Зелений дім

Частина II

Моторний човен, гуркочучи, підпливає до пристані, і Хуліо Реатегі зістрибує на землю. Підіймається у бік площі Санта-Марія де Ньєви, — жандарм кидає палицю, собака хапає її на льоту, несе в зубах господареві, — а коли підходить до капіронів, група людей саме покидає дім губернатора. Хуліо Реатегі привітно махає їм рукою, і вони дивляться на нього, жваво біжать назустріч, — що за радість, що за несподіванка! Хуліо Реатегі потискує руку Фабіо Куесті, — чому ви не попередили про свій приїзд? — Мануелю Агілі, — ми вам цього не пробачимо, — Педро Ескабіно, — ми б приготувалися до зустрічі з вами, — Аревало Бенсасу, — на скільки днів залишитеся цього разу, доне Хуліо? Жодного дня не маю вільного, заїхав до вас на хвилинку і зараз попливу далі, адже ви самі знаєте, яке в мене життя. Він заходить до будинку губернатора, дон Фабіо відкорковує кілька пляшок пива, вони здіймають склянки, — чи у Ньєві все гаразд, а в Ікітосі, чи є якісь проблеми з дикунами? У двері й вікна будинку зазирають агваруни, широколиці, вилицюваті, з холодними поглядами. Пізніше Хуліо Реатегі й Фабіо Куеста виходять на площу, — жандарм усе ще бавиться з собакою, — підіймаються схилом до місії, зі всіх будинків їх проводжають зацікавленими поглядами, — ой доне Фабіо, ці жінки, лихо з ними, — а дон Фабіо: навіщо ж тоді друзі, доне Хуліо? Варто було написати мені кілька рядків, і я б усе влаштував. Але, доне Фабіо, лист ішов би цілий місяць, а кого б упродовж цього часу гризла сеньйора Реатегі? Вони підходять до головної будівлі й не встигають постукати, як двері відчиняються. Як життя-буття, мати Гризельдо, — засмальцьований фартух, сутана, — погляньте, хто прийшов, — розпашіле обличчя, — невже не впізнаєте мене? Та це сеньйор Реатегі, — легенький зойк, — будьте ласкаві, — гостинний жест, — прошу, доне Хуліо, як приємно. А він: та мене б і не здивувало, якби ви, мати, мене не впізнали, я ж виглядаю не найкращим чином. Шкутильгаючи і невпинно говорячи, мати Гризельда веде їх затіненим коридором, прочиняє двері, вказує на брезентові стільці, — ото приємна несподіванка для матері ігумені, і хоч би як ви, сеньйоре, квапилися, неодмінно мусите, доне Хуліо, побувати в каплиці, побачити, як багато сталося змін, мати зараз прийде. На письмовому столі — розп’яття і лампа, на підлозі — килимок з чамбіри, а на стіні — образ мадонни; крізь вікно вливається урочисте, сліпуче сонячне полум’я, лиже стелю. І Хуліо Реатегі: кожен раз, коли я приходжу в церкву чи монастир, мене охоплює дивне почуття, доне Фабіо, душа, смерть, ті самі роздуми, які так непокоять замолоду. Мені буває так само, доне Хуліо, після відвідин черниць я виходжу, сповнений високих дум. Можливо, в глибині душі ми з ним трошки містики, доне Фабіо? Я також думав про це, — дон Фабіо гладить себе по лисині, — дуже дотепно — трошки містики. І Хуліо Реатегі: сеньйора Реатегі потішилась би, коли б нас почула, вона завжди каже: Хуліо, ти потрапиш до пекла за єресь. До речі, минулого року я врешті виконав її бажання, ми поїхали у листопаді до Ліми. На хресний хід? Так, вославу господа нашого чудотворця. І дон Фабіо: я бачив фотографії, але бути там присутнім, певно, набагато цікавіше. А чи правда, що всі негри одягалися в бузкове вбрання? Так, і самбо також, і чоло, і білі, пів-Ліми ходило в бузковому, це щось страшне, доне Фабіо, три дні у такій тісноті — не жарти, жахлива штовханина й сморід, а сеньйора Реатегі хотіла, щоб і я одяг чернече вбрання, але на це я не згодився. Із саду в приміщення вриваються голоси, сміх, тупіт, і обидва дивляться у бік вікон: гамір, біганина. Напевне, зараз у дівчаток перерва, мабуть, багато їх, судячи з галасу, сотня. А дон Фабіо: ні, близько двадцяти. В неділю був парад, і вони співали гімн, доне Хуліо, чистою іспанською мовою, як бог заповів. Немає сумніву, що вам, доне Фабіо, подобається в Санта-Марія де Ньєві, ви ж з такою гордістю розповідаєте про тутешнє життя. Значить, бути губернатором краще, ніж адміністратором готелю? Та коли б ви залишилися там, в Ікітосі, то мали б зараз краще становище, доне Фабіо, тобто в матеріальному розумінні. І дон Фабіо: я вже старий і, хоча важко в це повірити, не користолюбний. Пам’ятаєте, як ви казали, що я й місяця в Санта-Марія де Ньєві не витримаю? Але ж бачите, доне Хуліо, що витримав, а з божою допомогою ніколи звідси не поїду. І Хуліо Реатегі: чому ви так домагалися цього призначення, не можу зрозуміти, чому так прагнули зайняти моє місце, доне Фабіо, чого ви шукали? А дон Фабіо: людської, прошу не сміятися, поваги, бо мої останні роки в Ікітосі були суцільною смугою прикрощів, доне Хуліо, ніхто навіть не уявляє, яких принижень і знущань я зазнав; доки ви, доне Хуліо, не дали мені роботу в готелі, я жив з милостині. Та не сумуйте, доне Фабіо, тут, у Ньєві, вас усі дуже люблять, хіба ви не досягли того, про що мріяли? Так, мене поважають, щоправда, заробіток маю невеликий, але вкупі з тим, що я отримую від вас, сеньйоре Реатегі, вистачає на спокійне життя, і за це я також вам вдячний, ох, доне Хуліо, мені бракує слів. Крізь сміх, вереск, біганину проривається собачий гавкіт і торохкотіння папуг. Хуліо Реатегі заплющує очі, дон Фабіо замислено погладжує лисину, — а чи знає дон Хуліо, що мати Асунсьйон померла, чи отримав він листа? Так, отримав, і сеньйора Реатегі послала черницям листа з висловлюванням співчуття, а я дописав кілька рядків, гарна людина була та черниця. І дон Фабіо: я повівся тоді всупереч настановам, звелів спустити прапор до середини щогли, доне Хуліо, щоб у якийсь спосіб прилучитися до жалоби. А що мати Анхеліка, добре себе почуває? Ця бабуся й досі міцна, як скеля? Лунають кроки, вони встають, виходять назустріч ігумені. Доне Хуліо, то велика честь для цього дому приймати знову сеньйора Реатегі, я дуже тішуся, що бачу вас, прошу сідати. А вони: ми оце саме згадували бідолашну мати Асунсьйон. Бідолашну? Чому ж бідолашну, адже вона тепер на небі. А як поживає сеньйора Реатегі? Коли ми вже знову побачимо хрещену матір каплиці? Сеньйора Реатегі мріє приїхати сюди, але подорож з Ікітоса така обтяжлива, бо ж Санта-Марія де Ньєва стоїть, можна сказати, на краю світу, і, крім того, хіба не страшно подорожувати крізь хащі? Тільки не для сеньйора Хуліо Реатегі, — ігуменя всміхнулася, — для якого Амазонія, немов власна домівка. А Хуліо Реатегі: але я роблю це не задля власної приємності: якщо особисто не наглянути за своїми справами, то все може піти під три чорти, перепрошую за вираз. Та ви ж не сказали нічого непристойного, доне Хуліо, тут теж, якщо хтось не нагляне, то диявол робить своє. Тепер вихованки співають хором, хтось, мабуть, ними диригує. Кілька разів вони змовкають на хвилину, і дон Фабіо аплодує кінчиками пальців, усміхається. Чи ви, мати, отримали лист від сеньйори Реатегі? Так, минулого місяця, але не припускала, що дон Хуліо приїде так швидко. Взагалі краще, щоб вихованки покидали місію наприкінці року, а не серед навчання, та оскільки він завдав собі клопоту приїхати особисто, то вона зробить виняток, звичайно лише для нього. І Хуліо Реатегі: правду кажучи, я вирішив одним пострілом забити двох зайців, хотів подивитися, що діється в таборі під Ньєвою, — там лісоруби знайшли рожеве дерево, от і скористався нагодою, щоб приїхати сюди. Ігуменя киває головою: авжеж, наша вихованка догляне за вашими донечками, здається, про це просила сеньйора Реатегі? А дон Фабіо: ой мати, які чудові дівчатка, коли б ви тільки бачили, — і мати: я бачила їх, сеньйора Реатегі прислала фотографії, старша як лялечка, а в молодшої такі великі очі, — і дон Фабіо: мали від кого успадкувати вроду, адже сеньйора Реатегі дуже гарна, кажу це з цілковитою повагою, доне Хуліо. І той: їхня нянька вийшла заміж, мати, а ви навіть не уявляєте собі, яка підозрілива сеньйора Реатегі, кожній дівчині, котра приходить найматися, закидає, що вона брудна, що розносить різні хвороби, їй завжди уявляється все найгірше, і, як наслідок, ось уже два місяці вона в них сама за няньку. Стосовно цього, — дон Фабіо підсувається на кріслі, — сеньйора Реатегі й ви, доне Хуліо, можете бути спокійними, — плескає легенько себе по коліну, — з місії жодна вихованка не виходить хвора чи брудна, — посміхається, — правда, мати? — легко вклоняється, — аж любо поглянути, в якій чистоті вони тут живуть. А Реатегі: гаразд, мати, але мене ще просила замовити за неї слівце дружина доктора Портільйо. Що, в неї також труднощі з прислугою? Так, доне Фабіо, в Ікітосі щоразу важче знайти путящих людей. Чи можна було б забрати для неї також одну з вихованок, мати? Так, можна, — ігуменя легенько закушує губи, — доне Хуліо, але не слід говорити про це так невимушено, — голос її стає менш впевненим, — місія не заклад для винаймання прислуги. Тепер Реатегі сидить нерухомо й однією рукою знічено поплескує по бильцю крісла. Можливо ви, мати, неправильно зрозуміли мої слова? — ігуменя втуплюється в розп’яття, дон Фабіо потирає лисину, гойдається у своєму кріслі, кліпає очима, — не так їх витлумачили? І мати ігуменя: вам відомо, звідки походять ці дівчатка, як вони жили, доки не потрапили до місії? Запевняю вас, мати, це якась помилка, ви не зрозуміли мене, — а вона: після закінчення навчання вихованкам нікуди подітись, індіанські племена постійно змінюють місця перебування, та навіть коли б дівчатка відшукали свої родини, то вже не змогли б призвичаїтися, хіба можливо, щоб вони знову ходили голими, — ігуменя робить люб’язний жест, — поклонялися зміям, — але усмішка в неї крижана, — їли вошей? Це моя провина, мати, я невдало висловився, а ви неправильно зрозуміли мої слова. Проте дівчатка не можуть залишитись і в місії, доне Хуліо, це було б несправедливо, авжеж, вони повинні звільнити місце для інших. Ми завжди схилялися до думки, що такі люди, як ви, доне Хуліо, допоможуть черницям залучити дівчаток до цивілізованого світу, полегшать їм вступ до нового суспільства, — саме це я й мав на увазі, мати, хіба ви мене не знаєте? — а в місії ми даємо притулок цим істотам і виховуємо для того, щоб навернути нові душі до бога, а не для того, щоб збільшувати ряди служниць, доне Хуліо, прошу вибачити мене за відвертість. Я це чудово розумію, мати, тому я та моя дружина завжди співпрацюємо з місією, і коли існує якась перешкода, то вважатимемо, що цієї розмови не було, прошу не турбуватися. Щодо вашої сім’ї я не турбуюся, доне Хуліо, бо знаю, що сеньйора Реатегі вельми набожна й що дівчинка потрапить у добрі руки. Але ж доктор Портільйо найліпший адвокат у цілому Ікітосі, мати, колишній член парламенту, коли б мова не йшла про шановану й відому родину, то чи зважився б я клопотатися за неї? І він повторює: нехай мати вже не думає про це, — а ігуменя посміхається знову: невже ви на мене образилися? Нічого, кожному не зашкодить час від часу вислуховувати маленьку проповідь, — і тоді Хуліо Реатегі, зручно вмостившись у кріслі: так, мати, нам’яли ви мені вуха, змусили відчути себе винним. А ігуменя: якщо ви поручитеся за того сеньйора, доне Хуліо, то я вірю вам, але чи не дозволите задати вам кілька питань? Які завгодно, мати, я розумію вашу обережність, це логічно, однак повірте, що доктор Портільйо та його дружина — дуже благородні люди, з дівчинкою там будуть добре поводитися, одягати, годувати, навіть платити гроші. А ігуменя: я не сумніваюся в цьому, доне Хуліо. Знову закушує свої вузенькі, ледь помітні губи: мене цікавить інше. Чи піклуватимуться вони про збереження того, що дівчинка набула тут? Чи не знищать своїм недбальством те, що їй дала місія? Передусім я турбуюся саме про це, доне Хуліо. О, ви, мати, не знайомі з подружжям Портільйо! Анхеліта щороку влаштовує свята для найбідніших, сама збирає пожертву по крамницях, а потім ходить і роздає її в передмістях, можете бути певні, мати, що Анхеліта братиме дівчинку з собою на всі церковні походи в Ікітосі. А ігуменя: мені не хотілося б вам набридати, але є ще одна справа: чи візьмете ви на себе відповідальність за обох дівчаток? Авжеж, мати, ясна річ, на випадок якоїсь скарги чи пригоди я готовий підписати, що належить, від свого імені та від імені доктора Портільйо. Отже, згода, доне Хуліо, я зараз приведу їх, а Гризельда приготує для вас щось прохолоджуюче, це вам не зашкодить при такій спеці, — і дон Фабіо здіймає радісно руки: ви завжди такі люб’язні! Ігуменя виходить з кімнати, сонячні плями на стелі вже не блищать, стали матові, з прилеглого саду долинає спів вихованок. Що це все означає? Хто їй дав право? З ласки тієї черниці я зазнав дуже неприємних хвилин, доне Фабіо, — а той: доне Хуліо, це лише звичайна формальність, черниці дуже люблять сиріток, то ж їм і шкода з ними розлучатись, от і все. І дон Хуліо: але хіба офіцерам з форту Борха вони задають такі питання, а до тих інженерів, які сюди приїжджали, вони теж лізуть з такими порадами, га, доне Фабіо? Губернатор сидить із сумним обличчям, — певно, мати була не в настрої, не беріть собі в голову, доне Хуліо, — однак Реатегі не заспокоюється: і нехай мені не кажуть, що військові будуть з ними поводитися краще, військові змусять їх працювати, як худобу, ясна річ, не даючи їм жодного сентаво, можете бути певні, а чи відомо вам, доне Фабіо, який мізер отримують військові? Зрештою мене досить добре знають, і якщо я рекомендую доктора Портільйо, то, значить, існують на те причини, доне Фабіо, от і маєте, де ж таке бачено. Хор в садку зненацька стихає, а губернатор нічого не розуміє: ігуменя завжди така запопадлива, так добре вихована, але бог із нею, все вже минулося, доне Хуліо, не псуйте собі настрою через дурниці, — а той: я собі настрою не псую, мене лише дратує така несправедливість, як дратувала б кого завгодно. Здається, перерва вже закінчилась. Пальці дона Фабіо барабанять по бильцю крісла, — мати ігуменя і мене рознервувала, доне Хуліо, я відчув себе, як на сповіді, — вони повертають голови, і двері прочиняються. Ігуменя вносить блюдо з пірамідою тістечок, мати Гризельда — глиняну тацю зі склянками та глечиком, у якому щось піниться, а біля дверей стоять дві вихованки, перелякані, вороже настроєні, у кремових фартушках. Сік папайї, браво! Ох уже ця мати Гризельда, завжди нам догодить, — дон Фабіо встає, а мати Гризельда сміється, затуляючи долонею рота. Черниці розставляють склянки, наповнюють їх. Вихованки, притулившись одна до одної біля дверей, дивляться спідлоба, в однієї з напіввідкритого рота видніються малі, гострі зубенята. Хуліо Реатегі підіймає свою склянку, — мати, я справді дуже вдячний, бо вмирав від спраги. Однак ви повинні скуштувати ще й печива, ніколи не відгадаєте, з чого воно, ну, доне Фабіо? Ніяк не спаде на думку, мати, але ж таке вишукане, немовби з маїсу, пишне, чи може, з батату, — і мати Гризельда починає сміятися: з маніоки! Це її власний винахід, а коли приїде сеньйора Реатегі, вона дасть їй рецепт. Дон Фабіо попиває сік маленькими ковтками, закочуючи від насолоди очі: у вас, мати Гризельдо, янгольські руки, вже хоча б за одне це ви повинні потрапити на небо, — а вона: доне Фабіо, тихіше, тихіше, налийте собі ще соку. Вони п’ють, витягують хустинки, витирають оранжеві сліди довкола губів, лоб. Реатегі вкритий краплинами поту, лисина губернатора блищить. Нарешті мати Гризельда бере тацю, глечик й склянки, поблизу дверей грайливо посміхається до гостей, виходить, Реатегі й губернатор дивляться на вихованок, що стоять нерухомо, ті опускають голови. Добрий вечір, дівчатка. Ігуменя наближається до них, — будь ласка, підійдіть, чому ви там стоїте? Та, що з гострими зубенятами, поволі човгає ногами, друга залишається на своєму місці, а Хуліо Реатегі: ти також, донечко, не бійся, я тебе не з’їм. Вихованка не відповідає, обличчя ігумені набуває загадкового веселого виразу. Вона дивиться на Реатегі, і в його очах з’являється іскорка зацікавленості. Губернатор продовжує манити дівчинку рукою, щоб підійшла, а ігуменя з посмішкою вказує на неї пальцем: хіба дон Хуліо не впізнає її? — і Хуліо Реатегі повертається до дівчинки, мружиться, придивляючись до неї, ворушить губами, ляскає пальцями, — ой мати, невже це вона? Ну й несподіванка, мені б навіть на думку не спало. Дуже вона змінилася, доне Хуліо? Дуже, мати, якщо я візьму її з собою, сеньйора Реатегі буде в захопленні. Донечко, адже ми з тобою давні знайомі, чи ти вже мене не пам’ятаєш? Та, що з гострими зубенятами, і губернатор дивляться то на нього, то на неї, вихованка біля дверей трохи підводить голову, її зелені очі контрастують з темною шкірою. Ігуменя зітхає: Боніфаціє, годі маніритись, адже до тебе говорять, що за дивна поведінка. Хуліо Реатегі й далі придивляється до неї, — ой мати, хай йому грець, минуло вже років чотири, як час летить, ну й виросла ж ти, донечко, була такою билинкою, а тепер лишень погляньте — доросла дівчина. Ігуменя киває головою, — Боніфаціє, ну ж бо, привітайся з сеньйором Реатегі, — знову зітхає, — ти повинна його поважати і його дружину також, вони ставитимуться до тебе добре. А Реатегі: тут нема чого соромитися, донечко, побалакаємо трошки, адже ти тепер чудово розмовляєш по-іспанському. Еге ж? Губернатор підстрибує у своєму кріслі, — та це ж та, що з Уракуси! — ляскає себе по лобі, — нарешті пригадав. А ігуменя: Боніфаціє, припини вдавати з себе дурненьку, бо дон Хуліо подумає, що тобі відтяли язика. Отаке, дитино, ти плачеш, що сталося, донечко, звідкіля ці сльози? Боніфація підводить голову, сльози котяться по щоках, пухкі губи міцно стиснуті. І дон Фабіо: ну, ну, дурненька, ти повинна бути задоволена, що матимеш родинне вогнище, а дівчатка сеньйора Реатегі — то два янголятка. Ігуменя блідне, — ах, що за дівчисько, — обличчя в неї зараз біле, як і руки, — чому ти плачеш? Боніфація широко розплющує свої зелені вологі очі, біжить по килимку, — донечко, — падає перед ігуменею на коліна, — дурненька, — хапає її за руку, притискає до свого обличчя. Та, що з гострими зубенятами, хихотить, а ігуменя бурмоче, дивлячись на сеньйора Реатегі: Боніфаціє, заспокойся, адже ти обіцяла, мені і матері Анхеліці. Вона хоче висмикнути руку, об яку Боніфація треться обличчям, Реатегі й дон Фабіо зніяковіло, доброзичливо посміхаються. Пухкі губи цілують бліді й безкровні пальці, а дівчинка з гострими зубенятами сміється вже відверто. Чи ж ти не розумієш, що це для твого добра? Де ж, як не там, будуть з тобою краще поводитися. Боніфаціє, чи ж не присягалась ти мені й матері Анхеліці всього лише півгодини тому, оце так ти виконуєш свою обіцянку? Дон Фабіо встає, потирає руки, — такі вже ці дівчатка, вразливі, з першого-ліпшого приводу в сльози, донечко, спробуй заспокоїтися, побачиш, як добре в Ікітосі, яка лагідна, яка свята жінка сеньйора Реатегі. А ігуменя: доне Хуліо, перепрошую, мені дуже прикро. Ця дівчинка ніколи не капризувала, я зовсім її не впізнаю. Боніфаціє, заспокойся, — і Хуліо Реатегі: цього ще не вистачало, мати. Дівчинка прив’язалася до місії, нічого в цьому немає дивного, і не треба її силувати, буде краще, коли вона залишиться з черницями. Я візьму ту, іншу, а Портільйо нехай пошукає собі служницю в Ікітосі, але передусім, мати, не хвилюйтеся.

