ескабіно вже там. А перекладач: туди і сюди, лоцман втікти, уракуса батьківщина, піруанопрапор. Мануелеві Аліга віяло служить уже як захист від сонця, але очі сльозяться, — нехай не надривається, то намарне, за все належить платити; перекладачу, переклади йому це…

Лейтенант спокійно застібає штани, сержант ходить по кімнаті, руки в кишенях: та де там перший раз, пане лейтенант. Вже багато разів, аж одного дня лейтенант Сіпріано розлютився й нагнав йому страху. Відтоді дикун перестав ходити. Але ж і спритник, певне, довідався, що лейтенант Сіпріано виїхав з Санта-Марія де Ньєви, і одразу ж примчав глянути, чи не вдасться йому все залагодити з новим лейтенантом. Офіцер закінчує шнурувати черевики, встає. А він не зчиняє бешкету? Сержант робить якусь дуже невизначену гримасу: бешкетувати він не бешкетує, але впертий, як віслюк, ніхто не може втямити, що у нього там в голові. Коли почався весь цей гармидер? Тоді, коли губернатором був сеньйор Хуліо Реатегі, ще до того, як у Ньєві з’явилась поліцейська дільниця. Лейтенант зі злістю хряскає дверима, — чортзна-що, ледве дві години, як прибув, а вже маю роботу, хіба той дикун не може потерпіти до завтра?..

І перекладач: капралдельгадо диявол! Диявол капітанартеміо! Але капрал не сердиться, він сміється зараз разом з солдатами, дехто з індіанців теж сміється, — ну, нехай лається далі, нехай ображає мене й капітана, ще побачимо, хто сміятиметься останній. А перекладач: каже, голодний, пане капрал, аж нудить його, каже, хоче пити. Дати йому води? Ні, нехай виговориться, — і підвищує голос: хто дасть йому воду або їжу, матиме справу зі мною, переклади це всім дикунам у Санта-Марія де Ньєві, бо вони хоч і вдають із себе дурників, хоч і всміхаються, але в душі напевне киплять від злості. І перекладач: син повії, сеньйоре капрал, ескабінодиявол, лається. Тепер солдати лише посміхаються, крадькома дивлячись на капрала, а він: дуже добре, нехай ще раз лайнеться, я йому покажу, коли його спустять униз…

Якийсь чоловік, худий, засмаглий, виходить їм назустріч, знімає солом’яний капелюх, і сержант відрекомендовує його: це Андріан Ньєвес, сеньйоре лейтенант, знає мову агварунів й іноді допомагає нам як перекладач, він найкращий лоцман в окрузі, і ось уже два місяці працює на поліцейську дільницю. Лейтенант і Ньєвес подають один одному руки, а Чорний, Малюк, Важкий і Блондин відходять від письмового столу. Ось він, пане лейтенант, це той поганин — так тут називають дикунів, — і лейтенант усміхається: я думав, що вони відрощують волосся аж до землі, а переді мною лисий. Голова Хума вкрита пушком, прямий червонястий шрам ділить навпіл його вузьке чоло. Він середнього зросту, кремезний, вбраний у потертий ітапак, який вкриває його від пояса до колін. На безволосих грудях — бузковий трикутник з трьома кружечками, симетрично розташованими по периметру, щоки прикрашені трьома паралельними рисками. Він має також татуювання по обидва боки рота: два чорних хрестики. Вираз обличчя спокійний, але в жовтих очах чаїться непокора і якийсь фанатичний блиск. А сержант: відтоді, коли його так поголили, він голиться сам, пане лейтенант, і це дуже дивно, бо для дикунів позбутися волосся найпринизливіша річ. Лоцман усе пояснить, вони саме розмовляли про це, поки чекали вас. Може, з допомогою дона Адріана ми порозуміємося з поганином, тому що попереднім перекладачем був знахар Паредес і ніхто нічого не розумів. І Важкий: той корчмар лише вдає, що вміє говорити по-агварунському, але це неправда, він ледве мимрить щось там по-їхньому. Ньєвес і Хум гарчать, жестикулюють. Сеньйоре лейтенант, він каже, що не може повернутись до Уракуси, доки йому все не віддадуть назад, але хоче повернутись, і тому голить собі голову — в такому вигляді він при всьому бажанні не може з’явитися перед своїми одноплемінниками. І чи ж не дурний? Так, а зараз нехай врешті пояснить, що йому повинні віддати. Лоцман Ньєвес підходить до агваруна ближче, плює і, вказуючи на офіцера, починає вимахувати руками, а Хум, який уважно слухає, раптом киває головою, й теж плює. Ну, ну! Тут не хлів, нехай не плюється. Адріан Ньєвес, одягаючи капелюх, пояснює: це тому, щоб лейтенант знав, що він каже правду. І сержант: це такий дикунський звичай — хто, розмовляючи, не плюється, той бреше. А офіцер: цього ще не вистачало, він же затопить нас у слині. Ми віримо йому, Ньєвесе, нехай не плюється. Хум схрещує руки на грудях, кружечки на його грудях зникають, трикутник зморщується. Потім Хум починає швидко говорити, майже без пауз, увесь час спльовуючи навсебіч і не відриваючи погляду від лейтенанта, який стукає підборами і незадоволеним поглядом супроводжує кожен плювок. Хум махає руками, його голос лунає усе натхненніше…

І перекладач: красти, диявол, уракусакаучук, дівчинка, солдатиреатегі, пане капрал. Ну й пика! Щоб захистити очі від сонця, капрал Роберто Дельгадо знімає пілотку і притуляє її до лоба, — ну, нехай викаблучується далі, нехай верещить, ми тут луснемо зі сміху. Запитай у нього, де він навчився тих прокльонів. А перекладач: умова є умова, згоден, хазяїн Ескабіно, спустити, сеньйоре капрал. Солдати починають роздягатись, дехто вже біжить у бік річки, але капрал Дельгадо й далі стоїть біля підніжжя капірон. Спустити? Ні, ні, надто рано, нехай буде вдячний, що капітан Артеміо Кірога добра людина, бо коли б це від мене залежало, то запам’ятав би на все життя. Ну, що ж ти більше матір не згадуєш, га? Спробуй лишень, повикаблучуйся перед своїми земляками, які дивляться на тебе. А перекладач: гаразд, сеньйоре капрал, син повії. І капрал: ну, ще раз, нехай повторить, бо, власне, саме тому я залишився тут…

Лейтенант закладає ногу на ногу й відкидає назад голову: ідіотська історія, без початку й кінця, про які абетки торочить цей дивак? То така книжка з малюнками, пане лейтенант, щоб навчати дикунів патріотизму; в управі їх залишилося ще трохи, але вони вже спорохніли, дон Фабіо може їх вам показати. Лейтенант розгублено дивиться на жандармів, а тим часом агварун і Адріан Ньєвес далі гарчать упівголоса. Офіцер звертається до сержанта: чи це правда про дівчинку? Хум голосно: дівчинка! Диявол! А Важкий: т-с-с, зараз говорить лейтенант, — і сержант: хто там його знає, тут дівчат крадуть день у день, можливо, це й правда, хіба не казали, що ті бандити з Сантьяго завели собі цілий гарем? Але цей поганин усе мішає докупи, і важко зрозуміти, що мають спільного абетки з тим його каучуком і з тією дівчинкою? У нього в голові все переплуталось. А Малюк: якщо це були солдати, то ми з ними не маємо нічого спільного, чому він не йде скаржитись до гарнізону Борха? Лоцман і Хум гарчать, жестикулюють, і Ньєвес: він там був уже два рази, однак ніхто не хотів його вислухати, лейтенанте. А Блондин: треба бути дуже злопам’ятним, щоб ворушити цю справу вже стільки часу, сеньйоре лейтенант, він міг би вже про це й забути. Лоцман і Хум гарчать, жестикулюють, і Ньєвес: Хум каже, що в селищі у всьому звинувачують його, і він не хоче повертатись до Уракуси без каучуку, шкур, абеток і дівчинки, хай побачать, що він був правий. Хум говорить далі, зараз повільніше, не підіймаючи рук. Два хрестики рухаються водночас з губами, як два пропелери, які не можуть розкрутитись на повні оберти, — починають обертатись і сповільнюються, знову починають і знову зупиняються. Про що він зараз каже, доне Адріан? І лоцман: згадує цю історію й клене всіх, хто його повісив. Лейтенант перестає клацати підборами: повісили? Малюк вказує у бік площі Санта-Марія де Ньєви: на тих капіронах, пане лейтенант. Паредес може вам це розповісти, він був присутній при тому, казав, що дикун скидався на апарайму[24], бо її так чіпляють сохнути. Хум видає зливу гортанних звуків, зараз він не плюється, але шалено жестикулює, і лоцман: його повісили на капіронах за те, що він казав правду, лейтенанте. А той: яку правду?..

І перекладач: піруванці, сеньйоре капрал! Кричить, піруванці! А капрал Дельгадо: вже зрозумів, не треба цього перекладати, я не розмовляю по-поганському, але маю вуха, ти що, вважаєш мене за дурня?..

О господи, — лейтенант стукає кулаком по столу, — що це за нісенітниця, так ви ніколи не закінчите, піруванці — означає перуанці, еге ж? Це правда?..

І перекладач: гірше, ніж кров’ю обливатись, гірше, ніж вмирати, сеньйоре капрал. І боніноперес і теофілоканьяс, не розумію, сеньйоре капрал. Але капрал Дельгадо розуміє: так звати заколотників. І дарма Хум їх кличе, бо вони вже надто далеко, а коли б вони тут з’явилися, то їх би також повісили…

Чорний сидить на краєчку стола, решта жандармів стоїть. Сеньйоре лейтенант, це йому таку кару влаштували. Кажуть, усі скупники та солдати були розлючені й хотіли з ним самі розквитатися, проте тодішній губернатор, сеньйор Хуліо Реатегі, стримав їх. А що то були за типи? Більше не повертались сюди? Якісь агітатори, здається, вдавали з себе вчителів, пане лейтенант, в Уракусі дикуни їх послухали, знахабніли й надурили скупника, що купував у них каучук. А Важкий: якогось там Ескабіно, але він уже помер. Дон Фабіо добре знав його, сеньйоре лейтенант, і найкраще було б, якби ви з ним порозмовляли самі — він розповів би вам усе з подробицями; до того ж губернатор приятелював з сеньйором Хуліо Реатегі. А Ньєвес не був тоді присутній? Ні, сеньйоре лейтенант, він у Санта-Марія де Ньєві лише два місяці, раніше він жив далеко звідси, на Укайялі. А Важкий: справа була не лише в тому, що вони ошукали скупника, сюди додалася ще історія з тим капралом з Борха…

І перекладач: капралдельгадо диявол, син повії! Капрал Дельгадо розчепірює усі пальці й показує: Хум уже десять разів згадав матір, я рахував. Нехай собі кричить, скільки душі завгодно, я тут залишився, щоб він міг лаятися й далі…

Отой капрал, сеньйоре лейтенант, узяв відпустку й поплив до Багуа разом з лоцманом і помічником. В Уракусі агваруни напали на них, капрала й помічника побили, а лоцман зник: одні кажуть, що його забито, а інші — що він дезиртирував, сеньйоре лейтенант, скориставшися з нагоди. І тому в Уракусу приїхала каральна експедиція, Хума привезли сюди й покарали, повісивши за руки на капіроні. Це було більш-менш так, правда, доне Адріан? Лоцман погоджується: так, сержанте, але я не був тоді присутній, хто зна, що там діялось. Ага, ага, — лейтенант дивиться на Хума, Хум дивиться на Ньєвеса, — цей дикун не такий вже й святий, як може здатися спочатку. Лоцман гарчить, і агварун різко відповідає, жестикулюючи, плюючись, тупаючи ногами, — він розказує зовсім інше, лейтенанте. І лейтенант: ну, ясна річ, а яка ж його версія? Він каже, що капрал почав їх обкрадати і уракуси змусили його віддати вкрадене; що лоцман утік, стрибнувши у воду, а скупник обдурював їх, і тому вони не хотіли з ним торгувати. Але лейтенант немовби не чує, він з цікавістю й деяким здивуванням уважно оглядає агваруна з ніг до голови: скільки часу ви тримали його підвішеним, сержанте? Цілий день тримали, а пізніше дали хльосту, так розповідає знахар Паредес, — і Чорний: його шмагав той самий капрал з Борха, — а Блондин: у віддяку за того лупня, якого він дістав від поган з Уракуси, сеньйоре лейтенант. Хум ступає крок наперед, зупиняється перед офіцером, плює. Його обличчя набирає майже веселого виразу, жовті очі лукаво блищать, кумедна гримаса кривить рота. Він торкається шраму на лобі й повільно, церемонно, як штукар, повертається довкола себе, а тоді вказує на свою спину: від плечей аж по стегна тягнуться прямі, паралельні, блискучі смуги червоного кольору, намальовані фарбою ачоте. Це ще одне з його дивацтв, сеньйоре лейтенант, перед тим як прийти, він завжди себе так розмальовує, — а Малюк: це в нього якийсь заскок, бо агваруни не мають звичаю розмальовувати собі спину, — і Блондин: ось бори, сеньйоре лейтенант, інша річ, вони розмальовують собі спину, живіт, ноги, зад, одне слово, все тіло, — а лоцман Ньєвес: це щоб не забути, як його шмагали нагайкою, так він пояснює…

Аревало Бенсас витирає очі: чи не з’їхав він з глузду, що він кричить, там, нагорі? Хуліо Реатегі стоїть, спершись спиною на капірону, — усю подорож так на нас і кричав: піруванці. А капрал Роберто Дельгадо підтверджує: сеньйоре, він лає всіх підряд — капітана, губернатора й мене також, ніяк не вдається вправити йому мізки. Хуліо Реатегі кидає швидкий погляд угору, — нічого, вправимо, — і, коли опускає голову, очі в нього сльозяться, — трохи терпіння, капрале, ну й сонце, геть засліплює. А перекладач: каже, волосся, абетка, дівчинка, шахраї, — і Мануель Агіла: можна подумати, що він п’яний, так марять ці дикуни, коли напиваються свого масато; ну, мабуть, треба вже йти до черниць, бо вони нас чекають, ходімте, губернаторе…

Ні, матерям не випадало втручатися, сеньйоре лейтенант, хіба ви не знаєте, що вони чужоземки? Але знахар Паредес казав, що мати Анхеліка (тепер, після смерті матері Асунсьйон, вона найстарша в місії) прийшла вночі на площу й почала просити, щоб його зняли, навіть зчепилася з солдатами. Старенька хотіла, щоб над ним змилосердилися, вона найзадерикуватіша з черниць, хоча вже дихає на ладан. І Чорний: наприкінці почали йому припікати пахви гарячими яйцями, це той капрал надумав, з болю дикун вив і підстрибував аж до неба, кричав: сучі діти, піруванці! Лейтенант знову клацає підборами, — це ж не засіб, чорт забирай, — і барабанить пальцями по столу, — тут дійшло до знущань, але що ми зараз можемо вдіяти, це було так давно. Що він каже? Нехай йому лише віддадуть те, що забрали, сеньйоре лейтенант, і він повернеться до Уракуси. Сержант розводить руками: а хіба я не казав, що це упертюх. Той каучук уже давно перетворився на підошви, шкури, на валізки чи гаманці, і хто зна, де зараз може бути та дівчинка; я пояснював йому це сто разів, пане лейтенант. Офіцер замислюється, підперши кулаком підборіддя, — він завжди може податися до Ліми й звернутися до міністерства; можливо, Управління в справах індіанців дасть йому відшкодування, ану ж бо, Ньєвесе, запропонуйте йому це. Вони гарчать, і раптом Хум кілька разів підряд киває головою: лімауряд! Жандарми посміхаються, лише лоцман і лейтенант поважні. Абетколіма! Сержант знову розводить руками: ви ж бачите, що це дикун, сеньйоре лейтенант? Хіба можливо втовкмачити йому такі речі? Для нього Ліма чи уряд нічого не означають. Однак Адріан Ньєвес і Хум далі гарчать, обмінюються жестами та плювками, агварун часом замовкає й примружує очі, немовби замислюючись, потім обережно вимовляє декілька фраз, вказуючи на офіцера. Щоб я поїхав з тобою? Чоловіче, ясна річ, я б із задоволенням вибрався на прогулянку до Ліми, але це неможливо. Тоді Хум вказує на сержанта. Ні, з тобою ніхто не зможе поїхати, ані сержант, ані жандарми, ані Ньєвес, пошукай краще того Реатегі, знову навідайся до форту Борха чи роби, як знаєш, жандармерія не буде викопувати мертвяків і займатися давніми справами. Сержанте, я падаю від утоми, в мене злипаються очі, час нарешті кінчати з цим. Адже це солдати з гарнізону й місцева влада розправилися з ним, то хто ж його зараз підтримає? Адріан Ньєвес запитально дивиться на сержанта, — що ж йому все-таки сказати, — і на лейтенанта, — перекласти це все? Офіцер позіхає, ліниво розтуляючи зів'ялі губи, а сержант нахиляється в його бік: мабуть, найліпше сказати «гаразд»? Йому віддадуть каучук, шкури, абетки, дівчинку, — все, що завгодно. І Важкий: що ви, сеньйоре сержант, хто йому це все поверне, адже Ескабіно мертвий, — і Малюк: може, за ваш рахунок, сеньйоре сержант? — а той: для більшої переконливості дамо йому папірець з підписом. Ми з лейтенантом Сіпріано не раз так робили, і допомагало, сеньйоре лейтенант. Ставили йому штамп на половину папірця — і готово: іди шукай собі з ним сеньйора Реатегі та ескабінодиявола, щоб віддали тобі все. А Важкий: значить, обдурити його, сеньйоре сержант?! І лейтенант: залагодження справ у такий спосіб мене не влаштовує, я не можу нічого підписати, бо ця справа дуже давня. А сержант: та це ж буде лише клаптик газети, більше нічого, і підпис несправжній, отож він піде собі заспокоєний. Дикуни вперті, однак вірять у все, що їм кажуть, він цілі місяці й роки шукатиме Ескабіно й сеньйора Реатегі…

Гаразд, а тепер дайте йому щось поїсти, і нехай собі спокійно йде, та щоб ніхто його не смів і пальцем торкнути, капітане, прошу це сказати своїм людям. А капітан: з радістю, доне Хуліо, — кличе капрала, — зрозуміло? Кару закінчено, і щоб ніхто його й пальцем не торкнув, — а Хуліо Реатегі: найважливіше, щоб він повернувся до Уракуси. Ніколи більше не бити солдатів, ніколи не обманювати хазяїна, якщо уракуси добре поводяться, то й християни добре поводяться, перекажи йому це…

Сержант вибухає сміхом, який прояснює його кругле обличчя: хіба я не казав, сеньйоре лейтенант! Вони позбулися його в такий самий спосіб, — але офіцер: мені це не подобається, я не звик отак розв'язувати справи. І Важкий: Монтанья не Ліма, тут доводиться мати справу з чунчами. Лейтенант підводиться, — сержанте, мені голова йде обертом від усієї цієї історії, не будіть мене, хоча б довкола й світ гинув. Чи не хочете ще пивця, перш ніж піти спати? Ні. Може, принести глечик з водою? Трохи пізніше. Лейтенант махає жандармам рукою, виходить. Площа Санта-Марія де Ньєви повна індіанців, жінки сидять колом на землі й щось перемелюють, у декотрих на колінах діти, які ссуть грудь. Лейтенант зупиняється посеред стежки і, затулившись рукою від сонця, дивиться поперед себе на капірони — міцні й високі. Повз нього проходить худющий пес, офіцер супроводжує його поглядом і тоді бачить лоцмана Адріана Ньєвеса. Той підходить до лейтенанта, показує йому клаптики газети: цей Хум не такий дурний, як думає сержант, подер папірець на клаптики й кинув на площі, я щойно їх знайшов.

— Я відкрию вам таємницю, про яку ви навіть не підозрюєте, сеньйоре сержант, — сказав Важкий, притишуючи голос, — але щоб ніхто не почув.

Чорний, Малюк і Блондин розмовляли біля стойки з Паредесом, що розливав анісову горілку в склянки. Якийсь хлопчина вийшов з корчми, несучи три глиняних горнятка, перетнув спорожнілу площу Санта-Марія де Ньєви і зник у напрямку поліцейської дільниці. Яскраве сонячне проміння золотило капірони, дахи й стіни халуп, однак землю затягував білявий туман, — здавалося, він напливав з річки Ньєви.

— Вони не чують, — мовив сержант. — Що за таємниця?

— Я вже знаю, хто та дівчина, яка живе у Ньєвесів. — Важкий виплюнув чорні зернятка папайї і витер хустинкою спітніле обличчя. — Та, що так нас зацікавила тієї ночі.

— Ось як? — відгукнувся сержант. — А хто вона?

— Це та, що виносила сміття у черниць, — прошепотів Важкий, позираючи краєчком ока у бік стойки. — Її вигнали з місії за те, що допомогла втекти вихованкам.

Сержант попорпався в кишенях, але цигарки лежали на столі. Він закурив, глибоко затягнувся, випустив хмару диму. Муха, що потрапила в неї, заметушилась і з дзижчанням втекла.

— А як ти це виявив? — спитав сержант. — Ньєвеси познайомили тебе з нею?

— Мовби ненавмисно, сеньйоре сержант, я став прогулюватися довкола хижки і сьогодні вранці побачив її, вона працювала по господарству разом із дружиною Ньєвеса; Боніфація, ось як її звати. А чи ти, Важкий, не помилився? З якого дива вона жила б у Ньєвесів, адже вона майже черниця? Ні, відтоді, як її вигнали, вона вже не послушниця й не носить їхнього вбрання, а я її впізнав. Невеличка, сеньйоре сержант, хоча все при ній, зграбна, авжеж. І, напевне, молоденька, але тільки нічого не кажіть іншим.

— Ти що, мене пліткарем вважаєш? — спитав сержант. — Годі вже з тими дурними повчаннями.

Паредес приніс дві склянки анісової горілки й постояв біля вікна, доки сержант і Важкий пили. Потім, витерши стіл ганчіркою, повернувся до каси. Чорний, Блондин та Малюк пішли до дверей, і, коли переступили поріг, рожевий полиск сонця запалив їм шиї й обличчя. Туман здійнявся вище, здалеку жандарми мали вигляд безногих калік або подорожніх, що долають убрід спінену річку.

— Не чіпай Ньєвесів, вони мої друзі, — попередив сержант.

— Та хто збирається їх чіпати? Але це божевілля не скористатися з такої нагоди, сеньйоре сержант. Ми єдині, хто про це знає, як добрі друзі, хіба ж ні? Я візьму своє, а тоді поступлюся вам, усе навпіл, згода? — Сержант почав кашляти, — я такого поділу не люблю, — і, випускаючи дим з рота й ніздрів, — якого дідька, чому це мені повинні, залишатися рештки?

— Бо ж я її перший побачив, сеньйоре сержант, — сказав Важкий. — І довідався, хто вона. Але дивіться-но, що тут робить лейтенант?

Він вказав на площу, звідки надходив лейтенант у свіжій сорочці, по пояс занурений у хмари туману й мружачи очі від сонця; коли він підійшов, його штани і черевики були вогкі від пари.

— Ходімте зі мною, сержанте, — звелів він ще зі сходів. — З нами хоче побачитися дон Фабіо.

— Прошу не забувати про те, що я вам сказав, сеньйоре сержант, — прошепотів Важкий.

Лейтенант з сержантом занурилися по пояс в туман. Пристань і низенькі хатини довкола вже були поглинуті напливами його хвиль, які здіймалися до самих покрівель. Проте узгір’я було залите сліпучим світлом, будівлі місії чітко блищали, а стовбури дерев, гублячись у тумані, сяяли чистими кронами, на них сріблясто іскрилося павутиння.

— Ви піднімались до черниць, сеньйоре лейтенант? — спитав сержант. — Дівчиськам, певно, дали хльосту, га?

— Їх вже пробачили, — відповів лейтенант. — Сьогодні вранці їх водили на річку. Ігуменя сказала мені, що та, яка захворіла, вже почуває себе краще.

На сходах губернаторського будинку вони обтрусили вогкі штани, витерли підошви, забруднені грязюкою. Крізь густу металеву сітку, що правила за двері, нічого не було видно. Відчинила їм стара боса агварунка, вони увійшли. Всередині стояла приємна прохолода, пахло городиною. Вікна були зачинені, кімната занурена у напівтінь, і ледве можна було вирізнити розвішані на стінах луки, фотографії, пучки стріл. Довкола килима з чамбіри стояло декілька крісел-гойдалок. Дон Фабіо з’явився на порозі сусідньої кімнати, — лейтенанте, сержанте, — усміхнений, худорлявий, із сяючою лисиною, простягуючи руку, — ви можете собі уявити, надійшов наказ! — плеснув офіцера по плечу, — як життя? — а тоді, приязно жестикулюючи, — ну, подобається вам ця звістка? Просто не віриться! Але спершу чи не випити нам пива?.. Губернатор віддав розпорядження по-агварунському, і стара служниця принесла дві пляшки пива. Сержант вихилив склянку одним духом, лейтенант перекладав свою з руки в руку — в нього був стурбований, розгублений вигляд; дон Фабіо пив, як пташка, маленькими ковточками.

— Сеньйоре губернатор, наказ передали черницям по радіо? — спитав лейтенант.

— Так, сьогодні вранці, і вони одразу повідомили мене. Дон Хуліо завжди казав: цей міністр підриває усю справу, це мій найлютіший ворог, нічого з того не вийде. І то була найщиріша правда, ви ж самі бачите — змінився міністр, і вмить надійшов наказ.

— Стільки часу вже минуло, — мовив сержант. — Я навіть уже забув про тих бандитів, сеньйоре губернатор.

Дон Фабіо Куеста посміхався далі: треба вирушити якомога швидше, щоб повернутися раніше, аніж почнуться дощі; повені на Сантьяго — це суцільні водоверті й повалені дерева, а скільки людських життів загубили ті повені!

— У нас лише четверо людей на посту, цього недостатньо, — сказав лейтенант. — До того ж один жандарм повинен залишитися тут, щоб стерегти дільницю.

Дон Фабіо лукаво підморгнув, — але ж новий міністр товариш дона Хуліо, розумієте, друже. Він уже все залагодив, і ви попливете не самі, а з солдатами з гарнізону Борха. Вони теж отримали наказ, лейтенанте. Офіцер випив трохи пива й озвався без особливого ентузіазму: ага, гаразд, це вже інша річ. Але я не можу собі цього пояснити, — і заклопотано похитав головою, — це щось на зразок воскресіння Лазаря, доне Фабіо. Що ж, так уже в нашому краю заведено, лейтенанте; колишній міністр відтягував і відтягував, гадаючи лише, як би то нашкодити донові Хуліо і не беручи до уваги, скількох інших людей він кривдить. Та краще пізно, ніж ніколи, правда?

