Зелений дім

Частина IV

Човен, підпихуваний веслами, нечутно пристає до берега, Фусія, Пантача й Ньєвес вистрибують на мул. Кілька метрів вони бредуть заростями, сідають навпочіпки, розмовляють упівголоса. Тим часом уамбіси витягають човен, маскують його гілками, затирають сліди в прибережному мулі й по черзі зникають у лісі. В руках у них дмухальні трубки, сокири, луки, на шиях — в’язки стріл, на стегнах — ножі й просмолені очеретяні трубки з отрутою кураре. Їхні обличчя, груди, спини вкриті татуюванням, а зуби й нігті пофарбовані, немов на велике свято. Пантача й Ньєвес озброєні карабінами, Фусія — лише револьвером.

Один з уамбісів обмінюється з ними кількома словами, потім, зігнутий, гнучко й швидко зникає в лісі. Хазяїн почуває себе краще? Я ніколи не почуваю себе погано, хто тут вигадує такі дурниці. Але, хазяїне, краще не підвищуйте голосу, бо люди почнуть нервуватись. Мовчазні постаті стоять під деревами, уамбіси роззираються праворуч і ліворуч, рухи в них стримані, й тільки блиск в очах, легке тремтіння губів виказують хмільне збудження — цілу ніч, на мілині, де вони стали табором, уамбіси, сидячи біля багаття, пили анісову горілку та відвари. Деякі занурюють у кураре вістря стріл, опушені бавовною, інші продмухують дмухавки. Спокійно сидять у мовчазному чеканні, не дивлячись один на одного. Коли уамбіс, який пішов раніше, гнучко й легко, як кіт, вистрибує з-поміж дерев, сонце стоїть уже високо, жовті язики його полум’я розтоплюють фарби уїро й ачоте на голих тілах. Хитросплетіння світла й тіней, колір заростів стають виразнішими, кора здається жорстокішою, а згори лине оглушливий вереск птахів. Фусія встає, розмовляє з уамбісом, потім звертається до товаришів: мурати пішли на полювання, в селищі лишилися тільки жінки та діти, не видно ані живиці, ані шкур. Чи варто туди йти? Думаю, що варто, ніколи не вгадаєш, може, ті сучі сини все поховали. Уамбіси, зібравшись довкола розвідника, розпитують його, він відповідає упівголоса, підкріплюючи свої слова жестами та легкими кивками. Потім вони розділяються на три групи — з хазяїном, Пантачею і Ньєвесом на чолі — і прямують слідом за двома уамбісами, які мачете прокладають у гущавині стежку. Тишу порушує тільки шурхотіння їхніх кроків та шелест високої трави й гілок, які сплітаються за їхніми спинами. Вони довго так ідуть і раптом світло стає яскравіше, ближчає, навскісне проміння продирається крізь гущавину, яка переходить у рідколісся й молоду парость. Вони зупиняються, неподалік видно край лісу, розлогу галявину, хижки, спокійні води озера. Хазяїн і християни роблять ще кілька кроків, дивляться. Хижки скупчилися на голому пагорбі, біля озера, а за селищем жовтіє плаский берег, який здається безлюдним. Праворуч тягнеться перелісок, сягаючи майже до хижок. Нехай Пантача зі своїми людьми нападе звідти, і мурати кинуться в цей бік. Пантача повертається до уамбісів і, жестикулюючи, перекладає завдання, а вони слухають і притакують. Потім, нахилившись, віддаляються один по одному, розсуваючи ліани. Хазяїн, Ньєвес та інші ще раз позирають у бік селища. Зараз помітно ознаки життя. Між хижками видніється група людей — що в них на головах: клунки, глечики чи, може, кучми волосся? — яка прямує до озера в супроводі крихітних фігурок, чи то собак, чи то дітей. Ньєвесе, ти бачиш що-небудь? Каучуку не бачу, хазяїне, але на палях щось висить, можливо, то шкури сохнуть. І хазяїн: нічого не розумію, адже в цих місцях ростуть каучукові дерева, мабуть, скупники каучуку вже побували тут. Ці мурати — страшні ледарі, навряд чи вони надсаджуються на роботі. Хрипкі голоси уамбісів, які перемовляються між собою, звучать дедалі різкіше. Сидячи навпочіпки, стоячи або залізши на дерева, уамбіси уважно розглядають хижки, дивляться на розрізнені постаті на березі, на фігурки, що їх супроводжують. Зараз їхні очі вже не лагідні, а щось є в їхньому блиску від хижих вогників у зіницях голодного звіра, і навіть їхні м’язи грають, немов у голодного ягуара. Уамбіси нетерпляче, нервово стискають дмухальні трубки, торкаються луків, ножів, клацають зубами або гризуть ліани чи волокна тютюну. Фусія підходить до них, розмовляє, каже кілька слів, і вони у відповідь хриплять, плюються; їхні обличчя водночас веселі, збуджені, войовничі. Фусія, ставши на одне коліно біля Ньєвеса, оглядає селище. Постаті повертаються з озера, втомлено, важко ступаючи, розходяться між хижками. Десь розклали багаття: сірий димок, як маленьке деревце, тягнеться у сяюче небо. Гавкає собака, Фусія і Ньєвес дивляться один на одного, уамбіси підносять до рота дмухавки і визирають з кущів, але собаки не видно. Він гавкає час від часу зі свого сховку. А що, як ми коли-небудь повернемось і нарвемося в своєму селищі на солдатів? Хазяїне, ви ніколи не думали про щось таке? Ні. Я думав — повертаємо ми на острів і бачимо, що солдати націляються в нас із рушниць. Або ж довкола все спалене, жінки уамбісів мертві, хазяйки немає, солдати забрали її з собою. І Фусія: спочатку я трохи непокоївся, але зараз уже ні. Хазяїне, вам ніколи не бувало страшно? Ні, тому що я знаю — бідняки, які піддаються страху, лишаються до кінця днів своїх бідняками. А Ньєвес: мене це не стосується, я завжди був бідняком, однак злидні не звільняли мене від страху. Бо ти, Ньєвесе, миришся зі злиднями, а я ні. Мені не пощастило, та це колись мине, рано чи пізно я стану багатієм. Ніхто в цьому, хазяїне, не сумнівається, ви завжди досягнете свого. І тут ранкову тишу порушує ревіння голосів: то уамбіси, оглушлива лементуючи, вискакують з переліска і біжать у бік селища; вони вимахують руками, видираються на пагорб. Поміж їхніми голими тілами майорять білі штани Пантачі, чутно його вигуки, які нагадують регіт птаха чікуа. Тепер уже гавкає багато собак, а з хижок з вереском вискакують люди і, спотикаючись, штовхаючись та налітаючи одні на одних, безладна біжать схилом до лісу. Тепер їх уже можна бачити виразно: це жінки. Позаду Ньєвеса й Фусії уамбіси пронизливо верещать, стрибають, гілки довкола тремтять, птахів уже не чути. Хазяїн озирається, вказує на місцевість і на жінок, які втікають: ну, давайте вперед. Але уамбіси ще кілька секунд стоять на місці, розпалюючи себе криками, пирхаючи й тупаючи ногами; раптом один з них підіймає дмухавку й біжить, перестрибуючи вузьку смугу заростей, що віддаляє уамбісів від галявини; коли він добігає до відкритого простору, решта вже біжить за ним з набряклими від крику шиями. Лоцман і Фусія теж біжать. На галявині жінки підносять руки до неба, метушаться, падають на землю, а потім одна за одною зникають, поглинуті навалою чорно-червоних тіл. Попереду й позаду не вмовкають крики, які ніби видає світлястий пил, що оточує Фусію та Ньєвеса, поки вони підіймаються схилом. У селищі муратів уамбіси шмигають між хижками, розвалюють тонкі стінки, ударом мачете збивають на землю покрівлі з пальмового листя, одні закидають камінням проломи, інші гасять багаття, усі хитаються, як п’яні. Фусія підходить до них, Пантача сидить на великому глиняному глеку, спітнілий, з вибалушеними очима, з роззявленим ротом, і вказує на вцілілу хижку: там якийсь старий. Так, я умовляв їх, хазяїне, але марна річ, вони відтяли йому голову. Деякі уамбіси вже заспокоїлися, нишпорять тут і там, тягнуть шкури, кульки каучуку, ковдри. І складають їх посеред галявини. Крики долинають тепер з одного місця — то верещать жінки, зігнані в очеретяний каркас хижки. Троє уамбісів байдуже назирають за ними з відстані кількох кроків. Хазяїн і Ньєвес входять до вцілілої хижки. Два уамбіси стоять навколішках, нахилившись над розпростертим на долівці тілом, — видно короткі зморшкуваті ноги, живіт, худі, незарослі груди, ребра, обтягнуті землистою шкірою. Один з уамбісів озирається і показує пальцем на відрізану голову, з якої стікають маленькі пурпурові краплини. Однак з отвору між кістлявими плечима все ще струмує, — от собаки! — густа темна кров, — лише поглянь на них. Але Ньєвес, задкуючи, мов рак, уже покинув хижку. Два уамбіси не виказують ніякого збудження, очі в них порожні, байдужі. Вони мовчки, незворушно слухають Фусію, який кричить, розмахує револьвером; коли він змовкає, уамбіси виходять з хижки, біля порога стоїть Ньєвес і, спершись на стіну, блює. А Фусія: ні, страх у тебе ще не минув, але не соромся, від такого видовища кожного може знудити, бачиш, що встругнули, сучі діти. Куди ж дивився Пантача? Навіщо я віддаю накази? Вони ніколи не навчаться поводити себе як люди, чорт забирай, першого-ліпшого дня зітнуть нам голови. Та я змушу цих паскуд слухатися, хоча б довелося пустити в хід револьвер. Вони повертаються на галявину, й уамбіси розступаються. На землі лежить здобич: шкури кайманів, оленів, диких кабанів, ящірок і змій, гарбузові дзбани, намиста, каучук, в’язки отруйного зілля. Жінки так само кричать, закочуючи очі, собаки гавкають, а Фусія роздивляється шкури на світлі, прикидає вагу каучуку. Ньєвес сідає на повалений стовбур. До нього підходить Пантача. Ньєвес запитує: цей старий був чаклуном? Хто знає, але він не пробував утікати; коли ми увійшли, він сидів спокійно й палив якесь зілля. Старий закричав? Можливо, та я не чув. Спершу я хотів їх стримати, а потім відступився й вийшов, бо в мене тремтіли ноги і навіть не відчув, коли обробився. Хазяїн, власне, не тому розлютився, що вони вбили старого, а тому, що вони не послухалися. Та й здобичі майже ніякої, ті шкури зіпсовані, каучук найгіршого гатунку, як же йому не лютувати. Але чому він удає, що не хворий? Ми християни, а на острові якось забуваєш, що дикуни — це дикуни, проте зараз це видно напевне, так неможливо далі жити, якби в мене було масато, то я б напився. Ти дивись, вони ще й сперечаються з хазяїном, ну й розлютився ж він.

Голос Фусії, якого обступили щільним колом уамбіси, ледве чути; дикуни несамовито гарчать, погрожують кулаками, плюються, тремтять від гніву. Над їхніми розпатланими чупринами з’являється рука хазяїна, озброєна револьвером. Він стріляє в небо — і уамбіси замовкають, стріляє вдруге — і жінки замовкають також. Лише собаки далі гавкають. А Пантача: чому хазяїн хоче зразу повертатися? Уамбіси змучені, я також змучений, уамбіси хочуть відзначити сьогоднішню подію, бо вони наражаються на небезпеку не задля каучуку чи шкур, а задля власного задоволення, колись вони знавісніють не на жарт і переб’ють нас усіх. І Ньєвес: річ у тім, що хазяїн хворий, Пантачо, він удає, що ні, однак не може цього приховати. Хіба раніше в таких випадках він не любив розважитись? А зараз навіть не дивиться на жінок і весь час лютує. Можливо, він скаженіє через те, що йому не вдається розбагатіти? Тепер Фусія й уамбіси жваво розмовляють — уже не чути виття, лютих вигуків, деякі обличчя повеселіли. Жінки мовчать, притискаючись одна до одної й обіймаючи своїх дітей та собак. А Пантача: він хворий? І Ньєвес: ясна річ, якось уночі, тоді Хум ще не відплив з острова, я увійшов і побачив, як жінки натирають йому ноги живицею, а він: чорт забирай, геть звідси. Розлютився, бо не хотів, щоб знали, що він хворий.

Фусія дає уамбісам настанови, і уамбіси зв’язують шкури, завдають собі на плечі кульки каучуку, нищать усе, що хазяїн забракував. Пантача й Ньєвес підходять до Фусії, і він: ці сучі діти щоразу нахабніють, не хочуть слухатись, ображають мене, чорт забирай, але я їх ще провчу. А Пантача: бо ви їм не дозволили відсвяткувати, хазяїне. І Фусія: дурню, адже довкола повно війська, ти, стовпе неотесаний, якби вони напилися, то святкували б два дні, покидьку, а ти перший був би серед них, тим часом могли б повернутися мурати чи наскочити солдати. Я не хочу ризикувати через таку дурість, нехай несуть товар до річки, чуєш, покидьку, і швидко. Кілька уамбісів уже спускаються схилом, Пантача, чухаючись, іде за ними, підганяє їх, але вони спускаються поволі, неохоче, мовчазні й понурі. Ті, що лишилися в селищі, бурмочуть, тиняються з одного боку в інший, уникаючи зустрічі з Фусією, який стежить за ними, стоячи посеред галявини з револьвером у руці. Нарешті очеретяні стіни вцілілої хижки спалахують. Уамбіси перестають тинятись, і, немовби вже заспокоєні, очікують, доки полум’я охопить хижку. Потім починають спускатися схилом, озираються, щоб ще раз поглянути на жінок, які зараз жменями кидають пісок на палаючу хижку. Доходять до лісу, і там їм знову доводиться прокладати мачете стежки, пробиратися між стовбурами, ліанами і малими озерцями. На той час, коли вони дістаються до берега, Пантача і його люди встигають витягти човен з гущавини і навантажити його здобиччю. Всі сідають у човни, відпливають; попереду — човен, на якому лоцман міряє веслом глибину. Вони пливуть решту дня, з короткою зупинкою, щоб підкріпитись, а коли вже темніє, пристають до берега, наполовину зарослого пальмами й колючими чамбірами. Розпалюють вогнище, викладають провізію, підсмажують маніоку, Пантача і Ньєвес кличуть хазяїна. А Фусія: ні, мені не хочеться їсти. Він розлягається на піску, підклавши руки під голову. Вони їдять, вкладаються один біля одного, накриваються ковдрою. І Ньєвес: аж дивно таким бачити хазяїна, якийсь чудний, не їсть, нічого не говорить. Це, напевне, через ноги, ти звернув увагу, що він ледве ходить і завжди відстає? Мабуть, вони болять, та й недарма він ніколи не знімає ані штанів, ані чобіт. Шуми розлягаються в темряві, пронизують її у всіх напрямках: дзижчання комах, відлуння води, що хлюпоче об каміння й прибережні зарості. В імлі світляки іскряться, неначе мандрівні вогники. І Пантача: я таки бачив, як ви сховали акітай, дуже красивий, уамбіси таких не роблять. А Ньевес: невже бачив? Як ти вважаєш, чому Хум утік з острова? І Пантача: не переводьте розмову на інше, ви везете цей акітай шапрі, ви закохалися в неї? Та як же я можу в неї закохатися, коли ми навіть не розуміємо одне одного, до того ж вона мені не дуже подобається. Значить, ви віддасте шапру мені, коли ми повернемося? Тієї ж ночі? Так, тієї ж ночі, якщо хочеш. Для кого ж тоді ви взяли цей акітай? Для якоїсь ачуалки? Хазяїн має на меті віддати вам якусь ачуалку? Ні для кого, для себе самого, бо я люблю вироби з пір’я. Просто так узяв, на пам’ять.

Боніфація почекала сержанта біля хижки. Вітер стовбурчив їй волосся півнячим гребінцем, у її поставі теж було щось півняче — ноги міцно впираються в пісок, округлий зад трохи випнутий. Сержант усміхнувся, погладив голу руку Боніфації, — слово честі, я дуже зрадів, коли побачив тебе здалеку, — її зелені очі трошки розширилися, сонце відбилося в кожній зіниці, немов там затремтіли маленькі вогняні стріли.

— Ти чудово начистив собі чоботи, — сказала Боніфація. — А мундир виглядає, як новенький.

Задоволена посмішка заокруглила обличчя сержанта, і очі примружилися.

— Його випрала сеньйора Паредес, — мовив він. — Я боявся, що піде дощ, але, на щастя, ані хмаринки. День достоту такий, як у П’юрі.

— Ти навіть не помітив, що я в обнові, — дорікнула йому Боніфація. — Тобі не подобається моя сукня?

— І правда, не помітив, — знітився сержант. — Тобі в ній добре, жовтий колір дуже пасує брюнеткам.

Це була сукня без рукавів, з квадратним вирізом і розширена донизу. Усміхнений сержант міряв Боніфацію поглядом з ніг до голови, далі пестячи її руку, а вона нерухомо стояла й дивилася сержантові в очі. Лаліта позичила мені білі туфлі, я міряла їх учора ввечері, вони мені тиснуть, але до церкви я їх одягну, — і сержант подивився на босі ноги Боніфації, занурені в пісок. Мені не подобається, коли ти ходиш боса. Тут це не має значення, крихітко, але коли ми виїдемо звідси, то ти повинна будеш ходити в туфельках.

— Спершу мені треба звикнути, — сказала Боніфація. — Хіба ти не знаєш, що в місії я носила лише сандалі? Це не одне й те саме, сандалі не тиснуть.

На терасі з’явилася Лаліта, стала біля поруччя: що чути про лейтенанта, сержанте? Її довге волосся було пов’язане стрічкою, на шиї блищало намисто з чагуїри. Губи в неї були нафарбовані, — ну й гарна ж ви жінка, — щоки нарум’янені, — я охоче з вами б одружився, — а Лаліта: лейтенант не приїхав? Немає звісток?

— Нічого нового, — відповів сержант. — Відомо тільки, що він ще не добрався до гарнізону Борха. Певно, там сильно ллє, і вони застряли на півдорозі. Та чого ви так хвилюєтеся, ніби він вам рідний син?

— Йдіть уже, сержанте, — мовила Лаліта досить неприязно. — Побачення з нареченою перед шлюбом приносить нещастя женихові…

— Наречена? — вибухнула мати Анхеліка. — Ти, напевне, хочеш сказати — наложниця, коханка?

— Ні, матусю, — лагідно заперечила Лаліта. — Наречена сержанта.

— Сержанта? — вигукнула ігуменя. — 3 яких пір? Як це трапилося?

Здивовані черниці підступилися до Лаліти, яка хоч і стояла в смиренній позі, склавши руки й похиливши голову, але недовірливо слідкувала за ними, хитрувато посміхаючись…

— Коли щось виявиться не так, то ви, сеньйоро, і дон Адріан будете винуватцями, — попередив сержант. — Адже це ви мені цю пастку наготували.

Він голосно сміявся, трусячись усім тілом. Лаліта склала пальці хрестиком, щоб відвернути нещастя, а Боніфація відступила на кілька кроків від сержанта.

— Ідіть уже до церкви, — повторила Лаліта, — ви накличете лихо і на себе, і на свою наречену. Чого ви сюди прийшли?

А для чого ж я ще міг би прийти? — сержант простягнув руки до Боніфації, — як не для того, щоб побачити свою кохану, — і вона відбігла, — захотілося, та й по всьому, — а тоді за прикладом Лаліти й собі схрестила пальці й теж сотворила заклинання над сержантом, який геть розвеселився, — ото відьми! — і сміявся до знемоги, — от якби мангачі могли побачити цих двох відьом…

Але ми ніколи не погодимося на таке, — і маленький тремтячий кулачок матері Анхеліки вистрибнув з рукава, злетів у повітря й зник у складках сутани, — ноги її щоб не було в місії. Черниці розмовляли з Лалітою надворі, навпроти головної будівлі, а в глибині саду бігали між деревами вихованки. Ігуменя здавалася трохи замисленою.

— За вами вона сумує найдужче, мати Анхеліко, — мовила Лаліта. — Каже: я найщасливіша, в мене багато матерів, та найулюбленіша — це мати Анхеліка. Вона навіть думала, що ви допоможете мені переконати ігуменю.

— То дияволиця, підступна й хитра. — Кулачок знову з’явився й зник. — Однак мене вона більше не улестить. Нехай живе з тим своїм сержантом, якщо хоче, але сюди вона не увійде.

— Чому вона послала тебе, а не прийшла сама? — спитала ігуменя.