— Дивіться, — сказав Важкий, — перестає лити.

Видовжені, блакитні просвіти, як тріщини, розтинали небо, і, хоч поміж сірими хмарами погуркувала буря, злива вщухла. Але ліс, що оточував сержанта, жандармів і Ньєвеса, й далі підпливав водою: великі важкі краплини скочувались з дерев та з намету, падаючи поміж опукле коріння й збігали до кам’янистого берега, який перетворився на багнисько, що бралося маленькими бульбашками, немовби кипіло. Човен погойдувався неподалік від берега.

— Зачекаймо, сержанте, нехай трохи підсохне, — запропонував лоцман Ньєвес. — Після такої зливи на порогах, певно, шалена течія.

— Так, звичайно, доне Адріан, але чому ми повинні товктися, як оселедці в діжці? — сказав сержант. — Ходіть, хлопці, розіб’ємо ще один намет. Тут і переночуємо.

Їхні куртки й штани намокли, гетри заліплені болотом, шкіра вилискує. Усі повикручували одяг, повитиралися. Лоцман Ньєвес побіг берегом, шльопаючи по грязюці; коли дістався до човна, то мав такий вигляд, ніби його викачали в смолі.

— Краще голяка, — сказав Блондин. — Забрьохаємось з ніг до голови.

Важкий не мав трусів, і всі почали насміхатися з його товстих сідниць. Коли вийшли з намету, Малюк послизнувся, впав горілиць і, лаючись, підвівся. Перебралися через болото, тримаючись за руки. Ньєвес подавав їм сітки від москітів, бляшанки з консервами, термоси, а вони відносили все це, складали під деревом і, повертаючись назад, казилися, як діти: бігали, лементували, штовхали один одного в грязюку, кидалися грудками мулу, — сеньйоре сержант, немає жодної сухої галети, та й анісова горілка споганіла. А Малюк: з мене досить тієї сельви, Чорний, я ситий нею по вуха. Відмили грязюку в річці, під деревом розклали багаття, там само забили кілки, нап’яли намет і прив’язали линви до сірого, накрученого коріння. Часом з-під каміняччя виповзали рожеві дощові черв’яки. Лоцман Ньєвес розпалював вогнище.

— Ми нап’яли намет якраз під деревом, — сказав сержант. — Павуки сипатимуться на нас цілу ніч.

Хмиз тріщав, починав диміти, та ось за хвилю спалахнув маленький вогник, блакитний, потім червоний, і розгорілося полум’я. Вони розсілися довкола багаття. Галети підмокли, горілка була тепла.

— Це нам так просто не минеться, мій сержанте, — озвався Чорний. — Потрібно буде ще витримати громи, які чекають нас у Ньєві.

— Це було безглуздя вирушати отак, — мовив Блондин. — Лейтенант повинен був усе передбачити.

— Він знав, що це марна справа, — знизав плечима сержант. — Але ж ви бачили черниць і дона Фабіо. Послав він нас тільки, аби їх заспокоїти.

— Я не для того пішов у жандарми, щоб стати нянькою, — сказав Малюк. — Мій сержанте, хіба такі речі вас не дратують?

Але сержант служить уже десять років, — я загартований, Малюче, і ніщо мене не дратує. Він видобув цигарку і почав сушити її при вогні, крутячи в пальцях.

— А навіщо ти зголосився йти в жандарми? — спитав Важкий. — Ти ще жовторотий, щойно починаєш оперюватись. Для нас уся ця музика — хліб насущний. Нічого, Малюче, ще звикнеш.

І Малюк: не в тім річ, я прослужив рік у Хуліаці, а пуна ще гірша, набагато дикіша, ніж сельва, Важкий. Різні звірі чи зливи не докучали так, як те, що мене послано в сельву ганятися за дітлахами. Ну й добре, що їх не зловили.

— Може, ті шмаркачки вже повернулися самі, — висловив припущення Чорний. — Може, знайдемо їх у Санта-Марія де Ньєві.

— Ото пройдисвітки, — сказав Блондин. — Залюбки б їх відшмагав.

І Важкий: ні, я скоріше б попестив, — сміється, — мій сержанте, а правда, що ті старшенькі вже дозріли? Бачили їх у неділю, коли вони йшли купатися на річку?

— Ні про що інше ти й не думаєш, Важкий, — мовив сержант. — Ледве зранку продереш очі, то вже тільки й мови про жінок, цілий день.

— Але ж це правда, мій сержанте. Тут вони швидко дозрівають, в одинадцять років — уже на повен цвіт. Не повірю, щоб сеньйор не скористався з нагоди, коли що.

— Не роздражнюй апетиту, Важкий, — сказав Чорний. — Поки що мені доведеться спати з Малюком.

Лоцман Ньєвес підкладав галуззя у вогонь. Вдалині догоряло сонце, тріпочучи поміж деревами, як червонястий птах, річкова гладінь металево блищала. На березі в заростях кумкали жаби, стояла задуха, повітря було наелектризоване. Часом язик полум’я злизував нічного метелика, який, гучно тріснувши, згорав. Водночас з тінями ліс доніс до наметів запах нічної цвілі й музику цвіркунів.

— Не люблю цього. В Чікаїсі я ледве не захворів, — повторив Малюк з гримасою відрази на обличчі. — Пам’ятаєте ту стару з обвислими цицьками? Не треба було віднімати в неї дітей. Двічі вони мені вже снилися.

— Ще добре, що вони не подряпали тебе так, як мене, — засміявся Блондин, але, споважнівши, додав: — То для їхнього ж добра, Малюче. Там їх навчать одягатися, читати, говорити по-християнському.

— А може, ти хочеш, щоб вони залишались дикими? — спитав Чорний.

— До того ж їм ще дають їсти, роблять щеплення, а сплять вони у ліжках, — сказав Важкий. — Такого життя, як у Ньєві, вони не мали б ніде.

— Але далеко від своїх, — заперечив Малюк. — Хіба вам не гірко було б назавжди розлучитися з родиною?

— Це не одне й те саме, Малюче. — Важкий поблажливо покивав головою. — Ми цивілізовані люди, а ті дикунки навіть не знають, що таке — родина. — Сержант нахилився до вогню й прикурив цигарку.

— Зрештою, вони страждають лише спочатку, — сказав Блондин. — На те, власне, з ними й черниці, які є самою доброчинністю.

— Хто там знає, що робиться всередині місії, — буркнув Малюк. — Може, вони сама бридота.

І Важкий: ні слова більше, Малюче, перш ніж говорити про черниць, прочисть собі рота. Я можу припустити що завгодно, але щодо цього, то ні, більше поважай віру. Малюк і собі підвищив голос: ясна річ, я теж католик, але можу лаяти, кого завгодно, була б лише охота.

— Зараз я розізлюся, — вигукнув Важкий. — І дам тобі в пику.

— Тільки без бійок. — Сержант випустив клубок диму. — Ти, Важкий, не задирайся.

— Зі мною треба спокійно, без погроз, сеньйоре сержант, — сказав Малюк. — Хіба я не маю права казати те, що думаю?

— Маєш, — відповів сержант. — І я де в чому з тобою погоджуюсь.

Малюк насмішкувато подивився на Блондина і Чорного, — чули? — і переможно на Важкого, — то хто мав рацію?

— Це не так просто, — сказав сержант. — Якщо вони чкурнули з місії, то, певне, тому, що не змогли призвичаїтися.

— Мій сержанте, до чого тут це, — запротестував Важкий. — Хіба ви ніколи в дитинстві не робили дурниць?

— Ви також хотіли б, щоб вони й надалі залишались дикунками, мій сержанте? — спитав Чорний.

— То дуже добре, що їх цивілізують, — мовив сержант. — Але навіщо силоміць?

— А що ж мають ті бідні черниці робити, мій сержанте, — сказав Блондин. — Ви ж знаєте, які ці дикуни. Кажуть: так, так, а коли надходить час віддавати дочок до місії, то ні за що в світі — і зникають.

— А якщо вони не хочуть цивілізуватися, то нам яка до того справа? — спитав Малюк. — Нехай кожен має власні звичаї, та й грець.

— Ти співчуваєш їм, тому що не знаєш, як оті чунчі з ними поводяться, — сказав Чорний. — Новонародженим дірявлять носи й губи.

— А коли вони напиваються масато, то гвалтують дівчаток привселюдно, — додав Блондин. — Не хвилює їх ані вік, ані що, беруть першу-ліпшу, власних доньок, сестер.

— А старі баби власноручно видирають їм дівочу пліву, — сказав Чорний. — І потім з’їдають її, вірячи, що це приносить щастя. Правда, Важкий?

— Що правда, те правда, — погодився Важкий. — Я добре це знаю. Не трапилося мені жодної цілої, а перепробував я чимало індіанок-чунчів.

Сержант замахав руками: вже накинулись усі разом на Малюка, не можна так.

— Бо ви на його боці, мій сержанте, — сказав Блондин.

— Мені їх справді шкода, — визнав сержант. — Усіх тих, які сидять у місії, бо вони далеко від своїх і, певно, страждають, але шкода й інших, бо таке вже в них убоге життя в їхніх селищах.

— Одразу видно, сержанте, що ви народилися в П’юрі, — сказав Чорний. — Всі люди з ваших країв такі ж сентиментальні.

— І дуже горді, — мовив сержант. — Тож нехай бережеться той, хто починає говорити про П’юру погано.

— І до того ж патріоти свого краю, — додав Чорний. — Але коли про це мова, то жителі Аркіпи, мій сержанте, ліпші від п’юранців.

Було вже темно, вогнище сипало іскрами, лоцман Ньєвес далі підкладав галуззя й сухе листя. Термос з анісовою горілкою переходив з рук у руки, жандарми закурили цигарки. Усі спітніли, в зіницях відбивалися звивисті язички полум’я.

— Люди кажуть, що черниці — найчистіші з чистих, — озвався Малюк. — А під час подорожі до Чікаїсу чи бачив хтось, щоб вони купалися, га?

Важкий похлинувся й закашлявся:

— Знову ти про черниць, чорт забирай!

— Галасувати можеш, а відповісти не хочеш, — напосівся на нього Малюк. — То правду я кажу' чи ні?

— Який ти дурний, — озвався Блондин. — Невже черниці купатимуться на наших очах?

— Може, вони купалися крадькома, — висловив припущення Чорний.

— Я цього ніколи не бачив, — затявся Малюк. — Та й ви теж.

— І як ходять до вітру, ти теж не бачив, — сказав Блондин. — Але ж це не означає, що вони цілу дорогу терпіли.

А Важкий: хвилинку, я ось що бачив: коли вже всі спали, вони тихенько встали і, як привиди, пішли до річки. Жандарми розреготалися, а сержант: цей Важкий, як завжди, підглядав, напевне, хотів побачити їх голісінькими, еге ж?

— Сеньйоре сержант, дозвольте, — мовив знічено Важкий. — Не кажіть так, чого це вам таке на думку спало. Я просто не міг заснути й тому помітив їх.

— Змінимо тему, — запропонував Чорний. — Нема чого глузувати з черниць. Однаково ми його не переконаємо. Ти, Малюче, впертий, мов віслюк.

— І дурний, — сказав Важкий. — Ото щоб дикунок порівнювати з черницями, аж шкода мені тебе, слово честі.

— Ну годі вже, — мовив сержант, не даючи Малюкові відповісти. — Ходімо спати, завтра треба вирушити раніше.

Вони замовкли, дивлячись на полум'я. Термос з анісовою горілкою ще раз пройшов по колу. Потім усі підвелися й прослизнули до намету, але невдовзі сержант повернувся до вогнища з цигаркою в зубах. Лоцман Ньєвес подав йому жевріючу скалку.

— Ви завжди такий мовчазний, доне Адріан, — сказав сержант. — Чому б вам було трохи не побалакати?

— Я слухав, — відповів Ньєвес. — Не люблю суперечок, сержанте. А окрім того волію не зачіпати цих людей.

— Хлопців? — спитав сержант. — Вони щось заподіяли вам? Чому ви мені про це не сказали, доне Адріан?

— Вони зарозумілі й принижують усіх нас, місцевих, — стиха мовив Адріан Ньєвес. — Хіба ви не помітили, як вони зі мною поводяться?

— Вони зарозумілі, як і всі, хто родом з Ліми, — пояснив сержант. — Але не треба звертати на них уваги. Коли ж хтось поведеться з вами погано, то прошу мені про те сказати, і я його присаджу.

— А ось ви, сержанте, хороша людина, — мовив Ньєвес. — Вже тривалий час збираюся вам це сказати. Ви єдина людина, яка поводиться зі мною ввічливо.

— Це тому, що я вас дуже поважаю, доне Адріан, — признався сержант. — Я завжди казав, що хотів би бути вашим приятелем. Але ви ні з ким не спілкуєтесь, живете, як відлюдник.

— Тепер ви будете моїм приятелем, — посміхнувся Ньєвес. — Коли ви прийдете до мене на обід, я познайомлю вас з Лалітою. І з тією, що випустила дівчаток.

— Як? То Боніфація живе у вас? — здивувався сержант. — Я гадав, що вона пішла з селища.

— Вона не мала куди піти, і ми її прихистили, — відповів Ньєвес. — Але дуже прошу про це нікому не казати. Боніфація не хоче, щоб знали, де вона, адже в неї лишилося щось від черниці, й бідолашна помирає зі страху перед чоловіками.

— Ти рахував дні, старий? — озвався Фусія. — Я втратив відчуття часу.

— Що тобі до часу, хіба тобі не все одно? — спитав Акіліно.

— Мені здається, що минула тисяча років відтоді, як ми покинули острів, — сказав Фусія. — Зрештою я переконаний, що це все ні до чого, Акіліно, ти не знаєш людей. Побачиш, у Сан-Пауло повідомлять поліцію, а гроші загарбають.

— Знову ти засумував! — вигукнув Акіліно. — Я розумію, подорож довга, але що ж ти хочеш, слід пливти обережно. Не думай про Сан-Пауло, Фусіє, я ж казав тобі, що знаю там одного чоловіка.

— Я вже, брате, замучився, то не жарти так ганяти, маєш щастя, що натрапив на мене, — мовив доктор Портільйо. — Поглянь, яке змучене обличчя в бідного дона Фабіо. Але принаймні можемо тебе інформувати. Тримайся міцніше за стілець, бо впадеш з подиву, коли я тобі все розповім.

— Плантації першосортні, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Інженер дуже милий, вже закінчив з корчуванням та сівбою. Всі кажуть, що це ідеальна місцина для кави.

— Щодо цього все гаразд, — додав доктор Портільйо. — Але кепські справи з каучуком та шкірою. Тут діють якісь бандити, старий.

— Портільйо? Щось такого не пригадую, Фусіє, — сказав Акіліно. — Це лікар з Ікітоса?

— Адвокат, — відповів Фусія. — Той, який вигравав усі процеси Реатегі. Страшенно дере носа.

— Скупники тут не винні, сеньйоре Реатегі, присягаюсь вам, — сказав Фабіо Куеста. — Вони, власне, найбільш розлючені, ви розумієте, що це вдарило передусім по них. Виходить, що бандити існують насправді.

А доктор Портільйо: спочатку, друже Хуліо, я також гадав, що це скупники почали гендлювати наліво й вигадали собі бандитів, аби не продавати каучук вам. Але ні, річ у тім, що придбати товар їм стає дедалі важче, старий, я і дон Фабіо побували в усіх закапелках, навели довідки й пересвідчилися, що бандити існують. А дон Фабіо поводив себе, як справжній джентельмен, дорогою він хоч і захворів, але не покинув мене, що було, звичайно, з його боку, великою підтримкою, Хуліо, адже йти пліч-о-пліч з шанованим представником влади, губернатором Санта-Марія де Ньєви, — велика честь, це викликало загальну повагу населення.

— Для сеньйора Реатегі я готовий зробити набагато більше, — сказав Фабіо Куеста. — Зрештою, ви самі знаєте, доне Хуліо. Найприкріше мені через ту історію з бандитами, стільки зусиль коштувало нам переконати скупників, аби вони продавали каучук не банку, а вам.

— Треба було бачити, як він зі мною поводився, — мовив Фусія, — з якою зверхністю. Гадаєш, в Ікітосі він хоч раз запросив мене до себе в гості? Ти навіть не уявляєш собі, як я ненавидів того адвоката, Акіліно.

— Завжди у тебе та зненависть, Фусіє, — сказав Акіліно. — Як щось із тобою трапляється, ти одразу починаєш когось ненавидіти. За це також бог тебе покарає.

— Ще більше? — вигукнув Фусія. — Бог і так мене карає від початку життя. Я йому ще нічого не зробив, а він мене вже карав, старий.

— У гарнізоні Борха дуже нам допомогли, — повідомив доктор Портільйо. — Дали нам провідників, лоцманів. Мусиш подякувати полковникові, напиши йому декілька рядків, Хуліо.

— Порядний чоловік той полковник, сеньйоре Реатегі, — сказав Фабіо Куеста. — Дуже послужливий та енергійний.

А доктор Портільйо: ми можемо почати якісь дії супроти бандитів, коли б отримали наказ з Ліми, старий, найкраще, щоб ти під’їхав до столиці й поклопотався про дозвіл на втручання військових — тоді усе б залагодилося. Так, справа того варта.

— Ми не хотіли їм вірити, сеньйоре Реатегі, — мовив Фабіо Куеста. — Але всі скупники присягалися й торочили те ж саме. Не може бути, щоб вони домовилися заздалегідь.

І доктор Портільйо: дуже просто, старий, коли скупники приїжджали до якогось таборища, то не знаходили там нічого — ані каучуку, ані шкур, лише тубільців, які, плачучи, повзали по землі, — обікрали нас, обікрали нас, бандити, — і таке інше.

— Він піднявся по Сантьяго разом з доном Фабіо, який був губернатором Санта-Марія де Ньєви, та з солдатами із Борха, — сказав Фусія. — Перед тим вони побували в агварунів, а пізніше — в ачуалів, розпитували, як там і що.

— Та я ж зустрів їх на Мараньйоні, — мовив Акіліно. — Хіба я не казав тобі? Був два дні з ними. То була моя друга чи третя поїздка на острів. І дон Фабіо, і той, інший, — як ти казав, Портільйо? — засипали мене питаннями, а я собі так думав: ну, Акіліно, зараз ти заплатиш за все. Дуже налякався.

— Шкода, що вони не допливли, — пожалкував Фусія. — Ото б здивувався адвокатик, якби мене там побачив. І що б він сказав тому падлючому Реатегі? А що чути про дона Фабіо? Він уже помер?

— Ні, він і далі губернатор Санта-Марія де Ньєви, — повідомив Акіліно.

— Я не такий дурний, — вів далі доктор Портільйо. — Відразу подумав, що коли це не скупники, то, значить, чунчі повторюють уракуську витівку з кооперативом. Тому ми й вирушили до племен. Але чунчі, як ми виявили, нічого спільного з тим не мають.

— Жінки зустрічали нас зі сльозами, сеньйоре, — сказав Фабіо Куеста. — Бо бандити не лише забирали каучук та шкіри, але й дівчат, ясна річ.

А доктор Портільйо: все добре продумано, старий; ти давав аванс скупникам, ті в свою чергу давали позику чунчам, а коли чунчі повертались із сельви з каучуком та шкурами, негідники нападали на них і все забирали, не вклавши у те діло ані сентаво. Ну, старий, хіба не чистий заробіток? Їдь негайно до Ліми й починай клопотатися чим швидше, тим краще, Хуліо.

— Чому ти завжди шукав брудних і небезпечних справ? — поцікавився Акіліно. — Це в тебе немов якась манія, Фусіє.

— Усі справи брудні, старий, — відповів Фусія. — Лихо в тому, що я не мав початкового капіталу: коли є кошти, то можеш спокійно облагоджувати найнебезпечніші справи.

