Земля у рівновазі

Однак, на диво, діапазон цього природного коливання зовсім малий порівняно зі змінами, спричиненими людством. Ми призво­димо до нарощування С0₂ від його теплого рівня у 300 мол./млн до понад 600 мол./млн — при тому, що ця зміна відбувається головно з часів Другої світової війни. Менше ніж через п'ятдесят років ми подвоїмо кількість С02 в атмосфері порівняно з його рівнем на початку цього століття. Адже ми не лише викидаємо величезну кількість С0₂ в атмосферу, а й втручаємося в природний шлях виве­дення С0₂ з атмосфери.

Легені людини вдихають кисень і видихають вуглекислий газ, і двигуни цивілізації, по суті, автоматизували процес дихання. Деревина є паливом для наших вогнищ, вугілля, нафта і природний газ, що живлять наші печі, бензин, що приводить у рух наші авто, — усі вони перетворюють кисень на С0₂, причому в неймовірній кількості. Це так, наче С0₂ став видихом усієї нашої індустріальної цивілізації. Дерева та інші рослини вилучають С0₂ з атмосфери, замінюючи його киснем, між іншим перетворюючи вуглець на дере­вину. Стрімким винищенням лісів на Землі ми руйнуємо їх здатність вилучати надлишок С0₂.

Одна теорія оптимістично припускає, що світові океани можуть слугувати термостатом, поглинаючи більше С0₂ при зростанні його кількості в атмосфері. Але доказів на підтримку такої теорії немає. Дійсно, повільність, з якою океани переважно відгукуються на зміни в атмосфері, формує відставання у кліматичній системі, але факти, на жаль, вказують на те, що зі зростанням температур океани на­справді можуть поглинати навіть менше СО₂ Подібно до цього, деякі скептики вважають, що чарівним термостатом можуть слугувати рослини та дерева, поглинаючи надлишок СО₂ Але рослини не можуть рости швидше без збільшення кількості поживних речовин та сонячного світла, незалежно від того, скільки С0₂ є у повітрі. До того ж факти підказують, що оскільки підвищення температур пришвидшує розпад органічної речовини і прискорює дихання рослин, воно фактично призводить до додаткового зростання атмо­сферного С0₂, що в іншому разі могло б поглинутися у процесі росту рослин.

Вже було сказано, що Земля має дві легені — ліси і океан. Обидві зараз серйозно ослаблені, відповідно — і здатність Землі «дихати». Щорічні коливання рівнів С0₂ схожі на те, як би Земля робила один вдих і один видих на рік. Оскільки три чверті суші розташовані на північ від екватора, то і три чверті рослинності Землі належать Північній півкулі. Коли Північна півкуля навесні і влітку нахилена до Сонця, кількість С0₂ в атмосфері суттєво знижується. Коли ж ця півкуля восени і взимку відхилена у протилежний бік, листя рослин опадає, припиняючи поглинати С0₂, що призводить до чергового зростання його концентрації. Однак щозими піковий рівень С0₂ в атмосфері стає все вищим і вищим. І темп цього підвищення також зростає.

Враховуючи очевидний тісний зв'язок між С0₂ та температурами в минулому, навряд чи є розсудливим — чи навіть етичним — припускати, що подальше підвищення рівнів С0₂ можна вважати нор­мальним явищем. Насправді це майже напевне ненормальне явище. Хіба не є розсудливим припустити, що ця неприродна і стрімка трансформація у структурі ключового чинника екологічної рівно­ваги може мати раптові і згубні наслідки? Дійсно, зростання рівнів С0₂ може справді піднести нам несподіваний сюрприз схожий на той, що ми отримали з раптовою появою озонової діри після стрімкого і неприродного зростання концентрації хлору в атмосфері.

Той факт, що глобальна атмосфера функціонує як комплексна система, ускладнює передбачення точного характеру змін, що імо­вірно ми викликаємо. Справді, ми навіть не можемо виявити основну частину вуглецевого циклу. Але це не дає підстав казати, що така зміна малоімовірна; вірогідніше, що ця зміна може бути раптовою і системною. І зважаючи на те, що наша цивілізація так ретельно скон­фігурована відповідно до характеристик глобального довкілля, такого, як ми його знаємо, — відносно стабільної системи впродовж усієї історії цивілізації — будь-яка раптова зміна у глобальних природних режимах матиме руйнівні, а потенційно і катастрофічні наслідки для людської цивілізації.

Фактично реальна небезпека глобального потепління полягає не в тому, що температура зросте на кілька градусів, а в тому, що уся глобальна кліматична система буде вибита з колії. Ми настільки звикли вважати звичну погоду чимось само собою зрозумілим, що забуваємо: наш клімат функціонує у стані динамічної рівноваги. Один день може бути холодний, а наступний — спекотний; один сезон може бути дощовий, наступний — сухий. Але клімат Землі відпові­дає відносно передбачуваній моделі, у тому розумінні, що навіть коли відбуваються постійні зміни, вони завжди перебувають у межах єдиної загальної моделі. Ця рівновага відображає відносно постій­ні стосунки між кількома великими складовими кліматичної системи. Наприклад, кількість сонячного світла і тепла зазнає в часі деяких змін, але власне незначних. Орбіта Землі довкола Сонця, швидкість обертання Землі і нахил Земної осі — усе змінюється в часі, але не суттєво.

Всередині атмосфери погодна система Землі функціонує на кшталт двигуна. Повітряними і океанічними течіями, включно із Західним переносом та Гольфстрімом, випаровуванням і опадами наш клімат передає тепло від екватора до полюсів і холод — назад на екватор. Так само, як нахил осі Землі до чи від Сонця визначає прихід літа чи зими, величина різниці температур між полюсами та екватором визначає кількість енергії, потрібної для перенесення тепла в одному напрямку і холоду — в іншому. Це означає, що співвідношення температур на полюсах і на екваторі — одна з основних опор, на які спирається теперішня рівновага клімату. Якщо ми змістимо цю опору (а саме так і може статися, коли вищий рівень С0₂ перевищить певну межу), ми перейдемо важливий поріг зміни, і уся модель нашої кліматичної системи може переміститися з однієї точки рівноваги до іншої.

Зростання глобальних температур не означає рівномірного по­тепління по усій Землі. Різні частини поглинають більше чи менше сонячного тепла, залежно від того, під яким кутом на поверхню падає сонячне проміння. Тропіки по обидва боки від екватора отримують більше тепла, оскільки сонячне проміння падає на них фактично під прямим кутом. Полярним регіонам тепла дістається менше, оскільки проміння Сонця ковзає по поверхні і розсіюється по значно більшому простору. Але кількість тепла, що поглинається різними частинами Землі, визначається також й іншим важливим чинником — ступенем відбивання сонячного проміння назад у космос. Крига і сніг відблискують на сонці майже як дзеркала, відбиваючи понад 95% тепла і світла, що падають на них. Натомість частково прозора синьо-зелена вода океану поглинає понад 85% тепла та світла, отриманих від Сонця.

Ця критична різниця між відбиваючими і поглинаючими поверх­нями чинить найбільший вплив на клімат на двох полюсах. Точка замерзання є порогом зміни, що позначає межу між двома різними станами рівноваги Н₂0: вище — вода, нижче — лід. На краю полярного регіону, на границі покритої снігом поверхні, існує інший поріг зміни. Усюди, де температура піднімається вище точки замер­зання і край льоду починає танути, ця крихітна зміна трансформує стосунки між цією частиною поверхні Землі й сонячним світлом, що тепер поглинається, а не відбивається у космос. Поглинаючи більше тепла, край льоду, що відступає, під тиском накопичуваного тепла змушений танути швидше. І хоч хмари можуть пом'якшити цей ефект, процес тяжіє до самопришвидшення, призводячи до більш інтенсив­ного підвищення температур на полюсах, ніж на екваторі, де таке підвищення здебільшого не впливає на здатність поверхні до поглинання сонячного світла.

Оскільки полюси нагріваються у швидшому темпі, аніж екватор, зменшується різниця їх температур, як і кількість тепла, що має бути передана. В результаті штучне глобальне потепління, яке спричи­няється нами, становить значно більшу загрозу, аніж просто кілька додаткових градусів до середніх температур, — воно загрожує зруйнувати ту кліматичну рівновагу, яку ми знаємо з усієї історії людської цивілізації. Оскільки кліматична модель починає зміню­ватися, те ж саме роблять рух вітру і дощу, повені та посухи, пасо­вища і пустелі, комахи та бур'яни, свята і голод, час миру та війни.

Якщо джерело висихає

У цілому, наша цивілізація за останні 9 тис. років пристосувалася до специфічної — і відносно постійної — моделі, за якою Земля здійснює безперервний кругообіг води між океанами і сушею через випаровування й зворотний стік води до морів, розподіляє її у формі опадів, течії річок, руху струмків та джерел, потім збирає і зберігає її в озерах, болотах, заболочених землях, підземних водоносних пластах, льодовиках, хмарах, лісах — фактично в усіх формах життя. Зокрема, прісна вода, її запаси, завжди була дуже важлива для життєздатності і успіху будь-якої цивілізації. Від першої зрошу­вальної мережі вздовж Нілу понад 5 тис. років тому, до римських акведуків і водоймищ Масади і до монументальної системи тунелів, яка щодня постачає прісну воду до Нью-Йорка, людська цивілізація продемонструвала надзвичайну винахідливість у забезпеченні належного водопостачання.

Людина складається головно з води, приблизно у такому ж відсотковому співвідношенні, яке водна поверхня складає в усій поверхні Землі. Наші тканини і мембрани, наші мізки та серця, наші піт та сльози — усе це відображає один і той самий рецепт життя, в якому ефективно використані ті складові, що доступні на поверхні Землі. Ми складаємося на 23% з вуглецю, 2,6% з азоту, 1,4% з каль­цію, 1,1% з фосфору, і ще крихітну частку складають близько трьох десятків інших елементів. Але найбільше ми складаємося з кисню — на 61%, і водню — на 10%, сплавлених в унікальній молекулярній комбінації, відомій як вода, що становить 71% людського тіла.

Тому коли захисники довкілля стверджують, що ми, врешті, — частина Землі, то це не просто риторичні просторікування. Наша кров навіть містить приблизно такий самий відсоток солі як океан, де розвинулися перші живі форми. Вони врешті-решт принесли на сушу всередині себе автономний запас морської води, з яким ми все ще хімічно і біологічно поєднані. Недивно відтак, що вода наділена таким великим духовним смислом у більшості релігій — від води християнського хрещення до священної води життя в індуїзмі.

Особливо ми залежимо від прісної води, що становить лише 2,5% загальної кількості води на Землі. Більшість її замкнена в кригу в Антарктиді і меншою мірою — у Гренландії, у північній полярній крижаній шапці, а також у гірських льодовиках. Ґрунтові води становлять більшу частину решти, а на усі озера, струмки, річки та дощі залишається менше 0,01%. І все ж цієї води більше ніж досить, щоб забезпечити усі наші потреби — і тепер, і в осяжному майбут­ньому. Проте по світу вона розподілена нерівномірно. В результаті людська цивілізація була обмежена в тій чи іншій мірі тією геогра­фічною моделлю, що відповідає розподілу прісної води по планеті. Будь-яка тривала модифікація цієї моделі відтак представлятиме стратегічну загрозу глобальній цивілізації, якою ми її знаємо.

На жаль, кардинальна зміна у нашому ставленні до Землі, почи­наючи з промислової революції, і особливо у цьому столітті, зараз спричиняє глибинну шкоду глобальній водній системі. Здоров'я нашої планети залежить від підтримування нами складної рівноваги взаємозалежних систем, тому недивно, що зміна нами глобальної атмосфери змінює шлях, яким вода передається з океанів на сушу і повертається назад. Вищі температури пришвидшують і випаро­вування, і випадання опадів, прискорюючи увесь цикл. До того ж потепління також збільшує кількість водяної пари в атмосфері, яка посилює парниковий ефект, ще більш пришвидшуючи цей процес.

Крім того, інтенсивніше потепління у полярних регіонах порівня­но з тропіками може також зумовити зміну способу, яким Земля врівноважує тепло і холод. Океани допомагають підтримувати гло­бальну рівновагу, постійно діючи у напрямку більш рівномірного розподілу температур; у специфічний і відносно стабільний спосіб океан передає тепло від екватора до полюсів через велетенські течії біля поверхні океану, такі як Гольфстрім. Рухаючись від тропіків на північ, частина теплої океанської води випаровується. Коли між Гренландією та Ісландією вона зустрічається з холодними полярни­ми вітрами, випаровування прискорюється, залишаючи після себе значно більш солону морську воду, що стає щільнішою і важчою. Ця стрімко охолоджувана вода опускається на дно з швидкістю п'ять мільярдів галонів на секунду, утворюючи глибинну течію, таку ж потужну, як Гольфстрім, якщо не таку ж відому, що тече на південь під Гольфстрімом біля океанського дна. При цьому вона переносить холод від полюсів назад до екватора.

Багато вчених занепокоєні тим, що оскільки полярні регіони теплішають швидше, ніж тропіки, і різниці температур між ними зменшуються, океанські течії, що спричинені значною мірою саме цими різницями, можуть сповільнитися або шукати нового стану рівноваги. Якщо модель циркуляції зміниться, то зміниться також і кліматична модель: деякі території отримають більше дощів, інші менше, на деякі території прийде потепління, на інші — похолодання.

У 1991 році Петер Шлоссер, науковець із Колумбійської геоло­гічної обсерваторії у Лемонт-Догерті, і його колеги оголосили, що упродовж 1980-х ключовий компонент «океанського теплового насосу», що приводить в дію Гольфстрім та його холоднішого і глибшого двійника, різко і незрозуміло сповільнився майже на 80% — до швидкості, що «не суттєво відрізняється від ... стану стоячої води». Шлоссер підозрює, що води на північний схід від Ісландії якимось чином стали менш солоними, а тому опускалися не так швид­ко. Хоча не можна сказати, що глобальне потепління спричинило цю кардинальну зміну, або що це буде більше ніж тимчасове явище, проте це узгоджується з наслідками, що передбачаються в результаті підвищення глобальних температур. Шлоссер сказав, що «причина невідома, але яка б вона не була, це лише демонструє, наскільки тонко система збалансована».

