Земля у рівновазі

Те, що відбувається зараз із глобальним довкіллям, можна розглядати подібним чином. Наша екологічна система зминається, переживаючи потужне зіткнення з твердими поверхнями цивілізації, що безконтрольно мчить їй назустріч. Ушкодження виглядають на диво раптовими та масштабними порівняно з тривалим періодом стабільності у довкіллі до цього, але ми спостерігаємо руйнацію у сповільненому режимі. Коли, наприклад, Аральське море висихає і вся його риба вимирає, то це схоже на те, ніби ця крихка екосистема поступово зминається під натиском цивілізації. Коли величезні території вологих лісів вирубуються і види тварин, що там жили, зникають, це схоже на те, ніби ліс у сповільненому русі розбивається від зіткнення з цивілізацією. Коли перенаселена країна виснажує худобою свої пасовища, підриваючи власну спроможність забезпечити себе продовольством на наступний рік, це схоже на те, ніби зіткнення з природою зненацька кидає її назад з руйнуючою все силою, як приборна панель в автомобілі, що вражає чоло дитини.

Та більшість з нас діє так, наче ми не відчуваємо зіткнення взага­лі, частково тому, що чавлення, роздушування і розбивання відбу­ваються упродовж значно довшого часового відрізку, ніж той, який ми пов'язуємо із шаленим зіткненням. Ми мало чим відрізняємося від лабораторної жабки, що, впавши до казанка з киплячою водою, миттю вистрибує. Але якщо ї"ї помістити в теплу воду, яку повільно підігрівають, жабка залишатиметься там, поки її не врятують.

Суть багатьох систем передається контрастом як противагою одноманітності. Одноманітність та поступова зміна часто заколи­сують почуття, приховуючи небезпеку від людського розуму, який приберігає пильність на випадок різких контрастів. Якщо особа чи нація дивляться в майбутнє лише на відстань року, а минуле міряють тривалістю одного життя, вони не здатні побачити багатьох масштабніших тенденцій. Розглядаючи стосунки людини з Землею, впро­довж одного року в одній окремій країні побачиш не вельми багато змін. Та якщо дивитися на усю систему цих стосунків — від виник­нення людського виду і до сьогодення, — то гострий і разючий конт­раст, початок якого з'явився у дуже недалекому минулому, виразно сигналізуватиме про драматичну зміну, на яку ми тепер повинні відреагувати.

Інший обмежувальний чинник пов'язаний з нашою нормальною просторовою перспективою. Дуже зручно стояти на відстані від масштабної системи, яку ми намагаємося збагнути. Значно важче це зробити, перебуваючи всередині. Як сказав Ралф Валдо Емерсон, «поле не можна виразно побачити з його середини», і є такий вираз: «за деревами не видно лісу».

У стародавньому Перу художники малювали на землі гігантські фігури, які можна побачити тільки з висоти польоту. Але якщо у художників не було літаків, то як могли вони їх малювати? Оминаючи будь-які химерні теорії, можна дійти висновку, що митці, напевне, володіли досить багатою уявою, щоб змінити перспективу і подумки географічно віддалятися від місця, на якому вони перебували. Щоб збагнути, що діється з нами та Землею, нам треба зробити щось подібне.

Сотні років тому ті, хто вірив, що Земля плоска, могли вказати прямо на горизонт з будь-якого місця, де вони стояли, і знайти пере­конливі докази власної правоти — зі своєї обмеженої перспективи. Той, хто кидав виклик цим панівним уявленням, мусив якось подо­лати географічні обмеження, щоб уявити собі глобальну систему, значно більшу за ту, яку міг безпосередньо сприйняти своїми від­чуттями.

Аналогічний виклик зараз кинуто нам, оскільки ми намагаємося осягнути, що робимо із Землею. Хоча система наших стосунків з довкіллям зазнала глибокої трансформації, більшість людей і далі ї"ї не бачать — частково тому, що вона глобальна, а ми не звикли до такої велетенської просторової перспективи. Прояви цієї зміни поширені на території надто великій, щоб утримуватися у полі нашої уваги. Єдиний спосіб розуміння цієї системи, на який ми можемо сподіватися, полягає у тому, щоб уявити собі її з нової віддаленої перспективи, що мало чим різниться від тієї, завдяки якій Земля була вперше сприйнята круглою, а не плоскою.

Фахівці-графіки якось дослідили, скільки саме візуальної інфор­мації має містити мозаїка для того, щоб, дивлячись на неї, людина змогла впізнати цілісний образ. Вони взяли зображення Авраама Лінкольна і за допомогою комп'ютера розбили візуальну інформацію на клітинки за схемою шахової дошки. Кожна клітинка мала інший відтінок сірого кольору, який відображав середню інтенсивність світла в даній області фотографії. Почавши з великої кількості маленьких клітинок, які разом надавали чіткості оригіналу фото­графії, науковці поступово збільшували розмір кожної клітинки, аж поки на мозаїці не залишилося усього кількадесят клітинок різних відтінків сірого, кожна з яких відображала середнє значення інтен­сивності сірого кольору у даній ділянці оригіналу фото. Недивно, що в результаті мозаїка нагадувала лише безладний набір сірих клітинок, розташованих за принципом шахової дошки, доки не поди­витися на неї з деякої відстані, коли початкове зображення Лінкольна одразу стає виразним.

Спостерігаючи загальну картину всесвітньої екологічної дегра­дації, нам іноді важко подивитися на все з досить віддаленої перс­пективи, яка допоможе знайти сенс у безладі інформації, що збиває з пантелику. Ті, хто шукає відповіді між білим та чорним, бачать лише мінливі тіні сірого і вважають, що ніякої системи в цьому немає. Наприклад, якщо подивитися на карту температурних змін у світі, можна побачити безлад великих клітинок, що показують середню температуру на великих ділянках поверхні Землі, розташованих за принципом шахової дошки. її вигляд настільки ж невиразний, як і зображення Лінкольна, якщо подивитися на нього з відстані кількох дюймів.

Перші вражаючі знімки Землі, що пливе у пітьмі космосу, зроблені астронавтами «Аполлона», були такими глибоко зворушливими тому, що дозволили побачити нашу планету з нової перспективи, з якої раптом стала очевидною дорогоцінність і тендітна краса Землі. Оповідають, що Архімед, який винайшов важіль, свого часу сказав, що якби тільки мав «точку опори» на достатній відстані від Землі, він міг би зрушити увесь світ. Здатність бачити масштабні системи — це інструмент, навіть потужніший за важіль, однак, подібно до важеля, її сила збільшується прямо пропорційно нашій відстані в часі і в просторі до системи, яку намагаємось осягнути. Тому істо­рикам значно краще вдається пояснювати значення послідовності суспільних подій постфактум, аніж спостерігачам, що описують поточні події так, як вони відбуваються.

Для того, щоб розпізнати систему руйнації, треба побачити її з відстані — у часі і просторі. Оскільки система справді глобальна, ми повинні охопити увесь світ нашим розумом. Якщо ми зосеред­жуємося лише на окремій ділянці Землі, система залишатиметься невидимою. (У зв'язку з цим варто нагадати, що загалом США займа­ють менше ніж 3% поверхні Землі.) Більше того, оскільки система з часом розвивається, треба знайти спосіб побачити разючий контраст між неймовірно швидкими змінами, що зараз відбуваються, та зви­чайним повільним темпом змін у довкіллі упродовж усієї історії.

Якщо тримати близько перед очима цю створену на комп'ютері мозаїку, вона здається позбавленою змісту мішаниною світлих і темних клітинок. Якщо ж її тримати на відстані випрямленої руки (або іще більшій), виразно видно обличчя Авраама Лінкольна.

Насправді наше бачення світу іноді таки зазнає системних змін. Ми майже завжди дивуємося, коли усвідомлюємо глибоку зміну, мабуть, тому, що звикаємо до повільності та поступовості, які зазвичай визначають темп нашого життя. Нам важко уявити, а тим паче передбачити, раптову системну зміну, що виштовхує світ з-під наших ніг і переносить нас з одного рівноважного стану до нового, зовсім іншого рівноважного стану, наближення якого, однак, можна очікувати, якщо нам вдається розпізнати поріг, за яким існує цілком інша система. У нашому особистому житті до таких порогів перед­бачуваних системних змін належать, наприклад, настання статевої зрілості чи народження дитини.

Але системна зміна цивілізації — щось цілком інше. Природно, що нам начебто легше уникати навіть думки про неї, особливо якщо в нас є підстави вважати, що ця зміна настане у далекому майбут­ньому. Одна з причин, внаслідок яких світовим лідерам важко реагу­вати на екологічну кризу, полягає в тому, що найгірші з очікуваних наслідків здаються віддаленими в часі на десятки років, і настільки безпрецедентними, що начебто не вкладаються у межі здорового глузду. Зрештою, мільйони людей вже тепер потерпають від бідності та вмирають з голоду внаслідок війн та хвороб, яким можна запо­бігти. Це — нагальні проблеми, що вимагають нагальної уваги; як же ми одночасно до цього можемо визнавати та розв'язувати проб­лему, що, здається, в основному належить нашому майбутньому? На щастя, багато людей починають думати на перспективу, і розуміння того, що криза довкілля має розглядатися по-іншому, зростає. Іван Ілліч, один з філософів екологічного руху, початок активності у сфері захисту глобального довкілля пояснював так: «Зміна полягає в тому, що наш здоровий глузд почав шукати мову, якою можна розмовляти про тінь від нашого майбутнього».

Де можна знайти таку мову? Допомогти передбачити, що станеться, і розповісти, де ми перебуваємо, можуть дві наукові моделі. Перша — нова наукова теорія зміни, теорія хаосу, що революціонізує наше розуміння багатьох змін у фізичному світі. Невдовзі після того, як фізика Ньютона спричинила революцію у нашому розумінні причини та наслідку, модель світу в науці Ньютона була повністю перенесена у політику, економіку та суспільство. Багато хто зараз переконаний, що подібним чином у політичну науку та суспільний аналіз невдовзі ввійдуть і одкровення теорії хаосу.

Теорія хаосу описує те, як багато природних систем зазнає сут­тєвих змін у функціонуванні, навіть залишаючись у межах однієї загальної системи («динамічної рівноваги»). Згідно з цією теорією, загальну систему визначають певні критичні межі, які не можна перейти, не порушивши її рівноваги. Якщо великі зміни змушують її вийти за ці межі, система раптово переміщується у цілком нову рівновагу та стає іншою, з новими межами. У певному розумінні, основні ідеї теорії хаосу зовсім не нові. Шанувальники симфонії, наприклад, розуміють крещендо як момент максимальної неста­більності у музичному творі, що настає саме у точці, де музика перетікає у нову рівновагу з розв'язанням акордів та гармонією. Невдовзі ми навчимося легше розпізнавати крещендо в людських справах і бачити, що воно нерідко сигналізує про початок систем­ного, хаотичного переходу від одного стану рівноваги до іншого. Таке крещендо тепер здається незаперечним у різноголосих сигна­лах лиха, що накочуються хвилями з кожного куточка земної кулі. Стосунки між людською цивілізацією і Землею зараз перебувають у стані, який теоретики зміни назвали б порушенням рівноваги. На початку ядерного віку Ейнштейн сказав: «Змінилося усе, тільки не спосіб нашого мислення». На початку віку екології можна сказати те саме.

Наше завдання полягає у тому, щоб прискорити необхідну зміну мислення у ставленні до довкілля з тим, щоб перевести систему нашої цивілізації у нову рівновагу ще до того, як світова екологічна система втратить теперішню. Ця зміна мислення також наслідува­тиме модель, описану в теорії хаосу, без помітних змін, аж поки поріг не буде перейдено, і тоді, після модифікації ключових уявлень, повінь кардинальних змін настане миттєво.

Але де цей поріг кардинальної зміни у нашому ставленні до довкілля, і як ми можемо вчасно осягнути нову систему, щоб змінити наші уявлення про те, як нам слід ставитися до нашого світу? Друга наукова модель, що може стати нам у пригоді, — теорія відносності Ейнштейна. Даруйте мені, але складну теорію відносності можна легко пояснити за допомогою картинки, що показує, як час і простір формуються під впливом маси. Особливо щільна маса, як-от «чорна діра», зображена у вигляді глибокого колодязя з часом і простором навколо нього у вигляді сітки, що спадає униз, до центру.

Чорна діра, як її зображують фізики. Вони пояснюють, що кон­тинуум простору і часу у вигляді плоскої сітки вигинається під впливом щільної маси чорної діри й утворює глибокий колодязь простору і часу. Значні історичні події впливають на політичну свідомість здебільшого аналогічним чином.

Наша політична свідомість часто формується начебто точнісінь­ко так, як ця сітка, в межах якої велика історична подія, як-от Друга світова війна, — це своєрідна щільна маса, що чинить потужний гравітаційний вплив на кожну ідею чи іншу близьку до неї подію в часі чи просторі. Так само Голокост формує кожну думку, яку ми маємо стосовно людської природи. Але і менші історичні події, з меншою історичною «масою», також по-своєму впливають на наше мислення, особливо тоді, коли ми думаємо про близькі, з порівнянною «масою» речі. Кілька невеликих подій, згрупованих докупи в часі і просторі, можуть справляти достатній гравітаційних вплив, щоб примусити нас шукати тенденцію чи загальне пояснення того, як наш історичний досвід змінився під впливом їхньої колективної маси. Наприклад, падіння усіх комуністичних урядів у Східній Європі пізнього літа та ранньої осені 1989 року відбувалося окремо, але їхній сукупний вплив на історію був надзвичайно потужним.

Навіть майбутні події можуть справляти гравітаційний вплив на наше мислення. Іншими словами, час відносний у політиці, як і у фізиці. Наприклад, політична воля, що спричинила масові протести проти нарощування гонки ядерних озброєнь на початку 80-х років, виникла із загального усвідомлення того, що цивілізація опинилася на широкому краю схилу, який веде до майбутньої катастрофи — ядерної війни, котра назавжди поглине людську історію, як чорна діра. Немає підстав сподіватися, що ми успішно змінили наш курс в достатній мірі, щоб уникнути цієї катастрофи, а тому мусимо і далі боротися з її гравітаційною силою. Якщо ж таки уникнемо ядерного знищення, то нашим успіхом значною мірою можна завдячувати нашій здатності вчасно осягнути велику систему і внести поправки у наше мислення та колективну поведінку.