— Коли б я не допоміг, тобі довелося б утікати до Еквадору, — сказав Акіліно. — Сам не знаю, чому я тобі допоміг. Через тебе я пережив кілька жахливих років. Я жив у вічному страсі, Фусіє, щодень чекав біди.

— Допоміг, бо ти хороша людина, — мовив Фусія. — Найкраща, яку я будь-коли знав. Якби я був багатієм, то залишив би тобі всі свої гроші.

— Але ти не багатій і ніколи ним не станеш, — сказав Акіліно. — І що б я робив з твоїми грішми, коли мені ось-ось настане кінець. У цьому ми дещо з тобою схожі, Фусіє, приходимо до краю такими самими злидарями, як і народилися.

— Про тих бандитів уже поширилась ціла легенда, — розповідав доктор Портільйо. — Навіть у місіях нам казали про них, але ченці й черниці теж мало що знають.

— В одному селищі агварунів, у Сенепі, якась жінка повідомила нам, що бачила їх, поміж них були уамбіси, — сказав Фабіо Куеста, — але її повідомлення не дуже нам придалося. Адже ви знаєте тих тубільців, доне Хуліо.

— Що поміж них є уамбіси, це факт, — підтвердив доктор Портільйо. — Всі одностайно це запевняють: їх впізнали по мові та вбранню. Але уамбіси там лише для того, щоб битися, зрештою, ти знаєш, що вони це люблять. Але ніяк не вдається дізнатися, хто ті білі, котрі ними керують. Кажуть, їх двоє чи троє.

— Один з них повинен бути горянином, доне Хуліо, — докинув Фабіо Куеста. — Так нам сказали ачуали, які трохи розмовляють на кечуа.

— Хоча ти й не хочеш визнати, але тобі щастило, Фусіє, — зробив висновок Акіліно. — Тебе жодного разу так і не схопили. Коли б не це лихо, ти міг би провести решту життя на острові.

— Спасибі уамбісам, — сказав Фусія. — Окрім тебе, вони мені допомогли найбільше. Але ж ти бачиш, як я їм віддячив.

— Було багато. причин, чому ані їм, ані тобі не випадало залишатися на острові, — мовив Акіліно. — Ну й дивак ти, Фусіє. Жалкуєш, що покинув Пантачу й уамбісів, а ось твої брудні справи не здаються тобі жахливими.

Це також було належним чином підтверджено, доне Хуліо; закупівля каучуку в цьому районі не знизилась, а в Багуа навіть зросла, незважаючи на те, що тубільці не продавали й половини того, що раніше. Річ у тім, що бандити дуже спритні, знаєте, сеньйоре, що вони робили? Збували свою здобич, без сумніву, через посередництво третіх осіб. Чому б їм не віддати каучук за безцінь, якщо він їм узагалі нічого не коштував? Ні, ні, адміністрація іпотечного банку не помітила жодних нових облич, постачальники були ті ж самі. Ошуканці дуже добре робили свою справу, без ризику. Мабуть, вони знайшли двох-трьох скупників, які брали в них крадене по низьких цінах і потім продавали банку, а оскільки їх знають, як скупників, то викрити їх дуже важко.

— Чи варто було ризикувати задля такого малого зиску? — спитав Акіліно. — Правду кажучи, я не думаю, Фусіє.

— Іншого виходу я не мав, — сказав Фусія. — Я не міг працювати, як інші, бо їм поліція не наступала на п’яти, а мені доводилось хапатися за ту справу, що йшла до рук.

— Коли, бувало, зі мною починали розмову про тебе, мене холодний піт проймав, — мовив Акіліно. — Якби чунчі тебе спіймали, добром би це не закінчилось. А ще гірше було б, якби тебе спіймали скупники. Не знаю, хто більше гострив на тебе кігті.

— Скажи мені одну річ, старий, як чоловік чоловікові, — попросив Фусія. — Зараз можеш бути зі мною щирий. Ти ніколи не привласнював собі дещицю?

— Ані сентаво, — запевнив Акіліно. — Слово честі християнина.

— Це щось таке, чого я не розумію, старий, — здивувався Фусія. — Знаю, що не дуриш мене, але це не вміщається в голові. Я б такого для тебе не зробив.

— Ясна річ, — сказав Акіліно. — Ти обібрав би мене до нитки.

— Ми подали заяви в усі поліцейські комісаріати району, — вів далі доктор Портільйо. — Але це однаково, що нічого. Сідай на літак і лети до Ліми, Хуліо, нехай втручається військо. Це їх настрашить.

— Полковник сказав, що охоче допоможе, — докинув Фабіо Куеста. — Чекає лише наказу. А я в Санта-Марія де Ньєві також зроблю все, що від мене залежить. До речі, доне Хуліо, всі про вас згадують з великою приємністю.

— Чому ти перестав гребти? — спитав Фусія. — Ще не стемніло.

— Бо втомився, — відповів Акіліно. — Тут на цьому бережку й поспимо. А зрештою поглянь на небо. Ось-ось почне лити.

На північній околиці міста є маленький сквер. Він дуже старий, свого часу були там поліровані лави з блискучим окуттям. У затінку, який падав від струнких ріжкових дерев, ховалися від вранішньої спеки дідусі й бабусі, дивлячись на дітей, що ганяли довкола фонтана: кам’яного басейну з фігурою жінки в центрі. З волосся жінки, яка стояла навшпиньках, піднісши руки, немовби для злету, струмувала вода. Тепер лави поламались, басейн порожній, у прекрасної жінки обличчя розтяте шрамом, а дерева, всихаючи, скривились і хиляться до землі.

Сюди приходила бавитись Антонія, коли родина Кірогів приїжджала до міста. Жили вони в гасієнді «Ла Уака», яка стояла біля підніжжя гір і була одна з найбільших у П’юрі. Двічі на рік, на різдво і на червневе храмове свято, Кіроги приїжджали до міста, зупиняючись у цегляному будинку, що височів на розі того скверу, нині названого їхнім ім’ям. Дон Роберто мав аристократичні манери і пишні вуса, які він злегка прикушував, коли з кимось розмовляв. Місцеве безжалісне сонце пощадило обличчя доньї Лусії, блідої, худорлявої, дуже набожної жінки: вона власноручно плела вінки з квітів, які потім складала на ноші зі статуєю божої матері, коли хресний хід затримувався біля дверей її будинку. У різдвяну ніч Кіроги влаштовували бал, де бували присутні численні шановані городяни. Усі гості отримували подарунки, а опівночі з вікон будинку спадала справжня злива дрібних монет, призначених для жебраків та волоцюг, які товпилися на вулиці. Кіроги, вбрані у чорне, брали участь у процесії впродовж чотирьох довгих годин, обходячи всі дільниці та передмістя. Тримаючи Антонію за руку, вони тихенько робили їй зауваження, коли вона забувала про літанії. Під час свого перебування у місті Антонія з'являлася в сквері дуже рано й разом з дітьми гралася в злодіїв та поліцейських, у фанти, вилазила на дерева, кидала грудками у кам'яну жінку або купалася у фонтані, гола, немов рибка.

Хто була та дівчинка й навіщо Кіроги опікувалися нею? Привезли її якогось року в червні з гасієнди «Ла Уака», вона ще не вміла тоді розмовляти, і дон Роберто розповів історію, яка не всім здавалася правдивою. Однієї ночі собаки почали вити, а коли він, стривожений, вийшов до передпокою, то знайшов на підлозі дівчинку, загорнуту в ковдру. Кіроги не мали дітей, а скнари-родичі радили віддати дитину до притулку, інші виказали бажання взяти її на виховання. Але донья Лусія та дон Роберто не скористалися ані з тих порад, ані з тих пропозицій і знехтували пересудами. Якось під час гри в карти у П'юранському клубі дон Роберто, немовби знічев'я, повідомив присутніх, що має намір записати Антонію прийомною донькою.

Але до узаконення не дійшло, оскільки в кінці того року Кіроги не приїхали до П'юри. Жодного разу так ще не траплялося. Побоюючись якогось лиха, двадцять п'ятого грудня загін вершників вирушив північною дорогою на пошуки.

Їх знайшли за сто кілометрів від міста, там, де пісок засипає всі сліди, де панує лише запустіння та спека. Бандити по-звірячому вбили їх, забрали одяг, коней, речі; двоє слуг також лежали мертві з загниваючими ранами, у яких роїлися черви. Голі трупи розкладалися на сонці, і вершники змушені були пострілами відігнати аурів — яструбів, які дзьобали дівчинку. Тоді вони побачили, що Антонія ще жива.

«Як це сталося? — запитували один одного городяни. — Як вона могла вижити, якщо їй вирвали язика й викололи очі?»

«Важко сказати, — відповідав доктор Педро Севальйос, заклопотано хитаючи головою. — Може, сонце й пісок сприяли затягненню ран і зупинили кровотечу».

«Провидіння, — твердив отець Гарсія. — Несповідима воля божа».

«Ігуана її облизала, — казали чаклуни. — Зелена слина цих ящірок не лише запобігає викидню, але й висушує рани».

Убивць не спіймали. Найкращі вершники об’їздили пустелю, наймайстерніші слідопити обшукали ліси, печери, дійшли навіть до самих гір Айябаки, але не знайшли їх. Префект, жандармерія, солдати організовували численні експедиції, котрі прочесали найвіддаленіші селища й хутори. Усе було намарне.

В день похорону городяни вийшли на вулиці, щоб приєднатися до жалобної процесії, яка витяглася за трунами Кірогів. Балкони заможних людей були затягнуті чорним крепом, а в похованні взяли участь і єпископ, і представники влади. Звістка про трагедію Кірогів рознеслася по всьому департаменту, і пам’ять про неї довго зберігалася в оповідках манганів та гальїнасерців.

«Ла Уаку» було розподілено поміж численними родичами дона Роберто та доньї Лусії. Коли Антонія вийшла з лікарні, їй дала притулок одна з праль Гальїнасери — Хуана Баура, яка служила в Кірогів. Коли дівчинка з’являлася на Пласа де Армас з простягнутою перед себе лозиною, щоб вберегтися від перешкод, жінки гладили її по голові, обдаровували солодощами, чоловіки садовили на коня, катали по вулиці Малекон. А коли вона одного разу захворіла, Чапіро Семінаріо та інші поміщики, які саме пиячили у «Північній зірці», змусили міський оркестр, щоб він пішов з ними до Гальїнасери і заграв вечірню зорю перед халупою Хуани Баури. У дні хресних ходів Антонія йшла відразу за ношами у товаристві двох-трьох охочих, які оберігали її від тісняви. Дівчинка мала лагідний, меланхолійний вираз обличчя, який усіх зворушував.

Вони вже побачили нас, пане капітан, — капрал Роберто Дельгадо показує на вершечок урвища, — вже побігли сказати своїм. Човни пристають один за одним до берега, одинадцять солдатів вискакують на землю, двоє прив’язують човни до камінних брил, Хуліо Реатегі ковтає з фляжки, капітан Артеміо Кірога знімає сорочку, викручує її, спина й плечі мокрі від поту, — доне Хуліо, зараз розтану від цієї клятої спеки. Хмара москітів оточує ватагу, а згори долинає собачий гавкіт, — о, вже йдуть, пане капітан, погляньте вгору. Усі підводять голови: хмари пилу й безліч голів з’являються над урвищем. Деякі постаті зіслизують додолу піщаним схилом, а біля ніг уракусів стрибають пси з вишкіреними іклами, заходячись гавкотом. Хуліо Реатегі звертається до солдатів: ну, помахайте їм, а ви, капрале, нагніть голову, станьте позаду, щоб вони вас не впізнали. І капрал Роберто Дельгадо: так, сеньйоре губернатор, я вже побачив його, він там, це Хум, пане капітан. Солдати махають руками, дехто навіть усміхається. На схилі з’являється щораз більше уракусів. Жестикулюючи й лементуючи, вони з’їжджають додолу на сідницях, жінки верещать найдужче, а капітан: чи не піти їм назустріч, доне Хуліо, бо ще втнуть що-небудь. Ні в якому разі, капітане, хіба ви не бачите, як вони радісно спускаються, я добре їх знаю, з ними найважливіше — це витримка, нехай буде, як є; капрале, котрий з них Хум? Той, попереду, сеньйоре, з піднесеною рукою. А Хуліо Реатегі: увага, капітане, зараз вони кинуться навсебіч, мов кози, пильнуйте, щоб не повтікали, особливо пильнуйте Хума. Товплячись на краю урвища, на вузькій смужці осипу, збуджені, як і їхні пси, що стрибають, махаючи хвостами і гавкають, уракуси дивляться на експедицію, вказують на солдатів пальцями, шепочуться. До змішаного запаху дерев, землі й річки долучається запах людських тіл, вкритих татуюванням. Уракуси ритмічно вдаряють собі по стегнах, по грудях, і раптом один з чоловіків, міцний та показний, відокремлюється від гурту, — це він, пане капітан, — і прямує в бік берега. Решта йде за ним. А Хуліо Реатегі: я губернатор Санта-Марія де Ньєви, хочу з вами поговорити. Солдат-перекладач виходить наперед, спльовує, вимахує руками, показуючи, щоб тубільці підійшли ближче й слухали його. Вони зупиняються. А Хуліо Реатегі: ти Хум з Уракуси? Міцний чоловік розводить руками, — Хум! — набирає повітря в легені, — піруани! Капітан і солдати перезираються, Хуліо Реатегі киває головою, підступає до Хума й зупиняється біля нього на віддалі метра. Спокійно, не відриваючи погляду від індіанця, Хуліо Реатегі відстібує висячий на паску ліхтарик, затискає його в долоні, здіймає поволі, і коли Хум простягає руку, щоб взяти подарунок, Реатегі щосили б’є його. Вереск, тупотіння, пилюка, що вкриває усе, гучний голос капітана. Посеред виття та клубів пилюки кружляють, падають, підводяться постаті в зелених сорочках і темні тіла, а ліхтарик, немов сріблястий птах, вдаряє раз, другий, третій. Згодом вітер розвіває пилюку, вщухає галас. Солдати стоять колом з карабінами, націленими в бік переляканих уракусів, що тиснуться один до одного, утворюючи щось на зразок величезної сороконіжки. Якась дівчинка плаче, обіймаючи ноги Хума, той затуляє обличчя руками й стежить крізь пальці за солдатами, за Реатегі, за капітаном. Рана на чолі починає кривавитись. Капітан Кірога крутить пістолет на пальці, — губернаторе, ви чули, що він нам гукнув? Піруани то, напевне, означає перуанці, так? А Хуліо Реатегі: уявляю, капітане, де цей тип чув таке слово, краще буде, коли ми заженемо їх нагору. У селищі ліпше, ніж тут. І капітан: там менше москітів, чуєш, перекладачу, накажи їм, нехай підіймаються. Солдат спльовує й жестикулює, коло розмикається, сороконіжка починає важко повзти, здіймаючи хмари пилу. Капрал Роберто Дельгадо заходиться сміхом: Хум уже впізнав мене, пане капітан, дивиться так, немовби хоче з’їсти. А капітан: я теж його впізнав, капрале, чого ти чекаєш? Капрал пхає Хума, той іде, зціпивши зуби, руки так само притиснуті до обличчя. Дівчинка дріботить за Хумом, чіпляючись йому за ноги й заважаючи йому рухатись. Капрал хапає її за волосся, хоче відтягти від вождя, та опирається, дряпається, кричить, як мавпочка, і капрал: от стерво! — дає їй ляпаса, а Хуліо Реатегі: що це означає, чорт забирай, хіба можна так поводитися з дитиною, чорт забирай, як ти смієш, чорт забирай? Капрал відпускає дівчинку, — я не хотів її бити, сеньйоре, я хотів лише, щоб відчепилася від Хума, щоб не заважала, сеньйоре, а, крім того, вона мене ще й подряпала.

— Вже чутно арфу? — сказав Літума. — А може, це мені сниться, непереможні?

— Ми всі її чуємо, братику, — підтвердив Хосе. — Або теж усі спимо.

Мавпа слухав з похиленою головою та з вибалушеними очима, повними захвату:

— Ото музикант! Мабуть, чи не найліпший у світі!

— Шкода лише, що такий старий, — мовив Хосе. — Очі йому вже геть відмовили, братику. Нікуди не ходить сам, Молодий і Болас мусять його супроводжувати.

Дім Чунги стоїть за стадіоном, неподалік від вигону, який відділяє місто від казарм Грау, поблизу заростей, прозваних плацдармом. Там, на випаленій траві, під вузлуватим гіллям ріжкових дерев уранці та ввечері ховаються п’яні солдати. Підстерігши пралю, яка повертається з річки, чи служницю з кварталу Буенос-Айрес, що йде на базар, вони валять її на пісок, задирають спідницю на голову, а тоді гвалтують її один за одним і втікають. Жертву п’юранці називають прочісаною, саму операцію прочісуванням, а дитину, що з’явилася на світ як наслідок такої події, — прочісуванцем чи семибатченком.

— Будь проклятий той час, коли я поїхав на Мараньйон, — забідкався Літума. — Якби залишився тут, одружився б з Лірою і був би щасливим чоловіком.

— Не таким уже й щасливим, брате, — заперечив Хосе. — Коли б ти знав, на кого вона стала схожа!

— На дійну корову, — сказав Мавпа. — З пузом, як бубон.

— А плодовита, мов крільчиха, — докинув Хосе. — Має десь із десятеро вилупків.

— Одна повія, друга дійна корова, — вигукнув Літума. — Везе ж мені на жінок, непереможні.

— Старий, ти мені обіцяв, а слова не дотримуєш, — сказав Хосефіно. — Що було, те загуло. Гаразд, ходімо. Тільки не зводь рахунків. Будеш чемний, правда?

— Немов ягнятко, слово честі, — всміхнувся Літума. — Я ж жартую.

— Хіба ти не розумієш, що при найменшій витівці залетиш, — сказав Хосефіно. — Ти вже мав науку, Літумо. Хочеш, щоб знову тебе посадили і хто знає, на скільки цього разу?

— Чого це ти так про мене турбуєшся, Хосефіно? — спитав Літума.

Поміж стадіоном і пусткою, за півкілометра від шосе, яке розгалужується за містом на дві темні дороги, що розтинають пустелю, одна — в напрямку до Пайти, друга — до Сульяни, купчаться мазанки та халабуди передмістя — воно молодше, бідніше й менше від Мангачерії. Там, власне, зводиться в центрі, немов собор, дім Чунги, який називають також Зеленим Домом. Цей високий, солідний будинок з мурованими стінами та бляшаним дахом видно вже зі стадіону. Суботніми вечорами, підчас боксерських змагань, до вух глядачів долинають звуки литавр Боласа, арфи дона Ансельмо й гітари Молодого Алехандро.

— Присягаю, що я чув її, — сказав Літума. — Виразно, аж серце стріпувалося. Так, як зараз, Мавпо.

— Напевне, у тебе було собаче життя, братику, — співчутливо мовив Мавпа.

— Я кажу не про Ліму, а про Санта-Марія де Ньєву, — вів далі Літума. — Вночі, Мавпо, коли я стояв/на варті, від нудьги померти можна було. Побалакати ні з ким. Хлопці хроплять собі солодко, і я раптом чую вже не жаб та цвіркунів, а арфу. У Лімі не чув її ніколи.

Ніч була холодна, ясна, круті тіні ріжкових дерев вимальовувалися на піску тут і там. Друзі йшли в один ряд. Хосефіно потирав руки, брати Леон посвистували, а Літума рухався з похиленою головою, з руками в кишенях, підводячи часом погляд і жадібно дивлячись у небо.

— Нумо наввипередки, як тоді, коли ще ми були дітлахами, — запропонував Мавпа. — Раз, два, три.

І чкурнув, мов ошпарений, його маленька мавп’яча постать зникла в мороці. Хосе перестрибував через уявні перешкоди — то починав бігти, то уповільнював крок, вертався до Літуми й Хосефіно, кричав:

— Тростинова горілка — чудова річ, а піско зрадливе. Коли ж ми заспіваємо гімн?

Вже поблизу передмістя вони знайшли Мавпу, що лежав на спині, відсапуючись, як віл. Допомогли йому підвестися.

— Серце аж заходиться, чорт забирай, сам себе не впізнаю, — пробурмотів він.

— Роки безслідно не минають, — сказав Літума.

— Але хай живе Мангачерія! — вигукнув Хосе.

Дім Чунги має форму куба, в нього два входи. Головний веде до великого квадратного танцювального залу, на стінах якого видряпано імена та емблеми: серця, пробиті стрілами, груди; не бракує й сороміцьких малюнків. Висять також фотографії акторів, боксерів, календар і панорамний вид міста. Другі двері, малі й вузькі, ведуть до бару, відділеного від залу дерев’яною стойкою, — там сидить Чунга в очеретяному кріслі-гойдалці біля столу, який заставлений пляшками, склянками, глеками. Навпроти неї, в кутку, розташувалися музиканти. Дон Ансельмо сидить на лавочці без спинки, опираючись на стіну, арфу тримає між ногами. Він в окулярах, волосся спадає на чоло, стовбурчиться на шиї, лізе з вух. Той, що грає на гітарі й має дзвінкий голос, — Молодий Алехандро, похмурий відлюдько, який не лише виконавець, а й композитор. Той, що сидить на плетеному кріслі, грає на барабані й тарілках; він найменш здібний поміж них, але найдужчий, — це Болас, колишній водій.

