Земля у рівновазі

В останні роки американський народ втягнувся в обговорення відносних переваг різних способів видалення відходів — від ски­дання їх в океан до захоронення в сміттєзвалищах, спалювання чи вивезення куди-інде. Однак тепер ми мусимо протистояти стратегіч­ній загрозі нашій здатності позбутися неймовірної кількості нових відходів або навіть переробити їх. Простіше кажучи, наше став­лення до відходів призводить до створення їх у такій кількості, що будь-який метод вирішення проблеми зазнає невдачі. Є лише один вихід: ми повинні змінити виробничі процеси, передусім кардиналь­но зменшити кількість створюваних відходів і гарантувати, що ми розглядатимемо ґрунтовно, заздалегідь, як саме маємо намір пере­робити чи ізолювати те, що неминуче залишиться. Та спершу ми маємо ясно осмислити складнощі такого становища.

Відходи — це багатоаспектна проблема. Ми думаємо про відходи як про щось некорисне, або неприбуткове відповідно до наших тимчасових методів обрахунку цінності, або як про щось зужите настільки, що витрати на його утилізацію (повторне використання) перевищать витрати на видалення. Але будь-що, вироблене у над­лишку, — наприклад ядерна зброя або непотрібна поштова кореспонденція, — це також відходи. А в сучасній цивілізації ми звикли думати майже про будь-які природні ресурси як про те, що «йде у відходи», якщо нам не вдалося їх використати, здебільшого для комерційних цілей. Однак, як це не дивно, перетворюючи природні ресурси на щось корисне, ми створюємо відходи двічі — один раз під час виробничого процесу і вдруге, коли втрачаємо інтерес до самої речі і викидаємо її.

Можливо, найочевиднішою ознакою кризи, пов'язаної з відхоодами, є проблема того, як розпорядитися горами міських твердих відходів, що продукуються зі швидкістю понад п'ять фунтів щоденно на кожного громадянина нашої країни, або приблизно однієї тонни на особу щорічно. Проте два інші різновиди відходів ставлять перед нами завдання такої ж складності. Перший — це фізично небезпечний але політично невловимий матеріал, відомий під назвою «небезпечні відходи», що супроводжував хімічну революцію 1930-х років і який Сполучені Штати зараз виробляють приблизно у таких самих кіль­костях, як і міські тверді відходи. (Така занижена оцінка подвоїться, якщо врахувати небезпечні відходи, які тепер звільняються від регламентації з різних адміністративних та політичних причин.) По-друге, щотижня на кожного чоловіка, жінку та дитину створюється одна тонна промислових твердих відходів, і це тоді, коли не враховувати газоподібних відходів, що постійно викидаються в атмосферу. (Наприклад, кожна людина у США також виробляє в середньому 20 тонн С02 щороку.) Неймовірно, але факт, якщо взяти до уваги всі ці три (насправді навіть занижені) оцінки відходів, що кожна людина у США щодня продукує таку кількість відходів, яка більше ніж удвічі перевищує її вагу.

Знехтувати такою важливою статистикою легко, але ми більше не можемо вважати себе непов'язаними з відходами, які допомагаємо створювати на роботі, або з відходами, породженими в процесі забезпечення нас речами, які купуємо та використовуємо.

Наше безцеремонне ставлення до цієї проблеми — вияв того, наскільки важко буде її розв'язати. Навіть слова, які вживаємо для опису нашої поведінки, свідчать про самообман. Візьмімо для прик­ладу слово споживання, яке означає майже механічну ефективність, тобто все, що споживаємо, магічно зникає після використання. Насправді ж, коли ми щось споживаємо, воно нікуди не зникає. Воно лиш перетворюється на два різні види речей: щось «корисне» і залиишений матеріал, який називаємо відходами. Більше того, все корисне стає відходами, як тільки виходить з ужитку, а тому наше сприйняття речей, які споживаємо, має братися до уваги при вирішенні того, що є відходами, а що ні. Донедавна жодне з цих питань не здавалося дуже важливим; справді, високий темп споживання часто вважався характерною особливістю розвинутого суспільства. Однак тепер така позиція в жодному разі не може вважатися здоровою, бажаною чи прийнятною.