Вчені особливо цікавляться можливими наслідками кліматичних змін для цього океанського теплового насоса між Гренландією та Ісландією, оскільки близько 10800 років тому раптове сповільнення його швидкості, як відомо, спричинило одну з найбільш драматичних і різких змін в історії клімату.

Уолліс Брокер, геохімік у Лемонт-Догерті, виконав роботу, що привела до такого уявлення. Під час моїх відвідин він пояснив, що близько 8750 р. до Р.Х., коли світ виходив з останнього Льодови­кового періоду, величезна кількість прісної води, що виникла в результаті танення відступаючих льодовиків, утворила у централь­ній Канаді величезне внутрішнє море; воно утримувалося там почасти завдяки велетенській крижаній дамбі, що перегороджувала територію, яку ми тепер називаємо Великим Озером. Температури продовжували зростати, і дамба раптово розкололася, затоплюючи Північну Атлантику величезною кількістю прісної води шляхом, що тепер називається рікою Святого Лаврентія. Оскільки води між Гренландією та Ісландією раптом перестали бути достатньо соло­ними, щоб опускатися, океанський насос зненацька вимкнувся.

Те, що сталося потім, має нагадати нам, що значні кліматичні зміни не завжди відбуваються протягом тисяч років. Цього разу глобальна кліматична модель кардинально змінилася лише за кіль­кадесят років. Не зігріваючись більше Гольфстрімом, Північна Атлантика замерзла, і Європейський континент, що саме виходив з Льодовикового періоду, зазнав впливу нової масштабної хвилі холоду, фактично повернувшись до умов Льодовикового періоду, навіть коли у решті світу тривало потепління. Потім, раптово, океан­ський насос знову запрацював і у Європі тенденція до потепління поновилася зі стрибком у 10 градусів за Фаренгейтом. На той час з'явилися перші ознаки організованого суспільства та міст — не у Європі, ще недавно замерзлій, а далеко на південь у Месопотамії й Леванті, де упродовж кількох століть кліматичні умови були ідеальні для відкриття та розвитку землеробства. Можливо, перші групи людей, тікаючи від раптової зміни сприятливих кліматичних тенден­цій у Європі на значно суворіші, мігрували на південь, поєднали свої ідеї щодо способу життя з уже існуючими там і досягли синтезу, що привів до появи перших організованих людських суспільств? Історичні дати правильні, проте небагато відомо про людей, що тікали, коли Льодовиковий період зробив несподіваний вихід «на біс», перед тим як покинути європейську сцену.

Згідно з думкою вчених, основні океанські течії утворюють «стрічку транспортера», що бере початок у теплих атлантичних течіях, складовою яких є Гольфстрім (показаний тут суцільною стрілкою, як і інші теплі течії), зштовхуючись із холодними повітряними потоками з Північного полюсу біля Гренландії та Ісландії. Резуль­туюче випаровування залишає значно вищу концентрацію солі у щільній холодній воді, яка тоді стрімко опускається, формуючи глибинну холодну течію, що прямує назад на південь (показана тут пунктирною стрілкою, як і інші холодні течії).

Ми іноді недооцінюємо вразливість нашої цивілізації навіть до менших змін кліматичних режимів — тих, що у минулому супровод­жували малесенькі зміни глобальних середніх температур, — тим більша наша вразливість до велетенських змін, що їх ми зараз при­водимо в рух. Наприклад, Каліфорнія у своєму водопостачанні зале­жить від сильних снігопадів у горах упродовж зими. Якщо невелика зміна кліматичної моделі зсуне межу снігу вище в гори і волога, що зазвичай надходить у формі снігу, випаде дощем, уся водорозподільча система зміниться. За останні кілька років, коли глобальні температури сягнули рекордно високих позначок, Каліфорнія почала в дійсності відчувати різке зменшення кількості опадів у вигляді снігу. У 1990-91 роках сніговий покрив був на 15% менший за нормальний обсяг. Недивно, що Каліфорнія переживає жорстоку посуху.

Ці недавні зміни, звичайно, можуть не мати стосунку до гло­бального потепління, але їх вплив на Каліфорнію є показником порушень, що можуть супроводжувати триваліші й більш суттєві тенденції потепління. Фактично наукові дослідження Чарльза та Уільяма Боггеса можливого підвищення температури на 2 градуси С та зниження кількості опадів на 10% показує, що наслідки можуть включати — в результаті зменшення кількості снігу в горах — падін­ня водопостачання на 40-76% у басейнах рік у західній частині Сполучених Штатів. Такі регіональні передбачення загалом роз­цінюються як спекулятивні, але вищі температури останніми роками асоціюються з надзвичайним браком води на Заході і з вторинними наслідками, такими як зростання кількості лісових пожеж, зумовлених сухішими умовами. Руйнівні пожежі стали більш звичайними і масштабнішими у флоридських болотах внаслідок спекотніших і сухіших умов, що тепер спричиняють сезон пожеж щороку раніше.

***

Якщо перша стратегічна загроза для глобальної водної системи — це перерозподіл запасів прісної води, то друга і, мабуть, найширше усвідомлена, — це підвищення рівнів моря і втрата низинних при­бережних територій по всьому світу. Оскільки третина людства живе в межах шістдесяти кілометрів від берегової лінії, кількість біженців, що, імовірно, може виникнути, буде безпрецедентною.

Хоча рівень моря у різні геологічні періоди зростав і спадав, ніколи і ніде зміна не була настільки стрімкою, як очікувана тепер у результаті глобального потепління. Якщо проекції, що зараз роб­ляться вченими, виявляться точними, такі країни як Бангладеш, Індія, Єгипет, Гамбія, Індонезія, Мозамбік, Пакистан, Сенегал, Сурінам, Таїланд і Китай, не згадуючи вже острівні країни, такі як Мальдиви і Вануату (колишні Нові Гебриди), будуть спустошені. Більше того, експерти зазначають, що від несприятливих наслідків потерпатиме кожна прибережна країна. Аналогічно Нідерландам, що зуміли стри­мати Північне море за допомогою складної мережі дамб, що дорого коштувала, деякі багаті країни будуть більш спроможні, ніж інші, дати раду наслідкам зростання рівня моря та стрімко змінюваним режимам водозабезпеченості. Але бідні країни, що зазнають найбіль­шого ризику, вірогідно, безпомічно спостерігатимуть, як мільйони їх громадян стають біженцями, переходячи кордони багатших країн.

Глобальне потепління підвищує рівень моря у кілька способів. Наслідками підвищення середніх температур може стати танення льодовиків, опускання в океани криги з льодової шапки Антарктиди і Гренландії, а також теплове розширення об'єму моря при потеплінні його води.

Танення морської криги, чи тієї, що покриває Північний Льодо­витий океан, чи айсбергів у Північній Атлантиці, не вплине на рівень моря, оскільки їх маса вже заміщає тотожну кількість морської води (так само, як кубик льоду в склянці, танучи, не змінює рівня води). Але кубик льоду, складений поверх інших, з масою, що лежить на них, а не плаває у воді, танучи, підніме рівень води, яка може перели­тися через край. Так само підвищується рівень моря, коли тане лід на суші. Переважна більшість льоду на Землі міститься в Антарктиді поверх земляного масиву або — як у випадку велетенського Захід­ного Антарктичного льодового щита — поверх кількох островів. Цей масивний льодовий щит, як вважають, розколовся і сповз в океан у Міжльодовиковий період потепління 125 тис. років тому, підняв­ши рівень моря на двадцять три фути. Вчені схилялися до думки про малу вірогідність повторення тієї катастрофи протягом найближчих 200-300 років, але у 1991 році один з провідних експертів із Західної Антарктиди доктор Роберт Біндшадлер з НАСА засвідчив перед моїм підкомітетом, що для нього було несподіванкою виявити, що нові проби з дна льодового щита зараз демонструють динамічні і небез­печні зміни. В результаті він «вкоротив» свою попередню оцінку того, наскільки скоро цей льодовий щит розколеться у разі подаль­шого зростання глобальних температур.

Більшість решти льоду у світі також лежить поверх суші — у Гренландії, де міститься другий у світі за величиною льодовий щит, що відіграє важливу роль у кліматичному балансі Північної півкулі, а також у гірських льодовиках по всьому світу. Двоє провідних експертів з льодовиків, Лонні та Елен Томпсон з Полярного дослід­ницького центру Бірд в Університеті штату Огайо, на початку 1992 року повідомили, що усі гірські льодовики на середніх та низьких широтах зараз тануть і відступають — деякі доволі стрімко — і що дані з криги, яка міститься у цих льодовиках, показують, що останні 50 років були значно тепліші, ніж будь-який з 50-літніх періодів за останні 12 тисяч років. Один знак на підтвердження правдивості цього з'явився у 1991 році, коли в Альпах було знайдено «чотири-тисячолітнього чоловіка»; він був несподівано знайдений, коли лід відступив — вперше, відколи він помер.

Результуючим впливом усього потепління і танення є постійне зростання рівня моря з нинішнім темпом майже в один дюйм на десять років, з вторинними наслідками на зразок проникнення солоної води у прісноводні водоносні пласти на прибережних територіях і втрати прибережних заболочених територій. Я досліджував одну таку тери­торію у Луїзіані у 1989 році, Бею Джеан Лафітт (заболочений рукав річки на півдні США — Ред.), де на одній з найбільш продуктивних у США ділянок для розплоду солону воду океану, що піднімається, від прісної води відділяє смужка землі не більше ніж два фути заввишки та п'ять футів завширшки. Чергова штормова хвиля може змести перешкоду і зруйнувати прісноводну екосистему рукава річки. Поєднання штормів та підвищення рівня морів призвело до постійно прогресуючої ерозії фактично на усіх берегових територіях. У деяких берегових містах, таких як Маямі, прісноводний водо­носний пласт, на який місто покладається як на джерело питної води, фактично плаває на солоній воді, відтак підняття морів штовхнуло б рівень води вгору, і в деяких випадках — на поверхню. Як зазна­чено у недавньому дослідженні проблем підняття морських рівнів, здійсненому Волдвоч Інститутом (Worldwatch Institute; Інститут всесвітнього спостереження — Ред.), Бангкок, Новий Орлеан, Тайбей і Венеція належать до числа великих міст, перед якими постали ці проблеми. Інші великі міста, такі як Шанхай, Калькутта, Дакка, Ханой і Карачі, розташовані на низовинних берегах рік, належатимуть до числа густонаселених територій, що будуть затоп­лені першими. Потеплілі океани, за словами вчених, також, імовірно, призведуть до зростання середньої сили ураганів, оскільки глибина і ступінь тепла верхнього шару океану є єдиним найважливішим чинником, що визначає швидкість ураганних вітрів. Потужніші і частіші шторми, що надходитимуть на сушу з океану, у свою чергу, посилять шкоду від підняття рівня моря, адже саме під час лютуван­ня шторму море просувається з узбережжя найдалі вглиб суші.

Третя стратегічна загроза для водної системи Землі полягає в масо­вих змінах у режимах землекористування, особливо — поширеному вирубуванні лісів. Знищення лісів може вплинути на гідрологічний цикл (природну систему водного розподілу) на даній території настільки ж, як зникнення великого внутрішнього моря. У лісах Землі зберігається більше води, — особливо у тропічних вологих лісах, — ніж у її озерах. Ліси самостійно утворюють дощові хмари, почасти через випаровування-потіння (потіння листя — рослинний відпо­відник людського поту, додайте сюди випаровування з поверхонь на зразок широкого листя). Дійсно, майже одразу після випадання дощу на вологий ліс, густий туман починає плинути назад у небо, підвищуючи і вологість повітря, і вірогідність випадання дощу у напрямку за вітром. Ліси можуть також притягувати дощ, вироб­ляючи гази, що звуться терпенами, і незначну кількість сполуки під назвою диметилсульфід, які здіймаються в атмосферу у формі газу, зазнають окислення і перетворюються на аерозоль часток сульфату, що далі слугують крихітними «зернятками», довкола яких форму­ються крапельки дощової води — так само, як перлина формується довкола крихітної піщинки чи зернятка скорлупи в устриці.

І хоч треба ще чимало дізнатися про симбіоз між лісами та дощо­вими хмарами, нам відомо, що коли ліси знищуються, дощів врешті-решт зменшується і вони приносять менше вологи. За іронією, сильні дощі продовжують певний час випадати там, де був ліс, вимиваючи ґрунт, не захищений більше наметом дерев й не утримуваний коре­невою системою. Прилеглі території іноді затоплюються стоками, що їх раніше зазвичай всмоктував ліс, і сусідні річки часто замулюються ґрунтом, що поступово засмічує їх. Відтак ріки міліють, їх здатність дренувати повеневі води сповільнюється, і затоплювання вздовж берегів стає ще гіршим.

Один з трагічних прикладів втрати лісів, а згодом і води, знахо­димо в Ефіопії. За останні сорок років кількість її території під лісом зменшилася з 40% до 1%. Одночасно кількість дощових опадів знизилася до позначки, коли країна стала стрімко перетворюватися на пустку. Наслідки тривалої посухи, що виникла в результаті цього, поєднавшись із некомпетентністю уряду країни, вилилися в епічну трагедію: голод, громадянська війна і економічне сум'яття спусто­шили давню і колись горду націю.

У Південній Америці деякі люди тепер бояться, що безперервне масове випалювання амазонського вологого лісу перерве гідроло­гічний цикл, що через басейн Амазонки несе дощові опади на захід, у напрямку Перу, Еквадору, Колумбії та Болівії, призводячи до майбутніх посух у регіонах з вирубаними лісами.