— Вона соромиться, матусю, — відповіла Лаліта. — Вона не знає, чи ви приймете її, чи знову виженете. Хіба язичниця не може мати почуття власної гідності? Пробачте її, мати, подумайте, адже вона виходить заміж…

— Я хотів заскочити за вами, сержанте, — сказав лоцман Ньєвес. — Не знав, що ви тут.

Лоцман вийшов на терасу і сперся на поруччя біля Лаліти. Він був без капелюха, в білих бавовняних штанях, в сорочці з довгими рукавами, без коміра, і в черевиках на грубій підошві.

— Ідіть уже нарешті, — наполягала Лаліта. — Адріане, забери його негайно.

Лоцман зійшов сходами, немов на ходулях, сержант козирнув Лаліті й підморгнув Боніфації. Вони пішли до місії не стежкою, яка тяглася вздовж річки, а навпростець, між деревами по схилу. Як ви себе почуваєте, сержанте? До котрої години тривала парубоцька гулянка в Паредеса? До другої, доне Адріан. Важкий так упився, що одягнений шубовснув у воду, я теж трохи набрався. Чи вже щось відомо про лейтенанта? Що це ви всі про нього, доне Адріан? Нічого не відомо, напевне, їх застали дощі, і він зараз лютує. То щастя, сержанте, що я з ним не поїхав. Кажуть, ця злива надовго, на Сантьяго зараз справжній потоп. Признайтеся, сержанте, ви задоволені, що одружуєтесь? Сержант посміхнувся, кілька секунд його погляд десь блукав, і раптом він ударив себе в груди, — ця жінка припала мені до серця, доне Адріан, і тому я на ній женюся.

— Ви вчинили, як справжній християнин, — похвалив його Адріан Ньєвес. — Тут живуть разом і не вінчаються багато років. Черниці та отець Вілансіо вже не мають сили їх переконувати. Вона навіть не вагітна, а ви ведете її до церкви. Дівчина просто щаслива. Вчора ввечері шепотіла: я повинна бути доброю дружиною.

— У моїх краях кажуть, що серце не обманює, — мовив сержант. — А серце мені підказує, що вона буде доброю дружиною, доне Адріан.

Вони йшли поволі, обходячи калюжі, однак гетри сержанта й штани лоцмана вже були в грязюці. Крони дерев на схилі неначе проціджували сонячне світло й тріпотіли листям, навіюючи свіжість. Біля підніжжя пагорба, поміж річками і лісом, мирно спочивала визолочена сонцем Санта-Марія де Ньєва. Вони перестрибнули через невеличкий горбок і піднялися по кам’янистій стежці. Нагорі, біля дверей каплиці, товпилися агваруни: жінки з обвислими грудьми, голі діти, чоловіки з відлюдькуватими обличчями і розкуйовдженими гривами волосся. Вони розступилися, щоб пропустити їх, декілька дітей простягнуло руки, щось белькочучи. Перш ніж увійти до каплиці, сержант почистив мундир хустинкою, поправив кашкет; Ньєвес розправив закасані холоші. В каплиці було повно людей, пахло квітами і лампадною олією, лисина дона Фабіо Куести блищала у напівмороці, наче якийсь дозрілий плід. Зі своєї лави він помахав сержантові, і той підніс руку до кашкета. За губернатором сиділи Важкий, Малюк, Чорний і Блондин; вони позіхали, обличчя в них були пом’яті, очі почервонілі. Паредеси та їхні діти із зализаним волоссям займали дві лави. В протилежному крилі, за гратками, де напівморок переходив у темряву, стояли навколішках вихованки в однакових фартушках і з однаковими зачісками. Їхні очі невідривно, як рій цікавих світлячків, стежили за сержантом, який навшпиньках ішов по проходу, потискаючи руки присутнім. Губернатор доторкнувся до своєї лисини: сержанте, в церкві належить знімати кашкет. Жандарми посміхнулись, а сержант швидко зняв кашкет, пригладив скуйовджене волосся, пройшов уперед і сів у перший ряд, біля лоцмана Ньєвеса. Гарно оздобили вівтар, правда, сержанте? Дуже гарно, доне Адріан, славні ці матусі. У глечиках з червоної глини полум’яніли квіти, а з дерев’яного розп’яття аж до землі звисали гірлянди орхідей; обабіч вівтаря у два ряди стояли горщики з високою папороттю, свіжовимита підлога блищала. Прозорий запашний дим тонкими пасмами здіймався в темне повітря з запалених свічників і густою хмаринкою плавав під стелею. Ось вони, сержанте. По каплиці розлягся шепіт, голови повернулися до дверей: увійшли напечена й весільна мати. У білих туфельках на високих каблуках Боніфація була зараз того ж зросту, що й Лаліта. Чорна вуаль вкривала її волосся, широко розплющеними очима вона тривожно оглядала лави. Лаліта пошепки розмовляла з Паредесами, і її квітчаста сукня надавала цій частині каплиці якоїсь весняної життєдайності. Дон Фабіо нахилився до Боніфації, щось сказав їй на вухо, і та всміхнулася. Бідолашна дівчинка, яка вона знічена, погляньте, доне Адріан, який у неї сором’язливий вираз обличчя. Нічого, сержанте, згодом вип’є і розвеселиться, річ у тім, що вона вмирає від страху перед зустріччю з черницями, думає, що вони її дуже лаятимуть. Правда, в неї гарні очі, доне Адріан? Лоцман приклав палець до губів, сержант поглянув на вівтар і перехрестився. Боніфація й Лаліта сіли біля них, а через хвилину Боніфація стала навколішки і почала молитися — долоні складені, очі заплющені, вуста ледве ворушаться. Рипнули гратки, і до каплиці увійшли черниці з ігуменею на чолі. Пара за парою просувалися вони у бік вівтаря, ставали на коліна, хрестилися й нечутно прямували до лав. Коли вихованки почали співати, всі встали, й увійшов отець Вілансіо — його руда борода здавалася вогненною на тлі бузкової сутани. Ігуменя подала знак Лаліті, вказуючи їй на вівтар, а Боніфація, все ще стоячи навколішках, витирала собі вуаллю очі. Потім підвелася, разом з лоцманом і сержантом підійшла до вівтаря й стала між ними; вона була випростана, дивилася рівно поперед себе. І впродовж усієї служби стояла непорушно, з поглядом, втупленим у якусь точку між вівтарем і гірляндами орхідей, поки матері й вихованки голосно молились, а інші ставали навколішки, сідали, підводилися. Пізніше отець Вілансіо підійшов до молодої пари і спочатку задав сержантові належне в таких випадках питання, мало не доторкнувшись до обличчя Боніфації своєю рудою бородою. Той клацнув підборами і голосно відповів: так. Потім запитав Боніфацію, але відповіді ніхто не розчув. Отець Вілансіо щиро всміхнувся, подав руку сержантові, і він потиснув її, тоді — Боніфації, і вона її поцілувала. Атмосфера в каплиці немовби розрядилася, вихованки перестали співати, і почалися розмови впівголоса, смішки, загальне пожвавлення. Лоцман Ньєвес і Лаліта обіймали молодят, а довкруг них утворилося коло. Дон Фабіо жартував, діти сміялися. Важкий, Малюк, Чорний і Блондин чекали своєї черги, щоб привітати сержанта. Та ось почувся голос ігумені: сеньйори, адже ви знаходитесь у каплиці, попрошу тихіше, вийдіть на подвір'я. Лаліта й Боніфація пройшли спочатку повз гратки, тоді повз гостей і черниць, а Лаліта: дурненька, відпусти мене, онде надворі черниці поставили стіл з білою скатертиною, поглянь, скільки соків і тістечок, відпусти мене, бо всі хочуть тебе привітати. Вимощене камінням подвір’я блищало, а по білих мурах головної будівлі, залитих сонцем, звивалися, як плющ, тіні від дерев. І Боніфація: я так соромлюся матінок, не можу навіть подивитися на них. Навколо Лаліти коливалися сутани, чувся шепіт, жарти. Боніфація однак і далі її не відпускала, ховаючи обличчя у квітчастій сукні, а сержант тим часом приймав вітання й обнімався з друзями. Вона плаче, матусі, от дурненька. Чому ти так? Боніфаціє? Це я через вас, матусі, — а ігуменя: не плач, дурненька, ходи, я тебе обійму. Боніфація відпустила Лаліту, озирнулася і впала в обійми ігумені. Тепер вона переходила від однієї черниці до іншої, — ти повинна завжди молитися, Боніфаціє, — так, матусю, — бути доброю християнкою, — так, — не забувати про нас, — ніколи вас не забуду, — і Боніфація міцно-міцно обіймала їх, і вони міцно-міцно обіймали її. Важкі мимовільні сльози котилися по Лалітиних щоках, розмазуючи рум’яна, — так, так, завжди буде вас любити, — і окреслюючи зморшки на шкірі, плями, прищики, — вона стільки за вас молилася. Матусі незрівнянні, отче Вілансіо, стільки тут всякого наготували. Але увага, шоколад стигне, а губернатор голодний. Мати Гризельдо, чи можна вже починати? Ігуменя звільнила Боніфацію з обіймів матері Гризельди, — звичайно, прошу, доне Фабіо, — і бенкетування почалося. Дві вихованки обмахували віялами стіл, заставлений тарілками з їжею і глечиками, а позаду них бовваніла темна постать. Хто це все приготував, Боніфаціє? Ану, відгадай, — і Боніфація, схлипуючи: мати, скажи що ти мені простила, — потягла її за сутану, — нехай це буде твій подарунок, мати. Тонкий рожевий вказівний палець ігумені був скерований у небо: чи ти благала в бога прощення, чи відчуваєш докори сумління? Щоденно благала, мати. Ну, то я тобі прощаю, але ти повинна відгадати, хто все це приготував? Боніфація, пхинькаючи: ну хто ж іще, як не вона, — шукала когось поглядом серед черниць, — де ж вона, куди поділася? Темна згорблена постать відсторонила обох вихованок і, човгаючи ногами, підійшла з похмурим виглядом, — нарешті ти згадала про мене, невдячна. Але Боніфація вже кинулася до неї, й мати Анхеліка захиталася в її обіймах. Губернатор та інші почали їсти тістечка, і Боніфація: це ти, моя матусю, все приготувала, — а мати Анхеліка: ніколи навіть не прийшла мене провідати, бісова дитина, — і Боніфація: але я пам’ятала про тебе, щодень і щоніч думала про свою матусю, — а мати Анхеліка: скуштуй ось цих, і тих, і соку випий.

— Вона навіть не впустила мене до кухні, доне Фабіо, — сказала мати Гризельда. — Цього разу вам треба хвалити мати Анхеліку. Все приготувала своїй вихованці власноручно.

— Чого я тільки задля неї не робила, — зітхнула мати Анхеліка. — Була для неї і нянькою, і служницею, а тепер стала куховаркою.

Вона силкувалася зберегти гнівний, обурений вираз обличчя, але голос її затремтів, вона захрипіла, немов язичниця, очі її зволожилися, губи скривились, і раптом вибухнула плачем. Стара скривлена рука незграбно пестила Боніфацію, а черниці й жандарми тим часом подавали одне одному тарілки, наповнювали склянки. Отець Вілансіо й дон Фабіо раз у раз реготали, один з дітей Паредеса заліз було на стіл і зараз саме отримував лупня від матері.

— Видно, що вони її люблять, доне Адріан, — мовив сержант. — І дуже балують.

— Але навіщо стільки сліз! — сказав лоцман. — Адже в душі вони задоволені.

— Чи можна мені їм що-небудь віднести, матусю? — спитала Боніфація, вказуючи на вихованок, які вишикувалися в три шеренги перед головною будівлею. Деякі всміхалися до неї, інші несміливо махали їй рукою.

— Вони також отримають святкове частування, — відповіла ігуменя. — Але йди, обійми їх.

— Вони приготували тобі скромні подарунки, — прохрипіла мати Анхеліка, обличчя в неї було набрякле від сліз. — Ми також, я пошила тобі сукенку.

— Я буду щодня провідувати тебе, — пообіцяла Боніфація. — Допомагатиму тобі, матусю, виноситиму сміття.

Вона віддалилася від матері Анхеліки і підійшла до вихованок, які вже з радісними криками побігли їй назустріч. Мати Анхеліка проклала собі дорогу крізь натовп запрошених, і, коли дісталася до сержанта, її обличчя, вже не таке бліде, знову набуло суворого виразу.

— Ти будеш їй добрим чоловіком? — прохрипіла вона, торсаючи його за руку. — Біда тобі, якщо битимеш її, біда, якщо зустрічатимешся з іншими жінками. Будеш з нею добре поводитись?

— Ясна річ, що добре, — відповів дещо знічений сержант. — Адже я її кохаю.

— О, вже прокинувся, — промовив Акіліно. — Це вперше ти спав так довго, поки ми пливли. Раніше ти на мене дивився, коли я щойно розплющував очі.

— Мені снився Хум, — озвався Фусія. — Усю ніч я бачив його обличчя, Акіліно.

— Не раз я чув, як ти стогнеш, а якось навіть здалося, що плачеш, — сказав Акіліно. — Це все через те?

— Дивні справи, старий, — промовив Фусія, — мене в тому сні взагалі не було, був лише Хум.

— А що тобі снилося? — спитав Акіліно.

— Снилось, як він умирав на тому березі, де Пантача готував свої відвари, — відповів Фусія. — І хтось підійшов до нього і звелів: ходи зі мною. А він: не маю сили, бо вмираю. І так увесь час, старий.

— Можливо, так воно й було, — сказав Акіліно. — Може, він саме цієї ночі помер, і його душа попрощалася з тобою.

— Напевне, його вбили уамбіси, які страшенно його ненавиділи, — висловив припущення Фусія. — Та постривай, не будь такою, не йди.

— Ти тільки мене мучиш, Фусіє, — мовила Лаліта, важко дихаючи. — Навіщо кличеш мене до себе, якщо не можеш?

— Ні, можу! — вигукнув Фусія. — Але ти хочеш, щоб зразу, навіть часу мені не даєш, тому й злостишся. Можу, хвойдо!

Лаліта відвернулася, зараз вона лежала на спині у гамаці, який при кожному поруху рипів. Блакитне світло вливалося до хижки крізь двері й щілини з теплими нічними запахами і лісовим шурхотінням, однак, на відміну від них, до гамака не досягало.

— Ти думаєш, що я дурна й нічого не розумію? — спитала Лаліта.

— Просто в мене голова забита клопотами, — сказав Фусія, — і мені треба про них забути, але ти мені не даєш часу. Я ж людина, а не тварина.

— Вся річ у тому, що ти хворий, — прошепотіла Лаліта.

— Уся річ у тому, що мені блювати хочеться, коли я бачу твої прищі, — крикнув Фусія. — Уся річ у тому, що ти вже стара. Я тільки з тобою не можу, а з будь-якою іншою скільки завгодно.

— Інших ти обіймаєш і цілуєш, проте й з ними не можеш, — дуже повільно мовила Лаліта. — Ачуалки мені казали.

— То ти, сучко, з ними про мене пліткуєш? — Тіло Фусії передало гамакові неспокійне, люте тремтіння. — Ти з дикунками про мене пліткуєш? Хочеш, щоб я тебе вбив?

— Знаєш, куди він завжди плив, коли зникав з острова? — спитав Акіліно. — До Санта-Марія де Ньєви.

— До Ньєви? А що йому там було робити? — здивувався Фусія. — Звідки ти знаєш, що Хум утікав до Санта-Марія де Ньєви?

— Недавно довідався, — відповів Акіліно. — Останній раз він утік приблизно вісім місяців тому, еге ж?

— Я вже майже не рахую часу, старий, — зітхнув Фусія. — Мабуть, що так, минуло близько восьми місяців. Ти зустрів Хума й він тобі сам розповів?

— Зараз, коли ми вже далеко, можеш узнати правду, — сказав Акіліно. — Там живуть Лаліта й Ньєвес. І невдовзі після їхнього прибуття до них з'явився Хум.

— Ти знав, де вони? — задихаючись, прохрипів Фусія. — Ти їм допоміг, Акіліно? Ти теж такий самий негідник? Теж мене зрадив, старий?

— Тому ти й соромишся, ховаєшся від усіх, не роздягаєшся при мені, — мовила Лаліта, і гамак перестав рипіти. — Ти думаєш, що я не відчуваю, як у тебе смердять ноги. Вони гниють, Фусіє, це гірше від моїх прищів.

Гамак знову почав гойдатися, знову зарипіли стовпи, однак тепер уже тремтіла Лаліта, а не Фусія. Він увесь скорчився, завмер під ковдрою, намагаючись щось сказати, а на його тьмяному обличчі горіли перелякані очі, немовби два вогники.

— Ти теж мене ображаєш, — пробелькотіла Лаліта. — І коли з тобою щось трапляється, то завжди винна я. Ось і зараз — ти мене покликав, та ще й лютуєш. А мене злість бере, тому я й кажу не знати що.

— Це москіти, сучко, — тихо простогнав Фусія, і його гола рука безсило впала на ковдру. — Покусали мене й заразили.

— Так, москіти, і це неправда, що ноги в тебе смердять, ти скоро вилікуєшся, — заплакала Лаліта. — Не ображайся, Фусіє, це я зі злості наговорила казна-що. Принести тобі води?

— Ці собаки будують собі дім? — розлютився Фусія. — І хочуть назавжди залишитися в Санта-Марія де Ньєві?

— Ньєвеса жандарми найняли лоцманом, — розповідав Акіліно. — Приїхав інший лейтенант, молодший від того, якого звали Сіпріано. А Лаліта чекає дитину.

— Щоб воно їй у пузі здохло і щоб сама здохла, — крикнув Фусія. — Але скажи мені, старий, хіба не там його повісили? Чому Хум їздив до Санта-Марія де Ньєви? Хотів помститися?

— Він їздив у тій своїй давній справі, — відповів Акіліно. — Вимагав, щоб йому повернули каучук, який в нього забрав сеньйор Реатегі, коли приплив до Уракуси з солдатами. Хума не хотіли слухати, Ньєвес зрозумів, що він уже не вперше приїжджає скаржитися і що заради цього він утікав з острова.

— Він їздив скаржитися жандармам у той час, як працював зі мною? — обурився Фусія. — І не розумів, чим це пахне, чорт забирай? Старий, він же міг усіх пречудово закласти, от падлюка.

— Скажи точніше: божевільний, — промовив Акіліно. — Стільки років морочить усім голову! Він, певне, і на смертному ложі не перестане про це думати. Я не знав упертішого дикуна, аніж цей Хум, Фусіє.

— Москіти й водяні павуки покусали мене, коли я увійшов в озеро, щоб витягнути дохлу черепаху, — завив Фусія. — Але рани вже підсихають, ти, ідіотко, хіба не знаєш, що коли їх розчухати, то вони наривають? І тому смердить.

— Не смердить, не смердить, — заперечила Лаліта. — Це я лише зі злості, Фусіє. Раніше ти мене хотів повсякчас, а я повинна була вигадувати різні приводи, то в мене місячні, то ще щось. Чому ти так змінився, Фусіє?

— Ти зів’яла, постаріла, а чоловіків збуджують лише дебелі молодиці, — вигукнув Фусія, і гамак почав підстрибувати. — Москіти тут ні при чому, сучко.

— Я й не кажу про москітів, — прошепотіла Лаліта, — я знаю, що ти вже одужуєш. Але ночами ти робиш мені боляче. І навіщо ти кличеш мене, коли я така, як ти кажеш? Не змушуй мене страждати, Фусіє, не змушуй приходити до твого гамака, якщо ти не можеш.

— Ні, можу, — загорлав Фусія, — можу, скільки завгодно, але з тобою не хочу. Геть звідси, як іще раз щось скажеш про москітів, то я всаджу тобі кулю туди, де в тебе так болить. Забирайся геть!

Фусія горлав, поки вона не відхилила москітну сітку, не встала й не вклалася в інший гамак. Тоді він замовк, однак стовпи ще й далі рипіли — Фусія тремтів і перевертався з боку на бік, немов у пропасниці, і лише через деякий час у хижці, оточеній звідусіль нічними голосами лісу, запанувала тиша. Лежачи горілиць, з розплющеними очима, Лаліта погладжувала рукою чамбірні вірьовки гамака. Одна її нога висунулася з-під москітної сітки, і дрібні крилаті вороги, москіти, одразу десятками атакували її, кровожерно накинувшись на пальці. Своїми тоненькими хоботками вони впиналися в шкіру. Лаліта вдарила ногою об стовп, і налякані москіти відлетіли. Але за мить повернулися знову.

— Отже, той мерзотник Хум знав, де вони, — зробив висновок Фусія. — І також нічого не сказав. Усі повернулися проти мене, Акіліно, можливо, навіть Пантача знав.