— Але ж давно вже немає скарг на тих бандитів, доне Фабіо, — сказав лейтенант. — Остання була, коли я тільки-но приїхав до Санта-Марія де Ньєви, порахуйте, скільки часу минуло відтоді.

А яке це має значення, лейтенанте? Не було скарг тут, так є в інших місцях, і, зрештою, ті каторжники повинні заплатити за все, що накоїли. Налити вам ще пива? Сержант кивнув головою і знову осушив склянку одним духом. Ідеться не про те, сеньйоре губернатор, просто ми можемо даремно проїздити, мабуть, отих бандитів там давно немає. А якщо дощі почнуться раніше, то скільки часу нам доведеться просидіти в лісах? Нічого, нічого, сержанте, ви маєте бути в гарнізоні Борха за чотири дні, і ще ось що, лейтенанте, ви повинні знати: ця справа донові Хуліо запала близько до серця. Через тих бандитів він втратив дуже багато часу і нервів, а такі речі він не пробачає. Хіба ви, лейтенанте, не казали, що мрієте вирватися звідси? Дон Хуліо допоможе вам, якщо все добре піде, приязнь цієї людини варта золота, я знаю про це з власного досвіду.

— Ах, доне Фабіо, — засміявся офіцер, — як добре ви мене знаєте? Вцілили у саме яблучко.

— І навіть сержант виграє на цьому, — додав губернатор, плескаючи у долоні від задоволення. — Ясна річ! Адже я вам вже казав, що дон Хуліо і новий міністр — друзі.

Ну, гаразд, доне Фабіо, ми зробимо все, що зможемо. Налийте нам ще по скляночці, ми повинні оговтатися, новина справила на нас величезне враження. Вони пили, розмовляли, жартували, сидячи в прохолодній, запашній напівтіні, потім губернатор провів їх аж до сходів і там з ними попрощався. Тепер туман укривав усе, крізь його запону невиразно виднілися халупи, дерева й постаті людей, які кружляли по площі, немов утікаючи від когось. Вдалині наспівував чийсь сумний голос.

— Спершу ганяйся за дівчиськами, а тепер ще ось це, — сказав сержант. — Пливти в цю пору по Сантьяго — невелике задоволення, вимордуємося геть, сеньйоре лейтенант. Кого ви залишите на дільниці?

— Важкого, йому все важко, — відповів лейтенант. — А що, ти сам хотів би залишитися, га?

— Але Важкий служить у сельві багато років, — заперечив сержант. — У нього є досвід, пане лейтенант. Чому б не залишити Малюка, він такий хирлявий?

— Залишиться Важкий, — відрізав лейтенант. — І не роби такої гримаси. Мені все це лайно також не до вподоби, але ж ти чув, що сказав губернатор: після такої подорожі наша доля зміниться, і ми виберемося звідси. Збігай за Ньєвесом і приведи до мене додому інших, треба розробити план операції.

Сержант хвилину нерухомо постояв у тумані, запхавши руки в кишені. Потім з похиленою головою перетнув площу, пройшов повз пристань, що затонула в густому тумані, й попрямував далі слизькою брудною стежкою. Повітря було насичене електрикою і тривожним карканням ворон. Коли він зупинився напроти хижки лоцмана, то розмовляв сам із собою, руки м'яли кашкет, а гетри, штани й сорочка були забризкані грязюкою.

— Що за диво, у такий час, сержанте? — Лаліта витискувала волосся, перехилившись через поручні; вода стікала з її обличчя, рук і плаття.

— Та проходьте, підіймайтеся, сержанте.

Нерішучий, замислений, все ще безмовно ворушачи губами, сержант зійшов по сходах, на терасі подав руку Лаліті, а коли озирнувся, перед ним стояла Боніфація, також геть мокра. Світло-жовта сукня обліпила її тіло, мокре волосся оздоблювало її обличчя, як тока[25], зелені очі дивились на сержанта з неприхованою радістю. Лаліта викручувала подоли спідниці, — прийшли провідати мою гостю, сержанте? — і прозорі краплинки спливали по її ногах, — ось вона. Ми ловили рибу і через той туман втрапили до річки, уявіть собі, нічого не було видно, але вода така чудова, тепла, — і Боніфація, ступивши крок уперед: чи принести щось поїсти? Замість відповіді Лаліта вибухнула сміхом і зайшла до хижки.

— Сьогодні вранці тебе бачив Важкий, — сказав сержант. — Чому ти не вбереглася від чужих очей? Хіба я тобі не казав, що це мені не до вподоби?

— Ви її ревнуєте, сержанте? — засміялася з вікна Лаліта. — Що вам до того, що її хтось там бачив? Хіба ви хочете, щоб вона все життя переховувалась?

Боніфація дуже серйозно, допитливо вдивлялася сержантові в обличчя, в її поведінці вчувався переляк і знічення.

Він підступив до неї, очі Боніфації зблиснули страхом, однак вона не рушила з місця, а сержант поклав їй руку на плече й звернувся до Лаліти: сеньйоро, я не хочу, щоб вона розмовляла з Важким і з жодним чоловіком.

— Я не можу їй цього заборонити, — сказала Лаліта, й Акіліно, який визирнув у вікно, засміявся. — І ви також не можете. Ви ж не її брат, сержанте. Коли станете її чоловіком, тоді будь ласка.

— Я не бачила його, — пробелькотіла Боніфація. — Це неправда, він не бачив мене, він лише говорить так.

— А ти не принижуйся, не будь дурною гускою, — порадила Лаліта. — Краще дай йому трохи підстав для ревнощів, Боніфаціє.

Сержант раптово притягнув Боніфацію до себе, — ніколи більше не з’являйся Важкому на очі, — і двома пальцями підвів їй підборіддя, — не тільки йому, а й жодному чоловікові, — і Лаліта знову вибухнула сміхом, а біля голівки Акіліно з’явилися ще дві. Троє хлопчаків повитріщали на сержанта очі, — так, жодному чоловікові. Боніфація вчепилася за сорочку сержанта, й губи її затремтіли: я присягаю вам.

— Дурна, — зауважила Лаліта. — Видно, що ти не знаєш чоловіків, а особливо тих, які в мундирах.

— Я повинен їхати, — сказав сержант, обіймаючи Боніфацію. — Ми не повернемося раніш, аніж через три тижні, можливо, через місяць.

— І я з вами, сержанте? — Адріан Ньєвес у трусах стояв на сходах, плескаючи себе долонею по брунатному і жилавому тілі. — Тільки не кажіть мені, що вихованки знову втекли.

Коли я повернуся, то ми одружимося, маленька, — голос у нього затремтів, і сержант дурнувато засміявся, а Лаліта тим часом радісно кричала, бігала по терасі, потім з розкритими обіймами кинулася до Боніфації, і вони поцілувалися. Лоцман Ньєвес потис руку сержантові, який повискував від сміху, — доне Адріан, я зворушений і хотів би, щоб ви з дружиною були свідками на весіллі. Сеньйора Лаліта добре знала, що я потраплю в розставлену нею пастку, — а Лаліта: я з самого початку впевнилася, що ви, сержанте, порядна людина, можна, я вас обійму? Справимо бучне весілля, побачите, як вас буде вшановано. Боніфація, втративши голову, обіймала то сержанта, то Лаліту, цілувала руки лоцману, підкидала в повітря дітей. Ми з великою приємністю будемо свідками, сержанте, залишайтеся на вечерю. Зелені очі Боніфації блищали, а Лаліта: збудуєте собі дім, ось тут, близенько, — смутнішали, — ми вам допоможемо, — веселішали, — і сержант: вона повинна як слід шануватися, сеньйоро, я не хочу, щоб вона зустрічалася будь з ким, доки я подорожуватиму, — а Лаліта: звичайно, я не дозволю їй підійти навіть до дверей, ми прив’яжемо її.

— А куди ми тепер попливемо? — поцікавився лоцман. — Знову з черницями?

— Це ще було б добре, — сказав сержант. — Тепер з нас бебехи витрусять, доне Адріан. Уявіть собі, надійшов наказ. Пливемо на Сантьяго шукати тих бандитів.

— На Сантьяго? — вигукнула Лаліта й замовкла, заніміла, напіввідкривши рота, а лоцман Ньєвес, обіпершись об поручні, дивився на річку, на туман, на дерева. Хлопчаки стрибали довкола Боніфації.

— З солдатами з гарнізону Борха, — вів далі сержант. — Але чому ви засмутилися? Немає жодної небезпеки, нас буде багато. А може, ті бандити вже від старості повмирали?

— Зверніться до Пінтадо, він живе там, нижче, — вказав рукою в туман Адріан Ньєвес. — Він дуже добре знає ці місця й один з найкращих лоцманів. Треба його якнайшвидше повідомити, бо іноді він у цей час іде рибалити.

— Тобто як це? — спитав сержант. — Ви не хочете пливти з нами, доне Адріан? Це ж усього на три тижні, і ви заробите добрі гроші.

— Я хворий, у мене лихоманка, — мовив лоцман. — Нудить мене, голова йде обертом.

— Але ж, доне Адріан, — наполягав сержант, — який ви хворий. Чому ви не хочете пливти з нами?

— У нього лихоманка, він повинен лягти в ліжко, — сказала Лаліта. — Йдіть швидше до Пінтадо, доки він удома.

І коли смеркло, вона втекла, як він їй звелів, спустилась униз по яру, — а Фусія: чого ти так спізнилася, швидше в човен. Вони віддалилися від Учамали, не вмикаючи двигуна, майже в темряві, і Фусія весь час: тебе не бачили, Лаліто? Погано було б, якщо бачили, я головою ризикую, не знаю, навіщо це роблю, — а вона, лежачи на носі човна: обережно, водоверть, каміння ліворуч. Урешті вони пристали до якогось похилого берега, сховали човен і полягали на піску. А він: я ревнивий, Лаліто, не кажи мені про того пса Реатегі, я з ним би не зв’язувався, але мені був потрібен човен та харчі, нас чекають важкі дні, ось побачиш, усе буде гаразд, — і вона: я тобі допоможу, Фусіє. А він: усі казатимуть, що я утік в Бразілію, їм набридне шукати мене, Лаліто, кому спаде на думку, що я подався в ці краї? Коли ми дістанемося до Еквадору, то не буде жодних клопотів, — і раптом: роздягайся, Лаліто, — а Лаліта: мене мурахи покусають, Фусіє, — але він: однаково роздягайся. Пізніше лило цілу ніч, і вітер розвівав плащ, яким вони вкрилися, доводилось повсякчас відганяти москітів та кажанів. Вдосвіта сіли в човен, і доки не почалися стрімнини, подорож можна було витримувати: з’являвся човник — вони ховались, з’являлося селище, казарма, літак — вони знову ховались. Минав тиждень без дощів: вони пливли від хвилини, коли з’являлося сонце, до хвилини, коли воно зникало, і, щоб заощадити консерви, ловили рибу. Після полудня шукали якийсь острів, піщану косу чи мілину і спали під охороною багаття. Повз селища пропливали поночі, не вмикаючи двигуна, а Фусія: греби дужче, Лаліто, — і вона: руки в мене болять, течія надто сильна, — а він: дужче, чорт забирай, вже небагато лишилося. Поблизу Барранки вони зустріли рибалку, поїли разом з ним. Вони йому: втікаємо, — а він: може, допомогти вам чимось? І Фусія: хочемо купити бензину, в нас закінчується, — а він: дайте гроші, я попливу до селища й привезу вам. Пливли два тижні крізь тіснини, пізніше ховалися біля струмків й озерець, заблукали, човен двічі перекидався, закінчилося пальне, і одного ранку: Лаліто, не плач, вже допливаємо, дивися, це уамбіси. Вони впізнали мене, думають, що я знову приплив купувати каучук. Уамбіси дали їм хижку, їжу й дві мати, так вони прожили багато днів. А Фусія: бачиш, як зв’язуватись зі мною, краще б тобі було залишитися в Ікітосі з матір’ю. І вона: що, як одного дня тебе вб’ють, Фусіє? — а він: одружишся з якимось уамбісом, ходитимеш з голими цицьками, розмалюєш себе рупією, індиго й ачоте, жуватимеш їм маніоку для масато, бачиш, що на тебе чекає. Вона плакала, уамбіси сміялись, а він: дурна, я пожартував, ти, може, перша біла жінка, яку вони бачать, колись давно я приплив сюди з одним приятелем з Майобамби, і вони показали нам голову християнина, що заплив на Сантьяго у пошуках золота. Тобі страшно? І вона: так, Фусіє. Уамбіси приносили їм м’ясо махаса[26] й чоски[27], рибу, маніоку, одного разу — зелених гусениць, від яких їх занудило, а іноді — оленину. Фусія розмовляв з ними з ранку до вечора, і вона: скажи мені, про що ти їх розпитуєш, що вони тобі кажуть? — а він: так, нічого особливого. Коли ми з Акіліно припливли сюди вперше, то привернули їх до себе горілкою й жили в них шість місяців. Потім ми привозили їм ножі, різний крам, карабіни, анісівку, а вони давали нам каучук, шкури, тепер я теж не можу на них поскаржитися, вони були моїми клієнтами, а стали моїми друзями, без них я давно землю гриз би, — і вона: так, гаразд, але пливімо вже, Фусіє, адже кордон близько. А він: ці люди куди ліпші від скупників каучуку, починаючи з того сучого сина Реатегі, подумай, як він повівся зі мною, завдяки мені він заробив стільки грошей, але не захотів мені допомогти, це вже другий раз уамбіси мене рятують. І вона: коли ж ми попливемо до Еквадору, Фусіє, ось-ось почнуться дощі, і ми не виберемося звідси. Він уже перестав балакати про кордон і проводив безсонні ночі — сидів на маті, прогулювався, балакав сам до себе, а вона: що з тобою, Фусіє, може, я тобі чимось допоможу, бо я ж твоя дружина? — і він: тихо, я думаю. Одного ранку Фусія встав, узяв мачете і збіг униз по схилу, а вона згори: не роби цього, Христа ради, благаю тебе, боже мій, боже мій — однак він почав розбивати човен, доки не висадив дно і човен не затонув. Коли Фусія піднявся нагору, то мав задоволений вираз обличчя. Пливти до Еквадору без одягу, без грошей і документів? Це божевілля, Лаліто, тутешня поліція зв’язана з еквадорською, давай побудемо трохи в Перу, тут я можу розбагатіти, все залежить від уамбісів і від зустрічі з Акіліно, ось людина, яка нам потрібна, ходімо, я тобі все поясню, — і вона: що ти наробив, Фусіє, боже милосердний. А він: сюди ніхто не припливе, коли виїдемо звідси, про мене вже забудуть, та й зрештою в нас будуть гроші й у разі потреби ми кожному заткнемо пельку. І вона: Фусіє! — а він: мушу знайти Акіліно, — і вона: навіщо ти її затопив, я не хочу вмирати в сельві, — а він: не кажи дурниць, треба ж замести сліди. І одного дня вони випливли з двома уамбісами в бік Сантьяго. Їх супроводжували хмари москітів, хриплі голоси птахів-сурмачів, а вночі, не зважаючи на багаття і ковдри, в які вони загорталися, кажани ширяли над ними, кусаючи їх за пальці ніг, у ніс, у шию. І Фусія: ні в якому разі не слід підходити до річки, там можна наштовхнутися на солдатів. Вони пропливли по вузеньких протоках, під склепіннями волохатого листя, по смердючих багниськах, по лагунах, наїжачених гілками дерев, йшли стежками, які уамбіси прорубували своїми мачете, несучи човен на спинах. Харчувалися, чим доведеться — корінням, кислими пагонами, відварами з трав; якось вони забили тапіра й на тиждень запаслися м’ясом. Лаліта: не можу більше, Фусіє, ноги мене не тримають, обличчя все подряпала, — а він: вже недовго лишилося. Нарешті дістались до Сантьяго, там вони з’їли рибку чітарі, яку спіймали між річковим камінням і підкоптили, та броненосця, якого вполювали уамбіси. І Фусія: бачиш, Лаліто, майже дійшли, це добрий край, є їжа, все обертається на краще, — а вона: обличчя, в мене горить, Фусіє, клянусь тобі, що більше не можу. На день вони зробили привал, потім попливли далі, вгору по Сантьяго, спиняючись, щоб поспати й поїсти в селищах уамбісів, де жили дві-три родини. Через тиждень вони полишили річку й кілька годин пливли вузькою протокою, куди не сягало сонце, — вона так заросла, що їхні голови дотикалися до гілок. Нарешті вони випливли, і Фусія: поглянь, Лаліто, це острів, найкраще місце, яке може існувати серед лісів і боліт. Перш ніж висадитися, він наказав уамбісам пропливти довкола, і вона: ми що, будемо тут жити? А він: острів захований з усіх боків, на берегах високий ліс, онде — зручне місце для причалу. Коли вони висадились, уамбіси почали верещати, закочуючи очі й показуючи кулаки. І Лаліта: що сталося, Фусіє, чому вони сердяться? — а він: тхори, чорт забирай, боягузи, хочуть вертатися, злякалися лупун. Над урвищем і вздовж усього острова високою стіною здіймалися величезні лупуни з жорсткими, кривими стовбурами і потворними наростами, на яких можна було сидіти. А вона: не кричи так на них, Фусіє, вони образяться. Фусія й уамбіси довго сперечалися, горлаючи та жестикулюючи, врешті він їх переконав, й уамбіси пішли за ним у зарості, що вкривали острів. І Фусія: чуєш, Лаліто? Тут повно птахів, чуєш, як тріскочуть папуги? Коли вони побачили уакауї[28], що пожирав червону змію, уамбіси заверещали, а Фусія: полохливі смердючі тхори, — і Лаліта: ти здурів, навколо суцільний ліс, як ми зможемо в ньому жити! — а він: думаєш, я ні про що заздалегідь не потурбувався? Я жив тут з Акіліно й знову тут буду жити, і розбагатію тут, побачиш, що все збудеться. Вони повернулись до урвища, Лаліта спустилася в човен, а Фусія й уамбіси знову подалися до лісу, і раптом над лупунами здійнявся стовп свинцевого диму, запахло паленим. Фусія й уамбіси вискочили з хащів, пострибали в човен: перепливши озеро, вони розбили табір на іншому березі, біля гирла протоки. І Фусія: коли вогонь ущухне, залишиться велика галявина, Лаліто, тільки б не пішов дощ, — а вона: тільки б не повіяв вітер, бо вогонь перекинеться сюди. Дощу не було, пожежа тривала біля двох днів, а вони й далі сиділи на тому місці біля гирла протоки, оточені важким, смердючим димом палаючих лупун і катауа[29], попелом, що кружляв у повітрі; сиділи й дивилися на сині язики полум’я, на снопи іскор, які з гучним сичанням падали в озеро, слухали, як тріщить острів, охоплений пожежею. І Фусія: вже готово, дияволи згоріли, — а Лаліта: не дратуй їх, вони в це вірять, — а він: та вони ж не розуміють мене і, крім того, бачиш, сміються, бо я раз і назавжди вилікував їх від страху перед лупунами. Вогонь розчищав острів, розганяючи тварин; з хмар диму вилітали зграї птахів, а на берег вибігали мавпи, які з вереском стрибали на гілля та стовбури дерев, що плавали у воді. Уамбіси заходили в воду, хапали одразу кількох і розбивали їм голови мачете, а Фусія: бачиш, Лаліто, який вони бенкет собі влаштовують, от і минула в них злість, — а Лаліта: я теж хочу їсти, хоча б і мавп’ячого м’яса, так зголодніла. Коли вони повернулися на острів, то побачили випалену галявину, однак над урвищем у багатьох місцях залишилася щільна стіна лісу. Почали розчищати місцину, цілий день кидали в озеро обгорілі стовбури, обвуглених птахів, змій, — і Фусія: скажи, що ти задоволена, — а вона: так, Фусіє, — і він: віриш у мене, — а вона: так. Утворився великий рівний майданчик, уамбіси звалили дерева, нарубали гілок, зв’язали їх ліанами, і Фусія: поглянь, Лаліто, це вже справжній дім, — а вона: не зовсім, проте ліпше, ніж ночувати в лісі. Наступного ранку, прокинувшись, вони побачили, як чорно-жовтий пакуар звивав гніздо навпроти хижки, його пера іскрилися між листям. І Фусія: маємо щастя, Лаліто, то добрий знак, це товариський птах, він прилетів, бо знає, що ми тут лишаємось.

І тієї ж суботи сусіди забрали тіло з Зеленого Дому, загорнули його в простирадло й віднесли на ранчо пралі Хуани Бауро. Багато чоловіків та жінок з Гальїнасери прийшли туди, щоб віддати покійній останню шану, а Хуана Бауро плакала цілу ніч, іноді поривалася цілувати руки, очі й ноги померлої. Вдосвіта жінки випровадили Хуану з кімнати, і отець Гарсія допоміг покласти тіло в труну, придбану на зібрані гроші. Тієї неділі отець Гарсія відправив святу месу в каплиці на ринку і йшов на чолі жалобного походу, а з цвинтаря вернувся до Гальїнасери разом з Хуаною Бауро: жителі бачили, як він прямував по Пласа де Армас, оточений жінками, блідий, з палаючими очима й стиснутими кулаками. До походу пристали жебраки, волоцюги, чистильники взуття; коли всі дійшли до ринку, натовп займав уже всю ширину вулиці. Там, ставши на лаву, отець Гарсія почав кричати. Довкола відкривалися двері, перекупки, бажаючи його послухати, виходили зі своїх яток, двох жандармів, які хотіли розігнати збіговисько, облаяли і закидали камінням. Крики отця Гарсії чутно було навіть на різниці, а приїжджі, що сиділи в «Північній зірці», застигнуті зненацька, замовкли й дивувалися: хто це галасує, куди йдуть ці жінки? Таємничий, невпинний жіночий гамір розносився цілим містом, а тим часом, під небом, в якому ширяли стривожені шуліки, не вгавав отець Гарсія. Ледве він замовк, почувся лемент укляклої біля його ніг Хуани Бауро, і тоді жінки починали приглушено гомоніти, перешіптуватись. А коли надійшли жандарми зі своїми жезлами, збурене море людей на чолі з розгніваним отцем Гарсією, який люто потрясав розп’яттям, рушило їм назустріч, і коли жандарми хотіли перепинити жінкам дорогу, посипалася злива каміння та грізних окликів; жандарми задкували, ховалися по будинках, деякі падали, і море поглинало їх. Так збурений галасливий натовп дістався до Пласа де Армас, озброєний палицями й камінням; коли він проходив, у дверях засувалися засуви і замикалися віконниці, імениті громадяни ховалися в костьолі, а новоприбулі, тиснучись у під’їздах, спантеличено дивилися на цей потік, що розливався далі й далі. Отець Гарсія бився з жандармами? І вони побили його? Подерта сутана оголила його молочно-білий торс, довгі кістляві руки. Він, як і раніше, високо здіймав розп’яття й хрипко кричав. Потік проплив повз «Північну зірку», обкидав будинок камінням, і шибки кафе розлетілися вщент. Потім жінки заполонили Старий міст, його столітній кістяк затріщав, захитався, як п’яний, і коли вони, проминувши «Ріо бар», увійшли до Кастілії, багато з них вже мали в руках смолоскипи, а з шинків бігли люди, завивання все зростало, смолоскипів усе більшало. Потік докотився до пустелі, і здійнялася хмара пилюки, велетенський, легкий, золотистий смерч, в якому можна було розрізнити обличчя жінок, кулаки, вогні.

Під сліпучою ясністю полуденної пори Зелений Дім із своїми зачиненими дверима й вікнами здавався безлюдним. Його рослинні стіни злегка поблискували в сонячному світлі, сором’язливо тьмяніючи по кутках; у спокої цієї будівлі було щось таке, як у пораненому олені, — прихована беззахисність і покора, страх перед натовпом, що наближався. Отець Гарсія та жінки дісталися до дверей, крик ущух, і на мить усе знерухоміло в величезному напруженні. Але потім залунав вереск, і подібно до мурах, які покидають свої лабіринти, коли їх затоплює річка, почали вискакувати розмальовані й напівроздягнуті повії — вони штовхалися та вили. Голос отця Гарсії знову загримів над натовпом, що хвилювався, наче море, і до повій простягнулися незліченні руки, схожі на щупальця, які хапали їх, кидали на землю і лупцювали. А отець Гарсія та жінки увірвалися в Зелений Дім, миттю заполонили його, і всередині розлігся гук нищення: розбивали склянки й пляшки, ламали столи, дерли простирадла й завіси. З першого поверху, з другого і з вежі ринула злива хатнього начиння. Крізь розпечене повітря летіли квіткові горшки, нічники, побиті умивальники, миски, тарілки, розпороті матраци, косметика, а салюти схвальних криків вітали кожен предмет, який, викресливши параболу, вгрузав у пісок. Дехто з-поміж спостерігачів, передусім жінки, вже сперечалися з-за речей і лахів, лаялися та сварились. Посеред того хаосу перелякані й притихлі, ще тремтячи, повії підводилися з землі, падали одна одній в обійми, плакали, заспокоювали одна одну. Зелений Дім палав: пурпурові язики полум’я звивалися посеред попелястого диму, який обважніло клубочачись, здіймався у п’юранське небо. Натовп почав задкувати, крики вщухли: нападниці й отець Гарсія бігцем покинули будівлю, душачись, кашляючи і плачучи від диму.

Біля балюстради Старого мосту, на бульварі Малекон, з дзвіниць, дахів і балконів сотні людей споглядали пожежу: гідру з червоними і блакитними головами, яка звивалася під чорним склепінням диму. Лише коли завалилася струнка вежа і, гнані легеньким вітерцем, полетіли до річки жарини, тріски та попіл, з’явилися жандарми. Змішавшись з натовпом жінок, вони були приголомшені й зачаровані, як і всі інші, тим вогненним видовиськом. І раптом натовп пожвавлено загудів, люди почали штовхатися ліктями, розлягся шепіт жінок та жебраків: «Він іде, онде він».

Він ішов з боку Старого мосту: гальїнасерки і роззяви озиралися, щоб подивитись на нього, розступалися перед ним, ніхто його не затримував. Волосся він мав скуйовджене, обличчя брудне, у погляді застиг несамовитий переляк, губи тремтіли. Його бачили вчора п’яного в одному з шинків Мангачерії, де він з’явився надвечір з арфою під пахвою, заплаканий, аж посинілий. Провів там цілу ніч, співаючи у проміжках між п’яною гикавкою. Мангачі підходили до нього: «Як то було, доне Ансельмо? Що трапилося? Чи правда, що ви жили з Антонією, що тримали її в Зеленому Домі, що вона померла?» А він стогнав, плакав, урешті впав на підлогу, п’яний ущент. Заснув, а коли прокинувся, знову зажадав горілки і пив далі, шарпав арфу, поки в шинок не забіг хлопчак і не крикнув: «Зелений Дім горить, доне Ансельмо! Підпалили його! Гальїнасерки і отець Гарсія, доне Ансельмо!»