— Не тримайте мене так, не бійтеся, — мовив Літума. — Адже бачите, що я нічого не роблю. Лише шукаю її. Просто хочу поглянути на неї. Пустіть мене.

— Напевне, вона вже пішла, братику, — сказав Мавпа. — Хіба тобі не однаково? Подумай про що-небудь інше. Розважимося, відсвяткуємо твоє повернення.

— Я ж нічого не роблю, — повторив Літума. — Лише пригадую. Чого ви мене так стискаєте, непереможні?

Вони стояли на порозі танцювального залу в металевому світлі трьох ламп, огорнутих блакитним, зеленим та бузковим целофаном, перед натовпом пар. З кутків долинали голоси підхмелених компаній, чулися сміх, дзенькіт склянок. Дим повільно підіймався над головами танцюючих, пахло пивом, блювотою й міцним тютюном. Літума тупцяв на місці, Хосефіно й далі тримав його за плече, але брати Леон відпустили його.

— За яким столом це було, Хосефіно, за тим?

— Саме за тим. Але це вже справа минулого, брате, зараз ти починаєш нове життя, затям собі.

— Та йди ж бо, привітайся з арфістом, братику, — сказав Мавпа. — І з Молодим, і з Боласом, він завжди тепло тебе згадував.

— Щось я не бачу її, — здивувався Літума. — Чому вона ховається від мене, адже я нічого їй не зроблю. Лише подивлюсь.

— Я це залагоджу, Літумо, — сказав Хосефіно. — Приведу її, слово честі. Але мусиш пам’ятати свою обіцянку: все пройшло, минуло. Ну йди, привітайся зі старим. А я піду її пошукаю.

Оркестр перестав грати, пари здавалися тепер єдиним нерухомим буркотливим напруженим тілом. Хтось голосно бешкетував біля бару. Літума підійшов до музикантів, спотикаючись, — любий доне Ансельмо, — з розпростертими обіймами, — старий арфісте, — його супроводжували брати Леон, — чи ти вже мене не пам’ятаєш?

— Таж він тебе не бачить, брате, — зауважив Хосе. — Скажи йому, хто ти такий. Ану відгадайте, доне Ансельмо.

— Що? — Чунга схопилася, вмить опинилась за стойкою, — крісло-гойдалка далі гойдалося. — Сержанте? Це ти його привів?

— Нічого не можна було зробити, Чунго, — сказав Хосе-фіно. — Він лише сьогодні приїхав і одразу вперся, ми не могли його стримати. Але він про все знає, і йому те до одного місця.

Дон Ансельмо обіймав Літуму, Молодий і Болас поплескували його по плечах, усі троє говорили одночасно, їх було чутно аж біля бару, збуджених, здивованих, розчулених. Мавпа сів за барабани, бив у тарілки, Хосе перебирав струни арфи.

— Я викличу поліцію, — сказала Чунга. — Краще забери його звідси сам.

— Таж він п’яненький, Чунго, ледве ходить, чи не бачиш? — пояснив Хосефіно. — Ми його пильнуємо. Бійки не буде, даю слово.

— Ви приносите мені лихо, — сказала Чунга. — Особливо ти, Хосефіно. Дивись, щоб не повторилося те, що було минулого разу, бо, клянуся, покличу поліцію.

— Жодних скандалів, Чунгіто, — сказав Хосефіно. — Даю слово. Дикунка нагорі?

— А де ж їй ще бути? — відповіла Чунга. — Але як почнеться колотнеча, то я тобі, сучий сину, цього не спущу, клянуся.

— Тут мені добре, доне Адріан, — мовив сержант. — Такі ж ночі і в моїх краях. Прохолодні, світлі.

— Так, немає краю кращого, ніж наш, — озвався Ньєвес. — Паредес минулого року був у Андах, а як повернувся, то казав, що там сумно, жодного деревця, саме лише каміння та хмари.

Місяць у височині освітлював терасу, небо було всіяне зірками, що віддзеркалювались у річці; за лісом, огорнутим м’якою тінню, виднілися фіолетові брили гір. Нижче — хатини. Серед очерету й папороті плюскались жаби, а з хатини долинав голос Лаліти; потріскувало вогнище. Загрозливо гавкали собаки: одна видирала в другої пацюка, — бачили б ви, сержанте, як вони їх ловлять. Лягають під бананами, вдаючи, що сплять, а коли яка наблизиться, хап — і за карк. Це я їх того довчив.

— У Кахамарці люди їдять морських свинок, — сказав сержант. — Просто з лапками, очима й вусиками. Вони схожі на пацюків.

— Колись Лаліта і я довго подорожували сельвою, — мовив Ньєвес. — Тоді й ми змушені були їсти пацюків. М’ясо в них смердюче, але м’якеньке й біле, як у риб. Акіліно отруївся, ледве не помер.

— Це вашого старшого звуть Акіліно? — поцікавився сержант. — Того, що має такі китайські оченятка?

— Саме того, — відповів Ньєвес. — А у ваших краях готують якісь особливі, місцеві страви?

Сержант підвів голову, — ех, доне Адріан, — і на кілька секунд завмер, немовби в екстазі, — якби ви зайшли до першого-ліпшого шинку у Мангачерії й покуштували секо по-п’юранськи! Померли б від насолоди, слово честі, з цим не зрівняється ніщо в світі. А лоцман Ньєвес: рідний край найкращий! Чи вам, сержанте, часом не хочеться повернутися до П’юри? Авжеж, тільки про це й мрію, але хіба людина може задовольнити всі свої забаганки, коли вона бідна, доне Адріан? А ви що, народилися тут, у Санта-Марія де Ньєві?

— Нижче, — сказав лоцман. — Річка там дуже широка. Коли туман, то іншого берега не видно. Але я вже призвичаївся до Ньєви.

— Вечеря готова, — повідомила Лаліта, визирнувши у вікно. Розпущене волосся зливою падало на підвіконня, міцні руки здавалися мокрими.

— Сержанте, ви хочете повечеряти надворі?

— Якщо для вас це не буде складно, то навіть дуже, — відповів сержант. — У вас я почуваю себе зовсім, як удома. Тільки наша річка вужча, а в спеку висихає. І замість дерев дюни.

— Отже, зовсім нічого схожого, — засміялася Лаліта. — Мабуть, у П’юрі так само добре, як тут.

— Вона хоче сказати, що така сама спека, той самий вітер, — зітхнув Ньєвес. — Для жінок батьківщина нічого не варта, сержанте.

— Та я пожартувала, — мовила Лаліта. — Але ж сеньйор сержант не образився?

Звідки такі думки, я люблю жарти, це створює гарний настрій, взаємоприхильність, а, до речі, ви, сеньйоро, з Ікітоса, так? Лаліта подивилася на Ньєвеса: з Ікітоса. І за мить він побачив її обличчя — металевий виблиск шкіри, піт, прищики. Мені так здалося, коли почув вашу вимову, сеньйоро.

— Вона виїхала звідти багато років тому, — сказав Ньєвес. — Це дивно, що сеньйор вловив у неї тамтешній акцент.

— У мене дуже тонкий слух, як і у всіх мангачів, — пояснив сержант. — Коли я був хлопчиськом, то навіть гарно співав.

І Лаліта: я чула, що ті, з півночі, дуже добре грають на гітарі й мають лагідне серце, це правда? А сержант: зрозуміла річ, жодна жінка не встоїть перед піснями, які співають у моєму місті, сеньйоро. В П’юрі, коли чоловік закохується, то йде до своїх приятелів, усі беруть гітари, і дівчина мліє від зворушення, слухаючи серенади. А які чудові музиканти там живуть, сеньйоро, я знайомий з багатьма, наприклад, з одним дідом, який прекрасно грає на арфі, і з композитором, що пише вальси. Адріан Ньєвес кивком показав Лаліті у глиб хатини: а вона не збирається вийти? Лаліта знизала плечима:

— Соромиться, не хоче. Не слухається мене. Боніфація, мов та сарна, сержанте, завжди насторожується, все її лякає.

— Нехай хоч вийде привітатися з сержантом, — сказав Ньєвес.

— Дайте їй спокій, — попросив сержант. — Як не хоче, то нехай не виходить.

— Не можна так швидко змінити життя, — мовила Лаліта. — Вона жила лише поміж жінками і лякається, бідолашна, чоловіків. Каже, що вони подібні до зміїв, це черниці її такого навчили. Зараз ховається десь у кошарі.

— Дівчата бояться чоловіків, доки з ними не сходяться, — сказав Ньєвес. — А потім міняються, зжерти ладні.

Лаліта зникла в кімнаті, й за хвилину пролунав її голос: мене це, у всякому разі, не стосується, я ніколи не боялася чоловіків і не жерла їх, про що мова, Адріане? Лоцман почав сміятись і схилився до сержанта: Лаліта добра жінка, але з характером, тут уже нічого не скажеш. Малий Акіліно, худий, світлошкірий, з косуватими жвавими очима, вийшов на терасу, — добрий вечір, приніс вам каганець, бо вже темнішає, — і поставив його на поручні. Двоє інших хлопців — короткі штанці, рівне волосся, босі п’яти — винесли столик. Сержант підкликав хлопців до себе, і, доки лоскотав їх, бавився, сміявся разом з ними, Лаліта й Ньєвес принесли овочі, сушену рибу, маніоку, — як усе це апетитно виглядає, сеньйоро, — та дві пляшки анісової горілки. Лоцман дав кожному з дітей його порцію, і вони пішли. А сержант: у вас чудові чурре, доне Адріан, так називають дітей у П’юрі, сеньйоро. Я взагалі люблю дітей.

— За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Ньєвес. — Ми дуже раді бачити вас у себе вдома.

— Боніфація боїться всього, але дуже працьовита, — мовила Лаліта. — Допомагає мені по господарству, вміє готувати їжу. І дуже гарно шиє. Ви бачили штанці на хлоп’ятах? То якраз вона їх пошила.

— Але ти повинна їй щось порадити, — сказав лоцман. — З такою лякливою вдачею Боніфація ніколи не знайде собі чоловіка. Коли б ви знали, сержанте, яка вона мовчазна, розкриває рота лише тоді, коли її про щось запитають.

— Тим краще, — посміхнувся сержант. — Я не люблю папуг.

— Ну то Боніфація вам дуже сподобається, — зробила висновок Лаліта. — Вона спроможна за ціле життя не вимовити зайвого слова.

— Я повинен розкрити вам один секрет, сержанте, — сказав Ньєвес. — Лаліта хоче одружити вас із Боніфацією. Вона мені повсякчас про це говорить, тому й попросила покликати вас у гості. Обережно, ще є час подумати.

Сержант чи то усміхнувся, чи то засумував, — я вже колись ледве не оженився, сеньйоро. Відразу після вступу до жандармерії зустрів дівчину, яка в мене закохалася, ну і я в неї, трошки. Як її звали? Ліра. І що ж сталося? Нічого, сеньйоро, мене перевели з П’юри, а Ліра не хотіла зі мною їхати, так увесь роман і закінчився.

— Боніфація за своїм чоловіком пішла б скрізь, — сказала Лаліта. — Такі вже ми є, жінки, не ставимо умов. Вам слід одружитися з кимось із тутешніх, сержанте.

— Ось бачите, коли Лаліта щось собі візьме в голову, то не дасть спокою, доки не досягне свого, — мовив Ньєвес. — Такі вже ті жінки з Лорето.

— Які ви милі люди, — розчулився сержант. — В Санта-Марія де Ньєві кажуть, що Ньєвеси — нетовариська родина, ніколи ні з ким не зустрічаються. Однак, сеньйоро, я стільки часу вже тут, а ви перші мене запросили до свого дому.

— Бо ніхто не любить жандармів, сержанте, — сказала Лаліта. — Ви самі добре знаєте, які вони. Безчестять дівчат, полишають їх з байстрюками, а потім просять про переведення в інше місце.

— Тоді чому ти хочеш віддати Боніфацію за сеньйора сержанта? — спитав Ньєвес. — Одне до другого не пасує.

— Ти ж сам казав, що сержант не такий, як інші, — відповіла Лаліта. — Хоча хто знає, чи це правда.

— Правда, сеньйоро, — запевнив сержант. — Я чесна людина, щирий християнин, як тут кажуть. І товариш, якого ще пошукати треба, ви, сеньйоро, самі в цьому переконаєтесь. Я вам дуже вдячний, доне Адріан, бо добре себе почуваю у вашому домі.

— Приходьте, коли вам тільки заманеться, — мовив Ньєвес. — Прошу провідувати Боніфацію. Але з Лалітою обережніше, бо я дуже ревнивий.

— Слушне застереження, доне Адріан, — погодився сержант. — Сеньйора така гарна, що й я на вашому місці був би ревнивий.

— Велике спасибі, сержанте, — сказала Лаліта. — Але я знаю, що ви говорите це просто так, тепер мене вже не назвеш гарною. Колись, замолоду — інша річ.

— Але ж сеньйора ще молода, — заперечив сержант.

— О, то я вам уже не довірятиму, — застеріг Ньєвес. — Ви краще сюди не приходьте, коли мене немає вдома.

На фермі й далі гавкали собаки, час від часу чулися голоси хлопців. Довкола каганця кружляли комахи, Ньєвес і сержант курили, розмовляли, жартували, і раптом: лоцмане Ньєвес! — усі троє повернули голови у бік найближчих заростей; темрява вкривала стежку, яка вела до Санта-Марія де Ньєви. Лоцмане Ньєвес! А сержант: то Важкий, ну й зануда, що це йому треба, чого морочить вам голову о такій порі, доне Адріан? Діти вбігли на терасу. Акіліно підійшов до батька й прошепотів йому на вухо, що його кличуть.

— Напевне, треба буде рушати в дорогу, сержанте, — промовив лоцман Ньєвес, повернувшись назад.

— Та він п’яний, — сказав сержант. — Не треба на нього зважати, як вип’є, то починає казитись.

Рипнули сходи, за спиною Акіліно виросла масивна постать Важкого, — нарешті, мій сержанте, нарешті я вас знайшов. Лейтенант і хлопці шукають вас скрізь, добрий вечір.

— Я не на службі, — буркнув сержант. — Чого вони від мене хочуть?

— Знайдено вихованок, — повідомив Важкий. — На них наштовхнулася ватага лісорубів поблизу табору, що вверх по річці. Кілька годин тому до місії прибув посланець. Матері всіх підняли на ноги, сержанте. Здається, в однієї з дівчаток лихоманка.

Важкий, у самій лише сорочці, обмахувався кепі, а Лаліта засипала його питаннями. Лоцман і сержант встали. Річ у тім, сеньйоро, — сказав Важкий, — що треба одразу ж плисти за ними. Ми хотіли почекати до завтра, але черниці переконали дона Фабіо й лейтенанта. А сержант: що? вночі рушати? Так, пане сержант, черниці бояться, що лісоруби можуть згвалтувати старших дівчаток.

— Вони мають рацію, — погодилася Лаліта. — Бідолашки, стільки днів у лісі. Поквапся, Адріане, йди.

— Нічого не вдієш, — сказав лоцман. — Випийте поки з сержантом, а я піду заправлю моторку газоліном.

— Оце діло, дякую, — сказав Важкий. — Ну й життя у нас, сеньйоре сержант! Вибачте, що я зіпсував вам вечірку.

— Усіх знайшли? — почувся голос із хатини. Вони озирнулися: коротко підстрижене волосся, невиразний профіль, жіночі груди над підвіконням. Світло каганця ледве сягало туди.

— Крім двох, — відповів Важкий, повертаючись у бік вікна. — Тих, що з Чікаїса.

— Чому їх відразу не привезли до місії? — спитала Лаліта. — Ще добре, що їх знайшли, і дякувати за це богові.

Не було як їх привезти, сеньйоро, — Важкий і сержант вдивлялися у вікно, але жінка відсунулась, виднілася лише частина її обличчя й пасмо волосся. По інший бік хатини Адріан Ньєвес віддавав синам накази, чути було, як діти тупотять, бігаючи поміж заростями. Лаліта налила анісової горілки. За ваше здоров’я, сержанте, — виголосив Важкий. А сержант: спочатку за здоров’я сеньйори, дурню.

— Відчуваю, що лейтенант хоче звалити усю роботу на мене, — сказав сержант. — Але ж я сам не попливу, хто буде зі мною?

— Малюк і я, — мовив Важкий. — І ще якась черниця.

— Мати Анхеліка? — почувся з вікна голос, і вони знову озирнулися.

— Можливо, — відгукнувся Важкий. — Вона знається на хворобах — повинна вилікувати ту дівчинку.

— Дайте їй хініну, — порадила Лаліта. — Але всіх ви за один раз не перевезете, не помістяться у човні, треба буде зробити два або три рейси.

— Щастя, що хоч місяць світить, — мовив лоцман Ньєвес на сходах тераси. — Через півгодини буду готовий.

— Іди, Важкий, повідом лейтенанта, що ми вже відпливаємо, — звелів сержант.

Важкий кивнув, побажав доброї ночі й пішов терасою. Щойно він опинився біля вікна, як темна постать відсахнулася й зникла, а тоді з’явилася знову, коли він уже спускався, порипуючи сходами.

— Ходи сюди, Боніфаціє, — покликала Лаліта. — Я познайомлю тебе з сержантом.

Лаліта взяла сержанта під руку, підвела його до дверей. На порозі з’явилася жіноча постать. Сержант став з простягнутою рукою, знічено дивлячись на дві зеленаві іскорки, що світились у напівтемряві; потім невелика темна постать наблизилася до нього, і чиїсь пальці доторкнулися до його пальців, — мені дуже приємно, — і відсмикнулися, — до ваших послуг, сеньйорито. Лаліта всміхалася.

— Я думав, що він такий самий, як ти, — скреготнув зубами Фусія. — Ти сам бачиш, як я жахливо помилився.

— Мене він також трохи ошукав, — сказав Акіліно. — Не підозрював, що Адріан Ньєвес здатний на таке. Мені здавалося, що йому до всього байдуже. Ніхто не помітив, як усе це почалось?

— Ніхто, — відповів Фусія. — Ані Пантача, ані Хум, ані уамбіси. Нехай буде проклята та година, коли ті собаки на світ з’явилися.

— Знову ненависть, Фусіє? — спитав Акіліно.

І тоді Ньєвес побачив його, втиснутого в куток, поміж глиняним глечиком і стіною: великого, волосатого, чорного. Встав з мати, поволі почав шукати довкола: одяг, каучукові пантофлі, мотузка, гарбузові пляшки, кошик з лика — все непридатне. Гігантський тарантул не вилазив з кутка, причаївся, певно, слідкував за ним з-під своїх тоненьких темних ніг, віддзеркалених у червонястому боці глечика. Ньєвес ступив крок уперед, зняв з кілочка мачете, але тарантул не втікав, стежив за кожним його рухом своїми бридкими очицями; червоне черевце пульсувало. Ньєвес навшпиньках підійшов до кутка, вдарив по лякливо скрученому клубку, й почувся немовби тріск сухого листя. Ніг він не зачепив, хутро на них було чорне, довге, шовковисте. Плетений килимок в одному місці був розтятий, весь у чорних і червоних плямках. Ньєвес повісив мачете на місце, але спати не ліг, а став біля вікна, закурив. В обличчя віяв легенький вітерець, доносячи шум і запахи сельви; жариною цигарки він пробував припалити крила кажанів, які кружляли біля металевої сітки.

— Вони ніколи не залишалися самі на острові? — спитав Акіліно.

— Один раз, бо той сучий син захворів, — пригадав Фусія. — Але то ще на початку. Тоді це все не могло ще статися, вони б не зважились, боялися мене.

— Хіба можна чогось боятись дужче від пекла? — розмірковував Акіліно. — Однак люди грішать. Страх не завжди їх стримує, Фусіє.

— Пекла ніхто не бачив, — заперечив Фусія. — А мене вони бачили увесь час.

— Ну то й що? Коли чоловік і жінка хочуть одне одного, то немає сили, яка могла б їх стримати, — сказав Акіліно. — Їх так і пече, немовби вони мають усередині розпечене вугілля. Ти ніколи такого не відчував?

— Жодна жінка не доводила мене до чогось такого, — зітхнув Фусія. — Але зараз відчуваю, старий, зараз відчуваю це. Немовби розпечене вугілля під шкірою, старий.