Проблема відходів цілком пов'язана з кризою індустріального суспільства в цілому. Так само, як наші двигуни внутрішнього зго­рання автоматизували процес, завдяки якому наші легені пере­творюють кисень на вуглекислий газ, промислове обладнання роз­ширило масштаби процесу, завдяки якому наші органи травлення перетворюють сировину (їжу) на людську енергію та ріст — і на відходи. Будучи продовженням нашого власного процесу спожи­вання, цивілізація тепер ковтає велетенську кількість дерев, вугілля, нафти, мінералів і тисячі субстанцій, взятих з місць їхнього знаход­ження, а тоді перетворює на «продукти» будь-якої форми, виду та властивостей — і на велетенські гори відходів.

Хімічна революція вибухнула у світі зі страшенною швидкістю: щорічне виробництво органічних хімікатів підскочило з 1 млн. тонн у 1930 році до 7 млн. тонн у 1950 році, 63 млн. тонн у 1970 і 500 млн. тонн у 1990 році. За теперішнього темпу обсяг світового хімічного виробництва подвоюється кожних 7-8 років. Кількість хімічних відходів, скинутих у сміттєзвалища, озера, річки та океани, при­голомшує. Тільки у Сполучених Штатах існує 650 тис. виявлених комерційних і промислових джерел небезпечних відходів; Агентство охорони довкілля (АОД) вважає, що 99% цих відходів надходить лише із 2% джерел, а 64% усіх небезпечних відходів перероблюється лише на десяти регульованих промислових комплексах. Дві третини усіх небезпечних відходів утворюються при хімічному виробництві і майже чверть — при виробництві металів та машинного облад­нання. Решта 11% розподіляються між переробкою нафти (3%) та сотнею інших видів діяльності. Як свідчить Програма з довкілля Організації Об'єднаних Націй, людство відкрило або створило понад 7 млн. хімікатів, і щороку сюди додається кілька тисяч нових. З них 80 тис. тепер перебувають у загальному вжитку, більшість виробляється способом, що також створює хімічні відходи, часто небезпечні. Хоча багато видів небезпечних хімічних відходів можна доволі просто контролювати, інші можуть бути надзвичайно небез­печними для великої кількості людей навіть у мікроскопічних дозах. На жаль, існує такий широкий спектр відходів під загальною назвою «небезпечні», що громадськість часто не знає, що ж насправді небез­печне, а що ні. Найбільше непокоїть те, що багато нових сполук у хімічних відходах ніколи не перевіряється на потенційну токсичність.

Крім того, ми тепер продукуємо величезну кількість забруднюва­чів у вигляді важких металів, як-от свинець та ртуть, і медичних відходів, включно з інфекційними. Ясна річ, найнебезпечнішими є ядерні відходи, оскільки вони високотоксичні і залишаються такими упродовж тисяч років. Справді, найсерйознішу проблему відходів, очевидно, створили федеральні промислові об'єкти, залучені до виробництва ядерної зброї. Мабуть, ці проблеми в минулому при­вертали до себе менше уваги, оскільки більшість федеральних промислових об'єктів — це щось ізольоване від суспільства. З іншо­го боку, громадськість обурилася скиданням небезпечних відходів на сміттєзвалища, оскільки численні наукові дослідження і ката­строфічні події показали, що така практика просто небезпечна. Здебільшого технологія переробки відходів відставала від техно­логії їхнього виробництва.