На бульварі Малекон кілька чоловіків і жінок заступили йому дорогу, — ти викрав Антонію, ти вбив її, — подерли на ньому одяг, а коли він кинувся тікати, закидали його камінням. Лише на Старому мості дон Ансельмо почав кричати і благати, а люди: брехня, він просто боїться, що його лінчують. Однак він не вгавав, і перелякані повії: так, це правда, вона всередині. Дон Ансельмо, впавши на коліна, благав, закликаючи небо у свідки, і тоді люди знітилися, відчули себе незручно, жандарми почали розпитувати гальїнасерок, почулися суперечливі відповіді, — а якщо це правда, треба подивитися, нехай покличуть доктора Севальйоса. Кілька мангачів, загорнувшись у мокрі рядна, пірнули в дим і за хвилину вибігли назад, задихані й знеможені, — туди неможливо ввійти, суцільне пекло. Чоловіки та жінки діймали отця Гарсію: якщо це правда, отче, бог вас покарає. Він дивився то на одних, то на інших, заглиблений у свої думки. Дон Ансельмо виривався з рук жандармів, — дайте мені рядно, я ввійду, змилуйтеся наді мною. І коли з’явилася Анхеліка Мерседес, коли всі пересвідчились, що дівчинка тут, ціла й неушкоджена, в обіймах куховарки, коли побачили, як зворушений арфіст дякував небу, цілуючи руки Анхеліки Мерседес, то багато жінок розчулилися. Вони голосно співчували дівчинці, втішали арфіста і обурювались, навіть кляли отця Гарсію, засипали його докорами. Приголомшений, заспокоєний натовп оточив дона Ансельмо, і ніхто, ані повії, ані гальїнасерки, ані мангачі, не дивився вже на Зелений Дім, охоплений полум’ям, яке починав гасити незмінний дощ піску, повертаючи пустелі те, що їй, власне, належало.

Непереможні увійшли як завжди, — ударом ноги розчахнувши двері й співаючи гімн: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.

— Можу тобі, дівчино, розповісти тільки те, що я чув тієї ночі, — сказав арфіст. — Ти ж знаєш, я майже сліпий. Це мене й врятувало від поліції, дали мені спокій.

— Молоко вже гаряче, — озвалася з-за стойки Чунга. — Дикунко, допоможи мені.

Дикунка встала з-за столика музикантів, підійшла до бару і разом з Чунгою принесла глечик молока, хліб, змолоту каву та цукор. Світло в залі ще було ввімкнуте, але крізь вікна вже лилося ясне денне світло.

— Дівчина не знає, як це було, Чунго, — вів далі арфіст, попиваючи маленькими ковтками молоко. — Хосефіно їй не розповів.

— Коли я його запитую, то він ухиляється, — промовила Дикунка. — Облиш, каже, чого це тебе так цікавить, облиш, бо я починаю ревнувати.

— Мало, що безсоромник, то він ще й лицемір і цинік, — зауважила Чунга.

— Коли вони увійшли, тут сиділо лише два клієнти, — сказав Болас. — За тим столом. Одним з них був Семінаріо.

Брати Леон і Хосефіно вмостилися за стойкою бару; вони галасували й клеїли дурня: ми тебе кохаємо, Чунго, Чунгіто, ти наша королева, наша мамуся, Чунго, Чунгіто.

— Припиніть дуріти і замовляйте що-небудь або забирайтесь геть, — крикнула Чунга. І звернулася до оркестру: — Чому ви не граєте?

— А ми не могли, — сказав Болас. — Непереможні здійняли галас. Одразу було видно, що вони дуже збуджені.

— Бо тієї ночі в них була купа грошей, — мовила Чунга.

— Дивись, дивись. — Мавпа показував їй паку банкнотів і облизувався. — Як ти думаєш, скільки тут?

— Але ж ти ласа до грошей, Чунго, он які очі стали, — вколов її Хосефіно.

— Певно, крадені, — відрізала Чунга. — Що вам подати?

— Вони вже були напідпитку, — сказала Дикунка. — Бо тоді завжди починають жартувати і співати.

Приваблені галасом, на сходах з’явилися три дівиці: Сандра, Ріта, Марібель. Однак, побачивши непереможних, вони розчаровано скривилися, перестали красуватись, і раптом розлігся гучний сміх Сандри, — це ви, і треба ж таке, — але Мавпа простягнув до них руки, — ідіть сюди, замовляйте що хочете, — і показав їм банкноти.

— Подай щось і музикантам, Чунго, — попросив Хосефіно.

— Чудові хлопці, — всміхнувся арфіст. — Завжди нас пригощають. Я знав, дівчино, батька Хосефіно. Він був човнярем, перевозив отари, які приганяли з Катакаоси. Карлос Рохас, дуже симпатичний чоловік.

Дикунка знову наповнила чашку арфістові й насипала цукру. Непереможні сіли за один стіл з Сандрою, Рітою та Марібель і згадували партію в покер, яку вони щойно зіграли в «Королеві». Молодий Алехандро з замисленим виразом обличчя попивав каву: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, а зараз ідуть спідниці задирати.

— Ми їх чесно виграли, Сандро, клянуся тобі. Нам щастило.

— Усі козирі тричі підряд, чи хтось бачив що-небудь подібне?

— Спочатку вони наспівували слова, — сказав арфіст зичливим веселим голосом. — А потім підійшли до нас, щоб ми їм заграли гімн. Стосовно мене, то я не був проти, але сказав, що спершу вони мусять попросити дозволу в Чунги.

— А ти, Чунго, кивнула їм головою, мовляв, можна, — нагадав Болас.

— Вони смітили грошима як ніколи, — пояснила Чунга Дикунці. — Чому б мені було не догодити їм?

— Ось так іноді й починаються лиха, — сказав Молодий, зробивши рукою, сповнений меланхолії. — Через якусь пісеньку.

— Співайте так, щоб ми вловили мелодію й підхопили її, — розпорядився арфіст. — Ну, Молодий, Боласе, наставте добре вуха.

Поки непереможні хором співали гімн, Чунга гойдалася в своєму кріслі-гойдалці немов добросерда господиня, а музиканти відбивали ногами ритм і крізь зуби повторювали слова. Потім усі на повен голос заспівали під акомпанемент гітари, арфи і тарілок.

— Годі вже, — крикнув Семінаріо. — Досить вже цих хамських співів.

— Доти він не звертав уваги на галас, був дуже спокійний, розмовляв зі своїм приятелем, — сказав Болас.

— Я побачив, як він схопився, — докинув Молодий. — Мов навіжений, я думав, що кинеться на нас.

— Судячи з голосу, він не був п’яний, — пригадував арфіст. — Ми послухались його й перестали грати, але він не вгамувався. О котрій це було, Чунго?

— Рано. Він прийшов просто зі своєї гасієнди, у чоботях і штанях для верхової їзди, з револьвером.

— Той Семінаріо був справжнісіньким биком, — вигукнув Молодий. — І дивився зловісно. Чим дужча людина, тим лютіша.

— Дякую, брате, — мовив Болас.

— Ти виняток, Боласе, — всміхнувся Молодий. — Тіло в тебе боксера, а душа ягнятка, як каже маестро.

— Ну гаразд, сеньйоре Семінаріо, — заспокоїв його Мавпа. — Ми лише співаємо гімн. Дозвольте запросити вас на пиво.

— Але він уже розлютився, — сказав Болас. — Щось його вкусило, і він шукав бійки.

— Отже, ви і є ті півники, які задираються на площах і вулицях? — спитав Семінаріо. — Але б’юся об заклад, що мене ви не зачепите.

Ріта, Сандра й Марібель навшпиньках пішли до бару, а Молодий і Болас затулили собою арфіста, який, сидячи на ослінчику, почав зі спокійним виразом обличчя настроювати арфу. І тоді Семінаріо: я також ще не старий, вмію розважитись і побавитись, — б’є себе в груди, — але працюю, спину гну на власній землі, не люблю волоцюг, голоти, — хитається з боку в бік у світлі фіолетової лампочки, — дрантя всякого, тих, що дурників із себе вдають.

— Ми молоді, сеньйоре, не робимо нічого поганого.

— Ми знаємо, що ви дуже сильні, але це не підстава нас ображати.

— Чи це правда, що якось ви схопили одного хлопця з Катакаоса і закинули його на дах? Це правда, сеньйоре Семінаріо?

— Невже вони так принижувалися перед ним? — спитала Дикунка. — Не сподівалася цього від них.

— Боїтеся мене, ага! — сміявся Семінаріо, вже заспокоєний. — Хочете підлеститись?

— Коли доходить до справи, чоловіки завжди скисають, — мовила Чунга.

— Не всі, Чунго, — заперечив Болас. — Коли б він зчепився зі мною, я б йому показав.

— Він був озброєний, і непереможні злякалися, — тихо озвався Молодий. — Страх, як і кохання, притаманний людині.

— Ти ба, який філософ! — пирхнула Чунга. — Але мені твоя філософія до одного місця, кажу це так, про всяк випадок, якщо ти про це ще не знав.

— Шкода, що хлопці відразу ж не пішли геть, — зітхнув арфіст.

Семінаріо повернувся за свій столик, непереможні — за свій, але на їхніх обличчях не було й сліду недавніх веселощів: нехай лише вп’ється, то тоді ми покажемо йому, хоча ні, він ходить озброєний, краще це відкласти як-небудь на потім, а може, спалити йому ваговозик? Він там стоїть біля клубу Грау.

— Краще вийдемо, залишимо його тут і підпалимо Зелений Дім, — запропонував Хосефіно. Пари бляшанок гасу й сірника вистачить. Так як це зробив отець Гарсія.

— Загорівся б, немов суха солома, — сказав Хосе. — І селище, і навіть стадіон.

— Краще спалімо всю П’юру! — вигукнув Мавпа. — Таку величезну пожежу було б видно навіть з Чіклайо. Уся б пустеля багряніла.

— А попіл опадав би аж у Лімі, — докинув Хосе. — Проте слід зберегти Мангачерію.

— Звичайно, ясна річ, — погодився Мавпа. — Ми вже б знайшли якийсь засіб.

— Мені було п’ять років, коли спалахнула пожежа, — промовив Хосефіно. — Ви що-небудь пам’ятаєте?

— Не з самого початку, — відповів Мавпа. — Ми пішли туди наступного дня, зі всіма хлопчаками селища, але нас прогнали поліцейські. Кажуть, що ті, які прибігли першими, понакрадали купу речей.

— Пам’ятаю лише, як смерділо паленим, — сказав Хосефіно. — І що було видно дим, і що обвуглилося багато ріжкових дерев.

— Попросимо старого, щоб розповів нам, — сказав Мавпа. — Пригостимо його пивом.

— Хіба вони не вигадали цього? — спитала Дикунка. — Чи говорили про іншу пожежу?

— Це так жартують п’юранці, дівчино, — відповів арфіст, — Нема чого їм вірити, коли вони говоритимуть про це. Справжня вигадка.

— Ви не втомилися, маестро? — затурбувався Молодий. — Вже близько сьомої, можна йти додому.

— Мені ще не хочеться спати, — відказав дон Ансельмо. — Нехай перевариться сніданок.

Спершись ліктями на стойку бару, непереможні намагалися переконати Чунгу: дозволь йому трохи посидіти з нами. Хіба тобі шкода, ми хочемо лише порозмовляти. Чунго, Чунгіто, не будь такою лихою.

— Вас усі дуже люблять, доне Ансельмо, — мовила Дикунка. — Я також, бо ви мені нагадуєте одного дідуся з моїх країв, якого звали Акіліно.

— Такі щедрі, такі симпатичні, — сказав арфіст. — Підвели мене до свого столу й поставили пиво.

Старий спітнів. Хосефіно тицьнув йому-в руку склянку, він випив її одним духом і хекнув. Потім витер собі кольоровою хустинкою чоло, густі сиві брови й висякався.

— Просимо вас по-приятельському, дідусю, — наполягав Мавпа, — розкажіть нам про пожежу.

Арфіст почав шукати на столі склянку, замість своєї схопив склянку Мавпи і вмить спорожнив її. Про що мова, яка пожежа? — і знову висякався.

— Я був тоді ще хлопчаком і з бульвару Малекон бачив полум’я, а також людей, які бігли з ряднами та відрами води, — сказав Хосефіно. — Арфісте, чому ви не хочете нам цього розповісти? Що вам може зашкодити після стількох років?

— Не було ні пожежі, ні Зеленого Дому, — стверджував арфіст. — Людські вигадки, хлопці.

— Чому ви глузуєте з нас? — правив своєї Мавпа. — Будьте відважні, арфісте, розкажіть нам хоч трішечки.

Дон Ансельмо підніс до рота два пальці, немовби затягувався. Молодий подав йому цигарку, а Болас — сірника. Чунга загасила світло в залі, і сонячне світло потоками ринуло до помешкання. Непереможні напосідали: чи то правда, що згорів дехто з дівиць, чи правда, що будинок підпалили гальїнасерки, чи ви були всередині, чи отець Гарсія зробив оте зі злості, чи з релігійних мотивів, чи правда, що донья Анхеліка врятувала Чунгіту, а то б вона згоріла живцем?

— Байки, — запевнив арфіст, — люди вигадують, щоб подражнити отця Гарсію. Належало б уже дати спокій бідолашному старому. А зараз, хлопці, вибачте, мені треба працювати.

Він підвівся й, простягнувши руки, подріботів до оркестрового кутка.

— Бачите? Удає з себе дурня, як завжди, — сказав Хосефіно. — Так я і думав.

— У такому віці вже й мозок м’якне, — докинув Мавпа. — Може, він про все забув. Слід було б запитати отця Гарсію, але хто ж відважиться.

І саме тоді відчинилися двері й увійшов патруль.

— Бісові діти, — пробурмотіла Чунга. — Прийшли випити надурняк.

— Патруль — це мається на увазі Літума й ще двоє поліцейських, Дикунко, — пояснив Болас. — Вони зазирали сюди щовечора.

У затінку під банановими деревами Боніфація випросталася й подивилась у бік селища: через площу Санта-Марія де Ньєви в напрямку пристані бігли чоловіки та жінки, збуджено махаючи руками. Боніфація знову схилилася над рівними грядками, але за хвилину підвела голову: збуджені люди безперервно бігли через площу. Вона крадькома позирнула на хижку Ньєвесів: Лаліта й далі підспівувала, пораючись по господарству; над очеретяною покрівлею звивався сивий димок, на обрії ще не було видно лоцманового човна. Боніфація обійшла хижку, наблизилася до прибережних заростей і по кісточки у воді побрела берегом у напрямку селища. Крони дерев зливалися з хмарами, стовбури — з темно-жовтими смугами мілин. Вже почалася повінь, і мутна течія річки несла кущі, вкриті мохом корчі, квіти, грудки землі, нечистоти, дохлих гризунів. Озираючись навсебіч, поволі, обережно, як слідопит, Боніфація пробралася крізь очерет і за поворотом побачила пристань: поміж паль і човнів нерухомо стояли люди, а за кілька метрів від плавучого молу погойдувався заякорений пліт. Присмерк забарвив ітапаки й обличчя агварунок у блакитний колір, були там також чоловіки у штанях, підгорнутих до колін, оголені по пояс. Вона помітила курінь на кормі плоту, якірну линву, що напиналася й провисала в міру того, як погойдувався пліт. Над очеретом пролетіла зграя чапель, і Боніфація зблизька почула тріпотіння крил, підвела голову, побачила тоненькі білі шиї, рожеві тіла, що віддалялися. Потім, пригинаючись, побрела далі, вже не берегом, а через зарості, дряпаючи собі руки, обличчя й ноги гостролистом, колючками, жорсткими ліанами, посеред дзижчання комах, відчуваючи липуче лоскотання у п’ятах. Там, де зарості ось-ось мали закінчитися, неподалік від згромадження людей вона зупинилась і сіла навпочіпки: рослинне склепіння зімкнулося над нею. Зараз вона могла спостерігати крізь зелене сплетіння ромбів, шестигранників, неймовірних кутів. Старий аніскільки не квапився: він спокійно ходив по плоту, старанно розставляючи скрині перед гамірними глядачами, які нетерпляче жестикулювали. Входив до куреня, повертався з якимось крамом, — з сувоями тканини, з черевиками чи зі скляним намистом, — і поважно розкладав усе це на скринях. Він був удягнутий в шорти, і Боніфація бачила його ноги, такі ж худі, як і руки, бачила його обличчя, обпечене сонцем бронзове обличчя, й гриву білого шовковистого волосся, яке хвилею спадало йому на плечі. Старий ще досить довго приносив різне хатнє начиння, кольорові оздоби, набивну тканину. Чим більше речей він діставав з куреня, тим дужче зростав шум, і Боніфація спостерігала, як раділи язичники й християнки, як зачаровано, жадібно дивилися вони на намиста, гребені, дзеркальця і всілякі прикраси, як чоловіки поглинали очима рівно розставлені на краєчку плоту пляшки, консервні бляшанки, пояси і мачете. Старий уважно подивився на свою роботу, повернувся до людей, і вони юрбою кинулися вперед, захлюпали ногами по воді, оточуючи пліт. Але старий стріпнув своєю білою гривою, стримав їх порухом руки. Вимахуючи веслом, як списом, він змусив їх позадкувати і встановити чергу. Першою була дружина Паредеса. Товста, незграбна, вона ніяк не могла видертися на пліт. Старий змушений був їй допомогти. Вона довго все перебирала, нюхала пляшечки, нервово м’яла тканини, мацала мило, і люди почали нарікати, доки вона не повернулася на пристань, ідучи по пояс у воді й тримаючи над головою квітчасту сукню, намисто й білі черевички. Одна за одною жінки залазили на пліт. Дехто вибирав товари повільно й недовірливо, інші безперервно торгувалися, а були й такі, що плакали і погрожували, наполягаючи знизити ціну. Деякі християнки поверталися на пристань з повною торбою припасів, деякі язичниці — лише зі жменькою скляних кульок для намиста, але ніхто не повертався з порожніми руками. Коли пристань спорожніла, було вже темно, і Боніфація підвелась. Ньєва розлилася, білі бурунці хвиль пропливали під навислим над річкою гіллям, танули біля її колін. Боніфація була вимазана землею, стебла трави заплуталися в її волоссі, прилипли до сукні. Старий старанно упорядковував товари, складав на носовій частині плоту скрині. Над Санта-Марія де Ньєвою небо було кольору смоли, і зірки світилися, як совині очі, але на іншому боці Мараньйону над темною цитаделлю обрію блакитна смуга ще опиралася ночі, а місяць сходив з-за будівель місії. Постать старого розпливалася темною плямою на ще темнішому тлі, його волосся блищало, немов риб’яча луска. Боніфація подивилася в бік селища: світилися тільки будинок губернатора й шинок Паредеса, та ще у вікнах головної будівлі місії тремтіли відблиски ламп. Темрява повільно ковтала хижки довкола площі, капірони, стрімку стежку. Боніфація покинула своє сховище і, зігнувшись, швидко побрела до пристані. Мул біля берега був м’який, теплий, вода у заплаві здавалася нерухомою, проте за кілька метрів від берега Боніфація відчула силу течії, — теплої і впертої, яка змусила її підгрібати руками, щоб не знесло надто далеко. Вода вже сягала дівчині до підборіддя, коли вона схопилася за линву й побачила білі штани старого, гриву волосся, почула його голос: надто пізно, приходь завтра. Боніфація трохи підтягнулася над плотом, сперлася на нього долонями, а старий, схилившись над водою, почав запитувати в неї: ти говориш по-іспанському, розумієш мене?

— Дуже добре, — відповіла Боніфація. — Дозвольте мені піднятись на хвилинку.

— Ти, мабуть, витягла крадькома у чоловіка гроші, тому й прийшла в цю пору, — сказав старий. — А якщо він завтра зажадає, щоб ти йому їх повернула?

Старий сплюнув у річку і засміявся. Він сидів навпочіпки, його довге, розвихрене волосся спадало вздовж обличчя. Боніфація бачила його темне чоло без зморщок і очі, що блищали, мов два полум’яні звірятка.

— А зрештою, чого це мене повинно турбувати? — мовив старий. — Я лише роблю свою справу. Ну, залазь.

Він простягнув їй руку, але Боніфація вже спритно видерлася на пліт і витискала сукню, розтирала руки. Намисто? Черевички? Скільки в тебе грошей? Боніфація сором’язливо усміхнулася, — чи не потрібно для вас, доне Акіліно, зробити якусь роботу? — а її очі неспокійно, тривожно дивилися на губи старого, — може, ви хочете, щоб я вам готувала їжу, поки ви перебуватимете в Санта-Марія де Ньєві? Може, хочете, щоб я приносила овочі, почистила пліт? Старий підійшов до неї, — звідки я тебе знаю? — придивився ближче, оглянув з ніг до голови, — десь я вже тебе бачив, так?

— Я хотіла б якоїсь тканини на сукенку, — попросила Боніфація і закусила губу. Потім вказала рукою на курінь, і очі її заблищали. — Тієї жовтої, яку ви сховали останньою. Я вам відпрацюю, ви мені скажіть лише, що робити, і я зроблю.

— Жодних виробітків, — сказав старий. — Значить, не маєш грошей?

— Мені б тканини на сукню, — прошепотіла Боніфація тихо і вперто. — Може, принести овочів? Чи насолити риби? І я буду молитися за вас, щоб з вами нічого не трапилось під час подорожі, доне Акіліно.

— Я не потребую молитов, — сказав старий, придивляючись до неї, і раптом ляснув пальцями. — Ну, от я тебе й упізнав.

— Я виходжу заміж, не будьте злим, — напосідала Боніфація. — З тієї тканини я пошию собі сукню, я вмію шити.

— Чому ти не в чернечому вбранні? — поцікавився дон Акіліно.

— Я вже не живу у матерів, — відповіла Боніфація. — Вони вигнали мене з місії, а тепер я виходжу заміж. Прошу дати мені ту тканину, і я поки що зроблю вам якусь роботу, а наступного разу, коли ви припливете, то заплачу грошима, доне Акіліно.

Старий поклав руку на плече Боніфації, відсторонив її так, щоб відблиск місяця освітлював її обличчя, й спокійно подивився в зелені благальні очі, на маленьке тіло, з якого стікала вода; це була вже жінка. Матері вигнали тебе, бо ти зв’язалася з якимось чоловіком? З тим, за якого виходиш заміж? Ні, доне Акіліно, з ним я зв’язалася потім, і ніхто у селищі не знає, де я живу. А де ти живеш? Мене взяли до себе Ньєвес та його дружина. Ну що, дасте мені якусь роботу?

— Ти живеш у Адріана й Лаліти? — спитав Акіліно.

— Це вони познайомили мене з тим чоловіком, — сказала Боніфація. — Вони були до мене дуже добрі, як родичі.

— Я зараз попливу до Ньєвесів, — вирішив старий. — Попливеш зі мною.

— А тканина? — наполягала Боніфація. — Не змушуйте мене так довго прохати, доне Акіліно.

Старий нечутно стрибнув у воду, і Боніфація побачила, як біла грива волосся попливла до пристані, а потім повернулася назад. Дон Акіліно піднявся на пліт з линвою на плечі, змотав її і веслом відіпхнув пліт уверх по ріці вздовж берега. Боніфація взяла друге весло і, стоячи з іншого боку, наслідувала рухи старого, який орудував веслом легко, без зусиль. Біля очерету течія стала сильнішою, і дон Акіліно почав маневрувати плотом так, щоб надміру не віддалятись від берега.

— Дон Адріан сьогодні вранці поїхав ловити рибу, та, напевне, вже повернувся, — сказала Боніфація. — Я запрошую вас на весілля, доне Акіліно, але ви дасте мені ту тканину, добре? Я виходжу заміж за сержанта, ви знаєте його?

— Що? За поліцейську пику? Тоді не дам, — відрубав старий.

— Не кажіть так, він християнин; має добре серце, — благально мовила Боніфація. — Запитайте, будь ласка, Ньєвесів, вони сержантові друзі.

У хижці лоцмана горіло декілька ламп, можна було розрізнити постаті, що стояли біля поручнів тераси. Пліт підплив до сходів, почулися вітання, і Адріан Ньєвес увійшов у воду, щоб спіймати линву й прив’язати її до палі. Стрибнувши на пліт, він обійнявся з доном Акіліно, а потім старий піднявся на терасу, і Боніфація побачила, як він обійняв Лаліту, підставив їй обличчя для поцілунків, побачила, як вона цілує його багато разів у чоло, — чи вдалою була подорож? — у щоки, а троє хлопчаків з вереском вчепилися за ноги старого, і він гладив їх по головах, — більш-менш вдалою, тільки йшли дощі, щось вони затягнулися в цьому році.

— Так ось де ти була! — вигукнула Лаліта— А ми тебе скрізь шукати, Боніфаціє. Скажу сержантові, що ти ходила до селища і бачилася з чоловіками.

— Ніхто мене не бачив, — заперечила Боніфація. — Лише дон Акіліно.

— Нічого, ми йому скажемо, нехай поревнує, — засміялася Лаліта.

— Вона прийшла подивитися на крам, — промовив старий, потім узяв на руки найменшого хлопчика, і вони почали куйовдити один одному волосся. — Я стомився, бо мусив працювати цілий день.

— Зараз наллю вам скляночку, доки зготується вечеря, — сказав лоцман.

Лаліта принесла на терасу стілець для дона Акіліно, повернулася в хижку, чути було, як потріскує вугілля в жаровні, запахло смажениною. Хлопчаки залізли старому на коліна, той їх пестив, водночас випиваючи з Адріаном Ньєвесом. Коли Лаліта вийшла на терасу, витираючи руки об спідницю, вони вже допили пляшку.

— Таке гарне волосся, — мовила вона, гладячи дона Акіліно по голові. — Щоразу біліше й тонкіше.

— Хочеш, щоб твій чоловік також заревнував? — всміхнувся старий.

Зараз буде вечеря, доне Акіліно, я приготувала для вас щось таке, що вам смакуватиме, а старий крутив головою, намагаючись вивільнитися з рук Лаліти, — якщо ти не залишиш мене в спокої, то пострижуся. Хлопчаки стояли перед старим у ряд, неспокійно й допитливо дивлячись на нього.

— Знаю, на що вони чекають, — сказав старий. — Я не забув, подарунки є для всіх. Для тебе, Акіліно, справжній чоловічий костюм.

Косуваті очі найстаршого радісно заблищали, а Боніфація сперлася на поруччя. Старий встав, спустився по сходах і повернувся на терасу з пакунками, які хлопці видерли в нього з рук, тоді підійшов до Адріана Ньєвеса. Вони почали розмовляти, і Боніфація побачила, що дон Акіліно час від часу позирає на неї спідлоба.

— Твоя правда, — озвався старий. — Адріан каже, що сержант добрий християнин. Ну то йди і візьми собі ту тканину, це мій весільний подарунок.