Це схоже на виклик, який кинула нам глобальна криза довкілля. Потенціал для справжньої катастрофи лежить у майбутньому, але схил, яким ми скочуємося їй назустріч, стає з кожним роком круті­шим. Попереду на нас очікують перегони з часом. Раніше чи пізніше крутизна схилу і наша інерція руху вниз штовхне нас за фатальну межу. Та оскільки схил все крутішає і катастрофа стає дедалі ближ­чою, наша здатність усвідомити суть такої загрози значно підвищу­ється. Імовірність того, що ми розпізнаємо природу нашого важкого становища, різко зростає з нашим наближенням до межі історії — точки, з якої можна заглянути у саму серцевину чорної діри.

У всьому світі ми стаємо свідками перших порухів нової полі­тичної волі до сповільнення нашого інерційного руху назустріч екологічній катастрофі. Тепер перед нами стоїть завдання приско­рити усвідомлення усіма цієї загрозливої тенденції і організуватися для зміни напрямку нашого руху ще до того, як наша інерція пронесе нас повз точку, за якою екологічна катастрофа неминуча.

Розрізняючи те, що все ще є невизначеним, і те, що відомо про цю кризу, важливо підкреслити одну безсумнівну річ: природа демон­струє неодноразово повторювану схему взаємозалежності між частинами екологічної системи. Нам слід вважати з великою пев­ністю, що, порушивши екологічну рівновагу всієї Землі в один спосіб, ми також порушимо її і в інші споріднені способи. Внаслідок цього, хоча дана поведінка може спершу здаватися нешкідливою у тій частині довкілля, яку ми здатні спостерігати, ми навряд чи знати­мемо багато про вплив нашої діяльності на інші частини системи саме тому, що всі вони перебувають у нестійкій взаємозалежній рівновазі.

Мабуть, це явище взаємозалежності найкраще описується тим, що вчені називають контурами позитивного зворотного зв'язку, спроможними збільшувати силу, з якою відбувається зміна. Справді, куди не глянь, майже усюди в екологічній системі природні механізми мають тенденцію прискорювати темп зміни, як тільки вона настає. Це одна з причин, що робить наше грубе втручання у довкілля нероз­важним. Оскільки ми втручаємося у функціонування комплексних систем, то відносно прості правила лінійного причинно-наслідкового зв'язку не можуть пояснити, тим паче прогнозувати, наслідки наших дій.

Основні принципи теорії контурів позитивного зворотного зв'яз­ку легко зрозуміти. Усі ми знайомі з так званими нелінійними систе­мами, що можуть збільшувати результати простих повторних дій. Наприклад, розгляньте закон складних процентів і його вплив на наші рішення щодо особистих фінансів. Якщо я використовую свою кредитну картку, щоб позичити гроші, а потім, наступного місяця, використаю її знову, щоб позичити таку ж суму плюс додаткову для сплати відсотка за перший місяць моєї попередньої позики, то така поведінка, якщо її продовжувати невизначений час, може підсилю­вати себе і зведе мої фінанси нанівець. Те, як довго це може тривати, поки мої фінансові справи не ввійдуть в штопор і призведуть до банкрутства, залежатиме від розміру суми, яку я позичаю щомісяця, порівняно з моїми щомісячними доходами та видатками.

Закон складного відсотка може також збільшити зміну у пози­тивному напрямку. Якщо я відкладаю однакову суму грошей на свій ощадний рахунок щомісяця разом із відсотком, заробленим упродовж попереднього місяця, то загальна заощаджена сума воче­видь зростатиме з нелінійною швидкістю, тобто сама швидкість що­місяця збільшуватиметься, навіть якщо не змінювався мій щомісячній внесок на рахунок.

Такий самий характер позитивного зворотного зв'язку загалом спостерігається також у природі, і має враховуватися, коли ми нама­гаємося підрахувати збитки внаслідок певної тенденції у нашому ставленні до глобального довкілля. Деякі з цих контурів зворотного зв'язку дуже складні, інші — відносно прості.

Коли я пролітав над Амазонськими вологими лісами на малень­кому літаку, я був вражений тим, що сталося відразу після грози, що пронеслася над ділянкою лісу: як тільки дощ припинився, випари вологи почали підніматися з дерев і формувати нові дощові хмари, що, гнані вітром, рухалися на захід, постачаючи воду для нових дощів, під час нової грози.

Будь-яке переривання цього природного процесу може мати згубні наслідки. Коли великі ділянки вологого лісу випалюють, кількість злив, рециркульованих на прилеглі території, різко зменшується, позбавляючи ці ділянки дощу, необхідного їм для підтримання здоро­вого стану. Якщо вирубана ділянка велика, то зменшення опадів на прилеглих ділянках буде достатньою для того, щоб спричинити неодноразову посуху, яка поволі вбиває велику кількість дерев, і таким чином і далі зменшує рециркуляцію опадів, що, у свою чергу, прискорює вмирання лісу. І коли зникає листя з дерев, то раптове нагрівання лісового ґрунту призводить до виділення величезних кількостей метану та СО₂, оскільки відбувається своєрідне біохімічне «згорання». Масове збільшення кількості мертвих стовбурів дерев і сушняку призводить до різкого приросту популяції термітів, які самі виділяють велику кількість метану. Таким чином знищення лісів підвищує тенденцію до глобального потепління кількома різними способами — деякі з них прості, деякі складні, яких майже не беруть до уваги, коли ліси вже зруйновані.

Зловживання пестицидами створює подібну небезпеку, і цього разу внаслідок існування зворотного зв'язку. Пестициди часто залишають живими найстійкіших шкідників, тоді як вразливіші зникають. Коли стійкі шкідники розмножуються, щоб заповнити нішу, звільнену їхніми мертвими родичами, люди, намагаючись знищити стійкіших шкідників, використовують ще більше пестици­дів, і процес повторюється. Невдовзі величезна кількість пестицидів розпилюється над полями для знищення тієї ж кількості шкідників, яка була, коли процес починався. Тільки тепер шкідники сильніші. І увесь час кількість пестицидів, які шкодять нам самим, продовжує збільшуватися.

Надмірне використання пестицидів та недосконалість методів зрошування — це приклади повсюдних, але зазвичай локальних за своїми результатами проблем. Та іноді ураження зазнають цілі регіони. Регіональна катастрофа Аральського моря, наприклад, сталася головно внаслідок непередбаченого зворотного зв'язку, що збільшив вплив недосконалої зрошувальної стратегії. Так само, хоча результати винищення лісів переважно локальні, позитивний зворотний зв'язок на кшталт того, що мав місце в районі Амазонки, може перетворювати окремі надзвичайні випадки на регіональні і навіть глобальні трагедії.

Деякі проблеми починаються як регіональні, але під впливом позитивного зворотного зв'язку переростають у серйозні глобальні загрози. Розглянемо, наприклад, суперечку про регіональний вплив глобального потепління на великих територіях замерзлої тундри у Сибіру. Дехто доводить, що цей процес справлятиме позитивний вплив, можливо, навіть, відкриє великі Землі Сибіру для вирощу­вання сільськогосподарських культур. Послуговуючись простою лінійною моделлю і підраховуючи одиничний наслідок від одиничної причини, можна справді дійти висновку, що з цього може бути вигода. Можна також вважати, що ця імовірна вигода переважить небажані наслідки глобального потепління. Справді, саме такі підрахунки дають підстави деяким затятим скептикам заявляти, що глобальне потепління — мабуть, непогана річ.

Але якщо ближче придивитися до нелінійних наслідків танення тундри, то треба звернути увагу на можливість нових небезпек. Коли замерзла тундра почне танути, то вироблятиметься і виділятиметься в атмосферу величезна кількість метану. Упродовж останніх років швидкість збільшення концентрації метану трохи сповільнилася, але оскільки кожна молекула метану як парникового газу у двадцять разів ефективніша за кожну молекулу СО₂, то танення тундри спричинить виділення надзвичайної кількості метану і призведе до сут­тєвого збільшення загальної концентрації парникових газів, чим лише прискорить глобальне потепління. Такий цикл подій сам себе підсилить: що більше танутиме тундра, то більше метану виділя­тиметься в атмосферу. (Варто також зазначити, що з інших причин, які стосуються концентрації льоду під верхніми шарами тундри, вона навряд чи зможе використовуватися для сільськогосподарських угідь, навіть коли відтане.)

На жаль, це питання не просто гіпотетичне. Сибір — один із регіонів світу, де, здається, потепління відбувається найшвидше. Це й недивно, оскільки усі моделі передбачили це на основі пози­тивного зворотного зв'язку, що збільшує результат танення снігів і відповідно поглинання сонячного світла поверхнею. Але швидкість нагрівання під час деяких недавніх періодів вимірювань була просто дивовижною. Наприклад, у березні 1990 року середнє значення температури по всьому Сибіру було на цілих 18 градусів за Фаренгейтом вище, аніж у будь-який попередній березень, відколи ведуться виміри. Для світу в цілому 1990-й рік був, безперечно, якраз останнім «найтеплішим роком за увесь час спостережень».

Ще й інші контури зворотного зв'язку створюють явну стратегічну загрозу. Розглянемо, наприклад, те, як дві найвідоміші кризи — глобальне потепління та зменшення озонового шару в стратосфері — підсилюють одна одну внаслідок складного позитивного зво­ротного зв'язку. Глобальне потепління призводить до збільшення кількості водяної пари в усій атмосфері і поглинання нижньою її частиною тепла (інфрачервоних промінів), яке у протилежному ви­падку випромінювалося б назад у космос, пройшовши через страто­сферу. Унаслідок цього стратосфера охолоджується, тоді як нижня частина атмосфери нагрівається. Холодніша стратосфера з більшою кількістю водяної пари означає більшу кількість кристаликів льоду в озоновому шарі, особливо у полярних регіонах, де хлорфторвуглеці змішуються з озоном у присутності льоду і таким чином швидко зменшують концентрацію озону. Що тонший озоновий шар, то більше ультрафіолетові проміні бомбардують поверхню Землі й усі організми, що живуть на ній. Ультрафіолетове випромінювання вражає рослини, які в нормальних умовах поглинають велику кількість СО₂ завдяки фотосинтезу, і, схоже, серйозно руйнує їхню здатність до цього. Коли рослини поглинають менше СО₂, то цього газу в атмосфері стає більше, а це спричинює ще більше глобальне потепління і все більше охолодження стратосфери. Два різні явища підсилюють одне одного.

Деякі з найбільш небезпечних і потужних контурів зворотного зв'язку, що стосуються океанів, все ще є предметом напружених наукових досліджень. Наприклад, існують попередні дані про те, що, нагріваючись, океани перестануть поглинати СО₂ у теперіш­ньому ритмі. Ця можливість особливо турбує, оскільки кількість вуглекислого газу в океанах у п'ятдесят разів перевищує його тепе­рішню кількість в атмосфері. Тому якщо поглинання СО₂ океанами зменшиться лише на два відсотки, то його кількість в атмосфері може відповідно подвоїтися, а океани ще більше нагріються. Більше того, дехто доводить, що потепління мілких вод Північного Льодо­витого океану призведе до утворення такої ж кількості метану в атмосфері, як і нагрівання тундри.

Подібні явища спричинюють також люди. Коли на сцену виходить економіка, довкіллю можуть загрожувати нові контури зворотного зв'язку, настільки ж складні і небезпечні, як і ті, що знайдено у природі. Наприклад, слаборозвинуті, зубожілі нації позичають великі суми грошей у банках багатших націй. Щоб заплатити від­соток валютою їхнього кредитора, вони змушені продавати щось цінне на міжнародному ринку. Надто часто це означає перетворен­ня величезних ділянок землі під фермами та садами, що давали основні продукти місцевого харчування, у плантації, зосереджені на одній товарній культурі, що продається на експорт. Передача землі під плантації призводить до зменшення пропозиції продуктів місцевого харчування, підвищення ціни на них, а відтак і подаль­шого зубожіння людей. Якщо ціни на продовольство контролюють­ся, то збільшуються урядові дотації, тим самим збіднюється держава. Водночас збільшення пропозиції товарних культур з дедалі більшої кількості країн, що розвиваються, призводить до зниження цін і можливого доходу від експорту, який ці країни отримали б в іншо­му разі. У більшості випадків гроші за продані товарні культури надходять лише кільком землевласникам (і корумпованим держав­ним службовцям), які, замість того, щоб вкладати ці кошти в місцеву економіку, відсилають їх на закордонні рахунки у ті ж банки, що давали позику їхній країні. Оскільки країна загрузає у боргах, вона позичає все більше коштів для сплати відсотків і експлуатує все більше землі для вирощування товарних культур — і цикл триває, хоча всі і припускають, що борг ніколи не буде сплачено.

У 1985-му році кількість твердої валюти, що перетікала зі світу, що розвивається, у світ розвинутий, була більшою, аніж усі кошти, що спрямовувалися у зворотному напрямку у вигляді позик, іноземної допомоги та платежів за експорт. Більше того, внаслідок цього складного контуру зворотного зв'язку з того часу ця різниця щороку зростає. Це, за незабутнім висловом Роберта Макнамари, схоже на «переливання крові від хворого до здорового».

У всіх цих контурах зворотного зв'язку саме людський фактор є визначальним для збереження глобального довкілля. Нам потрібен контур позитивного зворотного зв'язку, що працюватиме сам на себе у доброму розумінні і прискорюватиме темп позитивних змін, таких зараз потрібних. Це може трапитися лише тоді, коли ми виробимо нове довготермінове глобальне бачення і візьмемо на себе відпо­відальність за безпосереднє розв'язання проблеми. І якщо ми оціни­мо, що вже відомо про проблему, то краще усвідомимо нові особ­ливості безпрецедентної системної зміни.