Четверта стратегічна загроза глобальній водній системі — це забруд­нення водних ресурсів в усьому світі хімічними забруднювачами, що виробляються промисловою цивілізацією. На відміну від гло­бальної атмосфери, що є єдиним гігантським резервуаром повітря, яке постійно і цілковито перемішується в однорідну суміш, глоба­льна водна система складається з множини великих водоймищ і запасів, що не завжди повністю перемішуються з рештою води на Землі. Оскільки молекули вільно обертаються в глобальній атмо­сфері, забруднювачі на зразок хлорфторвуглеців, що розпадаються на атоми хлору, можуть стати повсюдними в атмосфері Землі. Але у випадку глобального водопостачання це не так.

Однак безліч небезпечних забруднювачів стали надзвичайно поширеними у багатьох водних ресурсах світу. Наприклад, радіо­активні частки, що залишилися після вибухів ядерної зброї за Прог­рамою атмосферних випробувань широко знаходяться у більшості світових вод, хоча переважно у дуже малих кількостях. Ці частки ще не становлять стратегічної загрози, але кілька забруднювачів, що були широко розосереджені на деяких територіях, як РСВ та DDT, можуть бути екологічно небезпечні навіть у мізерних кіль­костях. Відомий російський захисник довкілля Алєксєй Яблоков виявив, що деякі потужні пестициди навіть у надзвичайно низьких концентраціях можуть спричинити зміни в поведінці тварин. Він зазначає, наприклад, що «пестицид за назвою севін, [що] навіть у безмежно малій концентрації — однієї мільярдної — може змінити поведінку великих косяків риби: їхній рух стає нескоординованим. Ця токсична концентрація створює хімічний фон у нашій біосфері».

Нафтові плями — один із забруднювачів, найбільш видимих як в океанах, так і у віддалених від моря річкових системах. Особливо великі плями, на зразок тієї, що утворилася з нафти, навмисно вили­тої Саддамом Хусейном до Перської затоки або недбало розлитої «Ексон Валдез» у затоці Принц Уільям Саунд, привертають нашу увагу, але значно численніші менші плями, непомічені, щороку завдають океанам, імовірно, більшої сукупної шкоди. Жак Кусто, дослідник океанів, стверджує, що забруднення в океанах зараз пошкодило надтонку мембрану на океанській поверхні, що зветься ньюстон, яка відіграє вирішальну роль у стабільному забезпеченні поживою найкрихітніших морських організмів, фітопланктону, з якого, фактично, складається ньюстон і який дає початок ланцюж­ку живлення. Наслідки цього ушкодження ще невідомі, але фіто­планктон відіграє суттєву роль в екології океану і у взаємодії океану та атмосфери. Забруднення також складає серйозну загрозу іншій живій системі в океані — кораловим рифам, що також допомагають підтримувати екологічну стабільність.

Глобальна водна система, як і глобальна атмосфера, має природні механізми, за допомогою яких вона регулярно самоочищається від забруднювачів. Але швидкість, з якою відбувається самоочищення різних водних резервуарів, дуже відрізняється. Води неспокійних і відкритих резервуарів, на зразок сильно забрудненого Північного моря, роблять обіг швидко і під час цього можуть бути частково очищені. Але обіг вод повільних, переважно закритих морів, озер і водоносних пластів дуже повільний — наприклад, Балтійське море оновлюється лише раз на вісімдесят років. У результаті, забруд­нення, скинуте до Балтійського моря царями, й досі змішується із велетенськими кількостями токсичних речовин, скинутих туди після захоплення влади більшовиками, і залишатиметься ще довго після їхнього недавнього повалення. Аналогічно швидкоплинні ріки доволі швидко змивають більшість забруднювачів вниз течією, тоді як деякі великі підземні водоносні пласти проходять за рік лише кількадесят футів, і коли забруднювачі потрапляють у ці водоймища, їх майже неможливо видалити.

В індустріальному світі за останні роки здійснено суттєвий прог­рес у напрямку очищення води. Наприклад, у Сполучених Штатах Закон про чисту воду 1972 року дозволив помітно знизити забруд­нення. Двадцять п'ять років тому ріка Кияхога у Клівленді була настільки забруднена, що дійсно навіть загорілася. Сьогодні, все ще забруднена, вона більше не є вогненебезпечною. У колишньому Радянському Союзі, де фактично не здійснено ніякого прогресу, ріки все ще загораються. У липні 1989 року в Україні селянин на ім'я Василь Примка збирав гриби і, проходячи повз річку Норен, кинув у неї недопалок цигарки. Річка вибухнула полум'ям і горіла п'ять годин, передусім внаслідок недавно вилитої нафтової плями. У Східній Європі забруднення води настільки ж серйозне: ріка Вісла у Польщі містить стільки отруйних і їдких забруднювачів, які течуть у напрямку Гданська, що значна частина її води не може бути вико­ристана навіть для охолодження фабричних машин.

У Західній Європі, як і в Сполучених Штатах, певний прогрес здійснено внаслідок енергійних громадських протестів, особливо стосовно таких обурливих інцидентів, як масовий вилив у 1986 році однією компанією токсичних металів, барвників та добрив у Рейн і смертоносний вилив гербіциду іншою компанією. Так само у питній воді Лондона більше немає глистів, як це було тридцять років тому. Також і в Японії жахливі наслідки викиду у воду ртуті в Мінамата, зворушливо показані на фотографіях В.Юджин Сміт, допомогли прискорити прийняття жорсткіших стандартів стосовно забруднення води.

Проте, в цілому, забруднення глобальних водних ресурсів постій­но зростало і катастрофічно погіршувалося. Незважаючи на прогрес, досягнутий в індустріальному світі, залишається чимало проблем — від високих концентрацій свинцю в питній воді деяких міст до узвичаєної практики у більшості старіших американських міст змі­шувати дощові стоки з каналізаційними стічними водами кожного разу після сильного дощу, що призводить до їх вимушеного пропуску в обхід устаткування для обробки та очистки стічних вод, яке не може впоратися з їх зрослим сукупним об'ємом, внаслідок чого необроблені стічні води разом з дощовою водою скидаються у струмки, ріки та океан. Згідно з дослідженням Агентства із захисту довкілля, майже половина усіх американських рік, озер та струмків все ще ушкоджені або перебувають під загрозою забруднення.

Однак у «третьому світі» результати забруднення води найбільш гостро і трагічно відчутні у формі високого рівня смертності від холери, тифу, дизентерії і проносу — як вірусного, так і бактеріо­логічного походження. Понад 1,7 мільярда людей не мають належ­ного постачання безпечною питною водою. Понад 3 млрд. людей не забезпечені необхідною санітарією і зазнають ризику забруднення своєї питної води. В Індії, наприклад, 114 містечок і міст скидають людські відходи та інші необроблені стічні води прямо в Ганг.

В Перу епідемія холери у 1991 році була прикладом схожого явища, що стає все більш звичним в усьому «третьому світі». Згідно з дослідженням Програми з довкілля Організації Об'єднаних Націй, «з кожних п'яти загальних (звичайних) хвороб у країнах, що розви­ваються, чотири зумовлені або брудною водою, або браком санітарії; хвороби, що передаються з водою, зумовлюють в середньому двад­цять п'ять тисяч смертей на день у «третьому світі». Більше того, промислові відходи, що часто регулюються і відслідковуються у розвинутому світі, загалом перебувають у слаборозвинутих країнах у більш нерозважливому управлінні, що нехтує небезпекою. Ці кра­їни фактично прагнуть досягти Фаустової угоди з підприємствами-забруднювачами, що самі іноді прагнуть переміститися із країн, де контроль жорсткіший. Наприклад, Нова ріка, яка, протікаючи з північної Мексики до південної Каліфорнії, впадає до Тихого оке­ану, загалом розцінюється як найбільш забруднена ріка у Північній Америці, внаслідок слабкого дотримання стандартів у сфері захисту довкілля в Мексиці.

Тиск, що породжений стрімким зростанням населення, особливо у «третьому світі», представляє п'яту основну стратегічну загрозу глобальній водній системі. У багатьох частинах світу грунтові води видобуваються з водоносних пластів з інтенсивністю, що значно перевищує спроможність природи знову наповнити їх. Та оскільки ці підземні водойми перебувають поза нашим полем зору, вони залишаються і поза нашими думками, — доти, поки не починають висихати або поки земля над ними не починає опускатися або осідати. Дельта ріки Сакраменто у Каліфорнії, що постачає половиною води систему каналів, відому як Акведук Каліфорнії, осідає зі швидкістю понад три дюйми щороку, можливо тому, що отримує меншу кіль­кість осадочних відкладень. В результаті ця територія, яку вже зму­шені були захистити мережею дамб від затоплення океаном, стає значно більш вразливою до землетрусів, звичних у зоні землетрусів, що знаходиться поруч. Водоносний пласт Огаллала у штатах Висо­ких Рівнин виснажується настільки швидко, що багато тисяч сіль­ськогосподарських робочих місць невдовзі опиняться під загрозою. А поруч, у штаті Айова, переповнені нітратами сільськогосподарські стоки отруїли так багато водойм, що землеробські території стали менш життєздатними у сухі періоди. У 1989 році для постачання запасів води упродовж посухи була викликана Національна гвардія Айови.

У Мехіко рівень води в головному водоносному пласті зараз щороку спадає на цілих одинадцять футів, а у Пекіні щороку рівень води падає на цілих шість з половиною футів. Сектор Газа, рідне місце для 750 тис. палестинців, за оцінкою Зема Ішаї, ізраїльського спеціального уповноваженого з проблем води, стоїть перед водною «катастрофою». Єгипет, де 55 млн. людей покладаються на Ніл як на майже єдине джерело питної води, через тридцять п'ять років, за скромними підрахунками, матиме населення щонайменше 100 млн. людей. А Ніл і далі матиме води не більше, ніж тоді, коли Мойсей був знайдений у комишах — фактично, він матиме її менше, оскіль­ки Ефіопія і Судан розташовані вище за течією і темпи зростання їх населення навіть вищі.

У більшості світу тиск на водну систему, породжений зростанням населення, також посилюється внаслідок зростання використання води на душу населення. Однією з основних причин цього є дедалі більше використання води на зрошування у сфері землеробства для того, щоб прогодувати населення, яке зростає. З усієї прісної води, що використовується у світі людьми, майже три чверті (73%) йде на зрошування. Прикро те, що три п'ятих усіх зрошувальних вод витрачається марно внаслідок неефективних та шкідливих для довкілля технологій. Багато великих дамб, таких як Асуанська дамба у Єгипті, незважаючи на великі сподівання при їх побудові, призве­ли до зворотного впливу на гідрологічну систему довкола них: руйнування цінних екологічних ніш, переривання потоку підземних водоносних пластів і серйозне порушення рівноваги поживних речовин і осадочних порід.

Але з-поміж усіх видів діяльності цивілізації, що стають на перешкоді природним системам водного розподілу, зрошування — найбільш повсюдна та найбільш потужна. Тільки у цьому столітті кількість зрошуваних фермерських угідь у світі зросла на 500%. При правильному застосуванні зрошування надзвичайно ефективне для збільшення сільськогосподарської продуктивності. Скажімо, незважаючи на те, що зрошується лише 15% світових фермерських угідь, саме з цих земель отримується 33% обсягу світових зернових культур. Однак, на жаль, значна частина світу покладається на метод іригації, що називається зрошування за допомогою відкритих іригаційних траншей, який внаслідок випаровування та просочу­вання крізь траншеї, що переважно не обкладені зсередини, не лише призводить до втрати 70-80% води, але й може призвести до нако­пичення великої кількості солі на зрошуваних територіях. Цей процес — засолення — відбувається в результаті того, що солі стають більш концентрованими після того, як рідина, в якій вони містяться, змен­шується в кількості внаслідок її випаровування. У країнах, що застосовують цей метод, велетенські, колись продуктивні території були покинуті внаслідок накопичення солі. Прикладом є регіон Аральського моря у колишньому Радянському Союзі: пролітаючи над ним у маленькому літаку, я помітив спочатку сяючу білість полів, що виглядали так, наче були обприскані за допомогою гігантського соляного шейкера.

Зрошування за допомогою відкритих іригаційних траншей також зазвичай призводить до підтоплення «кореневої зони» безпосеред­ньо під поверхнею, що, як це не парадоксально, позбавляє рослини кисню і затримує їх ріст. Сандра Постел, авторитет у галузі іригації з Волдвоч Інституту, каже, що, окрім регіону Аральського моря, — інші території, жорстоко уражені засоленням, — це Афганістан, Туреччина, басейни рік Тигру і Євфрату у Сирії та Іраку, 20 млн. гектарів в Індії (на додаток до тих 7 млн., що вимушено покинуті внаслідок засолення), 7 млн. гектарів у Китаї і 3,2 млн. гектарів у Пакистані. У Єгипті 50% орних земель, за деякою оцінкою, внас­лідок засолення мають знижений врожай; ця проблема також серйозна і в Мексиці.

Іноді режими зрошування провокують політичні суперечки, коли споживачі води вище за течією розтринькують більше своєї частки, таким чином позбавляючи відповідних можливостей споживачів нижче за течією. Прагнення продуктивно використовувати доступну воду, безперечно, настільки ж давнє, як і саме зрошування. У XII столітті Паракрама Баху І, король Шрі-Ланки, сказав: «Не можна дозволити жодній краплині, що впала на землю, йти до моря, не послуживши людям». На жаль, оскільки населення різних країн про­довжує зростати, потреба у воді може породити конфлікт, адже багато різних народів і місцевих громад покладають необґрунтовані вимоги на водні джерела.