Праворуч, між деревами, Ньєвес міг розрізнити вогнища, миготіли постаті уамбісів; натомість ліворуч, там, де Хум поставив свою хижку, все потопало в темряві. Вгорі, на тлі блакитного неба, коливалися крони лупун, а місяць вибілював стежку, яка збігала схилом, порослим кущами й папороттю, оминала черепашачий ставок і вела до невеликого пляжу; затока тепер була, мабуть, блакитна, спорожніла. Чи й далі спадає вода в ставку? Чи палі й сітка вже на сухому? Невдовзі видно буде черепах, що повзають по піску з витягнутими до неба, зморщеними шиями й з отупілими, вибалушеними від задухи очима; і треба буде відділяти їхні панцери гострим мачете, краяти біле м’ясо, солити, щоб не гнило від сонця та вологи. Ньєвес відкинув недокурок і хотів задмухнути каганець, коли у двері раптом постукали. Він відсунув засув, і увійшла Лаліта, боса, з волоссям до стегон, удягнута в ітапак — такий, який носять жінки уамбісів.

— Якби мені довелося вибирати, кому з них двох помститися, то я вибрав би її, — розлютився Фусія, — ту сучку. Бо це напевне вона його обкрутила, коли побачила, що я хворий.

— Ти погано з нею поводився, бив її, а в жінок є своя гордість, Фусіє, — мовив Акіліно. — Яка б інша витримала все оте? З кожної подорожі ти привозив собі жінку й безсоромно тішився з нею.

— Думаєш, вона злилася на мене через тих дикунок? — спитав Фусія. — Дурниці, старий. Та сучка розпалилася тому, що я вже не міг спати з нею.

— Краще не треба про це, — сказав Акіліно. — Я знаю, що це тебе дратує.

— Але вони тому й злигалися з Ньєвесом, що я вже не міг спати з нею, — торочив своє Фусія. — Розумієш, Акіліно, яке це лихо, яка це велика біда.

— Я вас не розбудила? — спитала сонним голосом Лаліта.

— Ні, не розбудили, сеньйоро, — відповів Ньєвес. — Добрий вечір. Чим зобов’язаний?

Він зачинив двері на засув, підтягнув штани і схрестив руки на оголених грудях, але одразу ж їх опустив, нерішуче тупцяючи на місці. Нарешті вказав на череп’яний глек, біля якого лежав волохатий тарантул, — я щойно вбив його. Лише тиждень тому заліпив усі дірки, — Лаліта сіла на мату, — але щодня ці тварюки прогризають нові.

— Бо вони голодні, — сказала Лаліта. — Так завжди буває о цій порі року. Одного разу я прокинулась і не могла поворушити ногою, можете собі уявити. Дивлюся — маленька плямка, а потім це місце спухло. Уамбіси змусили мене потримати ногу над вогнем, щоб виступив піт. У мене навіть слід залишився.

Вона підняла поділ ітапаку, і з’явилися стегна, гладенькі, міцні, кольору трави мате. Шрам від укусу скидався на маленьку гусінь.

— Чому ви так злякалися? — спитала Лаліта. — Чому відвертаєтесь від мене?

— Я не боюсь, — знітився Ньєвес. — Але сеньйора гола, а я чоловік.

Лаліта почала сміятись, опустила ітапак і правою ногою водила по маті, замріяно торкаючись її пальцями, п’яткою.

— Сучка, повія і все що найгірше, — погодився Акіліно. — Але я люблю її, і мені все решта байдуже. Вона мені ніби донька.

— Жінка, яка робить таку підлість, коли бачить, що її чоловік здихає, гірша від сучки, гірша від повії, — сказав Фусія. — Немає такого слова, щоб її назвати.

— Здихає? В Сан-Пабло переважно вмирають від старості, а не через хворобу, Фусіє, — зауважив Акіліно.

— Ти зовсім не хочеш мене втішити, лише злостишся, бо я її лаю, — не вгавав Фусія.

— Він казав це при мені, — прошепотів Ньєвес. — Як іще раз з’явишся напівгола, посічу на шматки, зроблю з тебе кров’янку. Хіба ви, сеньйоро, забули?

— А іноді він ще погрожує: віддам тебе уамбісам, виколю тобі очі, — додала Лаліта. — І Пантачі також каже: замордую, не задивляйся на неї. Коли він так погрожує, то нічого не зробить, накричиться, й уся злість минає. Вам прикро, коли він мене б’є, так?

— Більше того, я лютую, — Ньєвес незграбно вдарив рукою по засуву. — Особливо, коли він вас ображає.

— Як ми самі, буває ще гірше. «Е-е, зуби у тебе випадають, е-е, все обличчя в прищах, е-е, тіло вже не таке, як колись, е-е, скоро виглядатимеш, мов старі уамбіски». Принижує мене, як тільки може. Вам прикро це слухати? А Ньєвес: будь ласка, не кажіть більше нічого.

— Але вона вірила тобі, хоча й знала тебе досконало, — мовив Акіліно. — Коли я припливав на острів, Лаліта казала: скоро він мене звідси забере, а якщо в цьому році буде багато каучуку, то ми попливемо до Еквадору й поберемося; будьте такий ласкавий, доне Акіліно, продайте товар по добрій ціні… Бідна Лаліта.

— Вона не втекла раніше лише тому, що чекала, поки я розбагатію, — сказав Фусія. — Ото дурна! Я не одружився з нею, коли вона ще була свіженька, без жодних прищів, а думала, що я одружуся, коли вона вже нікому не могла розігріти кров.

— Адріанові Ньєвесу розігріла, — заперечив Акіліно. — Інакше він не взяв би її з собою.

— А їх теж хазяїн хоче взяти з собою до Еквадору? — спитав Ньєвес. — Він і з ними одружиться?

— Тільки я його дружина, — відповіла Лаліта. — Решта — то служниці.

— Можете казати, що завгодно, але я знаю, що вам це боляче, — зауважив Ньєвес. — Ви були б людиною без серця, якби вам не боліло те, що він приводить у дім інших жінок.

— Він не приводить їх у мій дім, — уточнила Лаліта. — Спить з ними у кошарі, разом з худобою.

— Але живе з ними, не криючись від ваших очей, — сказав Ньєвес. — Не вдавайте, що ви мене не розумієте.

Він озирнувся, щоб поглянути на неї, а Лаліта підсунулася до краю мати і сиділа, підібгавши ноги та опустивши очі. Ньєвес не хотів її образити, він замовк і знову почав дивитися у вікно, його дратувало і те, що вона має їхати з хазяїном до Еквадору, і блакитне небо, і вогнища, і виблискуючі в заростях світлячки, — прошу вибачити мене, я не хотів вас образити, — і Лаліта підвела очі.

— Хіба він не віддає їх тобі, або Пантачі, коли вони йому вже набридають? — спитала вона. — Робиш те саме, що й він.

— Я людина самотня, — пробурмотів Ньєвес. — Чоловік потребує жінок. Чому ви мене порівнюєте з Пантачею, хоча мені й приємно, що ви звертаєтесь до мене на «ти»?

— Вона казилася лише спочатку, коли я був відсутній, — пояснив Фусія. — Дряпала їх, одну з племені ачуала подряпала до крові. Але пізніше призвичаїлась, навіть заприязнилася з дикунками. Вчила розмовляти по-іспанському, теревенила з ними. То не так, як ти собі думаєш, старий.

— І ти ще нарікаєш, — мовив Акіліно. — Тобі б кожен позаздрив. Чи багато знайдеться чоловіків, котрі б так міняли жінок, як ти, Фусіє?

— Але ж то були дикунки, — нагадав Фусія. — Дикунки, Акіліно, з племен агварунів, ачуала, шапра, самі покидьки, чоловіче.

— Вони, мов звірятка, — сказала Лаліта, — прив’язуються до мене. Шкода мені їх — вони так бояться уамбісів. Коли б ти був хазяїном, то поводив би себе так само, як він, зневажав би мене.

— Хіба ви знаєте мене так добре, щоб засуджувати? — заперечив Ньєвес. — Я б таких речей своїй приятельці не робив. А тим більше, якби це були ви.

— Тут жінки швидко в’януть, — сказав Фусія. — Хіба то моя вина, що Лаліта зістарилася? Та й, зрештою, я був би дурний, коли б не скористався з випадку.

— Тому ти викрадав таких молоденьких, га? — напосідав Акіліно. — Хотів, щоб були міцненькі?

— Ну, не лише тому, — відповів Фусія, — я люблю незайманих, як і кожен чоловік. Тільки кляті дикуни не дають їм спокійно дозріти, псують навіть наймолодших, лише одна шапра, яку мені послала доля, виявилась дівчиною.

— Єдине, що мені болить, це спогади про те, якою я була в Ікітосі, — сказала Лаліта. — Білі рівненькі зуби, жодної плямки на обличчі.

— Ви любите краяти собі серце, — зауважив Ньєвес. — Чому хазяїн не дозволяє уамбісам приходити сюди? Бо всі вилуплюють очі, коли бачать вас.

— І ви з Пантачею також, — додала Лаліта. — Але це не тому, що я гарна, а тому, що біла.

— Я завжди був увічливий з вами, — мовив Ньєвес. — Чому ви вважаєте, що я такий самий, як Пантача?

— Ти кращий, ніж він, — запевнила Лаліта. — Тому я й прийшла тебе провідати. У тебе немає лихоманки?

— Пам’ятаєш, якось ти приїхав, а я навіть тебе не зустрів? — спитав Фусія. — Ти знайшов мене в сараї для каучуку. Це було того разу, старий.

— Так, пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Мені здавалося, що ти спиш з розплющеними очима. Я думав, що Пантача почастував тебе своїм відваром.

— А пам’ятаєш, як я впився анісовою горілкою, яку ти привіз? — спитав Фусія.

— Це теж пам’ятаю, — сказав Акіліно. — Ти хотів тоді підпалити хижки уамбісів. Немовби чорт у тебе вселився, я змушений був тебе зв’язати.

— Протягом десяти днів я пробував спати з тією сучкою, але нічого не виходило, — признався Фусія. — Ані з Лалітою, ані з дикунками, здуріти можна було. Я плакав, хотів вкоротити собі віку десять днів підряд і не міг, Акіліно, не міг.

— Не плач, Фусіє, — мовив Акіліно. — Чому ти мені про це не сказав? Може, тебе б тоді вилікували. Ми попливли б до Багуа, лікар зробив би тобі укол.

— Ноги в мене здерев’яніли, старий, — пожалівся Фусія. — Я бив себе по ногах і нічого не відчував, припалював сірниками, а вони як мертві, старий.

— Ну, годі вже. Не треба так сумувати, — сказав Акіліно. — Підсунься трохи до борту, поглянь, скільки тут летючих рибок, цих, електричних. Поглянь, як пливуть вони за нами, як гарно виблискують іскорки в повітрі й під водою.

— А пізніше я вкрився пухирями, старий, — вів далі Фусія. — І вже не міг роздягтись перед тією сучкою. Уяви собі, Акіліно, приховувати це і вдень і вночі, не мати змоги нікому розповісти, самому перейматися усім цим!

Почувся делікатний стук у стіну, Лаліта встала. Підійшла до вікна, обличчям притулилася до металевої сітки і почала гарчати по-агварунському. Ззовні хтось також тихенько загарчав.

— Малий Акіліно хворий, — повідомила Лаліта, — вибльовує усе, що з’їдає. Піду погляну на нього. Якщо вони завтра ще не повернуться, то прийду приготувати тобі обід.

— Хоч би не повернулися, — сказав Ньєвес. — Не треба мені нічого готувати, вистачить, що ви прийдете побачитися зі мною.

— Якщо я кажу тобі «ти», можеш звертатися до мене так само, — запропонувала Лаліта. — Принаймні тоді, коли нікого немає.

— Ми могли б ловити рибок сіткою, якби тільки її мали, — сказав Акіліно. — Хочеш, Фусіє, я допоможу тобі підвестися, щоб ти їх побачив?

— А згодом перейшло на ступні, — скривився Фусія. — І кульгав я, старий, і шкіра злізала з мене, як із змії, тільки в змій виростає нова шкіра, а в мене — ні, в мене — одна величезна рана, Акіліно, це несправедливо.

— Звісно, несправедливо, — сказав Акіліно. — Але, чоловіче, глянь-но краще, які гарні електричні рибки.

Щодня Хуана Бауро й Антонія, виходячи о тій самій годині з Гальїнасери, йшли завжди тією ж самою дорогою. Два квартали по прямій запилюженій вулиці, і вже ринок, де перекупки розстилали під ріжковими деревами свої ковдри й розкладали товари. Біля крамниці «Втіха» — гребені, парфуми, блузки, спідниці, застібки, сережки — Хуана й Антонія звертали ліворуч: за двісті метрів перед ними з’являлася Пласа де Армас, оточена пальмами і тамариндами. Хуана Бауро й Антонія виходили на площу завулком просто перед «Північною зіркою». Дорогою одна рука Хуани Бауро посилала вітання знайомим, друга тримала плече Антонії. На площі Хуана швидко роззиралася довкола, вибирала для дівчини найтінистішу лавку. Якщо дівчина виявляла згоду, праля дрібним кроком верталася додому, відв’язувала свого віслюка, забирала білизну для прання й прямувала в бік річки. Коли ж, навпаки, Антонія настрашено чіплялася за її руки, Хуана сідала біля неї й заспокоювала пестощами, повторюючи своє мовчазне запитання доти, доки дівчина не відпускала її. Праля приходила за нею опівдні, з випраною білизною, іноді Антонія верталася назад верхи на віслюкові. Часто Хуана Бауро заставала дівчину в товаристві якої-небудь добросердної жінки — з нею вона прогулювалась довкола площі; бувало, що чистильник взуття, жебрак чи Хасініто казали пралі: її повели у будинок тих-то чи тих-то, до собору, на бульвар. Тоді Хуана Бауро верталася до Гальїнасери сама, а Антонія з’являлася, коли вже смеркало, приведена за руку служницею якого-небудь добродійного багатія.

Того дня вони вийшли трохи раніше, — Хуана Бауро повинна була віднести парадний мундир до казарм Грау. Ринок був порожній, на даху «Втіхи» дрімали круки. Двірники ще не прийшли, і довкола тхнуло покидьками та сміттям. На спорожнілій Пласа де Армас віяв легкий вітерець, у безхмарному небі сходило сонце. Пісок уже не падав. Хуана Бауро витерла спідницею лаву, торкнулася спокійних рук дівчини, поплескала її по щоці й пішла. Дорогою зустріла дружину різника Ермагенеса Леандро, і вони рушили разом. Сонце здіймалося усе вище, осяваючи високі дахи міських будинків. Хуана йшла скорчена, час від часу потираючи собі живіт, і приятелька: ти, певне, хвора, — а вона: віднедавна спину ломить, особливо зранку. Завели мову про хвороби, про ліки й старість, про важке життя. Потім Хуана попрощалася, зайшла в дім і вийшла, ведучи навантаженого брудною білизною віслюка й несучи мундир, загорнений у старі номери «Екос і нотісіас». До казарм Грау вона попрямувала, оминаючи піски; земля була гаряча, невдовзі під ногами почали шмигати верткі ігуани. Один з солдатів вийшов їй назустріч, — лейтенант гнівається, що ти не принесла мундир раніше. Взяв у неї пакунок, розплатився, і вона подалася в бік річки. Не під Старий міст, де звичайно прала, а на невеликий, круглий пляж, трохи далі від різниці. Там Хуана зустріла двох інших праль, і вони втрьох цілий ранок, стоячи по коліна в воді, прали та розмовляли. Хуана закінчила перша й пішла за Антонією. Тепер на вулицях, залитих сліпучим полуденним сонцем, було повно городян і приїжджих. На площі дівчини не було, ні жебраки, ні Хасініто не бачили її, й Хуана Бауро повернулася до Гальїнасери, то підганяючи віслюка, то потираючи собі живіт. Почала розвішувати білизну, але невдовзі кинула роботу й пішла прилягти на сінник. Коли розплющила очі, пісок уже падав. Бурмочучи, вона поспіхом вискочила надвір; дещо з розвішеної білизни забруднилося. Хуана натягнула над вірьовками тент, закінчила розвішувати білизну, вернулася до кімнати і, пошукавши під сінником, дістала пляшку з ліками. Змочила ганчірку рідиною, задерла спідницю, міцно натерла собі стегна та живіт. Ліки тхнули сечею й блювотиною; Хуана затиснула ніс, чекаючи, поки шкіра висохне. Приготувала трохи поїсти, і коли їла, постукали в двері. Це була не Антонія, а служниця з кошиком білизни. Вони трохи побалакали, стоячи на порозі. Пісок усе падав, піщинок не було видно, але вони лоскотали обличчя та плечі, немов павучачі лапки. Хуана говорила про кольки, про погані ліки, а служниця заперечувала: нехай він дасть тобі інші або поверне гроші. Потім вона пішла, тиснучись до стін, щоб сховатися від піску. Сидячи на сіннику, Хуана промовляла сама до себе: піду в неділю на твоє ранчо, думаєш, як я стара, то мене можна дурити? Від твоїх ліків мені поперек ломить, злодюго. Потім вона прилягла, а коли прокинулася, вже споночіло. Запалила свічку, Антонії ще не було. Вийшла на подвір’я, віслюк нашорошив вуха, заревів. Хуана взяла ковдру,' вже на вулиці накинула на себе; темрява, у вікнах Гальїнасери виднілися каганці, лампи, розпалені печі. Вона йшла швидко, з розплетеним волоссям, біля ринку хтось сказав їй навздогін: привид. Ішла, примовляючи: ти даси мені ще й інші ліки від тієї сонливості, яка постійно мене зморює, або повернеш мені гроші. На площі було мало людей. Вона підходила до всіх, але ніхто нічого не знав. Пісок зараз падав рясно, мерехтів перед очима, і Хуана затуляла рота й носа. Вона оббігла багато вулиць, стукала до багатьох дверей, раз двадцять повторювала те саме запитання, а коли повернулася на Пласа де Армас, то насилу переставляла ноги, тримаючись за стіни. Двоє чоловіків у солом’яних капелюхах розмовляли, сидячи на лавці. Вона спитала, де Антонія, а доктор Педро Севальйос: добрий вечір, доньє Хуано, що ви робите о цій порі на вулиці? І тоді другий чоловік незнайомим голосом:, стільки піску, що аж череп січе. Доктор Севальйос зняв капелюха, подав його Хуані, вона одягла: капелюх був завеликий і закривав їй вуха. Доктор мовив: утома не дозволяє вам говорити, прошу, сядьте на хвилинку, доньє Хуано, розкажіть, будь ласка. А вона: де Антонія? Обидва чоловіки переглянулися, незнайомий сказав: добре було б відпровадити її додому. А доктор: так, звичайно, я знаю куди, ця жінка з Гальїнасери. Вони взяли її під руки, майже несли в повітрі, і Хуана Бауро: чи не бачили ви Антонію, ту, сліпу? І доктор Севальйос: заспокойтеся, доньє Хуано, як тільки дійдемо, ви нам усе розповісте. А другий: що це так смердить? І доктор Севальйос: знахарське зілля, бідна стара.