Небагато громад хоче віддати свою територію для скидання токсичних відходів; у проведених дослідженнях відзначається непропорційна кількість сміттєзвалищ та сховищ небезпечних відходів у місцевостях, де проживає бідне населення або етнічна меншина. Наприклад, в основному дослідженні з даної проблематики Об'єднаної Церкви Христа «Токсичні відходи та раса у Сполучених Штатах» зроблено такий висновок:

«Етнічне походження виявилося найважливішим показником з тих, що досліджувалися у зв'язку з розміщенням комерційних сховищ небезпечних відходів. В цьому виявлено послідовну систему в загаль­нонаціональному масштабі. Місцевості з найбільшим числом сховищ небезпечних відходів мали найбільше представників етнічних мен­шин. У місцевостях з двома чи більше сховищами або з одним із п'яти найбільших у країні сміттєзвалищ середній відсоток представників меншин був утричі більшим, аніж у місцевостях без них (38% проти 12%)».

Фактично це американська традиція: тривалий час відходи скида­лися на найдешевші й найменш придатні землі в районах, що оточені менш удачливими громадянами. Але обсяг створюваних небезпечних відходів тепер настільки велетенський, що вони транспортуються через усю країну власниками трейлерів, які відвозять їх куди тільки можуть. Кілька років тому дехто скидав відходи просто на дороги, відкривши вентиль унизу і поволі спускаючи їх, поки трейлери їхали сільською місцевістю. В інших випадках небезпечні відходи пере­давалися аморальним власникам трейлерів, контрольованим орга­нізованою злочинною групою, яка серед ночі скидала відходи обабіч дороги або в річку. Існують деякі свідчення того, що у вирішенні цих аспектів проблеми нами досягнуто певного прогресу.

Проте небезпека, перед якою ми постали внаслідок хибної прак­тики перевезень відходів, — ніщо у порівнянні з тим, що відбувається у більшості старіших міст Америки під час сильного дощу: величез­на маса не перероблених стічних вод опиняється у найближчій річці, струмку чи озері. Відтоді як були збудовані так звані каналізаційні труби для відводу дощової води, що були під'єднані до каналіза­ційної системи (до того як спільні труби досягнуть переробного підприємства), загальний обсяг води в каналізації під час сильних дощів є таким, що переробне підприємство переповнилося б, якби воно не відкривало шлюзи, забувши про переробку неочищених стічних вод, і просто не скидало їх прямо до найближчої водойми. Дозвіл на таку практику триватиме ще невизначений час, оскільки місцеві чиновники по всій країні переконали Конгрес, що витрати на відокремлення каналізаційних стоків, що несуть людські відходи, від стоків, що несуть дощову воду, перевищуватимуть шкоду від отруєння рік та океанів. Але для обчислення шкоди від щораз більшого забруднення не було зроблено нічого. Чи не тому, що Конгрес і нинішнє покоління виборців, мабуть, вважає, що така практика прийнятна, оскільки витрати на належну переробку відхо­дів ляжуть на нас, а більша частина шкоди від забруднення довкілля припаде нашим дітям і внукам?

Хоча федеральний закон ставить собі за мету заборону викиду міських стічних вод і промислових відходів в океани у 1991 році, очевидно, що дедалі більші обсяги відходів і величезні витрати на заходи, необхідні для захисту океанів від скидання відходів, роблять цю дату до смішного недоречною. На теперішній час наші берегові води отримують 2,3 трлн. галонів побутових та 4,9 млрд. галонів промислових стічних вод щороку, більшість з яких не витримує перевірки на відповідність встановленим нормам. І при цьому ми не єдина країна, винувата у такій практиці. Річкова система Німеччини щодня несе до моря величезну кількість відходів. Більшість річок в Азії та Європі, Африці та Латинській Америці виконують роль відкритих каналізаційних систем, особливо для промислових від­ходів та стічних вод. І, як уже зазначалося, перша велика трагедія, пов'язана зі скиданням хімічних відходів у воду, трапилася у Японії в 1950-х роках у Мінамата. Спільні міжнародні зусилля були зосе­реджені на регіональних проблемах забруднення океанів, як-от Середземномор'я, Північне море та Карибський басейн.