У Каліфорнії мешканці Лос-Анджелеса живуть у самому кінці масштабної водорозподільчої системи — з більш вологої півночі до сухішого півдня. Упродовж тривалої посухи 1991 року вони поста­вили під сумнів справедливість того, що відносно невелика група фермерів використовує переважну більшість води у штаті з насе­ленням 32 млн. чоловік. Цей наростаючий диспут мало чим відріз­няється від конфлікту між штатом Колорадо та його сусідами нижче за течією, що почувалися позбавленими води, яка в іншому разі стікала би з водних басейнів у Колорадо. Становище так званих хвостовиків — місцевих громад, що дислокуються значно нижче від головних водозборів у системі водорозподілу, — ускладнюється, особливо там, де населення зростає найшвидше. Ці суперечки та інші, схоже, у Сполучених Штатах будуть вирішені через політич­ний діалог та правові баталії, хоча наше закорінене припущення, що прісна вода безплатна й доступна у необмежених кількостях, вже похитнулося. Наше раптове усвідомлення потреби обрахунку економічної вартості води і точного обліку її використання інтер­претується зараз як ознака майбутньої її нестачі.

Проте на деяких нестабільних територіях світу ці конфлікти дов­кола води можуть не знайти вирішення мирним шляхом і можуть призводити до війни. У 1989 році я разом із фахівцем з проблем води Джойсом Старром брав участь у спонсорстві низки міжнародних зустрічей з дослідження можливих засобів запобігання таким кон­фліктам. Упродовж кризи у Перській затоці 1990-91 років було відкрите обговорення, чи може Туреччина відсікти потік Тигру до Іраку, застосувавши такий метод, як зброю у війні. А Ірак намагався забруднити трубопроводи, якими питна вода надходить до заводів-опріснювачів у Саудівській Аравії, виливши до затоки величезну нафтову пляму. Надію вселяє те, що Ізраїль та Йорданія, незважаючи на політичні проблеми, які дуже важко розв'язати, намагаються таки віднайти засоби уникнути конфлікту навколо води ріки Йордан, що можливий, оскільки в обох країнах населення продовжує стрімко зростати. Тимчасом такий самий конфлікт постає між Індією та Банг­ладеш.

Якщо зміна глобального клімату змінить схему розподілу води, до якої країни так ретельно і болісно пристосовані, ці геополітичні суперечки довкола водного питання значно загостряться. Вартість пристосування зрошувальних систем до нових кліматичних режимів може порушити фінансову стабільність, особливо в країнах, що вже настільки навантажені борговими зобов'язаннями, що їм навіть складно дозволити собі витрати на освіту і навчання, аби забезпечити належне функціонування діючих систем. Боргові зобов'язання при­мушують чимало з цих країн вирубувати рештки своїх лісів задля твердої валюти, яку вони можуть отримати від продажу деревини та вирощування товарних культур на звільненій від лісів землі, внас­лідок чого дефіцит води в цих країнах зростатиме й далі.

Дехто сподівається, що заводи-опріснювачі можуть колись стати досить дешевими, щоб забезпечувати водою бідні країни, які потре­бують її найбільше, але ці технології, як і схеми заарканення айс­бергів та перетягування їх з полярних регіонів до густонаселених тропіків, навряд чи вирішать первинну проблему внаслідок необ­хідних для цього велетенських витрат енергії — і С0₂.

Натомість нам потрібно заарканити наш власний здоровий глузд. Дощі приносять нам дерева і квіти; посухи приносять у світ зяючі тріщини. Озера і ріки підтримують нас; вони течуть судинами Землі і далі до наших власних. Але ми повинні потурбуватися про те, щоб дозволити їм витікати назад такими ж чистими, якими вони прийшли, а не отруювати і марнувати їх, не думаючи про майбутнє.

На глибині шкіри

Поверхня Землі — це, у певному сенсі, її шкіра, тонка, але критично важлива оболонка, яка захищає решту планети, що міститься все­редині. Значно більше, ніж просто межа, вона складним чином взає­модіє з леткою атмосферою вгорі та сирою землею внизу. Можливо складно уявити собі, що поверхня — це критична компонента еколо­гічної рівноваги, але в дійсності здоров'я земної поверхні життєво важливе для здоров'я глобального довкілля в цілому.

Використовуючи як аналогію нашу шкіру, ми можемо бути здиво­вані, коли анатоми описують її як найбільший орган нашого тіла; наша шкіра здається насамперед просто межею нашого фізичного єства і надто тонкою та худою, аби кваліфікуватися як щось на­стільки складне, як орган. Та все ж вона постійно самооновлюється та відіграє комплексну роль у захисті нас від шкоди, якої б ми в іншому разі зазнавали від навколишнього світу; без неї навіть повітря роз'їдало б наші сирі нутрощі.

Так само і земна поверхня — хоч і здається несуттєвим шаром ґрунту та скель, лісу та пустелі, снігу та льоду, води та живих істот — слугує життєво важливою захисною шкірою. Безпосередньо під поверхнею корені витягують з ґрунту поживні речовини і при цьому міцно утримують його на місці, дозволяючи ґрунту поглинати воло­гу та запобігаючи тому, щоб вітер і дощ вимивали його до моря. На самій поверхні її фізичні характеристики визначають, скільки світ­ла поглинається чи відбивається, і таким чином беруть участь у визначенні стосунків між планетою та Сонцем.

Частини Землі, вкриті лісами, відіграють вирішальну роль в підтримуванні її здатності поглинати вуглекислий газ (С0₂) з атмо­сфери і є істотними у стабілізації глобальної кліматичної рівноваги.

Як ми бачили у попередній главі, ліси відіграють життєво важливу роль у регулюванні гідрологічного циклу. Вони також усталюють і зберігають ґрунт, здійснюють кругообіг поживних речовин через опадання листя і насіння (і, зрештою, через стовбури, коли дерева вмирають), забезпечують найбільш поживне природне середовище проживання живих видів серед усіх частин суші на земній поверхні. В результаті, коли ми зчищаємо ліси, то руйнуємо ці вкрай необхідні природні середовища разом із живими видами, від них залежними. Суперечки довкола руйнації та втрати заболочених земель, що також слугують незамінимими природними середовищами для несу­мірного числа живих видів, підживлюються тим самим занепокоєн­ням, що багато вразливих видів скоро зникнуть разом із заболоченими землями.

Найнебезпечніша форма винищення лісів — це руйнування во­логих лісів, особливо тропічних, що зосереджені довкола екватора. Вони — найважливіші джерела біологічної різноманітності на Землі і найбільш вразливі екосистеми, що зараз потерпають від наслідків нашого рішучого втручання. Справді, не менше як половина живих видів на Землі — деякі експерти стверджують, що понад 90% живих видів, — знайшли свою домівку у тропічних вологих лісах й не можуть вижити у будь-якому іншому місці. З цієї причини більшість біологів вважає, що стрімке руйнування тропічних вологих лісів і безповоротна втрата живих видів разом з ними, — це найсерйозніша шкода сучасній природі. Якщо деякі інші ушкодження, завдані нами глобальній екологічній системі, можуть загоїтися упродовж сотні чи тисячі років, то повне винищення стількох живих видів за одну мить у масштабі геологічного часу — це страшна рана в цілісному плетиві життя на Землі, і така тривала, що, за оцінками вчених, її лікування потребувало б 100 мільйонів років.

Екосистеми тропічних вологих лісів та лісів помірної кліматичної зони цілком різні. Звичайні листяні ліси повністю розташовані на територіях, що пережили кілька Льодовикових періодів, довгі часові відрізки, впродовж яких велетенські, заввишки з милю, льодові щи­ти пройшли північними широтами і поширилися довкола гірських ланцюгів від північних і південних Анд до Альп і Піренеїв, Гімалаїв та Паміру, тоді як менші льодові щити розійшлися у всі боки від гір у Центрально-Східній Африці, Південній Австралії й Новій Зеландії. Ці велетенські льодовики періодично стирали з поверхні ліси на високих широтах та, оскільки шкребли сушу, також перемелювали величезну кількість гірської породи і закладали багаті мінерали у ґрунт. Унаслідок цього ліси помірної зони зазвичай зберігають 95% своїх поживних речовин у ґрунті і лише якихось 5% — у самому лісі, що дозволяє їм доволі швидко відновлюватися.

Характер тропічних вологих лісів цілком протилежний. Льодові щити їх майже не торкнулися, і їхнє фантастичне рослинне і тва­ринне розмаїття, очевидно, виникло у процесі безперервної спільної еволюції мільйонів видів упродовж десятків мільйонів років. Але вологі ліси, як правило, укорінюються у тонких, бідних на поживні речовини ґрунтах: за відсутності перемішування та удобрення льо­довиками у ґрунтах знайдено лише 5% поживних речовин, а при­близно 95% — у самих лісах. (Амазонка — це особливий випадок. У 1990 році вчені відкрили, що вона регулярно поливається удоб­рювальними мінералами, що переносяться через Атлантику високими західними потоками вітру разом з піском, здійнятим із дюн Сахари. Незвичний «вітряний димар» високо над Амазонкою, здається, стягує цей пісок з вітряного потоку на лісовий ґрунт з інтенсивністю близь­ко 100 фунтів на акр щороку.) Тому недивно, що в той час, як ліси помірної зони підтримують у доброму стані певний набір флори і фауни, у вологих лісах життя буяє незліченною кількістю видів, що наче вириваються із кожного кутика та щілини.

У світі залишилося три великих ділянки вологого лісу:

Амазонський вологий ліс, на сьогодні найбільший;

Вологий ліс у Цент­ральній Африці, у Заїрі та довколишніх країнах;

Вологий ліс у Південній Азії, що зараз зосереджений головно у Папуа−Новій Гвінеї, Малайзії та Індонезії.

Інші важливі рештки вологих лісів розташовані у Центральній Америці, вздовж бразильського Атлан­тичного узбережжя, вздовж південного краю тієї частини Африки, яка межує із Сахарою, на східному узбережжі Мадагаскару, част­ково на Індійському субконтиненті та Індокитайському півострові, на Філіппінах і північно-східному краї Австралії. Ще менші його залишки можна знайти на островах від Пуерто-Ріко до Гаваїв та Шрі-Ланки.

Усюди вологі ліси перебувають в облозі. Їх випалюють для очи­щення землі під пасовиська; зрізають ланцюговими пилами на деревину; затоплюють дамбами ГЕС для вироблення енергії. Вони зникають з лиця Землі зі швидкістю півтора акра на секунду, вдень і вночі, щодня, цілорічно. І із багатьох причин руйнування тропічних вологих лісів набирає швидкості: стрімке зростання населення тропічних країн призводить до збільшення потреби в додатковій території; нестача палива для приблизно 1 мільярда людей на великих територіях «третього світу» спонукає багатьох до плюнд­рування довколишніх лісів; зростання боргів країн, що розви­ваються, промисловому світу спонукає до експлуатації усіх наявних природних ресурсів у короткотермінових зусиллях заробити тверду валюту; масштабні, нерідко хибно скеровані, проекти розвитку, непридатні для тропічних країн, відкривають цивілізованому світові колись недоступні велетенські території; скотарство з його ненасит­ною потребою в очищених пасовиськах щороку продовжує розши­рюватися. Список причин довгий і складний, але суть цього процесу проста: у щоденній битві між дедалі більшою, завжди ненажерли­вою цивілізацією і прадавньою екосистемою, екосистема страшен­но програє. Так само й корінні культури, що залежать від лісів. Зникають разом з деревами та живими видами й останні рештки давніх суспільств — за оцінками, це 50 мільйонів членів племен, що все ще живуть у тропічних вологих лісах, — культури яких у деяких випадках збереглися без суттєвих змін ще з часів кам'яного віку.

За нинішнього темпу вирубки лісів усі тропічні вологі ліси част­ково відійдуть у небуття протягом наступного століття. Якщо ми дозволимо таку руйнацію, світ втратить найбагатшу на планеті скарбницю генетичної інформації, і разом з нею — можливі ліки від багатьох недуг, від яких ми потерпаємо. Адже сотні важливих ліків широкого вжитку отримані з рослин та тварин тропічних лісів. Коли президент Рейган боровся за життя, якому загрожувала куля його потенційного вбивці, одним з найважливіших засобів стабілізації його стану було лікування кров'яного тиску з використанням амазонської кущової гадюки.

Над більшістю унікальних видів вологих лісів нависла неминуча небезпека частково тому, що їх нікому обстоювати. Для контрасту згадаємо про недавню полеміку з приводу тису, лісового виду помірної зони, один сорт якого зараз росте лише на Тихоокеанському північному заході. Тихоокеанський тис можуть зрубати і переробити для виготовлення сильного хімічного препарата — таксолу, яким обіцяють виліковувати деякі форми раку легень, молочної залози та яєчників у пацієнтів, що в іншому разі скоро померли б. Здається, легко зробити такий вибір — пожертвувати деревом заради люд­ського життя. Але це доти, поки не дізнаєшся, що для лікування кожного пацієнта треба зрізати три дерева, що лише старші за сто років дерева містять у своїй корі потрібний хімікат і що на Землі залишилося зовсім небагато цього тису. Несподівано ми стикаємося з деякими важкими запитаннями. Наскільки важливо взяти до уваги медичні потреби майбутніх поколінь? Чи мають право сучасники вирубати всі ці дерева, щоб продовжити життя кільком з нас, навіть якщо це означає, що ця унікальна форма життя зникне назавжди і унеможливить порятунок людей у майбутньому? Повідомлення про тис та його особливі властивості викликали здорове обговорення, але хто обговорюватиме втрату унікальних видів вологого лісу? Вченим ще далеко навіть до ідентифікації усіх цих видів рослин і тварин у вологих лісах, тим більше до відкриття їх можливого застосування у медицині, землеробстві тощо. Руйнуючи щороку величезні простори вологих лісів, ми також руйнуємо тисячі видів, що можуть мати таку ж цінність, як і підданий небезпеці тис.