— Це означає, що Хум не призвичаївся до цього життя і робив усе, щоб повернутися до Уракуси, — уточнив Акіліно. — Він, напевне, дуже сумує за своїми. Чи це правда, що коли він плавав з тобою, то виголошував перед поганами промови?

— Він умовляв їх, щоб віддавали мені каучук по-доброму, — сказав Фусія. — Страшенно розпалювався і завжди розповідав історію про двох християн. Ти їх знав, старий? Чим вони займалися? Ніяк я не міг про це довідатись.

— Ті, що приїхали жити до Уракуси? — запитав Акіліно. — Колись я чув, як сеньйор Реатегі говорив про це. Це були якісь чужинці; вони приїхали сюди підбурювати дикунів, намовляти їх, щоб перебили всіх місцевих християн. А Хум потерпів, власне, через те, що їх послухав.

— Не знаю навіть, любив він їх чи ненавидір, — стенув плечима Фусія. — Іноді згадував Боніно й Теофіло таким тоном, немовби хотів їх убити, а іноді — немовби це були його найщиріші приятелі.

— Адріан Ньєвес казав те саме, — підтвердив Акіліно. — За його словами, Хум щохвилини змінював думку про тих двох християн і ніяк не міг дійти висновку: сьогодні вони були добрими людьми, а завтра — дияволами клятими.

Лаліта навшпиньках вийшла з хижки. Вітер ніс туман, який зволожував шкіру, проникав крізь ніс і рот, одурманював. Уамбіси загасили багаття, їхні оселі скидалися тепер на чорні, важкі копиці. Якийсь собака приліз до Лаліти, щоб потертись об її ноги. Під дашком біля загороди три ачуалки з блискучими від живиці обличчями спали під однією ковдрою. Коли Лаліта зазирнула у вікно хижки, де жив Пантача, то відчула, як намоклий ітапак обліплює її тіло, й побачила, як з невиразних тіней проступає м’язиста нога, що лежить між гладенькими безволосими стегнами шапри. Лаліта дивилася, затамувавши віддих, з напіввідкритим ротом й з притиснутою до грудей рукою. Потім побігла до сусідньої хижки, штовхнула сплетені з ліан двері. У темному кутку, де стояло ліжко Адріана Ньєвеса, хтось ворухнувся. Лоцман, мабуть, уже прокинувся і, напевне, впізнав її постать, яка вирізнилася на порозі, впізнав ті два водоспади волосся, що сягали їй аж до стегон. Зарипіли дошки, і до Лаліти рушив білий трикутник, — добрий вечір, — перетворившись на чоловічу фігуру, — що трапилося? — голос сонний, здивований. Лаліта нічого не казала, тільки чекала, важко дихаючи, немовби знеможена тривалим бігом. Лишалося ще кілька годин до світанку, коли щебетання й веселе тріпотіння крил прийдуть на зміну нічному карканню, і над островом почнуть літати птахи, кольорові метелики, а яскраве сонце освітить стовбури лупун, немов уражені проказою. Поки ще був час світлячків.

— Ось що я тобі скажу, Акіліно, — озвався Фусія. — Найбільше мені болить і найдужче мене мордує те, що мені так не таланило.

— Накрийся й не ворушись, — прошепотів Акіліно. — Пливе якийсь човен, краще тобі сховатися.

— Тільки швидше, старий, — попросив Фусія. — Я тут не можу дихати, омини його якнайшвидше.

Літо, та й годі: сонце стріляє промінням, очі твої, Ансельмо, сльозяться від одного погляду на нього. І серце твоє відчуває це тепло, хочеться перейти вулицю, пройтися під тамариндами, сісти на лавочку. Вставай нарешті, Ансельмо, навіщо валятися на ліжку, коли сон не приходить? Мабуть, зараз падає пісок, ніжний, немов її волосся, і вкриває Старий міст, ну йди, сядь на терасі в «Північній зірці», зніми капелюх, почекай її, й вона скоро прийде, не дратуйся так. І Хасінто, накриваючи на стіл: порожнє місто, сумне, погляньте, доне Ансельмо, підмітальники щойно пройшли, а пісок уже все засипав… Подивись потім на площу біля ринку, онде з-за рогу з’являється віслюк, навантажений кошиками, хіба це не означає, що місто пробуджується? І слідом за віслюком, легка й безмовна, вона виходить на площу, неначе ковзаючи по землі, дивись, як Хуана Бауро веде її через площу, садовить на лавочку, гладить їй руки та волосся, а вона слухняно сидить, стиснувши коліна й схрестивши руки. Ось твоя нагорода, Ансельмо, за безсонні ночі. Потім праля йде, поганяючи клаповухого; випростуйся тепер на стільці, вмощуйся зручніше, дивись на неї далі. Чи це справді кохання приходить, не криючись, без маски, чи підкрадається, змінивши обличчя? А ти лише знаєш, що тебе сповнює співчуття, жаль, ніжність, ти хочеш осипати її подарунками. Не притлумлюй свого почуття, дай йому волю, хай несе тебе куди хоче і як хоче — підтюпцем, риссю, учвал, ще є час. А поки бийся об заклад сам з собою, що вона буде в білому платті або що вона буде в жовтому, з зачесаним волоссям, стягнутим стрічкою, чи з розпущеним, без стрічки, в сандалях чи боса. І якщо ти виграєш, то Хасінто матиме зиск… А Хасінто: чому сьогодні такі щедрі чайові? Ви ж учора замовляли те саме, однак дали мені вдвічі менше. І ти йому: не знаю, нічого не знаю. А Хасінто: може, ви не виспалися? Коли ви взагалі спите? І ти: це в мене така звичка, лягаю тільки тоді, коли поснідаю, вранішнє повітря освіжає мозок, а там, у Зеленому Домі, все догори дном, все смердить димом і горілкою, оце посиджу й піду собі, для мене настане ніч. І Хасінто: скоро я провідаю вас. А ти: звісно, хлопче, приходь, вип’ємо по чарці, ти ж бо знаєш, для тебе відкрито кредит. Але тепер залиш мене самого, нікого не пускай за мій столик… І ти всією душею хочеш, щоб швидше на площі з’явилися люди, щоб підійшла до неї яка-небудь жінка і повела її на прогулянку, щоб завела до «Північної зірки», пригостила тістечками. А в тебе серце знову сповнюється смутком та гнівом, час не вилікував цього. І ти кажеш тоді: принеси мені каву, Хасінто, чарку горілки, потім ще одну, а під кінець півпляшки. Опівдні Чапіро, дон Еусебіо й доктор Севальйос кажуть: треба його якось посадити на коня, він його сам довезе до Зеленого Дому, а дівиці вкладуть його спати… Тримайся добре за гриву, і ти, клюючи носом, проїдеш між дюнами, звалишся, як торба, на землю, доповзеш навкарачках до зали. А дівиці: негайно спати, надірвешся, поки затягнеш його нагору, принесіть горщик, бо він починає блювати, принесіть матрац, зніміть йому чоботи. І знову гірка млість, струмені жовчі й алкоголю, свербіння повік, сморід, слабість м’язів. Так, кохання приходить зі зміненим обличчям, спочатку воно здавалося тобі співчуттям: їй було близько шістнадцяти років, яке нещастя спіткало її, яке безрадісне в неї життя, в темноті й безмовності, яке сумне в неї личко! Спробуй собі уявити, як усе було, як вона страшно кричала, які мала очі, сповнені жаху. Уяви собі: трупи, пирскання крові, рани, хробаки, і тоді: докторе Севальйос, розкажіть мені ще раз, не можу повірити, вона була вже непритомна? Як вона вижила? Спробуй уявити: спочатку між дюнами і небом чорнуваті тіні описують кола, а на піску кружляють тіні цих тіней, потім з голодним криком падають униз клубки пір’я, і криві дзьоби впинаються в жертву. Витягни револьвер, убий його, онде інший, його теж убий! І дівиці: що з вами, хазяїне, чому ви так ненавидите аурів, що вони вам зробили? А ти: кулю їм, чорт забирай, продірявити б їх! Сповнений жалю й співчуття, підійди до неї, що в цьому поганого, купи їй збитих вершків, медяничків, цукерок. Заплющ очі, тебе знову затягне у вир снів: ти і вона у вежці, ти пестиш її по щоках, і це так само солодко, як грати на арфі, доторкуєшся до неї пучками пальців і відчуваєш її шкіру, тендітнішу від шовку чи бавовни, це — немов музика. Не розплющуй очей, не прокидайся. Спочатку в тебе, Ансельмо, була цікавість, потім співчуття, і раптом стало страшно запитувати в себе, що це таке? Дівиці розмовляють між собою: бандити з Сечури напали на них і вбили, сеньйорита була голою, коли її знайшли, — і раптом називають її ім’я, кажуть «бідолашна», і знову кров стугонить у скронях, знову язик заплітається, — що це зі мною робиться, хоча б дівиці не помітили. Або ще: один сеньйор приводить її в «Північну зірку», пригощає лимонадом, а тебе душить заздрість, — до побачення, мені вже треба йти, — і ось ти серед пісків, ось зелені двері, ти відкорковуєш пляшку горілки, підіймаєшся з арфою до себе у вежку й починаєш грати. Співчуття, милосердя?

Кохання вже скидало з себе маску. Пригадай той ранок, такий само ясний, як і сьогоднішній. А дівиці: вона стара, сеньйоре, не беріть її, нехай її спершу огляне доктор Севальйос, може, вона хвора. І до неї: як, ти сказала, тебе звати? Тобі слід змінити ім’я. Антонія тобі не пасує. І вона: як ви забажаєте, хазяїне, а що, так звали ту жінку, яку ви кохали? І знову ти червонієш, і знову тебе вкидає в жар, і зринає думка — це правда. Ніч лінива, сон не приходить. У вікні незмінна картина: у небі зірки, в повітрі злива піску, а ліворуч П’юра — освітлені будівлі, білі обриси Кастілії, річка, Старий міст, як великий кайман поміж двома берегами. Нехай швидше мине ця галаслива ніч, нехай вже почне світати, візьми арфу, але вниз не спускайся, скільки б тебе не кликали, і заграй їй у темряві, заспівай тихенько, солодко, дуже повільно, — чуєш, Тоньїто, я співаю тобі серенаду, чуєш? Іспанець не помер, онде він з’являється там, із-за рогу собору, блакитна хустка на шиї, черевики блищать, як дзеркало, камізелька під білим сюртуком. І знову тебе, Ансельмо, кидає в жар, кров стугонить у скронях, і ти стежиш за ним переляканими очима, — підійде чи не підійде до неї? Так. А вона, як і раніше, нерухомо сидить на сонці, нічого не підозрюючи. Довкола — чистильники взуття, жебраки. Дон Еусебіо стоїть перед її лавочкою. Тепер вона вже знає, що до неї підійшли, відчуває руку на своєму підборідді. Чи підвелася вона з лавочки? Так. Він щось до неї промовляє? Так. Мабуть, добрий день, Тоньїто, який гарний сьогодні ранок, сонце гріє, але не пече, шкода тільки, що падає пісок; якби ти бачила, як світить сонце, яке блакитне небо, наче море в Пайті. І в тебе, Ансельмо, знову стугонить у скронях, нуртує кров, калатає наполохане серце, в голові паморочиться. Вони йдуть разом? Так. На терасу? Так. Він тримає її під руку? Так. А Хасінто: ви погано себе почуваєте, доне Ансельмо? Навіть зблідли. І ти йому: я трохи втомився, принеси мені ще кави і чарочку піско. Тепер увага, Ансельмо, вони йдуть просто до твого столика. Так, встань, простягни йому руку, — доне Еусебіо, як здоров’я? А той: любий мій, ця сеньйорита і я складемо вам товариство, чи ви згодні?

І ось вона тут, біля тебе, дивись на неї без страху, ось її обличчя — брови, ніби маленькі пташки, за прикритими повіками панує морок, а за стиснутими вустами темно й порожньо, як у покинутій хатині; ніс, щоки. Дивись на її довгі, засмаглі руки, на світле волосся, що хвилями спадає на плечі, на її рівне чоло, яке іноді насуплюється. А дон Еусебіо: ну, може, кави з молоком? Хоча ти, мабуть, уже поснідала, може, краще чогось солодкого, молоді це люблять, — от ви, доне Ансельмо, хіба не були в її роки ласі до солодощів? — наприклад, айвового мармеладу і соку папайї; гей, Хасінто, принеси нам. Притакуй, Ансельмо, кивай головою, — авжеж, був ласий, — а сам приховуй хвилювання, позіхай, потягуйся й тайкома дивися на її струнку шию, на пальці, подібні до тендітних пелюсток квітки, на вії, що поблискують на сонці. І розмовляй з ним, посміхайся йому, отже, нарешті ви купили той сусідній будинок, значить, розширите крамницю і візьмете на роботу більше працівників, — цікався, засипай його питаннями, — чи відкриєте філію у Сульяні? А в Чіклайо? Вдавай, що дуже зрадів зустрічі, — ви давно вже не відвідували мій заклад, — вираз його обличчя відчужений, він поважно п’є сік, — нема коли, доне Ансельмо, робота, обов’язки, родина, — але все-таки, доне Еусебіо, дозвольте собі трохи розважитись. Вона бере пальцями мармелад, підносить до рота. І дон Еусебіо: а як поживають ваші дівчатка? Сумують, питають про вас, заходьте, коли вам заманеться, я вже про вас потурбуюсь. А тепер дивись, як вона відкусує мармелад, які гострі й білі в неї зуби. І тут з’являється віслюк з кошиками, — зніми капелюх, Ансельмо, посміхнись, розмовляй і далі, — гальїнасерка вклоняється їм, — сеньйори такі добрі, Тоньїто, подай сеньйорам руку, дякую вам, сеньйори, — і з ніжним дотиком пальців Антонії, подібно до легкого подиху вітерця, тебе охоплює почуття спокою. Як спокійно зараз на душі, правда? А сеньйор Еусебіо ніколи не дізнається, чому ти його весь час пригощав. І той: цього ще не вистачало, ви мене ображаєте, доне Ансельмо, дозвольте мені хоч раз заплатити, я відчуваю себе через вас незручно. А ти: ніколи, нізащо в світі, ані сентаво, тут усе ваше, — і тоді подумки: завдяки вам я перестав боятися, ви привели її до мого столика, і люди навіть не звернули уваги. І знову радісне піднесення. Тепер наберися сміливості, підходь до її лавки щоранку, торкайся її волосся, купуй їй фрукти, проводь до «Північної зірки», проводжай під палючим сонцем, кохай її так, як і в ті дні.

— Віслючкú, — сказала Боніфація. — Цілий день проходять повз дім, і мені не набридає на них дивитися.

— А що, сестричко, в сельві немає клаповухих? — спитав Хосе. — Завжди думав, що чого вже, але тварин там не бракує.

— Однак віслючків нема, — відповіла Боніфація. — Може, один або два, але ніколи не буває стільки, як тут.

— Ідуть, — повідомив Мавпа, який стояв біля вікна. — Надягни туфлі, сестрице.

Боніфація почала швидко взуватися — ліва туфля не налазила, — от лихо, — підвелася, з острахом підійшла до дверей, — кляті каблуки, — відчинила, і до кімнати ввірвалося розпечене повітря й потоки світла. Хосефіно простягнув їй руку, Літума зачинив двері, в кімнаті знову потемнішало. Потім зняв мундир, — ледве дихаю, хлопці, — й кашкет, — дайте мені щось випити. А тоді впав на стілець і заплющив очі. Боніфація перейшла до сусідньої кімнати, Хосефіно простягнувся на маті поруч з Хосе, — від цієї чортової спеки здуріти можна. Крізь жалюзі пробивалися пасма світла, в якому кружляли пил і комахи, а на вулиці все здавалося мовчазним, безлюдним, немовби сонце своїм пекучим білим промінням розтопило хлопчаків і вуличних собак. Мавпа підступив від вікна й заспівав гімн. Проте друзі підтримали його лише після першої чарки.

— Ми розмовляли з сестрицею про П’юру, — сказав Мавпа. — Найбільше її здивували віслюки.

— І те, що тут стільки піску й так мало дерев, — додала Боніфація. — У нас усе зелене, а тут усе жовте, дуже жарко. Велика різниця.

— Різниця в тому, що П’юра — це місто з будинками, автомобілями та кінотеатрами, — пояснив, позіхаючи, Літума. — А Санта-Марія де Ньєва — це діра з голими чунчами, москітами й дощами, від яких усе гниє, починаючи з людей.

Зелені очі — два звірятка, сховалися під пасмами розпущеного волосся й почали обережно приглядатись. Боніфація намагалася втиснути в туфлю ліву ступню, однак нічого не виходило.

— Але в Санта-Марія де Ньєві є дві річки, які цілий рік повноводні, — за хвилину тихенько озвалася Боніфація. — А в П’юрі лише одна річка, яка влітку висихає.

Непереможні вибухнули сміхом, і Боніфація зашарілася. Літума, спітнілий, не розплющуючи очей, погойдувався на своєму стільці.

— Ти не призвичаєна до цивілізації, — зітхнув він урешті. — Почекай ще трішки, і побачиш різницю. Ти навіть слухати не захочеш про сельву й будеш соромитися свого походження.

А непереможні: правильно, Літумо. Боніфація насилу втисла ступню в туфлю, боляче здавивши собі п’яту.

— Ніколи не буду соромитися, — заперечила вона. — Ніхто не повинен соромитися свого рідного краю.

— Ми всі перуанці, — вигукнув Мавпа. — Чому не наливаєш нам горілки, сестричко?

Боніфація встала й дуже повільно почала ходити від одного до іншого, підносячи їм повні чарки; вона ледве відривала ноги від слизької підлоги, яку вологі очі-звірятка підозріло обстежували згори.

— Якби ти народилася в П’юрі, то не ходила б, як по яйцях, — засміявся Літума, розплющуючи очі. — Була б призвичаєна до взуття.

— Годі чіплятися до сестриці, — попросив Мавпа. — Не дратуйся, Літумо.

Золотаві крапельки горілки капали не в чарку Хосефіно, а на підлогу, губи й ніс Боніфації, так само як і руки, почали одночасно тремтіти, — але ж це не гріх, такою мене сотворив бог.

— Авжеж, не гріх, сестричко, — погодився Мавпа. — Мангачки теж не можуть звикнути до каблуків.

Боніфація поставила пляшку на підставку, сіла, очі-звірятка заспокоїлись, і раптом швидко, допомагаючи одна одній, її ноги звільнилися від туфель. Боніфація нахилилась і неквапом поставила їх під стілець. Літума перестав гойдатись, непереможні вже не співали, а войовничо розширені очі-звірятка виклично дивилися на чоловіків.

— Здається, вона мене ще не знає, не усвідомлює, з ким має справу, — процідив крізь зуби Літума до братів Леон і підвищив голос. — Ти вже не дикунка, а дружина сержанта Літуми. Взувай туфлі.

Боніфація не відповіла і, коли він підвівся, не ворухнулася, навіть не ухилилась від дзвінкого ляпаса. Літумине обличчя заливав піт, сержант був розлючений. Брати Леон підхопилися, стали між ними, — через таку дурницю, братику? — і, тримаючи Літуму, — ну годі, не дурій, — жартівливо сварили його, — бач, заграла мангачська кров, треба собою володіти. Сержантова гімнастерка, мокра від поту на спині й на грудях, лише на плечах і на шиї ще була світлою.

— Ти повинна навчитися, — сказав він, знову погойдуючись на стільці, цього разу вже швидше, в лад своїм словам. — В П’юрі не можна по-дикунському. Та й зрештою, хто тут господар у домі?

З-поміж пальців Боніфації очей-звіряток майже не було видно. Ти плачеш? Хосефіно налив собі горілки. Брати Леон сіли, — нема любові без биття, кажуть люди, а чулуканські жінки стверджують: чим більше чоловік мене б’є, тим дужче мене кохає. Може, в сельві жінки вважають інакше, та нехай вже сестриця пробачить сержантові, нехай відкриє обличчя, нехай зробить ласку, посміхнеться. Однак Боніфація й далі стояла, затуляючи обличчя руками. Літума, позіхаючи, підвівся.

— Піду, трохи посплю, — мовив він. — Лишайтеся, допийте цю пляшку, а потім підемо повештаємось. — Подивившись спідлоба на Боніфацію владним поглядом, Літума підвищив голос. — Якщо вдома немає тепла, то його шукають деінде.

Він знехотя підморгнув непереможним і пішов до іншої кімнати. Чути було, як він насвистував мотив тонади, потім зарипіли пружини. Непереможні мовчки пили — чарка, друга, а після третьої почулося глибоке, рівномірне хропіння. Очі-звірятка з’явилися знову, сухо виблискуючи з-під волосся.

— Ця нічна служба не на користь йому, — сказав Мавпа. — Не звертай на нього уваги, сестричко.