Видаленню небезпечних відходів приділено в останні роки значну увагу, але ще багато чого треба зробити. По-перше, як ми дізнаємося, які відходи справді небезпечні, а які ні? Промислових відходів ми виробляємо більше, ніж будь-яких інших, та чи справді знаємо про них достатньо? Більшість промислових відходів розміщуються на території, власником якої є їхній виробник, нерідко поруч з об'єктом, що створює відходи. Тому сміттєзвалища та інші місця скидів, що використовуються промисловістю, часто недоступні для ока громад­ськості. Через це, а також тому, що ці компанії створюють робочі місця, їхні відходи помічають лише тоді, коли вони виходять за межі звалища з потоками ґрунтових вод або розвіюються вітром.

***

Значно важче приховувати сміттєзвалища, що використовуються для міських твердих відходів. Багато з нас виростали з думкою, що хоча кожне містечко чи велике місто і потребує звалища, завжди знайдеться діра, досить широка і досить глибока для того, аби вміс­тити усе наше сміття. Але, як і багато інших уявлень про нескінченну спроможність Землі поглинати вплив людської цивілізації, така думка також виявилася хибною. І це свідчить про другу велику зміну у продукуванні відходів: об'єм сміття тепер такий великий, що ніку­ди його помістити. У Сполучених Штатах із 20 тис. сміттєзвалищ у 1979 році понад 15 тис. уже використали свої можливості і закрилися. І хоча проблема найгостріше стоїть у старих містах, особливо на Північному Сході, фактично кожне велике місто вже опинилося або невдовзі опиниться перед нагальною необхідністю знайти нове сміттєзвалище або позбутися свого сміття якимось іншим способом.

На діючих зараз звалищах скопичилися гори сміття, що сягають велетенських пропорцій: наприклад, сміттєзвалище Фреш-Кіллз на Стейтен-Айленді отримує кожного дня 44 млн. фунтів сміття з Нью-Йорка. Згідно з даними команди дослідників часопису «Ньюсдей», воно невдовзі стане «найвищою точкою Східного узбережжя на південь від штату Мен». Незабаром воно потребуватиме дозволу від Федерального управління цивільної авіації через те, що вважа­тиметься загрозою для літаків.

Доктор В.Л.Рет'є, професор антропології в Аризонському уні­верситеті і, мабуть, провідний «сміттєзнавець» у світі, свідчив про велетенські масштаби цих сучасних сміттєзвалищ на одному із слу­хань мого підкомітету: «Коли я був аспірантом, мені казали, що найбільшим пам'ятником, будь-коли збудованим цивілізацією Ново­го Світу, був Храм Сонця, зведений у Мексиці за часів Христа, що обіймав тридцять мільйонів кубічних футів простору. Сміттєзвали­ще Дерем Роуд поблизу Сан-Франциско — це два насипи, накопичені починаючи з 1977 року лише з поверхневого бруду та міських твер­дих відходів трьох каліфорнійських міст. Я все ще пам'ятаю свій подив, коли мої студенти підрахували, що кожний насип мав об'єм сімдесят мільйонів кубічних футів, що разом рівнозначно майже п'яти Храмам Сонця. Сміттєзвалища таки є найбільшими купами сміття в історії світу».

Що лежить у цих горах? Різноманітні види паперу, переважно газетного та пакувального, займають приблизно половину простору. Ще якихось 20% складається з дворових відходів, будівельного дерева і змішаних органічних відходів, передусім їжі. (Рет'є виявив, що 15% усієї твердої їжі, купленої американцями, завершує свій шлях на сміттєзвалищах.) На решту припадає неймовірне накопи­чення усякої всячини, зокрема 10% зробленої з пластмаси, включно з такою, що розкладається під дією мікроорганізмів. (До пластмаси додають крохмаль як засіб, що підвищує апетит мікроорганізмів, які, згідно з теорією, споживаючи його, розкришать пластмасу.) Рет'є сухо зауважив, що скептично ставиться до таких претензій: «У від­ходах на наших сміттєзвалищах минулих десятиліть ми виявили кукурудзяні качани з усіма неушкодженими зернятками. Якщо мікроорганізми не хочуть їсти кукурудзяні зернятка, то сумніваюся, що вони виколупуватимуть кукурудзяний крохмаль пластмас».