Немає методу оцінки цінності для майбутніх поколінь ресурсу настільки багатого і складного, як вологий ліс. Але Хосе Луценбергер, міністр довкілля Бразилії, цей метод застосовує, коли гово­рить про вирубування вологого лісу і його продаж за теперішньої вартості його деревини, яка часто використовується для одноразо­вих паличок для їжі та дешевих меблів. Це, як він каже, «схоже на виставляння на аукціон Мони Лізи для повної кімнати хлопчиків-чистильщиків взуття: багато потенційних учасників торгів, як ті, що належать до майбутніх поколінь, не зможуть запропонувати свою ціну»

Після того, як вологі ліси підуть у небуття, тонкий шар ґрунту, з якого вони виросли як гігантські живі собори, раптом оголиться і стане дивовижно вразливим до дощу та вітру. Згідно з дослідженням Вейдбріджського екологічного центру у Великій Британії, вчені, що працюють в африканській країні Кот-д'Івуар поблизу Сахари ретельно занотовували неймовірну різницю у темпах ерозії до і після вирубки лісів. Навіть на крутих схилах заміряна швидкість ґрунтової ерозії землі під лісом не перевищувала 0,03 тонни на гектар щороку. Але як тільки земля була очищена, швидкість зростала до 90 тонн на гектар. Наприклад, Індія, за оцінками, зараз втрачає 6 млрд. тонн верхнього шару ґрунту щороку передусім внаслідок вирубки лісів. Знищення лісів також завдає шкоди гідрологічному циклу, зумов­люючи різке зниження кількості опадів на територіях, де колись ріс ліс, і у прилеглих районах за вітром. Як правило, спершу настають повені й ґрунтова ерозія, а потім — різке зниження кількості опадів.

У деяких країнах вирубка лісів супроводжується також емігра­цією людей, спершу до будь-якої прилеглої території, де цикл руй­нації повторюється, а тоді і через державні кордони. Ця вимушена міграція може стати терміновим сигналом північним промисловим країнам. У Західній півкулі, наприклад, вирубка лісів відбулася на Гаїті — можливо, така ж масштабна, як і репресії режиму Дювальє, що призвели до несподіваного прибуття на південний схід Сполу­чених Штатів 1 млн. гаїтян.

Проте розвинуті країни мають власні проблеми з винищуванням лісів. Забруднення повітря спустошило європейські ліси, як-от улюб­лений у Німеччині Чорний ліс. Вмирання лісу — назва, що її німці придумали для поширеного явища, ще гіршого у дуже забрудненій Східній Європі. І у Сполучених Штатах, особливо у регіонах з великою лісозаготівлею, як-от Тихоокеанський північний захід та Аляска, відбувається промислове вторгнення у великі ділянки лісу помірної зони, такого для нас важливого. Статистичні дані про ліси також можуть бути оманливими: хоча Сполучені Штати, як і кілька інших розвинутих країн, сьогодні мають справді більше землі під лісом, ніж сто років тому, чимало велетенських земельних ділянок, що були «скошені» і наново висаджені, перетворилися з розмаїття твердої деревини листяних порід на ліси монокультури м'якої хвой­ної деревини, що не підтримує тваринних і рослинних видів, які колись почувалися захищеними в лісі. У державних лісах по всій країні будуються дороги для лісозаготівлі, аби полегшити ще інтенсивнішу лісозаготівлю і навіть тотальну вирубку дерев на дер­жавних землях за контрактами, що вимагають продажу дерев за ціна­ми, значно нижчими від ринкової. Ця величезна дотація за рахунок платника податків на вирубку державних лісів призводить до бюд­жетного дефіциту і до екологічної трагедії.

Частково саме тому багато людей стало на захист плямистої сови — виду, що перебуває під загрозою у штатах Орегон та Вашингтон. Я допомагав у веденні успішної боротьби проти скасування заходів охорони плямистої сови. Під час жвавих дебатів у Сенаті стало ясно, що проблема не лише в плямистій сові, а в самому старому лісі.

Плямиста сова — це так званий основний вид, зникнення якого означатиме втрату усієї екосистеми і багатьох інших залежних від неї видів. Іронія долі в тому, що якби ті, хто бажає продовжувати лісозаготівлю, перемогли, то все одно втратили б роботу одразу ж як тільки решта 10% лісу була вирубана. Єдина проблема полягала в тому, чи вони поміняють роботу до чи після того, як лісу вже не буде.

У тропіках і в помірних зонах ліси — це єдиний найважливіший елемент зміцнення поверхні земної суші, що служить захистом від гірших наслідків кризи довкілля, особливо тих, які пов'язані з гло­бальним потеплінням. Однак і місцеві та регіональні проблеми роблять свій внесок у стратегічні загрози, викликані руйнуванням довкілля. Скажімо, зараз ліси поглинають величезну кількість С02, але цього не буде, коли вони зникнуть. Так само теперішнє повсюдне випалювання тропічних лісів щороку додає в атмосферу величезну кількість С0₂, а оголений лісовий ґрунт стає новим суттєвим джерелом метану, іншого важливого парникового газу. Фактично вмирання лісів схоже на зникнення гігантського «наріжного каменя» природи: надто багато залежить від їхнього здоров'я, і якщо їх дощенту вирубають і випалять, майбутнє людського роду опиниться у небезпеці.

Проте зникнення лісів — не єдиний наш клопіт. Проблеми розши­рення пустелі, ґрунтової ерозії, виродження і зараження пестици­дами ріллі, руйнування як заболочених, так і посушливих земель, й, отже, втрата природних середовищ — усе це різні аспекти система­тичного процесу, яким ми загрожуємо Землі.

Відвідувачів узбережжя штату Мене іноді вражає те, як потужно пройшлися льодовики по тій скелястій землі, але їхня сила не йде у порівняння з наслідками всесвітнього спустошення земної поверхні всією промисловою цивілізацією. Адже деякі дослідники стверд­жують, що зараз ми так нещадно експлуатуємо поверхню Землі, що фактично споживаємо — прямо чи опосередковано — 40% чистої енергії фотосинтезу, яка отримується завдяки освітленню нашої планети Сонцем. Можна радіти з такого ефективного використання сонячної енергії, але, правду кажучи, воно занадто ефективне; наші потреби тепер неузгоджені з потребами решти земної поверхні. І в багатьох місцях катастрофа досягає великих масштабів.

Найбільша після винищення лісів проблема для земної поверхні — це неправильне використання посушливих земель, особливо на межі пустель, у спосіб, що часто прискорює наступ пустелі; цей про­цес дістав назву опустелювання. Хоча наступ пустель, як правило, хвилеподібний — два кроки вперед, один крок назад, останні деся­тиліття позначені суттєвим загальним зростанням площі земель, захоплених пустелею. На деяких територіях пустелі просуваються майже так само стрімко, як колись сушею просувалися льодовики. На їхній межі зубожілі і щораз численніші кочові народи збирають дрова і випасають свої худющі стада кіз, овець і корів, які витоло­чують землю, що спричиняє подальше просування пустелі, особливо у роки нестачі дощів.

Наприклад, у Мавританії упродовж 1980-х років наступ пустелі став настільки стрімким, що житла та господарства були поховані під піщаними дюнами, які в деякі роки котилися на південь із швид­кістю кілька кілометрів на рік. Хоча Сахара регулярно розши­рюється і скорочується, за останнє півстоліття її розширення значно перевершило скорочення. Тепер унаслідок спекотних, посушливих років велика Сахара, найбільший піщаний простір, просувається до Європи, передусім в Іспанію та Італію. (Європейці не вважають це північним краєм Сахари, але фотографії із супутників показують, що це саме так.) Незалежно від цього у 1990 році Європейське Співтовариство асигнувало 8,8 млрд. доларів на боротьбу з нас­тупом пустелі. Крім того, перша пустеля у Східній Європі нині з'явилася у Кавказькому регіоні Радянського Союзу частково внас­лідок безпрецедентного витолочування пасовищ велетенськими стадами овець, приховуваними від Москви доти, доки фотографії, зроблені супутниками, не показали їх здивованим головним плану­вальникам у Кремлі.

Довгострокові зміни клімату, що зумовлюють тривалу посуху в усій географічній зоні, можуть призвести до спустошення. Варто зауважити, що 6 тис. років тому за умов кліматичної рівноваги, коли постійно надходило багато вологи на північну половину Афри­ки, рогата худоба випасалася усюди на землі, яку тепер називаємо Сахарою.

Посушливі землі, що покривають 18% території суші у країнах, що розвиваються (в Африці — 25%), зазнають найбільшої небезпеки від наступу пустелі. Хоча густота населення, як правило, трохи менша на таких землях, там живе понад 300 млн. людей, і чисельність населення швидко зростає. Відповідно, зростає і тиск на землю — обробіток землі, випасання худоби і вирубування дерев на паливо неухильно веде до спустошення величезних територій. Згідно з результатами спільного дослідження Світового інституту ресурсів, Міжнародного інституту довкілля і розвитку і Програми з довкілля Організації Об'єднаних Націй, посушливі регіони «третього світу» наближаються до стану гострої кризи: за оцінками, 60% сухих орних земель і 80% сухих природних пасовищ тепер швидко втрачають свою продуктивність внаслідок надмірного використання.

Дослідження Амаду Мамаду, агроекономіста в Нігерії, передають це занепокоєння. Амаду описує Сахель, територію, що простягається зі сходу на захід через Африку, від Червоного моря до Атлантичного океану, як «межу поділу між великою африканською пустелею Сахарою та тропічними вологими зонами ... з тендітною і нестійкою екосистемою, де лише відповідний рослинний покрив може підтри­мувати родючість ґрунтів завдяки кругообігу поживних речовин». Він зазначає, що Сахель — це мережа «помітно безводних екосистем, де періоди посух, колись спорадичних, тепер виникають через усе коротші проміжки часу». Схожий процес тепер спостерігається у Центральній Америці, де посушливі землі становлять 28% поверхні, і на просторах Південної Америки і Центральної Азії, де населення також стрімко зростає.

Ще один різновид землі, особливо вразливий до занепадання, розташований на гористих територіях країн, що розвиваються. І там приріст населення чинить тиск на слабкий, але життєво важливий рослинний покрив, що тисячоліттями захищав тонкий шар ґрунту від ерозії. Поглинання рослинністю дощової води особливо важливе для цих земель, оскільки їхні стоки можуть стрімко нарощувати силу та швидкість, якщо рухатимуться безперешкодно вниз довгими крутими схилами, прориваючи глибокі рівчаки і знімаючи нестій­кий ґрунт. Як і на посушливих землях, густота населення на цих вторинних територіях, як правило, трохи менша, ніж в інших регіо­нах. Однак вибуховий приріст населення всюди в слаборозвинутому світі штовхає все більше людей на ці менш родючі землі, які, у свою чергу, стають дуже вразливими до ерозії. Найбільшої шкоди завдано країнам поблизу Гімалаїв — Непалу, Бутану, Тибету, частинам території Індії, включно з Сіккімом та Кашміром. Ці гірські землі, що пишаються найбільшою природною красою на Землі, тепер спустошуються, щоб негайно задовольнити потреби одного поко­ління. Наслідки цього спустошення далекосяжні. Гігантські ріки, що витікають з Гімалаїв, під час танення снігу та злив наповнюються мулом і неспроможні нести своїми річищами ту кількість води, яку колись легко переносили до Бенгальської затоки і до Південно-Китайського моря. Без ефективного осушування, яке діяло раніше, ці території зараз, як і слід було очікувати, вразливі до страшенних повеней, на зразок тієї, що лише недавно забрала у Бангладеш сотні тисяч життів.

Але руйнація земної поверхні навряд чи обмежується «третім світом». Адже тут, у Сполучених Штатах, родючість навіть деяких наших найкращих земель постійно зазнає шкоди від тих, хто не має жодних сумнівів у своїй правоті щодо максимізації короткостро­кових вигод за рахунок відмови від довгострокового сталого зем­лекористування. Деградація орних земель набуває різних форм. Неправильне зрошування, наприклад, разом з поганим дренажем зумовлює принаймні три проблеми. Перша — підтоплення кореневої системи, що фактично руйнує її здатність «дихати». Часто підтоп­лення супроводжується засоленням, коли випаровування поливної води залишає по собі на поверхні та довкола коренів потенційно смертельні солі. (Надмірні концентрації солі поступово утворилися на понад 30% потенційно орних земель світу.) Третя проблема — підлужування, що закупорює «пори» ґрунту внаслідок хімічної реакції, що спричинюється накопиченням специфічних натрієвих солей, характерних для деяких поливних вод, і перешкоджає росту зернових культур або зовсім його зупиняє. Інші проблеми — кількох з них я торкнуся у наступній главі — ведуть до подальшого висна­ження життєво важливих поживних речовин і спричинюють постійне зниження родючості.

На щастя, є й кілька хороших новин. Землі, що були у спустоше­ному стані, часто відкривають гарні можливості для відновлення довкілля у спосіб, що не лише спиняє руйнування, але й дає йому зворотний хід і веде до відновлення родючості землі. Зокрема, програми відновлення лісів стають однією з найприйнятніших і най­ефективніших стратегій видалення з довкілля вуглекислого газу, зупинення ґрунтової ерозії і відродження природного середовища для живих видів. Так само такі проблеми, як засолення, також можуть відступити завдяки відповідним методам (як-от крапельне зрошування) і повсякчасній турботі.

Але ключ до зупинення руйнації і започаткування процесу від­новлення і одужання — у кардинальній зміні позицій та в усуненні постійного тиску, що спричинюється приростом населення, жадіб­ністю, недалекоглядністю і неправильно скерованим розвитком.

Насіння скрути

Ніщо нас так сильно не пов'язує із землею — з її ріками, ґрунтами та порами достатку — як їжа. Вона — щоденне нагадування про наш зв'язок з дивом життя. Тому недивно, що більшість світових релігій вимагають освячення їжі перед її вживанням.