Вона хотіла поцілувати йому руку, але дон Акіліно незадоволено ухилився. І поки Боніфація поверталася на пліт, пересувала скриньки й діставала тканину, вона чула, як старий і лоцман таємничо перешіптувалися, а коли крадькома зиркнула на них, то бачила їхні обличчя, наближені одне до одного. Боніфація піднялася на терасу, і вони замовкли. Зараз ніч пахла смаженою рибою, сильний вітер шарпав лісом.

— Завтра дощитиме, — сказав старий, нюхаючи повітря. — Погано для торгівлі.

— Вони вже повинні бути на острові, — промовила Лаліта під час вечері. — Відколи вони відпливли, минуло десять днів. Ти розповів йому, Адріане?

— Дон Акіліно зустрів їх дорогою, — повідомив їй лоцман Ньєвес. — Крім жандармів, там ще були солдати з форту Борха. Сержант правду казав.

Боніфація помітила, що старий скоса, немовби з неспокоєм, дивиться на неї, не перестаючи жувати. Але за хвилину він знову всміхнувся і почав розповідати про свою подорож.

Коли вони відпливли в похід уперше, то повернулися через п’ятнадцять днів. Лаліта сиділа на вершечку яру, сонце забарвлювало озеро в червоний колір, і раптом вони з’явилися біля гирла протоки: один човен, другий, третій. Лаліта схопилася, — треба сховатись, — але зразу ж упізнала їх: у першому човні був Фусія, в другому — Пантача, в третьому — уамбіси. Чому вони повернулися так швидко, адже казали, що через місяць? Вона збігла вниз, до причалу, і Фусія: Лаліто, чи Акіліно вже приплив? А вона: ще ні, — а він: от собацюра. Вони привезли лише кілька крокодилячих шкур, Фусія страшенно лютував: Лаліто, ми поздихаємо з голоду. Уамбіси, розвантажуючи човни, сміялися, їхні жінки крутилися довкола них, без угаву вищали, і Фусія: подивись-но, як ці сучі діти радіють, а було б із чого — припливли ми до селища, однак шапрів там і слід прохолов, отож уамбіси все спалили і відрубали голову собаці. Марна подорож, ані кульки каучуку, лише шкури, які нічого не варті, а ці дурні радіють. Пантача стояв у трусах, шкрябаючи в себе під пахвами, — треба йти в глиб сельви, хазяїне, вона велика й повна багатств, — і Фусія: йолопе, щоб іти далі, нам потрібен лоцман. Вони подалися до хижки, поїли бананів і смаженої маніоки, Фусія увесь час говорив про дона Акіліно: що могло статися зі старим, він мене ще жодного разу не підвів, — а Лаліта: цими днями страшно дощило, очевидно, він десь сховався, аби те, що ми в нього замовили, не намокло. Пантача, лежачи в гамаці, чухав голову, ноги, груди, — а якщо човен перекинувся на порогах, хазяїне? — і Фусія: ну тоді ми пропали, не знаю, що й робитимемо. І Лаліта: не лякайся так, уамбіси засіяли маніокою весь острів, поробили навіть невеличкі комори, — а Фусія: дурниця це все, того врожаю довго ждати, і потім — це дикуни можуть жити з самої маніоки, але не християни, зачекаємо ще два дні — якщо Акіліно не припливе, то потрібно буде щось робити. Через хвилину Пантача заплющив очі й почав хропіти, Фусія трусонув його, — нехай уамбіси, перш ніж уп’ються, порозвішують шкури, — а Пантача: спершу треба трохи відпочити, хазяїне, бо від того веслування я весь як поламаний, — і Фусія: ідіоте, ти що, не розумієш? Залиш мене наодинці з моєю самичкою. А Пантача, вирячивши очі: хазяїне, ви маєте справжню жінку, — і з сумним виглядом: я вже кілька років не знаю, що таке біла жінка, — а Фусія: забирайся геть. Пантача пішов, схлипуючи, — і Фусія: ну от, пішов себе дурманити, швидко, роздягайся, Лаліто, чого ти чекаєш, — а вона: у мене місячні, — а він: ну то й що. Надвечір, коли Фусія прокинувся, вони пішли до селища, де смерділо горілкою масато й заточувалися сп’янілі уамбіси. Пантача кудись подівся. Вони знайшли його на другому боці озера — він розіслав на березі свою мату, і Фусія: ну, хіба я тобі не казав, спить собі найкращим чином. Пантача щось бурмотів крізь зуби, сховавши обличчя в долонях; під горнятком, повним зілля, палав вогонь. По його ногах повзали жуки, і Лаліта: він їх не відчуває. Фусія загасив вогонь, копняком відкинув горнятко в воду, — спробуємо розбудити його, — і вони удвох шарпали Пантачу, — щипали, били, а він крізь зуби: я випадково народився в Куско, хазяїне, душа народилася в Укайялі, — і Фусія: чуєш? — І Лаліта: чую, він як божевільний, — а Пантача: моє серце повне смутку. Фусія тряс його, бив ногами, — ти, клятий горянин, зараз не час для очманіння, не можна спати, ми помремо з голоду, — і Лаліта: він не чує тебе, він зараз в іншому світі. А Пантача крізь зуби: двадцять років я прожив на Укайялі, хазяїне, і захопився полюванням на арапайм, у мене тіло міцне, як дерево, москітам не прокусити. Я чекав, доки на воді з’являться пухирці, то арапайми спливають, щоб подихати повітрям (подай мені острогу, Андреасе, тільки міцніше затягни линву), і я забивав їх з першого удару, і одного разу на Тамайя човен перекинувся, я виплив, а Андреас — ні (ти потонув, братику, сирени затягли тебе на дно, тепер ти будеш їхнім чоловіком, навіщо ти загинув, любий Андреасе). Вони посідали, чекаючи, доки він остаточно прокинеться, і Фусія: це триватиме ще якийсь час, не варто втрачати цього чоловіка, хоч він і наркоман, але потрібен мені, — а Лаліта: навіщо йому ці відвари? — і Фусія: щоб не відчувати себе самотнім. Слимаки й жуки повзали по руках і шиї Пантачі, а він: навіщо я став лісорубом, хазяїне, в сельві собаче життя, краще вода й арапайми. Облиш, Пантачо, казав він, я знаю, що таке малярія, іди краще зі мною, я тобі заплачу більше, ось тобі цигарки, вип’ємо по скляночці, ти моя людина, проведи мене туди, де є кедри і рожеве дерево, збери мені тих, хто на цьому розуміється, — а я: гаразд, піду, скільки даси мені завдатку? Я хотів теж мати дім, дружину і дітей, хазяїне, жити в Ікітосі, як нормальний християнин. І раптом Фусія: Пантачо, що сталося в Агуйатіа? Розкажи мені, адже я твій друг. А Пантача, розплющивши очі, червоні, як мавп’ячий зад: та річка повнилася кров’ю, хазяїне, — і Фусія: чиєю кров’ю, старий? — а він: теплою, густою, мов живиця, яка тече з надрізу, і струмки, і озера, як одна велика рана, хазяїне, повірте мені, — а Фусія: звичайно, я тобі вірю, старий, але звідки стільки теплої крові? І Лаліта: облиш його, Фусіє, не розпитуй більше, він страждає, — а Фусія: заткнися, хвойдо, ну, далі, Пантачо, чия ж то була кров? — і Пантача крізь зуби: того ошуканця Боковича, того югослава, який ошукав нас і був гірший від диявола, хазяїне, — а Фусія: навіщо ти його вбив, як це сталося? — і Пантача: він не хотів платити, казав, тут мало кедра, ходімо далі, і витягав вінчестера, і ще побив одного носія, який вкрав у нього пляшку вина. А Фусія: ти застрелив його? І він: рубанув своїм мачете, хазяїне, аж рука здерев’яніла від удару, — Пантача почав хвицяти ногами і плакати, а Лаліта: дивись, у якому він стані, Фусіє, він збожеволів, — і Фусія: тепер я знаю його таємницю, знаю, чому він був у бігах, коли його зустрів Акіліно.

Вони знову сіли біля мати, почекали ще трохи, Пантача заспокоївся і врешті опритомнів. Хитаючись, він підвівся, почав чухатись, — хазяїне, не гнівайтесь, — а Фусія: ті відвари доведуть тебе до божевілля, й одного дня я дам тобі коліном під зад, — і Пантача: я не маю нікого, життя таке сумне, ось у вас є жінка, і в уамбісів є, навіть у звірів є самички, а я самотній, не гнівайтесь, хазяїне, і ви також, хазяйко.

Вони почекали ще два дні, Акіліно не приплив, отож уамбіси подалися шукати його аж на Сантьяго й повернулися без жодних новин. Тоді вони почали шукати місце для ставка, а Пантача: по інший бік причалу, хазяїне, там урвище стрімкіше, і вода з лупун стікатиме в ставок. Уамбіси закивали головами: правильно, — а Фусія: добре, викопаємо там. Чоловіки зрубали дерева, жінки вирвали траву, і коли утворилася галявинка, уамбіси вистругали і загострили палі, вбили їх по колу. Зверху земля була чорна, глибше — червона. Чоловіки копали котлован, а жінки нагортали землю в ітапаки й скидали до озера. Потім пішов дощ, ставок виповнився за кілька днів, треба було лише пустити туди черепах. Вирушили на світанку, річка розлилася, і їм назустріч пливли ліани та корчі, дряпали їх; на Сантьяго Лаліта затремтіла — в неї почалася лихоманка. Пливли два дні, а Фусія: довго ще? — і уамбіси вказували пальцями поперед себе. Врешті з’явилася піщана мілина, і Фусія: вони кажуть, що це вже тут. Пристали, сховались між деревами, а Фусія: не ворушись, не дихай, бо якщо черепахи почують тебе, то не вийдуть, — і Лаліта: мені млосно, здається, я вагітна, Фусіє, — а він: чорт забирай, заткнись. Уамбіси завмерли, ніби перетворилися на рослини між деревами, очі в них блищали. Нарешті стемніло, зацвіркотали цикади, закумкали жаби, і величезна ропуха-уало вилізла Лаліті на ногу, — так би й цю тварюку прибила, — з липучим поглядом, з білястим черевцем, — а він: не рухайся, вже зійшов місяць, — а вона: не можу стояти, як укопана, Фусіє, мені хочеться плакати і кричати. Ніч була ясною, холодною, віяв легкий вітерець, і Фусія: обманули нас, не вилізуть, жодної не видно, — а Пантача: тихо, хазяїне, вже вилазять, хіба не бачите? Великі, темні, опуклі, вони виринали з води, яка набігала на мілину легкими хвилями, й осідали на піску, потім поволі рухалися вперед, а їхні панцирі зблискували золотими блискітками. Дві, чотири, шість. Черепахи підповзали все ближче й ближче, витягуючи зморшкуваті шиї й незграбно рухаючи головами, — вони бачать нас, чують? — декотрі вже почали рити ямки для гнізд, інші ще тільки вилазили з води. І тоді тихо вистрибнули з-поміж дерев швидкі мідні постаті, а Фусія: біжимо, Лаліто, — а коли добігли до мілини, озвався Пантача: обережно, хазяїне, вони кусаються, ледве мені палець не відхопили, особливо самиці. Уамбіси багатьох уже перевернули на спини і задоволено перегаркувалися між собою. Лежачи на спинах, втягнувши голови, черепахи безпомічно ворушили лапами, і Фусія: порахуй їх, — а Лаліта: вісім штук. Чоловіки прокручували у панцирях дірочки, нанизували черепах на ліану, і Пантача: давайте з’їмо одну, хазяїне, бо дуже я зголоднів од того чекання. Там вони й ночували, наступного дня попливли знову і вночі висадилися на другу мілину, — ще п’ять черепах, нове намисто, — і, переночувавши, попливли далі, — а Фусія: добре принаймні, що сезон відкладання яєць, — і Пантача: здається, в цю пору заборонено ловити черепах, хазяїне, — а Фусія: я все життя роблю те, що заборонено. Зворотний шлях був довгий, човни пливли рядком, повільно, тягнучи за собою черепах, які опиралися, гальмували рух, і Фусія: що ви робите, сучі діти, не бийте їх палицями, бо ще повбиваєте, — а Лаліта: чуєш, що я тобі кажу? Мене нудить, Фусіє, зверни на мене увагу, я вагітна, — а він: завжди з тобою якісь неприємності. В протоці черепахи чіплялися за корчі на дні, отож доводилось щохвилини затримуватися. Уамбіси стрибали у воду, черепахи кусали їх, і вони, виючи від болю, видиралися назад на човни. Коли випливли на озеро, побачили човна і дона Акіліно, який стояв на причалі, махаючи їм хустинкою. Він привіз консерви, горнятка, мачете, анісову горілку, і Фусія: любий дідусю, я вже думав, що ти втонув, — а він: я зустрів човен, повний солдатів, і трохи провів їх, щоб не викликати підозри. І Фусія: яких солдатів, — а Акіліно: в Уракусі була колотнеча, агваруни побили якогось капрала і ніби вбили лоцмана, губернатор Санта-Марія де Ньєви теж плив з ними; якщо агваруни не втечуть, то з них усі бебехи витрусять. Уамбіси занесли черепах до ставка, накидали їм листя, лушпиння, мурах, а Фусія: значить, той мерзотник Реатегі валандається десь поблизу? І Акіліно: солдати хотіли, щоб я продав їм консерви, тому я змушений був викручуватись, — а Фусія: чи вони не казали, що той мерзотник Реатегі повертається до Ікітоса й полишає пост губернатора? І Акіліно: так, вони казали, що, покінчивши з цією історією, Реатегі відійде від справ, — а Лаліта: як це добре, що ви припливли, доне Акіліно, не дуже весело їсти цілу зиму самих лише черепах.

Отже, дон Ансельмо став мангачем. Але не з сьогодні на завтра, як людина, що вибирає місце, будує свій дім і заводить господарство; це сталося поволі, непомітно. Спочатку він з’являвся в чічеріях з арфою під пахвою, і музиканти (майже всі колись у нього грали) люб’язно згоджувалися, щоб він їм акомпанував. Люди любили його слухати, нагороджували оплесками. Власниці шинків, які цінували його, давали йому поїсти і випити, а коли він був п’яний, знаходили йому мату, ковдру і куток для спання. Дона Ансельмо ніколи не зустрічали в Кастілії і на Старому мості, немовби він вирішив жити далеко від спогадів і пісків. Старий навіть близько не підходив до кварталів поблизу річки, ніколи не бував у Гальїнасері, на різниці, для нього існувала лише Мангачерія; місто відгородило дона Ансельмо від його власного минулого. А мангачі прийняли і його, і відлюдькувату Чунгу, яка, зіщулившись, сиділа на якому-небудь розі вулиці, вперши підборіддя в коліна, і дивилася поперед себе відчуженим поглядом, поки дон Ансельмо грав на арфі або спав. Мангачі часто говорили про дона Ансельмо, але зверталися до нього по-простому: арфісте, старий. Він якось швидко постарів після пожежі: руки зів’яли, груди позападали, шкіра вкрилася зморшками, живіт випнувся, ноги скривилися, він став неохайним, брудним. Дон Ансельмо ходив у тих самих чоботях, які ще пам’ятали кращі часи, запилюжених, майже геть зношених, штани в нього обтріпалися, на сорочці не залишилося жодного гудзика, капелюх був увесь у дірках, нігті чорні, очі в червоних жилках, повіки зморщені; голос став хрипкий, рухи розслабилися. Спочатку деякі сеньйори запрошували його грати на хрестинах та весіллях; заробивши таким чином дещицю грошей, він умовився з Патросініо Найо, що той здасть йому кімнату і годуватиме раз на день його й Чунгу, яка вже починала говорити. Але й далі ходив такий обшарпаний і брудний, що білі перестали користуватись його послугами, відтоді він почав заробляти собі на життя різними способами: допомагав при переїздах, підносив пакунки або мив двері. У чічеріях він з’являвся надвечір, раптово, однією рукою тягнучи Чунгу, в іншій тримаючи арфу. Дон Ансельмо у Мангачерії був особою популярною, приятелем усіх і нікого, самітником, який раз у раз піднімав капелюх, щоб привітатися мало не з кожним зустрічним, однак обмінювався з людьми лише кількома словами, і тільки арфа, донька й алкоголь, здавалося, заповнили все його життя. Від давніх звичок у нього лишилася ненависть до аурів: коли помічав яструба, відразу ж шукав камінь, кидав у нього, засипав прокльонами. Пив дон Ансельмо багато, але був тихим п’яницею, ніколи не буянив, не галасував. А те, що він п’яний, можна було визначити по його ході, він не вимальовував зигзагів, не хитався, а йшов поважно: прямі ноги, руки по швах, гордість на обличчі, погляд, втуплений у щось далеко попереду.

Дон Ансельмо жив простим, скромним життям. Опівдні залишав халупу Патросініо Найї, іноді тримаючи за руку Чунгу, іноді один: на вулиці квапився, немовби в якійсь невідкладній важливій справі. Проходив жвавим кроком мангачський лабіринт, йшов крутими стежками і таким чином діставався до південного кордону, до пісків, які тягнулися далі в бік Сульяни, або спускався до межі міста, до того ряду ріжкових дерев, що росли уздовж каналу. Потім вертався назад, кружляв по всіх усюдах, роблячи короткі зупинки в чічеріях: без найменшого знічення заходив, спокійний, мовчазний, поважний, і чекав, доки хтось запросить його на чарку кларіто чи скляночку піско. Дякував кивком голови, виходив і в тому самому гарячковому ритмі продовжував свій марш, прогулянку чи покуту, доки мангачі бачили, як він зупинявся де попало, падав у затінок якого-небудь даху, зручно вкладався на піску, закривав капелюхом обличчя й лежав так годинами, байдужий, не звертаючи уваги на курей та кіз, що обнюхували його, терлися своїми перами чи бородами, випорожнювалися на нього. Безцільно швендяючи, дон Ансельмо чіплявся до перехожих, просячи в них цигарку, і, якщо йому відмовляли, він не гнівався, а прямував далі, гордий, урочистий. Вночі повертався до Патросініо Найї по арфу і йшов до чічерій, тепер уже для того, щоб грати. Годинами перебирав струни, делікатно доторкуючись до них пальцями, а коли був такий п’яний, що руки не слухалися його й арфа починала фальшивити, тоді шепотів щось і очі йому смутніли.

Іноді дон Ансельмо ходив на цвинтар, і там останній раз, другого листопада[30], коли сторожі заступили йому шлях до брами, його бачили розлюченим. Він зчепився з ними, лаяв, кидався камінням, урешті якісь люди умовили цвинтарних сторожів пропустити його. Іншого разу, там, на цвинтарі, теж другого листопада, Хуана Бауро побачила Чунгу, якій тоді було близько шести років, брудну, обшарпану, — дівчинка бігала серед могил. Покликала її, погладила. Відтоді праля, поганяючи клапоухого, навантаженого білизною віслюка, час від часу приходила до Мангачерії, питала про арфіста й Чунгу. Малій приносила їжу, сукенки, черевички, йому — цигарки, трохи дрібних грошей, які він одразу ж ішов пропивати в найближчу чічерію. А невдовзі Чунгу перестали зустрічати на вулицях Мангачерії. Патросініо Найя сказав, що Хуана Бауро забрала її з собою до Гальїнасери. Арфіст і далі жив своїм життям, своїми прогулянками. З кожним днем усе більше старішав, ставав усе неохайнішим, обдертішим, але люди вже до нього призвичаїлися, ніхто не відвертав голови, коли зустрічав дона Ансельмо, спокійного, випростаного, або коли доводилось обходити старого, який валявся посеред дороги під палючим сонцем.

Лише через кілька років арфіст почав вибиратися за межі Мангачерії. Вулиці міста росли, змінювались, вкривалися бруком, високими тротуарами, гарними будинками і ставали дедалі галасливішими від дітлахів, що бігли за кожним новим автомобілем. Довкола — нові бари, готелі, обличчя приїжджих; до Чіклайо вело нове шосе, блискучі рейки нової залізничної колії зв’язували П’юру з Пайтою через Сульяну. Все змінювалося, і п’юранці також. Їх вже не видно було на вулицях у чоботях і штанях для верхової їзди, тепер вони носили костюми, навіть галстуки, а жінки, які відмовлялися від темних, по кісточки, спідниць, вбиралися тепер у плаття світлих кольорів, і ходили вже не під запонами вуалей та великих хусток і не в супроводі служниць, а лише самі, з відкритими обличчями і розпущеним волоссям. З’являлося дедалі більше вулиць, усе вищими ставали будинки, місто росло, пустеля відступала. Гальїнасера зникла, й на її місці виріс новий багатий квартал. Халупи, які тулилися за різницею, одного ранку було спалено; прибули поліцейські й жандарми, очолювані алькальдом та префектом, силоміць посадили всіх на грузовики й вивезли, а наступного дня там почали прокладати прямі вулиці, планувати й будувати двоповерхові будинки, і невдовзі ніхто не міг собі уявити, що в цьому чистенькому районі з віллами, де живуть білі, колись животіли робітники-пеони. Розрослася також і Кастілія, перетворившись на маленьке місто, — вулиці вимощено бруківкою, з’явилося кіно, відкрито школи, розбито алеї. Старі люди відчували себе закинутими у інший світ і нарікали на штовханину, розпусту, нещасні випадки.

Одного дня, з арфою під пахвою, старий арфіст пройшов тим оновленим містом, дістався до Пласа де Армас, сів під тамариндом, почав грати. Наступного дня опівдні він прийшов знову, і відтоді бував там дуже часто, особливо по четвергах і суботах, коли грали вечірню зорю. П’юранці збиралися на Пласа де Армас, щоб послухати військовий оркестр з Казарм Грау, дон Ансельмо за годину перед його виступом давав свій власний концерт, потім обходив публіку з капелюхом, і, зібравши декілька солів, одразу ж повертався до Мангачерії. Вона не змінилася. Мангачі — також. Ті самі очеретяні хижки, свічки з лою, кози, і, незважаючи на те, що й туди вступав прогрес, до її закутків не ризикував заходити жоден жандармський патруль. А арфіст, без сумніву, відчував себе щирим мангачем, відчував усім серцем, бо гроші, зароблені концертами на Пласа де Армас, він тратив завжди лише в своєму передмісті. Ночами він як завжди грав у Тули, Гертрудіс чи Анхеліки Мерседес, своєї колишньої куховарки, яка тепер тримала власну чічерію. Ніхто вже не міг собі уявити Мангачерію без нього, жоден мангач не міг подумати, що завтра вранці не побачить, як дон Ансельмо урочисто гуляє вуличками, жбурляє каміння в аурів, виходить з халуп, позначених червоними прапорцями, спить на сонці, а коли стемніє, не почує вдалині звуків його арфи. Навіть по манері говорити, хоча говорив він рідко, кожний п’юранець впізнавав у ньому мангача.

— Непереможні кликали його до свого столу, — пригадувала Чунга. — Але Літума вдавав, що не чує їх.

— Цей сержант завжди такий ввічливий, — розповідав арфіст. — Підійшов до мене привітатися й обійняти.

— Своїми дурними жартами ці бешкетники доб’ються того, що мої підлеглі перестануть мене поважати, доне Ансельмо, — сказав Літума.

Двоє жандармів залишилися біля бару, сержант розмовляв з доном Ансельмо. Чунга подавала їм пиво, а брати Леон і Хосефіно ніяк не вгамовувалися.

— Краще не розповідайте далі, бо Дикунка починає смутніти, — попросив Молодий. — Зрештою вже пізно, маестро.

— Нема чого, дівчино, сумувати. — Рука дона Ансельмо затремтіла над столом, перекинула чашку й поплескала Дикунку по плечу. — Таке життя, ніхто в цьому не винний.

— Варто цим зрадникам улізти в мундир, як вони вже не відчувають себе мангачами, навіть не вітаються, дивитися на тебе не хочуть, — викрикували троє непереможних.

— Жандарми не знали, що це про сержанта, — сказала Чунга. — Спокійнісінько пили своє пиво, розмовляли зі мною. Але Літума добре знав, що це про нього, він пронизував їх поглядом, а рукою давав знак: почекайте, заспокойтеся.

— Хто запрошував цих типів у формі, га? — вигукнув Семінаріо. — Мені вже чується, як вони швиденько кажуть «до побачення». Чунго, зроби мені таку ласку, вижени їх геть.

— Це сеньйор Семінаріо, власник гасієнди, — промовила Чунга. — Не звертайте на нього уваги.

— Я знаю його, — озвався сержант. — Не звертайте уваги, хлопці, він п’яний.

— Тепер ще й чіпляється до жандармів, — обурився Мавпа. — Забагато собі дозволяє.

— Наш братик міг би йому заткнути пельку, хоч на це б йому мундир придався, — під’юджував Літуму Хосе.

Молодий Алехандро випив кави й сказав:

— Коли Семінаріо прийшов сюди, то був спокійний, але після двох склянок розлютився. Напевне, мав якийсь тягар на серці, ось і намагався звільнитися від нього — тому грубіянив і задирався.

— Не треба так, сеньйоре, — заспокійливо мовив сержант. — Ми при виконанні службових обов’язків, нам за це платять.

— Ви вже простежили за порядком і побачили, що все гаразд, — не вгавав Семінаріо. — А зараз ідіть і облиште порядних людей в спокої.

— Не зважайте на нас, — попросив сержант. — Гуляйте собі на здоров’я, сеньйоре.

Обличчя Дикунки дедалі смутнішало, а Семінаріо за своїм столом корчився від люті, — ця поліцейська шкура також стелиться переді мною, нема вже чоловіків у П’юрі, от що зробили з цим проклятим краєм. І тоді до нього підійшли Гортензія й Амапола, пестощами та жартами трохи його заспокоїли.

— Гортензія, Амапола, — повторив дон Ансельмо. — Що за імена ти вигадуєш, Чунгіто!

— А що робили непереможні? — спитала Дикунка. — Адже те, що він сказав про П’юру, повинно було довести їх до нестями.

— По їхніх очах було видно, що вони жовчю спливали, — промовив Болас. — Але що ж було робити, коли вони помирали від страху.

І непереможні: ми не знали, що ти, Літумо, такий боягуз, адже ти озброєний і можеш вколошкати Семінаріо, бо в нього руки сверблять, це очевидно, — а Ріта: тихіше, бо зараз він почує, — і Марібель: бійка буде, — а Сандра й далі голосно реготала. Згодом патруль пішов, сержант, провівши обох жандармів до дверей, повернувся назад і підсів до столика непереможних.

— Краще було б, якби він теж пішов, — скрушно похитав головою Болас. — Бідолаха.

— Чому бідолаха? — заперечила Дикунка. — Він чоловік, і не потребує, щоб його жаліли.

— Але ти завжди сама кажеш «бідолаха», Дикунко, — сказав Болас.

— Я його дружина, — пояснила Дикунка, а Молодий злегка всміхнувся.