Але багато органічних відходів врешті-решт розкладається, виділяючи величезну кількість метану, що загрожує вибухом і підземною пожежею на старих звалищах, які не мають належної вентиляції чи контролю. Важливіше те, що це призводить до збіль­шення в атмосфері метану. Як нам тепер відомо, зростання концен­трації метану — одна з причин того, що парниковий ефект стає таким небезпечним.

Коли існуючі сміттєзвалища закриваються, міста по усьому США відчайдушно шукають нових. А знайти їх нелегко. Наприклад, у моєму рідному штаті Теннессі найгостріше політичне питання для більшості з дев'яноста п'яти округів: де розмістити нові сміттєзва­лища або сміттєспалювальні печі. Оскільки ці проблеми зазвичай вирішувалися на місцевому рівні, вони не визнавалися державними, хоча викликали більше політичної полеміки у масштабі держави, ніж багато інших проблем. Однак тепер накопичення відходів на­стільки вийшло з-під контролю, що міста і штати почали перевозити велику їх кількість за свої межі. Дослідницька служба Конгресу оцінила, що у 1989 році за межі штатів було перевезено понад 12 млн. тонн міських твердих відходів. І хоча частина їх була перевезена тому, що деякі великі міста межують з іншими штатами, а інша тому, що існували офіційні міжштатні договори про регіональні сміттє­звалища (що може бути надійнішою альтернативою), спостерігається велетенське збільшення перевезень відходів приватними трейлерами землевласникам у бідніших місцевостях країни, готовим заробляти гроші на звалюванні сміття на своїх приватних землях.

Пам'ятаю день, коли громадяни з маленького містечка Мітчелвілл (населення — 500 осіб) в Теннессі відвідали мене, щоб поскаржитися на чотири смердючі товарні вагони з Нью-Йорка, що стояли, стікаючи відходами, під пекучим сонцем на запасній залізничній колії у їхньому містечку. «Найбільше мене турбує те, — сказав один мешканець репортерові з «Нешвілл Беннер», — що в повітрі літає стільки мікробів, вірусів і тому подібного. Коли вітер розносить їх по всьому містечку, ті маленькі мікроби не кажуть: «Ми не можемо покинути цей вагон, ви знаєте, ми маємо залишатися тут». Заступник мера Мітчелвілла Біл Роджерс сказав: «Часто можна бачити воду або якусь іншу рідину, що капає з днищ вагонів, деякі з них містять нью-йоркські відходи». Як виявилося, мер дозволив транспортній компанії «Такесі» перевезти сміття з Нью-Йорка, Нью-Джерсі та Пенсильванії на сміттєзвалище, що за тридцять п'ять миль від запасної залізничної колії з оплатою 5 доларів за вагон, тобто начебто з вигодою для міста, чий річний бюджет становить менше ніж 50 тис. доларів.

Невеликі населені пункти, як-от Мітчелвілл, по всьому Півден­ному Сходу та Середньому Заходу захлинаються від сміття, що перевозиться з Північного Сходу. Сільськогосподарські території Заходу США отримують сміття з великих міст тихоокеанського узбережжя. Недивно, що сформувалися «комітети пильності» для патрулювання великих та бокових доріг на територіях, взятих в облогу вантажівками зі сміттям з великих населених центрів. Одним з моїх улюблених розіграшів у «Сетердей Найт Лайв» (телепрог­рама — Ред.) була пародійна реклама на продукт, названий «Ярд-е-палт», — зменшену, але досить велику для внутрішнього дворика модель середньовічної катапульти, зручну для закидання клунків із сміттям у сусідські володіння. І жодної тобі потреби у переробці, спалюванні чи сміттєзвалищах. «Ярд-е-палт» — це крайній варіант позиції «очі не бачать, серце не болить». На жаль, вигадка схожа на реалії нашої політики щодо видалення відходів.