Але скільки людей все ще відчувають цей зв'язок з їжею? Більшість з нас не виробляє власної їжі, а покладається на могутній і складний апарат, що приносить у наші супермаркети дивовижне розмаїття харчів з усіх куточків світу.

Битва за те, щоб вирвати у землі достатню кількість продоволь­ства, завжди була основним клопотом людського роду. Справді, багато істориків вважає, що перші найпростіші цивілізації орга­нізовувались довкола нової стратегії отримання їжі, яку тепер називаємо землеробством. Навіть до винаходу землеробства деякі з перших відомих форм людського спілкування, як-от наскельний живопис у Лако, виявляється, мали стосунок до їжі, зокрема до того, як отримати її за допомогою колективного полювання.

Ніхто не знає напевне, як і чому відбувся перехід від мисливства та збирання до осілого землеробства. Одна теорія, що набуває поши­рення, стверджує, що перша поява культивованого насіння близько 12 тис. років тому поблизу Єрихона, на території довкола Мертвого моря, збіглася з періодом кліматичної зміни, що зробила долину ріки Йордан сухішою і спекотнішою, ніж вона була, а це, у свою чергу, могло спонукати до вирощування зернових культур як альтернативи мисливству і збиранню. Та чи був цей винахід зумовлений кліматич­ною зміною, нестачею угідь для полювання або збирання, приростом населення чи просто повільною еволюцією знань про насіння та накопиченням досвіду методом спроб та помилок в окультуренні диких рослин, землеробство неухильно ставало основним методом отримання їжі від довкілля. І від самого початку, як ми побачимо, секрет успіху полягає у турботі про насіння.

Історія землеробства переплітається з історією людства. Кожне зростання розміру людських поселень супроводжувалося вдоско­наленням спільних зусиль виробляти, зберігати і розподіляти усе більші й більші кількості продовольства. Нові технології, як-от плуг та зрошувальний рівчак, вели до нового достатку, але й до нових проблем, як-от ґрунтова ерозія та накопичення солі в ґрунті. Прогрес був повільний, але постійний. Упродовж століть відношення кіль­кості населення до кількості продовольства залишалося відносно стабільним, причому обидві складові зростали у приблизно одна­ковому темпі. Але з настанням наукової революції у XVII та XVIII століттях кількість населення почала різко збільшуватись і вперше здалося вірогідним, що невдовзі воно зможе випередити здатність довкілля приносити достатню кількість їжі. Це побоювання сфор­мулював на початку XIX століття англійський політеконом Томас Мальтус; те, що він помилився, зумовлено низкою видатних науко­вих нововведень у сільськогосподарське виробництво. Мальтус правильно передбачив те, що населення зростатиме у геометричній прогресії, але не здогадувався про нашу здатність вдосконалювати в такому ж темпі сільськогосподарську технологію. Навіть сьогодні, за наявності у світі кількох країн, що потерпають від страшенного голоду, немає сумнівів, що використання більших земельних площ і новіших методів їх обробітку може значно збільшити кількість продовольства, виробленого на землі. Проблема, перед якою ми зараз стоїмо, є тому складнішою за ту, яку визначив Мальтус. В теорії забезпечення продовольством може триматися на одному рівні з кількістю населення ще дуже довго, але на практиці ми вирішили втекти від Мальтусової дилеми, уклавши ряд небезпечних угод з майбутнім, вартих театральної легенди про доктора Фаустуса, що супроводжувала народження наукової революції.

Про деякі з цих угод вже була мова, і ми починаємо розуміти, що чимало з найпоширеніших сучасних технічних методів, які витис­кали все більше продовольства з кожного врожаю, робили це за рахунок майбутньої родючості ґрунту. Наприклад, високопродук­тивні методи, що часто використовується на американському Середньому Заході, ослаблюють і за певний час розпилюють ґрунт настільки, що з кожним дощем змиваються великі кількості верхнього шару ґрунту і неухильно та різко знижується здатність майбутніх поколінь вирощувати таку ж кількість їжі на цій же землі. Широке застосування невідповідних методів зрошування часто призводить до такого накопичення солі в ґрунті, що він стає непридатним до використання і безплідним. А величезні кількості добрив та пести­цидів, що тепер повсюдно застосовуються у землеробстві, часто про­сочуються в ґрунтові води, отруюючи поля на багато прийдешніх століть.

Але ці проблеми мають місцевий і регіональний характер та можуть бути розв'язані за допомогою зміни методів землеробства. Проте зараз глобальна система, яка збирає потрібні сучасним людям ней­мовірні врожаї, стоїть перед справжньою стратегічною загрозою. Мальтуса непокоїло забезпечення продовольством; сьогодні ж нас мало б ще більше турбувати забезпечення насінням. Кожне зерно насіння (і саджанець) несе у собі те, що називають зародковою плаз­мою; вона містить не лише гени, а й усі особливі механізми, що конт­ролюють спадковість, визначають функції генів, а також встанов­люють схеми поєднання і прояву їхніх характеристик, — за словами експерта Стіва Вітта, «матеріал життя». Але майбутнє надійне забезпечення продовольством залежить від розмаїття цього неза­мінного матеріалу, і ми тепер ризикуємо зруйнувати зародкову плазму, суттєву для подальшої життєздатності культивованих куль­тур. Вирішальною для забезпечення продовольством є генетична опірність цих культур до масового руйнування хворобами рослин, шкідниками та змінами клімату. Для того, щоб підтримати генетичну опірність треба постійно вводити нові характеристики зародкової плазми, багато з яких знайдено лише у кількох диких місцях світу. Ці незахищені місця служать розплідником та скарбницею генетич­ної міцності, життєздатності та опірності. Але всі вони зараз пере­бувають у великій небезпеці. Справді, первинні джерела усіх наших основних харчових культур систематично зазнають руйнації. Ця небезпека усвідомлюється агрономами лише зараз; однин з них — Те-Тзу Чанг, голова Міжнародного центру збереження генів рису на Філіппінах, де зберігається 86 тис. сортів рису. У часопису «Нешнл Джеогрефік» він повідомив: «Те, що люди називають прогресом, — дамби ГЕС, дороги, лісозаготівля, колонізація, сучасне сільське господарство, — ставить нас перед проблемою надійного забезпечення продовольством. Ми усюди втрачаємо дикі рисові місцевості і давні акліматизовані культури».

Ясна річ, біотехнологія для певності створює нові сорти культур з дивовижними властивостями, як-от однорідність, висока врожай­ність і навіть природна опірність до хвороб рослин та шкідників. Але ми ще не побачили жорстокої правди того, що створювані нами у лабораторіях нові сорти культур швидко стають вразливі до своїх природних ворогів, які стрімко розвиваються, іноді лише за кілька вегетаційних періодів. І хоч їхня генетична опірність підсилена новими генами, що прищеплюються промисловим сортам кожних кілька років, багато з генів, придатних для збільшення життєздат­ності харчових культур, існують лише у дикій природі.

Культури, що зростають в диких умовах, природно розмножу­ються у безліч сортів, кожен із трохи іншими розмірами, формою, кольором і врожайністю та з іншою природною генетичною опір­ністю до неймовірної кількості хижаків — від комах до грибків, що постійно їх випробовують. Складний танець між хижаком і здобич­чю розгортається усюди в природному світі, — це боротьба, в якій хисткий баланс сил залежить від здатності кожного виду постійно просіюватися крізь величезний генетичний резервуар і знаходити нові властивості, що їх далекий родич успішно використовував для боротьби із загрозою. Коли ми втручаємось у процес еволюції, спрямовуючи відбір цих генетичних властивостей, що будуть пере­дані від одного покоління до іншого, то на перше місце ставимо максимальну врожайність і поточну ринкову ціну конкретних сор­тів, а не їхню загальну генетичну опірність. Тому життєздатність зародкової плазми зменшується, а природна еволюція шкідників та хвороб рослин не припиняється. Більше того, оскільки ціль, яку атакують шкідники та хвороби рослин, більше не перебуває у стані швидкого природного руху, то вони можуть вести систематичний пошук власних генетичних арсеналів для наступальної стратегії. І коли знаходять, вона спрацьовує не лише проти конкретної атако­ваної рослини, але внаслідок генетичної тотожності багатьох наших нових рослин і проти мільярдів інших, що виявляються несподівано вразливими.

Безперечно, це не означає, що селекція рослин за своєю суттю небезпечна; навпаки, це одна з найбільших наукових новацій в історії, й без певного втручання в природну еволюцію рослин Мальтусове передбачення лиха майже напевне б справдилося. Справді, вирощування рослин майже таке ж старе, як сама цивілі­зація. Людство почало збирати і висаджувати цінне насіння понад 10 тис. років тому, й впродовж усієї відомої історії люди переноси­ли рослини з одного місця до іншого. Наприклад, у 1500 р. до н.е. фараон Хатшефут, перша відома у світі жінка — глава держави, послала експедицію на територію, відому зараз як Сомалі, аби при­везти «фіміамове дерево», кедр, і посадити його у Єгипті. Пізніше Христофор Колумб зі своєї першої подорожі до Нового Світу привіз до Європи першу кукурудзу; наступного року він повіз назад через Атлантику європейську пшеницю та цукрову тростину. Через кілька десятиліть конкістадори привезли до Європи з Перу картоплю. Американські лідери давно зрозуміли важливість вирощування рослин. Президент Томас Джефферсон велів усім дипломатам США надсилати додому насіння потенційно цінних рослин звідусіль, куди б вони не їздили; Бенджамін Франклін, як емісар до Лондона, привіз до Америки сою. Через сто років, передусім з метою розповсюдження насіння, було створене Міністерство сільського господарства США. І хоча з того часу воно займається іншими видами діяльності, пошук і зберігання нових сортів насіння й далі залишається одним з його найважливіших завдань.

Але тепер ми довели давній процес селекції насіння і рослин до технологічних крайнощів, прищеплюючи гени і свідомо відбираючи саме ті властивості, які вважаємо ідеальними для отримання високого врожаю. Наприклад, щорічний врожай кукурудзи зараз отримуєть­ся не з тисяч генетичних сортів, а лише з їхньої невеличкої групки. Кожен сорт несе набір генів, що були ретельно відібрані для проду­кування максимальних врожаїв, і мільярди зерен насіння клонуються, щоб виробити приблизно однорідну культуру. Якби ми були досить розумні, аби вгадувати наперед усі вигини і повороти при­роди, то спромоглися б зберегти усі потрібні нам гени. Але ми пере­оцінили власне всезнайство та недооцінили складність і делікат­ність природної системи, в яку втручаємося.

Як ми бачили, здатність зернових культур до виживання залежить від багатства та різноманітності їхніх генетичних ресурсів. З най­давніших часів культивовані культури перебували під загрозою хвороб. Давні римляни, наприклад, наприкінці квітня справляли бенкет, на якому приносили в жертву рудого собаку богові Робігусу з проханням про захист від пшеничної іржі. Незважаючи на забо­бони, римляни мали перед нами одну перевагу: досить багато часу, щоб покладатися на природну здатність рослин розвиватися і виживати. Тепер, коли більшість наших культур вирощені із ство­рених монокультурних сортів, відкриття шкідниками слабкості генетичного захисту цих культур, від якої наш штучний склад генів не врятує, — лише справа часу.

Двадцять років тому дослідження Національної академії наук під назвою «Генетична вразливість основних культур» вказало на небезпеку, властиву сучасним методам землеробства. Основні американські культури у ньому описувалися як «надзвичайно однорідні і надзвичайно вразливі. ...Ринок вимагає однорідного продукту, а тому фермер мусить його виробляти», а селекціонер мусить вирощувати сорти однорідні за розміром, формою, терміном дозрівання тощо. Однорідність у виробництві означає однорідність у генетиці культури. Це, у свою чергу, означає, що генетично однорідна культура, очевидно, може підчепити будь-який мутантний різновид біологічного організму, що матиме здатність на ній пара­зитувати». Відтоді як з'явилося дослідження, деякі заходи безпеки було вжито, але впродовж того ж періоду населення земної кулі зросло на 1,5 млрд. осіб, і необхідність нагодувати їх вимагала більшого виходу продукції із щораз більших та однорідніших вро­жаїв. Додаткові вимоги щодо однорідності виникають з потреби у рослинах, які можуть бути заморожені, витримувати високі дози фермерських хімікатів, вкладатися в рамки спеціального упакування і відповідати потребам машинного обладнання, що застосовується у масовому виробництві харчових продуктів. Унаслідок цього головна проблема генетичної ерозії тепер виявляється гіршою, ніж будь-коли. В дійсності, як нещодавно висловився один фахівець, «середня тривалість життя нового сорту харчової культури тепер приблизно дорівнює тривалості життя нового запису поп-музики».

Сучасні культури генетично паралізовані, і з огляду на те, що природні хижаки настільки ефективні у пошуку їхніх слабкостей, навіть найпродуктивніші нові сорти колись доведеться забракувати. Для того, щоб встигати за шкідниками і хворобами рослин, що швидко розвиваються, вчені змушені постійно шукати у своїх парниках та генетичних банках насіння нові властивості, що зроблять можливим створення наступної «диво-культури», яка відіб'є напад чергового «диво-шкідника» і водночас дасть вищі врожаї для щораз більшої кількості людей. Але час від часу з новою хворо­бою чи шкідником не можна впоратися за допомогою жодного із генів, що зберігаються в резервуарах «полонених» властивостей рослини. Тоді єдиним порятунком є звернення до самої природи в пошуку нового і достатньо міцного «дикого родича» культивованої рослини. Завдяки жорстокій боротьбі у природному оточенні з чис­ленними хижаками без допомоги пестицидів, гербіцидів, фунгіцидів тощо ця дика рослина набула генетичної опірності, до вироблення якої його приручений і випещений міський родич уже не здатний.