Літума сварив їх: чому ви глузуєте з мене при моїх підлеглих? — і вони: ти, дволична людина, перед ними вдаєш із себе велике цабе, а потім випроваджуєш їх, щоб гуляти собі досхочу, аж прикро дивитися на тебе, — і він: мені ще прикріше дивитись на вас, — але за хвилину вони вже помирилися й заспівали: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, вони непереможні, зараз ідуть спідниці задирати.

— Це ж треба, самі для себе склали гімн, — сказав арфіст. — Ой, ці мангачі, таких удень з вогнем не знайдеш.

— Але ти вже перестав бути непереможним, — зауважив Мавпа. — Піддався залякуванням.

— Не розумію, чому ти не згорів від сорому, братику? — докинув Хосе. — Ніколи жоден мангач не був жандармом.

— Мабуть, вони розповідали про свої походеньки та пиятики, — сказала Чунга. — Про що їм ще було розмовляти?

— Десять років, братику, — зітхнув Літума. — Жахливо, як час летить.

— За час, який летить, — запропонував Хосе, підіймаючи склянку.

— Мангачі, коли вп’ються, починають філософствувати. Заразилися від Молодого, — промовив арфіст. — Напевне, вони говорили про смерть.

— Десять років, аж не віриться, — і собі зітхнув Мавпа. — Пам’ятаєш про відспівування Домітіли Яри, братику?

— Наступного дня після повернення з сельви я зустрів отця Гарсію і він не відповів мені на уклін, — сказав Літума. — Не пробачив нам.

— Який там філософ, маестро, — зашарівся Молодий. — Я лише скромний музикант.

— Найімовірніше, що вони теревенили про своє минуле, — сказала Дикунка. — Завжди при зустрічах вони згадували часи, коли були шмаркачами.

— Ти ніколи не жалкував, братику? — спитав Хосе.

— Чи жандармом бути, чи кимось іншим, яка різниця? — знизав плечима Літума. — Ось коли я був непереможним, то бешкетував, бився, але також і голодував, хлопці. А тепер принаймні я добре снідаю й вечеряю. Це вже щось.

— Якщо можна, то я випив би ще трохи молока, — попросив арфіст.

— Зараз підігрію, доне Ансельмо. — Дикунка підвелася.

— Єдине, в чому я тобі заздрю, це те, що ти побачив трохи світу, Літумо, — сказав Хосефіно. — Ми здохнемо, а з П'юри і кінчика носа не поткнемо.

— Кажи за себе, — буркнув Мавпа. — Мене не поховають, доки не побачу Ліми.

— Добра вона дівчина, — мовив Ансельмо. — Завжди до всіх приязна. Така послужлива й симпатична. А вона гарненька?

— Не дуже, такий собі цурпалок, — відповів Болас. — Коли одягає взуття на високих підборах, то ходить так, що вмерти можна від сміху.

— Але в неї гарні очі, — додав Молодий. — Зелені, величезні, таємничі. Вам би сподобалося, маестро.

— Зелені? — перепитав арфіст. — Напевне б, сподобались.

— Хто б міг подумати, що ти підеш у жандарми і женишся, — дивувався Хосефіно. — А невдовзі станеш головою сім’ї, Літумо.

— Чи правда, що в сельві жінки ходять голі? — поцікавився Мавпа. — Чи такі ласі на любощі, як про них кажуть?

— Ще більше, ніж кажуть, — ствердив Літума. — Доводиться від них відбиватись. Забудешся, і всі соки з тебе вичавлять, не знаю, яким дивом я не повернувся звідти сухотним.

— Отже, можна брати будь-яку, котра тобі до вподоби? — спитав Хосе.

— Особливо, якщо ти з узбережжя, — відповів Літума. — Вони просто шаліють за креолами.

— Може, вона й добра дівчина, але безсовісна, — промовив Болас. — Сплуталася з приятелем власного чоловіка, поки, бідолашний Літума сидить за гратами.

— Не треба так швидко засуджувати, — скривився Молодий. — Належало б спершу знати, як це сталося насправді. Не так просто побачити, що криється під поверхнею. Ніколи першим не кидай каменя, брате.

— А ще потім каже, що не філософ, — зауважив арфіст. — Послухай лишень його, Чунгіто.

— У Санта-Марія де Ньєві було багато жінок, братику? — допитувався Мавпа.

— Можна було міняти їх щоденно, — сказав Літума. — Багато, дуже багато, а що вже палкі, як жодні інші. На будь-який смак — білі, чорненькі, варто лише руку простягнути.

— Якщо їх було стільки і таких, то чому ти одружився з цією? — засміявся Хосефіно. — Бо що не кажи, Літумо, в неї тільки очі гарні, але решта нічого не варте.

— Він так ударив кулаком по столу, що, мабуть, у соборі було чутно, — промовив Болас. — Вони посперечалися через щось, здавалося, Хосефіно й Літума от-от вчепляться один одному в горлянку.

— Вони — мов ті сірники чи іскорки, які спалахують і миттю гаснуть, — сказав арфіст. — Ніколи не гніваються надто довго. Всі п’юранці — люди з голубиними серцями.

— Ти що, жартів не розумієш? — заспокоював його Мавпа. — Ну й змінився ти, братику.

— Вона ж мені як сестра, Літумо, — кричав Хосефіно. — Невже ти думаєш, що я сказав це всерйоз? Сідай, друже, давай вип’ємо з тобою.

— Так уже сталося, що я її кохаю, — сказав Літума. — Це ж не гріх.

— І дуже добре, що кохаєш, — підтакнув Мавпа. — Подай ще пива, Чунго.

— Бідолашка не може призвичаїтися в П’юрі, вона перелякана такою кількістю людей, — пояснював Літума. — Адже тут усе інакше, ніж у неї в рідних краях, ви повинні її зрозуміти.

— Звичайно, що розуміємо, — погодився Мавпа. — Ну, за здоров’я нашої сестрички.

— Вона чудова дівчина, а як піклується про нас, а яку їжу нам готує, — додав Хосе. — Ми всі троє дуже любимо її, братику.

— Добре молоко, доне Ансельмо? — спитала Дикунка. — Не надто гаряче?

— Дуже добре, смачне, — присьорбуючи, відповів арфіст. — А що, в тебе справді зелені очі?

Семінаріо повернувся в їхній бік разом зі стільцем, — та що це таке, що за галас, чи тут уже не можна спокійно порозмовляти? А сержант дуже стримано: ви, сеньйоре, виходите за межі дозволеного, ніхто вас не зачіпає, отож не треба і нас зачіпати. Семінаріо підвищив голос: хто ви такі, щоб тут дзявкати, як захочу, то буду зачіпати, хай би чорт ухопив усіх вас чотирьох разом з тією хвойдою, що вас на світ породила, чуєте чи ні?

— Так і лайнувся? — не повірила Дикунка, кліпаючи повіками.

— І не раз, то був лише початок, — сказав Болас. — Ці багаті землевласники думають, що можуть кожного так облаяти.

Гортензія й Амапола швидко відійшли, а Сандра, Ріта й Марібель, які стояли біля бару, повитягали шиї. Сержантів голос тремтів від люті: — При чому тут хвойда, сеньйоре?

— Якщо тобі не подобається, то ходи сюди, побалакаємо, чоло, — заревів Семінаріо.

— Але Літума не пішов, — сказала Чунга, — Сандра і я стримали його.

— Навіщо ж одразу в сяку-таку матір, коли суперечка точиться поміж чоловіками? — обурився Молодий. — Мати — це найсвятіше на світі.

Гортензія й Амапола повернулися до столу Семінаріо.

— Я не чув потім, щоб вони сміялися або співали гімн, — мовив арфіст. — Після всього сказаного на їхню адресу щось було вже не так.

— Вони втішалися випивкою, — докинула Чунга. — Пляшки на столі не вміщались.

— Ось я і думаю, що коли в людини важко на душі, то цим усе пояснюється, — розмірковував Молодий. — Тому одні стають пияками, інші священиками або вбивцями.

— Піду змочу собі голову холодною водою, — вирішив Літума. — Цей тип зіпсував мені увесь вечір.

— Цілком зрозуміло, що він образився, Хосефіно, — зауважив Мавпа. — Кому приємно чути, що в нього бридка дружина?

— Досить уже з мене цієї пихи, — сказав Хосефіно. — Я мав сотню жінок, я знаю половину Перу, я жив розкішним життям. А він цілоденно торочить нам про ті свої подорожі.

— Насправді тебе злість бере, бо його жінка не звертає на тебе уваги, — вколов Хосе.

— Якби він дізнався, що ти до неї чіпляєшся, то забив би тебе, — попередив Мавпа. — Він закоханий у свою жінку, мов теля.

— Сам винен, — сказав Хосефіно. — І чому він такий пихатий! Мовляв, у ліжку вона справжній вогонь. А нехай-но він кудись поїде, тоді я перевірю, чи це справді таке диво.

— Б’ємося об заклад, що не спокусиш її, братику? — вигукнув Мавпа.

— Побачимо, — всміхнувся Хосефіно. — Спершу вона хотіла мене побити, другого разу тільки насміялася, а за третім навіть не образилась, я навіть трохи помацав її. Вона вже м’якне, я на таких речах знаюся.

— Якщо піддасться, то май на увазі, — попередив Хосе. — Де один непереможний, там і троє.

— Дивно, чому мені так хочеться переспати з нею, — знизав плечима Хосефіно. — Адже вона нічого не варта.

— Бо вона не тутешня, — сказав Мавпа. — Кожного чоловіка завжди тягне дізнатись, які таємниці, які звичаї така жінка принесла зі своїх країв.

— Вона — як звірятко, — промовив Хосе. — Нічого не розуміє, увесь час запитує, навіщо це, для чого це. Я б не зважився першим попробувати. А якщо вона розповість Літумі, Хосефіно?

— Вона полохлива й легкодуха, — відповів Хосефіно. — Швидше померла б від сорому, аніж зважилася йому щось розповідати. Шкода тільки, що вагітна. Тепер, щоб обробити її, треба зачекати, доки вона народить.

— Потім вони преспокійно почали танцювати, — сказала Чунга. — Здавалося, все минуло.

— Нещастя приходять раптово, коли їх найменше сподіваєшся, — виголосив Молодий.

— З ким він танцював? — спитала Дикунка.

— Із Сандрою. — Чунга дивилася на неї своїми згаслими очима, говорила повільно: — Вони притискалися одне до одного. І цілувались. Ти ревнива?

— Я просто так спитала, — відповіла Дикунка. — Я не ревнива.

А розлючений Семінаріо раптом підвівся, — забирайтесь геть, бо вижену вас звідси копняками, усіх чотирьох.

— Ані звуку, ані вогника, — сказав сержант. — Вам це не здається дивним, сеньйоре лейтенант?

— Сеньйоре, вони на іншому боці, — висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. — Острів начебто великий.

— Вже світає, — промовив лейтенант. — Нехай підведуть човни, але без галасу.

Поміж деревами і водою мундири набували кольору рослин. Стовпившись у вузькому сховку, змоклі до нитки, з непритомними від утоми очима жандарми та солдати підтягали штани, поправляли гетри. На їхніх обличчях, зеленавих від світла, що проникало крізь сплетіння гілок, листя й ліан, виднілися укуси москітів і сильні подряпини. Лейтенант пробрався до берега, відвів однією рукою листя, другою підніс бінокль до очей і почав оглядати острів: високе урвище, олив’яного кольору береги, дерева з могутніми стовбурами і високими кронами. Вода відбивала перше ранкове світло, вже чулося цвірінькання птахів. Сержант, накульгуючи, підійшов до лейтенанта, під його ногами тріщав хмиз. Позаду ворушилися в гущавині невиразні постаті — жандарми і солдати мовчки відгвинчували ковпачки фляжок, закурювали цигарки.

— Слава богу, вже не сваряться, — озвався лейтенант. — І хто б міг подумати, що вони усю дорогу перегиркувались.

— Погана ніч їх здружила, — сказав сержант, — утома, незручності. Ніщо так не зближує людей, як спільні труднощі, сеньйоре лейтенант.

— Доки ще не зовсім розвиднілося, візьмемо тих бандюг у кліщі, — прийняв рішення лейтенант. — Пошлемо кількох людей на протилежний берег.

— Але в такому разі треба перепливти озеро, — уточнив сержант, вказуючи пальцем на острів. — Це біля трьохсот метрів. Вони перестріляють нас, як качок.

Підійшли сержант Роберто Дельгадо та інші. Болото й дощ зробили мундири невиразними, лише пілотки й кашкети відрізняли солдатів від жандармів.

— Ми вишлемо до них парламентера, сеньйоре лейтенант, — запропонував сержант Роберто Дельгадо. — Їм нічого більше не залишається, як здатись.

— Це дивно, що вони нас помітили, — сказав сержант. — Уамбіси, як і всі дикуни, мають тонкий слух. Може бути, що вони ціляться в нас, сидячи на лупунах.

— Дивлюся й очам не вірю, — здивовано мовив сержант Дельгадо. — Погани живуть серед лупун, а завжди ж так бояться цих дерев.

Жандарми та солдати прислухалися. Посинілі тіла, маленькі плямки засохлої крові — сліди від колючок, кола під очима, розширені зіниці… Лейтенант почухав щоку, — що ж воно таке? Біля скроні в нього синіли три прищики, утворюючи трикутник, — мабуть, обидва сержанти наклали в штани зі страху? — і пасмо брудного волосся впало йому на лоб, наполовину закритий козирком кашкета. Що? Це швидше ваші жандарми перелякалися, сеньйоре лейтенант, а я, сержант Роберто Дельгадо, не знаю, що таке страх. Почувся шепіт, і водночас із поривом вітру, який сколихнув листя, Малюк, Чорний і Блондин відійшли від солдатів; це зневага до нас, сеньйоре лейтенант, цього не можна так просто залишити, по якому праву? І лейтенант доторкнувся до кобури: коли б у нас не було спеціального завдання, це йому дорого обійшлося б, тоді б він побачив.

— Це лише жарт, сеньйоре лейтенант, — пробелькотів сержант Роберто Дельгадо. — У війську ми жартуємо з офіцерів, а вони ніколи не ображаються. Я думав, що і в поліції так само.

Хлюпання води заглушило їхні голоси, чути було обережний плюскіт весел. З-під сплетіння ліан з очерету випливли човни. Лоцман Пінтадо й солдат усміхалися; ані вирази їхніх облич, ані рухи не вказували на втому.

— Мабуть, справді краще запропонувати їм здатися, — сказав лейтенант.

— Звичайно, сеньйоре лейтенант, — кивнув головою сержант Роберто Дельгадо. — Я порадив вам це не через боягузтво, а з тактичних міркувань. Якщо вони захочуть утекти, то звідси ми відкриємо шквальний вогонь.

— А якщо ми попливемо туди, вони перестріляють нас на середині озера, — додав сержант. — Нас лише десятеро, а хто знає, скільки їх там і яка в них зброя?

Лейтенант озирнувся, жандарми і солдати виструнчилися, — хто тут служить найдовше? На їхніх обличчях був вираз настороженості, вуста скривилися, очі тривожно кліпали. Сержант Роберто Дельгадо вказав на низенького мідношкірого солдата, і той ступив крок наперед, — солдат Інохоса, сеньйоре лейтенант. Дуже добре, нехай він очолить солдатів з гарнізону Борха, перепливе на той берег озера й займе позицію навпроти острова, сержанте. Я залишуся тут з жандармами, вони пильнуватимуть за горловиною протоки. І сержант Роберто Дельгадо: а в такому разі навіщо тут я, сеньйоре лейтенант? Офіцер зняв кашкет, — навіщо? — пригладив волосся, — зараз тобі скажу, — і коли одяг кашкет, пасмо волосся зникло з чола. Ви з сержантом попливете, щоб запропонувати їм здатися. Нехай кинуть зброю й стануть над урвищем, поклавши руки на голову. Вас перевезе Пінтадо. Сержанти мовчки дивились один на одного. Солдати і жандарми, збившись в один гурт, шепотілися, в їхніх очах вже не було страху, лише полегшення й глузливі іскорки. Солдати на чолі з Інохосою сіли в човен, який захитався і глибше занурився в воду. Лоцман підняв весло, знову почувся тихий плюскіт, затремтіли гілки, і пілотки зникли поміж заростей і ліан. Лейтенант уважно подивився на сорочки жандармів, — нехай Малюк зніме свою, вона найбіліша. А ти, сержанте, прив’яжи її до свого карабіна; ясна річ, як тільки бандити почнуть опиратися, стріляйте по них без жодних вагань. Сержанти вже сиділи у човні, і коли Малюк кинув їм сорочку, Пінтадо відіпхнув човен веслом. Він поволі кермував поміж заростями очерету, але, щойно вони випливли на озеро, увімкнув двигун, і, налякані його рівним деркотінням, у повітря здійнялися птахи, які галасливо втікали з дерев. Над лупунами займалася рожева заграва, в спокійних, чистих водах озера відбивалися перші промені сонця, що пробивались крізь гущавину.

— Ех, друже, а я збирався оженитися, — зітхнув сержант.

— Підніми вище карабін, — сказав сержант Дельгадо. — Нехай бачать сорочку.

Вони перепливли озеро, не спускаючи очей з урвища й лупун. Пінтадо, однією рукою кермуючи, іншою почав шкребти собі голову, обличчя, груди, відчувши раптову сверблячку. Вони вже бачили вузеньку болотисту мілину, голі кущі й колоди, які, очевидно, правили за плавучу пристань. До протилежного берега озера пристав човен з солдатами, вони швидко вистрибували, залягали за деревами і направляли гвинтівки на острів. У Інохоси гарний голос. Ті пісеньки, які він співав на кечуа вчора увечері, були дуже гарні, еге ж? Так, але що сталося, чому їх не видно, чому не виходять? На Сантьяго повно уамбісів, друже, ті, які бачили, що ми пливемо, попередили цих, і вони мали доволі часу, щоб повтікати різними протоками. Човен підплив до плавучої пристані. Зв’язані товстими ліанами стовбури були вкриті мохом, грибами і водоростями. Усі троє оглянули червонясту стіну урвища, покручені, зігнуті лупуни, — тут нікого немає, сеньйори сержанти, але ж і набралися ми страху. Сержанти вискочили з човна, хляпаючи, побігли через грязюку, почали підійматися нагору, щільно притискаючись до схилу. Сержант тримав карабін над головою, і сорочка Малюка тріпотіла на теплому вітрі. Ледь вони дісталися до верхівки, як сліпуче світло змусило їх заплющити і протерти очі. Сплетіння ліан закривали проміжки між лупунами, важкий, гнилий запах бив їм у ніздрі, коли вони пробували зазирнути в гущавину. Нарешті знайшли просіку, рушили вперед, раз у раз заплутуючись у дикій траві, далі просувалися крутою вузькою стежкою, яка звивалась між рядами дерев, зникала, з’являлася знову то в кущах, то в заростях папороті. Сержант Роберто Дельгадо починав нервувати: чорт забирай, вище підніми карабін, нехай бачать, що ми йдемо до них з білим прапором. Крони дерев утворювали склепіння, яке лише час від часу пронизували промінчики сонця, падаючи на землю золотавими тремтливими клаптиками, звідусіль чутно було голоси незримих птахів. Сержанти затуляли обличчя руками, однак це не рятувало їх від уколів колючок і пекучих подряпин. Раптом стежка урвалася, і на галявині з рівною піщаною поверхнею, очищеною від трави, вони побачили хижки, — гей, друже, поглянь-но лише туди. Високі міцні хижки вже наполовину поглинув ліс. У однієї не було покрівлі, і в передній стіні, немов округла рана, зяяв пролом; у другій росло дерево, буйно вистромлюючи з вікон свої волохаті лапи, а стіни зникли під панцирем плющу. По всіх усюдах росла висока трава; розвалені, оплетені паростками сходи служили опертям для бур’яну, між сходами також виднілися пташині гнізда, біля паль — величезні мурашники. Сержанти з витягнутими шиями ходили навколо хижок, намагаючись зазирнути всередину.

— Вони відпливли не вчора, а набагато раніше, — зробив висновок сержант Дельгадо. — Ліс тут майже все задавив.

— Це хижки не уамбісів, а християн, — сказав сержант. — Погани таких великих не будують і, крім того, коли переходять на інше місце, то забирають їх з собою.

— Тут мала бути галявина, — висловив припущення сержант Дельгадо. — Дерева молоденькі. Тут, друже, жило багато людей.

— Лейтенант лютуватиме, — сказав сержант. — Він був певний, що хоч кількох злапає.

— Треба його покликати, — вирішив сержант Дельгадо; націлившись з карабіна в одну з хижок, він двічі вистрелив, удалечині постріли відлунилися. — Бо ще подумає, що бандити нас уже патрають.

— Щиро кажучи, я радий, що тут нікого немає, — мовив сержант. — Я збираюсь одружитись, а сюди приїхав не для того, щоб мені, молодому, продірявили голову.

— Доки прийде решта, ходімо пошукаємо, — запропонував сержант Дельгадо. — Може, залишилося щось варте уваги.

Вони знайшли тільки проіржавілий мотлох, обтягнутий павутинням, та поїдені термітами уламки дерева, які тріщали або розпадалися під ногами на порох. Вийшли з хижки і обійшли острів, тут і там схиляючись над обгорілими стовбурами, іржавими бляшанками, черепками глечиків. На одному зі схилів знайшли рів з водою, в його смердючих випарах кружляли хмари москітів. Рів був оточений двома рядами паль, немов рясною сіткою, і сержант Роберто Дельгадо: що це таке? Нічого подібного в житті не бачив. Що б це могло бути? А сержант: то якась вигадка дикунів, але буде краще, якщо ми звідси підемо, бо страшенно смердить і сила-силенна москітів. Вони повернулися до хижки, а там з неспокійним, непевним виглядом ходили по галявині лейтенант, жандарми й солдати, наштовхуючись на дерева, немов сновиди.

— Десять днів подорожі, — вигукнув лейтенант. — І задля усього цього стільки мороки? Як гадаєте, давно вони відпливли?

— Думаю, що зо два місяці тому, пане лейтенант, — відповів сержант. — Може, навіть і з рік.

— Тут було не дві, а три хатини, пане лейтенант, — промовив Чорний. — Ось тут стояла ще одна, мабуть, її знесла буря. Погляньте, й досі палі стирчать.

— А я думаю, — що років зо два минуло, пане лейтенант, — сказав сержант Дельгадо. — Це видно по тому дереву, яке виросло там, усередині.

Зрештою, яка різниця, — лейтенант розчаровано посміхнувся, — місяць чи десять років, самі дали себе надурити. А сержант Дельгадо: ану, Інохосо, перетрусіть тут усе добряче, зберіть усе, що можна їсти, пити й носити, — і солдати розійшлися по галявині, загубилися поміж деревами, — а Блондин нехай зварить трохи кави, треба забити цей бридкий присмак у роті. Лейтенант сів навпочіпки, почав колупати патичком землю. Сержанти закурили цигарки; під час розмови над ними пролітали блискучі хмари комашні. Лоцман Пінтадо нарубав сухого галуззя, розпалив вогнище, тим часом двоє солдатів викидали з хижок пляшки, глиняні глечики, затріпані ковдри. Блондин підігрів термос, подав паруючу каву в латунних скляночках, а коли лейтенант і сержант закінчили пити, почулися крики, — що там таке? — і підбігли два солдати, — знайшли кого-небудь? Лейтенант схопився на ноги, — в чім річ? — а солдат Інохоса: мрець, пане лейтенант, ми знайшли його там, унизу, на тій мілині. Уамбіс? Християнин? Лейтенант уже біг, за ним — жандарми й солдати, протягом хвилини чутно було лише сухий тріск розтоптаного листя й тихий шелест прим’ятої трави. Вони швидко оминули палі, кинулися вниз по схилу, перетнули суходіл, наїжачений камінням, і, добігаючи до мілини, зупинилися як укопані біля мерця. Він лежав розпластаний горілиць, пошарпані штани ледве закривали худі брудні ноги. Під пахвами в нього були клубки сплутаного чорного волосся, на пальцях повідростали довгі нігті. На грудях і плечах виднілися струпи, засохлі рани, з-поміж розтрісканих губів визирав краєчок білого язика. Жандарми і солдати дивилися на нього, а сержант Роберто Дельгадо раптом посміхнувся, нахилився над ним і почав обнюхувати, майже доторкуючись до його губів. Потім хихикнув, випростався й копнув його ногою під ребра. Що це таке, хіба можна бити покійника, — а сержант Роберто Дельгадо копнув його ще раз, — який там покійник, хіба ви, сеньйоре лейтенант, не відчуваєте запаху? Всі нахилилися й понюхали, здавалося, неживе, захололе тіло. Який там мрець, сеньйоре лейтенант, це лайно зараз просто поринуло в солодкі марення, — якась весела лють наростала в сержантові Дельгадо, і він усе дужче бив нещасного, а той врешті ворухнувся, — чорт забирай, таки правда, — захрипів і глибокий стогін вирвався йому з грудей. Лейтенант схопив його за волосся, шарпнув і знову почулося хрипіння. Сучий син очманів від наркотиків, — а сержант: так, подивіться, ось там його вариво. Біля купки сріблястого попелу й почорнілих головешок видно було закіптюжений глиняний горщик, повний зілля. Десятки термітів з довгими вусиками і чорними-чорнющими черевцями видиралися по його стінках, у той час як інші, розташувавшись колом, здавалося, прикривали собою штурм. Коли б він помер, його давно б хробаки зжерли, сеньйоре лейтенант, тільки б кісточки залишилися, — а Блондин: вони вже почали, погляньте на його ноги. Деякі терміти повзли по здерев’янілих ногах, інші досліджували ступні, пальці, суглоби, торкаючись шкіри тоненькими вусиками й залишаючи по собі смужку синіх цяток. Сержант Роберто Дельгадо копнув чоловіка знову в те саме місце. Між його ребрами вискочила гуля, підшкірний пухир з темною верхівкою. Чоловік і далі лежав нерухомо, але час від часу видавав глибоке хрипіння, важко ворушачи язиком і облизуючи губи. Клятий, думає, що він в раю, нічого не відчуває, — а лейтенант: води, швидко, та поскидайте з його ніг термітів, бо вони зжеруть його. Малюк і Блондин почали давити термітів, два солдати принесли в кашкетах воду з озера, вилили чоловікові на обличчя. Він уже пробував ворушити кінцівками, гримаси спотворювали його обличчя, голова безсило хилилася то ліворуч, то праворуч. Зненацька він ригнув, поволі, в’яло зігнув одну руку, помацав себе, погладив синець. Зараз він дихав неспокійно, груди в нього здійматися, живіт западав, а білий язик, обкладений зеленою слиною, вилазив з рота й ворушився. Очі його далі залишалися заплющеними, і лейтенант до солдатів: ніяк не очухається, дайте йому ще води, треба його розбудити. Солдати й жандарми бігли до озера, поверталися, виливали на чоловіка воду, а він відкривав рота, жадібно її ловлячи й з присвистом усмоктуючи краплинки. Його язик набував природного кольору, тіло розслабилося, ніби звільнившись від незримих пут.