— Хіба так можна поводитись з жінками? — обурився Хосефіно, намагаючись зазирнути в очі Боніфації, однак вона дивилася на Мавпу. — Поліцейська шкура.

— А ти, звісно, вмієш з ними поводитись, авжеж? — пирхнув Хосе, кинувши погляд на двері: хропіння тривало.

— Звичайно. — Хосефіно, посміхаючись, підсувався до Боніфації. — Якби вона була моєю дружиною, я ніколи б не підняв на неї руки. Маю на увазі, що не бив би її, а лише б пестив.

Тепер перелякані очі-звірятка розглядали безбарвні стіни, балки, синіх мух, що дзижчали біля вікна, золотаві пилинки, які танцювали у смугах світла, прожилки на дерев’яній підлозі. Хосефіно нахилився, торкнувся головою її босих п’ят, вони відсунулись, а брати Леон: ти людина-хробак, — і Хосефіно: змій, що спокусив Єву.

— У Санта-Марія де Ньєві немає таких вулиць, як тут, — сказала Боніфація. — Вони там небруковані, й після дощів утворюється суцільне болото. Каблуки б угрузали, жінки не могли б і кроку ступити.

— Як він сказав, не ходила б, мов по яйцях, що за грубощі! — вигукнув Хосефіно. — Та й брехня це. Адже вона ходить так гарно, що багато жінок могли б їй позаздрити.

Брати Леон по черзі зиркали на двері. Боніфація знову почала тремтіти, — дякую за добрі слова, але я знаю, що Літума промовив це просто так, він думає зовсім інакше. Вона відступила ще на крок, Хосефіно сховав голову під стільцем, і його тягучий голос долинав звідти притлумлено, — я сказав це від щирого серця, — слова звучали вкрадливо, солодко, — і сказав би ще в тисячу разів більше, якби тут не було людей.

— Нас можеш не соромитися, непереможний, — зауважив Мавпа. — Почувай себе, як удома, і вважай, що тут двоє глухонімих. Коли хочеш, ми підемо подивимося, чи немає дощу.

— Ідіть, ідіть, — проспівав солоденький голос, — залиште мене з Боніфацією, я повинен її трохи розважити.

Хосе кахикнув, підвівся й навшпиньках підійшов до дверей. Повернувся назад усміхнений, — справді хропе, спить, як бабак. Рухливі очі-звірятка досліджували підлогу, ніжки стільців, довге тіло, що лежало на маті.

— Сестричка не любить компліментів, — сказав Мавпа. — Бачиш, як вона почервоніла, Хосефіно.

— Ти ще не знаєш п’юранців, сестричко, — промовив Хосе. — Не думай про нас погано. Такі вже ми є. Жінки розв’язують нам язики.

— Чуєш, Боніфаціє, — попросив Хосефіно. — Накажи їм піти подивитися, чи немає дощу.

— Якщо будеш так поводитись далі, то вона все розповість Літумі, — застеріг Мавпа. — А він розлютиться.

— Нехай розповідає, — солодко прозвучав м’який голос, — мені це байдуже. Зрештою ви мене знаєте, якщо жінка мені подобається, то кажу їй все одразу, кожній.

— Тобі горілка в голову вдарила, — дорікнув йому Хосе. — Говори трохи тихіше.

— Боніфація мені подобається, — заявив Хосефіно. — Хочу, щоб вона це знала.

Боніфація обхопила руками коліна й підвела голову. Її губи переможно всміхнулися, а очі-звірятка сполохано забігали.

— Ну й швидкий ти, братику! — сказав Мавпа. — Спринтер.

— Не заходь надто далеко, — порадив Хосе. — Налякаєш її.

— Якби Літума це чув, то розгнівався б, — пробелькотіла Боніфація й поглянула на Хосефіно; той послав їй повітряний поцілунок, а вона почала роздивлятися стелю, стіни, підлогу.

— Ну то й що, нехай погнівається, — стенув плечима Хосефіно. — Сказати вам щось, хлопці? Боніфація скоро буде моєю.

Тепер вона втупилася в підлогу й щось шепотіла. Брати Леон, кахикаючи, не спускали поглядів з сусідньої кімнати: пауза, хропіння, знову пауза, вже довша, і заспокійливе мурмотіння.

— Досить, Хосефіно, — втрутився Мавпа. — Вона не п’юранка, ледве нас знає.

— Не знічуйся, сестричко, — порадив Хосе. — Або давай далі, або заціди йому в пику.

— Я не боюся, — прошепотіла Боніфація, — але якщо Літума дізнається, якщо почує…

— Вибачся перед нею, Хосефіно, — наполягав Мавпа, — скажи, що це жарт, поглянь, у якому вона стані.

— Це жарт, Боніфаціє, — засміявся Хосефіно, задкуючи до дверей. — Ну, не ображайся.

— Я не ображаюсь, — пробелькотіла Боніфація. — Не ображаюсь.

— До чого цей театр, з яких часів ми стали такі манірні? — роздратовано мовив Блондин. — Чому відразу не увірватися туди і не витягнути його силою?

— Річ у тім, що сержант вирішив приписати собі всі заслуги, — пояснив Малюк. — Не бачиш, який він став сумлінний? Хоче, щоб усе було, як бог звелів. Мабуть, одруження, чуєш, Блондине, його так зіпсувало.

— А Важкого через те одруження скоро трясця вхопить від заздрощів, — сказав Блондин. — Здається, вночі він знову напився у Паредеса і знову кляв себе, що не випередив сержанта, мовляв, утратив свій останній шанс знайти дружину. Та жіночка має, звісно, дещо при собі, як має бути, але Важкий явно перебільшує.

Вони лежали між ліанами, цілячись у хижку лоцмана, яка здавалася підвішеною до гілля за кілька кроків від них. Слабке маслянисте світло пробивалося крізь вікно, падаючи на поруччя в кутку тераси. Чи ніхто не вийшов, хлопці? — темна постать схилилася над Блондином і Малюком. Ні, сеньйоре сержант; Важкий і Чорний вже на тому боці, Лоцман може втекти хіба що на крилах. Але хлопці, тільки без дурощів, — сержант говорив повільно, — якщо я потребуватиму вашої допомоги, то покличу, — його рухи також були спокійними. Крізь легенькі хмари, що огортали місяць, на землю сочилося світло. Вдалечині, між лісовим громаддям і легеньким відблиском ріки, жменькою вогників блищала Санта-Марія де Ньєва. Не кваплячись, сержант розстібнув кобуру, витягнув револьвер, зняв запобіжник і шепнув щось жандармам. Так само поволі, спокійно попростував у бік хижки, потім зник, поглинутий заростями та ніччю, й трохи пізніше з’явився біля освітленого кутка тераси; його обличчя на мить вималювалося в маслянистому світлі, що проникало крізь вікно.

— Ти помітив, як він ходить і розмовляє? — спитав Чорний.

— Бо чунча витискує з нього всі соки, як з цитрини, — запевнив Важкий. — Сержант укладається з нею до ліжка тричі на день і тричі на ніч. Як ти гадаєш, чому він так раптово, без причини, покидає пост. Річ ясна, щоб залізти з чунчею до ліжка.

— Медовий місяць, все як має бути, — мовив Чорний. — Ти ж від заздрощів подихаєш. Важкий, зізнайся.

Вони лежали на краєчку берега, біля самої води, ховаючись за стіною заростей. Тримали в руках карабіни, однак не цілилися в хижку, що виднілася в темряві навскоси від них.

— Дере носа, — сказав Важкий. — Чому ми не схопили Ньєвеса відразу, як тільки надійшов наказ лейтенанта, га? Почекаємо, доки стемніє, треба скласти план, оточимо будинок — та де ж ти бачив стільки нісенітниць укупі? Це щоб справити враження на губернатора, щоб відчути себе великим цабе, нічого більше.

— Лейтенант, без сумніву, отримає ще одну нашивку, — зробив висновок Чорний. — А ми дулю дістанемо, ось побачиш. Ти не звернув уваги, як усе було, коли приїхав посланець з Борха? Губернатор тільки й говорив про лейтенанта, а хіба не ми знайшли того дурнуватого на острові?

— Знаєш, Чорний, чунча, певно, дала йому любовного зілля, — мовив Важкий. — Як ти думаєш, чому він увесь час такий стомлений і засинає навстоячки? Мабуть, скоро схибнеться.

— От лихо, от лихо, — вигукнув сержант. — Що ви тут робите, що діється?

Лаліта й Адріан Ньєвес, сидячи нерухомо на маті, дивилися на нього. Біля їхніх ніг стояла глиняна миска з бананами, лампа давала білий, запашний димок, а на порозі хижки приголомшено кліпав очима сержант, — хіба малий Акіліно вам нічого не сказав? — голос у нього був знічений, — адже дві години тому, доне Адріан, я звелів хлопчакові попередити вас, бо це справа життя й смерті, — рука сержанта недовірливо крутила револьвер; — от лихо, от лихо. Так, Акіліно сказав мені, сержанте, — лоцман говорив, немовби жував щось, — дітей я відправив до знайомого, на той бік річки. В куточках його вуст глибоко залягли дві гірких зморшки. І сержант: а що зараз? Чому ви також не втекли? Це не дітям треба сховатись, а вам, доне Адріан, — сержант ударив себе револьвером по стегну, адже я затримав виконання наказу на кілька годин, ризикуючи накликати на себе неприємності. Що для вас іще зробити? Я ж дав вам досить часу, доне Адріан.

— Щось сержант довго з ним патякає, — озвався Малюк. — Потім казатиме донові Фабіо: я увійшов сам і схопив його сам. Усі заслуги хоче приписати собі й тому п’юранцю, лейтенантові, який надсаджується, як мураха, щоб заробити призначення в інше місце.

Тепер з хижки, разом з відблиском світла, долинав шепіт, який ледве порушував нічну тишу, розпливаючись по ній, мов самотня хвиля по спокійній воді.

— Але коли лейтенант повернеться, то ми йому про це розповімо, — пробурмотів Блондин. — Нехай нас пошлють до Ікітоса з арештантами. Тоді нам хоч дадуть кілька днів відпустки.

— Може, вона й відьма, може, надто присадкувата й усе таке інше, — сказав Чорний. — Та що не кажи, Важкий, будь-хто не відмовився б від цієї чунчі, і ти перший. Адже, коли ти вип’єш, то тільки про неї й балакаєш.

— Охоче б на ній поїздив, — погодився Важкий. — Але невже б ти одружився з язичницею? Я — ніколи в житті.

— Він цілком здатний застрелити його й потім сказати: кинувся на мене, я повинен був його вколошкати, — запевнив Малюк. — Цей п’юранець на все здатний.

— А раптом Ньєвеса обмовили? — висловив припущення Блондин. — Коли з’явився посланець з Борха і я прочитав рапорт лейтенанта, то знаєш, Малюче, не міг повірити. Ньєвес абсолютно не схожий на бандита й здається дуже порядною людиною.

— Овва, ніхто не схожий на бандита, — сказав Малюк, — чи, точніше, всі схожі на бандитів. Але я також отетерів, коли прочитав рапорт. Скільки років йому дадуть?

— Хто зна, — відповів Блондин. — Напевне, багато. Вони пограбували силу людей і нажили собі тут лютих ворогів. Пам’ятаєш, скільки часу місцеві хазяї домагалися, щоб ми шукали бандитів, хоча вони вже нікого не грабували.

— Але в те, що Ньєвес був їхнім ватажком, я не вірю, — заявив Малюк. — Зрештою, якби він награбував стільки, як кажуть, то не був би голий та босий.

— Який там ватажок, — мовив Блондин. — Урешті це діла не міняє, бо якщо інших не спіймають, то Ньєвес і той дурнуватий розквитаються за все.

— Я плакала, сержанте, благала його, — розповідала Лаліта. — Від хвилини, коли ви попливли на острів, увесь час плачу, прошу: тікаймо, сховаймося, Адріане. Після того, як ви повідомили нас, хлопці назбирали фруктів, спакували його речі, Акіліно теж його благав. Але він нічого не чує, ні на кого не звертає уваги.

Світло каганця впало просто на Лалітине обличчя, освітлюючи прищаву шкіру, вилиці, чиряки на шиї й розкуйовджене волосся, що лізло до рота.

— Окрім мундира, у вас є добре серце, — сказав Адріан Ньєвес. — Тому я згодився стати вашим весільним батьком.

Але сержант його не слухав. Він озирнувся, пильно оглянув терасу і, приклавши палець до вуст, прошепотів: доне Адріан, стрибайте через поруччя, і на річку, я порахую до десяти, вистрелю в повітря, швидко вибіжу з криком, — хлопці, він утік туди, — і поведу жандармів у бік лісу. Швидко відіпхніть човен і не вмикайте двигун доти, доки не випливете на Мараньйон, а потім женіть щодуху і не дайте себе зловити, доне Адріан, бо тоді й мені будуть непереливки, головне — щоб вас не зловили. І Лаліта: так, так, я відв’яжу човна, витягну весла, я поїду з ним, — зморшки її на чолі розгладились, шкіра раптом набула своєї давньої свіжості, — Адріане, одяг уже готовий, і їжа, нічого нам більше не потрібно, ми веслуватимемо щодуху і перед гарнізоном Борха сховаємося в лісі. А сержант, тихо, — знову виглянув у двері й роззирнувся на всі боки, — полягаєте на дно човна, але не вистромлюйте голів, бо якщо жандарми вас помітять, то почнуть стріляти, а Малюк ніколи не схибить.

— Дякую вам, але я вже думав над цим багато й зрозумів, що річкою не втечеш, — сказав Адріан Ньєвес. — Ніхто зараз не зможе переплисти через пороги, сержанте, хоча й був би чарівником. Ви ж самі бачите, що лейтенант застряг на Сантьяго, а Сантьяго — це невинна річечка порівняно з Мараньйоном.

— Доне Адріан, чого ж ви хочете в такому разі? — спитав сержант.

— Єдине, що можна зробити, це сховатись в лісі, як я зробив раніше, — відповів Ньєвес. — Та я не хочу, сержанте, від тієї хвилини, коли ви попливли на острів, я думав про це стільки, що голова аж тріскалася від думок. Ту решту життя, яка мені залишилася, я не бажаю переховуватися по лісах. Я був у нього тільки лоцманом, як оце тепер у вас, правив човном, і нічого мені не зроблять. Тут я завжди поводив себе добре, це всі можуть підтвердити, матері, лейтенант і губернатор також.

— Вони не б’ються, — зауважив Малюк. — Було б чути крики, здається, що розмовляють.

— Напевне, сержант застав його сплячим і чекає, доки він одягнеться, — сказав Блондин.

— А може, бавиться з Лалітою, — докинув Важкий. — Мабуть, зв’язав Ньєвеса і зараз тішиться в нього просто на очах.

— Завжди ти, Важкий, щось вигадаєш, — дорікнув йому Чорний. — Здається, ти теж покуштував любовного напою, тому цілий день і цілу ніч такий збуджений. Та хто там лізтиме на Лаліту, коли вона вся в прищах?

— Але ж вона біла, — мовив Важкий. — Волію мати християнку з прищами, аніж дикунку без прищів. У неї лише обличчя таке, я бачив, як вона купалася, ноги має добрі. Тепер, коли вона залишиться сама, треба її розважити.

— Відсутність жінки доведе тебе до божевілля, — виголосив Чорний. — Хоча, правду кажучи, в мене інколи теж таке буває.

— Ви ж маєте голову на плечах, доне Адріан, — переконував його сержант. — Якщо ви зараз не втечете, то вам кінець, хіба ви не розумієте, що будете відповідати за все? В рапорті лейтенанта написано, що дурнуватий вмирає. Не будьте такі вперті.

— Мене потримають декілька місяців, але потім житиму спокійно й знову зможу повернутися сюди, — стояв на своєму Адріан Ньєвес. — Якщо я втечу до лісу, то не побачу ніколи ні дружини, ні дітей, а я не хочу жити до кінця днів своїх, як загнаний звір. Я нікого не вбив, нехай сам Пантача скаже, і дикуни. Тут мене знають як порядного християнина.

— Сержант добра тобі бажає, — мовила Лаліта. — Слухай його, Адріане. Заради твоїх дітей, Адріане.

Вона копирсала ногою підлогу, торкалася бананів, голос їй уривався. Адріан Ньєвес почав одягати заношену сорочку без гудзиків.

— Ви не уявляєте, як мені прикро, — зітхнув сержант. — Я й надалі вважаю вас своїм приятелем, доне Адріан. Та й Боніфація засмутиться. Вона думала, як і я, що ви вже далеко.

— Візьми, Адріане, — захлипала Лаліта, — взуй черевики.

— Не треба, — сказав лоцман. — Сховай їх, доки не повернусь.

— Ні, ні, взуй, — закричала Лаліта. — Взуй черевики, Адріане.

Якийсь заклопотаний вираз на хвилину з’явився на обличчі лоцмана. Він розгублено подивився на сержанта, присів навпочіпки і одягнув черевики з товстими підошвами. Доне Адріан, я зроблю все можливе для вашої родини, про це не турбуйтеся. Ньєвес уже стояв, і Лаліта притиснулася до нього, взяла під руку. Ти не будеш плакати, Лаліто, правда? Ми ж стільки разом усього пережили, і ти ніколи не плакала. Мене невдовзі відпустять, життя тоді буде спокійніше, а тим часом добре доглядай дітей. Вона притакувала, як автомат, обличчя в неї знову постаріло, зморщилось, очі згасли. Сержант і Адріан Ньєвес вийшли на терасу, зійшли по сходах, і коли дістались до перших ліан, жіночий крик розітнув ніч, а в темряві, праворуч, почувся голос Блондина: маємо пташечку. І сержант, чорт забирай, руки вгору, і спокійно, бо продірявлю на місці. Адріан Ньєвес послухався. Ішов попереду, піднісши руки вгору. Сержант, Блондин і Малюк ступали слідом за ним між рядками города.

— Чому ви так затрималися, сеньйоре сержант? — спитав Блондин.

— Я влаштував йому допит, — відповів сержант. — І дозволив попрощатися з дружиною.

Коли вони підходили до очерету, Важкий і Чорний вийшли їм назустріч. Нічого не кажучи, приєдналися до них і, так само мовчки, дійшли стежкою до Санта-Марія де Ньєви. Коли проходили повз ледь помітні хижки, звідти чувся шепіт і люди, що стояли між капіронами та біля паль, проводжали їх поглядами. Однак ніхто до них не наближався, ні про що не питав. Перед пристанню вони почули за спиною тупіт босих ніг, — сеньйоре сержант, це Лаліта біжить сюди, зараз накинеться на нас. Але вона, важко дихаючи, пройшла між жандармами і лише на мить затрималася біля лоцмана, — Адріане, ти забув про їжу. Подала йому клуночок, побігла назад, і її кроки затихли в темряві. Лише вдалині, коли жандарми доходили до дільниці, розлігся лемент, схожий на крик сови.

— Ось бачиш, Чорний, а що я тобі казав? — озвався Важкий. — Тіло в неї ще цілком пристойне, краще, ніж у першої-ліпшої дикунки.

— Ой Важкий! — вигукнув Чорний. — Ти ж ні про що інше й не думаєш, ти, занудо.

— Якщо буде добра погода, то вирушимо завтра увечері, Фусіє, — сказав Акіліно. — Я поїду перший розвідати обстановку. Поблизу є місцина, де ти можеш пересидіти, сховавшись у човні.

— А якщо вони не згодяться, старий? — спитав Фусія. — Що я тоді робитиму, що зі мною станеться, Акіліно?

— Не загадуй наперед, — відповів Акіліно. — Коли знайду того знайомого чоловіка, він нам допоможе. Зрештою за гроші все владнаємо.

— Віддаси йому всі гроші? — здивувався Фусія. — Не будь дурнем, старий. Залиш собі дещо, нехай придадуться для торгівлі.

— Не хочу я твоїх грошей, — махнув рукою Акіліно. — Потім повернуся до Ікітоса, завантажу товар і трохи собі поторгую в тих краях. Як продам усе, приїду відвідати тебе до Сан-Пабло.

— Чому ти зі мною не розмовляєш? — напосідала Лаліта. — Може, це я з’їла консерви? Все тобі віддала. Не моя провина, що вони закінчилися.

— Мені не хочеться з тобою розмовляти, — відрізав Фусія. — І не хочеться їсти. Годі чіплятись, і поклич ачуалок.

— Хочеш, щоб вони нагріли тобі води? — не вмовкала Лаліта. — Вони вже роблять це, я сказала їм. З’їж хоч трохи риби, Фусіє. Хум щойно її приніс.

— Чому ти не послухав мене? — спитав Фусія. — Я хотів побачити Ікітос здалеку, хоча б самі вогні.