Знайти такі дикі сорти — часто непроста справа. Генетики рослин буквально повинні повернутися до того місця на Землі, де культура, що перебуває у небезпеці, має свою генетичну «домівку», і шукати у сільській місцевості — іноді навколішки — її дикого родича. Ці генетичні батьківщини мають назву центрів генетичного розмаїття, або Вавіловських центрів, на честь Миколи Івановича Вавілова, російського генетика, який відкрив і описав їх. Таких центрів у світі є всього дванадцять, кожен з них — це родовий дім з десятка най­важливіших для сучасного землеробства рослин. Загальна кількість важливих культур дивовижно мала: фактично усі світові харчові культури та харчові злаки походять лише від близько 130 рослин­них видів, переважна більшість яких вперше була освоєна ще у кам'яному віці.

Більшість центрів генетичного розмаїття знайдено, як сказав Вавілов, «на смузі між двадцятьма і сорока п'ятьма градусами пів­нічної широти, біля найвищих гірських кряжів, Гімалаїв, Гіндукуш, гір Ближнього Сходу та Апеннін. У Старому Світі ця смуга відпо­відає широтам, а у Новому Світі вона тягнеться вздовж меридіанів, але в обох випадках відповідає загальному напрямку великих гірських кряжів». Родовий дім пшениці, наприклад, — це гірська місцевість північного Іраку, південної Туреччини і східної Сирії, безпосередньо в межах смуги, описаної Вавіловим. Багато сортів пшениці росте тут у природі, але ця різноманітність не відображена в культивованій пшениці. Справді, менше ніж 10% генетичної різноманітності пшениці знайдено в рослинах, що тепер ростуть як зернові культури. На думку біолога Нормана Маєрса, ще 30% гене­тичного розмаїття в пшениці можна знайти в різних банках насіння в усьому світі. Але майже дві третини сортів пшениці знайдено лише в дикій природі, і більшість — у тому-таки первинно визначеному Вавіловському центрі.

Центр розмаїття для кави розташований в ефіопській гористій місцевості. Але кава зараз вирощується на багатьох територіях світу, одна з них — регіон Анд у Колумбії та Бразилії, і кожного разу, коли нового шкідника чи хворобу не вдається побороти генетичним опо­ром доступного насіння, вирощувачі зерен кави мусять повертатися на ефіопську гористу місцевість у пошуку диких родичів, що можуть вступити у бій з новою загрозою. Кілька років тому це сподівання на генетичну батьківщину кави набуло іронічного повороту. Коли Бразилія зазнала міжнародної критики за терпимість до повсюдного винищення амазонського вологого лісу, невеличка група бразиль­ців вирушила до Аддіс-Абеби, щоб виразити своє занепокоєння з приводу щораз більшого винищення лісів у Ефіопії, життєво важ­ливих для майбутньої життєздатності врожаїв кави.

Батьківщина кукурудзи — ті частини Мексики та Центральної Америки, що розташовані на узвишшях, а картоплі — окремі території Анд у Перу та Чилі. Століттями, навіть тисячоліттями ці віддалені центри генетичного розмаїття були у безпеці. Вавілов вважав, що культури кам'яного віку, від яких ми повністю залежимо сьогодні, були здатні виживати у цих гористих регіонах завдяки величезній різноманітності ґрунтів, рельєфу місцевості та клімату. Крім того, недоступність гір та ізольованість рівнин між ними забезпечували відносно надійний захист від руйнівного впливу цивілізації та торгівлі.

На жаль, наша глобальна цивілізація набула зараз такої веле­тенської сили та радіусу дії, а потреби щораз більшої кількості населення в землі, дровах та ресурсах усіх родів та видів тепер такі непомірні, що вона стрімко наступає на кожен із дванадцяти Вавіловських центрів генетичного розмаїття, навіть на найвіддаленіший. Наприклад, у Месопотамії, батьківщині пшениці, фактично єдина територія, де тепер ще можна знайти диких родичів пшениці, — це під руїнами цвинтарів та палаців. Вони виживають тому, що циві­лізація, яка не виявляє особливої пошани до природи, принаймні залишає крихітні земельні ділянки для пошанування пам'яті влас­ного минулого. Але цей захист випадковий, бо надто часто ми покла­даємося на удачу, а не на ретельне планування.

Як повідомляв Норман Майєрс, фактично увесь врожай рису у Південній та Східній Азії наприкінці 1970-х років був під загрозою хвороби, що називається вірусом затримки росту трав, який поши­рювався коричневою сараною. Загроза забезпеченню продоволь­ством сотень мільйонів людей була така серйозна, що вчені у Між­народному інституті дослідження рису на Філіппінах відчайдушно шукали серед 47 тис. сортів у генних банках по всьому світу гена, спроможного чинити опір вірусу. Врешті-решт вони знайшли його в єдиного дикого виду в індійській долині. Але ця рослина не була на священній землі, і невдовзі по тому долину затопила вода внаслідок реалізації нового гідроелектричного проекту. А що, якби такий пошук гена відбувався сьогодні?

Недавня історія рясніє випадками, що показують, наскільки серйозною стала стратегічна загроза сучасному забезпеченню про­довольством. У 1970-му році Сполучені Штати несподівано зазна­ли страшних втрат врожаїв кукурудзи, коли південна хвороба рос­лин, що уразила кукурудзяне листя, скористалася тією властивістю, яка була уніфіковано прищеплена фактично усім посіяним сортам кукурудзи з метою спростити саму генетичну маніпуляцію. У 1977 році вчені, що здійснювали пошук в Еквадорі, знайшли дикого родича авокадо, що володів опірністю до хвороби, тобто генетич­ною властивістю величезної цінності для тих, хто займався вирощу­ванням авокадо у Каліфорнії. Але добрі новини прийшли разом із поганими: цей сорт авокадо ріс лише на дванадцяти деревах на крихітному клаптику лісу, одному з останніх решток великого низо­винного лісу, що був вирубаний для задоволення потреб зростаючого еквадорського населення.

Кілька років тому, коли маоїстські партизани з угруповання «Світлий шлях» напали на Міжнародний центр картоплі в перу­анських Андах, з'явилася ще більш близька загроза. Вони підірвали динамітом будівлі, взяли у заручники робітників і вбили охоронця, тим самим загрожуючи збереженню 13 тис. зразків світової колекції картоплі. І хоча колекція вціліла, цей напад виразно свідчить про вразливість цих сховищ та системи, що від них залежить. У ще одному випадку 1991 року таки виникла потреба евакуації частини світової колекції зародкової плазми пшениці з Сирії саме перед початком Іракської війни. Того ж таки року опинилася під загрозою внаслідок громадянської війни інша колекція насіння в Ефіопії.

Короткострокова загроза — це, безперечно, не вимирання важ­ливих харчових культур, принаймні це не вимирання у загальноприй­нятому розумінні. (Вимирання — це радше процес, аніж подія.) Рос­лина чи тварина уникає вимирання за допомогою збереження гене­тичної різноманітності, потрібної для успішної адаптації до змін у довкіллі. Якщо діапазон генетичної різноманітності звужується, вразливість відповідно зростає, іноді настільки, що перетинає поріг, коли повне зникнення виду стає неминучим. У всякому разі, задовго до того, як останній представник виду, що опинився під загрозою, змиряється зі своєю долею, сам вид функціонально вимирає. Пос­тійна втрата генетичної різноманітності називається генетичною ерозією, від якої величезна кількість важливих харчових культур тепер щораз більше потерпає. Міжнародна рада генетичних ресур­сів рослин при Організації Об'єднаних Націй визнала такими, що зазнають найбільшої небезпеки, яблуко, авокадо, ячмінь, капусту, маніоку, нут, какао, кокосовий горіх, каву, баклажан, сочевицю, кукурудзу, манго, канталупу, окру, цибулю, грушу, перець, редиску, рис, сорго, соєвий біб, шпинат, гарбуз, цукровий буряк, цукрову тростину, солодку картоплю, помідор, пшеницю і ям.

Упродовж історії землеробства генетичне розмаїття було знай­дене не лише серед диких родичів харчових культур, а й серед так званих місцевих сортів (які ще називають простими культивовани­ми культурами). Це рослини, генетично споріднені з харчовими культурами глобальної системи землеробства, що використову­валися у примітивніших землеробських системах. Не будучи ані такими дикими, як їхні некультивовані родичі у гірських долинах, ані настільки вдосконаленими, як їхні сучасні гібридні брати та сестри, вони проте характеризуються значно ширшим спектром генетичного розмаїття, аніж вдосконалені та селекціоновані сорти. На жаль, багато місцевих сортів перебувають тепер також під заг­розою внаслідок поширення сучасних високоврожайних сортів. Міжнародна конференція у Мадрасі, в Індії, 1990-го року, спонсо­рована Кістоунським центром, дійшла висновку: «це нещастя, що багато країн свідомо чи несвідомо втратили свої традиційні місцеві сорти внаслідок поширення високоврожайних сортів і тим самим збільшили генетичну однорідність». Наприклад, у Сполучених Штатах з усіх овочевих сортів, занесених у список Міністерством сільського господарства у 1900 році, за однією з оцінок, тепер зали­шилося не більше ніж 3%.

Сполучені Штати, проте, мають лише один центр генетичного розмаїття — верхній Середній Захід, де у природі ростуть чорниця, журавлина, єрусалимський артишок, горіх пекан та соняшник. Фактично усі інші центри розташовані у країнах «третього світу» в оточенні щораз більшої кількості населення, що шукає дров, харчів і землі — навіть раніше віддалених ділянок землі — для життя. Щоб заробити тверду валюту на експорті і таким чином сплатити свої велетенські борги індустріальним державам, ці зубожілі країни віддають землі, що колись використовувались для власного земле­робства із генетично багатими місцевими сортами, під вирощування монокультурних гібридних сортів культур на продаж за кордон. (Така тенденція має прецеденти. Упродовж Великого картопляного голоду, наприклад, Ірландія вирощувала багато пшениці, яка майже уся експортувалася до Англії для сплати боргів.) Ясна річ, ці нові «диво-культури» також забезпечують вищі врожаї для внутрішніх ринків і тимчасово ліквідували голод у кількох країнах «третього світу». Але широко розрекламована «зелена революція» у більшості країн не зуміла подолати основних економічних проблем на зразок тих, що зумовлені системами несправедливого землеволодіння, які часто дозволяють багатій еліті контролювати велетенський відсо­ток родючої землі. Проблемою стали і деякі галасливі програми розвитку, організовані і фінансовані міжнародними фінансовими інститутами: у дуже багатьох випадках вони виявляються кричуще непридатними для культури чи екології регіону, на який спрямовані. Більше того, вищих врожаїв завдяки генетично зміненим власти­востям культур часто не можна отримувати впродовж довгого часу, оскільки до цих культур чіпляються шкідники і хвороби, а надмірне зрошування та надмірне удобрювання завдає шкоди ґрунту.

Тимчасом, очевидна несправедливість сучасної структури гло­бальної продовольчої системи викликала недовіру «третього світу» до зусиль багатонаціональних корпорацій продовжити вивіз диких родичів сучасних культур з їхніх центрів генетичного розмаїття. Існувало, зрештою, чимало історичних прикладів того, як розвинуті країни брали генетичні скарби у країнах, що розвиваються, без належної компенсації. Перший з пароплавів, що будь-коли про­пливли уверх Амазонкою до Манаусу у Бразилії, покинув місто серед ночі з вантажем саджанців каучукових дерев — на той час основним джерелом доходів Бразилії. Оскільки подорож назад до Англії з паровим двигуном була значно швидша, ніж під вітрилами, рослини вижили за допомогою нового винаходу — портативного терарію. Доглянуті в оранжереях, вони наступного року були перевезені до британської колонії, Цейлону. Втративши свою монополію на рин­ку гуми, Бразилія зазнала економічної невдачі. Манаус, що був найбагатшим містом у Новому Світі, зі сліпучими електричними вогнями і навіть відомим оперним театром, менше ніж за два роки у буквальному розумінні погасив свої вогні.

І хоча теперішня недовіра до селекціонерів рослин у «третьому світі» в значній мірі невиправдана, її все ж неважко зрозуміти. Такі події, як ухвалення нових законів США, що забезпечують патент­ний захист і приватну власність на нові сорти культур, а також протекціонізм Європейського спільного ринку, Японії та інших країн, підживлювали цинізм у розвинутому світі і привели до нових спроб досягнення більш рівноправних економічних стосунків.

Фактично неможливо оцінити вартість багатого розмаїття гене­тичних ресурсів на Землі. І справді, їхню вартість не можна виміряти лише грішми. Але коли йдеться про харчові культури, то ми при­наймні маємо певні критерії, за якими можна наближено оцінити вартість генів, що опинилися тепер під загрозою. Каліфорнійський проект сільськогосподарських угідь (КПСУ) нещодавно повідомив, що Міністерство сільського господарства здійснювало пошук серед 6500 відомих сортів ячменю і врешті зупинилося на одному сорті ефіопського ячменю, що зараз захищає увесь каліфорнійський вро­жай ячменю вартістю 160 млн. доларів від вірусу жовтого карлика. Схожі дикі гени сприяли збільшенню врожайності культур — для багатьох культур більше ніж на 300% — лише за останні десятиліття. Серед багатьох прикладів вартості диких генів, знайдених КПСУ, заслуговує на увагу «начебто непотрібна дика пшениця з Туреччини, [яка] передала гени опірності до хвороби комерційним пшеничним сортам, що принесли 50 млн. доларів щорічно лише Сполученим Штатам, а також дикий хміль, [який] надав «кращої терпкості» англійському пиву і у 1981 році приніс 15 млн. доларів британській пивоварній промисловості».