— Дайте йому трохи кави, приведіть його до тями в який завгодно спосіб, — звелів лейтенант. — І безперервно лийте воду.

— Я не думаю, щоб він витримав до Санта-Марія де Ньєви у такому стані, сеньйоре лейтенант, — мовив сержант. — Загнеться по дорозі.

— Я візьму його до Борха, це ближче, — сказав лейтенант. — А ти разом з хлопцями зараз повертайся до Ньєви й повідом дона Фабіо, що ми одного схопили. І що решту теж схопимо. Я попливу з солдатами до гарнізону, і там уже покажу його лікареві. Він у мене не помре.

Відійшовши трохи вбік, лейтенант і сержант закурили. Жандарми і солдати крутилися довкола лежачого, обливали його водою, торсали, а він невпевнено пробував ворушити язиком і невиразно видавав якісь звуки.

— А якщо він не з їхньої банди, сеньйоре лейтенант? — спитав сержант.

— Тому я й беру його з собою до Борха, — відповів лейтенант. — Там живуть агваруни з пограбованих тими бандитами селищ, побачимо, чи вони його впізнають. Скажи донові Фабіо, щоб повідомив Реатегі.

— Цей тип щось говорить, сеньйоре лейтенант, — гукнув Малюк. — Ходіть-но, послухайте.

— Зрозуміло, що саме? — спитав лейтенант.

— Про якусь криваву річку, про християнина, який помер, — відповів Чорний. — Щось у цьому дусі, сеньйоре лейтенант.

— Бракувало тільки, щоб він, на моє лихо, виявився божевільним, — сказав лейтенант.

— Такі, як він, завжди несуть казна-що, коли одурманені, — пояснив сержант Роберто Дельгадо. — Потім у них це минає, сеньйоре лейтенант.

Вечоріло, Фусія й дон Акіліно їли варену маніоку, пили горілку просто з пляшки, а Фусія: вже темнішає, Лаліто, запали собі лампу, — вона схилилась, — ой-ой-ой, як заболіло, не можу випростатися, — і плачучи, впала на підлогу. Вони підняли її, вклали у гамак, Фусія запалив лампу, а Лаліта: думаю, що вже почалося, мені страшно. І Фусія: ще не бачив жодної жінки, яка б умерла під час пологів, — і дон Акіліно: я також, не бійся, Лаліто, я найліпший акушер у цілій Амазонії, чи можна до неї доторкнутися, Фусіє, чи ти не ревнивий? — а Фусія: ти вже старий, щоб я тебе ревнував, мацай, скільки хочеш. Дон Акіліно задер їй спідницю, став навколішки, щоб краще бачити, і раптом забіг Пантача: хазяїне, б’ються, — а Фусія: хто? — а Пантача: уамбіси з тим агваруном, якого привіз дон Акіліно, — і дон Акіліно: з Хумом? Пантача широко розплющив очі, Фусія ударив його в обличчя, — сучий сину, чого витріщився на чужу жінку? Пантача почав витирати розбитого носа, — пробачте, хазяїне, я прийшов тільки сказати, уамбіси хочуть, щоб Хум пішов геть, сеньйор знає, вони ненавидять агварунів, тому й розшаленіли, а ми з Ньєвесом не можемо їх стримати. Що, хазяйка захворіла? І дон Акіліно: йди краще подивися, Фусіє, бо вони його ще вб’ють, а я ледве переконав його, щоб він приплив на острів, — і Фусія: йолопи, сучі діти, чорт би їх ухопив, треба напоїти і їх, і Хума — тоді, може, порозуміються між собою, якщо не повбивають один одного. Вони пішли, дон Акіліно підступив до Лаліти й натер їй стегна та живіт, — щоб розслабилися м’язи і дитина вийшла легко, — а вона, то сміючись, то плачучи: ось я розповім Фусії, що ви скористалися оказією, щоб полапати мене, — і знову: ой-ой-ой, мої кістки, ой-ой-ой, немовби хто їх ламає! — а дон Акіліно: ковтни чарочку для заспокоєння. Вона випила й обблювала дона Акіліно, який гойдав гамак, — а-а-а, Лаліто, гарна дівчинко, — і болі почали минати. Кольорові вогники танцювали довкола лампи, — поглянь, Лаліто, світлячки, а знаєш, іноді, коли людина вмирає, то її душа перетворюється на світлячка й літає вночі, освітлюючи озера, ліси, річки. Коли я помру, Лаліто, біля тебе завжди літатиме маленький світлячок, це я слугуватиму тобі замість лампи. І вона: мені страшно, доне Акіліно, не кажіть, будь ласка, про смерть, — а він, далі гойдаючи гамак: не бійся, це лише я так, аби чимось розважити тебе, — і мокрою ганчіркою охолоджував їй чоло, — нічого з тобою не станеться, народиш дитину на світанку, по дотику відчуваю, що це буде хлопець. Хижка просякла запахом ванілі; вологий вітер приносив лісові шерехи, цвіркотіння цикад, гавкіт собак, відлуння бійки. І Лаліта: у вас дуже ніжні руки, доне Акіліно, це мене трохи заспокоює, і так гарно пахне, але хіба ви не чуєте уамбісів, доне Акіліно, а якщо вони заб’ють Фусію? — і він: це єдине, чого не може статися, хіба ти не знаєш, що він утілення диявола? А Лаліта: скільки років ви з ним знайомі, доне Акіліно? — а він: десь близько десяти, і ніколи він не попадався, хоч і вгрузав у найбридкіше болото, хоч і вплутувався у найнечистіші справи, але завжди вислизав із рук своїх ворогів, немов той вугор. І Лаліта: ви заприятелювали у Майобамбі? — а дон Акіліно: я був водовозом, це він зробив з мене торговця, — і вона: яким водовозом? — а дон Акіліно: ну, розвозив по домах воду в глечиках на своєму віслюку. Майобамба — містечко бідне, заробляв я самі мідяки, та й ті йшли на метилен для очистки води, бо як не будеш очищати — плати штраф. Одного дня з’явився Фусія й поселився в сусідній халупі, так ми і заприятелювали. А вона: який він був тоді, доне Акіліно? Що тобі сказати, ніхто не знав, звідки він приїхав, його запитували, а він ані пари з вуст чи просто брехав. Дуже погано говорив по-іспанському, Лаліто, якимсь суржиком, пересипаним бразільськими словечками. І одного разу Фусія: чоловіче, візьми себе в руки, живеш, як собака, хіба тобі вже не обридло? Почнімо торгувати, — а я: це правда, що як собака. І Лаліта: що ж ви зробили, доне Акіліно? Придбали великий пліт, Фусія накупив взуття, мішків з рисом, різних бавовняних тканин — токуйо, перкалю, пліт мало не тонув під таким вантажем. І я до нього: якщо нас обікрадуть, Фусіє? — а він: закрийся, йолопе, я купив собі револьвер. І Лаліта: отже, з цього ви й почали, доне Акіліно? Так, ми мандрували по таборах збирачів каучуку, лісорубів, золотошукачів. Вони просили: привезіть, будь ласка, наступного разу це чи те, — і ми їм привозили, а пізніше сконтактували з індіанцями. Це була вигідна торгівля, найкраща — на скляні кульки для намиста вимінювали каучук, на дзеркальця й ножі — шкури. Тоді ми й познайомилися з місцевими уамбісами, й вони дуже заприятелювали з Фусією, ти сама бачила, як вони йому допомагають, він для них — бог. А Лаліта: то вам добре велося? — і Акіліно: було б ще краще, якби Фусія не був втіленням диявола, він усіх обшахровував, і врешті нас почали проганяти з таборів, розшукувати з жандармами, отож нам довелося розлучитись; він пішов на якийсь час до уамбісів, а пізніше до Ікітоса, почав там співробітничати з Реатегі. Мабуть, ти там з ним познайомилася, Лаліто? І вона: а ви що робили, доне Акіліно? Ну, мені припало до смаку таке життя, Лаліто, подобалося ходити по всіх усюдах з власною халупою на плечах; як черепаха; я й далі торгував, але вже по-чесному. І Лаліта: ви були скрізь, еге ж, доне Акіліно? І він: на Укайялі, Мараньйоні, Уальязі. Щоправда, спочатку я не випливав на Амазонку, зважаючи на злу славу, яку залишив там по собі Фусія, проте пізніше, через декілька місяців, повернувся й одного дня, в одному з таборів над Ітайєю, не повірив власним очам, коли зустрів Фусію. Знаєш, Лаліто, це був уже торговець з широким розмахом, зі всіма паперами, як і належить; він розповів мені про свої справи з Реатегі. А Лаліта: ото, мабуть, радість була, коли ви зустрілися. І він: ще б пак, навіть сльозу пустили, ну й напилися ж ми тоді, згадуючи минуле. Фусіє, — казав я, — щастя тобі всміхнулося, шануйся, будь чесним, не лізь більше в брудні справи, — а він: ти залишишся зі мною, Акіліно, і вважай, що виграв у лотерею, аби лише війна тривала далі, — і я до нього: отже, ви з Реатегі збуваєте каучук контрабандою? — а Фусія: оптом, старий, за ним приїжджають до Ікітоса й забирають запакованим у скрині, немовби тютюн. Реатегі стане мільйонером, і я також, не пущу тебе, Акіліно, підпишу з тобою угоду. А Лаліта: чому ви з ним не залишились? — а дон Акіліно: бо я вже почав старіти, не хотів жодних страхів, жодних в’язниць, — і тут раптом: ай-ай-ай, вмираю, спина! О, тепер почалося, Лаліто, потерпи, де ніж? Він саме тримав його на вогні лампи, коли увійшов Фусія. І дон Акіліно: ну як, нічого вони не зробили Хумові? — а Фусія: цмулять тепер масато разом з ним, Пантача й Ньєвес — також. Я не дозволю, щоб його вбили, він мені дуже потрібний, через нього можна підтримувати контакт з агварунами. Але ж і познущалися над бідолахою, хтось йому пахви припалив, аж гній тече, і вся спина в ранах, шкода буде, якщо він помре від зараження крові. І дон Акіліно: це з ним так розправились у Санта-Марія де Ньєві солдати й місцеві скупники, а лоб йому розбив твій приятель, Реатегі. До речі, ти знаєш, що він урешті виїхав до Ікітоса? А Фусія: їм немовби було мало, ще й голову йому поголили, схожий тепер на пуголовка, — і знову: ой-ой-ой, кістки болять, — а дон Акіліно: це його за те, що збунтувався, відмовив скупнику, який купував у нього каучук, здається, Ескабіно його звуть, — ми, мовляв, самі будемо продавати в Ікітосі. Крім того, агваруни відлупцювали якогось капрала, що приплив до Уракуси, і вбили його лоцмана, — а Фусія: дурниці, він живий і п’є тепер масато, це Адріан Ньєвес, той, якого я підібрав минулого місяця, — і дон Акіліно: знаю, але так кажуть. Лаліта тремтить далі, — дай мені щось, Фусіє, ради бога! А Фусія: значить, Хум ненавидить християн? Тим краще, нехай переконає агварунів, щоб давали каучук мені. Я маю великі плани, старий, не треба буде довго чекати, я повернуся до Ікітоса багатий, побачиш, як мене приймуть, хто з мене збиткувався. І дон Акіліно; приготуй води, Фусіє, допоможи, ти поводишся так, немовби батько хтось інший. Фусія наповнив глечик, розклав вогонь. Лаліта щоразу голосніше й частіше хапала ротом повітря, обличчя в неї розпухло, очі були, як у спійманої риби. Дон Акіліно став навколішки, погладив її, — вже трохи розкривається, Лаліто, вже скоро, потерпи. А Фусія: вчилася б у жінок уамбісів, самі йдуть до лісу й повертаються тоді, коли народять. Дон Акіліно пропікав ножа; голоси, що долинали ззовні, притлумлювалися тріском хмизу й сичанням води. І Фусія: от бачите, вони вже не б’ються, заприятелювали, — а дон Акіліно: буде хлопець, Лаліто, як я тобі й казав, мені треба вірити, чуєш, капірони гудуть, я ніколи не помиляюся. І Фусія: він трохи мовчазний, цей Хум, — а дон Акіліно: проте симпатичний, всю дорогу розповідав, як християни знедолили Уракусу своїм ошуканством. І Фусія: старий, під час наступної подорожі ти заробиш стільки, що аж страшно сказати, — а дон Акіліно: коли ти перестанеш літати в хмарах? — і Фусія: хіба тепер ти не бачиш змін на краще? А дон Акіліно: ніколи б не повернувся на острів, якби не ти, Лаліто, — і вона: коли ви припливли, ми вмирали з голоду, доне Акіліно, ви пам’ятаєте, як я розплакалася, побачивши консерви і макарони? І Фусія: ну й побенкетували ми тоді, старий, так наїлися, що потім аж животи боліли. А як довелося тебе вмовляти. Пам’ятаєш нашу розмову? Я казав, що ти можеш заробити добрі гроші. І старий: але ж це крадене, Фусіє, мене посадять, не хочу я продавати ті твої шкури й каучук, — а Фусія: люди знають, що ти чесний, адже усі в сельві платять тобі каучуком, шкурами, самородками. Коли тебе почнуть допитувати, то скажеш, що це твій заробіток, — а старий: я ніколи стільки не заробляв. І тут знову: ой-ой-ой, доне Акіліно, ноги зводить, поперек болить, Фусіє, ой-ой-ой. А старий: ні, не хочу, дикуни рано чи пізно почнуть скаржитися, приїде поліція, та й скупники також не стануть довго терпіти, коли я в них забиратиму прибуток з-під самого носа, — і Фусія: шапри, агваруни та уамбіси ладні перегризти один одному горлянки. Нікому не спаде на думку, що тут замішані християни, — а старий: ні, нізащо, — і Фусія: ти відвезеш товар далеко звідси, добре сховаєш його і продаватимеш тим самим скупникам по нижчій ціні, всі будуть задоволені. Старий врешті згодився, і Фусія: перший раз у житті я зважився на таке, Лаліто, поклався на чесність християнина; якщо старий захоче, то надурить мене, продасть усе і грошики покладе до власної кишені, він знає, що я тут як ув’язнений, навіть може мене виказати, піде до поліції і заявить: той, кого ви шукаєте, ховається на острові уверх по Сантьяго. Акіліно не приїжджав близько двох місяців. Фусія вислав човни на Мараньйон, але уамбіси повернулися ні з чим, — нема його, нема, не пливе, собака, — та якогось дня пополудні під час розливу Акіліно з’явився у гирлі протоки, привізши одяг, харчі, мачете й п’ятсот солів. А Лаліта: чи можна вас обняти і поцілувати як батька? І Фусія: жодного разу в житті, старий, я не зустрічався з такою чесністю, ніколи не забуду, Акіліно, що ти зробив для мене, я на твоєму місці утік би з усіма грошима. А старий: совісті в тебе нема, для мене більше важить дружба, ніж зиск, я вдячний тобі, Фусіє, бо завдяки тобі перестав бути злиденною собакою в Майобамбі, серце добра не забуває. Ойойой, ойойой, — і дон Акіліно: ну, зараз справді почалося, тужся, тужся, Лаліто, щоб він не вдушився при виході, тужся щосили, кричи. В руці він тримав ніж, а вона: молися, ойойой, Фусіє, — і дон Акіліно: я помасажую тебе тільки тужся, тужся. Фусія присунув лампу і дивився на Лаліту, а старий: розваж її трохи, візьми за руку, чоловіче, — а вона: води, помираю, пречиста діво, поможи мені, Христосе Багасанський, поможи мені, боже, боже, я ж тобі присягала, — і Фусія: ось тобі вода, не кричи тільки. Коли Лаліта розплющила очі, Фусія дивився на мату, а дон Акіліно: вже витираю тобі ноги, Лаліто, от і все, бачиш, як усе швидко. І Фусія: так, старий, це хлопчик, але чи живий він? Не ворушиться, не дихає. Дон Акіліно схилився, підняв його з мати — темного, опецькуватого, як мавпеня, труснув його, і залунав вереск. Лаліто, поглянь на нього, а ти боялася, тепер можеш поспати, — і вона: коли б не ви, то я б померла, хочу, щоб син звався Акіліно, — і Фусія: гаразд, задля дружби нехай буде, але ж бридке ім’я, — і дон Акіліно: а Фусія? І той: це подія — стати батьком, таке слід відзначити, — і дон Акіліно: спочинь, жіночко. Знадвору далі долинав неясний шум — це, мабуть, уамбіси, агварун, Пантача, лоцман Ньєвес перепилися й блювали. Кімната аж палала від світлячків, які вдарялися об стіни, — хто б міг подумати, що син народиться так далеко від Ікітоса, в лісі, як чунчі.

Оркестр почав своє існування в хижці Патросініо Найї. Молодий Алехандро та водій Болас приходили туди снідати, зустрічали дона Ансельмо, який о цій порі саме вставав, і, поки Патросініо Найя готував їжу, вони всі троє балакали. Кажуть, першим заприятелював зі старим Молодий: він також був самітником, музикантом та меланхоліком і, напевне, відчув у донові Ансельмо споріднену душу. Розповідав йому про своє життя, ділився жалями. Після снідання дон Ансельмо брав арфу, Молодий — гітару, і вони грали: Болас і Патросініо зворушено слухали, потім аплодували. Інколи водій приєднувався до них, вибиваючи ритм на скрині. Дон Ансельмо вивчив пісні Молодого й казав: «Це справжній артист, найкращий мангачський композитор», а Алехандро, зі свого боку, стверджував: «Ніде немає такого арфіста, як старий, ніхто з ним не зрівняється» і називав його «маестро». Ця трійця стала нерозлучною. По Мангачерії швидко пройшла звістка, що утворився новий оркестр, і десь близько полудня дівчата почали сходитися групками під хижку Патросініо Найї, щоб послухати музику. Всі вони дивилися на Молодого млосними поглядами. А одного дня стало відомо, що Болас покинув «Агентство Фрейхо», де він працював десять років водієм, і вирішив стати артистом, таким, як двоє його друзів.

У ті часи Алехандро був справді молодий, мав чорні довгі кучері, бліду шкіру, невтішний глибокий погляд. Був тонкий, як очеретина, і мангані казали: «Не наштовхніться на нього ненароком, бо переломиться». Говорив Алехандро мало й тихо, він не був мангачем, а став ним за власним вибором, так само, як дон Ансельмо, Болас і багато-багато інших. Він походив із заможної родини, народився на вулиці Малекон, виховувався у Салезіанському коледжі, збирався їхати в Ліму, щоб вступити до університету, коли одна дівчина з порядної родини, у яку він був закоханий, втекла із зайдою-іноземцем, що звернув до П’юри порозважатися. Молодий перерізав собі вени, провів у лікарні багато днів поміж життям і смертю. Вийшов звідти геть зневіреним, почав вести циганське життя, проводив ночі в гульні, пив і грав у карти з останніми покидьками. Нарешті батькам це набридло, вони його вигнали, і Алехандро, як багато інших зневірених людей, опинився в Мангачерії й там залишився, заробляючи собі на прожиття гітарою в чічерії Анхеліки Мерседес, родички Боласа. Там він познайомився з водієм, там вони й потоваришували. Молодий Алехандро пив багато, проте алкоголь не спонукав його до бійок чи любовних пригод, а лише до складання пісеньок, писання віршів, у яких завжди висловлювалось розчарування й жінки називалися невдячними, зрадливими, брехливими, марнославними, підступними.

Відтоді, коли арфіст потоваришував з Боласом і Молодим Алехандро, він змінив свої звички. Вже не швендяв, як неприкаяний, цілий день передмістям. Під вечір приходив до Анхеліки Мерседес, Молодий намовляв його грати, і так вони починали дуетом. Болас тим часом розважав постійних відвідувачів анекдотами, в перервах старий та гітарист підсаджувалися до Боласового столика, випивали по скляночці, балакали. А коли Болас був напідпитку і в очах його з’являлися хмільні іскорки, він сідав біля якоїсь скрині і вибивав на ній ритм, іноді співав з ними, голос він мав непоганий, хоча й хриплуватий. Болас був чоловік хоч куди: плечі боксера, величезні руки, вузенький лоб, рот від вуха до вуха. Крізь шпари в хижці Патросініо Найї мангачі бачили, як арфіст лютився, коли Болас збивався з ритму, забував слова або пускав півня, і чули, як Молодий Алехандро меланхолійно пояснював водієві таємничий зміст фраз зі своїх пісеньок: зоряні очі, світанкових хмар летючі гори, та отрута, яку ти колись пролила, фатальна жінко, поранене коханням моє зраджене серце.

Здавалося, приязнь цих двох молодих людей повернула донові Ансельмо смак до життя. Ніхто вже не бачив, щоб він спокійно десь спав на піску чи бродив, як сновида, і навіть його ненависть до аурів немовби трохи вщухла. Вони ходили завжди втрьох, обійнявшись, як хлопчаки, — старий посередині, Молодий і Болас по боках. Дон Ансельмо виглядав уже не таким брудним і обшарпаним. Якось мангачі побачили його в нових білих штанях і подумали, що це або подарунок від Хуани Бауро, або від одного з тих самотніх дідусів, які обіймалися з ним при зустрічі в чічерії й пригощали скляночкою вина, але насправді штани подарували йому Болас і Алехандро до дня народження.

Приблизно в той самий час Анхеліка Мерседес уклала з оркестром контракт по всій формі. Болас, роздобувши десь барабан і тарілки, грав на них досить спритно й невтомно: коли Молодий і арфіст виходили зі свого кутка, щоб освіжити горлянки і розім’ятися, Болас грав далі сам. Може, серед них він був найменш здібним, зате найвеселішим, єдиним, хто дозволяв собі час від часу заспівати жартівливу пісеньку.

Вночі вони грали у Анхеліки Мерседес, уранці спали, потім снідали в Патросініо Найї, а надвечір починали репетиції. Гарячим літом вони йшли вгору по річці, у бік Чіпи, купалися й обговорювали нові твори Молодого. Друзі завоювали всі серця, мангачі називали їх на «ти», і вони так само зверталися до великих і малих. Коли Сантос, звідня й повитуха, яка не цуралась робити й аборти, вийшла заміж за муніципального охоронця, оркестр грав на весіллі безкоштовно, а Молодий Алехандро заспівав нову сумну пісеньку про подружжя, яке не береже кохання, сушить його і спалює. І з тієї пори на всіх мангачських хрестинах, конфірмаціях, відспівуваннях та заручинах музиканти грали без примусу і задарма. Але люди не лишалися в боргу — мангачі робили їм різні подарунки, пригощали їх, а деякі жінки давали своїм синам їхні імена — Ансельмо, Алехандро, навіть Болас. Слава оркестру росла щораз дужче, а ті, що називали себе непереможними, прославляли його на все місто. До чічерії Анхеліки Мерседес почали учащати багаті сеньйори й іноземці, а одного вечора непереможні привели туди білого, в одязі індіанського посланця, який хотів для своєї коханої замовити серенаду. Він приїхав за оркестром на грузовику, що здіймав за собою хмари пилу. Але після того не минуло й півгодини, як непереможні несподівано повернулися до чічерії самі, без оркестру: «Батько дівчини розлютився, викликав поліцейських і вони забрали їх до комісаріату». Музикантів тримали під арештом цілу ніч, а вранці дон Ансельмо, Молодий і Болас повернулися назад дуже задоволені: вони грали жандармам нічний концерт, і ті частували їх кавою та цигарками. Невдовзі той білий викрав дівчину, для якої призначалася серенада, а коли повернувся з нею, щоб узяти шлюб, то покликав оркестр грати на весіллі. Саме тоді, довідавшись про це, зі всіх халуп мангачі приходили до Патросініо Найї — вони хотіли, щоб дон Ансельмо, Молодий і Болас з’явилися на весіллі відповідно вдягнені. Одні позичили їм черевики, інші — сорочки, а непереможні принесли костюми і галстуки. Відтоді у білих увійшло в звичай замовляти на свої урочистості й серенади цей оркестр. Багато мангачських оркестрів розпалося і сходилося в іншому складі, але цей ніколи не мінявся, не збільшувався й не зменшувався. Дон Ансельмо геть посивів, згорбився, човгав ногами, Молодий був уже не такий молодий, однак їхня дружба й спілка тривали й надалі.

За декілька років померла Домітіла Яра, дуже набожна жінка, яка жила навпроти чічерії Анхеліки Мерседес, благочинна стара діва. Домітіла Яра, завжди вбрана у чорне, з обличчям, закритим вуаллю, у чорних панчохах, — єдина така набожна, яка вродилася в цьому передмісті. Коли вона йшла вулицею, мангачі падали на коліна, прохали в неї благословення, а вона, шепочучи молитву, хрестила їх. У неї був образок непорочної матері божої з рожевими, блакитними і жовтими стрічками замість волосся. Його оздоблювали паперові квіти, серпантин, а під серцем, яке спливало кров’ю, видно було написану від руки молитву в бляшаній рамці. Образок, загорнутий у целофан, погойдувався на вершечку палки від швабри, і Домітіла Яра завжди носила його з собою, високо, немов прапор. При важких пологах чи смерті, скрізь, де тільки виникали хвороби чи нещастя, неодмінно з’являлась ця святенниця зі своїм образком і своїми молитвами. З її скоцюрблених пальців звисали аж до землі чотки з великими, як таргани, намистинами. Казали, що Домітіла Яра творить дива, що розмовляє зі святими, а вночі шмагає себе нагайкою. Вона дуже приятелювала з отцем Гарсією, і вони мали звичай поволі прогулюватися сквером Меріно та проспектом Санчеса Серро. Отець Гарсія прийшов віддати останню шану покійній. Йому довелося ліктями пробиватися крізь натовп мангачів, які стовпилися під її хижкою, і він уже починав їх клясти, коли зрештою спромігся дістатися до порога. І тоді побачив оркестр, що жалобно грав біля померлої. Він розлютився: ударом ноги вибив дно у Боласового барабана, потім спробував розбити ще й арфу та порвати струни на гітарі, волаючи на дона Ансельмо: ти, заразо П'юри, грішнику, геть звідси. Але ж отче, — мимрив арфіст, — ми граємо, вшановуючи її пам’ять, — а отець Гарсія: ви оскверняєте праведний дім, залиште померлу в спокої. Тепер уже й мангачі розлютилися: це несправедливо, просто так ображати старого, ми цього не допустимо. І ось увійшли непереможні, взяли отця Гарсію на руки, а жінки: гріх, гріх який, кара божа спаде на мангачів, — і віднесли священика, який пручався, мов тарантул, на проспект Санчеса Серро. Їх супроводжували вигуки: палій, палій, палій. Відтоді ноги отця Гарсії більше не було в Мангачерії, і в своїх проповідях він говорив про мангачів як про запеклих грішників.