— Чоловіче, ти здурів? — вигукнув Акіліно. — Забув про річкового патруля? Та мене тут кожен знає. Я хочу допомогти тобі, а не потрапити до в’язниці.

— Що собою являє Сан-Пабло, старий? — поцікавився Фусія. — Ти багато разів там був?

— Кілька разів, дорогою, — відказав Акіліно. — Там мало дощить і немає боліт. Але є два Сан-Пабло, я був лише в колонії — торгував. Ти житимеш по інший бік. Це десь за два кілометри звідси.

— Багато там християн? — допитувався Фусія. — Сотня буде, старий?

— Мабуть, більше, — відповів Акіліно. — Коли світить сонце, вони ходять голі по берегу. Може, їм сонце на користь чи, може, хочуть звернути на себе увагу тих, які пропливають мимо. Побачать човен і давай горлати, просити їжу, цигарки. А якщо хтось не звертає на них уваги, лаються, жбурляють у нього камінням.

— Ти говориш про них з огидою, — сказав Фусія. — Переконаний, що ти залишиш мене в Сан-Пабло й ніколи більше мене не відвідаєш.

— Але ж я обіцяв, — заперечив Акіліно. — Хіба я колись не дотримував слова?

— Це буде вперше, що не дотримаєш, — криво всміхнувся Фусія. — І востаннє, старий.

— Хочеш, допоможу тобі? — запропонувала Лаліта. — Дай я зніму чоботи.

— Іди геть, — звелів Фусія. — І не повертайся, доки я тебе сам не покличу.

Мовчки увійшли ачуалки, несучи два великі паруючі горщики. Поставили їх біля гамака і, не дивлячись на Фусію, вийшли.

— Я твоя дружина, — мовила Лаліта. — Не соромся. Чому я повинна виходити.

Фусія повернув голову, подивився на неї, його очі були палаючими щілинами, — ти повія з Лорето, шльондра чортова. Лаліта відвернулася, вийшла з хижки. Темніло. Здавалося, що важке повітря зараз вибухне блискавками, громом і дощем. У селищі уамбісів потріскували вогнища, які горіли поміж лупунами, видобуваючи з темряви метушливі постаті людей. Чулися гортанні голоси, вереск. Пантача сидів на поручнях своєї хижки і махав у повітрі ногами.

— Що з ними трапилося? — спитала Лаліта. — Чому вони розклали стільки вогнищ? Чому так галасують?

— Чоловіки повернулися з полювання, хазяйко, — відповів Пантача. — Хіба ви не бачили жінок? Вони цілий день гнали масато, зараз уамбіси святкуватимуть. Хочуть, щоб хазяїн також прийшов. Чому він такий лютий, хазяйко?

— Тому що не приплив Акіліно, — відказала Лаліта. — Закінчилися консерви, і горілка теж закінчується.

— Вже два місяці, як старий не припливає, — зітхнув Пантача. — Тепер напевне не повернеться, хазяйко.

— А тобі хіба не однаково? — спитала Лаліта. — У тебе ж зараз є жінка, і тобі на все наплювати.

Пантача засміявся: в дверях з’явилася шапра з діадемою на голові, з браслетами на руках і ногах, з татуюванням на щоках і грудях. Вона всміхнулася Лаліті й сіла біля неї.

— Навчилася говорити по-іспанському краще за мене, — сказав Пантача. — Дуже вас любить, хазяйко. Зараз вона перелякана, бо уамбіси повернулися, ті, що були на полюванні. Не може позбутися страху перед ними, не знаю вже, як їй пояснювати.

Шапра вказала на зарості, які приховували урвище, — лоцман Ньєвес. Він ішов з солом’яним капелюхом у руці, без сорочки, у штанях, закасаних до колін.

— Цілий день не було тебе видно, — мовив Пантача. — Ти що, рибалив?

— Так, плавав аж на Сантьяго, — кивнув головою Ньєвес. — Але не пощастило. Буде буря, і риба тікає або йде на саме дно.

— Уамбіси вже вернулись, — повідомив Пантача. — Гулятимуть цілу ніч.

— Мабуть, тому Хум і втік, — висловив припущення Ньєвес. — Я бачив, як він випливав з озера.

— Тепер він днів два-три не з’являтиметься, — сказав Пантача. — Цей дикун не перестає боятись уамбісів.

— Він не боягуз, а просто не хоче, щоб йому відрізали голову, — мовив лоцман. — Хум знає, що, коли вони п’яні, в них прокидається ненависть до нього.

— Ти теж будеш гуляти з дикунами? — спитала Лаліта.

— Я стомився, — відповів Ньєвес. — Піду спати.

— Іноді вони випливають, хоча їм заборонено, — розповідав далі Акіліно. — Коли хочуть на щось поскаржитись. Роблять собі човни, спускають на воду, підпливають до колонії й заявляють: або виконайте наші прохання, або висадимося на берег.

— А хто живе в колонії, старий? — поцікавився Фусія. — Є поліцейські?

— Ні, не бачив, — відказав Акіліно. — Там живуть сім’ї. Жінки, діти. Мають невеликі ферми.

— І відчувають до нещасних хворих таку огиду? — скривився Фусія. — Незважаючи на те, що то їхні рідні, Акіліно?

— У деяких випадках родинні зв’язки не відіграють ролі, — мовив Акіліно. — Певно, не можуть призвичаїтись, бояться заразитись.

— Отже, їх ніхто не відвідує? — допитувався Фусія. — Тобто відвідини заборонено?

— Ні, ні, навпаки, дуже багато відвідувачів, — заперечив Акіліно. — Треба тільки залізти на баржу, де тобі дадуть мило, щоб добре помився, а також змусять зняти одяг і одягти халат.

— Чому ти запевняєш, що будеш відвідувати мене, старий? — ніяк не вгамовувався Фусія.

— З боку річки видно будинки, — сказав Акіліно. — Гарні будинки, є навіть цегляні, як в Ікітосі. Там тобі буде краще, ніж на острові, старий. Матимеш приятелів, житимеш собі спокійно.

— Покинь мене на якомусь березі, Акіліно, — попросив Фусія. — Будеш припливати час від часу, привозити мені їжу. Я житиму в криївці, ніхто мене не побачить. Я не хочу в Сан-Пабло, старий.

— Таж ти ледве ходиш, Фусіє, — вигукнув Акіліно. — Невже ти не розумієш, друже?

— Але якщо ти їх так боїшся, то чому дала себе лікувати від лихоманки тому уамбіському чаклунові? — спитала Лаліта.

Шапра не відповіла, лише посміхнулася.

— Це я його привів, хоч вона й не хотіла, хазяйко, — озвався Пантача. — Він співав, танцював, плював їй тютюном на ніс, а вона не розплющувала очей. Тремтіла більше від страху, ніж від лихоманки. Думаю, що той страх її й вилікував.

Ударив грім, пішов дощ, Лаліта сховалася під покрівлею. Пантача далі сидів на поруччі, вода стікала йому на ноги. Через кілька хвилин дощ ущух, і над галявиною заклубочилася пара. В хижці лоцмана вже не світиться, хазяйко, він спить, а злива лише починається, вона застане уамбісів у самому розпалі бенкету. Малий Акіліно напевне злякався грому, — і Лаліта зістрибнула зі східців, — піду подивлюся, — перетнула галявину, увійшла до своєї хижки. Фусія саме тримав ноги у дзбанах з відварами трав, шкіра на його стегнах була червоняста й луската, як поверхня глиняних посудин. Не відриваючи погляду від Лаліти, він зім’яв пальцями москітну сітку, і Лаліта: чому ти соромишся? — зірвав її, прикрився — що в тому поганого, коли я побачу? — потім загарчав, зігнувся навпіл, намагаючись дотягтися до чобота, — Фусіє, адже для мене це не має ваги, — врешті дотягнувся й жбурнув, не цілячись. Чобіт пролетів повз Лаліту, вдарив у ліжко, але дитина не заплакала. Лаліта знову вийшла з хижки. Тепер падав дрібний дощ.

— А тих, хто вмирає, старий, — там їх і ховають? — спитав Фусія.

— Ясна річ, — кивнув головою Акіліно. — Не будуть же їх кидати до Амазонки, це не по-християнському.

— Чи ти, Акіліно, завжди будеш так поневірятися по річках? — не вгавав Фусія. — Ти ніколи не думав, що одного дня можеш померти в човні?

— Я хотів би померти в своєму селищі, — відповів Акіліно. — Вже не маю нікого в Майобамбі — ані родини, ані друзів. І все-таки хотів би, щоб мене поховали на тамтешньому цвинтарі, сам не знаю чому.

— Я теж хотів би повернутись до Кампо Гранде, — сказав Фусія. — Побачити, що сталося з моїми родичами, з друзями дитинства. Може, хтось про мене ще пам’ятає.

— Іноді мені шкода, що я не маю компаньйона, — з жалем мовив Акіліно. — Багато людей набивалися працювати зі мною, пропонували гроші на новий човен. Усіх тягне подорожувати.

— А чому ти не погодився? — здивувався Фусія. — Зараз, коли ти старий, мав би компаньйона.

— Я надто добре знаю християн, — відповів Акіліно. — Доки я вчив би такого справі й знайомив би з клієнтами, то усе було б гаразд. Але згодом він подумав би, що немає сенсу ділити надвоє прибуток, який і так малий. І оскільки я старий, то я напевне залишився б у програші.

— Шкода мені, що ми скоро розлучимось, Акіліно, — зітхнув Фусія. — Усю подорож я думав про це.

— Ця справа була не для тебе, — сказав Акіліно. — Ти був дуже марнославний, і тебе не задовольняли ті мізерні крихти, які перепадали в такий спосіб.

— От бачиш, що мені з того марнославства, — простогнав Фусія. — Ти не мав жодних амбіцій, а я закінчую життя у тисячу разів гірше від тебе.

— Не допоміг тобі бог, — мовив Акіліно. — Все на світі залежить від нього.

— А чому ж він іншим допоміг, а мені ні? — крикнув Фусія. — Чому мене знищив, а допоміг, наприклад, отому Реатегі?

— Запитай ще, коли ти помреш, — сказав Акіліно. — Звідки мені це знати, Фусіє?

— Ходімо на хвилинку, хазяїне, доки не вперіщила злива, — попросив Пантача.

— Гаразд, але лише на хвилинку, — погодився Фусія. — Щоб ті собаки не образилися. Ньєвес не прийде?

— Він рибалив на Сантьяго, — відповів Пантача. — Пішов спати, хазяїне. Вже давно загасив світло.

Вони подалися в напрямку червонястих відблисків у селищі уамбісів. Лаліта чекала біля паль хижки, з покрівлі якої ще капотіло після дощу. Невдовзі вийшов лоцман у штанях, у сорочці, — все готове. А Лаліта: я вже не хочу, попливемо завтра, скоро буде буря.

— Завтра ні, саме зараз, — наполягав Адріан Ньєвес. — Хазяїн і Пантача святкуватимуть, уамбіси вже впилися. Хум чекає на нас, відвезе до Сантьяго.

— Я не можу залишити тут Акіліно, — сказала Лаліта. — Не хочу кидати свого сина.

— А хто каже, що ми його залишимо? — здивувався Ньєвес. — Я й сам хочу забрати його з собою.

Він увійшов до хижки, через хвилину вийшов з дитиною, загорнутою в ковдру, і, нічого не кажучи Лаліті, подався в бік черепашачого ставка. Вона йшла за ним, схлипуючи, але на схилі заспокоїлась, схопилася за його руку. Ньєвес почекав, поки вона сяде в човен, подав їй дитину, і за мить човен легко розтинав темну поверхню озера. Крізь похмуру стіну лупун невиразно пробивалися відблиски вогнищ, чутно було співи.

— Куди ми пливемо? — спитала Лаліта. — Ти нічого мені не кажеш, усе робиш сам. Я вже не хочу з тобою пливти, хочу повернутися назад.

— Мовчи, — звелів лоцман. — Мовчи, доки не випливемо з озера.

— Вже світає, — озвався Акіліно. — А ми з тобою й очей не склепили, Фусіє.

— Це наша остання ніч разом, — сказав Фусія. — Щось пече мене зсередини, як вогнем.

— Мені також прикро, — промовив Акіліно. — Але ми більше не можемо залишатися тут, треба пливти далі. Ти голодний?

— Покинь мене на якому-небудь березі, — попросив Фусія. — Заради нашої дружби, Акіліно. Покинь, де завгодно, тільки не вези до Сан-Пабло. Не хочу там помирати, старий.

— Більше сміливості, Фусіє, — підбадьорив його Акіліно. — Знаєш, я порахував: рівно тридцять днів тому ми відпливли з острова.

Що правда, то правда, дійсність і прагнення змішуються, бо хіба настав би цей ранок. Чи вона впізнає твій голос, твій запах? Говори до неї, дивись, як на її обличчі з’являється щось схоже на боязкий усміх, потримай її руку кілька секунд, віднайди під її шкірою таємниче, легеньке биття пульсу, дивись, як тремтять її вуста й повіки. Вона хоче довідатися, чому ти так стискаєш її руку, чому бавишся її волоссям, чому торкаєшся руками її талії, а коли говориш, то нахиляєшся своїм обличчям так близько до її обличчя? Поясни їй: щоб не плутала мене з іншими, Тоньїто, я хочу, щоб ти упізнавала мене, адже вітерець, який ти відчуваєш на своїй щоці, — це моє дихання, і звуки, які ти чуєш, — це мої слова… Але увага, Ансельмо, будь обережний, дивись, щоб не помітили люди. Поки нікого немає, схопи її за руку, — ти злякалася, Тоньїто, чому ти вся затремтіла? — благай у неї пробачення. Знову сонце золотить її вії, а вона, мабуть, думає, вагається, уявляє собі, і ти до неї: в цьому немає нічого поганого, Тоньїто, не бійся мене, — а вона намагається осмислити, осягнути, чому, як, тут ще хтось є? Хасінто витирає зі столиків, Чапіро говорить про бавовну, про півнячі бої, про дівок, з якими він спить, жінки пропонують збиті вершки, а вона, оточена темрявою, мізкує, дошукується, — чому, як? І ти: це неможливо, я збожеволів, вона страждає через мене, май хоч крихту совісті. Охоплений соромом, стрибни на коня, тікай звідси, і знову піски, зала, вежка. Запни завіси, нехай сюди підніметься Метелик, нехай мовчки роздягнеться, — підійди ближче, не рухайся, маленька дівчинко, — поцілуй її, ти кохаєш її, в неї руки, як квіти. А вона: о, які гарні слова, хазяїне, я справді так вам подобаюсь? Нехай одягається і йде до зали, — чому ти заговорила, Метелику? — і вона: ви закохані в якусь жінку й хочете, щоб я вам її замінила, — а ти: забирайся геть, жодної дівки не буде більше у вежці. І знову самотність, арфа, горілка. Напийся, простягнись на ліжку і починай також шукати в темряві, питаючись в самого себе: чи має вона право бути коханою? Чи маю я право її кохати? Якщо б це був гріх, то чи зупинило б це мене? Ніч повільна, безсонна, порожня без її присутності. Внизу танцюють, сміються, підіймають тости, жартують під спів гітар, у який вкрадається тоненький свист флейти… Це був гріх, Ансельмо, ти скоро помреш, розкайся. А ти: ні, отче, не гріх, і я ні в чому не розкаююсь, мені тільки гірко, що вона померла. І він: Ансельмо, ти взяв її силою. А ти: ні, це не було всупереч її волі, ми любили одне одного, хоча вона мене й не бачила… Слава богу, Тоньїто, це правда, що ти мене впізнаєш? Спробуй, потисни її долоню, порахуй до шести, — чи вона потисне твою? — до десяти, — бачиш, вона не відпускає твоєї руки, — до п’ятнадцяти, — вона й надалі стискає її, довірлива, лагідна. На той час пісок уже не падає, з-понад річки налітає холодний вітер, — ходімо до «Північної зірки», Тоньїто, вип’ємо чого-небудь. Чиєї руки шукала її рука? На чию руку вона спиралася, щоб перейти через площу? На твою, а не на руку дона Еусебіо, на твою, а не на руку Чапіро. Значить, вона тебе кохає? Спробуй ще раз відчути це так, як тоді: молода, засмагла шкіра, ніжний пушок на її руці. А під столом її коліно торкається твого коліна, — чи смакує тобі сік лукуми, Тоньїто? вдавай, що тобі байдуже, Ансельмо, і насолоджуйся, — отже, справи йдуть добре, доне Еусебіо, отже, та крамниця, яку відкрив сеньйор з Сульяни, дає більше прибутку, отже, Аррес помер, докторе Севальйос, яке лихо для П’юри, це був такий розумний, начитаний чоловік, — і знову вогонь у м’язах та жилах, вогник полум’я в серці й гарячі джерела б’ють у скронях: зараз не лише її коліно торкається твого, а й ступня ступні, і якщо б можна було зазирнути під стіл, ти б побачив її маленьку беззахисну ногу поряд з твоїм важким чоботом. Слава богу, але, може, вона не відчуває цього, може, це випадковість? Спробуй ще раз. Вона відсовується? Сидить непорушно? Також притискається до твого коліна? Ти не граєшся зі мною, маленька? Що ти відчуваєш до мене? І знову це шалене бажання — залишитися колись із нею віч-на-віч, не тут, а у вежці, не вдень, а вночі, не вдягненими, а голими. Не відсовуйся, Тоньїто, доторкуйся до мене й далі. І знову паркий літній ранок, чистильники взуття, жебраки, перекупки, люди, що виходять з собору після меси, «Північна зірка», де чоловіки розмовляють про бавовну, про повінь, про пачаманку в неділю, і раптом ти відчуваєш її руку, яка шукає, знаходить і стискає твою. Обережно, не дивись на неї, не рухайся, посміхнися, вдавай, що слухаєш балачки про бавовну, про суперечки, про полювання, про жорстке оленяче м’ясо й про різні лиха, а тим часом відчувай її долоню в своїй, розшифруй її таємничу мову потисків та легеньких пощипувань і повторюй подумки: Тоньїто, Тоньїто, Тоньїто. А тепер відкинь сумніви і завтра, ще раніше, заховайся в соборі, слухай тихий спів піску в кронах тамариндів, напружено чекай, втупивши очі в ріг площі, наполовину затулений деревами та павільйоном. І знову час зупиняється під склепінням і арками, серед холодних плит підлоги й пустих лав, і ти відчуваєш рішучість, холодний піт проступає на спині, і раптом у тебе починає калатати серце: осел, гальїнасерка, кошики з білизною, легка постать, яка ніби пливе по землі. Тільки б ніхто не з’явився, тільки б праля швидше пішла, тільки б не увійшов священик, а зараз прудко, бігцем — сонячне світло, паперть, широкі сходи, бруківка, затінений чотирикутник площі. Обійми її, дивись, як вона схиляє голову на твоє плече, погладь її волосся, струси з нього білий пісок, але обережно, бо скоро відчиниться «Північна зірка», і звідти вийде, позіхаючи, Хасінто, з’являться п’юранці й приїжджі, не зволікай. Сміливо поцілуй її і в той час, коли її обличчя зашаріється, — не бійся, ти чудова, кохаю тебе, не плач, — ще раз торкнися губами її щоки, всотуй аромат її м’якої шкіри, подібний до аромату землі, зрошуваної дощем у спекотне літо, і ось, дивись, її знічення вже минає, і вона знову стає спокійною, світиться, як небо, осяяне веселкою. А тоді викради її: так жити ми більше не можемо, ходи зі мною, Тоньїто, я опікуватимусь тобою, догоджатиму тобі, ти будеш зі мною щаслива, спочатку тут, а невдовзі ми виїдемо з П’юри якнайдалі й житимемо, не криючись. Біжи разом з нею, з покрівель ще сиплеться пісок, люди сплять або потягуються в ліжках, але дивись, озирнися на всі боки, подай їй руку, посади в сідло. Не лякай її, говори до неї повільно: міцніше тримайся за мене, ми домчимо за хвилину. І знову — сонце, яке сходить над містом, тепле повітря, спорожнілі вулиці, шалений біг коня, і раптом озирнися, подивись, як вона вчепилася в твою сорочку, як її тіло притискається до твого, як палає її обличчя! Про що вона думає? Швидше скакати? Щоб нас не побачили? Хоче втекти зі мною? Тоньїто, Тоньїто, чи розумієш ти, куди ми їдемо, навіщо ми їдемо, хто ми? А тепер, Ансельмо, переїдь Старий міст і, проминувши Кастілію, де встають надто рано, швидко скачи берегом повз ріжкові дерева. Ось і піски, жени коня з люттю, нехай стає дибки, нехай мчить, нехай підкови молотять пласку спину пустелі, нехай здіймається рятівна хмара піску. Іржання втомленого коня, її рука на твоїх стегнах, смак її волосся, яке, розвіюване вітром, потрапляє тобі до рота. Жени коня далі, вже під’їжджаємо, шмагони його нагайкою і знову вдихни запах цього ранку, запах пилу й безтямного збудження. Увійди якнайтихіше, внеси її, піднімись вузькими сходами до вежки, відчуваючи, як її руки живим намистом обвивають тобі шию. Уривчасте дихання, тривожно розтулений рот, блиск її зубів, і ти: ніхто нас не бачить, усі сплять, заспокойся, Тоньїто. Скажи їй їхні прізвиська: Світлячок, Жабка, Квіточка, Метелик. І додай ще: вони втомлені, бо цілу ніч пили й кохалися, вони не чують нас, нічого не скажуть, а потім я їм усе поясню, вони зрозуміють. Розкажи їй про вежку і про краєвид, змалюй річку, бавовняні поля, сірі обриси далеких гір, відблиск дахів П'юри опівдні, білі будинки Кастілії, безмір пустелі й неба. Скажи їй: я дивитимусь замість тебе, позичу тобі свої очі, все, що маю, твоє, Тоньїто. Нехай вона уявить собі, як розливається річка, як одного грудневого дня з’являються тоненькі водяні змійки, як вони повзуть руслом, як поєднуються і ростуть, і якого вони кольору, — зелено-коричневого, Тоньїто. Нехай вона прислухається до бамкання дзвонів і нехай уявить собі людей, які йдуть натовпом, щоб відсвяткувати повінь, хлопчаків, що бабахкають петардами, жінок, які розкидають оливи й серпантин, нехай уявить собі бузкові шати єпископа, що благословляє стрімкі води. Розкажи їй, як на бульварі Малекон сеньйори стають навколішки, і змалюй їй ярмарок — ятки, намети, кіоски з морозивом, вигуки, назви імена тих щасливих багатіїв, які в’їжджають на конях аж на самісіньку середину річки і стріляють у повітря, а також згадай про гальїнасерців та мангачів, що купаються у самих підштанниках, і про сміливців, які стрибають зі Старого мосту. Скажи їй, що річка плине тепер удень і вночі до Катакаосу, важка й брудна. Поясни їй, хто така Анхеліка Мерседес, що стане її приятелькою, і які смачні страви й солодощі вона їй готуватиме, — твої найулюбленіші, Тоньїто, і ти запиватимеш їх вином, тільки я не хочу, щоб ти впивалась. І не забудь про арфу, — щоночі я гратиму лише для тебе. Шепочи їй на вушко, посади її на коліна, але не силоміць, будь терплячий, легенько погладь, чи краще не треба, лише вдихай її запах і чекай, поки вона сама знайде твої губи. І далі ніжно шепочи їй на вухо, доторкнися до пушку на її руках, немов до струн арфи. Потім зніми з неї легенькі туфельки, і ось перед тобою світлі тендітні п’яти, вигин підйому, тоненькі пальчики, цілуй їх і слухай, як дзвенить у темряві її сріблястий сміх. Усміхнись і ти, — тобі лоскотно? — і цілуй її тонкі кісточки, округлі, тверді коліна. Тоді обережно поклади її на ліжко, повільно, лагідно розстебни блузку, доторкнись до її тіла — воно напружується? Забери руку, доторкнися знову і скажи: я кохаю тебе, я пеститиму тебе, немов дитинку, житиму лише для тебе. Не стискай її, не кусай, обійми легенько, підведи її руку до спідниці, нехай розстібне сама. Скажи їй: я допомагаю тобі, Тоньїто, я знімаю її, моя дівчинко, — і ляж поруч з нею. Скажи їй, що ти відчуваєш, скажи, що її груди — це два кроленятка, поцілуй їх, скажи, що ти кохаєш їх, що ти бачив їх уві сні, що вони з’являлися перед тобою і, дражнячись, підіймалися у вежку, а ти хотів їх спіймати, і вони втікали, але наяву вони прекрасніші й жвавіші. Невиразний напівморок, тріпотіння завіс, туманні обриси предметів і нерухомий блиск її тіла. Раз, другий погладь його, скажи: ось твої коліна, і ось твої стегна, і твої плечі, скажи, що кохаєш її. Пригорни її до себе, — Тоньїто, маленька дитинко, — доторкнися до її ніг, сором’язливо розведи їх, але будь обережний, запопадливий, не натискай, поцілуй її і трохи підведися, знову поцілуй, заспокой її і тим часом відчувай, як твоя рука зволожується, а її тіло піддається й солодко розкривається, відчувай, як частішає її віддих, як кличуть тебе її стегна, і тоді вежка починає хитатися, вертітися, западати поміж гарячими дюнами. Скажи їй: ти моя дружина, не плач, не тулися до мене так, немовби за хвилину помреш, адже ти лише починаєш жити. Тепер розваж її, побався з нею, витри їй щоки, заспівай, заколисай, скажи, щоб спала, — поклади голову на мої груди, як на подушку, Тоньїто, я охоронятиму твій сон.