Однак правда, що великі системи навіть важче піддаються розумінню, якщо вони зовсім нові. З одного боку, важко подивитися з історичної перспективи на подію, що цілком відрізняється від будь-якої досі відомої. Справді, деякі скептики заперечують екологічну кризу саме через брак історичних орієнтирів. Проте вони існують; вони можуть вимагати певної екстраполяції, але можуть бути знай­дені в історії того, як людські суспільства реагували в минулому, коли зазнавали значно менших кліматичних змін, аніж ті, перед якими ми опинилися.

Клімат і цивілізація: коротка історія

Починаючи з 1816-го року, «року без літа», поширилися неврожаї, які призвели до продовольчих заворушень майже у всіх країнах Європи, породжуючи революційні пристрасті, що охопили конти­нент упродовж трьох років. Наприклад, у Франції впав існуючий уряд, і сформувати новий було запрошено консерватора Дюка де Рішельє. Усюди уряди боролися за збереження громадського поряд­ку, оскільки міста охопила безпрецедентна епідемія злочинності. Хвилею кримінальної активності була приголомшена Швейцарія. Різко зросла навіть кількість самогубств, а також смертних вироків жінкам за дітовбивства.

Історики описують «рої жебраків», що заповнювали дороги та вимолювали милостиню у перехожих. У 1817 році у типовій для того часу розповіді мандрівник через Бургундію повідомляє, що «жебраків, яких було безліч вчора, сьогодні стало ще більше; на кожній станції довкола екіпажу збираються натовпи жінок, дітей та стариків». Інший спостерігач з Британських островів, що відвідав Бургундію, додавав, що їхня кількість, хоча й велика, «не йде у жодне порівняння з тією, що бере в облогу мандрівника в Ірландії». У Швейцарії, як казали очевидці, натовпи жебраків, що перепов­нювали усі великі дороги, були такі величезні, що нагадували армії. У їхніх очах був відчай і, за словами місцевого хронікера Рупрехта Цолікофера, «блідість смерті на щоках».

Коли страх близької революції охопив кілька країн, до людських натовпів, що вимагали їжі, застосували військову силу. Майже у кожній країні здійнялася безпрецедентна хвиля підпалів. Зловісно, що перші антисемітські бунти в історії сучасної Німеччини спа­лахнули влітку 1819-го року у баварському містечку Варцбурзі і, після того як голод та революційний запал посилили напруження і невдоволення, миттю поширилися по всій Німеччині та на північ аж до Амстердама та Копенгагена.

Європа саме приходила до тями після війн Наполеона і пере­живала чимало змін. І хоча ніхто тоді цього не усвідомлював, безпосередня причина тих страждань та соціального неспокою полягала у зміні складу глобальної атмосфери після надзвичайно потужних серій вивержень вулкану Тамбора на острові Сумбава в Індонезії навесні 1815 року. За оцінками вчених, при першому виверженні загинули 10 тис. осіб і ще приблизно 82 тис. вмерли від голоду та хвороб в наступні місяці. Щоправда, найгірші наслідки для решти світу не були відчутними ще цілий рік, упродовж якого пил, що здійнявся в небо, поширився усією атмосферою і став ката­строфічно зменшувати кількість сонячного світла, що досягало поверхні Землі, знижуючи температуру.

У Новій Англії у червні 1816 року були поширеними випадки випадання снігу та морозів улітку. «Альманах старого фермера» набув популярності, коли внаслідок друкарської помилки провіс­тив сніг у липні 1816-го року, який дійсно випав. В Ірландії, Англії і країнах Балтики дощ лив майже безперервно з травня до жовтня. Порушення надійних кліматичних режимів мало соціальні наслідки, що були ретельно задокументовані: неврожаї, продовольчі бунти і стан суспільства, близький до краху усюди на Британських островах та в Європі. Історик Джон Д. Пост назвав це «останньою великою кризою засобів існування в Західному світі».

Імовірно, кліматичні зміни, які спричинили цю кризу, протривали менше трьох років тому, що значна частина вулканічних викидів в атмосферу осіла за порівняно короткий проміжок часу. Тому нас­лідки навіть найбільших вулканічних вивержень, що часто були глобальними, зазвичай не тривали довше ніж рік-два. Наприклад, виверження на горі Пінатубо на Філіппінах 1991 року мало знач­ний, але нетривалий глобальний вплив, охолоджуючи Землю та тимчасово маскуючи значно потужніше нагрівання, спричинене людською цивілізацією, і тимчасово прискорюючи зменшення озонового шару.

Однак великі вулканічні виверження, зафіксовані упродовж історії, у трьох важливих аспектах повчальні для розуміння природи довгострокових змін. По-перше, вони показують, наскільки наша цивілізація залежить від стабільних кліматичних умов такого виду, яким ми насолоджувалися впродовж останніх десяти тисяч років. По-друге, вони показують, як трагедії, що трапляються в одній час­тині світу, можуть зумовлюватися кліматичними змінами, причина яких у зовсім іншій його частині. І по-третє, вони вказують на руй­нівні наслідки порівняно раптової та значної штучної зміни у гло­бальній системі клімату.

Оскільки древні небагато знали про світ поза межами власних земель, у них не було розуміння причинно-наслідкових зв'язків між вулканами на іншому кінці світу та різкими кліматичними змінами на їхній землі. Але нещодавно детальні кліматичні вимірювання на основі аналізу льодових проб у Гренландії й Антарктиці дозволили визначити дати основних вулканічних вивержень за усю античну історію, і вчені порівняли ці дані із даними річних кілець дерев, геології, археології та прискіпливого аналізу пам'яток давніх циві­лізацій, що стосуються історії клімату. Скажімо, китайці зберегли записи, що датуються останніми тридцятьма шістьма століттями.

Таким чином дані про річні кільця дерев та льодові проби, а також документи, залишені китайськими істориками, разом змогли описати руйнівні результати одного з найбільших вулканічних вивержень упродовж писаної історії: Санторін, що на сімдесят миль північніше Криту, вибухнув близько 1600 р. до нашої ери з силою у сто разів більшою, ніж відоме виверження Кракатау у 1883 році. Кліматичні наслідки Санторіну, мабуть, були одним з чинників раптового зник­нення невдовзі по тому Мінойської цивілізації, що панувала тисячу років на східному Середземномор'ї упродовж бронзового віку. (Деякі історики вважають, що зникнення мінойців послужило основою для Платонового опису загибелі за один день легендарної Атлантиди.)

Через п'ять століть, десь між 1150 та 1136 роками до нашої ери вулкан Гекла З в Ісландії викинув в атмосферу мільйони тонн пилу та каміння. Водночас, згідно із стародавнім китайським рукописом, збереженим на сухих бамбукових дощечках, «у По падав дощ із пилу». За словами іншого китайського автора, «упродовж десяти днів з неба падав дощ з попелу. Дощ був сірий». А за словами третього, «сніг пішов на шостий місяць, і той сніг був понад фут завглибшки ... морози знищили п'ять зернових культур ... волоконні культури не дозріли ... і була сильна злива». Цього разу археологи знайшли свідчення руйнівних наслідків також і в західній півкулі.

Шотландські археологи стверджують, що саме в цей час 90% насе­лення Шотландії та Північної Англії зникло. Більше того, аналіз зразків ґрунту показує, що надзвичайно великі опади та холод змусили тимчасово припинити хліборобство.

Десь близько 209 р. до нашої ери сталося потужне виверження, як вважають, вулкану в Ісландії, що залишило докази глибоко в щорічних нашаруваннях снігу та льоду, що вкривають Гренландію, та на мерзлих кільцях ірландських дубів. Через два роки, за слова­ми китайського історика Сим Цяна, з незрозумілих причин «був неврожай». І ще через два роки по тому китайський історик Пан Ку написав у «Хан шу», що «великий голод» вбив більше половини населення. «Люди їли один одного». Він писав, що імператор зняв законодавчі заборони на продаж дітей. Це було тоді, коли, як свід­чать китайські «Династичні записи», у 208 р. до нашої ери «зірок не було видно три місяці».

Відоме виверження вулкану Етна на Сицилії у 41 р. до нашої ери було увічнене римськими поетами, та лише недавно історики, що вивчають нові перекладені тексти, пов'язали його з катастрофічни­ми кліматичними змінами, що уразили Китай. Пан Ку описав, як Сонце було «задимлене та невиразне» і як пропадали врожаї, а ціни на зерно підвищилися більше ніж на 1000%. Він згадує про указ, що вийшов влітку і повідомляв: «Люди важко працюють на оранці та полінні, але безрезультатно. Вони потерпають від голоду, і немає способу їх порятувати».

Як не дивно, незначні кліматичні зміни, спричинені вулканічними виверженнями, також можуть відігравати вирішальну роль в одній із основних подій нашої ери, Французькій революції. У своєму видатному дослідженні історії клімату «Часи бенкету, часи голоду» Еммануель Ле Руа Лядюрі дуже докладно описує страшні неврожаї й скруту у Франції упродовж шести років напередодні революції 1789-го року, кульмінація яких припадає на жахливу зиму 1788-89 років і один з найхолодніших травнів в історії перед штурмом Бастилії. Того року врожай винограду був «украй малим».

Виявляється, що одне з найкращих доступних повідомлень про погоду тих років належить Бенджаміну Франкліну, що з грудня 1776 року був у Франції. У травні 1784 року він писав:

«Упродовж кількох літніх місяців року 1783-го, коли сонячні промені мали б найкраще зігрівати Землю в цих північних регіонах, усю Європу та частини Північної Америки огортає постійний туман. Цей туман мав стійкий характер; він був сухий, і сонячні промені, здавалося, не мали особливого впливу на його розсіювання, як це їм легко вдається з вологим туманом, що підіймається від води. Вони справді були настільки слабкими, пробиваючись крізь нього, що, сфокусовані лупою, ледве могли запалити папір. Звичайно, їх здатність нагрівати Землю влітку була надзвичайно ослабла. Тому поверхня майже замерзала. Відтак сніг на ній не танув і безперервно поповнювався. ...Можливо, зима 1783-84 років була найсуворішою за багато років».

Франклін слушно розмірковував, що «причину цього всеохопного туману ще досі не встановлено. ...Чи це була величезна кількість диму, що все продовжував влітку сочитися з Гекли в Ісландії, і того іншого вулкану [Скаптар Джокул], що піднявся з моря біля острова, і дим від якого міг поширитися різними вітрами, — досі невідомо». Він не міг знати, що на додачу до ісландських вивержень, згодом у тому ж році було зареєстровано одне з найсильніших в історії ви­вержень вулкану Асама в Японії, що найімовірніше стало основ­ною причиною незвичайної холоднечі у середині 1780-х років, неврожаїв та соціальної нестабільності напередодні Французької революції, яка різко змінила сучасний світ.

Роль клімату у формуванні людської історії є, безперечно, над­звичайно складною, і історики клімату часто обговорюють питання про те, наскільки вона визначальна. Клімат завжди взаємодіє з соціальними, політичними та економічними чинниками, що мають значний вплив на наш традиційний підхід до історії, але деякі кліматичні зрушення, вірогідно, переходять з розряду непрямих доказів до розряду надзвичайно важливих, і навіть домінуючих чинників у формуванні громадських настроїв та позицій, що пере­дують політичним змінам. Так само, як зумовлені кліматом жахливі страждання 1816-1819 років вочевидь вплинули на супутні політич­ні заворушення у Європі, спричинені кліматом страждання 1783-1789 років у Франції зіграли вирішальну роль у погіршенні полі­тичних настроїв, що й стали передумовою Французької революції. Ясно також, що кліматичні зміни були лише однією з багатьох при­чин, що вплинули на ці події. І те, що роль клімату переважно ігнорувалася у традиційній історії, не означає, що його раптом треба наділяти винятковою роллю у поясненні історичних подій.

Тим не менше, вплив кліматичних змін на політичну й соціальну стабільність цивілізації потужний, і оскільки ми розглядаємо імо­вірність того, що людство зараз змінює клімат на усій планеті на порядок масштабніше і швидше, ніж будь-що з того, що відбулося в його історії, ми зробили б добре, якби простудіювали деякі з уроків, даних природою.

Крім голоду та політичних заворушень, одним з найдраматичніших наслідків зміни клімату для цивілізації стали масові міграції з од­нієї географічної місцевості до іншої. Фактично одна з найбільших міграцій в історії — та, що привела людей до Північної Америки, а згодом і до Південної — стала прямим наслідком кліматичної зміни. Упродовж останнього льодовикового періоду, приблизно 20 тис. років тому, коли величезна кількість морської води перетворилася на лід, рівень моря був на триста футів нижчим, ніж сьогодні. Великі ділянки тих частин океанського дна, які ми називаємо континен­тальним шельфом, були сушею, і неглибокі океанські протоки, як-от Берингова протока й затока Карпентерія, були натомість земля­ними мостами. Ці мости слугували міграційними маршрутами для людей, відомих тепер як аборигени в Австралії, та азійських кочів­ників, знаних тепер у Північній Америці як корінні американці, а в Південній Америці як індіанці, або корінне населення. Коли льодо­вики відступили, рівень моря близько 10 тис. років тому знову підви­щився, залишивши корінних американців та аборигенів на їхніх нових континентах. Водночас із підвищенням температури глобаль­ний клімат встановився у такому вигляді, який у загальних рисах зберігається досі.

Фактично льодовиковий період, що так суттєво вплинув на обид­ві Америки, сформував саме коріння людської цивілізації. Малюнки у печерах, перші з відомих способів графічної комунікації людей, з'явилися 17 тис. років тому, коли люди шукали захистку і тепла упродовж найгірших і найхолодніших тисячоліть.

Чергування льодовикових періодів та потепління міжльодови­кових періодів між 1 млн. і 40 тис. років тому, як вважає більшість істориків, сприяло розвитку найпростішої суспільної організації. Археологічні та антропологічні дані показують, що кожного разу, коли лід відступав, первісні народи Євразійського материка ставали численніші, а їх культура — розвинутіша.