Хуліо Реатегі витирає чоло, дивиться на перекладача: переклади йому — він завинив перед владою, це дуже погано і за це доведеться дорого заплатити. Галявина в Уракусі мала, трикутна, ліс щільно підступає до неї, гілки та ліани переплітаються над гостроверхими, вигнутими, як качачі хвости, покрівлями хижок на палях. Перекладач гарчить, жестикулює. Хум уважно слухає. Хижок, подібних одна до одної, як близнята, десятка зо два: покрівлі з листя, стінки з пальмових дощок, зв’язаних ліанами, сходинки незграбно видовбані в колодах. Двоє солдатів розмовляють біля хижки, ущерть напханої полоненими уракусами, інші розбивають намети поблизу яру. Капітан Кірога воює з москітами, а дівчинка спокійно стоїть біля капрала Роберто Дельгадо, час від часу поглядаючи на Хума. Вона світлоока, на ще пласких, як у хлопчика грудях, бубнявіють маленькі темні пипки. Тепер говорить Хум, з його синіх губів зриваються різні звуки та плювки. Хуліо Реатегі відсувається, щоб вберегтися від слини, і перекладач: капрал крав, тобто хотів красти, і його побили, пізніше він поїхав звідси, Хум дав йому каное, своє власне, а лоцман утік, Хум каже, що сам бачив, як він стрибнув у воду, сеньйоре. Капрал Дельгадо підступає до Хума: брехня. Капітан Кірога зупиняє його порухом руки. Це брехня, сеньйоре, я плив, щоб побачитися зі своєю родиною в Багуа, хіба став би я витрачати час на крадіжку, та й що я міг би тут вкрасти, мій капітане, якби навіть дуже захотів, ви ж бачите, які злидні в цій Уракусі? А капітан: отже, виходить, що вони того рекрута не вбили. Чи правда, що він кинувся в Мараньйон? Бо колись, чорт забирай, він не загинув, то, значить, дезертирував. Капрал складає два пальці хрестиком і цілує їх: вони вбили його, мій капітане, а щодо крадіжки — це несусвітна брехня. Ми зробили лише невеличкий обшук, шукали той засіб від москітів, про який я вам казав, але вони зв’язали мене й побили кийками; і служника — теж, а лоцмана, напевне, вбили і закопали, щоб ніхто його не знайшов, мій капітане. Хуліо Реатегі посміхається до дівчинки, яка дивиться на нього спідлоба. Перелякана? Зацікавлена? На стегнах у неї пов’язка, а густе, запилюжене волосся легко погойдується, коли вона рухає голівкою; ані на обличчі, ані на руках немає ніяких оздоб, лише на кісточках ніг два карликових гарбузики. А Хуліо Реатегі: чому він не захотів торгувати з Педро Ескабіно, чому не продав йому цього року каучук, як завжди? Переклади йому це, — й перекладач гарчить і жестикулює. Хум слухає, схрестивши руки на грудях, а губернатор манить пальцем дівчинку, щоб підійшла, проте вона повертається до нього спиною, і перекладач: сеньйоре, він каже, що Ескабіно диявол, хай забирається геть, вони ніколи більше з ним не торгуватимуть, ані Уракуса, ані Чікаїс, жодне селище агварунів, бо скупник їх обманює, сеньйоре. А Хуліо Реатегі: що ж уракуси робитимуть з каучуком, який не хочуть продавати хазяїну Ескабіно, — він і далі лагідно дивиться на дівчинку, — і що вони робитимуть зі шкурами? Переклади це. Перекладач і Хум гарчать, плюються, жестикулюють: тепер Реатегі стежить за ними, трохи нахилившись у бік агваруна, а дівчинка ступає крок уперед і дивиться на чоло Хума: рана спухла, але вже не кривавить, праве око дуже запливло. І Хуліо Реатегі: кооператив? Такого слова, синку, немає в мові агварунів, невже він сказав кооператив? А перекладач: сказав це по-іспанському, сеньйоре, — і капітан Кірога: так, я також чув. Що це за історія, сеньйоре губернатор? Чому вони вже не хочуть торгувати з Педро Ескабіно? Звідки вони це взяли, щоб плисти до Ікітоса продавати каучук, якщо навіть не знають, що це таке — Ікітос? Хуліо Реатегі замислено знімає шолом, пригладжує волосся, дивиться на капітана: вже років з десять, капітане, Педро Ескабіно привозив їм тканини, рушниці, ножі, все необхідне для того, щоб іти в ліс добувати каучук, і їхав назад. Потім Ескабіно повертався, вони віддавали йому те, що зібрали, а він розраховувався з ними харчами та іншими товарами, яких вони потребували; цього року вони також отримали завдаток, але не схотіли нічого йому продати. Ось така історія, капітане. Солдати, які розбивали намети, підходять, один простягує руку, доторкується до дівчинки, та відстрибує, гарбузики торохкотять, і капітан: ага, ось воно як, довір’ям зловживають, а я про це не знав, побили військового, ошукали цивільного, нічого дивного, якщо вони й справді того рекрута вбили. А губернатор: тримайте її, бо втече. Троє солдатів біжать за дівчинкою, яка, однак, вислизає від них. Нарешті хапають її посеред галявини, підводять до губернатора, той гладить її рукою по обличчю, — в неї жвавий погляд і щось миле в жестах, вам не здається, капітане? Шкода, що ця дівчинка мусить зростати у таких умовах. І капітан: авжеж, доне Хуліо, погляньте лишень, які в неї зелені очі, — а той: це що, Хумова донька? Нехай перекладач запитає, — і капітан: та й животик у неї не здутий, як у цих дітей, які ковтають тут стільки паразитів. А капрал Роберто Дельгадо: така маленька й гарна на вигляд, давайте зарахуємо її в роту, сеньйоре капітан. Солдати сміються: чи це його донька? І перекладач: ні, сеньйоре, вона навіть не уракуска, але також і не агварунка, народилася в Пато Хуачана, так він каже. Хуліо Реатегі підкликає двох солдатів: відведіть її до намету й обережно з нею, ніяких забав. Один з солдатів бере дівчинку за руку, і вона без опору дає себе вести. Хуліо Реатегі повертається у бік капітана, який знову змагається з незримими, швидше уявними летючими ворогами, — тут були такі, що називали себе вчителями, капітане. Втерлися у племена немовби для того, щоб учити дикунів іспанської мови, і зараз ми бачимо результати — капрала побили, завдали збитків Педро Ескабіно. Чи ви, капітане, уявляєте собі, що б то було, коли б усі дикуни вирішили дурити скупників, які дають їм завдаток? Капітан поважно й глибокодумно чухає рукою підборіддя: фінансова катастрофа? Губернатор киває головою: ті зайди завжди сіють заворушення. Колись уже приїжджали сюди чужоземці, англійці, під виглядом ботанічної експедиції; побували в сельві, вивезли з собою насіння каучукового дерева, і одного чудового дня світ був заполонений каучуком з англійських колоній, дешевшим від перуанського та бразільського; це було лихо для Амазонії, капітане. А той: чи правда, сеньйоре, що в Ікітосі торговці каучуком запалювали банкноти й прикурювали від них сигари? Хуліо Реатегі всміхається: мій батько тримав кухаря для своїх собак, уявіть собі, — і капітан сміється, солдати теж сміються, тільки Хум лишається поважним і зі схрещеними руками час від часу поглядає на хижку, повну ув’язнених уракусів, Хуліо Реатегі зітхає: тоді працювали мало і заробляли багато, а тепер за мізерний зиск потрібно платити власною кров’ю й до того ж доводиться змагатися з такими ось людьми, розв’язувати такі дурні проблеми. І капітан, споважнівши: доне Хуліо, ви ж бачите, що в Амазонії життя суворе, — а Реатегі, раптово суворим голосом, до перекладача: агваруни не повинні продавати каучук в Ікітосі, вони повинні виконати свої зобов’язання; ті чужинці ошукали їх, нехай вони забудуть про кооператив і подібні дурниці. Хазяїн Ескабіно повернеться, нехай торгують з ним як завжди, переклади їм це. І перекладач: надто швидко, сеньйоре, повторіть повільніше, — а капітан: тобі ясно сказано, не мороч голови.

І Хуліо Реатегі: байдуже, капітане, я зроблю йому таку приємність. Перекладач гарчить, жестикулює, Хум слухає, дме легкий вітерець, тихенько шелестить листя, чути сміх — це дівчинка й солдати бавляться біля наметів. Капітанові уривається терпець: скільки це ще триватиме? — трусить Хума за плече, — ти зараз не зрозумів, насміхаєшся з нас? Хум підводить голову, дивиться здоровим оком на губернатора, вказує на нього рукою, потім гарчить, і Хуліо Реатегі: що він сказав? А перекладач: лається, сеньйоре, ти, каже, диявол, сеньйоре.

У коридорі не було нікого, лише знизу долинав шум. Лампа, що висіла під стелею, була обгорнута в блакитний целофан і осявала блідим, немов досвітнім світлом, збляклі шпалери на стінах та ряд однакових дверей. Хосефіно підійшов до перших, прислухався, потім — до других; за третіми хтось сопів, легенько порипувало ліжко, Хосефіно постукав, і почувся голос Дикунки: хто там? — а тоді незнайомий чоловічий голос: у чім річ? Хосефіно побіг у глиб коридора, де панувала напівтемрява. Стояв там, причаївшись у кутку. Невдовзі забряжчав ключ, у блакитному світлі з’явилося чорне волосся, з-під долоні, приставленої до лоба, блиснули зелені очі. Хосефіно вислизнув з кутка й помахав рукою. Через кілька хвилин у коридор вийшов чоловік без піджака і, наспівуючи, почав спускатися сходами. Хосефіно ввійшов до кімнати. Дикунка саме застібала на собі жовту блузку.

— Літума приїхав сьогодні ввечері, — повідомив Хосефіно, немовби віддавав якийсь наказ. — Він унизу, разом з братами Леон.

Дикунка здригнулася всім тілом, її руки на мить заклякли між гудзиками. Проте вона не відвернулась і не сказала жодного слова.

— Не бійся, — заспокоїв її Хосефіно. — Літума нічого тобі не зробить. Він усе вже знає, і його це не цікавить. Зійдемо разом.

Вона знову промовчала й далі застібала блузку, але зараз так повільно, як тільки могла, незграбно крутячи кожен гудзик, перш ніж застібнути його, немовби пальці задерев’яніли від холоду. Однак обличчя в неї спітніло, блузка просякла вологими плямами на плечах і під пахвами. Кімнатка була маленька, без вікон, освітлена лише однією червонястою лампочкою. Хосефіно сягав головою мало не до стелі з гофрованої бляхи. Дикунка одягла кремову спідницю, якийсь час вовтузилася з «блискавкою», доки вона врешті не піддалася. Хосефіно нахилився, взяв з підлоги білі туфлі на високих підборах, подав їх Дикунці.

— Пітнієш зі страху, — сказав він. — Витри обличчя. Нема чого боятися.

Він пішов зачинити двері, а коли повернувся, Дикунка дивилася йому в очі не кліпаючи, з напіврозтуленими вустами, і ніздрі в неї тремтіли, немовби їй важко було дихати або ж вона раптово вловила якийсь сморід.

— Він п’яний? — за хвилину спитала Дикунка наполоханим, тремтячим голосом, рвучко витираючи обличчя серветкою.

— Трохи, — відповів Хосефіно. — Ми святкували його повернення у братів Леон. Він привіз добре піско з Ліми.

Вони вийшли. Дикунка поволі йшла коридором, однією рукою спираючись на стіну.

— Просто не віриться, що ти все ще не звикла до підборів, — сказав Хосефіно. — А може, це від хвилювання, га, Дикунко?

Вона не відповіла. У слабкому блакитному світлі її прямі й важкі вуста були подібні до стиснутого кулачка, обличчя затвердло, немовби вилите з металу. Вони спускалися сходами, а їм назустріч здіймався тютюновий дим і алкогольні випари. Коли внизу вималювалася зала, темна, галаслива, переповнена, Дикунка зупинилась, перегнулася ледве не навпіл через поручні, очі її розширились і з якимсь диким блиском забігали по невиразних постатях. Хосефіно вказав їй на бар:

— Онде, біля стойки, ті, що підіймають тост. Не впізнаєш його, бо він дуже схуд. Між арфістом і братами Леон, в костюмі з іскоркою.

Випроставшись, учепившись за поручні, Дикунка завмерла, обличчя її було наполовину закрите волоссям, неспокійний, з присвистом віддих підіймав груди. Хосефіно взяв її попід руку, і, пірнувши між стовплених пар, немовби в мутну водоверть, вони почали пробивати собі дорогу крізь задушливу товщу спітнілих людських тіл, смороду й невиразного гамору. Барабан і тарілки Боласа вибивали корридо, часом трохи голосніше вступала гітара Молодого Алехандро, і музика пожвавлювалася, та коли змовкали струни, вона ставала знову неритмічною, похмуро войовничою. Вони виринули з натовпу навпроти бару. Хосефіно відпустив руку Дикунки; Чунга випросталася в своєму кріслі-гойдалці, чотири голови повернулися, щоб поглянути на прибулих, і вони зупинились. Брати Леон, здавалося, були веселими, дон Ансельмо мав скуйовджене волосся, окуляри зсунулись на ніс. Рот Літуми, повний слини, скривився, одна рука намацувала стойку бару, щоб поставити склянку, очиці втупилися в Дикунку, друга рука механічно пригладжувала волосся. Нарешті він намацав стойку, відіпхнув Мавпу, і всім тілом посунувся вперед, але, ступивши крок, захитався, як дзига, що втратила силу обертання, і ошелешено витріщив очі; брати Леон підхопили його, коли він уже падав. Вираз обличчя не змінився, Літума далі дивився на Дикунку, глибоко дихав і, лише коли підійшов до неї, обважнілий, заслинений, підтримуваний братами Леон, злегка опираючись їм, болісний усміх з’явився на його обличчі, підборіддя затремтіло. Радий, маленька, бачити тебе, — і гримаса перекривила все обличчя, в очицях вимальовувався непідробний сум. Я теж радію тобі, Літумо, — сказала Дикунка, а він, хитаючись, повторив: радий, маленька, бачити тебе. Брати Леон і Хосефіно оточили свого приятеля, в його очах раптово з’явився блиск, ніби від якоїсь щасливої думки, і Літума, нахилившись до Хосефіно: привіт, брате, — впав у його обійми, — що за радість побачити тебе, брате. Стояв так, обіймаючи Хосефіно, белькочучи щось незрозуміле, видаючи час від часу глухий рик, але коли відпустив його, здавався вже спокійнішим — очі тепер не виказували нервової напруги, гримаса не спотворювала обличчя, і врешті він посміхнувся. Дикунка була спокійна — руки складені на спідниці, обличчя сховане за чорними, блискучими пасмами.

— От ми й зустрілися, китаяночко, — сказав Літума вже зовсім не затинаючись, зі щораз ширшою посмішкою. — Ходи сюди, давай вип’ємо, треба відсвяткувати моє повернення, я непереможний номер чотири.

Дикунка підступила до нього на крок, труснула головою, відкинула волосся, і в її очах засвітилися два зелених вогники. Літума простягнув руку, обійняв Дикунку за плечі й підвів її до бару, де панували ліниві зухвалі очі Чунги.

Дон Ансельмо, хоч і поправив собі окуляри, але підсліпувато водив руками в повітрі, а коли натрапив на Літуму й Дикунку, почав по-батьківському лагідно їх поплескувати, — оце, люди добрі, мені до вподоби.

— Ніч зустрічей, любий дідуню, — мовив Літума. — Ви бачите, як гарно я себе поводжу. Налий склянки, Чунго, Чунгіто, і випий з нами.

Він спорожнив склянку одним духом і засопів. Його обличчя було мокре від слини і піни, що капали на брудні вилоги піджака.

— Ну й серце ж у тебе, братику! — вигукнув Мавпа. — Величезне, як сонце!

— «Душа, серце і життя», — сказав Літума. — Я хочу почути цей вальс. Доне Ансельмо, зробіть мені таку ласку.

— Так, власне, не слід забувати про оркестр, — нагадала Чунга. — Публіка уже протестує, вимагає вас.

— Облиш його, нехай трохи побуде з нами, Чунгіто, — пролунав голос Хосе, солодкий, аж липучий, і тремтливий. — Нехай цей великий артист вип’є з нами кілька скляночок.

Але дон Ансельмо, обмацуючи стіни й човгаючи ногами, вже подибав у куток, де сиділи музиканти. Літума знову пив, обіймаючи Дикунку і не дивлячись на неї.

— Заспіваймо гімн, — сказав Мавпа. — Серце в тебе, як сонце, братику!

Чунга також почала пити. Її байдужі, тьмяні, напівмертві очі дивилися на непереможних і Дикунку, на темну масу чоловіків і повій, які кружляли по залу поміж куп сміття, на пари, що підіймалися сходами, і на групки, розпорошені по кутках. Хосефіно, спершись ліктями на стойку бару, не пив; він дивився спідлоба на братів Леон, які цокалися склянками. Потім забриніли арфа й гітара, вдарив барабан і тарелі, пари стрепенулися. Очиці Літуми спалахнули від захвату.

— «Душа, серце і життя». Ах, ці вальси, повні спогадів. Ходімо танцювати, китаяночко.

Він потягнув Дикунку за собою, так само не дивлячись на неї, й вони загубились у натовпі тіл і тіней; брати Леон підспівували, відбиваючи ритм руками. Спокійний, холодний погляд Чунги тепер був прикутий до Хосефіно, немовби хотів заразити його своїми безмежними лінощами.

— Що за диво, Чунгіто, — здивувався Хосефіно. — Ти п’єш?!

— Але ж тобі й страшно, — зауважила Чунга, і за мить насмішкувата іскорка майнула в її погляді. — Ну й наполохався ж ти, непереможний.

— Нема чого боятися, — сказав Хосефіно. — Бачиш, як я дотримав слова, не було жодного скандалу.

— Не можеш подолати того страху, — неохоче засміялася Чунга. — В тебе навіть голос тремтить, Хосефіно.

Сержант, звісивши голі ноги, сидів на сходах караульного посту, а довкола все хвилювалося — лісисті узгір’я, капірони на площі Санта-Марія де Ньєва, навіть хатини під поривами теплого, з посвистом вітру ходили ходором. Містечко поринуло в непроникну темряву, жандарми хропли голяка під москітними сітками. Сержант курив цигарку й затягувався вже останній раз, коли раптом із-за очерету тихо виплив, винесений водами Ньєви, човен з куренем, що, як копиця, бовванів на кормі. Туману не було, і з посту видно було пристань, яскраво освітлену місяцем. Якась постать вистрибнула з човна, пробігла між приколів, зникла в темряві площі й за хвилину з’явилася знову, біля самого посту. І тоді сержант уже міг розпізнати обличчя Лаліти, її рішучу ходу, сильні руки, які рухалися в такт ході. Він підвівся трохи, почекав, поки вона дійде до сходів.

— Добрий вечір, сержанте, — привіталася Лаліта. — Як чудово, що ви не спите.

— Я на варті, сеньйоро, — мовив він. — Добрий вечір, і прошу мене пробачити.

— За те, що ви в трусах? — засміялася Лаліта. — Прошу, не переймайтеся цим, хіба ж дикуни не ходять зовсім голі?

— За такої спеки вони мають рацію. — Сержант сором’язливо притулився до поручнів. — Але ось москіти бенкетують, упиваються нашою кров’ю, у мене все тіло горить.

Лаліта стояла, трохи відкинувши голову назад, світло лампи біля входу падало на її вкрите прищиками обличчя, а розпущене волосся, яке куйовдив вітер, вкривало її плечі, немов пальмовий плащ із найтонших волокон ягуа[23].

— Ми пливемо до Пато Хуачана, на день народження, — повідомила Лаліта. — Святкування почнеться з самого ранку, а ми не змогли раніше вибратися.

— Доброго вам відпочинку, — побажав сержант. — Будь ласка, випийте там по скляночці за моє здоров’я.

— Ми й дітей узяли з собою, — сказала Лаліта. — Але Боніфація не схотіла поїхати. Ще не може позбутися того страху перед людьми, сержанте.

— Що за дурна дівчина! — стенув плечима сержант. — Адже тут рідко випадає нагода повеселитись.

— Ми будемо там аж до середи, — вела далі Лаліта. — Якщо б та бідолашка потребувала чогось, чи не могли б ви їй допомогти?

— Дуже радо, сеньйоро, — погодився сержант. — Тільки ж ви самі бачили, я гостював у вас тричі, та вона навіть до дверей не підійшла.

— Жінки дуже вередливі, — не вгавала Лаліта. — Хіба ви ще не помітили? Зараз, коли вона залишилась сама, як палець, немає іншого виходу. Я попрошу вас зазирнути завтра.

— Із задоволенням, — мовив сержант. — Ви знаєте, коли з’явився човен, я подумав, що то корабель-привид, Той, що зі скелетами, які викрадають і забирають з собою нічних волоцюг. Я ніколи не був забобонним, але тут заразився від місцевих.

Лаліта перехрестилась і порухом руки наказала йому замовкнути, — сержанте, ви ж знаєте, що ми подорожуватимемо вночі, як можна говорити про таке? Значить, до середи? Адріан просив передати вам вітання. Вона подалася геть, а сержант, почекавши, доки маленька постать знову вималюється поміж пальмами й стрибне в човен, пішов до приміщення, щоб вдягтися. Ну, друже, поле діяльності тобі підготовлене! Він одяг сорочку, штани й черевики, мимохіть прислуховуючись до спокійного дихання жандармів, — човен, мабуть, уже пливе в бік Мараньйону серед каное та баркасів, а на кормі стоїть Адріан Ньєвес, орудуючи веслом. Ці жителі сельви подорожують із власним домом, зі всіма пожитками так, як той старий Акіліно; невже він провів близько двох десятків років на річках, що за дивні звичаї? Розлігся гуркіт мотора, який приглушив тріпотіння крил нічних птахів, різний шурхіт та цвіркотіння цикад, потім поволі стих, віддаляючись, а лісові голоси почали озиватись один за одним і знову заполонили ніч. Із цигаркою в зубах, у сорочці з засуканими рукавами сержант зійшов східцями, роздивився довкола й рушив у бік лейтенантового будиночка. Крізь металеву сітку глухо долинало хропіння. Сержант швидко подався стежкою; серед невиразних звуків світилися очі пугачів чи сов, прискорену, дражливу мелодію вели цвіркуни. Він відчував на своїй шкірі таємниче лоскотання, гострі уколи колючок і рухався далі, топчучи молоді тріскотливі пагони, сухе листя, яке з шелестом розсипалося під його ногами. Коли дістався до хижки лоцмана Ньєвеса, озирнувся: прозора біляста імла огортала містечко, але на вершині пагорба виразно блищала головна будівля місії, полискуючи білими стінами та цинковим дахом, видно було також фронтон каплиці, її тонку сіру вежу, яка вгороджувалася в блакитну безодню неба. Ліс, що стіною оточував Санта-Марія де Ньєву, монотонно бринів нескінченним горловим позіханням, а в калюжі, куди забрів сержант, теплі, желеподібні п’явки крадькома терлися об його литки. Він нахилився, змочив чоло, піднявся сходами. Всередині хижки панувала темрява, від підгнилих паль тягнуло міцним, іншим, ніж лісовий, запахом, немовби від решток їжі чи від падла. На фермі загавкав собака. Хтось міг стежити за сержантом згори, заховавшись під покрівлею, а з-поміж деренчливих світлячків двоє могли бути очима жінки. Мантач він чи ні? Куди й поділася його відвага? Сержант перебіг терасу навшпиньках, озираючись вусібіч, собака вдалині заходився гавкотом. Завіска на вікні була засмикнута, з чорного отвору дверей долинав густий, кислий запах.