— Його сьогодні вранці забрали до Ліми, — пробелькотіла Боніфація. — Кажуть, на кілька років.

Ну й що? Тюрма в П’юрі гірша від хліву, — Хосефіно пройшовся по кімнаті, — люди живуть там у грязюці, — сперся на підвіконня, — здихають з голоду, — подивився у вікно, де в слабкому світлі ліхтаря смутно, як уві сні, виднілися коледж Сан-Мігель, церква й ріжкові дерева на площі Меріно, — а дуже гордим, таким як Літума, дають купку лайна замість їжі, і не дай боже, якщо не з’їси; це краще, що його послали до Ліми.

— Навіть не дали з ним попрощатися, — простогнала Боніфація. — Чому мені не повідомили, що його забирають?

А хіба прощання не сумні? Хосефіно підступив до канапи, куди вона щойно сіла; Боніфація гнівно скинула з себе туфлі, її трусило, немов у пропасниці. Та й для Літуми це краще, бо він тільки б засмутився. А вона: де мені взяти гроші, адже квиток туди дуже дорогий, так сказали в агентстві «Емпреса Рогеро». Хосефіно обійняв її за плечі. Що тобі бідолашній робити в Лімі? Ти залишишся тут, у П’юрі, а я про тебе потурбуюся, зроблю так, що ти про все забудеш.

— Це мій чоловік, я повинна їхати, — простогнала Боніфація. — Хай би як там було, але я щодня його відвідуватиму, носитиму йому їжу.

Там у Лімі все інакше, дурна, там в’язням дають добре їсти і поводяться з ними добре. Хосефіно притяг її до себе, хвилину вона опиралася, та невдовзі обм’якла в його обіймах. Хіба Літума не був брутальним? А вона: брехня, — хіба він не отруював тобі життя? — а вона: це неправда, — однак притулилась до нього й знову заплакала. Хосефіно погладив її по голові. Та й зрештою баба з воза, коням легше, Дикунко; ми здихалися його.

— Я погана, але ти ще гірший, — схлипнула Боніфація. — Ми обоє заслужили на кару. І чому ти називаєш мене Дикункою? Ти ж знаєш, що я цього не люблю, бачиш, який ти лихий.

Хосефіно делікатно відсторонив її, підвівся, — ну це вже занадто, адже коли б не я, то ти б здохла з голоду, жила б, як остання жебрачка. Підступившись до вікна, він помацав собі по кишенях, — і ще на додаток до всього оплакуєш при мені поліцейського, — дістав цигарку, закурив, — я теж маю самолюбство, чорт забирай.

— Ти кажеш мені «ти»? — зауважив він раптом, повертаючись до Боніфації. — Раніше ти розмовляла зі мною на «ти» тільки в ліжку, а весь інший час казала «сеньйоре». Дивна ти, Дикунко.

Він підійшов до неї, вона відхилилась, але зрештою дала себе обійняти, і Хосефіно засміявся: що, соромишся? Тобі втовкмачили в голову всілякі дурниці матері з місії? Чому ти звертаєшся до мене на «ти» лише в ліжку?

— Знаю, що це гріх, і все-таки залишаюся з тобою, — схлипнула Боніфація. — Ти про це не думаєш, але бог нас покарає, і мене, і тебе, а це все ти винен.

Яка ти лицемірна, в цьому ти подібна до п’юранок, до всіх жінок; яка ти лицемірна, чоліто; знала ти чи ні, що тієї ночі, коли я привів тебе, ти станеш моєю? А вона: не знала, — кривлячи губи, немов дитина, — я не прийшла б, але мені не було куди дітися. Хосефіно виплюнув цигарку на підлогу, Боніфація, зіщулившись, сиділа біля нього, і Хосефіно міг говорити їй просто на вухо. Але ж тобі сподобалося, будь відвертою, Дикунко, визнай це, лише раз, тихенько, сподобалося тобі чи ні, крихітко?

— Сподобалося, тому що я погана, — прошепотіла вона. — Не питай мене, це гріх, не говори про це.

Тобі краще зі мною, ніж з поліцейським? Поклянися, ніхто не почує, я кохаю тебе. Правда, що тобі було зі мною приємніше? Він цілував її шию, кусав за вухо, а в неї під спідницею тремтіли від напруги стегна, пашіли жаром, — правда, що з поліцейським у ліжку ти ніколи не кричала? І вона глухим голосом: кричала, першого разу, але більше від болю. А правда, що я доводжу тебе до крику, коли тільки захочу? Ти кричиш від насолоди, правда? І вона: замовкни, Хосефіно, бог тебе почує, — а він: я доторкуюся до тебе, і ти стаєш іншою, тому ти й подобаєшся мені, бо ти — вогонь-жінка. Він відпустив її, вона перестала плакати, однак через хвилину знову схлипнула.

— Літума тебе принижував, Дикунко, — сказав Хосефіно, — ти марнувала своє життя з тим поліцейським. Чому ти так за ним побиваєшся?

— Бо він мій чоловік, — сказала Боніфація. — Я повинна їхати до Ліми.

Хосефіно нахилився, підняв недопалок, прикурив. На площі Меріно бігали якісь хлопчаки, один з них видерся на пам’ятник; вікна в будинку отця Гарсії були освітлені. Напевно, ще не так і пізно. А чи знаєш ти, Дикунко, що вчора я заставив свій годинник? Забув про це тобі сказати, геть пам’ять відібрало. З доньєю Сантос усе домовлено, завтра уранці.

— Тепер я вже не хочу, — вигукнула Боніфація. — Не хочу, не піду.

Чвиркнувши недопалком у напрямку площі Меріно, який не долетів навіть до алеї Санчеса Серро, Хосефіно відвернувся від вікна. Боніфація була наїжачена, а він: що з тобою, може, ти хочеш мене вбити своїм поглядом? Але я знаю, що в тебе гарні очі, чого ж ти їх так вибалушила і що це взагалі означає? Боніфація не плакала, вигляд в неї був викличний, голос рішучий: я не хочу, це дитина мого чоловіка. А чим ти годуватимеш дитину твого чоловіка? А що сама їстимеш, доки не народиться дитина твого чоловіка? А що робитиму я з цим байстрюком? Найгірше завжди те, що люди ніколи ні над чим не замислюються, і навіщо тільки їм макітра, яку бог приліпив їм на шию, чорт забирай!

— Буду служницею, — сказала Боніфація. — А потім поїду з дитиною до Ліми.

Служницею? З таким черевом? Отямся, ніхто тебе не візьме, а якщо випадково хтось і візьме, то накаже тобі мити підлогу, і від таких зусиль ти скинеш дитину твого чоловіка або вона народиться мертвою, або потворною, запитай першого-ліпшого лікаря. І Боніфація: нехай дитина помре сама, а я не хочу її вбивати, не хочу, та й по всьому.

Вона почала знову схлипувати, і Хосефіно сів біля неї, обійняв її за плечі. Ти невдячна, це так ти мені віддячуєш? Я поводився з тобою добре, правда чи ні? А чому я взяв тебе до себе? Тому, що кохаю тебе. А чому я тебе годую? Тому, що кохаю тебе, а натомість ти хочеш нагородити мене байстрюком, щоб люди з мене насміхалися? Лайно ти, чоловік — це не блазень. І врешті, як ти думаєш, скільки візьме за це Сантос? Цілу купу грошей. І замість того, щоб мені дякувати, ти плачеш. Чому ти так зі мною поводишся, Дикунко? Немовби й не любиш мене, а я тебе кохаю, крихітко, — і Хосефіно лоскотав їй шию, дмухав за вушком, а вона стогнала: моє селище, черниці, я хочу повернутися туди, нехай це й край дикунів, нехай там немає ні будинків, ні автомобілів, але я хочу повернутися до Санта-Марія де Ньєви.

— Щоб повернутися назад, тобі треба буде більше грошей, ніж на придбання будинку, крихітко, — мовив Хосефіно. — Ти сама не розумієш, що кажеш. Так не можна, голубко.

Він вийняв носовичок, витер їй сльози й поцілував її в очі так, що її тіло несамохідь похилилося на бік, а тоді міцно її обійняв. Я потурбуюся про тебе, а чому? Бо роблю все задля твого блага, а чому? Тому що кохаю тебе. Боніфація зітхнула раз і другий, закусила ріжечок носовичка, — навіщо задля мого блага ти хочеш убити дитину мого чоловіка?

— Це не вбивство, дурна, адже дитинча ще не народилося, — сказав Хосефіно. — І навіщо стільки говорити про твого чоловіка, коли він уже не твій чоловік.

Ні, мій, ми побралися в церкві, а перед богом тільки це й важливо. І Хосефіно: ти знову за своє, навіщо до всього приплутувати бога, Дикунко? — а вона: бачиш, який ти поганий, — і він, колисаючи її, лоскочучи під пахвами, не даючи їй підвестися: ой, щоб я з тобою вчинив, якби так сильно не кохав, дурненька упертюшко, моя Дикунонько, — а вона: от бачиш, бачиш, — і затинаючись, і схлипуючи, хихотіла, та коли на хвилину її вуста заспокоїлися, Хосефіно міцно поцілував її. Ти любиш мене, Дикунко? Раз, лише разочок, дурненька, — і вона: не люблю, — а він: зате я тебе дуже люблю, і як ти вмієш з цього користатись, як ти пишаєшся цим, — і вона: ти так лише кажеш, насправді ж не любиш мене, — а він: притули руку до мого серця, ти відчуєш, що воно б’ється тільки для тебе, і якби ти любила мене, то я виконував би всі твої забаганки. Під його руками тремтіло гаряче, знеможене, спрагле, обважніле тіло, голос у Хосефіно став невиразним, він почав, як і вона, говорити дедалі тихіше. Я не піду до Сантос, навіть якби й любила тебе, — шепотіла вона, — хоч убий, не піду. А він, палаючи від жаги: але ж ти любиш мене, любиш…

— Ти маєш такий вираз обличчя, — сказав сержант, — ніби тебе забирають звідси силоміць. Чому ти не радієш?

— Я радію, — заперечила Боніфація. — Мені лише трохи шкода розлучатися з черницями.

— Пінтадо, не клади тієї валізки так близько біля борту, — звелів сержант. — І ящики погано прив’язані, при першому ж поштовху полетять у воду.

— Сеньйоре сержант, коли ви потрапите до того свого раю, то пам’ятайте про нас, будь ласка, — попросив Малюк. — Напишіть нам, розкажіть, як там у місті живеться. Якщо міста ще взагалі існують.

— П’юра найвеселіше місто в цілому Перу, сеньйоро, — сказав лейтенант. — Воно вам дуже сподобається.

Лоцман Пінтадо повантажив на човен увесь багаж і тепер, вклякнувши поміж двома каністрами з газоліном, перевіряв двигун. Повівав легенький бриз, води Ньєви, кольору виноградних грон, неспокійними пінявими хвильками спливали у бік Мараньйону. Усміхнений сержант ходив туди-сюди по човну, перевіряючи, чи добре спаковані речі, й Боніфацію, здавалося, зацікавила його метушня, однак час від часу вона крадькома позирала на узгір’я: під чистим небом височіла між деревами місія, її дахи й мури лагідно відбивали світло світанку. Але кам’яниста стежка, що вела до неї, ще ховалася в пасмах туману, який стелився понад землею; ліс заважав вітру розігнати його.

— Правда, ми аж трусимося від нетерплячки, бо хочемо якнайшвидше дістатись до П’юри? — спитав сержант.

— Правда, — погодилася Боніфація. — Хочемо доїхати якнайшвидше.

— Це має бути страшенно далеко, — мовила Лаліта. — А життя там, певне, не таке, як тут.

— Кажуть, П’юра в сто разів більша від Санта-Марія де Ньєви, — озвалася Боніфація, — і будинки там такі, як в журналах з картинками, що їх отримують черниці. В П’юрі дуже мало дерев, самі піски.

— Мені надзвичайно прикро, що ти їдеш від нас, однак я рада за тебе, — сказала Лаліта. — Черниці вже знають?

— Авжеж, вони надавали мені безліч порад, — відповіла Боніфація. — Мати Анхеліка навіть плакала. Яка ж бо вона стала стара, вже нічого не чує, мені довелося гукати до неї. І ледве ходить. Знаєш, Лаліто, по її очах видно, що вона боїться впасти. Відвела мене до каплиці, і ми разом помолилися. Мабуть, я вже ніколи її не побачу.

— Це зла, в’їдлива баба, — сказала Лаліта. — Тільки те й робить, що шипить, — то не підмела підлоги, то не вичистила їй горнятка, і увесь час лякає мене пеклом, щоранку питає, чи покаялась я в гріхах? І розповідає мені жахливі речі про Адріана, мовляв, що це бандит, що він усіх ошукував.

— Вона злоститься, бо дуже стара, — пояснила Боніфація. — Напевне, відчуває, що невдовзі помре. — Але до мене вона добра. Любить мене, і я теж її люблю.

— Ріжкові дерева, віслючкú й музика, — мовив лейтенант. — І ви побачите море, сеньйоро, воно недалеко від П’юри. Це краще, ніж купання в річці.

— І ще кажуть, там найгарніші жінки в Перу, — докинув Важкий.

— Ой, Важкий, — похитав головою Блондин. — А що сеньйорі до того, що в П’юрі гарні жінки?

— Я це до того веду, щоб вона остерігалася п’юранок, — усміхнувся Важкий. — Бо ще відіб’ють у неї чоловіка.

— Боніфація знає, що я людина поважна, — сказав сержант. — Мрію лише про зустріч з приятелями, з моїми братчиками. А що стосується жінок, то мені своєї аж занадто.

— Так ми тобі й повірили, — засміявся лейтенант. — Сеньйоро, не спускайте з нього очей, а як спробує відбитися від рук, добре відлупцюйте його.

— Якщо можна, сеньйоре сержант, то, будьте ласкаві, запакуйте й вишліть мені яку-небудь п’юранку, — попросив Важкий.

Боніфація всміхалася то до одних, то до інших, але час від часу кусала собі губи, і її обличчя прибирало сумного виразу, очі затьмарювалися. Містечко прокидалось, у крамниці Паредеса вже зібралося кілька християн, стара служниця дона Фабіо замітала терасу губернаторського будинку, а повз капірону йшли в напрямку до річки молоді й старі агваруни, несучи весла й гарпуни.

— Добре було б уже відплисти, сержанте, — сказав Пінтадо. — Пороги краще долати зараз, потім буде дужчий вітер.

— Спочатку вислухай мене, а вже тоді кажи «ні», — зауважила Боніфація. — Принаймні дозволь тобі пояснити.

— Краще не загадуй наперед, — порадила Лаліта. — Тому що потім, коли нічого не вийде, буде прикро. Думай лише про сьогоднішній день, Боніфаціє.

— Я вже казала йому, і він згодився, — повідомила Боніфація. — Щотижня даватиме мені один соль, я теж що-не-будь зароблятиму, ти ж знаєш, черниці навчили мене шити. Але якщо ті гроші хтось украде? Адже вони повинні пройти через стільки рук, може, ти їх і не отримаєш.

— Не присилай мені нічого, — сказала Лаліта. — Навіщо мені гроші?

— О, я вже знайшла спосіб, — вигукнула Боніфація, ляскаючи себе по лобі. — Посилатиму їх черницям. Хто відважиться обікрасти черниць? А черниці віддаватимуть гроші тобі.

— Хоч як хочеться виїхати звідси, але стає трошки сумно, — мовив сержант. — Таке, хлопці, діється зі мною вперше в житті. Людина призвичаюється до місця, навіть якщо воно небагато варте.

Вітерець подув дужче, і крони вищих дерев, розгойдуючись, торкалися верхівок нижчих дерев. Угорі, на пагорбі, відчинилися двері головної будівлі, одна з черниць швидко вийшла й подалася подвір’ям у бік каплиці, а вітер надимав її сутану. Паредеси стали у дверях своєї халупи і, спершись на поруччя, дивилися на пристань, махали руками.