Між 8 і 7 тис. років до нашої ери, коли переважали сприятливі кліматичні умови, а льодовики розтанули до їх теперішнього стану, територія, відома нам як Месопотамія, була місцем створення сіль­ськогосподарських надлишків. Торгівля цими надлишками, як вва­жають, стала поштовхом до винаходу грошей, перших суспільств, що зводили цегляну та кам'яну архітектуру, і розвитку широкого спектра мистецтв та ремесел. Наприклад, Єрихон, найдавніше з відомих міст, було засноване у цей період, тоді як Європа лише почала приходити до тями після льодовикового періоду.

Пізніше менші, але все ще суттєві кліматичні коливання про­довжували формувати початок складніших суспільних утворень. Деякі історики вважають, що перша поява високоорганізованих суспільств у родючих річкових долинах Тигру, Євфрату та Нілу була викликана великим кліматичним перехідним періодом близько З тис. років тому. Новий характер клімату з посухами упродовж більшої частини року та щорічними повенями змушував суспільства скупчуватися в долинах рік. Проблема зберігання та розподілу повеневих вод для зрошування, зберігання щорічних врожаїв і розподілу запасів продовольства привела до винайдення і викорис­тання багатьох основних механізмів людської цивілізації. У Біблії пересторога Йосифа фараонові готуватися до семи років скрути, що настане після семи років достатку, відображає нове усвідомлення людства своєї вразливості до змін погодних умов. У свою чергу, коли фараон призначає Йосифа, який розтлумачив екологічне значення фараонового сну, наглядати за приготуваннями до років скрути, його рішення свідчить про зазіхання людства на те, щоб передбачати коливання клімату та готуватися до них.

Та зараз стає зрозуміло, що роль клімату для розвитку людства навіть важливіша. Антропологи, біологи-дарвіністи та фахівці з проблем клімату, включаючи Елізабет С. Верба, Фредріка Е. Грайна, Річарда Г. Клайна та Девида Пілбіма, нещодавно об'єднали історію кліматичних змін з антропологічними даними й досягли нового консенсусу — упродовж останніх 6 мільйонів років сама людська еволюція формувалася під впливом кардинальних змін у характері земного клімату. Письменник-науковець Уільям К. Стівенс вказує на «величезні результати аналізу» і зазначає, що «вчені показують важливі ролі, які відіграють клімат і екологія у форму­ванні людської еволюції».

Основний глобальний період похолодання, що поступово нас­тавав понад 5 мільйонів років тому, збігається з появою перших людиноподібних істот, названих австралопітеками. На думку багатьох учених, їхня поява зумовлена тим, що принаймні один різновид людиноподібних мавп, які жили на деревах, пристосував­ся до зникнення свого природного лісового середовища, навчив­шись добувати харч на землі і ходити на двох ногах, залишаючи руки, якими хапався за гілки, вільними, щоб тримати та переносити їжу та предмети, що згодом ставали знаряддями.

Другий глобальний період похолодання близько 2,5 мли. років тому, сильніший і різкіший, послужив «імпульсом», чи еволюцій­ним стимулом для створення нового, досконалішого відгалуження сильних австралопітеків. Потім вони були витіснені видом Ното, що з'явився близько 100 тис. років тому, після чотирьох відносно коротких (в геологічних масштабах), але дошкульних льодовикових періодів, саме перед закінченням останнього. Цей період неймовір­ної екологічної зміни сприяв істотам з більшим розумом, потрібним для пристосування до швидко змінюваних кліматичних умов. Нові відкриття, що пов'язують появу Ното sapiens з глобальними клі­матичними змінами, розгадали одну з таємниць людської історії, віднайшовши принаймні в екологічному розумінні, відсутню ланку в історії еволюції. Тоді, 40 тис. років тому, так званий культурний вибух — винайдення знарядь праці та створення ювелірних виробів — мабуть, припадає на незвично тепле тисячоліття у Європі.

Проте в межах цієї льодовикової та міжльодовикової системи від­бувалися значні коливання. Доволі слабкі порівняно з льодови­ковими періодами або із штучними періодами потепління, про які йде мова, вони, однак, були досить помітними, щоб спричинити кардинальні наслідки для цивілізації.

Наприклад, зміна клімату, відома як субатлантичне погіршення, у 500-400 роках до нашої ери призвела до зміни розподілу вітрів і вологості, а також зниження температури по усій Європі і з нею, як вважають, до закінчення бронзового віку на півночі та до герман­ських набігів на південно-східну Європу зі Скандинавії. Менше ніж через століття македонці підкорили Грецію, в чому можна вбачати більше ніж випадкове продовження міграції у південно-східному напрямку. А вже у наступному поколінні, коли клімат в усьому світі почав теплішати, приблизно 300 р. до нашої ери Олександр Маке­донський підкорив «відомий світ» і поширив грецьку цивілізацію на все Середземномор'я та поза ним.

Саме цей період відносного потепління, що розчистив альпійські перевали, які відділяють Італію від решти Європи, збігся з про­будженням імперських амбіцій Риму. Більше того, одночасне розчищення гірських перевалів в Азії призвело до розширення Китайської цивілізації і відкриття «шовкового шляху». Приблизно 750 років по тому закінчення цього періоду потепління збіглося з останніми роками Римської імперії. До багатьох пояснень причин падіння Риму історики клімату додають раптову зміну глобального характеру клімату між 450 і 500 рр. н.е., що призвела до тривалої посухи в центральній Європі, зумовленої вимерзанням, і, вірогідно, спонукала до масових міграцій, що згодом стали відомі як набіги варварів.

В Індії XVI століття величне місто Фатепур-Сікрі мешканці покинули одразу після його зведення, коли раптова зміна у характе­рі мусонів позбавила їх води. Люди, що мали намір жити там, були змушені шукати іншого місця, лише повторюючи схему, що вже утвердилася на Індійському субконтиненті. Фактично один з перших прикладів занепаду імперії в значній мірі внаслідок кліматичних змін стався на кілька сот миль західніше від Фатепур-Сікрі якихось двадцять чотири століття раніше. Упродовж тисячоліття до 1900 р. до нашої ери велика індійська цивілізація процвітала на територіях нинішніх північно-західної Індії та Пакистану. Потім зненацька — в часи, до яких історики клімату відносять поширення холодного полярного повітря на південь в північну Канаду — характер клімату змінився, і великі міста та поселення були поховані під піщаними дюнами Раджпутанської пустелі, змушуючи людей переселятися деінде. Так само загибель Малійської цивілізації у Західній Африці у чотирнадцятому столітті — це приклад занепаду суспільства, що, на думку істориків клімату, могло бути спричинене раптовими змі­нами клімату.

Крім того, існує таємниця Мікен, розвинутої цивілізації, що походила від Мінойської культури, батьківщини царя Агамемнона з Гомерових епічних поем, яка, проіснувавши на Егейських островах упродовж понад двох століть, раптово зникла невдовзі після 1200 р. до н.е. Історики та археологи гадали, що було вторгнення народів з півночі, бо є дані про те, що багато мікенців утікали на південь та схід, але раптовість краху залишалася загадкою. Проте недавній аналіз клімату додав до цих даних цікаві подробиці: саме перед зникненням Мікенської цивілізації різка зміна панівного розподілу вітрів і вологості в усій Європі, на Середземномор'ї, у Північній Африці та Близькому Сході несподівано призвела до зменшення опадів, від яких Мікени завжди залежали. Новий характер клімату все ще приносив вологу із заходу, через Середземномор'я, але далі з півдня і на таких низьких висотах, що дощ випадав на західному схилі гір на краю Пелопоннеського півострова. Так у Мікенах, на східному схилі гір, почалася тривала і неослабна посуха, що зне­воднила колодязі та струмки, знищила врожаї, і, зрештою, змусила людей покинути місто.

Деякі історики клімату також вважають, що та ж сукупність змін у кліматі Середземномор'я значною мірою відповідає і за ката­строфічні повені на Угорській рівнині, що, у свою чергу, призвели до значного переселення народів бронзового віку з Балкан через Босфор. Ці масові міграції фрігійців та інших народів з території теперішньої Вірменії спричинили загибель Хетської цивілізації в Малій Азії близько 1200 р. до н.е., викликавши політично та військово руйнівні масові міграції через Кіпр, Сирію, Палестину і Єгипет, відлуння яких простежується у Старому Заповіті. Завдяки тій же міграції з Угорської рівнини інша група людей переселилися на південний захід, через гірські перевали, до Італії, де стали відомі як етруски і посіяли насіння, з якого згодом постала Римська циві­лізація.

Нові дослідження пам'яток глобального клімату у Західній півкулі можуть пролити світло на загадкові злети та падіння давньої цивілізації Майя, розквіт якої припадає приблизно на 150-300 рр. н.е., на так званому Юкатані, у південній Мексиці й Центральній Америці. З досі нез'ясованих причин, що викликають жваві супе­речки серед археологів та істориків, культура Майя раптово заги­нула близько 950 р. Майя звели фантастичні міста із складними підземними водосховищами та гігантські споруди такого розміру, як ніхто інший у тогочасному світі, зокрема складні обсерваторії, з яких астрономи вираховували точну тривалість сонячного року та місячного циклу. Вони знали точний орбітальний шлях планети Венера і могли передбачати затемнення. їхні математики самостій­но відкрили математичну концепцію нуля. І все ж ця надзвичайно розвинута культура раптово перестала існувати. її міста були загадково покинуті незруйнованими. Несподівано припинилося виготовлення прекрасного глиняного посуду та різьблення, ство­рення пам'ятників, храмів, хронік, календарів, літературних творів; стрімко зменшилося населення офіційних центрів та провінції, — і все це за 50-100 років. Вчені висунули безліч теорій про причину цього — від братовбивчої жорстокості та суспільного занепаду до невідомого нашестя ураганів, землетрусів, виснаження земель, втра­ти води, надмірного розростання трав у савані та перенаселення.

Але ніхто не припускав, що крах цивілізації Майя могла спри­чинити зміна глобального клімату. Все ж історичні документи з питань клімату Західної півкулі підказують, що у 950 р. н.є. темпе­ратура піднялася і клімат змінився; саме у час загибелі Майя, далеко на півночі, Лейф Ерікссон проплив через Лабрадорське море між новими поселеннями свого батька Еріка Рудого в Гренландії та Північній Америці і став першим європейцем, що ступив ногою на землю, яку назвав Вінленд.

Так почалася глобальна кліматична зміна, відома як середньо­вічна тепла епоха. Хоча це явище вважається європейським, воно явно схоже на зміну глобального клімату, зафіксовану у Північній Америці першими європейцями, що туди прибули. Справді, при­чиною, що спонукала їх взагалі вирушити туди, була зміна клімату. Приблизно аж до 900 р. північноатлантичні морські маршрути від Скандинавії та Ісландії до нових поселень у Гренландії були повністю вкриті кригою і непрохідні. Наприкінці теплої епохи, десь у 1300 р., температура почала спадати, і крига знову заблокувала морські шляхи. Спорадичні мандрівки до Вінленду припинилися; невдовзі кораблі вже більше не могли ходити по запаси від Гренландії назад до Ісландії. Пізніше останнє покоління поселен­ців вимерло від холоду, а подорож Лейфа Ерікссона поступилася місцем в історії плаванню південного європейця Колумба.

Але що ж сталося з кліматом на Юкатані близько 950 року? Якщо новий характер клімату уможливлював поселення у Гренландії і недовго у Північній Америці, то чи не могла внаслідок цього стати непридатною для життя цивілізації Майя Центральна Америка, коли флора та фауна змінилися, шкідники мігрували на північ від еква­тора, змінився режим дощів, а пекуче тропічне сонце завдавало шкоди суспільству, що розвинулося у трохи холоднішому й гостин­нішому кліматі? Це може бути принаймні частиною розгадки зник­нення Майя.

Після періоду потепління температура знову знизилася на почат­ку XIV століття, спричинивши великі проблеми у Європі та Азії. Передусім такий перехід раптово приніс хвилі вологості з Північ­ної Атлантики, що неодноразово поширювалися на Британські острови й значну частину континенту. Упродовж майже десяти років зогнивали врожаї та розливалися ріки, прирікаючи людей у Захід­ній Європі на голод, який сягнув піку у часи Великого голоду 1315-17 років. У 1315-му році Гійом де Нанжі повідомляв з Руана та Шартру про натовпи убогих, виснажених чоловіків та жінок, що моторошними процесіями йшли до церков молитися за порятунок від безжалісних дощів. «Ми бачили велику кількість осіб обох статей, не лише з близької, а й далекої місцевості, до якої цілих п'ять льє, босих, і багатьох, крім жінок, навіть цілком голих, — писав він, — зі священиками, що йшли разом із процесією до церкви Святих мучеників». Того року й наступного врожаї зернових у Європі були повністю знищені. Ле Руа Лядюрі повідомляв, що літо 1316-го року «було настільки вологим, що не було досить доброї погоди, щоб постригти овець». Повторення голоду призвело до без­прецедентної загибелі людей. Та ще гіршою була «чорна смерть», що прийшла через тридцять років.

Саме перед приходом «чорної смерті» чотири роки поганої погоди та неврожаїв зумовили повсюдне недоїдання й підвищили вразли­вість до хвороб, що викликало страх перед повторенням Великого голоду. Ці побоювання стимулювали імпорт зерна, зокрема з Малої Азії, що приніс заражених щурів спершу до Константинополя, а тоді до портів Мессіни та Марселя. Звідти вони разом з чумою, яку вони несли, лише за два роки поширилися так, що знищили третину населення Західної Європи.

Сама чума насправді виникла в Китаї, де перші смертні випадки зафіксовано у 1333 році. Рік перед тим, внаслідок тих самих глобальних кліматичних змін, що викликали безперервні дощі у Європі, незвичайно важкі зливи спричинили часті повені Жовтої ріки, які з 1327 року набували все більшого розмаху. Кульмінацією стала найбільша повінь середніх віків у 1332 році, коли згідно з оцінками загинуло 7 мільйонів китайців.