Іноді правда навіть дивніша за вигадку. Одним з найхимерніших і найтривожніших наслідків цього значного перевезення відходів є поява нової загрози довкіллю, що має назву «зворотній рейс». Водії вантажівок перевозять хімічні відходи і сміття в одному напрямку і їжу та об'ємні рідини (як-от фруктовий сік) у зворотному — у тих самих контейнерах. У довжелезному репортажі газета «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» наводить сотні прикладів того, як їжа пере­возилася у контейнерах, що були заповнені небезпечними відходами на першому етапі маршруту. Хоча, як правило, вантажівки мили перед повторними завантаженнями, водії визнавали недбалість контролю, зовсім погане промивання і використання рідких дезо­дорантів, шкідливих самих по собі, для приглушення залишкових хімічних запахів. У 1990 році сенатори Джім Ексон, Слейд Гортон і я приєдналися до конгресмена Біла Клінгера для ухвалення закону, що забороняв би таку практику.

Однак жодне законодавство не може вирішити основної пробле­ми. Коли заборонено один із способів позбутися сміття, його вико­ристовують підпільно або ж знаходять новий метод. І те, що раніше вважалося немислимим, стає звичним під неймовірним тиском обста­вин — збільшенням об'єму відходів.

Особливо тривожить ідея перевезення відходів через державні кордони. Мабуть, найвідоміший приклад цього — баржа з відхо­дами, що на початку 1987 року покинула Айліп, що на Лонг-Айленді, і впродовж шести місяців блукала у пошуках порту, який би прий­няв 3,186 тонн комерційного сміття. Перед поверненням до Лонг-Айленду, баржу висилали з портів у Північній Кароліні, Луїзіані, Флориді, Мексиці, Белізі та на Багамах, а також з інших нью-йоркських портів. Значною мірою її псевдогероїчна подорож стала символом кризи, що настала з переповненням старих сміттєзвалищ щораз більшою кількістю відходів.

Важливіше, однак, те, що ми зараз намагаємося експортувати сміття; багато з місць, пропонованих для відходів з баржі, були, зрештою, в іноземних країнах. Більше ніж через рік по тому, як засоби масової інформації розсмішили нас розповіддю про баржу з відхо­дами, вантажне судно «Хайен Сі», що несло 15 тис. тонн токсичного попелу з філадельфійських печей для сміттєспалювання, пливло з Карибського басейну до Західної Африки, а тоді до Південно-Східної Азії, шукаючи порту. Як повідомляють урядовці у Синга­пурі, яких цитує «Ньюсдей», після дворічної мандрівки корабель врешті скинув свій вантаж у невідомому місці.

На Західному узбережжі деякі міські чиновники в Каліфорнії розпочали переговори з Маршаловими островами на півдні Тихого океану про прийняття регулярних перевезень твердих відходів. Меш­канці цих островів, чимало з яких потерпають від давніх наслідків програми атмосферних ядерних випробувань уряду США у 1950-х роках, за нормальних умов не погодилися б на отримання такого сумнівного і навіть небезпечного імпорту, але до цього їх змушує бідність. Тимчасом нещодавно організація «Грінпіс» викрила, що чиновники у Балтиморі вели переговори з китайською владою про дозвіл на скидання десятків тисяч тонн міських твердих відходів у Тибеті. Нічого цинічнішого не могло б бути. Тибетський народ без­силий перешкодити китайським чиновникам руйнувати екологію їхньої батьківщини внаслідок збройного підкорення Тибету Китаєм упродовж останніх сорока років. Але відходи не були відправлені, і поки що Сполучені Штати ще не стали серйозно втягнутими до закордонної торгівлі відходами.