— Нічого дивного, сеньйоре сержант, — сказав Чорний. — Ви ж стільки часу прожили в цьому місці, та й одружилися на місцевій. Зрозуміло, що вам трошки сумно. А сеньйорі, напевне, ще сумніше, правда?

— Дякую за все, сеньйоре лейтенант. — Сержант клацнув підборами. — Якщо в П'юрі я зможу вам чимось прислужитися, то завжди до ваших послуг. Коли ви будете в Лімі?

— Приблизно через місяць, — відповів лейтенант. — Але спершу я повинен поїхати до Ікітоса, щоб закінчити з цією справою. Ну, нехай тобі щастить, чоло, якось одного дня навідаюсь до тебе.

— Краще відкладай гроші на той час, коли в тебе будуть діти, — порадила Лаліта. — Адріан завжди казав: з наступного місяця почнемо і за півроку зберемо на новий двигун. Та ніколи ми не відклали ані сентаво, хоч на себе він майже нічого не витрачав, усе йшло на їжу й дітей.

— І тоді ти зможеш поїхати до Ікітоса, — мовила Боніфація. — Нехай черниці зберігають у себе гроші, які я тобі посилатиму, доки не набереться на подорож. І тоді ти поїдеш його провідати.

— Паредес сказав мені, що я його вже не побачу, — зітхнула Лаліта. — І що я тут так і помру, прислуговуючи черницям. Нічого мені не присилай. Тобі гроші самій знадобляться, в місті треба мати їх багато.

Ви дозволите? Сержант кивнув, і лейтенант обійняв Боніфацію. Вона кліпала повіками, приголомшено крутила головою, але її губи й заплакані очі злегка посміхалися. Прошу, сеньйоро, зараз наша черга. Першим її обняв Важкий, а Чорний: чорт забирай, це щось задовго триває, — і Важкий: сеньйоре сержант, прошу не думати про мене погано, це я по-приятельському. Потім її обняли Блондин та Малюк. Лоцман Пінтадо відв’язав линву і, зігнувшись, стримував човен веслом. Сержант і Боніфація сіли між клунків, Пінтадо підняв весло, течія підхопила човен, понесла в бік Мараньйону.

— Ти повинна відвідати його, — наполягала Боніфація. — Я пришлю тобі гроші, навіть якщо ти не хочеш. А коли його випустять, то ви поїдете до П’юри, і я вам допоможу так, як ви мені допомогли. Там дона Адріана ніхто не знає, він зможе знайти собі будь-яку роботу.

— У тебе обличчя одразу повеселішає, щойно побачиш П’юру, маленька, — підбадьорив її сержант.

Боніфація тримала руку за бортом, і її пальці торкалися скаламученої води, проводячи прямі риски, що миттю зникали у пінистому нуртовинні, яке збурював гвинт. Іноді в темній глибині можна було помітити, як швидко промайне рибка. Над ними простиралося чисте небо, але вдалині, у напрямку Кордільєрів, пливли важкі хмари, які сонце розтинало, немов ножем.

— Це через черниць ти така сумна? — спитав сержант.

— І через Лаліту також, — відповіла Боніфація. — А про матір Анхеліку я весь час думаю. Вчора ввечері вона вчепилася в мене й не хотіла відпускати, так сумувала, що не могла й слова мовити.

— Черниці гарно повелися, — сказав сержант. — Але ж і обдарували тебе!

— Ми повернемось туди коли-небудь? — поцікавилася Боніфація. — Хоч раз влаштуємо собі таку прогулянку?

— Можливо, хто зна, — стенув плечима сержант. — Але як для прогулянки, то це трохи задалеко.

— Не плач, — сказала Боніфація. — Я писатиму тобі про все, що відбувається.

— Після від’їзду з Ікітоса я не мала жодної приятельки, — пожалілася Лаліта. — Там, на острові, індіанки майже не говорили по-іспанському, і ми могли порозумітися, коли йшлося про найпростіші речі. Ти була моєю найкращою приятелькою.

— І ти моєю також, — усміхнулася Боніфація. — Більше, ніж приятелькою, Лаліто. Тебе й мати Анхеліку я найдужче і тут любила. Ну годі, не плач.

— Чому ти так довго не повертався, Акіліно? — спитав Фусія. — Де ти подівся, старий?

— Заспокойся, друже, швидше я не міг, — відказав Акіліно. — Цей тип засипав мене питаннями і морочив голову — мовляв, як до цього поставляться черниці, лікар. Я ледве його ублагав, Фусіє, і тепер усе гаразд.

— Черниці? — здивувався Фусія. — Черниці там теж є?

— Вони там за сестер милосердя, опікуються хворими, — відповів Акіліно.

— Завези мене куди-небудь в інше місце, Акіліно, — попросив Фусія, — не залишай мене в Сан-Пабло, я не хочу там помирати.

— Той тип загріб усі гроші, але надавав мені купу обіцянок, — повідомив Акіліно. — Дістане тобі якісь документи і зробить так, щоб ніхто не довідався, хто ти.

— Ти віддав йому все, що я назбирав за стільки років? — простогнав Фусія. — Значить, я боровся, поневірявся лише для того, щоб якийсь жмикрут усе загріб?

— Мені довелося потроху набавляти, — сказав Акіліно. — Спочатку п’ятсот солів, та він відмовився, потім тисячу, і він знову відмовився, навіть балакати не хотів, казав, що в порівнянні з в’язницею — це мізер. Одне слово, витяг усе. Пообіцяв мені також, що даватиме тобі кращу їжу, кращі ліки. Що я ще міг зробити, Фусіє, було б гірше, якби він не погодився.

Лило як з відра, і старий, змоклий до нитки, кленучи лиху погоду, вивів човна з протоки, загрібаючи, мов навіжений. Вже підпливаючи до причалу, впізнав на вершині урвища голі постаті уамбісів. Гукнув до них їхньою мовою, щоб зійшли йому допомогти. Дикуни зникли за лупунами, які торсав вітер, через хвилину на крутому болотистому схилі з’явилися червонясті тіла, і ось уже вони покотилися вниз. Потім уамбіси прив’язали човен до палі й під ударами важких краплин, які розбризкувалися на їхніх плечах, знесли дона Акіліно на землю. Старий, видираючись схилом нагору, почав роздягатися. Діставшись до вершини, він зняв сорочку, а в селищі, не відповідаючи на питання, які йому ставили діти й жінки, що сиділи у хижках, зняв штани. І так, лише в солом’яному капелюсі і в коротеньких трусах, старий продерся заростями, вийшов на галявину, де жили християни, а там щось мавпоподібне, розхристане, збігло зі сходинок хижки, — Пантачо! — обійняло його, — знову мариш? — і пробелькотіло щось незрозуміле йому на вухо, — ти знову одурманив себе зіллям, навіть говорити не можеш, пусти мене. В Пантачі були безтямні очі, ниточки слини текли з рота. Дуже збуджений чимось, він махав руками, вказуючи на хижки. Старий побачив на терасі шапру. Вона стояла нерухомо, шия та руки в неї були прикрашені разками коралів і браслетами, обличчя розмальоване.

— Вони втекли, доне Акіліно, — врешті видушив із себе Пантача, поводячи очима. — А хазяїн лютує, зачинився там, уже місяць, як не хоче виходити.

— Він у себе в хижці? — спитав старий. — Пусти мене, я повинен з ним поговорити.

— Хто ти такий, щоб мені вказувати, — крикнув Фусія. — Вертайся назад, нехай той тип віддасть гроші, відвези мене на Сантьяго, хочу померти між людей, яких я знаю.

— Ти повинен почекати до ночі, — почав наполягати Акіліно. — Коли всі заснуть, я відвезу тебе до тієї баржі, де відвідувачів змушують митися, і там той тип візьме тебе. Ну, не дурій, Фусіє, спробуй зараз трошки поспати. А може, хочеш щось з’їсти?

— Так як ти зі мною тепер поводишся, так само будуть зі мною поводитись і там, — сказав Фусія. — Зовсім мене не слухаєш, сам усе вирішуєш, а я повинен тебе слухатися. Це моє, а не твоє життя, Акіліно, я не хочу, не покидай мене в цьому місці. Змилуйся хоч трохи, старий, повернімося на острів.

— Навіть коли б я й хотів, я не зміг би цього зробити, — заперечив Акіліно. — Проти течії, та ще ховаючись, до Сантьяго довелося б плисти не один місяць, а в нас немає вже ані газоліну, ані грошей. Я привіз тебе сюди по дружбі, щоб ти вмер серед християн, а не як поганин. Послухай мене, поспи трохи.

Тіло Фусії утворювало ледве помітний горбок під напнутою аж до підборіддя ковдрою. Москітна сітка закривала лише половину гамака, довкола панував страшенний розгардіяш, валялися консервні бляшанки, лушпиння, гарбузові пляшки з рештками масато, недоїдки. Стояв жахливий сморід, роїлися хмари мух. Старий торкнув Фусію за плече і, почувши хропіння, потрусив гамак обома руками. Повіки Фусії розклепилися, дві розжарені вуглини його налитих кров’ю очей впали на обличчя Акіліно, потім згасли, знову загорілись, і так кілька разів. Фусія підвівся на ліктях.

— Дощ захопив мене якраз посередині протоки, — сказав Акіліно. — Я весь змок.

Він зі злістю викрутив сорочку й штани, повісив їх на шнур москітної сітки. Надворі й далі лило, тьмяне світло спадало на калюжі й попелясте болото галявини, вітер далі атакував дерева. Час від часу похмуре небо прояснював кольоровий зигзаг, а за кілька секунд гримів грім.

— Ця хвойда втекла з Ньєвесом, — простогнав Фусія, не розплющуючи очей. — Ці паскуди утекли, Акіліно.

— А що тобі до того? — спитав Акіліно, рукою витираючи собі тіло. — Зрештою краще бути самому, аніж у поганому товаристві.

— Мені ця хвойда непотрібна, — відповів Фусія. — Але мене заїдає, що вона втекла з лоцманом. Ще заплатить мені за це.

Так само з заплющеними очима Фусія повернув голову, плюнув, — дивися, куди плюєш, чоловіче, — і підтяг собі ковдру аж до рота, — мало в мене не влучив.

— Скільки місяців ти не приїжджав? — прохрипів Фусія. — Чекаю на тебе цілу вічність.

— Багато маєш товару? — спитав Акіліно. — Куль каучуку? Шкір?

— Нам не пощастило. — Фусія скривився. — Ми натрапляли лише на порожні селища. Цього разу не маю товару.

— Таж ти не міг зрушити з місця, де вже тобі було нишпорити сельвою, — сказав Акіліно. — Померти серед своїх людей! Ти думаєш, що уамбіси залишилися б з тобою? Вони б утекли при першій нагоді.

— Я міг віддавати накази з гамака, — мовив Фусія. — Хум і Пантача повели б їх туди, куди б я звелів.

— Не кажи дурниць, — заперечив Акіліно. — Хума вони ненавидять і лише завдяки тобі досі не вбили. А Пантача вже несповна розуму від тих своїх відварів; він ледве розмовляв, коли ми поїхали. Всьому кінець, друже, не обманюй себе.

— Вигідно продав? — спитав Фусія. — Скільки грошей привіз?

— П’ятсот солів, — відповів Акіліно. — Не кривись, те добро не коштувало більше. Але що ж сталося, ти вперше не маєш товару?

— В цьому краю вже нічого не здобудеш, — сказав Фусія. — Ці собаки тепер пильнують, ховаються. Поїду десь далеко, хоча б і до міст, але дістану каучук.

— Лаліта забрала всі твої гроші? — спитав Акіліно. — Залишила тобі щось?

— Які гроші? — Фусія скорчився ще дужче, притримуючи ковдру біля рота. — Про які гроші ти кажеш?

— Про ті, які я тобі увесь час привозив, Фусіє, — нагадав старий. — Про твої злодійські гроші. Я знаю, що ти їх ховав. Скільки в тебе залишилось? П’ять тисяч солів? Десять тисяч?

— Ані тобі, ані будь-кому іншому вони не дістануться, це моє і лише моє, — відрізав Фусія.

— Не викаблучуйся, бо й так світ не милий, — сказав Акіліно. — І не дивись на мене такими очима, мене цим не злякаєш. Краще відповідай.

— Вони або надто мене боялись, або надто квапилися, тому що забули їх у мене забрати, — мовив Фусія. — Лаліта знала, де я їх ховаю.

— А може, вони просто пожаліли тебе, — висловив припущення Акіліно. — Може, подумали: він і так приречений, самотній, залишимо йому хоча б гроші, нехай втішається.

— Краще було б, якби ці собаки забрали у мене все, — прошепотів Фусія. — Якби не було тих грошей, то твій тип не згодився б мене взяти. А в тебе добре серце, старий, ти не покинув би мене, відвіз би назад на острів.

— Ну ось, нарешті ти вже трохи заспокоївся, — сказав Акіліно. — Знаєш, що я зроблю? Посічу трохи бананів і зварю їх. Вже завтра ти їстимеш як християнин, це буде твоє прощання з поганською кухнею.

Старий засміявся, розлягся в порожньому гамаку і, відштовхуючись ногою, почав гойдатися.

— Коли б я був твоїм ворогом, то мене б тут не було, — додав він. — Ті п'ятсот солів я міг би залишити собі. Я був певний, що цього разу ти не матимеш товару.

Дощ заливав терасу, глухо барабанив по покрівлі, а теплий вітер надимав москітну сітку, немовби то тріпотів крилами білий лелека.

— Можеш так не закриватися, — сказав Акіліно. — Я вже знаю, що в тебе шкіра з ніг злазить, Фусіє.

— Ця хвойда розповіла тобі про москітів? — пробурмотів Фусія. — Я розчухав собі ноги, ну вони й загноїлись, але тепер уже загоюються. Ті собаки думають, що в такому стані я не буду їх шукати. Побачимо, хто сміятиметься останній, Акіліно…

— Не змінюй тему, — мовив Акіліно. — З твоїми ногами справді краще?

— Дай мені ще трохи, старий, — попросив Фусія. — Там ще залишилося?

— Візьми мою миску, я більше не хочу, — сказав Акіліно. — Щодо їжі я трохи подібний до уамбісів, щоранку, як тільки прокидаюся, січу собі трохи бананів і варю.

— За островом я сумуватиму більше, ніж за Кампо Гранде, ще більше, ніж за Ікітосом, — промовив Фусія. — Мені здається, що острів — це єдина моя батьківщина. Навіть за уамбісами сумуватиму, Акіліно.

— За всіма будеш сумувати, лише не за своїм сином, — вколов його Акіліно. — Чи тобі байдуже, що Лаліта взяла його з собою?

— Може, це не мій син, — махнув рукою Фусія. — Може, та сучка…

— Ну годі, мовчи, я знаю тебе вже стільки років, і ти мене не надуриш, — урвав його Акіліно. — Скажи правду, як твої ноги? Краще чи гірше?

— Не говори зі мною таким тоном, — закричав Фусія. — Лайно. Не дозволяю.

Це прозвучало непереконливо, його голос перейшов у виття.

Акіліно зліз із гамака, підступив до нього. Фусія затулив собі долонями обличчя, увесь зіщулився.

— Друже, мене нема чого соромитися, — прошепотів старий. — Дай-но я подивлюсь.

Фусія не відповідав, Акіліно підняв краєчок ковдри. Фусія лежав без чобіт, і старий дивився на його голі ноги, вчепившись нігтями у ковдру, насупивши лоб і відкривши рот.

— Мені дуже прикро, Фусіє, але вже час, — квапив його Акіліно. — Ми повинні їхати.

— Ще трошки, старий, — пробелькотів Фусія. — Дай мені вогню, я викурю цигарку, і ти відвезеш мене до того типа. Лише десять хвилин, Акіліно.

— Кури швидше, — сказав старий. — Той тип, напевне, вже нас чекає.

— Дивися все, — проскиглив під ковдрою Фусія. — Навіть я не можу звикнути. Поглянь вище.

Він зігнув ноги і, знову випроставши їх, скинув ковдру на долівку. Тепер Акіліно міг бачити охлялі стегна, пахвину, полисілий лобок, маленький шматочок м’яса, що колись був членом, і живіт, з якого шкіра ще не злізла. Старий квапливо нахилився, підняв ковдру, накрив хворого.

— От бачиш, бачиш? — заплакав Фусія. — Бачиш, Акіліно, я навіть уже не чоловік.

— Він також обіцяв мені, що даватиме тобі цигарки, коли ти забажаєш, — мовив Акіліно. — Пам’ятай, як тільки припече, то попроси в нього.

— Я хотів би померти зараз, цієї миті, — сказав Фусія, — так раптово, щоб нічого не відчути. Ти загорнув би мене в ковдру і підвісив би на дереві, як роблять уамбіси. Тільки ніхто б не приходив щоранку по мені плакати. З чого ти смієшся?

— З того, як ти вдаєш, ніби куриш, а сам не затягуєшся, бережеш цигарку, щоб розтягти час, — зауважив Акіліно. — Ми ж туди однаково попливемо, що тобі з тих двох хвилин, чоловіче?

— Як же я туди попливу, Акіліно? — заскиглив Фусія. — Це дуже далеко.

— Тобі краще вмерти там, аніж тут. — Старий був непохитний. — Там тобою опікуватимуться, а хвороба перестане поширюватись, я знаю такого типа, який за ті гроші, що ти маєш, візьме тебе, не питаючи про жодні документи.

— Ми не допливемо туди, старий, мене схоплять на річці.

— Присягаюся, що допливемо, — пообіцяв Акіліно. — Навіть коли б нам довелося плисти тільки вночі й пробиратись тільки протоками. Але потрібно відпливати вже сьогодні, щоб ані Пантача, ані уамбіси нас не бачили. Ніхто про це не повинен знати. Лише там ти відчуватимеш себе в цілковитій безпеці.

— А поліція, а солдати, старий? — спитав Фусія. — Хіба ти не бачиш, що всі мене шукають? Не можу звідси навіть носа вистромити. Надто багато людей хочуть мені помститися.

— Сан-Пабло це таке місце, де тебе ніколи не шукатимуть, — запевнив старий. — Навіть якби й знали, що ти там, то не пішли б шукати. Але ніхто не дізнається.

— Старий, старий, — заплакав Фусія. — Ти добрий, благаю тебе, ти ж віриш у бога, зроби це, заради бога, Акіліно, спробуй мене зрозуміти.

— Я тебе чудово розумію, Фусіє. — Акіліно встав. — Але вже давно посутеніло, я повинен тебе врешті відвезти, бо тому типові набридне нас чекати.