— Це я, сержант, — гукнув він. — Вибачте, що буджу вас.

В хижці почувся якийсь приглушений, швидкий рух, може, оклик, і знову тиша. Сержант дійшов до порога, засвітив ліхтарик: маленька жовта пляма світла нерівномірно ковзала по глиняних глечиках, кукурудзяних качанах, горнятках, відрах з водою. Доне Адріан, ви тут? Я повинен з вами побалакати, доне Адріан. Поки сержант бурмотів, бліда пляма світла, схожа на маленький місяць, підіймалась по стіні, вириваючи з темряви полиці, повні порожніх бляшанок, повзала по балках, неспокійно перестрибувала від загаслого каганця до весел, від ковдр до клубка мотузок і раптом ковзнула по схиленій голові, по благально складених руках. Добрий вечір, а дона Адріана немає? Тьмяне світло, затримавшись на скоцюрбленій жінці, тремтіло на її нерухомих стегнах. Чому ти вдаєш, що спиш? Я ж бо звертаюся до тебе, але чому ти не відповідаєш? — він ступив ще два кроки, голова її схилилася нижче, — не треба так, сеньйорито. Шкіра в неї була такою ж світлою, як отой маленький місяць, що ковзав по ній; яскравого кольору ітапак вкривав її тіло від колін до шиї. Я вмію поводитися з людьми, не бійся, хіба я прийшов сюди, щоб красти? Сержант витер рукою чоло, місяць шалено затремтів, і жінка в темряві зникла, а жовтавий місяць знову намацав її, освітлюючи ноги, ступні. Вона лежала в тій самій позі, але тепер напружене тіло почало тремтіти, коротко й уривчасто здригатись. І сержант: я не злодій, маю платню, дім, харчі, мені не потрібно нікого обкрадати, і я не хворий. Чому сеньйорита така? Ану ж бо, встань, я хочу лише трохи порозмовляти з тобою, щоб краще познайомитися, гаразд? Він підступив ще на два кроки і сів навпочіпки. Вона перестала тремтіти, заціпеніла, не чутно було навіть дихання. Та не бійся мене, — і сержант обережно простягнув руку, щоб погладити її волосся, — не треба лякатися, маленька, — кінчиками пальців доторкнувся до жорсткого волосся, але раптом його щось ударило, і сержант, мацаючи руками в темряві, упав, немов відкинутий пружиною. На мить промінь ліхтарика освітив постать, що перебігала поріг, і на терасі під квапливою ходою рипнули дошки. Сержант вибіг за нею. Вона стояла на іншому боці тераси, перехилившись через поручні й крутячи головою, як шалена. Крихітко, лише не кидайся в річку, — сержант послизнувся, — о чорт! — побіг далі, — що ти ще вбила собі в голову, ходи сюди, маленька, — вона й далі тремтіла, ритмічно вдаряючись об поручні, схожа в своєму очманінні на комаху, що билась крильцями біля скла лампи. Вона не кинулася в річку, не відповіла йому, але, коли сержант схопив її за плечі, повернулась і, як дика кішка, стрибнула на нього. Крихітко, чому ти дряпаєшся? — стіни й поручні почали тріщати, — чому ти кусаєшся? — притлумлювати і глухе сапання двох тіл, — навіщо ти мене дряпаєш, маленька? — і неспокійний, благальний голос жінки. Сержант увесь просяк потом, віддихи лісу обдавали його гарячими хвилями. Йому нарешті вдалося схопити її за руки, він усім тілом притиснув її до стіни і раптом повалив на підлогу, впавши разом з нею, — не вдарилася, дурненька? На підлозі вона боронилася слабіше, але стогнала голосніше, а сержант розпалився, — маленька, маленька, — лаявся крізь зуби, ну от, бачиш, розбійнице, як ти мене розпалила, — під його тілом її тіло ще звивалося, але вже навзаєм. Коли сержант шарпнув ітапак, вона здригнулася, стала пручатись, проте згодом, коли він почав пестити її мокрі плечі, груди й стегна, заспокоїлась, — я зшаленів через тебе, ти мені повсякчас снишся, від першого дня, дурненька, чому ти втікала, адже тобі також хочеться? Вряди-годи вона схлипувала, але вже не боронилася, лежала напружена і вперто стискала стегна, — дурненька, крихітко, навіщо ти це робиш, ну, приголуб мене трохи, і сержант впився губами в її стиснуті вуста, усе його тіло здригалося, підіймалось і опускалось, — маленька, що ти робиш, чому не хочеш розтуляти вуст, розвести стегон, ой дитинко, ти мені снишся від першого дня. Потім сержант затих, відірвався від її стиснутих вуст і простягнувся на дошках горілиць, важко віддихуючи. Коли він розплющив очі, вона стояла, дивилася на нього двома зеленими вогниками — в її погляді була не ворожість, а скоріше — здивування. Спираючись на поручні, сержант підвівся, простягнув руку, і Боніфація дозволила йому торкнутися свого волосся та обличчя. Ой крихітко, що ти зі мною зробила, дурненька, замордувала мене, — і він раптово притягнув її до себе, поцілував. Вона не опиралася, за хвилину її руки сором’язливо і якось утомлено обняли сержанта за плечі. Скажи, крихітко, ти ніколи досі не знала чоловіка? Вона злегка вигнулася, стала навшпиньки, притулила вуста до сержантового вуха: досі не знала, мій володарю, ні.

— Ми були на річці Апага, там уамбіси знайшли якісь сліди, — мовив Фусія. — І я дав тим сучим синам одурити себе. Поганці казали — треба наздогнати їх, вони напевне навантажені каучуком, ідуть здати те, що назбирали протягом року. Я послухав їх, і ми пішли по сліду, але ті сучі діти не каучук шукали, а лише бійки.

— Такі вже уамбіси, — зауважив Акіліно. — Ти ж повинен був знати їх добре, Фусіє. І таким чином ви зустрілися з шапрами?

— Авжеж, на березі Пусаги, — відповів Фусія. — В них не було ані кульки каучуку; перш ніж ми підпливли до берега, вони вбили одного з наших уамбісів. Решта розлютилась, і не було сили їх стримати. Ти не уявляєш собі, Акіліно.

— Чудово уявляю, вони повинні були вчинити там страшну різанину, — мовив Акіліно. — Уамбіси серед язичників наймстивіші. Багатьох убили?

— Ні, майже всі шапри встигли втекти до лісу, — відказав Фусія. — Коли ми дісталися туди, там було лише дві жінки. Одній відрізали голову, а інша та, яку ти знаєш. Але це не було такою легкою справою — привезти її на острів. Я мусив витягти револьвера, бо вони хотіли її вбити. Ось так почалася історія з шапрою, старий.

Припливло двоє уамбісів? Лаліта побігла до селища разом з малим Акіліно, який тримався за її спідницю. Жінки плакали і вили: одного забили на Пусазі, хазяйко, шапри поцілили його отруєною стрілою. А хазяїн і решта? Їм нічого не сталося, вони прибудуть дещо пізніше, бо пливуть повільно, — везуть дуже багато майна, яке забрали у агварунів на Апазі. Лаліта не повернулася до хижки, лишилась у затінку лупун і дивилася на озеро, на гирло протоки, чекаючи, доки з’являться човни. Змучена чеканням, вона почала кружляти по острову, Акіліно й далі тримався за її спідницю. Вони обійшли черепашачий ставок, три хатини білих, селище уамбісів. У дикунів уже минув ляк перед лупунами, вони жили поміж цими деревами, доторкувалися до них. Родичі забитого й далі плакали, качалися по землі. Малий Акіліно побіг до бабусь, які сплітали пальмове листя. Слід замінити покрівлі, твердили вони, бо піде дощ і заллє нас.

— Скільки років могло бути тій шапрі, коли ти привіз її на острів? — спитав Акіліно.

— Зовсім дівчинка, років дванадцять, — відповів Фусія. — І така свіженька, Акіліно, ніхто до неї ще не торкався. Та й поводилась не як звірятко, відповідала на ласку, а пестлива була, як щеня.

— Бідна Лаліта, — мовив Акіліно. — Уявляю, яку вона скорчила гримасу, коли побачила тебе з дівчиськом, Фусіє.

— Не співчувай тій суці, — вигукнув Фусія. — Єдине, за чим я шкодую, це те, що надто мало зі мною настраждалася ця невдячна хвойда.

Вони були хижі, кровожерні? Можливо, але добрі до малого Акіліно. Навчили його вистругувати стріли й гарпуни, дозволяли йому забавлятися загостреними палицями, які вони потім змочували отрутою кураре. Можливо, до деяких речей у них душа не лежить, але саме вони, а не хто-небудь інший, будували хижки, викорчовували ліс, плели ковдри, привозили їжу, коли в дона Акіліно закінчилися консерви. А Фусія: це щастя, що вони дикуни і думають лише про бійки та помсту, бо якби треба було ділитися з ними прибутками, то мали б ми тоді клопіт. І Лаліта: якщо ми одного чудового дня розбагатіємо, то завдяки уамбісам.

— Коли я був ще хлопчаком, у Майобамбі ми збивались у ватагу й ходили чигати на жінок з племені ламістів, — сказав Акіліно. — Іноді яка-небудь віддалялась, і тоді ми всі кидалися на неї, не дивлячись навіть, стара вона чи молода, гарна чи бридка. Але з дикункою це далеко не те саме, що з білою.

— З цією у мене було не так, як з іншими, старий, — заперечив Фусія. — Я любив не лише переспати з нею, а й полежати спокійно в гамаку, розсмішити її. І шкодував, що не знаю мови шапрів, бо ми могли б з нею побалакати.

— Чорт забирай, Фусіє, ти посміхаєшся? — здивувався Акіліно. — Пригадуєш її і вже з того задоволений. Що ж ти хотів їй сказати?

— Будь-що, — відповів Фусія. — Як тебе звати, повернися спиною до мене, засмійся ще раз. Або щоб вона питала про моє життя, а я б їй розповідав.

— Ну й ну, старий, — похитав головою Акіліно. — Закохався в дикунку.

Спочатку жінки поводилися так, немовби її не бачили або як би її не існувало. Лаліта проходила поруч, а вони й далі тіпали листя чамбіри, витягували волокна, не підводячи голів. Пізніше жінки почали озиратися й посміхатись до неї, але не озивалися, коли вона заводила з ними мову, і Лаліта сушила собі голову, чи вони не розуміють її, а чи Фусія заборонив їм з нею розмовляти? Однак з малим Акіліно вони бавилися; якось одна уамбіска підбігла до них і вдягла на Акіліно намисто з зернят та мушлів — це була та сама уамбіска, що пізніше пішла геть, не попрощавшись, і більше вже не повернулась. А Фусія: це, власне, є у них найгірше, приходять і йдуть, коли їм заманеться, повертаються через кілька місяців, немовби нічого й не сталося. Нема нічого гіршого, Лаліто, ніж мати справу з дикунами.

— Бідолашна панічно їх боялася. Коли підходила якась уамбіска, вона кидалась до моїх ніг і, тремтячи всім тілом, чіплялась за мене, — сказав Фусія. — Уамбісів боялася більше, ніж диявола, старий.

— Можливо, жінка, яку вбили на Пусазі, була її матір’ю, — висловив припущення Акіліно. — Зрештою всі дикуни ненавидять уамбісів. Бо вони занадто пихаті, усіма гордують, і немає таких розбійників, як вони.

— Я віддаю їм перевагу над іншими, — мовив Фусія. — Не лише тому, що вони допомогли мені. Я люблю їхню вдачу. Ти чув коли-небудь, щоб якийсь уамбіс був служником чи наймитом? Вони не дозволяють білим експлуатувати себе. Люблять лише полювати і воювати.

— Тому їх усіх і винищать до ноги, навіть одного на показ не залишиться, — сказав Акіліно. — Але ти, Фусіє, експлуатував їх, скільки заманеться. Всі розбої, які вони чинили на Мороні, Патасі й Сантьяго, були задля твого збагачення.

— Я діставав їм карабіни, вів на ворогів, — не здавався Фусія. — Вони вбачали в мені не хазяїна, а спільника. Цікаво, що уамбіси зробили з тією шапрою? Певне, забрали її в Пантачі.

Родичі померлого без угаву плакали, колючи себе до крові гострими колючками, — хазяйко, від цього стає легше, разом з поганою кров’ю виходять жалі й страждання. А Лаліта: можливо, це правда: колись, як страждатиму, штрикну себе гострою колючкою й побачу тоді. Раптом усі, чоловіки та жінки, встали й побігли у бік урвища. Почали видиратися на дерева, вказуючи одне одному на озеро. Вже пливуть? Так, від гирла річки виплив головний човен — керманич, Фусія, багато вантажу, а за ним другий — Пантача, Хум, ще вантаж, уамбіси та лоцман Ньєвес. І Лаліта: поглянь, Акіліно, скільки каучуку, ти ніколи не бачив стільки, бог нам у поміч, ми швидко розбагатіємо й поїдемо до Еквадору, — малий Акіліно верещав від радості, — невже зрозумів? А того уамбіса, якого вбили, шкода.

— Він залишився без жінки і без хазяїна, — зітхнув Фусія. — Мабуть, той бідолаха мене скрізь шукав, мабуть, плакав і побивався за мною.

— Нема чого тобі жаліти Пантачу, — сказав Акіліно. — Для нього вже немає ліків, ті відвари довели його до шаленства. Певно, він і не помітив, що ти відплив. Коли останній раз я був на острові, він не впізнав мене.

— А як ти гадаєш, хто мене годував, коли ті паскуди повтікали? — спитав Фусія. — Пантача готував їжу, ходив на полювання, ловив рибу, робив для мене все. Я вже підвестися не міг, старий, а він цілоденно чергував біля мого ліжка, як той пес. Він навіть плакав, старий, можу тобі присягнути.

— Я теж колись пив той відвар, — сказав Акіліно. — Але Пантача вже не знає упину і скоро помре.

Уамбіси вивантажували чорні кулі каучуку, бродячи поміж човнами. Лаліта махала до них з урвища рукою, і раптом з’явилася вона, не уамбіска і не агварунка, одягнена немовби на свято — зелені, жовті, червоні коралі, пір’я на голові, довгі сережки у вухах, ітапак з чорними візерунками. Уамбіски, що стояли над урвищем, також дивилися на неї. Шапра? — перешіптувались вони, — шапра? А Лаліта схопила Акіліно, бігцем повернулася до хижки й сіла на сходах.

Вони запізнювались. Здалеку було видно уамбісів з кулями каучуку на плечах і Пантачу, який розвішував на сонці шкури. Врешті прийшов лоцман Ньєвес з капелюхом у руці, — ми далеко запливли, хазяйко, потрапили у водоверть, тому подорож тривала так довго. А вона: більше місяця. На Пусазі вбили одного уамбіса, я вже знаю, мені розповіли ті, що припливли вранці. Лоцман одяг капелюх і рушив до своєї хижки. Пізніше з’явився Фусія, дівчина йшла за ним. Її обличчя також мало урочистий вираз, було яскраво нафарбоване, під час ходи подзенькували сережки й намиста. Ось, Лаліто, привіз тобі служницю, шапру з Пусаги. Вона боїться уамбісів, нічого не розуміє, треба трохи навчити її по-іспанському.

— Ти завжди погано про нього говориш, — зауважив Фусія. — Для всіх ти добрий, лише Пантача тобі не припав до серця.

— Це я його підібрав і привіз на острів, — нагадав Акіліно. — Коли б не я, він би вже давно не жив. Але він мені бридкий, Фусіє, тому що поводиться, як тварина. Гірше, ніж тварина, дивиться і не бачить, слухає і не чує.

— Я не відчуваю до нього огиди, бо знаю усю його історію, — сказав Фусія. — Пантача не має сильного характеру і, коли він збуджений, то відчуває себе дужим, забуває про всі свої лиха і про товариша, який загинув в Укайялі. Де ти зустрівся з ним, старий? Певно, десь у цих краях?

— Трохи вниз по річці, на березі, — відповів Акіліно. — Він був очманілий, напівголий, подихав з голоду. Я зрозумів, що він — утікач. Я дав йому поїсти, а він почав лизати мені руки, немов пес, як ти допіру сказав.

— Дай мені скляночку, — попросив Фусія. — Тепер я спатиму цілу добу. У нас була лиха подорож. Човен, у якому сидів Пантача, перекинувся перед тим, як увійти в протоку. А на Пусазі ми мали сутичку з шапрами.

— Нехай її візьме Пантача або лоцман, — сказала Лаліта. — У мене вже є служниця, я цієї не потребую. Навіщо ти привіз її з собою?

— Щоб допомагала тобі, — відрізав Фусія. — І тому, що ті собаки хотіли її вбити.

Але Лаліта почала хлипати: хіба я не була тобі доброю дружиною, хіба кинула тебе в скрутну хвилину? Чи ти думаєш, що я така дурна? Хіба я не роблю все, що тобі тільки заманеться? А Фусія спокійно роздягався, розкидав одіж, — хто тут господар, з яких це пір ти мені опираєшся? І зрештою, якого ще чорта — чоловік не такий, як жінка, йому потрібна різноманітність, припини рюмсати, знаєш, що я цього не люблю, та й до чого ці нарікання, адже шапра нічого в тебе не вкраде, я вже сказав, буде служницею.

— Так ти й покинув її, непритомну, всю в крові, — зітхнув Акіліно. — Я приплив через місяць, а Лаліта ще була в синцях.

— Те, що я побив її, вона тобі розповіла, а що хотіла вбити шапру, то ні, — спалахнув Фусія. — Коли я вже засинав, то побачив, як вона витягла револьвер, і мене охопила злість. Зрештою ця сука добре поквиталася зі мною за прикрощі, які я їй завдав.

— У Лаліти золоте серце, — сказав Акіліно. — Якщо вона пішла з Ньєвесом, то не для того, щоб помститися, а з любові. І якщо хотіла вбити шапру, то з ревнощів, а не з ненависті. Адже пізніше вони заприязнились?

— Дуже, — відповів Фусія. — Хіба ти не бачив? Лаліта не хотіла, щоб я віддавав її Ньєвесові, і казала: нехай краще залишиться, вона дуже мені допомагає. А коли після Ньєвеса її взяв Пантача, то плакали обидві. Вона навчила її говорити по-іспанському, та й ще багато чого.

— Жінки дивні істоти, їх часом важко зрозуміти, — сказав Акіліно. — А зараз давай щось з’їмо. Тільки не знаю, як запалити вогонь, сірники підмокли.