Протягом тривалого часу оркестр грав у Анхеліки Мерседес. Ніхто не припускав, що одного дня він може перебратися до міста. Але так сталося, і спочатку мангачі засуджували дезертирство музикантів, однак пізніше зрозуміли, що, на відміну від Мангачерії, життя змінюється. Відколи в П’юрі почали відкриватися борделі, на оркестри падала злива пропозицій, а існують спокуси, яким неможливо не піддатися. Зрештою, хоча дон Ансельмо, Молодий і Болас виступали тепер у П’юрі, вони, як і раніше, жили в своєму передмісті, безкоштовно граючи на всіх мангачських урочистостях.

Тепер справа набула небажаного повороту: оркестр перестав грати, непереможні вклякли на місці, дивлячись на Семінаріо й не відпускаючи своїх дам.

Молодий Алехандро сказав:

— Ось тут і почалося справжнє лихо, коли вони повитягали револьвери.

— Пияк! — вигукнула Дикунка. — Увесь час їх провокував. Так йому й треба, що загинув. Мерзотник!

Сержант відпустив Сандру, ступив крок уперед, — сеньйоре, чи вам не здається, що ви балакаєте, немов зі своїми слугами? — а Семінаріо, затинаючись: що це, що ти там дзявкаєш? — і теж ступив уперед, — ти, лайно собаче, — ступив другий крок. Його величезна тінь захиталася на освітленій блакитним, зеленим та бузковим світлом дощаній стіні, і він зупинився зі спантеличеним виразом обличчя. Сміх Сандри перейшов у пискливий вереск.

— Літума цілився в нього з револьвера, — розповідала Чунга. — Він витяг його так швидко, що ніхто навіть не помітив, точнісінько, як у ковбойських фільмах.

— Він мав на це право, — пробурмотіла Дикунка. — Не міг же він терпіти, щоб його ще більше принижували.

Непереможні й дівиці кинулися до бару, сержант і Семінаріо міряли один одного поглядами. А Літума: не люблю задерикуватих, сеньйоре, ми вам нічого не зробили, а ви поводитеся з нами, мовби зі слугами. Мені дуже шкода, але далі це тривати не може.

— Не пускай мені дим в обличчя, Боласе, — попросила Чунга.

— А він також витягнув револьвер? — спитала Дикунка.

— Лише водив рукою по кобурі, — сказав Молодий. — Немов по цуценятку.

— Злякався! — вигукнула Дикунка. — Літума втер йому носа.

— А я вже думав, що у моїй П’юрі немає чоловіків, — промовив Семінаріо. — Що всі п’юранці збабіли і споганіли. Та виявляється, ще цей чоло залишився! Зараз ти пересвідчишся, хто такий Семінаріо.

— Чому люди завжди повинні битися, чому не можна жити в мирі й веселій злагоді? — зітхнув дон Ансельмо. — Яке чудове було б тоді життя!

— Хто знає, маестро, — заперечив Молодий. — Може, було б нудніше й смутніше.

— Ти добре його налякав, братику, — сказав Мавпа. — Ура!

— Але будь обережний, друже, — порадив Хосефіно. — Одна мить неуваги, і він теж витягне свою пукавку.

— Ти не знаєш, з ким маєш справу, — повторив Семінаріо. — Тому і викаблучуєшся, чоло.

— Ви, сеньйоре, також не знаєте, з ким маєте справу, — відрізав сержант.

— Коли б у тебе, чоловіче, не було револьвера, то так би не викаблучувався, — зауважив Семінаріо.

— Уся справа в тому, що він у мене є, — сказав сержант. — Я нікому не дозволю поводитися зі мною, як зі своїм служником, сеньйоре Семінаріо.

— І тоді Чунга швидко стала поміж ними. Оце так відвага! — захоплено мовив Болас.

— А чому ви її не стримали? — Арфіст спробував поплескати Чунгу по плечу, але вона відхилилася на стільці, і пальці старого лише доторкнулись до неї. — Вони були озброєні, Чунгіто, це було небезпечно.

— Ні, небезпека вже минула, бо вони саме почали сперечатися, — відповіла Чунга.

Сюди приходять побавитись, і жодних бійок щоб тут не було. Негайно помиріться, підійдіть до бару і випийте по скляночці пива за рахунок закладу. Чунга змусила Літуму сховати револьвер, наполягла, щоб вони потисли один одному руки, і, тримаючи обох під пахви, повела до бару, — хоча б посоромилися, поводитесь, мов шмаркачі, а коли хочете знати, ким ви є насправді, то будь ласка, двома дурнями; побачимо, побачимо, б’юся об заклад, що зараз витягнете свої револьвери й застрелите мене, — і вони засміялися. Чунго, Чунгіто, матусю, королево, — співали непереможні.

— Невже вони почали пити разом після таких образ? — здивувалася Дикунка.

— А ти що, жалкуєш, що вони не продірявили один одного? — спитав Болас. — Жінки завжди такі кровожерні.

— Адже Чунга їх запросила, — пояснив арфіст. — Вони не могли її образити, дівчино.

Вони пили, спираючись ліктями на стойку бару, і вже мали миролюбний вигляд. Семінаріо плескав Літуму по щоці, — ти останній справжній чоловік у цих краях, чоло, решта — це гниди й тхори. Оркестр почав грати вальс, відвідувачі розбилися на пари, непереможні й повії теж пішли танцювати. Семінаріо зняв з Літуми кашкет, приміряв, — ну, чи пасує він мені, Чунго? Певна річ, у ньому я не такий страшнючий, як цей чоло, але ти, друже, не ображайся!

— Може, він дещо товстуватий, однак бридким його не назвеш, — зауважила Дикунка.

— Замолоду він був худенький, як Молодий, — пригадував арфіст, — і справжній диявол, ще гірший від своїх братчиків.

— Вони зіставили три столи й сіли разом, — сказав Болас. — Непереможні, сеньйор Семінаріо, його приятель і дівиці. Здавалося, що нарешті все якось владналось.

— Але відчувалася напруженість, було зрозуміло — добром це не закінчиться, — докинув Молодий.

— І зовсім ні, — заперечив Болас. — Вони були задоволені, а сеньйор Семінаріо навіть заспівав гімн непереможних. Пізніше вони танцювали й жартували.

— Літума далі танцював з Сандрою? — спитала Дикунка.

— Не пам’ятаю, бо вони знову почали сваритися, — відповіла Чунга.

— Усе через оте хизування, — сказав Болас. — Семінаріо знай собі торочив, що в П'юрі вже немає справжніх чоловіків, бо хотів звеличити свого дядька.

— Не кажи погано про Чапіро Семінаріо, це була велика людина, Боласе, — дорікнув йому арфіст.

— У Наріуалі він голіруч схопив трьох злодіїв, зв’язав їх і привіз до П’юри, — не вмовкав Семінаріо.

— Він побився об заклад з приятелями, що зможе ще переспати з жінкою, прийшов сюди і виграв, — пригадала Чунга. — Принаймні так запевняла Амапола.

— Я й не кажу про нього погано, маестро, — промовив Болас, — але це починало вже дратувати.

— Він був такий самий славетний п’юранець, як і адмірал Грау, — сказав Семінаріо. — Ходіть до Уанкабамби чи Айябаки — скрізь ви знайдете жінок, які спали з моїм дядьком Чапіро. В нього було не менше тисячі байстрюків.

— Може, він був мангачем? — спитав Мавпа. — У нас таких повно.

Семінаріо споважнів: це твоя мати мангачка, — а Мавпа: звичайно, і я пишаюся з цього, — а Семінаріо, розлютившись: Чапіро був великим сеньйором, до Мангачерії ходив лише вряди-годи, щоб випити чи переспати з якимсь дівчиськом, — і Мавпа, вдаривши кулаком по столу: знову ви починаєте нас ображати. Все ж було гаразд, як між приятелями, а ви, сеньйоре, знову за своє, мангачі дуже не люблять, коли хтось погано говорить про Мангачерію.

— Старенький завжди підходив просто до вас, маестро, — озвався Молодий. — З яким зворушенням він вас обіймав! Можна було подумати, що зустрілися рідні брати.

— Ми зналися віддавна, — мовив арфіст. — Я любив Чапіро, мені було страшенно шкода, коли він помер.

Розшалілий Семінаріо підхопився на ноги: гей, Чунго, замкни двері, ми сьогодні тут господарюватимемо, а ти, арфісте, ходи сюди, розкажи про мого дядька, на моїх полях — повно бавовни, я плачу.

— Клієнтів, які стукали в двері, відлякував сержант, — сказав Болас.

— Це було помилкою, вони не повинні були залишатися самі, — зауважив арфіст.

— Я не ворожка, — відповіла Чунга. — Якщо клієнт платить, то може собі бавитися, скільки хоче і як хоче.

— Звичайно, Чунгіто, — погодився арфіст. — Але я мав на увазі не лише тебе, а всіх нас. Зрозуміло, ніхто не міг передбачити.

— Вже дев’ята година, маестро, — повідомив Молодий. — Треба відпочити, я піду по таксі.

— Чи це правда, старий, що ви з моїм дядьком були на «ти»? — спитав Семінаріо. — Розкажіть їм що-небудь про цього славетного п’юранця, про чоловіка, з яким ніхто не міг зрівнятися.

— Тільки в жандармерії є ще справжні чоловіки, — заявив сержант.

— Він як випив, то заразився від Семінаріо, — сказав Болас. — І теж почав торочити про справжніх чоловіків.

Арфіст покахикав, йому пересохло в горлі, — дайте мені щось випити. Хосефіно наповнив йому склянку, дон Ансельмо здмухнув піну, випив і хукнув. Понад усе приваблювала людей витривалість Чапіро. І те, що він був такий чесний. Семінаріо, засяявши від задоволення, обійняв арфіста, — а що я вам казав, чуєте?

— Семінаріо був розбишакою й недоумком, але пишався своєю родиною, — визнав Молодий.

Коли Чапіро верхи вертався з поля, дівчата, хоча це їм було заборонено, підіймались на вежу, щоб його побачити, так їх Чапіро з розуму зводив, — і дон Ансельмо зробив ще ковток. А в Санта-Марія де Ньєві за лейтенантом Сіпріано дикунки теж вмирали, — і сержант теж ковтнув пива.

— Коли йому пиво вдаряло в голову, він завжди починав говорити про того лейтенанта, — сказала Дикунка. — Дуже любив його.

Бравий Чапіро під’їжджав, здіймаючи за собою хмари пилюки, потім притримував коня і змушував його ставати навколішки перед дівчатами. Разом з Чапіро входило саме життя, сумні розвеселялися, веселі ставали ще веселішими, а яка витривалість — він підіймався нагору, спускався вниз, грав, пив, тоді знову підіймався нагору то з однією, то з двома, і так цілу ніч; удосвіта повертався на поле і, не склепивши очей, починав працювати, залізний був чоловік, — дон Ансельмо попросив ще пива. А колись лейтенант Сіпріано, на моїх очах, зіграв у російську рулетку, — сержант ударив себе в груди і обвів усіх поглядом, очікуючи оплесків. І дон Ансельмо: зрештою, Чапіро був єдиним, кому можна було вірити в борг, єдиний, хто сплатив мені все до останнього сентаво. Гроші існують для того, щоб їх витрачати, казав він, щедро всіх пригощаючи, а на вулицях і площах говорив те саме: це Ансельмо приніс до П'юри цивілізацію. І сержант: однак Сіпріано зробив це не тому, що побився об заклад, а лише з нудьги. Сельва довела його до розпачу.

— Мабуть, він просто хизувався, — мовила Дикунка. — Мабуть, його револьвер взагалі не був заряджений, і зробив він це лише тому, щоб жандарми його поважали ще більше.

І дон Ансельмо: Чапіро був моїм найкращим другом. Коли ми зустрілися в дверях «Королеви», то обнялися, й він сказав мені: яке нещастя, брате, надто пізно я дізнався про це, якби я був тоді в П'юрі, ніколи б його не спалили, я б уже поставив на місце і того священика, і гальїнасерок.

— Про яке нещастя казав вам Чапіро, арфісте? — спитав Семінаріо. — Чому він вам так співчував?

А сержант: лило, немов з відра, і лейтенант промовив: тут людина перестає бути людиною, немає ні жінок, ні кіно, якщо заснеш у лісі, то в тебе дерево з живота виросте; я народився біля моря, нехай ця сельва горить синім вогнем, я більше не витримаю. Він витягнув револьвер і покрутив двічі барабан, а тоді вистрелив собі в лоб. Важкий казав — знаємо ми ці штуки, там немає патронів, але вони були, слово честі, — і сержант знову вдарив себе в груди.

— Нещастя, доне Ансельмо? — спитала Дикунка. — З вами що-небудь сталося?

— Ні, це ми славетну людину згадуємо, дівчино, — відповів дон Ансельмо. — Чапіро Семінаріо, який помер три роки тому.

— Гей, арфісте, бачите, який ви ошуканець! — вигукнув Мавпа. — Нам не хотіли розповісти про Зелений Дім, а зараз от як? Ну то що ж там було з тією пожежею?

— Ви про що, хлопці? — здивувався дон Ансельмо. — Дурниці, вигадки.

— Ви знову, дідуню, починаєте впиратися, — дорікнув йому Хосе. — Хвилину тому ви говорили про Зелений Дім. Куди ж іще приїжджав Чапіро на своєму коні? Що це за дівчата, які виходили поглянути на нього?

— Він приїжджав на свою ферму, — сказав дон Ансельмо. — А поглянути на нього виходили жінки, які збирали бавовну.

Сержант ударив кулаком по столу, сміх урвався, Чунга принесла ще одну тацю з пивом, а сержант: лейтенант Сіпріано спокійно дмухнув у дуло свого револьвера, ми дивилися й не вірили своїм очам. І раптом Семінаріо, розбивши склянку об стіну: лейтенант Сіпріано — син повії, з цим чоло неможливо розмовляти, він усіх перебиває.

— Знову почав лаяти його по матері? — спитала Дикунка, швидко кліпаючи очима.

— Не його, а лейтенанта, — пояснив Молодий.

— Давайте зіграємо в російську рулетку, сеньйоре Семінаріо, — запропонував сержант абсолютно спокійно. — Ви за свого Чапіро, а я за лейтенанта Сіпріано, побачимо тоді, хто з нас справжній чоловік.

— Ви думаєте, що лоцман утік, пане лейтенант? — спитав сержант Роберто Дельгадо.

— Ясна річ, навіть коли б він був не знати яким дурнем, — відповів лейтенант. — Тепер я розумію, чому він прикинувся таким хворим і не поїхав з нами. Видно, накивав п’ятами, як тільки ми відпливли з Санта-Марія де Ньєви.

— Але раніше чи пізніше він попадеться, — промовив сержант Дельгадо. — Навіть не поміняв собі імені, дурень.

— Мене більше цікавить той, інший, — сказав лейтенант. — То велика риба. Як там його звати? Тусія? Фусія?

— Може, цей тип і справді не знає, де він подівся, — висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. — Може, й справді його анаконда проковтнула.

— Добре, спробуємо ще раз, — сказав лейтенант. — Інохоса, приведи-но того типа.

Солдат, що спав, сидячи навпочіпки і спершись об стіну, схопився на ноги, як автомат, і мовчки вийшов. Ледве переступив поріг, як його замочив дощ; він прикрив руками голову і, спотикаючись, почвалав через грязюку. Злива люто сікла селище, між водяних смерчів та поривів шаленого вітру агварунські хижки були схожі на зачаєних звірів. І лейтенант: у сельві, сержанте, я став фаталістом, щодня тільки й чекаю, що мене вжалить отруйна змія чи звалить лихоманка. А зараз це, й клятий дощ, який ніколи не закінчиться, ми нидітимемо тут цілий місяць, як щури у льосі. Е, через те зволікання все йде під три чорти. Коли замовк його гіркий голос, знову розлігся шум зливи у сельві, дріботіння краплин, що падали з дерев та хижок. Галявина була однією попелястою калюжею, десятки струмків текло в напрямку урвища, вітер доносив смердючі випари, які клубочились над лісом. Інохоса йшов, тягнучи за собою на мотузці чоловіка, що спотикався й гарчав. Солдат великими стрибками злетів по сходах хижки, і полонений упав перед лейтенантом долілиць. Руки в нього були зв’язані за спиною, він звівся на ноги, допомагаючи собі ліктями. Офіцер і сержант Дельгадо, сидячи на дошці, покладеній на козли, ще хвилину розмовляли, не дивлячись на нього, потім лейтенант звернувся до солдата: кава й анісівка там ще залишилися? Добре, вертайся до своїх, ми самі його допитаємо. Інохоса вийшов. З в’язня капотіла вода, немов з дерев, довкола ніг утворилася калюжа. Волосся закривало йому вуха й лоб. Під витріщеними недовірливими очима, які горіли, немов дві жарини, темніли кола. Між рештками сорочки виднілися пасма посинілої, подряпаної шкіри, а крізь штани, також подерті, світилися сідниці. Він тремтів і цокотів зубами. А лейтенант: ти не можеш поскаржитися, любий Пантачо, про тебе дбають, як про немовля. Спочатку тебе вилікували, еге ж, потім захистили від агварунів, які хотіли поламати тобі кістки. Може, сьогодні нам більше вдасться порозумітись? Я терплячий, Пантачіто, але цим не можна зловживати. Мотузка охоплювала шию полоненого, немов ошийник. Сержант Роберто Дельгадо нахилився й потягнув її кінець так, що Пантача змушений був підступити ближче до дошки.

— У Сепі тебе добре годуватимуть і ти матимеш де спати, — пообіцяв сержант Дельгадо. — Це не така сама в’язниця, як інші, там немає стін. Можливо, тобі вдасться втекти.

— Хіба ж це не краще, ніж дістати кулю? — спитав лейтенант. — Хіба не краще потрапити до Сепи, аніж би я сказав агварунам: дарую вам Пантачу, помстіться на ньому за злочини всіх тих бандитів? Ти вже бачив, як вони цього хочуть. Тож сьогодні не клей з себе дурня.

У Пантачі й далі був неспокійний, гарячковий погляд, бідолаха тремтів так сильно, що аж зуби цокотіли; він то вигинався, то втягував живіт, то випинав його. Сержант Дельгадо посміхнувся: Пантачо, ти ж не такий дурний, щоб узяти на себе всю провину й самому відповідати за всі злочини та вбивства, правда? І лейтенант, також посміхаючись: найкраще буде, якщо ми швидко з цим покінчимо, Пантачо. Потім дамо тобі тієї травички, яку ти так любиш, сам собі її завариш, ну то як? Інохоса увійшов до хижки, поставив на дошку термос з кавою, пляшку й швидко вийшов. Лейтенант відкоркував пляшку, простягнув її в’язневі, який, мружачись, потягнувся до неї всім тілом. Сержант міцно смикнув за мотузку, — ти, сучий сину, — Пантача впав до ніг сержанта, — спочатку забалакай, а потім пий. Офіцер узяв мотузку і змусив полоненого повернути голову в його бік. Грива волосся гойднулася, очі-жарини знову втупилися в пляшку. І лейтенант: ну й тхне від тебе, такого смороду я в житті не чув, аж нудить мене. Пантача розкрив рот, — дай хоч ковточок, сеньйоре, — потім захрипів, — щоб трохи зігрітися, бо всередині задубіло, один-єдиний ковточок, сеньйоре. А лейтенант: згода, тільки не так швидко, на все свій час, спершу скажи, де сховався той Тусія чи Фусія, де він? Але ж я вже сказав, сеньйоре, — Пантача весь тремтів, — він утік увечері, і ніхто його не бачив, — здавалося, що в полоненого зараз поламаються зуби, — сеньйоре, запитай уамбісів, якумама вночі приповзла, казали вони, і затягла його на дно озера. За всі його злочини, сеньйоре.

Лейтенант дивився на полоненого втомленими очима, наморщивши чоло. Раптом швидко відхилився вбік і вдарив його чоботом по голій сідниці. Захрипівши, Пантача впав на підлогу, але й далі скоса позирав на пляшку. Лейтенант потягнув за мотузку, розкуйовджена голова вдарилась об підлогу, — Пантачо, може, годі клеїти дурня, га? Де він? А Пантача: не знаю, сеньйоре, — потім завив і сам вдарився головою об підлогу, — напевне, вона тихенько вилізла й поповзла схилом, прослизнула в хижку, хвостом заткнула йому рота, сеньйоре, і потягла його, бідолаху; ой сеньйоре, хоч один ковточок. Якумама завжди так, її не почуєш, не побачиш, уамбіси казали — вона повернеться й нас пожере, тому вони також пішли, сеньйоре. Лейтенант копнув його ногою. Пантача замовк і став навколішки, — я сам-один залишився, сеньйоре. Лейтенант ковтнув з термоса, облизав губи. Сержант Роберто Дельгадо бавився пляшкою, а Пантача знову закричав: хочу, щоб мене відправили на Укайялу, сеньйоре, — обличчя в нього скривилося в плаксивій гримасі, — туди, де помер мій приятель Андреас. Я теж хочу там померти.

— Отже, твого хазяїна зжерла якумама, — сказав спокійним голосом лейтенант. — Отже, лейтенант набитий дурень, і Пантача може легко обвести його довкола пальця. Ой Пантачо!

Спраглі, палаючі очі полоненого дивилися на пляшку, а надворі шаленіла злива, вдалечині гримів грім, і блискавки час від часу освітлювали покрівлі, дерева, грязюку, які шмагав дощ.

— Він покинув мене самого, сеньйоре, — вигукнув Пантача з люттю в голосі, але погляд його, так само палаючий, був прикутий до пляшки. — Я давав йому їсти, бо він не вилазив зі свого гамака, а він покинув мене, інші теж пішли. Чому ти мені не віриш, сеньйоре?

— Можливо, він і збрехав щодо того імені, — промовив сержант Дельгадо. — Я не знаю у сельві нікого, хто б звався Фусією. Цей тип не дратує вас своїми байками? Я б його добре почастував кулею в лоб, сеньйоре лейтенант, та й по всьому.

— А той агварун? — спитав лейтенант. — Хума також зжерла якумама?

— Він пішов, сеньйоре, — прохрипів Пантача, — хіба я не казав тобі? Або, може, вона і його зжерла, сеньйоре, хто зна?

— Клятий Хум з Уракуси цілий вечір морочив мені голову, — сказав лейтенант, — а перекладав інший крутій, я їх слухав, як дитина, і вірив усім тим баєчкам. Ех, коли б я міг таке передбачити! То був перший індіанець, з яким я познайомився, сержанте.

— Усе це через того Реатегі, губернатора Ньєви, сеньйоре лейтенант, — промовив сержант Дельгадо. — Ми не хотіли відпускати агваруна. Але він наказав, ну і бачите, що зараз маємо.

— Пішов хазяїн, пішов Хум, пішли уамбіси, — заскиглив Пантача. — Я лишився сам зі смутком, сеньйоре, і мені страшенно холодно.

— Але Адріана Ньєвеса я спіймаю, клянуся богом, — вигукнув лейтенант. — Сміявся нам в обличчя, жив на наші гроші.

І всі там мали своїх жінок, сеньйоре, — по зарослому обличчю Пантачі текли сльози, він глибоко зітхав, — я лише мріяв про яку-небудь християнку, з якою міг би хоча б порозмовляти, про одну-єдину, та вони навіть шапру забрали з собою, сеньйоре, — від удару чоботом Пантача завив і зіщулився на підлозі. На кілька секунд заплющив очі, потім розплющив, і лагідно подивився на пляшку, — лише ковточок, сеньйоре, щоб зігрітись, бо всередині аж задубіло від холоду.

— Ти добре знаєш ці краї, Пантачо, — сказав лейтенант. — Чи довго литиме цей клятий дощ, і коли ми матимемо змогу відпливти?

— Завтра випогодиться, сеньйоре, — пробурмотів Пантача. — Помолись богові й побачиш. Але змилосердься, дай мені ковточок. Щоб зігрітися, сеньйоре.

Цього неможливо витримати, чорт забирай, витримати неможливо, — лейтенант підняв ногу, проте не вдарив полоненого, а натиснув чоботом на його обличчя, аж той щокою доторкнувся до підлоги. Сержант Дельгадо хильнув з пляшки, потім з термоса. Пантача розкрив рот і, висолопивши язик, гострий, червонястий, почав лизати, — сеньйоре, один ковточок, — підошву чобота, — щоб зігрітись, — і носок. Щось тваринне, підлабузницьке іскрилося в його витріщених очах, — один ковточок, — а тим часом язик слинив брудну шкіру. Сеньйоре, щоб зігрітись, — він поцілував чобіт.

— Ну й хитрун ти, Пантачо, — промовив сержант Дельгадо. — То підлизуєшся, то вдаєш із себе дурня.

— Скажи мені, де Фусія, і матимеш цілу пляшку, — пообіцяв лейтенант. — І до того ж відпущу тебе. І дам ще кілька солів. Відповідай швидко, бо я передумаю.

Але Пантача знову почав схлипувати і всім тілом судомно тулитися до підлоги, шукаючи тепла.

— Забери його, — звелів лейтенант, — бо я зараз схибнуся. Дивлячись на нього, мені блювати хочеться, та й якумама ввижається. А дощ усе ллє, розтуди його…

Сержант Роберто Дельгадо, взявши мотузку, пішов до дверей, і Пантача побіг за ним на карачках, підстрибуючи, як собака. На сходах сержант гукнув, з’явився Інохоса й забрав Пантачу, який пританцьовував під дощем.

— А що, як вирушити в зливу? — запропонував лейтенант. — Зрештою гарнізон не так уже й далеко.

— Ми потонемо через дві хвилини, сеньйоре лейтенант, — відказав сержант Дельгадо. — Ви бачили річку?

— Я мав на увазі пішки, через ліс, — уточнив лейтенант, — Дійдемо за три-чотири дні.

— Не впадайте в розпач, сеньйоре лейтенант, — заспокоїв його сержант Дельгадо. — Колись та перестане лити. Іншого виходу немає, повірте, ми не можемо вирушити в таку погоду. Сельва є сельва, треба бути терплячим.

— Вже два тижні, чорт забирай! — вигукнув лейтенант. — Я втрачаю і підвищення, і перевід в інше місце, невже ти не розумієш?

— Але чому ви на мене злоститеся? — спитав сержант Дельгадо. — Це не моя провина, що дощ іде, сеньйоре лейтенант.