«Майже немає сумнівів, що вода порушила природне середови­ще дикої природи, а також людських поселень, включно з тими, де були гризуни — носії чуми», — пише історик клімату Губерт Г. Ламб. Він доходить висновку: «Мабуть, невипадково, що епідемія бубон­ної чуми, яка потім поширилася у світі під назвою «чорна смерть», почалася саме в Китаї 1333 року» — наступного після великої повені року на територіях, де розкладалася маса людських трупів.

Одне з найважливіших та найкраще задокументованих коливань клімату відоме як малий льодовиковий період (1550—1850 рр.), позначений суттєвими суспільними змінами в усій Європі. Люди проводили більше часу в закритих приміщеннях, гріючись біля камінів, що несподівано стали дуже популярними, й частково завдяки цьому розвинулися нові системи суспільних відносин. Пожвавішав обмін ідеями в галузі науки. Нового змісту в мистец­тві набули ідеали романтизму, а також концепція особистості у політиці. Щоправда, на відкритому повітрі нові кліматичні реалії для декого у Північній Європі були досить суворими.

Уявіть собі подив у місті Абердін в Шотландії у 1690 року, коли на ріці Дон з'явився ескімос у своєму каяку. Міграція європейців у напрямку Гренландії вже давно дійшла свого логічного кінця, але тепер природне середовище, сприятливе для ескімосів, простягало­ся на південь аж до островів Оркней та північної Шотландії.

Шотландці, опинившись перед занепадом рибного промислу і неврожаями, часто потерпали від голоду та стали покидати свою батьківщину. До 1691 року 100 тис. шотландців, десята частина усього населення, оселилися у близькій до Шотландії частині Ірлан­дії, в Ольстері (відомій тепер як Північна Ірландія), витіснивши та виселивши корінних ірландців, і тим самим привели в рух маховик величезних проблем та жорстокості, яка триває і понині.

Після шотландської міграції населення Ірландії в цілому про­довжувало збільшуватись. Історики загалом погоджуються, що Ірландія стала місцем соціальних і політичних безпорядків; пану­вання Англії супроводжувалося багатьма немудрими рішеннями, серед яких рішення короля Джеймса VI сприяти переселенню шотландців було лише першим. Архаїчні правила землеволодіння допомогли увічнити бідність, яка, у свою чергу, заохочувала ранні шлюби та подальший приріст населення. Між 1779 та 1841 роками кількість населення зросла на 172%, що, за оцінкою Дізраелі, зро­било Ірландію найбільш густонаселеною територією Європи. Фатальне рішення покладатися майже виключно на єдину харчову культуру — картоплю — як засіб існування створило грунт для жахливої трагедії, відомої як Великий картопляний голод.

Коли малий льодовиковий період наближався до кінця, середня температура трохи підвищилася, створивши достатньо вологі і теплі умови, що сприяли картопляній хворобі. Сучасні лабораторні дослідження показують, що специфічна хвороба картоплі, яка вразила Ірландію, Phytophthora infestans вимагає для свого розвитку щонайменше дванадцятьох годин відносної вологості 90%, тем­ператури від 10 градусів Цельсія і вище та води на картопляному листі ще принаймні упродовж чотирьох годин. Імовірність збігу таких умов була значно меншою упродовж малого льодовикового періоду, коли залежність Ірландії від картоплі тільки починалася; в середині 1840-х років умови для поширення картопляної хвороби поліпшилися внаслідок потепління.

Картопляна хвороба, вірогідно, виникла у новому сорті картоп­лі з Перу; вперше вона з'явилася 1843 року на північному сході Сполучених Штатів і наступного року у Фландрії. До літа 1845-го року спори поширилися до Ірландії. За спогадами ірландців, та зима була найтеплішою; весна також була тепла, і в червні температура піднялася у середньому на три-чотири градуси вище за середню упродовж століття температуру. В цілому те літо було другим найтеплішим у XIX столітті. На додачу до всього було 64 дні дощу у липні, серпні та вересні, причому тільки в серпні — 24.

Картопляна хвороба жорстоко вдарила по єдиній сільсько­господарській культурі, завдяки якій Ірландія жила і без якої гинула. Упродовж кількох наступних років понад мільйон людей вмерли від голоду та хвороб, пов'язаних із недоїданням. Страхітливі роз­повіді тих, хто вижив, дають певне уявлення про те, що таке голод. У грудні 1846-го року батько двох маленьких дітей в окрузі Корк вмер з голоду (мати вмерла раніше). Як свідчать документи слід­ства, «про його смерть дізналися лише тоді, коли двоє діток при­шкандибали до села Скал. Вони плакали від голоду і скаржилися, що їхній батько не говорив з ними чотири дні; вони сказали, що їхній батько був «холодний як кам'яна плита». Інші тіла, щодо яких було розпочато розслідування, належали матері та дитині, що вмерли з голоду раніше. їх останки обгризли щурі».

Тодішнє газетне повідомлення наводило типові свідчення оче­видців: «В капустяному городі я побачив тіла Кейт Бері та двох її дітей, трохи прикритих землею, її руки і ноги були цілком оголені, тіло повністю з'їдене собаками, шкіра і волосся з голови лежали за кілька ярдів від черепа; вперше глянувши на це, я подумав, що то частина кінського хвоста... Я не можу цього коментувати, але хочу запитати: ми живемо на території Великобританії?»

Практика вирощування єдиної культури замість багатьох рос­лин на великій території відома як монокультура. Проблема такої практики — вразливість до хвороб рослин або стійкого шкідника, що раптово знищує усю культуру. Ця вразливість ще вища, коли вирощується один сорт певної культури. Ірландці вирішили по­кластися на один сорт картоплі як єдине джерело продовольства, сорт, що давав максимальний врожай у кліматичних умовах, що переважали упродовж попередніх 300 років. Історія картопляного голоду — це урок про те, як штучна зміна наших стосунків з при­родою, як-от монокультура, яка не враховує примх клімату, може вплинути на здатність суспільства себе прогодувати. Вона також показує, як стрімке потепління може призвести до катастрофи.

В історії такі кліматичні трагедії, як та, що спричинила картопля­ний голод, призвели до масової міграції людей до багатших країн, особливо до Сполучених Штатів. Трьома десятиліттями раніше велика нестача харчів 1816-17 рр. також стимулювала міграційний потік не лише з Європи до США, але й, з огляду на те, що зміна клімату відчувалася й поза межами Європи, всередині самих США. Наприклад, історичні дані про міграцію на захід від штату Мен показують, що після «незвично холодних та несприятливих» весен 1816 та 1817 років жахливий страх перед голодом дав «свіжий імпульс зачаруванню еміграцією. Сотні людей, що мали домівки, продали їх за безцінь і, не гаячи часу, поспішили геть до далекої країни». Статистика підтверджує зв'язок між міграцією з Мену та незвичними кліматичними режимами, зумовленими у 1816-17 роках діяльністю вулкану Тамбора: вона показує, що, як тільки незвичний кліматичний режим дійшов кінця (коли вулканічний пил осів з атмосфери), у 1818-му році, у Мені поновився природний приріст населення. Подібний випадок задокументовано у Нью-Гемпширі, Вермонті, штатах Коннектикут і Кароліні. Один з очевидців писав, що «відбувалася своєрідна панічна втеча ... упродовж літа 1817-го року».

Мабуть, найбільшою в американській історії вимушеною мігра­цією був масовий виїзд зі штатів Канзас, Оклахома, Техас, частково з Нью-Мексико, Колорадо, Небраски та інших рівнинних штатів на початку 1930-х років, які називають роками Даст-Боул (Dust Bowl; дослівно «Миска Пилюки», назва посушливих районів на заході США — Ред.). Як і Великий картопляний голод, Даст-Боул став наслід­ком немудрого землекористування, яке підвищило вразливість певної території та її населення до несподіваних кліматичних змін. Упродовж 1920-х років відбулася революція у сільському госпо­дарстві штатів Високих Рівнин. Механізація означала створення трактора, комбайна, оборотного плуга та вантажівки. Це, у свою чергу, привело до «великої оранки» наприкінці 1920-х років. Сільськогосподарські експерти помилково вважали, що повторне переорювання землі аж до стану однорідності і пухкості сприятиме кращому засвоєнню та утримуванню дощової води. Агрономічні дослідження, зосереджені на різних способах підвищеного погли­нання води, зовсім не брали до уваги проблему вітряної ерозії, що стала значно серйознішою загрозою саме внаслідок цих суттєвих змін в обробітку землі.

Упродовж кількох років збирали рекордні врожаї, а ранніми ознаками вітряної ерозії нехтували. Навіть коли землю залишали під паром, її продовжували орати для того, щоб викоренити бур'яни і водночас сприяти поглинанню вологи і тим самим забезпечити хороший старт для майбутньої сівби.

Осінь 1930-го року та весна і літо 1931-го року принесли затяжні дощі і труднощі, але і рекордні врожаї. Після сухої зими, у березні 1932 року, почали дути сильні вітри і частково зняли верхній шар ґрунту. Весняні дощі були спорадичні і недостатні, а потім раннім літом, перериваючи посуху, що робила те літо в цілому незвично сухим, повінь від сильних злив розмила ґрунт. Осінь видалася дуже сухою, і з настанням зими багато полів було покинуто.

У січні 1933-го року почалася велика пилова буря, що час від часу повторювалася упродовж чотирьох років, руйнуючи врожаї, сповнюючи людей відчаєм і змушуючи багатьох переселятися у Каліфорнію або йти назад, на схід. У 1934 році міністр внутрішніх справ Гарольд Айкс порадив людям Оклахоми просто покинути свої домівки. Лише на 15% землі між Техасом та Оклахомою того року люди збирали врожай.

Ті, хто залишився, а таких була більшість, також потерпали. У штаті Колорадо редактор газети «Мортон каунті фармер» навесні 1935-го року писав:

«Зі своїх вікон ми не бачимо нічого, крім пилу, кожного разу, як стискаємо наші зуби (чи, може, вставлені або запасні), ми відчуваємо пил в нашому роті; мої вуха ним переповнені так, що нічого не чути годинами, ніс забитий так, що жодний запах не відчувається, не можу ходити, бо черевики заповнені, але не моїми ногами ... ми переживали і переживаємо пилову бурю. Упродовж двох днів справжнього життя не було. Все вкрилося пилюкою — трохи з Олд-Мексико, з Техасу, з Колорадо чи звідки там ще... Земля виглядає суха і безплідна — у всіх запилені обличчя, навіть кредитори навряд чи нас упізнають. Але виходу немає — навіть з нашого парадного входу. Ми живемо в землянці і тепер сповзаємо сходами вниз. Вистрибувати з вікна — це просто насолода, коли звикнете».

Було організовано лікарні швидкої допомоги для лікування численних хворих з «пиловою пневмонією», сукупністю бронхі­альних та інших респіраторних захворювань, спричинених і усклад­нених постійним вдиханням пилюки. Пил і курява від тривалих бур заполонили все аж до Атлантичного океану. Лише у 1937 році умови остаточно стабілізувалися.

Ясна річ, історія кліматичних змін — це водночас історія при­стосування людей до них. Наприклад, упродовж продовольчої кризи 1816-17 років значно зміцніли бюрократичні, адміністративні тен­денції сучасної держави. Фактично у кожній європейській країні центральні уряди організовували і розподіляли обмежені продо­вольчі ресурси, також імпортували нові запаси продовольства з Одеси, Константинополя, Александрії та Америки. Вперше було організовано масштабні громадські роботи, передусім для створен­ня робочих місць, з надією запобігти масовим безпорядкам та продовольчим страйкам, що супроводжували продовольчу кризу.

У 1930-х роках посуха в Даст-Боул належала до цілої низки руйнівних соціальних та економічних проблем, що призвели до навіть ще складнішого варіанта адміністративної держави, «Нового курсу» Франкліна Рузвельта.

Усі ці зміни кліматичних режимів відбувалися під час температур­них коливань на 1-2 градуси за Цельсієм. Але сьогодні, в кінці XX століття, ми спостерігаємо зміну глобальних температур у три-чотири рази більшу, що спричинює зміну кліматичних режимів, яка, очевидно, матиме величезний вплив на глобальну цивілізацію. Серед найдраматичніших наслідків, якщо спиратися на історичний дос­від, будуть масові міграції людей з територій, де цивілізація зруй­нована, до інших країв, де вони сподіватимуться знайти засоби для виживання і кращий спосіб життя — однак з непередбачуваними наслідками для обох територій.

Упродовж наступних двох десятиліть близько 10 млн. мешканців Бангладеш втратять свої домівки та засоби існування внаслідок підняття рівня моря, зумовленого глобальним потеплінням. Куди вони підуть? Кого витіснять? До яких політичних конфліктів це приз­веде? І це лише один приклад. За деякими передбаченнями, невдовзі після того, як цього лиха зазнає Бангладеш, майже 60% нинішнього населення Флориди, можливо, доведеться переселити. Куди воно подасться?

Флорида вже пережила одну з найбільших екологічно зумовле­них міграцій цього століття: за останні десять років з Гаїті до Сполу­чених Штатів емігрувало приблизно 1 млн. людей — і не тільки через політичні утиски, але і внаслідок наймасштабнішого у світі винищення лісів та ерозії грунтів, що унеможливили ведення там натурального господарства. Хоча деякі з гаїтян пристосувалися до нових умов, більшість так і не змогла цього зробити, і всі дуже потер­пали через довгу небезпечну подорож та невідоме майбутнє.

Сер Кріспін Тікейл, провідний британський дипломат і захисник довкілля, у доповіді Королівському товариству в Лондоні 1989 року зазначив, що «у низовинних берегових районах вздовж великих світових річкових систем спостерігається значна концентрація людей. Близько третини людства живе в межах шістдесяти кіломет­рів від берегової лінії. Підняття середнього рівня моря лише на 25 сантиметрів матиме суттєві наслідки... породить проблему такого масштабу, з якою ніхто ніколи не стикався... Збільшення кількості біженців фактично з усіх країн кине чорну довгу тінь на людську цивілізацію».