Цінність генетичного розмаїття була помічена, безперечно, тими, хто інвестує у глобальне сільське господарство, а також генетиками рослин. Тому зараз, окрім диких родичів та місцевих сортів, існує інше джерело розмаїття: банки генів, дивовижна їх кількість. Деякі управляються урядами, деякі — приватними компаніями з вироб­ництва насіння і багатонаціональними корпораціями, деякі — університетами, і на диво велика кількість — окремими людьми, багато з яких є просто відданими своєму хобі. Існуюча система пере­буває у жахливому стані внаслідок недостатньої уваги і грошової підтримки з боку уряду, незначної координації між різними схо­вищами, неналежних захисту і підтримки національних колекцій, а також відсутності розуміння невідкладності дій, коли йдеться про такий дорогоцінний ресурс, особливо це стосується багатьох овочів та зерна, які зараз відіграють меншу роль у світовій торгівлі сіль­ськогосподарською продукцією і тому перебувають у ще більшій небезпеці.

Крім того, змінюється увесь ландшафт у галузі виробництва насіння. Багатонаціональні хімічні компанії скуповують компанії, що виробляють насіння, та інші джерела генетичного розмаїття і просувають на ринок або готують до просування нові сорти рослин, сумісні з великою кількістю пестицидів та добрив, що приносять їм прибутки, але шкодять глобальному довкіллю.

На основі ранжування найбільших світових компаній, що ви­робляють насіння, за 1991 рік дві з п'яти найбільших компаній — агрохімічні. Чимало інших, включно з найбільшою у світі «Паєніер-Хай-Бред», уклали угоди з хімічними та біотехнологічними компа­ніями з метою селекції сортів рослин, опірних до гербіцидів.

У деяких випадках це могло б бути корисним. Наприклад, компа­нія «Монсанто» клонувала ген опірності до її екологічно менш небезпечного гербіциду «раундап». Та частіше результати бувають зловісніші. «Калген», біотехнологічна компанія в Каліфорнії, без­посередньо співпрацює з хімічною компанією «Рон-Пуленк» над розробкою сортів бавовни, стійких до броноксинілу, репродук­тивного токсину, що, як вважалося, небезпечний для фермерських працівників. А німецька хімічна компанія селекціонувала рослини, опірні до 2,4—D, що, як виявилося, спричинював рак у фермерів. Обидва сорти заплановані для польового випробування влітку 1991 року. Проблема ускладнюється тим, що два урядових агентства США рекламують цей напрямок. Міністерство сільського госпо­дарства проголосило опірні до гербіцидів рослини пріоритетним напрямком наукових досліджень і активно підтримує польові випробування картоплі, опірної до броноксинілу та 2,4—D. І Служба лісів США заохочує застосування опірності до гербіцидів у лісових господарствах і тим самим розширює ринок для цих токсичних хімікатів.

У таких розробках викликає занепокоєння не сам факт залучення багатонаціональних хімічних компаній. Вони мають управлінську кваліфікацію; ресурси та глобальні можливості, що могли б бути корисні у вирішенні деяких стратегічних проблем світової про­довольчої системи. Однак стратегії, обрані деякими компаніями, відображають уявлення про те, що ми начебто досить розумні, аби спрямувати в потрібний бік еволюційний розвиток важливих рослин і досягти значних короткострокових вигод, без сплати значної дов­гострокової ціни.

Але ми не настільки розумні і ніколи такими не були. Справді, сіль­ське господарство все ще тривожать Фаустові оборудки, зроблені в період запровадження ще старих технологій, значно менш витон­чених, аніж сучасна генна інженерія. Візьмімо, наприклад, пести­циди: вони не лише вбивають шкідників, а й багато корисних комах, часто руйнуючи природну екосистему і таким чином більше шко­дячи, аніж допомагаючи. Еколог Еморі Ловінз розповідає особли­во тривожну історію про те, як в Індонезії для знищення москітів, що розповсюджували малярію, використовувався потужний пестицид; його розпилення також вбивало крихітних ос, що контролювали популяцію комах у солом'яних стріхах будинків. Невдовзі всі стріхи провалилися. Водночас пестицидом також було отруєно тисячі котів, а після того, як вони поздихали, розрослася популяція щурів, що, у свою чергу, викликало епідемію бубонної чуми.

Та навіть якщо немає катастрофічних побічних наслідків, шкід­ники часто швидко виробляють імунітет і спонукають фермерів засто­совувати більші і смертоносніші дози пестициду. А дощові стоки з полів несуть осадок у ґрунтові води, у поверхневі потоки, птахам та рибі. Ці небезпеки — не новина. Епохальна книга Рейчел Карсон «Silent Spring» у 1962 році красномовно застерігала Америку та світ про небезпеку від пестицидів для перелітних птахів та інших складових природного довкілля. Та за даними Національного союзу проти зловживань пестицидами, сьогодні ми виробляємо пестициди із швидкістю у тринадцять тисяч разів більшою, ніж тоді, коли була опублікована «Silent Spring»

Чи справді нам потрібна вся ця отрута? На основі одного з най-масштабніших наукових досліджень, проведеного Корнельським університетом, у 1991 році зроблено висновок, що фермери, які застосовували природну альтернативу хімічній боротьбі зі шкід­никами (як-от комплексна боротьба зі шкідниками та сівозміни), могли відмовитися від багатьох пестицидів та гербіцидів без най­меншого зниження врожаїв і без суттєвого підвищення цін на харчі. Крім того, згідно з цим дослідженням, щодо тих пестицидів, для яких ще не знайдено заміни, обсяг застосовуваних хімікатів у більшості випадків беззастережно може бути урізаний наполовину.

Крім пестицидів, деякі фермери, що вирощують худобу, зазвичай використовують гормони та антибіотики. На слуханнях Конгресу, де я головував, проведених у 1984 році для розгляду цієї проблеми, ми довідалися про дивовижний факт: 45% усіх антибіотиків, застосо­вуваних у США, в малих дозах дають худобі — не тому, що фермери турбуються, аби її не уразили бактерії, а тому, що субтерапевтичні дози антибіотиків, додані до кормів, сприяють швидшому темпу її росту (з досі не цілком зрозумілих причин). Проте знову-таки дово­диться за це платити: мікроби, що регулярно і постійно бомбарду­ються невеликими дозами антибіотиків, виробляють для себе дуже міцний захист. А антибіотики, що приносять свіжі гроші при від­годовуванні худоби, є точнісінько такими ж антибіотиками, які лікарі використовують для порятунку людей від мікробів. Мікроби майже ніколи не споживаються разом з м'ясом худоби, бо звичайне приготування їжі їх вбиває. Але існують шляхи (біологи називають їх носіями інфекції), по яких деякі бактерії, що мають підвищену опірність до поширених антибіотиків, переносяться, щоб напасти на людину. (Сальмонела, наприклад, це бактерія, що виживає і в худобі, і в людині.) Крім того, навіть бактерії, що не мігрують між худобою та людиною, можуть у деяких випадках передавати специ­фічні гени, які через «плазміду» передають опірність до антибіотиків іншим видам бактерій. І деякі з них, як вважається, становлять щораз більшу загрозу для людей.

Добрива також вимагають, щоб ми зважилися на важке рішення. Нещодавні дослідження показали, що поширене застосування азотного добрива може стимулювати гіпоксію і спричинити вироблення ґрунтом надлишку метану та двоокису азоту. Виявляється, що концентрація метану та двоокису азоту зростає й обидва гази тепер відповідають за більше ніж 20% глобального потепління; хоча існують інші джерела обох газів, застосування азотного добрива вважається тепер однією з основних причин зростання їхнього виділення. Добрива також впливають на генетичне розмаїття: стираючи відмінності у локальних довкіллях та типах ґрунтів, сьогоднішні потужні добрива тим самим нівелюють різноманітність сортів культур. Отож, хоча високі врожаї, звичайно, бажані, навіть начебто легке втручання вимагатиме від нас плати, якої ми ще не усвідомили.

Сучасні методи вирощування рослин — не єдине джерело зло­вживань у глобальній продовольчій системі. Надмірне випасання худоби на пасовищах й заготівля дров для приготування їжі зрос­таючій кількості населення — одні з головних причин природної деградації. Генна інженерія тварин ще не розвинута настільки, як у сфері рослин, проте починає викликати таке ж занепокоєння, як і використання гормонів у тваринництві.

Особливо тривожать щораз більше даних про те, що ми тепер вичерпуємо чимало найважливіших у світі місць вилову риби: від 1950 року загальний щорічний обсяг вилову риби у світі зріс на 500% і тепер, як припускають, на більшості територій перевищує темп її поповнення. І все більша кількість цінних їстівних видів цілковито зникає. Використання тридцятип'ятимильних густих дриф­терних сітей для спустошення океанів нещодавно — і слушно — викликало потужний громадський протест, але навіть без дрифтерних сітей риболовецькі флотилії по всьому світу здійснюють суцільний штурм живності океанів. Згідно з твердженням авторитетного фахів­ця у галузі рибальства в Каліфорнії Д'юен Гарет, нові технології не залишають рибі шансів: «Фактично кожен вид має свої Фермопіли вузьку смужку океану, якою він мігрує, або де завжди нереститься, але за допомогою сучасних гідролокаторів та літаків-спостерігачів їх усіх виявляють і немилосердно виловлюють, не дбаючи про майбутнє». Мене особливо часто тривожать супутникові знімки океану на схід від Нової Зеландії, зроблені уночі, які показують намисто вогнів на потужній течії, що несеться через Протоку Кука, відділяючи Північний острів від Південного. Швидка течія несе дивовижну кількість риби та кальмарів, а її крутежі видно вночі завдяки тому, що судна азіатських риболовецьких флотилій пере­слідують рибу настільки точно, що самі вогні повторюють вигини течії.

Забезпечення продовольством населення Землі може також зазнати шкоди від інших стратегічних загроз решті світової екологічної системи. Наприклад, різке збільшення ультрафіолетового випромі­нювання внаслідок руйнування озонового шару також становить серйозну, але ще не цілком усвідомлену, загрозу усім культурам, а також основним ланкам ланцюжка живлення, особливо в океанах. Зміна клімату внаслідок глобального потепління — особливо зміна у розподілі опадів — також створить проблеми для виробництва продовольства, як і відповідне підвищення рівня моря та міграція на північ хвороб рослин та шкідників. Крім того, одночасне настан­ня кількох таких змін також матиме непередбачувані глобальні наслідки.

Наприклад, наприкінці 1991 року 325 учених з 44 країн зустріли­ся на Род-Айленді, щоб дослідити підозрювані ними численні причи­ни нової загрози морським продуктам, що з'явилася у формі раптово­го всесвітнього поширення цвітіння водоростей, включно з появою токсичних «червоних припливів». Говорячи про небезпеку для рибо­ловлі та аквакультури, Ларс Едлер, фахівець із морських водорос­тей з Лундського університету у Швеції, сказав газеті «Бостон Глоуб»: «Думаю, ми можемо впевнено порівнювати раптове цвітін­ня водоростей, яке ми спостерігаємо, із задиханням славнозвісної канарки із вугільної шахти. Немає сумніву, що відбувається щось дуже суттєве». На іншій конференції за рік до того, експерти з питань амфібій зібралися, щоб порівняти дані одночасного і загадкового різкого зменшення кількості жаб та саламандр на кожному кон­тиненті, що, як вважалося, було наслідком багатьох причин.

Але найсерйознішою стратегічною загрозою глобальній продо­вольчій системі є загроза генетичної ерозії: втрата зародкової плазми і підвищена вразливість харчових культур до своїх природних ворогів. За іронією долі, ця втрата генетичної пружності й гнучкості відбувається саме в той момент, коли ті, хто вважає, що ми можемо пристосуватися до глобального потепління, також стверджують, що за допомогою генної інженерії ми можемо створити нові рослини, здатні чудово рости в нових непередбачуваних умовах. Але вчені ніколи не створювали нових генів. Вони просто комбінують гени, які знаходять у природі, і саме таке забезпечення генами зараз опинилося у небезпеці.

Наша нездатність забезпечити належний захист глобальній про­довольчій системі, на мою думку, — це один із проявів тієї ж філо­софської помилки, що призвела до глобальної кризи довкілля в цілому: ми припустили, що наші життєві потреби не мають реально­го зв'язку з природним світом, що наша душа відокремлена від тіла, і що наш безтілесний розум може маніпулювати світом як йому зама­неться. Саме тому, що ми не відчуваємо зв'язку з фізичним світом, ми спрощуємо наслідки наших дій. І оскільки цей зв'язок видається абстрактним, ми не спішимо зрозуміти, що означає руйнувати кри­тично важливі для нашого виживання частини довкілля. По суті, ми проходимо бульдозером по райських садах.

Пустка

Одна з найвиразніших ознак того, що наше ставлення до глобального довкілля перебуває у глибокій кризі — це навала сміття, що викидається з наших міст та фабрик. Те, що хтось назвав «суспіль­ством одноразового користування», базувалося на уявленнях, що нескінченні ресурси дозволять нам виробляти нескінченну кількість товарів і що бездонні сховища (тобто сміттєзвалища на землі та в океані) дозволять нам спекатися нескінченного потоку відходів. Та тепер ми починаємо тонути у ньому. Надто довго ми покладалися на стару стратегію «очі не бачать, серце не болить» і тепер уже не знає­мо, як позбутися відходів так, щоб і очі не бачили, і серце не боліло.

Раніше, коли населення Землі і кількість відходів були значно меншими, а високотоксичні форми відходів були рідкісними, можна було вважати, що, прибравши відходи, нам немає потреби знову про них думати. Однак тепер усе змінилося. Раптово нас бентежить і навіть ображає те, що велетенські кількості відходів, яких ми, здавалось, позбулися, знову вимагають нашої уваги, бо звалища переповнюються, повітря забруднюється сміттєспалювальними печами, а сусідні міста та держави намагаються перевалити свої проблеми із сміттям на нас.