Сама-самісінька, вона все чекала й чекала. Навіщо лічити дні, гадати, буде дощ чи не буде? Може, вони повернуться сьогодні? Ні, ще надто рано. Чи привезуть товар? Тільки б привезли, Христосе Багасанський, боже, боже, щоб привезли багато каучуку і шкур, щоб дон Акіліно приплив з одягом та їжею і щоб вона спитала його, як і того разу: по чім продавали? — а він: вистачить, Лаліто, по добрій ціні. І Фусія: любий старий. А вона: пресвята діво, зроби так, щоб ми розбагатіли, бо тоді ми покинемо острів, повернемося до християн і поженимося, правда Фусіє? Правда, Лаліто. І щоб ти, Фусіє, змінився й знову покохав мене, а ночами щоб я питала тебе: до твого гамака? Так. Гола? Так. Тебе поцілувати, Фусіє? Так. Я тобі подобаюся? Так. Більше, ніж ачуалки? Так. Більше, ніж шапра? Так, так, Лаліто. А вона: хочу, щоб у нас була ще одна дитина. І одного дня: погляньте, доне Акіліно, чи не правда, хлопчик подібний до мене, а як виріс, говорить по-індіанському ліпше, ніж по-іспанському. І старий: страждаєш, Лаліто? — а вона: трохи, бо Фусія вже не любить мене, — і він: погано поводиться з тобою? Ти ревнуєш його до тих індіанок? А вона: злість мене проймає, доне Акіліно, та все-таки з ними мені веселіше, бо в мене немає приятельок, і дуже шкода, що Фусія віддає їх Пантачі, Ньєвесові або уамбісам…

Чи повернуться вони сьогодні? Але цього дня припливли не вони, а Хум. Лаліта саме відпочивала, коли шапра з криком влетіла до хижки й почала торсати гамак, дзенькаючи своїми браслетами, дзеркальцями, бляшками. А Лаліта: що, припливли? — і шапра: ні, приплив агварун, той, який утік. Лаліта вийшла йому назустріч, він стояв біля ставу для черепах і натирав рибу сіллю, а вона: Хуме, де ти був, що робив стільки часу? — мовчить, — усі думали, що ти вже не прийдеш, Хуме, — а він, з повагою подаючи їй рибу: це я тобі привіз. Хум повернувся на острів таким самим, як і був, — з поголеною головою, на спині червоні смуги, немов сліди після батога. І Лаліта: вони попливли у похід, уверх по річці, на озеро Рімазі, ти був їм дуже потрібний, чому ти навіть не попрощався? Ти знаєш індіанців з племені муратів? Вони відважні? Битимуться з хазяїном чи віддадуть йому каучук добровільно? Уамбіси попливли тебе шукати, а Пантача сказав тоді: може, його вбили, хазяїне, вони ненавидять його. А лоцман Ньєвес відповів: не думаю, мабуть, вони вже заприятелювали. І Фусія додав: ті собаки на це здатні. А Хум: ні, Лаліто, мене не вбили, я сам пішов звідти і оце повернувся. А Лаліта: ти залишишся? Так. Хазяїн накричить на тебе, але ти не йди, Хуме, злість у нього швидко минає, і, крім того, в глибині душі він тебе шанує…

А Фусія: цей Хум трохи дурнуватий, Лаліто, але корисний для мене, бо вміє переконувати індіанців. Бачила б ти, як він їх обробляє, — і просить, і танцює перед ними, та ще й кричить, мовляв, християни — це дияволи, хазяїн обманює вас, бреше вам. А індіанці вірять йому і завжди віддають нам каучук по-доброму. І Лаліта: що ти їм кажеш, Хуме, розкажи мені докладніше, як ти їх переконуєш? А Фусія: коли-небудь вони його вб’ють, хто ж його тоді замінить, чорт забирай? І Лаліта: це правда, Хуме, що ти не хочеш повертатися до Уракуси? Правда, що так ненавидиш християн? І нас також? А Пантача: так, сеньйоро, бо християни побили його, — і Ньєвес: тоді чому він нас не повбиває, коли ми спимо? — а Фусія: бо завдяки нам він може мститися, — і Лаліта: чи то правда, що його повісили на капіроні? А Фусія: він божевільний, Лаліто, але не злий. Ти кричав, коли тебе припікали? І чудово ставить сильця, неперевершений у полюванні, та рибальстві. Ти мав жінку? Її вбили? А коли немає чого їсти, Хум іде до лісу й приносить птахів, звірят. Ти розмальовуєш собі тіло, щоб не забути, як тебе шмагали? А одного разу бачили, як він забив отруйну змію з трубки-дмухавки, він знає, що його вороги це ті, — правда, Хуме? — яких я, Фусія, залишаю без товару. Не думай, Лаліто, що він допомагає мені за мої чудові очі. І Пантача: я бачив його сьогодні біля урвища, він торкався свого шраму на лобі й розмовляв з вітром, — а Фусія: тим краще, що Хума так проймає, адже його помста мені нічого не коштує, — і Пантача: він по-агварунському розмовляв, я нічого не зрозумів. Мабуть, тільки по помсту й думав. Коли припливав човен дона Акіліно, уамбіси, наче мавпи, стрибали з лупун на причал і лементуючи, хапали свої порції солі та анісової горілки, а в лезах сокир і мачете, які роздавав їм Фусія, відбивалися їхні п’яні від радості очі, однак Хумові було до всього байдуже…

А Лаліта: куди ж ти пішов? У той бік, та я ж повернувся. Невже ти нічого не брав? Нічого. Ні сорочки, ні горілки, ні солі? Нічого. І Лаліта: лоцман буде радий, що ти повернувся, Хуме, адже він твій приятель, так? А Хум: так, — і вона: дякую за рибу, але шкода, що ти вже її посолив. І Хум: лоцман Ньєвес не знав їхніх імен, хазяйко, сказав тільки, що то були двоє християн, які настроїли мене проти хазяїв, і ще сказав, що вони зробили мене нещасним. І Лаліта: вони обманули тебе? Обікрали? — а Хум: дали одну пораду, — і вона: я хотіла б порозмовляти з тобою, Хуме, чому ти відвертаєшся, коли я тебе кличу? Він мовчить. Ти соромишся? А Хум: я приніс його для тебе, жінки уамбісів випускають з нього кров, — і вона: ти кажеш про оленятко? А він шанобливо: так, про оленятко, — і Лаліта: ходімо, з’їмо його, нарубай дров, — а Хум: чи ти голодна? — і вона: дуже, дуже, від часу, коли вони попливли, я не їла м’яса. Попоївши, вони вернулися до хижки, і Лаліта: подивися на Акіліно, він дуже виріс, правда, Хуме? Так. І говорить по-поганському краще, ніж по-християнському. Так. Чи в тебе, Хуме, є діти? Були, але вже немає. Багато? Мало. І тут пішов дощ. Густі темні хмари зависли нерухомо над лупунами й вивергали з себе потоки чорної води. Через два дні увесь острів перетворився на болото, озеро запнула імла, птахи падали мертвими біля дверей хижки, а Лаліта: бідолахи, вони зараз, напевне, пливуть, нехай накриють шкури і каучук. Фусія, мабуть, кричить: швидше, сучі діти, перестріляю всіх, кермуйте до того берега, шукайте прихистку, якусь печеру, щоб розкласти багаття; Пантача, мабуть, варить своє зілля, а Ньєвес жує тютюн, як і уамбіси. Мені він і цього разу щось привезе? Може, намисто, а може, браслети? Пера? Квіти? Він любить мене? Коли вона спитала: якби про це дізнався Фусія? — Ньєвес відповів: ну то й що? І вона: ви думаєте про мене ночами? А він: у цьому немає нічого поганого, що ж до подарунків, то це дяка за те, що ви були до мене добрі, коли я хворів. Він чистий і гарно вихований, знімає капелюха, вітаючись зі мною, і нехай Фусія мене так не ображає, чому він називає мене прищавою? Фусія може помститися, бо в лоцмана загоряються очі, коли я проходжу повз нього. Він мріє про мене? Хоче до мене доторкнутись? Обійняти? Сказати мені — роздягайся й лягай у мій гамак? Хоче, щоб я його поцілувала? В губи? В спину? Боже, боже, нехай вони сьогодні повернуться.

Це був урожайний рік: землевласники святкували з ранку до вечора, бо зібрали величезний врожай бавовни, а в П’юранському центрі і в Клубі Грау вони чокалися французьким шампанським. У червні з нагоди річниці утворення міста й національного свята були влаштовані народні гуляння, і близько півдесятка цирків нап’яли свої намети на пісках. Багатії привозили для своїх забав оркестри з Ліми. Це був також рік пам’ятних подій: Чунга почала працювати в маленькому барі Доротео, померли Хуана Бауро й Патросініо Найя, П’юра вийшла з берегів, однак не було жодних господарських втрат. На місто впала хмара пожадливих комівояжерів, маклерів, урожаї бавовни переходили з рук до рук за склянкою вина. З’явилися нові крамниці, готелі, фешенебельні квартали. А одного дня містом пронеслося: «Поблизу річки, за різницею, є будинок розпусти».

Власне, це був не будинок, а лише брудний завулок, відгороджений гаражними воротами; по його обидва боки стояли комірчини з невипаленої цегли, над входом горіла червона лампочка. В глибині містився бар, що являв собою кілька дощок, покладених на бочки. Повій було шість — усі нетутешні, старі й товсті. «Вони повернулися, — казали жартівники, — це ті, які не згоріли». Від самого початку будинок часто відвідували. По околиці вешталися п’яні гультяї, і в «Екос і нотісіас», «Ель тьємпо» та «Ла індустрії» з цього приводу з’явилися замітки, листи протесту, скарги на адресу міської влади. І тоді несподівано відкрився інший будинок розпусти, в самому центрі Кастілії: вже не завулок, а будівля з балконами і садом. Цілковито приголомшені таким поворотом справи священик і парафіяльні дами, які збирали підписи під петицією про закриття будинку розпусти біля різниці, занепали духом. Лише отець Гарсія з амвону в соборі на площі Меріно, обурений і завзятий, далі пророкував кари і катастрофи: «Бог послав п’юранцям добрий рік, але тепер для них настануть роки худих корів». Однак це не підтвердилось, і наступний рік приніс такі ж самі рясні врожаї, як і попередній. Тоді відкрилося вже не два, а чотири будинки розпусти, до того ж один з них містився неподалік від церкви; він був розкішний, більш-менш респектабельний, де клієнтів приймали білі дівиці, навіть, здається, неповнолітні, — мабуть, вони прибули просто зі столиці.

І того самого року Чунга й Доротео розлаялися, побивши одне одного пляшками, а в поліції Чунга з документами в руках довела, що вона єдина власниця бару. Що за цим крилося, які таємничі махінації? У всякому разі, відтоді власницею стала Чунга. Вона керувала баром владною рукою і змогла примусити пияків поважати себе. Це була молода привітна жінка, худа, з темнуватою шкірою і броньованим серцем. Її чорне волосся завжди було стягнуте сіткою, беззубий рот ніколи не посміхався, а очі дивилися на все з такою байдужістю, що гарний настрій мов рукою знімало. Вона носила туфлі без каблуків, шкарпетки, блузку, яка також здавалася чоловічою, і ніколи не фарбувала губів, не лакувала нігтів, не пудрила щік, але, незважаючи на свій одяг і манеру триматися, мала в голосі щось дуже жіноче, навіть тоді, коли говорила грубощі. Її важкі незграбні руки однаково легко носили столи, стільці, відкорковували пляшки і відважували ляпаси надто сміливим клієнтам. Казали, що такою черствістю і твердістю серця вона завдячує Хуані Бауро, яка втовкмачила їй в голову і недовіру до чоловіків, і любов до грошей, і звичку до самотності. Коли праля померла, Чунга влаштувала пишне частування: добрий лікер, курячий бульйон, кава цілу ніч, хто скільки хотів. А коли до помешкання увійшов оркестр на чолі з арфістом, ті, хто віддавав останню шану Хуані Бауро, позирнули на музикантів з суворістю і підозрою. Але дон Ансельмо й Чунга не впали одне одному в обійми, вона подала йому руку, так само як Боласу і Молодому, й приділила їм стільки ж уваги, як і іншим гостям, а потім з холодною ввічливістю уважно слухала їх, коли вони грали сумні вальси. Видно було, що вона володіє собою, вираз її обличчя був холодний і спокійний. Натомість арфіст здавався сумним та зворушеним; він співав, немовби молився. Згодом прийшов якийсь хлопчисько і повідомив, що в будинку розпусти за різницею непокояться, бо оркестр повинен був грати о восьмій, а вже було по десятій. Після смерті Хуани Бауро, казали мангачі, Чунга житиме разом зі старим у Мангачерії. Але вона перебралась до бару — розповідали, що вона спить під стойкою, на солом’яній маті. На той час, коли Чунга й Доротео розлаялись і вона стала власницею бару, оркестр дона Ансельмо вже грав не в тому будинку розпусти, що за різницею, а в кастільському борделі.

Маленький бар Чунги процвітав. Вона сама пофарбувала стіни, розвісила на них фотографії і естампи, вкрила столи клейонкою з різнокольоровими квітками, найняла куховарку. Бар перетворився на ресторан для робітників, водіїв, продавців морозива, поліцейських. Доротео після розриву з Чунгою перебрався до Уанкабамби. Через декілька років він повернувся до П’юри («таке життя», казали люди) і врешті став одним з постійних клієнтів Чунги. Доротео дуже страждав, бачачи, які прибутки дає заклад, власником якого він колись був сам.

Та одного дня бар-ресторан закрився, а Чунга щезла як дим. Через тиждень вона повернулась до передмістя, привівши з собою групу робітників, які розібрали глиняні стіни і звели нові, з випаленої цегли, покрили дах оцинкованою бляхою, прорізали вікна. Чунга, моторна, постійно усміхнена, цілий день проводила на будівництві, допомагала робітникам, а зворушені старожили обмінювалися красномовними поглядами, пригадуючи минулі роки («вона його воскрешає, брате», «яблучко недалеко від яблуні падає»). На той час оркестр уже грав не в кастільському борделі, а в будинку розпусти в кварталі Буенос-Айрес. Коли музиканти йшли туди, арфіст просив Боласа й Молодого Алехандро на хвилину затриматися в передмісті. Вони завертали в піски, і, підійшовши до будови, старий, який був майже сліпим, запитував: як там посувається робота? Вже поставили двері? Чи зблизька він добре виглядає? На що він схожий? В хвилюванні і в питаннях арфіста вчувалася певна гордість, яку мангачі підігрівали жартами: як там Чунгіта, арфісте, збагачується, га? Бачиш, який вона дім собі будує? Дон Ансельмо задоволено всміхався, однак, коли до нього чіплялися зворушені старожили («Ансельмо, вона воскрешає нам Зелений Дім!»), він знічувався, ставав таємничим і вдавав, що не розуміє, — нічого не знаю, мені треба йти, про що ви балакаєте, про який такий Зелений Дім?

Одного ранку Чунга з рішучим радісним виразом обличчя з'явилася в Мангачерії; ідучи елегантною ходою закуреними вуличками, вона запитувала про арфіста. Знайшла його сплячого в хижці, яка колись належала Патросініо Найї. Він лежав на клишоногому продавленому ліжку, закривши обличчя ліктем,і хропів, а його біле волосся на грудях було мокре від поту. Чунга увійшла й замкнула за собою двері, тим часом звістка про цей візит розлетілася передмістям. Мангачі мовби ненароком почали походжати поблизу, підглядаючи крізь щілини, притуляючи вуха до дверей і обмінюючись щойно здобутими новинами. Через деякий час арфіст вийшов на вулицю із замисленим сумним обличчям, попросив хлопчаків, щоб покликали Боласа й Молодого; Чунга сиділа на ліжку і посміхалася. Пізніше з’явились приятелі старого, і двері знову зачинилися. «Чунга прийшла до нього не як до батька, а як до музиканта, — шепотілися мангачі. — Щось їй треба від оркестру». Вони сиділи в хижці понад годину, а коли вийшли, багато мангачів уже подалися геть, знуджені очікуванням. Проте вони побачили їх зі своїх халуп. Арфіст знову йшов, немов сновида, спотикаючись, кривуляючи, з роззявленим ротом. Молодий здавався пригніченим, Чунга йшла попід руку з Боласом — видно було, що вона задоволена й балакуча. Подалися до Анхеліки Мерседес, підживились там, потім Молодий і Болас трохи зіграли й поспівали. Арфіст дивився на стелю, чухав себе за вухом, щохвилини його обличчя змінювало вираз — то він усміхався, то смутнів. Коли Чунга пішла, мангачі оточили їх, жадаючи новин. Дон Ансельмо усе ще сидів приголомшений, Молодий знизував плечима, і лише Болас відповідав на питання. «Старий не може поскаржитися, — казали мангачі, — це вигідний контракт, а, крім того, ви матимете всі вигоди, працюючи для Чунгіти. Цікаво, вона також пофарбує дім у зелений колір?»

— Він був п’яний, і ми не сприйняли це всерйоз, — сказав Болас. — Сеньйор Семінаріо глумливо засміявся.

Але Сержант знову витяг револьвер і спробував розімкнути його. Всі довкола почали переглядатися, силувано посміхатись, соватися на своїх стільцях, які раптом стали чомусь незручними. Лише арфіст пив далі, — російська рулетка? — малими ковточками, — що воно таке, хлопці?

— А це така штука, яка визначає, чи є чоловік справді чоловіком, — пояснив сержант. — Зрештою сам побачиш, старий.

— Він був такий спокійний, що я відразу збагнув: це все серйозно, — докинув Молодий.

Семінаріо похилив голову над столом і мовчки стежив за сержантом, а його завжди зухвалі очі здавалися зараз дещо розгубленими. Нарешті сержант розімкнув револьвер і почав витягати з барабана патрони, ставлячи їх в рядочок, сторчма, серед пляшок та попільничок, сповнених по вінця недопалками.

— А я впіймалася на той його спокій, — сказала Чунга. — Інакше б вихопила в нього револьвер, коли він його розряджав.

— Ти, поліцаю, це що таке? — вигукнув Семінаріо. — Що це за дурниці?

Його голос тремтів, і Молодий кивнув головою: так, цього разу з нього вся пиха злетіла. Арфіст поставив склянку на стіл, почав неспокійно соватися, — ви що, знову тут сваритеся, хлопці? Не треба колотнечі, розмовляйте й далі по-дружньому, про Чапіро Семінаріо. А повії вже втекли з-за столу — Ріта, Сандра, Марібель аж підстрибували, Амапола, Гортензія попискували, як пташки, — і, скупчившись біля сходів, шепотілися, кліпали наляканими очима. Болас і Молодий взяли арфіста під пахви, понесли його майже в повітрі до кутка, де розміщувався оркестр.

— Чому ви його не вмовили? — пролепетала Дикунка. — Коли з ним говорити лагідно, він усе розуміє. Чому ви принаймні не спробували?

— Сховай револьвер, кого ти хочеш тут налякати? — вигукнула Чунга.

— Ти сама чула, як він мене обкладав, — сказав Літума. — А зараз образив лейтенанта Сіпріано, якого навіть не знає. Побачимо, чи ті, що криють усіх на чім світ стоїть, справді мають витримку й холодну кров.

— Ти, поліцаю, що з тобою? — заревів Семінаріо. — Навіщо цей спектакль?

А Хосефіно урвав його: вже нема чого вдавати з себе п’яного, сеньйоре Семінаріо, навіщо це зараз, краще визнайте, що злякалися, не в образу вам буде сказано.

— А той, його приятель, пробував їх спинити, — сказав Болас. — Мовляв, ходімо звідси, брате, не лізь у це. Але Семінаріо вже розпалився й відштовхнув його.

— І мене також, — докинула Чунга. — За те, що я крикнула: годі, що за неподобство, а розтуди вас, годі кажу!

— Ти, чоловік у спідниці, — прошипів Семінаріо. — Забирайся геть, бо я тебе продірявлю.

Літума тримав револьвер пальцями за дуло, дивлячись в пузатий барабан з п’ятьма отворами, і говорив неголосно, повчальним тоном: найперше треба пересвідчитися, чи він порожній, чи не лишилося якогось патрона.

— Він звертався ніби не до нас, а до револьвера, — сказав Молодий. — Принаймні так здавалося, Дикунко.

І тоді Чунга встала, пробігла залою й вискочила на вулицю, щосили грюкнувши дверима.

— Коли вони потрібні, то їх ніколи немає, — розповідала вона. — Я змушена була іти аж до пам’ятника Грау, лише там надибала двох жандармів.

Сержант обережно підняв зі столу один патрон, підставивши його під блакитне світло лампочки, — треба взяти патрон і зарядити револьвер. А Мавпа: ти втратив контроль над собою, братику, ходімо звідси, — і тоді Хосе, майже плачучи: не грайся так із тим револьвером, зроби, як радить Мавпа, братику, ходімо вже.

— Я не пробачу вам, що ви не сказали мені про те, що коїться, — мовив арфіст. — Крики братів Леон і дівчат тримали мене в напруженні, але такого я просто уявити собі не міг, бо гадав, що вони б’ються.

— Хто там міг уявити, маестро, — махнув рукою Болас. — Семінаріо теж витяг свій револьвер і водив ним у Літуми під носом, ми чекали, що ось-ось гримне постріл.

Літума й далі поводив себе спокійно, а Мавпа: не дозволяйте їм, спиніть їх, буде біда, скажіть їм ви, доне Ансельмо, вас вони послухають. Ріта й Марібель плакали, і Сандра: Літумо, подумай про свою жінку, — а Хосе: подумай про дитину, яку вона чекає, брате, не будь такий впертий, ходімо звідси. Все готово, сеньйоре Семінаріо, — мовив сержант, — я чекаю, щоб ви також приготувалися.

— Вони були, як закохані, до яких говорять і говорять, але все марно, бо вони літають у хмарах, — зіхнув Молодий. — Літуму зачарував револьвер.

— А Літума зачарував нас, — додав Болас, — і Семінаріо слухався його, мов хлопчик. Ледве сержант наказав йому, він розімкнув револьвер і вийняв усі патрони, крім одного. У бідолахи тремтіли пальці.

— Серце йому, напевне, підказувало, що він помре, — промовив Молодий.

— Готово, а зараз прошу покласти долоню на барабан і крутити його так, щоб не бачити, де знаходиться патрон. Крутити треба на повну швидкість, як рулетку, — вів далі сержант. — Тому це й називається російською рулеткою, розумієте, арфісте?

— Досить балачок, — крикнув Семінаріо. — Почнемо, ти, чоло задрипаний.

— Це ви вже вчетверте мене ображаєте, сеньйоре Семінаріо, — нагадав Літума.

— Мурашки по шкірі бігали, коли ми дивилися, як вони крутять барабан, — сказав Болас. — Немовби два хлопчиська — дзигу.

— Бачиш, які ці п’юранці, дівчино, — мовив арфіст. — Ризикують життям задля марнославства.

— Яке там марнославство, — заперечила Чунга. — Пияцькі вибрики, усе задля того, щоб спаскудити мені життя.

Літума відпустив барабан, — зараз треба кинути жеребок, кому бути першому, але чорт з ним, адже це я вас викликав, мені й починати. Він підніс револьвер, приставив дуло до скроні і, заплющивши очі, натиснув на гачок: клац, і зацокотіли зуби. Літума зблід, і всі зблідли, роззявив рота, і всі пороззявляли роти. V

— Замовкни, Боласе, — сказав Молодий. — Бачиш, вона плаче?

Дон Ансельмо погладив Дикунку по голові, подав їй кольорову хустку — не плач, дівчино, це вже в минулому, що кому до того зараз? — а Молодий прикурив цигарку й затягнувся.

Сержант поклав револьвер на стіл і почав неквапом пити з порожньої склянки, але ніхто не сміявся. Його обличчя було, як у потопельника.

— Нічого не сталося, не хвилюйтесь, будь ласка, — просив Молодий. — Це вам зашкодить, маестро, присягаю, що нічого не сталося.

— Я пережив щось таке, чого ніколи в житті ще не відчував, — пробелькотів Мавпа. — А зараз благаю тебе, братику, ходімо вже.

А Хосе, немовби прокинувшись: це неповторно, братику, ти став героєм. Від сходів долинуло дзижчання дівиць, Сандра завила. І Молодий з Боласом: заспокойтеся, будь ласка, маестро, сидіть спокійно, — а Семінаріо вдарив кулаком об стіл, — тихо! Він підніс револьвер, приставив дуло до скроні, але очей не заплющив, тільки випнув груди.

— Ми з жандармами почули постріл, коли входили до селища, — промовила Чунга. — І крики. Ми почали бити в двері ногами, однак ви не відчиняли, тоді жандарми висадили їх прикладами.

— Чунго, хвилину тому померла людина, — зауважив Молодий. — Хто тоді думав про відмикання дверей.

— Він повалився на Літуму, — сказав Болас, — а потім обидва впали на підлогу. Той його приятель почав верещати, мовляв, покличте доктора Севальйоса, але від страху ніхто не міг поворухнутись. Та й зрештою це вже було непотрібно.

— А він? — тихо спитала Дикунка.

Сержант дивився на кров, яка його забризкала, і обмацував себе, цілковито переконаний, що це його власна кров, йому й на думку не спало встати, і він усе ще сидів на підлозі, обмацуючи себе, коли забігли жандарми з карабінами в руках, — спокійно, нікому не рухатись, якщо з сержантом щось трапилося, то ви дорого за це заплатите. Але ніхто не звертав на них уваги, непереможні й дівиці бігали по залі, натикаючись на стільці, арфіст чіплявся тремтячими руками то за одного, то за іншого, — хто, хто помер? — а жандарм став перед сходами і примусив позадкувати тих, хто намагався втекти. Чунга, Болас і Молодий схилилися над Семінаріо: лежачи долілиць, він усе ще тримав револьвер у руці, липуча пляма розпливалася в його волоссі. Приятель Семінаріо стояв навколішках, ховаючи обличчя в долонях, Літума далі себе обмацував.

— Жандарми питають — що трапилося, сержанте? Він напав на вас і ви змушені були його застрелити? — розповідав Болас. — А він безтямно кивав головою: так, так.

— Сеньйор покінчив життя самогубством, — сказав Мавпа. — Ми не маємо з цим нічого спільного, випустіть нас, будь ласка, нас чекають родини.

Але жандарми замкнули двері й пильнували їх, тримаючи пальці на спускових гачках та лиховісно позираючи на всіх і лаючись.

— Будьте людьми, будьте християнами, випустіть нас, — повторював Хосе. — Ми розважалися і ні в що не встрявали. Чим вам ще поклястися?

— Принеси згори простирадло, Марібель, — звеліла Чунга. — Треба його прикрити.

— Ти єдина не втратила розуму, Чунго, — похвалив її Молодий.

— Пізніше довелося викинути простирадло, бо плями неможливо було вивести, — сказала Чунга.

— З ними трапляються найдивніші речі, — зітхнув арфіст. — Інакше живуть, інакше вмирають.

— Це ви про кого, маестро? — спитав Молодий.

— Про ту родину Семінаріо, — відповів арфіст. Якусь хвилину він сидів з напіввідкритим ротом, неначе хотів ще щось додати, але нічого більше не сказав.

— Хосефіно напевно за мною не прийде, — мовила Дикунка. — Вже дуже пізно.

Сонце вливалося крізь прочинені двері, палаючи, немовби нищівна пожежа, по всіх кутках зали. Небо над дахами селища було безхмарне й блакитне, виднілися позолочені хребти дюн та поодинокі низенькі ріжкові дерева.

— Ми підвеземо тебе, дівчино, — сказав арфіст. — Принаймні заощадиш на таксі.