У розвинутому світі ми тепер можемо врятувати більшість людей від страждань, хвороб, голоду і вимушеної міграції, які колись давно часто виникали внаслідок порушення рівноваги глобального клімату та супутніх коливань погодних режимів, від яких залежала крихка людська цивілізація. Але ми рятуємо себе за допомогою спалювання щораз більшої кількості органічного палива і створен­ня усе більшої концентрації С0₂. А оскільки ми продовжуємо запов­нювати кожну мислиму нішу довкілля, крихкість нашої власної цивілізації стає все очевиднішою. Крім того, із приростом населення земної кулі наша еластичність до кліматичних змін зменшується. У всякому разі зміни клімату, що ми породжуємо тепер внаслідок впливу на глобальну атмосферу, очевидно, перевищать, скажімо, ті, що породили велику продовольчу кризу 1816-19 років, або ті, що підготували сцену для «чорної смерті».

Упродовж життя одного покоління ми опинились перед небезпе­кою зміни складу глобальної атмосфери значно драматичнішої, ніж це спромігся зробити будь-який вулкан за всю історію, і її наслідки можуть зберігатися упродовж прийдешніх століть. Глобальні темпе­ратурні зміни, за які ми несемо відповідальність, мабуть, уп'ятеро більші за коливання, викликані, наприклад, малим льодовиковим періодом або глобальною кліматичною зміною, що призвела до Великого голоду 1315-17 років.

З огляду на те, що висока інтенсивність ультрафіолетового випро­мінювання ослаблює імунну систему людини, особливо в тропіках, а вибухоподібне зростання населення та урбанізація продовжують підривати традиційні типи культури, сотні мільйонів людей можуть стати ще більш сприйнятливими до хвороб, коли із зміною клімату мігрують популяції шкідників, бактерій та вірусів.

Наше дедалі агресивніше втручання у природний світ й, отже, шкода екологічним системам Землі ослабили еластичність глобаль­ного довкілля і створили загрозу його здатності зберігати рівновагу.

А як реагуватиме світ? Під час ірландського картопляного голоду сліпа відданість політиці невтручання в економіку разом з холод­ною байдужістю до страждань, антиірландським расизмом і антикатолицьким фанатизмом зробили свій внесок у трагічну нездатність Великобританії до гуманної реакції. З урахуванням досягнутого відтоді прогресу важко собі уявити, що з таким жахом могли би змиритися сьогодні. Проте в середньому кількість дітей, що вми­рають з голоду щодня у сучасному світі, більше ніж у сорок разів перевищує середню кількість тих, що вмирали щодня в розпал голоду в Ірландії. Картини того, що відбувається на наших очах, настіль­ки ж страхітливі, як і повідомлення 1846-го року. Сліпа відданість політиці невтручання в економіку, політична недолугість всередині країн, що потерпають, параліч, викликаний навіть найменшими залишками расизму, і свавільна сліпота «заперечення» сприяють продовженню нашого власного великого голоду в теперішній час. Зовсім не було б дивно почути слова очевидця з Ефіопії чи Судану, що вторять вигуку свідка жертв того голоду: «Чи ми живемо на тій же планеті, де є Сполучені Штати, Європа і Японія?»

Дійсно, сучасний кліматичний аналіз остаточно показує, що знач­не поширення голоду на тих територіях Африки, що включають Ефіопію, Судан та Сомалі, збігається з різким порушенням режиму опадів. «Спостерігалася невелика тенденція збільшення опадів до 1950-х років, коли, після відносно вологого періоду, їхня кількість [у Північній Африці та на Середньому Сході] рішуче пішла на спад», спад, що тривав та прогресував останні сорок років, супровод­жуваний одночасним «суттєвим збільшенням кількості опадів [у Європі]». Так доповідала група дослідників у часопису «Сайєнс» 1987 року після того, як було зібрано величезний масив кліматич­них вимірювань, що охоплювали півтора століття і виявили значні порушення у режимах розподілу опадів за останні десятиліття. Їхнє дослідження показало, що постійне зменшення дощів у Північній Африці та на Середньому Сході супроводжувалося їхнім відпо­відним збільшенням у Європі.

Ці дослідники стурбовані тим, що ця сорокалітня тенденція, яка є одним із багатьох чинників, що зумовлювали неодноразові й тривалі випадки голоду, — ранній наслідок глобального потепління; якщо це так, то помічена тенденція може вказувати і на ще руйнівніші зміни кліматичних режимів, якщо потепління триватиме. Інший експерт з проблем клімату Губерт Лемб, пишучи про останню сорока­літню тенденцію в Північній Африці та пов'язані з нею випадки масового голоду й імміграції, зауважив: «Деякі національні тери­торії можуть врешті-решт стати в тій чи іншій мірі непридатними для життя, якщо розвиток тенденції триватиме». Однак, незважаючи на ґрунтовні докази, дослідники клімату не надто схильні одно­значно пов'язувати глобальне потепління з цими катастрофічними змінами, бо явища, про які йдеться, надто складні.

Можна, однак, дійти до деяких неминучих висновків з їхніх спостережень. Можна напевно сказати, що слабкі суспільства посе­ред сучасної багатої цивілізації зазнають неймовірних страждань частково внаслідок зміни кліматичних режимів, незалежно від їх­ньої причини. А от решта світу здатна лише тимчасовими заходами полегшити їхні страждання.

Крім того, навіть після оприлюднених попереджень практично всієї світової наукової спільноти про те, що сучасна модель нашої цивілізації спричинює кардинальні зміни у глобальному кліматі, які, очевидно, у багато разів перевершують будь-які з пережитих за останні 10 тис. років, ми не робимо нічого, щоб ліквідувати основні причини цієї катастрофи у зародку. З історії кліматичних змін нам відомо, що вони можуть спричинити безпрецедентні суспільні та політичні зрушення, особливо у слабких, густонаселених суспіль­ствах. Як не дивно, ми нехтуємо уроками ірландського голоду й спрямовуємо глобальні режими хліборобства до безпрецедентної та щораз більшої залежності від монокультури.

Уроки трагедії Даст-Боул також не взято до уваги. Повсюдні зміни у режимах землекористування, що виявляються згубними і недоцільними, значно поширеніші сьогодні, аніж у десятиліття перед трагедією Даст-Боул. Масове вирубування тропічних вологих лісів — це, безперечно, екологічна катастрофа першої величини, у порівнянні з якою Даст-Боул блідне передусім тому, що в останньому випадку Земля може одужати за кілька поколінь, тоді як шкода у першому випадку триватиме десятки мільйонів років. Раптове зрошування величезних площ пустелі навколо Аральського моря у радянській Середній Азії — інша трагічна помилка, виправити яку буде важко, якщо це взагалі можливо.

Іноді шкода від неправильного користування землею ще під­ступніша. Наприклад, у Каліфорнії використання величезної кількості води з північної частини штату для зрошування рисових полів на південних територіях, відвойованих у пустелі, здавалося гарною ідеєю, поки наприкінці 1980-х років Захід США не наразився на нову серію посух. Під час останньої посухи (у 1930-х роках), що за серйозністю була близька до нещодавньої, Каліфорнія з її 18 млн. мешканців виявилася спроможною витримати екстремальні клі­матичні умови. У 1991 році Каліфорнія з 32 млн. людей могла би виявити таку саму спроможність, проте зараз менше ніж 80 тис. фермерів використовують 85% води штату. Внаслідок цього дія посухи була вкрай руйнівною.

У цей період надзвичайного приросту населення ми звикли до думки, що демографічний тиск на довкілля — це щось нове. Але фактично ця тема повторюється в історії змін довкілля. Наприклад, історики клімату міркували, що схожий випадок виходу за межі потенційної здатності довкілля прогодувати певну кількість насе­лення може пояснити загадкове зникнення близько 1280 року цивілізації Анасазі на південному заході штату Колорадо, що жила у самобутніх скельних оселях Меса-Верде. Доволі надійні дані вказують на те, що її зникнення збіглося із посухою, суворою, але не надто відмінною від інших, що їх мешканці скель успішно витри­мували. Згідно з археологічними даними була, проте, одна важлива відмінність цього разу: населення Анасазі значно зросло саме перед зникненням цивілізації.

Урок цього випадку майже нестерпно очевидний. Наша глобаль­на цивілізація, населення якої після багатьох тисяч поколінь до кінця Другої світової війни досягло майже 2,5 млрд. осіб, збільшившись учетверо упродовж одного людського життя, може різко збільшити вразливість до крутих змін клімату, які ми тепер власноруч приво­димо в дію.

Ознаки зростання вразливості вже очевидні не лише в Африці, в басейні Амазонки та на Аральському морі, а й у Каліфорнії, Флори­ді та штатах Високих рівнин, що зараз вичерпують свої підводні водоносні пласти так неухильно, як жителі Канзасу колись роз­пилювали свій ґрунт доти, поки його не видуло вітрами. Демо­графічний тиск на передгір'я Гімалаїв за минулі кілька десятиліть привів до такого повсюдного винищення лісів, що дощові води тепер дико мчать схилами вниз, через Бангладеш та східну Індію, і несуть із собою тонни ґрунту, що замулює систему ріки Ганг і посилює повені. Бенгальська затока майже завжди бура від ґрунту, на якому мали б вирощуватися зернові культури. У моєму штаті Теннессі те ж явище трапляється у різних формах: нові підрозділи очищують схили від рослинності, яка вбирає дощову воду; струмки та ріки замулюються, а в деяких округах так звані столітні повені тепер настають через кожних кілька років.

Тепер зрозуміло, що стосунки між людством та кліматичними змінами набули цілком іншого характеру: там, де колись цивіліза­ція злякалася примх природи, тепер Земля змушена страждати від наших примх. Хоча ми ще можемо заново навчитися здорового страху перед тим, що порушимо рівновагу в природі.

Варто зазначити також, що стосунки між людством та еволюцією також почали змінювати характер. Сучасну «еру», в якій ми живемо, геологи називають кайнозойською. Почавшись 65 млн. років тому зі зникненням динозаврів, кайнозойська ера характеризувалася розквітом більшої кількості й більш різноманітних форм життя, аніж упродовж будь-якої з попередніх ер в історії Землі, яка налічує 4,6 мільярда років. Тепер, як зазначає теолог Томас Беррі, людська цивілізація, винищуючи майже половину усіх живих видів на Землі упродовж тривалості життя наших сучасників, по суті викликає кінець кайнозойської ери — ще за нашого життя.

Що далі? «Рік без літа» у 1816-му спричинив випадки масового голоду і стимулював нагальну потребу адміністративної держави. Що стане продуктом глобального потепління — новий загально­світовий бюрократичний апарат, що вирішуватиме немислимі проблеми, спричинені масовими соціальними та політичними зру­шеннями, масовою міграцією та продовженням завдання шкоди глобальному довкіллю з боку самої цивілізації? Це те, чого ми хочемо? Чи не було б краще відвернути хаос замість того, аби нама­гатися дати цьому раду тоді, коли вже все сталося?

Історія людства та наших стосунків із Землею може розглядатися як тривала пригода або трагедія, огорнута таємницею. Вибір належить нам. «Рік без літа» показав, наскільки вразлива наша цивілізація до незначних глобальних кліматичних змін. Під час життя наших сучасників ми можемо стати свідками «року без зими». Але на відміну від минущих кліматичних змін, що асоціюються з вивер­женнями вулканів, ми легковажно започатковуємо зміни клімату, що можуть тривати сотні і навіть тисячі років. Древні цивілізації, що зникли при суттєвих природних кліматичних змінах у минулому, могли б розповісти нам багато того, чого ми, здається, не хочемо чути. Що, як наші діти внаслідок наших дій зіткнуться не лише з роком без зими, а з десятиліттям без зими? Це й буде нашим найважливішим спадком? Відповідь може залежати від того, чи зможемо ми навчитися чогось у зниклих стародавніх культур.

Якщо не зможемо, якщо замість цього затинаємося у нашому впертому невігластві щодо потужних змін, які ми приводимо в рух, то зможемо врешті-решт залишити не більше ніж таємницю, щоб спантеличити якусь нову людську спільноту у далекому майбут­ньому, яка намагатиметься зрозуміти, що трапилося зі стародавньою втраченою цивілізацією, яка так давно створила настільки величні споруди з бетону, сталі й пластику.

Дихання Будди

Масштаб змін, нав'язуваних нами світовій кліматичній моделі, з історичної перспективи очевидний, та у будь-який довільно взятий рік наша увага переважно зосереджується на вирі сучасних подій і специфічних проблемах забруднення, зокрема повітря. Не встигла у 1989 році осісти політична пилюка Східноєвропейської революції проти комунізму, як світ задихнувся від жаху неймовірних рівнів забруднення — особливо повітряного — в усьому комуністичному світі. Ми дізналися, зокрема, що у деяких областях Польщі дітей регулярно спускають під землю в глибокі шахти, щоб вони могли передихнути від накопичення газів та різноманітних забруднень в повітрі. Можна лише уявити їх учителів, які, несучи канарок, перші виходять з шахти, щоб попередити дітей, коли для них перестане бути безпечним перебування на землі.

Один з відвідувачів румунського «чорного міста» Копса Міка зауважив, що «дерева й трава настільки забруднені сажею, що здається, наче вони просякнуті чорнилом». Місцевий лікар пові­домив, що навіть коні можуть перебувати в місті лише два роки; «тоді їх треба забрати звідти, інакше вони здохнуть».

На півночі Чехословаччини повітря настільки забруднене, що уряд фактично платить премію будь-кому, хто житиме там більше, ніж десять років; ті, хто бере такі гроші, називає їх похоронними. Східніше, в Україні, лише в одній цій країні щороку в повітря вики­дається у вісім разів більше макрочасток, аніж в усіх США.