Знову ніч, земля м'яка, ноги вгрузають аж по кісточки, і знову ті самі місця: берег, стежка, що звивається між гасієндами, маленький гайочок ріжкових дерев, піски. Ходи сюди, Тоньїто, щоб з Кастілії нас не побачили. Пісок сипле безжалісно, накрий її ковдрою, одягни на неї свій капелюх, нехай трохи нахилить голівку, бо в неї горітиме обличчя. Ті самі відголоси: шерех вітру в бавовні, музика гітар, співи, гульня, а вдосвіта сумне мукання корів. Ходи сюди, Тоньїто, сядемо тут, відпочинемо трохи, а потім знову погуляємо. Ті самі картини: чорний купол собору, зорі, які підморгують, зморшкувата пустеля, блакитні дюни, в далечині здіймається самотня будівля, синє світло, що падає з її вікон, тіні людей, які входять і виходять, а іноді, вранці, якийсь вершник, стадо кіз, човен Карлоса Рохаса і на другому березі річки сірі ворота різниці. Кажи їй про світанок, — чуєш мене, Тоньїто, ти спала? — про дзвіницю, дахи й балкони, про те, що насувається дощ або стелиться туман. Запитай, чи їй холодно, чи вона хоче вже повернутися назад, накрий її ноги курткою, нехай зіпреться на твоє плече. І знову зринає спогад, шалений галоп тієї ночі, раптове тремтіння її тіла. Встань, подивися, хто це мчить на конях в таку ранню годину? Чапіро, дон Еусебіо чи близнюки Темпле? Сховаймося, не рухайся, Тоньїто, не бійся, це два вершники. А вона, огорнута темрявою: хто, навіщо, як? І ти: проскакали неподалік від нас на диких конях, що за божевільні, погнали до річки, зараз повертаються, не бійся, маленька, а її схвильоване обличчя повертається то в один бік, то в другий, вуста тремтять, і нігті впинаються в твою руку, і ти чуєш уривчасте дихання, вловлюєш німе запитання, — чому, як? Тепер заспокой її, — я тобі поясню, Тоньїто, вони вже проїхали, і гнали так швидко, що я не бачив їхніх облич, — а вона, міцно притискаючись до нього, вдивляючись у темряву своїми невидющими очима, намагається зрозуміти, хто, чому, як. І ти: ну заспокойся, однаково, хто вони, що нам до того, дурненька. Вигадай щось, аби відвернути її увагу, — сховайся під ковдру, Тоньїто, накрийся, дозволь, я тебе накрию, он вони вже їдуть, їх дуже багато, якщо побачать нас, то вб’ють. Відчуй, як вона тремтить від страху, нехай вона пригорнеться до тебе, зіллється з тобою, а ти міцніше обійми її й скажи: я пожартував, маленька, ніхто не їде, поцілуй мене. Сьогодні не розмовляй, а лише відчувай її під своїм боком. Піски — це море, її постать — човен, який спокійно пливе, оминаючи мілини і зарості, не топчи її тінь. Закури цигарку, думай, що ти щасливий і що віддав би все на світі, аби лише знати, чи вона також щаслива. Розмовляй з нею, жартуй, скажи, що навчиш її курити, коли вона виросте, бо дівчатка не курять, і засмійся, і нехай вона теж засміється, — ну, посміхнися, Тоньїто, не будь весь час така серйозна, благаю тебе. І знову ця непевність, ця гіркота, що отруює життя, і ти: я знаю, тобі нудно сидіти під замком і слухати ті самі голоси, але постривай, тепер уже скоро, ми поїдемо до Ліми і в нас буде власний дім, і не потрібно буде ховатись, і я куплю тобі все, що забажаєш, Тоньїто. Спробуй ще зазнати того щасливого відчуття, — ти ніколи не гніваєшся, маленька, не будь такою, розгнівайся хоч раз, побий посуд, голосно поплач, — а перед очима знову відчужений вираз її обличчя, пульсуюча жилка на скроні, опущені повіки і вуста, які ніколи не викажуть її таємниці. У цих дівиць нічого не лишилося в житті, тільки спогади й сум, тому вони так піклуються про тебе, Тоньїто, приносять тобі солодощі, одягають, розчісують, їх просто важко впізнати, бо поміж собою вони постійно гризуться, а поруч з тобою стають такими послужливими, такими добрими. Як вони повели себе, коли ти з’явилася? Скажи їм: це я привів її, викрав, я кохаю її, вона житиме зі мною, ви повинні мені допомогти. І знову ти чуєш їхні збуджені голоси: обіцяємо, присягаємось, виправдаємо довір’я, яким ви нас обдарували. Послухай, як вони перешіптуються, подивися на їхні зворушені, зацікавлені, усміхнені обличчя, — хочемо піднятися у вежку, щоб побачити її, порозмовляти з нею. І знову перед тобою вона, а ти: всі тебе люблять. Тому, що ти молода? Тому, що не можеш говорити? Чи тому, що їм тебе шкода? І знову пригадується ніч: річка плине в темряві, у місті світло вже загасло, місяць ледве освітлює пустелю, паростки на полях, що темніють невиразними плямами, а вона поряд з тобою: водночас далека, безборонна. Поклич її, запитай: Тоньїто, чуєш мене? Що ти відчуваєш, чому ти так тягнеш мене за руку, ти злякалася піщаної зливи? Ходи сюди, Тоньїто, накрийся, це мине, думаєш, що пісок нас засипле, поховає живцем? Чому ти так тремтиш? Що відчуваєш? Тобі бракує повітря? Може, хочеш повернутися назад? Але ж я й тупий, це жахливо нічого не розуміти, моя маленька, не здогадуватися, що з тобою діється. І знову твоє серце немов пульсуюче джерело, з якого б’ють питання: яким ти уявляєш собі мене, якими — дівиць, і обличчя, і землю, по якій ти ходиш, звідки, на твою думку, долинають звуки, яка ти сама і що означають ті голоси? Ти думаєш, що всі такі, як і ти? Що ми чуємо слова, але не відповідаємо? Що хтось дає нам їсти, вкладає спати і допомагає підійматися сходами? Тоньїто, Тоньїто, що ти відчуваєш? Чи ти знаєш, що таке кохання? Чому ти цілуєш мене? Але, Ансельмо, не отруюй її своїм сумом, промовляй тихіше, лагідніше, скажи їй: мої відчуття це твої відчуття, я хочу страждати тоді, коли страждаєш ти. Добре, Тоньїто, годі про це, просто я рознервувався. Розкажи їй про місто, про бідну гальїнасерку, яка жаліється на свою хворобу, про клаповухого і про кошики, і про те, що кажуть люди у «Північній зірці», — всі запитують про тебе, шукають тебе, сушать собі голову над тим, що з тобою сталося, може, бідолашну вбили, може, її викрав якийсь приїжджий. Розкажи їй про різні чутки, брехні й плітки, що їх розпускають люди. Запитай її, чи пам’ятає вона про своє минуле? Чи хотіла б вернутися на площу? Засмагати на сонці біля павільйону? Чи сумує вона за гальїнасеркою, чи хотіла б зустрітися з нею? Візьмемо її з собою до Ліми? Але Тоньїта не може або не хоче чути, щось її від’єднує від тебе, турбує, і знову її рука починає тремтіти. Що з тобою? У тебе щось болить? Хочеш, щоб я погладив тебе? Зроби їй приємність, торкнися там, де вона показує, але не натискай надто міцно, проведи рукою по її животу десять разів, сто разів, — а, знаю, це в тебе після обіду, хочеш випорожнитися? Допоможи їй, нехай присяде, ти зробиш їй намет, розгорни ковдру в неї над головою, затули від сухого дощу, і її не сіктиме пісок. Однак усе марно, її щоки мокрі від сліз, і вона тремтить ще дужче, і її обличчя скривилося від страждання, а ти не можеш угадати, що з нею діється, — це жахливо, Тоньїто, чим я можу тобі допомогти? Візьми її на руки, біжи, цілуй її, — онде дім, уже близенько, випий трошки мате, — потім вклади в постіль, і завтра вона прокинеться здорова, і нехай не плаче, заради бога, нехай не плаче. Поклич Анхеліку Мерседес, щоб вилікувала її, і Анхеліка: мабуть, це розлад шлунку, хазяїне. А ти: гарячого чаю? Грілку? І вона: нічого страшного, не бійтеся так. А ти: крушини, ромашки? Анхеліка Мерседес гладила, масажувала те саме місце, а ти ніяк не міг зрозуміти, — що за дурень, що за дурень! І ось в пам’яті спливають радісні обличчя дівиць, запахи кремів, тальку і вазеліну, весела метушня й вереск, — хазяїн не розуміє, подумати тільки, оце невинний хлопчик. Дивись, як товпляться довкола неї, пестять її, розмовляють і хихотять. Нехай собі тішаться, покинь їх, зійди сходами вниз, відкоркуй пляшку, вмостись у кріслі, підійми тост за її здоров’я і, заплющивши очі, спробуй зрозуміти, що кажуть дівиці: два місяці щонайменше, а Метелик — три, а Світлячок — чотири. Хазяїне, коли в неї припинилися місячні? Відчуваючи, як від алкоголю ноги стають ватяними, як по жилах розливається заспокійливе тепло й зникає неспокій, подумки присором себе і скажи: я ніколи цього не рахував. Що мені було до цього? Хіба це так важливо, народиться воно завтра чи через вісім місяців? Головне, щоб Тоньїта була здоровою й веселою. Стань навколішки біля її ліжка, скажи собі: нічого страшного, цьому треба радіти, ти будеш пестити його, міняти пелюшки, а якщо народиться дівчинка, то нехай вона буде схожа на матір. І нехай завтра дівиці підуть до дона Еусебіо, куплять усе, що потрібно; напевне, служники сміятимуться, мовляв, хто це збирається народжувати і від кого? Якщо буде хлопчик, то я назву його Ансельмо. Піди в Гальїнасеру, пошукай теслів, нехай принесуть дошки, цвяхи та молотки, нехай зроблять маленьке ліжечко, а як почнуть розпитувать, то вигадай їм що-небудь. Тоньїто, Тоньїто, нехай в тебе будуть усілякі забаганки, стань такою як інші. Ти можеш його намацати? Воно вже ворушиться? І спитай себе: добре чи погано, що все це було, чи таким має бути життя і що б трапилось, якби з нею, якби з тобою і з нею, не сталося цього? А може, це був просто сон? І, зробивши останнє зусилля, знову спитай себе: чи змирився ти з долею? Чому ти призвичаївся до думки про свою смерть? Тому, що ти старий, чи тому, що Тоньїта померла?

— Чекатимеш на нього? — звернулася Чунга до Дикунки. — Може, він зараз з іншою жінкою.

— Хто це? — Арфіст утупився своїми вицвілими очима в бік сходів. — Сандра?

— Ні, маестро, — озвався Болас. — Це новенька.

— Він повинен був прийти до мене, сеньйоре, але, мабуть, забув, — сказала Дикунка. — Ну, то я піду.

— Спочатку поснідай, дівчино, — запропонував арфіст. — Чунгіто, запроси її.

— Так, звичайно, принеси собі чашку, — мовила Чунга. — У чайнику гаряче молоко.

Музиканти їли за столом біля бару при світлі бузкової лампочки, єдиної, яка ще світилася. Дикунка сіла між Боласом і Молодим Алехандро, — досі тебе не було чутно, ти дуже мовчазна, чи в твоїх краях усі жінки такі? Крізь вікно невиразно вимальовувалися хижки передмістя, оповитого темрявою, а нагорі підморгували три бліді зірочки. Ні, сеньйори, вони тріскотять, мов папуги. І арфіст, гризучи окраєць хліба: які ще папуги? А вона: так, в наших краях є такі пташки. І він, перестаючи жувати: тобто, дівчино, ти народилася не в П'юрі? Ні, сеньйоре, дуже далеко звідси, в сельві. Я не знаю, в якому саме місці, але завжди жила в Санта-Марія де Ньєві. Це маленьке містечко, сеньйоре, без автомобілів, великих будинків і кінотеатрів. Арфіст здивовано підняв голову: сельва, папуги? — і раптом швидко одяг окуляри, — дівчино, я вже забув, що все це існує на світі. Біля якої річки стоїть Санта-Марія де Ньєва? Близько чи далеко від Ікітоса? Сельва, як цікаво. Однакові кільця диму, які щохвилини випливали з вуст Молодого, розросталися, втрачали форму й танули під стелею. Я дуже хотів би побувати в Амазонії, послухати музику дикунів. Вона не схожа на креольську, авжеж? Зовсім не схожа, сеньйоре, тамтешні люди мало співають, а їхні пісні не такі веселі, як марінера чи вальс, швидше сумні й дивно звучать. І Молодий: я дуже люблю сумну музику. А які слова у цих піснях, дуже поетичні? Ви ж розумієте їхню мову, так? І Дикунка: ні, я не розумію мови, — вона затнулася й опустила очі, — дикунів, знаю деякі слівця, бо часто чула їх, от і запам’ятала. Але ви не думайте, сеньйоре, там багато білих, а дикунів майже не видно, вони живуть у лісі.

— А як ти потрапила до рук Хосефіно? — спитала Чунга. — Що ти знайшла в тому пройдисвітові?

— Хіба це так важливо, Чунго, — махнув рукою Молодий. — Кохання не розуміє доказів. Так само не любить запитань і не дає відповідей, як сказав один поет.

— Не лякайся, Дикунко, — засміялася Чунга. — Я питаю лише так, жартома. — Мене мало цікавить чуже життя.

— Що з вами, маестро? Чому ви так спохмурніли? — затурбувався Болас. — У вас молоко холоне.

— І в сеньйорити теж, — докинув Молодий. — Випийте його швидше, будь ласка. Може, ви хочете печива?

— Доки ти звертатимешся до дівок на «ви»? — спитав Болас. — Смішний ти, Молодий.

— Я з усіма жінками розмовляю однаково, — відповів Молодий. — Дівки чи черниці, яка різниця, я всіх їх поважаю.

— Тоді чому в твоїх піснях стільки на них нарікань? — зауважила Чунга. — Уїдливий з тебе композитор!

— Я їх не ображаю, а співаю їм правду, — сказав Молодий з легкою усмішкою, випускаючи останнє колечко диму, біле й бездоганне.

Дикунка встала, — сеньйоро, мені хочеться спати, я піду, дуже дякую за снідання, — але арфіст схопив її за руку, — зачекай, дівчино. Ти підеш до непереможного? На площу Меріно? Ми тебе підвеземо. Боласе, збігай по таксі, бо мені теж хочеться спати. Болас підвівся, вийшов на вулицю, і крізь двері, що зачинилися за ним, війнуло свіже повітря. Селище потопало в темряві. І Молодий: ви помітили, яке примхливе небо в П'юрі? Вчора на цю пору вже пекло сонце, пісок не падав, халупи біліли, мов свіжовимиті. А сьогодні ця клята ніч ніяк не хоче закінчитись, що було б, якби так залишилося назавжди? Молодий вказав рукою на прямокутничок неба, облямований вікном. Щодо мене, то я був би щасливий, але іншим це, мабуть, не сподобалося б. Чунга покрутила пальцем собі біля скроні: от іще, чим переймається, якийсь схибнутий. Вже шоста? — Дикунка схрестила ноги, сперлася ліктями на стіл. — У сельві світає набагато раніше, о цій порі всі вже на ногах. І арфіст: так, так, небо стає рожеве, зелене, блакитне, різнокольорове, — і Чунга: як це? — і Молодий: як це, маестро, ви знаєте сельву? Ні, просто уявляю її собі, зі мною таке буває; якщо лишилося трохи молока, я охоче б випив. Дикунка налила йому, підсолодила. Чунга недовірливо дивилася на арфіста, зараз у неї був злостивий вираз обличчя. Молодий закурив наступну цигарку і знову почав випускати з рота сизуваті колечка диму. Прозорі й легкі, вони пливли до чорного квадрата вікна, наздоганяючи одне одного на півдорозі, — на мене світло діє не так, як на інших людей, — з’єднувалися в маленькі хмаринки, — вони тішаться, коли світить сонце, смутнішають, коли западає ніч, — і нарешті танули, зникали, — а я, навпаки, вдень сповнений гіркоти і лише надвечір оживаю. Це тому, Молодий, — сказав дон Ансельмо, — що ми всі, і Чунгіта, і Болас, і я сам, а тепер ось і дівчина, стали опівнічниками, щось на зразок лисиць чи сов. Раптом грюкнули двері, і на порозі з’явився Болас, який підтримував Хосефіно, схопивши його за поперек, — погляньте, кого я зустрів, він стояв посеред дороги й балакав сам до себе.

— Але ж і набрався ти, Хосефіно, — сказала Чунга. — Ледь на ногах стоїш.

— Добрий день, хлопче, — привітався арфіст. — Ми вже думали, що ти за нею не прийдеш. Збиралися самі її завезти.

— Нема чого з ним балакати, маестро, — сказав Молодий. — Він уже готовий.

Дикунка й Болас допровадили його до столу, а Хосефіно: я не готовий, що за дурниці, нехай Чунгіта принесе нам пляшечку пива. Арфіст підвівся: хлопче, дякую за добрі наміри, але вже пізно і таксі чекає на нас. Хосефіно кривлявся, був у піднесеному настрої, горлав: ви тут усі закиснете, ха-ха, молоко п’єте, це добре для дітей. І Чунга: добре, до побачення, заберіть його. Вони вийшли на вулицю. Над казармами Грау вже прорізалася блакитна риска обрію, а в селищі час від часу з’являлися у вікнах заспані обличчя, чулося потріскування вогню в пічках, вітер доносив гіркі запахи. Вони перейшли через піски, — арфіста підтримували Болас та Молодий, а Хосефіно спирався на Дикунку, — і на дорозі всі сіли в таксі. Хосефіно сміявся: Дикунка ревнує мене, старий, каже, навіщо ти стільки п’єш, і де був, і з ким, висповідати мене хоче.

— Правильно, дівчино, — сказав арфіст. — Немає нічого гіршого від мангача, ніколи йому не вір.

— Що це таке? — вигукнув Хосефіно. — Ти що собі дозволяєш? Гей, що це таке? Ти її, друже, не мацай, бо проллється кров, друже. Ти що?

— Я нікого не мацаю, — сказав таксист. — Це не моя провина, що автомобіль тісний. Хіба я вас зачіпав, сеньйорито? Я роблю лише те, що мені належить і не шукаю собі пригод.

Хосефіно вибухнув сміхом, — жартів не розумієш, друже? Якщо тобі так кортить, то помацай, я дозволяю, — і таксист також засміявся, — я думав, сеньйоре, ви кажете серйозно. Хосефіно повернувся до музикантів, — сьогодні у Мавпи день народження, давайте відзначимо його всі разом. І Болас: маестро вже стомлений, він повинен відпочити. А Хосефіно: я дуже шкодую, страшенно шкодую, — він позіхнув і заплющив очі. Таксі проїхало повз собор, ліхтарі на Пласа де Армас вже згасли. Приземкуваті обриси тамариндів щільно оточували круглий павільйон з опуклим, мов парасолька, дахом, і Дикунка: не будь такий лихий, я ж тебе просила. І її зелені, великі, налякані очі шукали очей Хосефіно, а той простягнув руку зі скарлюченими пальцями, — так, я злий, кого завгодно з’їм живцем. Він затрясся від сміху, таксист подивився на нього краєчком ока. Машина їхала вулицею Ліми, поміж будинком «Ля індустрія» й залізною огорожею ратуші. І Хосефіно: ти не хочеш їхати туди, але Мавпі саме вчора виповнилося сто років, він чекає на нас, а брати Леон мої друзі, і я виконую всі їхні прохання.

— Не чіпляйся до дівчини, Хосефіно, — сказав арфіст. — Мабуть, вона дуже стомлена, дай їй спокій.

— Вона не хоче їхати до мене додому, арфісте, — пробурмотів Хосефіно. — Не хоче бачити непереможних. Каже, що соромиться. Зупинися, друже, ми тут вийдемо.

Таксі загальмувало. Вулиця Такна й площа Меріно тонули в темряві, але проспект Санчеса Серро освітлювали фари колони ваговозів, які їхали в бік Старого мосту. Хосефіно вистрибнув з таксі, Дикунка не рухалася. Він почав витягувати її з машини, вона пручалась, і арфіст: не сваріться так, не треба, — а Хосефіно: ви теж зайдіть, і таксист нехай зайде, адже Мавпа дуже старий, йому виповнилася тисяча років. Проте Болас звелів водієві, і той рушив. Зараз уже й проспект губився в темряві, а ваговози перетворилися на червоні вогники, які віддалялись у бік річки. Хосефіно засвистів, обійняв за плечі Дикунку, і вона спокійно пішла поруч з ним. Хосефіно відчинив двері; на кріслі, під маленьким бра, сидів Мавпа й хропів. Над порожніми пляшками, склянками та рештками їжі стелився тютюновий дим. Що, вже готові? — Хосефіно підстрибнув, — і це називається мангачі? З сусідньої кімнати долинув невиразний голос. Оце так, — крикнув Хосефіно, — Хосе вклався на моє ліжко, я його вб’ю. Мавпа трусонув головою, — хто, чорт забирай, готовий? — і посміхнувся, очі в нього заблищали, боже мій, кого я бачу. Він підвівся й пішов до Дикунки, — що за радість зустріти тебе, сестрице, — відсуваючи рукою стільці та відкидаючи ногою пляшки на підлозі, — я так хотів тебе знову побачити. А Хосефіно: ну, дотримав я слова чи не дотримав? Чим я гірший від мангачів? З розкритими обіймами, розчухраний, широко посміхаючись, Мавпа йшов зигзагами до Дикунки, — яка ж бо ти стала гарненька, сестрице, не бійся мене, ти повинна мене привітати, хіба ти не знаєш, що сьогодні мій день народження?

— Це правда, йому саме виповнилося мільйон років, — виголосив Хосефіно. — Годі видурюватися, Дикунко, поцілуй його.

Він безсило впав у крісло, схопив пляшку, підніс до рота, відпив. Раптом почувся ляпас, — ну й сестриця, ну й злюка, — Хосефіно засміявся, і Мавпа дістав ще ляпаса, — ну й злюка. Тепер Дикунка ходила з кутка в куток, Мавпа ходив за нею слідом, перекидаючи пляшки, що стояли на підлозі, а з сусідньої кімнати чувся голос Хосе: лише пити та гуляти… Хосефіно теж підспівував, зіщулившись у кріслі й випустивши пляшку з рук. Дикунка й Мавпа стояли в кутку, вона далі била його, — ну й сестриця, ну й злюка, зараз мені справді боляче, чому ти мене б’єш, краще поцілуй, — і вона також почала сміятись, дивлячись на блазнювання Мавпи, і навіть невидимий Хосе сміявся, — сестрице, гарна лялечко.