Вона була вже стара, жила сама, єдиним її товаришем був віслюк, той клаповухий з жовтуватим хутром і повільною, величною ходою, на якого вона щоранку вантажила кошики з білизною, зібраною напередодні в будинках вельможних п’юранців. Заледве припинявся піщаний дощ, Хуана Бауро виходила з Гальїнасери, тримаючи в руці гілку ріжкового дерева, якою вона час від часу підганяла тварину. В тому місці, де закінчувалася балюстрада на бульварі, вона завертала вбік, дріботіла запиленим схилом, потім проходила під сталевими опорами Старого мосту і затримувалася там, де річка П’юра, вигризаючи берег, створила малу затоку. Сидячи на річковому камені, по коліна в воді, Хуана починала прати, а тим часом віслюк, мов лінькувата або дуже втомлена людина, падав на м’який пісок й спав, вигріваючись на сонці. Часом сюди приходили інші пралі, щоб порозмовляти з Хуаною. Якщо вона була сама, то наспівувала й бурмотіла собі під ніс, викручуючи якусь скатертину чи спідницю, — клятий знахаре, розбійнику, ти мене в могилу зведеш, завтра перша п’ятниця, каюся тобі у своїх гріхах, отче Гарсія. Ріка вибілила їй ступні й руки, зробила їх гладенькими, свіжими, молодими, але час дедалі більше зморщував і тьмарив решту тіла. Коли вона заходила в річку, ноги її звично вгрузали в м’який пісок, але іноді натикалися на щось тверде або глинисте чи слизьке, немов мертва риба, похована в мулі. Лише такі дрібниці урізноманітнювали їй ранкову нудьгу. Але тієї суботи вона раптом почула за спиною чийсь відчайдушний плач. Хуана втратила рівновагу й шубовснулась у воду; кошик, який вона тримала на голові, перекинувся, білизна попливла за течією. Бурмочучи та вимахуючи руками, Хуана схопила кошик, зловила сорочки, труси, одяг і тоді побачила дона Ансельмо: він затис долонями похилену голову, а прибережна вода мочила його взуття. Кошик знову впав у річку, і перш ніж вода залила його по вінця й затопила, Хуана була вже на березі біля дона Ансельмо. Знічена, вона белькотіла якісь слова подиву і співчуття, а дон Ансельмо плакав, так само похиливши голову. Прошу не плачте, — казала Хуана; річка тим часом привласнила білизну й мовчазно несла її геть, — ради бога, заспокойтеся, будь ласка, доне Ансельмо, що з вами трапилось, чи ви не хворі? Доктор Севальйос живе навпроти, може, хочете, щоб я його покликала, ви навіть собі не уявляєте, якого ви мені нагнали страху. Клаповухий розплющив очі, дивився на них спідлоба. Дон Ансельмо, мабуть, стояв тут уже чимало часу, штани, сорочка й волосся були в піску, а капелюх, який лежав біля його ніг, був майже весь засипаний. Ради бога, доне Ансельмо, — казала Хуана, — що з вами, то повинно бути щось дуже сумне, якщо сеньйор плаче, як жінка. Коли він підвів голову, Хуана перехрестилася: спухлі повіки, кола під очима, неголене, брудне підборіддя. І Хуана: доне Ансельмо, доне Ансельмо, прошу сказати, чи можу я вам чимось допомогти? А він: я чекав на вас, — і голос йому урвався. На мене, доне Ансельмо? — перепитала Хуана, широко розплющивши очі. Він кивнув, знову похилив голову, стиснувши її долонями, захлипав, а Хуана: в чім річ, доне Ансельмо? І він застогнав: Тоньїта вмерла, доньє Хуано, — а вона: що сеньйор каже, боже мій, що сеньйор каже? — а він: Тоньїта жила зі мною, прошу, не зневажайте мене, — і голос йому знов урвався. З великим зусиллям він випростав руку, вказуючи на піски: зелений будинок іскрився під блакитним небом. Але Хуана Бауро вже того не бачила. Вона видерлася по схилу на бульвар; бігла й дико кричала, а на її крик одне за одним розчинялися вікна, і з них визирали здивовані обличчя.

Хуліо Реатегі підіймає руку: вже досить з нього, нехай забирається геть. Капрал Роберто Дельгадо випростується, опускає ремінь, витирає розчервоніле, спітніле обличчя, і капітан Кірога: перестарався, ти що, глухий чи не розумієш наказів? Підходить до лежачого уракуса, пхає його ногою, той тихо стогне. Він прикидається, сеньйоре капітан, хоче надурити нас, зараз побачите. Капрал потирає собі руки, — ну, падло! — розмахується й б’є ногою, при другому ударі агварун підстрибує, немов кіт, — чорт забирай, капрал мав рацію, живучий, мерзотник, — і прудко біжить, низько похилений, мідношкірий, — а ви, капітане, думали, що він знепритомнів і йому занадто всипали. Лишається тільки один, сеньйоре Реатегі, і ще Хум, йому теж натовкти пику? Ні, цього впертюха ми відвеземо до Санта-Марія де Ньєви, капітане. Хуліо Реатегі відпиває ковток зі своєї фляжки, спльовує: приведіть того, останнього, і годі вже з цим, капітане, чи ви не втомилися, не хочете випити? Капрал Роберто Дельгадо й двоє солдатів ідуть до хижки, що посеред галявини, де тримають в’язнів. Плач розриває тишу, яка панує у селищі, всі озираються у бік наметів: дівчинка і один з солдатів борсаються коло урвища, їх ледве видно на тлі темніючого неба. Хуліо Реатегі підводиться, складає долоні рупором: солдате, тобі що було сказано? Їй не треба цього бачити, відведи її до намета. А капітан, погрожуючи кулаком: ти, сучий сину, пограйся з нею краще, приверни її увагу до чогось іншого. Рясний дощ падає на хижки, з урвища здіймаються хмаринки пари, ліс посилає на галявину клуби теплого повітря, небо вже всіяне зірками. Солдат і дівчинка зникають в одному з наметів, а капрал Роберто Дельгадо і двоє солдатів повертаються, тягнучи одного з уракусів, який зупиняється перед капітаном і щось гарчить. Хуліо Реатегі дає знак перекладачеві: кара за опір владі, ніколи більше не бити солдата, ніколи не ошукувати хазяїна Ескабіно, інакше ми повернемося й кара буде ще більша. Перекладач гарчить, вимахує руками, а тим часом капрал набирає в груди повітря, потирає руки, бере ремінь, — прошу. Переклав? Так. Він зрозумів? Так. Уракус, низенький, череватий, підстрибує, немов цвіркун, дивиться з кривою гримасою, намагається вискочити з кола солдатів, кружляє між ними, а вони штовхають його з боку в бік. Врешті уракус заспокоюється, закриває обличчя, схиляється. Якийсь час стоїть, виючи при кожному ударі, потім падає, і губернатор підносить руку: досить, нехай собі йде. Нап’яли москітні сітки? Так, доне Хуліо, все готово. А капітан: з сітками чи без, один чорт, мені ця нечисть під час подорожі покусала все обличчя, аж горить. І губернатор: обережно з Хумом, капітане, не залишайте його самого. Капрал Дельгадо сміється: не втече, хоч би й був чаклуном, сеньйоре, він зв’язаний, а до того ж біля нього цілу ніч буде варта. Уракус сидить на землі, дивиться спідлоба то на одного, то на другого. Дощ уже вщух, солдати приносять сухий хмиз, розпалюють багаття, високе полум’я здіймається неподалік від уракуса, який обережно розтирає собі груди і спину. Чого ти чекаєш, мало дістав? Солдати хихотять, губернатор і капітан здивовано дивляться на них. Вони сидять навпочіпках біля вогнища, іскри кидають червоний відблиск на їхні обличчя. Що це за смішки? Гей, ти, іди-но сюди. Перекладач підходить: жінка залишатись, пане капітан. А той: не розумію, висловлюйся ясніше. Хуліо Реатегі посміхається: цей уракус — чоловік однієї з жінок, замкнених у хижці. І капітан: ага, ось чому той бандит не йде, вже розумію. А Хуліо Реатегі: я також забув про тих дам, капітане. З таємничими виразами облич солдати встають, підходять гуртом до губернатора, не спускаючи з нього палаючих очей. І капітан: губернатор це влада; доне Хуліо, прийняття рішень належить вам, я лише виконавець. Хуліо Реатегі обводить поглядом голови солдатів, які повернуті в його бік; відблиски полум’я грають на щоках і лобах. Вони не усміхаються, не відводять очей і стоять непорушні, з роззявленими ротами, очікують. Ну, — губернатор знизує плечима, — якщо ви так дуже того бажаєте… Чується нерівний, невиразний шум, коло солдатів розпадається на окремі постаті й тіні, які мчать через галявину, тупочучи ногами. Капітан кашляє, а Хуліо Реатегі втомлено кривиться: адже ці вже цивілізовані, та погляньте лишень, що з ними діється через кількох завошивлених опудал, ніколи я не зрозумію цих людей. У капітана починається напад кашлю, — але хіба в джунглях не доводиться зносити всілякі незгоди, доне Хуліо, — і шалено відмахується від москітів, — у сельві немає пристойних жінок, чоловік хапає, що до рук утрапить, — вдаряє себе в чоло і врешті вибухає нервовим сміхом, — у молоденьких, між іншим, груди, як у негритянок. Хуліо Реатегі підводить голову, дивиться капітану в очі, той перестає сміятись. Звичайно, капітане, це також правда, може, я старію, може, коли б я був молодший, то пішов би разом з солдатами до тих дам. Капітан плескає себе по обличчю, по руках, — доне Хуліо, піду спати, ці кровопивці їдять мене поїдом, здається, одного я проковтнув; іноді мене мучать кошмари, доне Хуліо, я бачу уві сні величезні хмари москітів, які зависають наді мною. Хуліо Реатегі плескає його по плечу: в Ньєві я спробую знайти вам якийсь засіб, буде гірше, якщо ви залишитеся надворі, бо ввечері їх особливо багато, добраніч. Капітан Кірога, підстрибуючи, йде до наметів, його кашель зливається зі сміхом, прокльонами і плачем, які звучать у нічній Уракусі, ніби відгомін вакханалії. Хуліо Реатегі закурює цигарку. Індіанець сидить так само навпроти, дивлячись на нього краєчком ока. Реатегі випускає вгору хмарку диму й зводить очі до неба: на ньому багато зірок, воно схоже на чорнильне море; дим підіймається, розпливається й тане. Біля ніг тріщить вогнище, як старий пес. Уракус ворушиться й повзе геть, відштовхуючись ногами, немовби пливе під водою. Пізніше, коли вогнище вже загасло, чути крики з боку хижки, ні, з боку наметів, і Хуліо Реатегі припускає бігцем, однією рукою притримуючи шолом і на ходу викидаючи недокурок. Не зупиняючись, він вдирається до намету, крики уриваються, рипить ліжко, у темряві чути неспокійне дихання. Хто тут? Це ви, капітане? Дівчинка злякалася, доне Хуліо, а я прийшов подивитися, здається, її перелякав солдат, але я вже дав йому прочуханки. Вони виходять з намету, капітан частує губернатора цигарками, той відмовляється. Я про неї сам потурбуюся, капітане, лягайте краще спати. Капітан входить до сусіднього намету, а Хуліо Реатегі навпомацки вертається до ліжка, сідає на краєчку. Його рука лагідно торкається малого зграбного тіла, гладить голі плечі, жорстке волосся, — я тут, я вже тут, не бійся того грубіяна, той грубіян пішов геть, дуже добре, що ти крикнула, у Санта-Марія де Ньєві ти будеш щасливою, ось побачиш, черниці ставитимуться до тебе дуже добре, будуть про тебе піклуватися, сеньйора Реатегі також дбатиме про тебе. Його рука пестливо гладить волосся, плечі, нарешті тіло дівчинки розслаблюється, і дихання стає спокійним. На галявині далі чутно крики, прокльони, ще брутальніші й брудніші, чути біганину, потім — раптова тиша. Я вже тут, тут, бідне створіннячко, зараз спи, я постережу тебе.

Музика змовкла, брати Леон аплодували, Літума й Дикунка повернулися до бару, Чунга наповнювала склянки, Хосефіно пив сам, без нікого. Серед довколишніх шумів і балачок, під лагідним промінням блакитного, зеленого й бузкового світла механічно кружляли нечисленні пари з сонним виразом облич. Людей в залі було вже небагато, дехто сидів за столиками по кутках; більшість чоловіків та жінок, вся нічна компанія, скупчилися біля бару. Вони галасували й пили пиво, вибухи сміху мулатки Сандри здавалися відчайдушними криками, а якийсь вусатий товстун в окулярах виголошував промову, тримаючи склянку, немов прапор: я брав участь у війні з Еквадором, як рядовий солдат, так, і не можу забути ані голоду, ані вошей, ані геройства наших чоло, ані кліщів нігуа, які залазили під нігті й яких неможливо було звідти виколупати. І раптом на повний голос: хай живе Еквадор! Чоловіки та жінки замовкли, Мавпа лукаво підморгував праворуч і ліворуч, а товстун після кількох секунд розгубленості й отетеріння відіпхнув Хосе, схопив Мавпу за вилоги піджака й трусонув, як ганчірку, — ану, повторіть, якщо ви чоловік. І Мавпа, широко посміхаючись: хай живе Перу! Тепер сміялися всі, Сандра найголосніше, товстун кусав вуса. Хосефіно й Хосе сміялися разом з іншими, а Мавпа поправляв на собі одіж.

— Не терплю, коли насміхаються з патріотизму, друже. — Товстун уже лагідно поплескував Мавпу по плечу. — Виявляється, ви жартували наді мною, дозвольте мені пригостити вас.

— Як я люблю життя! — сказав Хосе. — Заспіваймо гімн.

Усі півколом підступили до стойки бару, вимагаючи ще пива. І так, звеселілі, безтямні, з поглядами, сповненими отупіння, галасуючи до виску, мокрі від поту, вони пили, курили, розмовляли, а якийсь косоокий хлопець з настовбурченим, як щітка, волоссям, обіймав мулатку Сандру, — познайомтеся з моєю нареченою, друже, — і Сандра реготала, показуючи червоні ясна та жовті зуби, трусячись усім тілом. Раптом вона, як пантера, схопила хлопця й пожадливо поцілувала його в губи, а він намагався вирватися з її чорних рук — ну чисто тобі муха в павутині. Непереможні по-змовницькому перезирнулися, схопили косоокого й притисли, не даючи поворухнутись, — бери його, Сандро, ми тобі його даруємо, з’їж його живцем. Вона цілувала хлопця, аж гризла, і якісь немовби конвульсійні веселощі охопили компанію. До них підходили нові пари, навіть музиканти покинули свій куток. Здалеку апатично всміхався Молодий Алехандро, а дон Ансельмо ходив від одного до іншого, збуджено вслухаючись у гамір, — що тут робиться, розкажіть. Сандра відпустила свою здобич. Косоокий, витерши обличчя хустинкою, розмазав по ньому сліди помади й став схожий на блазня. Йому подали склянку пива, він вилив її на себе і був винагороджений оплесками. Раптом Хосефіно почав когось шукати у натовпі. Ставав навшпиньки, нахилявся і врешті, вийшовши з кола, закружляв по всьому залу, перекидаючи стільці. Його постать губилася й танула в задимленому, затхлому повітрі. Потім, бігцем повернувся до бару.

— Я ж правду казала, — безгубим ротом процідила Чунга. — Трусишся, як лялька на ниточці.

— Де вони, Чунгіто? Піднялись нагору?

— А тобі що до того? — Осклілі очі Чунги дивилися на нього, як на комаху. — Хіба ти ревнуєш?

— Він її вб’є, — сказав Хосе, блідий, мов привид, тягнучи Хосефіно за руку. — Летимо.

Пхаючись, вони вирвалися з натовпу; в дверях стояв з простягнутою рукою Мавпа, вказуючи у темряву, в напрямку казарм Грау. Занепокоєні, вони стрімголов бігли між халупами селища, яке здавалося спорожнілим, зовсім покинутим. Хосефіно заточився, впав, підвівся й побіг далі, ноги в нього тремтіли. Селище лишилося позаду. Вітер жбурляв їм в обличчя темні завії піску, і треба було бігти з заплющеними очима, стримуючи віддих, щоб не розірвало груди.

— Це ви винні, чорт забирай! — вив Хосефіно. — Не встерегли! — І через якусь мить: — Та де ж вони поділися! — Але з темряви, між землею й зірками, перед ними вже вималювалася мстива важка постать.

— Я тут, сучий сину, зраднику, падлюко.

— Мавпо, — крикнув Хосефіно. — Хосе!

Але брати Леон також кинулися на нього й так само, як Літума, лупцювали його кулаками, ногами, головами. Вони збили Хосефіно з ніг, — довкола все було темне, зрадливе, — а коли він пробував підвестись, ухилитися від цього шквалу ударів, його знову валив на землю копняк або згинав навпіл удар кулака, чиясь рука хапала за волосся, змушуючи підставляти голову під удари та під зливу піску, який забивав йому ніс, рот, вуха. Потім вони трохи отямилися, й були схожі тепер на стомлену зграю собак, які, рикаючи, кружляли довкола ще теплого розтерзаного звіра, обнюхували його й знехотя кусали.

— Він ворушиться, — сказав Літума. — Будь чоловіком, Хосефіно, я хочу на тебе подивитися, встань!

— Йому, певно, тепер самі зірки в очах, братику, — зауважив Мавпа.

— Облиш його, Літумо, — попросив Хосе. — Вистачить, ти добре його почастував. Краще й не помстишся. Хіба не бачиш, що він може загнутись?

— Знову тоді втрапиш до в'язниці, братику, — докинув Мавпа. — Досить, не будь такий затятий.

— Бий його, бий його! — підходячи, вигукнула Дикунка; її голос лунав відчайдушно, але трохи приглушено. — Бий його, Літумо.

Однак, замість того щоб послухатись її, Літума повернувся, одним ударом звалив її на пісок і почав бити ногами, — хвойдо, суко, стерво, — кляв він, допоки вистачило голосу та сили. По тому впав на пісок і заплакав, як дитина.

— Братику, заради бога, заспокойся.

— Ви також винні, — стогнав Літума. — Всі мене одурили. Кляті зрадники, ви мусили б померти від докорів сумління.

— Хіба ми не виманили його з Зеленого Дому, Літумо? Хіба не допомогли його бити? Сам би ти не впорався.

— Ми помстилися за тебе, братику. І Дикунка теж — бачиш, як вона дряпає його нігтями?

— Я кажу про те, що було раніше, — мовив Літума, сякаючись і схлипуючи. — Ви тут усі змовились, а я там, нічого не підозрюючи, вірив у вас, як останній дурень.

— Братику, чоловіки не плачуть. Ну, годі вже, не будь такий. Ми завжди любили тебе.

— Що було, те загуло, братику! Будь чоловіком, будь мангачем, не плач.

Дикунка відірвалася від зіщуленого Хосефіно, який тихо стогнав, і почала разом з братами Леон заспокоювати Літуму: візьми себе в руки, нещастя загартовують чоловіків. Вони обіймали його, обтрушували одяг, — забудьмо минуле, гаразд? Почнемо все спочатку, брате, братику, Літумо. Трохи втішений, він щось белькотав, потім його охоплювала злість, і він копав ногами лежачого Хосефіно, всміхався, знову смутнішав.

— Ходім, Літумо, — сказав Хосе. — Нас міг бачити хтось із селища. Якщо покличуть поліцію, почнеться ще одна бійка.

— Ходім до Мангачерії, братику, — запропонував Мавпа. — Доп’ємо піско, яке ти привіз, це тебе збадьорить.

— Ні, — відрізав Літума. — Вертаємось до Чунги.

Він рішуче пішов у напрямку селища швидкими кроками. Коли Дикунка й брати Леон догнали його біля перших халуп, Літума щосили засвистів, а далеко позаду було видно, як накульгував, стогнучи і лементуючи, Хосефіно.

— Тут все аж кипить. — Мавпа притримав двері, щоб пропустити поперед себе решту. — Лише нас бракує.

До них назустріч вийшов товстун в окулярах.

— Привіт-вітаннячко, друзі. Куди ви зникли? Ходіть-но швидше, ніч щойно починається.

— Арфісте, музику, — вигукнув Літума. — Вальси, тондеро, марінери!

Спотикаючись, він пішов у куток, де розташувався оркестр, і впав у обійми Боласа та Молодого Алехандро; в цей час товстун і косоокий тягли братів Леон до бару, запрошуючи їх на пиво. Сандра поправляла Дикунці зачіску, Ріта і Марібель засипали її питаннями, і всі чотири дзижчали, немов оси. Оркестр почав грати, біля бару стало вільніше, з півдесятка пар уже танцювало в ореолах блакитного, зеленого й бузкового світла. Літума підійшов до стойки, заточуючись від сміху:

— Чунго, Чунгіто, помста така солодка! Чуєш? Це він так верещить від болю, а увійти боїться. Ледве дихав, коли ми його покинули.

— Мене не цікавлять чужі порахунки, — сказала Чунга. — Але ви мені приносите лихо. З твоєї вини я тоді платила штраф. Принаймні добре, що билися не в мене. Що тобі налити? Тут хто не замовляє, той іде геть.

— Ти дуже груба, Чунгіто, — посміхнувся Літума. — Але я не ображаюся, налий мені, чого хочеш. Собі теж, пригощаю.

Товстун тим часом хотів вивести Дикунку, щоб потанцювати, а вона впиралася, шкірячи зуби.

— Чунго, що це таке з нею? — пирхаючи, спитав товстун.

— Що це таке? — й собі спитала Чунга. — Тебе запрошують до танцю, не комизься, чому ти відмовляєш йому?

Однак Дикунка й далі впиралася.

— Літумо, скажи йому, щоб мене відпустив.

— Не відпускай її, друже, — мовив Літума. — А тобі, хвойдо, раджу повернутись до своєї роботи.