У країнах, що розвиваються, схожі страхіття є на кожному кон­тиненті. В Улан-Баторі, у зовнішній Монголії, місцевий напій, ку­мис, треба закривати від чорних часточок у повітрі, що осідають на будь-яку поверхню. Місто Мехіко зазнає найбільшого забруднення повітря з-поміж усіх міст світу в будні та вихідні дні. Трапляються і випадкові трагедії, як-от випадковий випуск у повітря отруєного газу в Бхопалі в Індії, що привернув увагу всього світу. Але постійні смертельні рівні забруднення повітря у містах країн, що розвива­ються, невипадкові, навіть при тому, що у «звичайний» день на їхній відповідальності більше смертей, аніж було у Бхопалі.

Розвинутий світ, включаючи Сполучені Штати і Японію, безпе­речно, має власні проблеми із забрудненням повітря, у таких містах як Лос-Анджелес і Токіо. Але були і деякі масштабні успіхи. Пітсбург, колись легендарно відомий своїм густим, «суповим» повітрям, тепер одне з найпридатніших для життя міст світу. Більшість меш­канців Нешвілла навіть не знають, що їхнє місто колись називалося Кіптявий Джо. Серйозні проблеми все ще переживає Лондон, але вони не йдуть у порівняння з «вбивчими смогами» 1950-х. Карди­нально знизилися рівні смертельного стронцію-90, відколи Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері у 1960-х при­пинив більшість наземних ядерних вибухів.

Деякі успіхи у царині якості повітря створили нові проблеми. Наприклад, використання високих димоочищувачів, що застосо­вуються для послаблення локального забруднення повітря, зумовлює погіршення проблем регіонального масштабу, таких як кислотні дощі. Чим вище від поверхні землі забруднюється повітря, тим далі воно поширюється від джерела забруднення. Те, що було пітсбур-зьким смогом, стало лабрадорським кислотним снігом. Частково те, що лондонці звикли проклинати як смог, тепер палить листя скандинавських дерев.

Тоді як багато заходів, що контролюють місцеве і регіональне забруднення повітря, допомагають послабити глобальну загрозу, багато інших фактично посилюють її. Наприклад, енергоспоживаючі «скребки» (газоочищувачі), що застосовуються для контролю кислотних опадів, тепер спричиняють виділення в атмосферу навіть більшої кількості вуглекислого газу. Електростанції, обладнані скребками, здійснюватимуть глобальне забруднення повітря у фор­мі С0₂ приблизно на 6% більше на кожну BTU (British Thermal Unit; британська теплова одиниця — Ред.) генерованої енергії. Крім того, сірчані викиди вугільних електростанцій частково компенсують, і тимчасово приховують, регіональні наслідки глобального потеп­ління, яке ці електростанції допомагають спричинити в усьому світі.

Саме ця проблема — глобальне забруднення повітря — представ­ляє справді стратегічну загрозу, на яку ми вже сьогодні повинні реагувати. Політичні битви проти локального забруднення повітря зорганізувати найлегше, бо його безпосередні наслідки для здоров'я людей можуть бути виразно помітні в загазованому, задушливому від смогу повітрі і виразно почуті в сухому кашлі уражених гро­мадян. Битви за контроль над регіональним забрудненням повітря складніші, бо люди, що потерпіли найбільше, часто живуть у іншо­му, підвітряному районі, ніж люди, що несуть найбільшу відпові­дальність за спричинення забруднення. Проте за вирішення цієї проб­леми таки беруться, навіть якщо палкі суперечки щодо причини і наслідку тривають.

Однак політична боротьба за контроль забруднення атмосфери на глобальному рівні тільки розпочалася. Кожна людина на Землі є складовою тієї причини, що ускладнює організацію ефективної відповіді. Але кожна людина на Землі також є вразливою до її наслідків, що зумовлює важливість ефективної відповіді і робить можливим віднайдення такої відповіді — як тільки ця глобальна система стане загальновизнаною.

Один з порогів, який треба подолати перед тим, як ми усвідомимо глобальну систему, — це пануюче уявлення про безмежність неба. Деякі зі знімків, доставлених з космосу астронавтами і космонав­тами, показують, що фактично атмосфера — дуже тонкий напів­прозорий блакитний покрив, що огортає планету. Діаметр Землі у тисячу разів більший, ніж товщина напівпрозорої атмосфери, яка її оточує; якщо представити це в перспективі, то відстань від Землі до вершини неба не більша ніж година їзди пересіченою місцевістю. Насправді загальний обсяг повітря у світі дуже малий порівняно з величиною Землі, і ми заповнюємо його, суттєво змінюючи склад — щодня і щогодини усюди на Землі.

Ми б воліли не вірити цьому, але погляньмо на Північний полюс, віддалений від будь-якої фабрики чи автостради, де забруднення, відоме як Арктичний Морок (Arctic Haze), зараз упродовж зими та весни сягає рівнів, які можна порівняти з рівнем забруднення у багатьох великих індустріальних містах. Науковий аналіз вказує, що Арктичний Морок походить головно з північної Європи, роблячи її фактично особливо масштабним прикладом регіонального забруднення. Однак це також ілюструє факт, що забруднення повітря тепер сягнуло найвіддаленіших місць на планеті. Такий висно­вок підтверджують і проби повітря в Антарктиці.

Та найбільш бентежні стратегічні загрози забруднення повітря — ті, що справді повсюдні та однорідні в усьому світі. Як не дивно, ці загрози найменш вірогідні щодо заподіяння будь-якої негайної й безпосередньої особистої шкоди, і відповідно вони часто сприйма­ються як доброякісні. Але в дійсності ці зміни найімовірніше завда­ють серйозну і тривалу шкоду екологічній рівновазі самої Землі.

Молекули повітря існують у стані рівноваги; аналогічно й атмо­сфера існує у стані динамічної рівноваги з собою та з життям на планеті. Драматичні зміни у цій рівновазі, що відбулися усього за кількадесят років, можуть стати загрозою для врівноважуючої ролі атмосфери у межах більшої глобальної екологічної системи.

Більшість земних створінь посередництвом іонів посіли своє місце у на диво постійному та стійкому балансі в структурі глобальної атмосфери. Відносно невелика кількість молекул повітря в атмосфері здійснюють безперервний кругообіг через рослини та тварин з того часу, як спершу кисень у великому обсязі був вироблений фото­синтетичними мікроорганізмами 3 млрд. років тому. Ці тварини і рослини упродовж тривалих періодів часу пристосовувалися до точної комбінації молекул, наявних у повітрі протягом більшої час­тини еволюції, і вони, у свою чергу, теж впливали на склад атмо­сфери.

З кожним подихом наші легені заповнюються гомогенним зраз­ком того ж повітря — трильйонами його молекул — де є принаймні кілька молекул, що ними у певну мить свого життя також дихав Будда, і десь така ж кількість тих, які вдихали Ісус, Мойсей, Магомет, так само, як і Гітлер, Сталін і Чінгізхан. Але повітря, яким дихаємо ми, суттєво відрізняється від того, яким дихали вони. З одного боку, з молекулами повітря зараз змішані різноманітні забруднюючі речовини, що змінюються в залежності від місця, де ми живемо. Однак більш важливим є те, що концентрація певних природних компонентів штучно змінена усюди на Землі. Наприклад, кожна жива людина тепер з кожним подихом вдихає атомів хлору на 600% більше, ніж Мойсей чи Магомет. Хімічні речовини, відповідальні за цей надлишок хлору і поширені тепер у повітрі в усьому світі, вперше були застосовані у комерційних продуктах менше ніж шістдесят років тому. Наскільки нам відомо, цей надлишок хлору без­посередньо не впливає на людське здоров'я, але має небезпечний і виснажливий стратегічний вплив на здорове функціонування атмо­сфери. Він, як кислота, випалює діру у захисному озоновому щиті Землі над Антарктикою і виснажує озоновий шар в усьому світі.

Виснаження озону, фактично, є першою з трьох стратегічних — на противагу локальним чи регіональним — загрозою забруднення повітря; дві інші — це зменшене окислення атмосфери (маловідома, але потенційно серйозна загроза) та глобальне потепління. Усі три мають спроможність змінити склад усієї глобальної атмосфери і відтак підірвати вирішальну роль атмосфери в підтримуванні рівно­ваги у глобальній екологічній системі. Виснаження озону змінює здатність атмосфери захищати поверхню Землі від шкідливої кіль­кості короткохвильового (ультрафіолетового) випромінювання. Зменшення потенціалу окислення шкодить здатності атмосфери до постійного самоочищення від таких забруднювачів, як метан. Глобальне потепління збільшує кількість довгохвильового (інфра­червоного) випромінювання, що затримується в нижніх шарах атмосфери, і таким чином ослаблює здатність атмосфери підтри­мувати глобальні температури у відносно постійному діапазоні, що забезпечує стабільність нинішньої глобальної кліматичної системи. В усіх трьох випадках зміни повсюдні і постійні. Давайте по черзі розглянемо кожну з них.

Тонший озоновий шар дозволяє більшій кількості ультрафіолето­вого випромінювання бомбардувати поверхню Землі та усіх живих істот на ній або біля неї. Багато живих форм вразливі до значного підвищення рівня цього випромінювання, включаючи чимало рос­лин, які в нормальних умовах забирають з атмосфери величезну кількість С0₂ через фотосинтез. Але сучасні наукові факти свідчать, що ці рослини під впливом надмірного ультрафіолетового випро­мінювання не можуть надалі здійснювати фотосинтез у попередніх обсягах, внаслідок чого підвищується рівень С0₂ в атмосфері.

Ми також зазнаємо впливу надмірного ультрафіолетового випро­мінювання. До найбільш відомих наслідків належать рак шкіри і катаракти, що стають усе поширеніші, особливо в регіонах Півден­ної півкулі, таких як Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка і Патагонія. У Квінсленді, у північно-східній Австралії, наприклад, понад 75% усіх громадян, хто досяг віку шістдесяти п'яти років, зараз мають якусь із форм раку шкіри, а від дітей закон вимагає носити великі капелюхи і шарфи дорогою до та зі школи для захисту від ультрафіолетового випромінювання. У Патагонії є випадки, коли мисливці знаходять сліпих кроликів, а рибалки ловлять сліпо­го лосося.

Вплив надмірного ультрафіолетового випромінювання на нор­мальне функціонування імунної системи людини менше відомий. Хоча специфічні наслідки все ще досліджуються і обговорюються, стає зрозуміло, що зростаючі рівні опромінення можуть дійсно пригноблювати імунну систему, а відтак дійсно підвищувати нашу вразливість і прискорити появу кількох нових захворювань імунної системи.

Кожного вересня та жовтня над Антарктикою й Південним океа­ном в озоновому шарі стратосфери з'являється величезна діра, і щонайменше одне місто у світі — Ушуайя в Аргентині у Патагонії — розташоване в межах відомої озонової діри. Хімічні речовини, що спричиняють виснаження озону, такі як хлорфторвуглеці, здій­снюють значно більший вплив на озоновий шар над Антарктикою з трьох причин. По-перше, оскільки повітря над Антарктикою значно холодніше, ніж будь-де на Землі, хмари формуються на значно більших висотах, утворюючи з азотної кислоти та води крихітні часточки льоду у стратосфері, де й розташований озоновий шар. За наявності цих кристаликів льоду хлор з хлорфторвуглеців може руйнувати молекули озону значно дієвіше, аніж у вільних повітряних потоках.

По-друге, сильні вітри над Антарктикою формують круговий режим, що нагадує вир, утворений відтоком води з ванни. Цей вир тримає холодне хімічне вариво — хлор, бром, озон та крижані кристалики — щільно на одному місці, наче у казані, доки не встане сонце.

По-третє, коли Сонце нарешті встає, завершується шестимісяч­на темрява антарктичної ночі, що зумовлює на вересень найнижчі температури, найвищі хмари і найсильніші кругові вітри, саме перед початком шестимісячного сонцестояння антарктичного дня. Коли перші промені довгоочікуваного світанку падають на крижаний казанець з озоном та хлором, вони запускають ланцюгову реакцію руйнування озону, аж поки фактично увесь озон в цьому казані не буде з'їдений хлором та бромом. Ось тоді й з'являється «діра» в озоні. Поступово, з нагріванням повітря постійним сонячним світлом вітри сповільнюються, і казанець втрачає свою цілісність, заповнюючи діру повітрям з решти світу, що перетікає через його край. У ході цього процесу концентрація озону в решті світового повітря роз­бавляється повітрям, бідним на озон, що витікає з казанця і пере­мішується з багатим на озон повітрям ззовні.

З моменту появи озонова діра майже щороку розростається углиб і тепер покриває площу утричі більшу, ніж територія 48 суміжних штатів США. Зловісно, що вчені виявили ознаки схожої озонової проблеми над Арктикою, що є значно ближчою до населених тери­торій, хоча повітряна циркуляція над Північним полюсом слабша, і повітря нагрівається циклонами з півдня ще до появи над горизонтом сонячних променів. Якщо Антарктика — земля, оточена океаном, то Арктика — океан, оточений сушею, яка передає тепліше повітря на північ ще до сходу Сонця. Проте деякі вчені вказують, що у середньому кожного п'ятого року вітряний вихор залишається хо­лоднішим упродовж значно тривалішого періоду. Якщо це справді так і якщо концентрації хлору і брому продовжать зростати, вчені вважають, що суттєве виснаження озону у Північній півкулі є лише справою часу.

Коли щороку близько середини листопада антарктична озонова діра розпадається, іноді від неї, як бульбашки, відколюються великі шматки діри та пливуть на північ, створюючи небезпеку для насе­лених територій Південної півкулі. Якщо б озонова діра почала з'являтися в Арктиці, такі бульбашки загрожували б значно більшій кількості людей. Та навіть без північної озонової діри озоновий шар стратосфери вже виснажився, або потоншав, майже на 10% лише за чотири десятиліття, принаймні взимку та ранньої весни. Кожному відсотку зменшення озону відповідає збільшення на 2% ультра­фіолетового опромінення нашої шкіри і збільшення на 4% захво­рювань на рак шкіри. Восени 1991 вчені відкрили нове тривожне свідчення стоншення озонового щита над Сполученими Штатами не лише взимку, коли сонячні промені слабкі, а й влітку, коли вони значно небезпечніші. Як результат, це обумовлює необхідність суттєвих змін у поведінці. Тепер слід переконувати дітей, в особ­ливості, зменшити до мінімуму перебування на відкритому сонці.

За іронією, зі зменшенням кількості озону у стратосфері надмірне ультрафіолетове випромінювання, що пронизує її, взаємодіє також і з локальним забрудненням повітря над містами й збільшує кіль­кість смогу, включаючи кількість озону на низькій висоті. Хоча озон у стратосфері захищає нас, поглинаючи ультрафіолетове випромі­нювання до того, як воно може досягти поверхні, озон на рівні поверхні Землі — це шкідливий забруднювач, що подразнює наші легені.

Хоча й інші хімічні речовини зробили свій внесок у кризу, що пов'язана з виснаженням озону, все ж основна шкода завдана хлорфторвуглецями. Той факт, що хлорфторвуглеці вже встигли завда­ти такого масштабного удару глобальній атмосфері, хоча вироб­ляються менше ніж 60 років, має спонукати нас замислитися над тим, скільки хімічних сполук з-поміж тих двадцяти тисяч, які щороку винаходяться у світі, можуть, за умов їх масового виробництва, спричинити інші суттєві зміни у довкіллі. Дуже мало з них перед застосуванням всебічно випробовуються на предмет їх впливу на довкілля — хоча, за іронією, хлорфторвуглеці належали до цих небагатьох. Саме їх доброякісна хімічна стійкість у нижніх шарах атмосфери й зробила можливим їх повільний і безперешкодний плин угору небом, де ультрафіолетове проміння врешті розтинало їх на їдке шмаття.

Що означає переглянути своє ставлення до неба? Як це вплине на світогляд наших дітей, якщо ми вимушено навчатимемо їх боятися глянути вгору? Мешканцям міста Ушуайя, що вже перебуває в ме­жах озонової діри, аргентинське міністерство охорони здоров'я рекомендує у вересні та жовтні залишатися у приміщенні якомога більше. Шервуд Роуленд зазначає, що, за іронією, другим за масштабами працедавцем у місті є компанія, що продукує хлор­фторвуглеці!

Наша тенденція нехтувати впливом будь-яких хімічних змін в атмо­сфері призвела також до другої стратегічної загрози. В нормальних умовах атмосфера самоочищається від газів та часток, що втру­чаються в її здорове функціонування. Через процес, що називають окислення, такі субстанції, як метан і окисел вуглецю вступають у хімічну реакцію з природним «миючим засобом», відомим як гідроксил. Але ми викидаємо настільки більше окислу вуглецю у вищі шари атмосфери — головно через спалювання органічного палива та лісів, — що він почав значно перевищувати малу кількість наявного гідроксилу. І оскільки атмосфера використовує свої запаси гідроксилу перш за все для самоочищення від окислу вуглецю, і тільки опісля — для самоочищення від метану, гідроксил зараз використовується ще до того, як черга доходить до метану. Почасти у результаті цього концентрація метану в атмосфері стрімко зросла, і зараз як парниковий газ він посідає третє місце (після С02 та водяної пари).

Багато вчених зараз вважають, що втрата атмосферою своєї здатності до самоочищення становить стратегічну загрозу і може врешті бути настільки ж серйозною, як виснаження озону, оскільки чинить негативний вплив на те, що, в певному сенсі, є автоімунною системою самої атмосфери. Проте третя стратегічна загроза — гло­бальне потепління — є найнебезпечнішою з усіх.

На теперішній час основний механізм, названий парниковим ефек­том, що спричинює глобальне потепління, звичайно, добре зрозу­мілий. Задовго до втручання цивілізації тонкий покрив газів, що оточують Землю, ефективно захоплював певну частку сонячного тепла і утримував його біля поверхні, зігріваючи повітря саме настільки, щоб не дати температурам щоночі різко знижуватися до критичних значень — саме це трапляється на Місяці чи таких пла­нетах, як Марс, що мають дуже тонкі атмосфери. На Землю Сонце випромінює енергію у формі світлових хвиль, що легко пронизують атмосферу до поверхні, де поглинаються сушею, водою та живими формами. (Як зазначалося раніше, верхня частина атмосфери від­биває значну частину ультрафіолетової частки світлового спектра, і, як було зауважено далі, хмари у нижніх шарах атмосфери також відбивають і розсіюють певну кількість падаючого сонячного світла до того, як воно досягне поверхні, хоча атмосфера при цьому все-таки дещо нагрівається.) Чимало тепла, поглинутого удень, випро­мінюється назад у космос у формі довших інфрачервоних хвиль, які є менш енергетично потужними, а тому не пронизують атмосферу так легко, як сонячне світло. В результаті деякі з них не проходять крізь повітряний покрив, і це тепло утримується в атмосфері.

Проблема полягає в тому, що цивілізація додає до атмосфери ще більше парникових газів і суттєво потовщує «тонкий покрив». В результаті він затримує більше тепла, яке в іншому разі могло б вирватися за його межі.

Насправді дискусії стосовно цих основних механізмів вже більше не ведуться. Суперечка — в тій мірі, що ще точиться серед поважних учених, — натомість ведеться навколо трьох недоведених тверджень, висунутих тими, хто намагається обґрунтувати вибір на користь бездіяльності.

По-перше, скептики стверджують, що певні характеристики гло­бальної кліматичної системи можуть слугувати своєрідним термо­статом для регулювання температур і утримувати їх у вузькому діапазоні, звичному для нас, всупереч нашій очевидній готовності дозволити товщати покриву парникових газів. По-друге, вони стверджують, що навіть у разі зростання температури імовірно не підвищаться більше як на кілька градусів, і це не матиме великого значення. Справді, це навіть може бути корисно — особливо для тих частин світу, де зараз надто холодно, щоб бути до нашої вподоби. По-третє, вони доводять, що навіть у разі, якщо зміни, які ми спри­чиняємо, можуть виявитися справді серйозними, нам слід зачекати, поки вони стануться, і тоді адаптуватися до них, замість того, аби діяти зараз для запобігання найгіршим наслідкам, припиняючи або модифікуючи види діяльності, що призводять до цих змін.

Жоден з цих аргументів не виправдовує самозаспокоєння їх прибічників. Щодо першого, я вважаю, що це марне сподівання на чарівний термостат випливає з неготовності усвідомити нові сто­сунки між людством та Землею, за яких ми тепер справді здатні впливати на усе глобальне довкілля. І поки що пошуки досить потужного термостата виявилися безплідними. Скажімо, припущен­ня, що система хмар могла б якимось чином звести нанівець вплив усіх надлишкових парникових газів, не знайшло підтвердження в результаті аналізу. Справді, водяна пара у хмарах, не тільки робить внесок у парниковий ефект, поглинаючи променеву енергію, а й відіграє роль охолоджувача, розсіюючи сонячне світло, яке част­ково повертається у космос; в результаті, будь-яка зміна у кількості та розподілі хмар мала б значний вплив. Але усі докази, наявні на теперішній час, чітко спрямовують до висновку, що, на жаль, водяна пара, схоже, посилює тенденцію до нагрівання, оскільки вловлює додаткове інфрачервоне випромінювання, що інакше могло б вирватися за межі атмосфери. І хоча існує більша невизначеність в цьому відношенні щодо самих хмар, але більшість водяної пари зосереджена поза хмарами, та й хмари також можуть радше збіль­шувати нагрівання, аніж зменшувати його. Справді, Річард Ліндзен, провідний прибічник ідеї, що водяна пара слугує охолоджуючим термостатом, публічно відмовився у 1991 році від своєї гіпотези про те, як би це могло відбуватися.

Інші кандидатури на роль чарівного термостата, схоже, були доведені до відома громадськості з політичних міркувань. Скажімо, троє вчених з Інституту Маршалла припустили, що Сонце у най­ближчому майбутньому несподівано охолоне саме настільки, що глобальне потепління буде саме тим, що треба. На жаль, ані вимі­рювання сонячної радіації, ані загальноприйняте розуміння соняч­ної фізики не викликають жодної довіри до їх міркувань.

Триває усе більш винахідливий пошук виправдовувань безді­яльності, але накопичені дотепер докази свідчать, що єдиним термо­статом, здатним протидіяти цим безглуздим екологічним змінам, є те, що у нас в думках та серцях, — і це нам підвладне.

Що ж до твердження про те, що глобальне потепління ще може виявитися гарною річчю, то факти перш за все свідчать, що навіть незначні зміни у глобальних середніх температурах можуть спри­чинити величезні зміни кліматичних моделей. І будь-яке порушення кліматичних моделей може кардинально вплинути на розподіл опадів, інтенсивність бур та посух, напрямки домінуючих вітрів та океанських течій, а також на появу нестійких погодних режимів з обома екстремами — спекою і холодом.

Ті з нас, хто живе в помірних широтах, звикли до щорічних тем­пературних змін, що приносять нам спекотне літо і холодну зиму. Тому нам важко реагувати на зміну глобальних температур, яка, навіть у найрадикальніших передбаченнях, є меншою, ніж сезонна зміна, до якої ми пристосовуємося щороку. Однак зміна глобальної середньої температури — це зовсім інше. Вперше я став по-іншому думати про глобальне потепління, коли від Роджера Ревелла дові­дався, що величезна трансформація кліматичної системи Землі, яку ми називаємо льодовиковими періодами, відбулася, коли середні глобальні температури знизилася усього лише на кілька градусів. Те, що зараз є Нью-Йорком, було вкрите кілометровим шаром льо­ду, хоча світові температури були лише на 6 градусів С нижчі, ніж сьогодні. Якщо на холодному боці така незначна зміна спричинила льодовиковий період, то якої зміни аналогічного масштабу можна очікувати на теплому боці? Більше того, якщо тоді зміни відбували­ся упродовж тисячоліть, то пророковані зараз можуть статися упродовж тривалості людського життя. І, як зазначено у останній главі, різниця у глобальній середній температурі навіть в один градус, якщо це відбудеться стрімко, може бути неймовірно руйнів­ною для цивілізації. Повторюся ще раз, тягар доказу повинен лежати на тих, хто стверджує, що найвірогіднішим наслідком буде щось добре для нас.

Нарешті, аргумент про доцільність пристосування до цих змін радше, ніж їх запобігання, нехтує тією гіркою правдою, що, якщо ми будемо продовжувати випробовувати долю, ці зміни у кліма­тичній моделі можуть статися так стрімко, що ефективна адаптація взагалі може стати неможливою. Крім того, що більше ми вичікує­мо, то неприємнішими стають варіанти нашого вибору. Ми звикли пристосовуватися, та ще ніколи в історії людства ми не пристосо­вувалися до чогось, що хоча б віддалено нагадувало те, що може нас очікувати, якщо ми й далі руйнуватимемо глобальне довкілля.

Фактично ми проводимо масштабний і безпрецедентний — дехто каже неетичний — експеримент. Осмислюючи вибір між пристосу­ванням до змін, які ми спричиняємо, і запобіганням цим змінам, муси­мо брати до уваги, що наш вибір накладе обмеження не лише на нас, а й на наших внуків і їхніх внуків також. І, безперечно, чимало змін — як-от пророковане вимирання близько половини живих створінь на Землі — будуть незворотними.

Хімічна і теплова динаміки глобального потепління надзвичайно складні, проте вчені особливу увагу приділяють ролі однієї моле­кули — двоокису вуглецю, або вуглекислому газу. Від початку індустріальної революції ми продукували все більші й більші обсяги С0₂, і зараз ми викидаємо в глобальну атмосферу величезну його кількість. Як і сполуки хлорфторвуглеців, С0₂ був ретельно вив­чений, і характер його впливу є добре зрозумілим. Проте, на відміну від хлорфторвуглеців, він вже був складовою атмосфери. Але процентна частка С0₂ у складі атмосфери становить лише 0,03 відсотка, або 355 молекул на мільйон молекул, з яких складається повітря. Навіть у такому обсязі він відігравав критичну роль як парниковий газ, що ініціює достатнє потепління для збільшення кількості водяної пари, що випаровується в атмосферу з океанів. Ця додаткова водяна пара, у свою чергу, вловлює близько 90% інфрачервоних променів, що випромінюються з поверхні Землі назад у космос, зберігаючи їх досить довго для того, щоб утримувати температуру Землі у приблизній рівновазі.

Кореляція в часі між рівнями С0₂ та рівнями температури чітко встановлена. Парниковий ефект — це, зрештою, природне явище, відоме вже понад століття. Венера, в атмосфері якої С0₂ значно більше, вловлює значно більше сонячного тепла біля своєї поверхні і є, імовірно, значно теплішою за Землю.

Кількість С0₂ в атмосфері Землі суттєво коливалася в часі цик­лами тривалістю в десятки тисяч років. Наприклад, льодовикові періоди відповідають часовим періодам відносного зниження концентрації С0₂ порівняно з рівнем цього газу в атмосфері упродовж останніх 15 тис. років. Кілька років тому вчені з Радянського Союзу та Франції провели всебічний аналіз крихітних бульбашок атмо­сфери, що збереглися в льоді, видобутому з глибокого отвору, який вони пробурили в Антарктиці на дві милі углиб крізь лід, що нашаровувався протягом останніх 160 тис. років. Після прочитання льоду в той самий спосіб, в який лісники читають кільця дерев, вони виявили вражаючий взаємозв'язок між верхніми і нижніми показ­никами С0₂ і температури упродовж усього цього часу. Рівні С0₂ коливаються між 200 молекулами на мільйон (мол./млн), під час двох останніх льодовикових періодів, і 300 мол./млн, під час періоду великого потепління між двома льодовиковими періодами. Гло­бальна середня температура наростала і спадала згідно з лінією, що виглядає цілком узгодженою з лінією вимірів С0₂.