Однак щораз більші проблеми, пов'язані з міжнародними пере­везеннями відходів, призвели до серйозних дебатів, і один афри­канський лідер нещодавно осудив «сміттєвий імперіалізм», тобто висловив думку, широко підтриману іншими членами в Організації Африканської Єдності, яка колись кваліфікувала низку інцидентів із скиданням сміття як «злочин проти Африки» Таке занепокоєння врешті-решт спонукало до укладення у 1989 році міжнародної угоди, що має назву Базельська конвенція, яка — у разі ратифікації значною кількістю країн — обмежить скидання відходів промис­лових країн у «третьому світі».

Тимчасом країни, що розвиваються, вже мають власні проблеми з відходами, особливо у великих та зростаючих містах. Наприклад, у Каїрі можна побачити, як на дахах старих будинків відходи роз­кладаються на сонці. У багатьох країнах «третього світу» неочищені стічні води вільно течуть стічними канавами та вулицями, а поряд купи сміття перебирають юрби зубожілих чоловіків, жінок і дітей. На початку 1991 року такі умови призвели до спалаху холери в Перу і на прилеглих територіях сусідніх країн. Восени ця, народже­на відходами, хвороба поширилася на Мексику, а в кількох випад­ках далеко на північ, до Техасу на узбережжі Мексиканської затоки.

На Філіппінах зростаюча гора сміття, названа Димовою горою, у передмісті Маніли стала своєрідним містом відходів, з двадцятьма п'ятьма тисячами людей, що живуть у картонних халупах, посадже­них на опори, які стирчать у купі сміття. Як розповідає Улі Шметцер з «Чикаго тріб'юн», вони відгородили собі території посеред сміття, хоча вони самі та їхні діти задихаються від диму, що йде від згорання результатів розкладу сміття: «У халупці завбільшки з ванну кімнату тулиться десятеро людей. Навколо немає ані кущика, ані деревця, лише сморід гнилого сміття, і вдень, і вночі. І ще метановий газ, що виробляється таким компостом». Ці гори відходів здіймаються в «третьому світі» не лише внаслідок демографічного тиску; відпо­відає за це також система марнотратного споживання, завезена до цих країн разом із західною культурою і її продуктами споживання.

Найостанніший план, що видається за раціональну і відповідальну альтернативу сміттєзвалищам, — це загальнодержавний (і загаль­носвітовий) рух за різке збільшення сміттєспалювання. У США від­соток спалених міських відходів більше ніж подвоївся — з 7% у 1985 році до понад 15% лише за чотири роки, і очікується, що інвес­тиції у нові потужності сміттєспалювальної галузі знову подвоять цю частку за кілька наступних років. У деяких проектах тепло, добу­те у процесі сміттєспалювання, використовується як джерело енергії для виробництва пари, яку потім продають, аби покрити витрати. Згідно з іншими проектами відходи перетворюють на горючі грану­ли «палива, похідного зі сміття». Але, хоча вигоду від перетворення відходів на енергію широко розхвалюють, фактична кількість ви­робленої таким чином енергії незначна, а головна причина будів­ництва таких заводів — це необхідність щось робити з велетенською кількістю сміття.

Величезні інвестиції у нові сміттєспалювальні печі — вартістю майже 2 млрд. доларів — робляться в умовах, коли ще не з'ясовано їхнього впливу на здоров'я і довкілля. Як свідчать дослідники Конг­ресу, забруднення повітря сміттєспалювальними печами, зазвичай, включає діоксини, фурани і такі забруднювачі, як миш'як, кадмій, хлорбензол, хром, кобальт, свинець, ртуть, поліхлоровані біфеніли і двоокис сірки. Що ж стосується викидів ртуті, то докладне дослід­ження Фонду чистої води виявило, що «міські сміттєспалювальні печі — тепер найбільш швидко зростаюче джерело ртутних викидів в атмосферу. Їх викиди, що вже перевершили промисловість як головне джерело атмосферної ртуті, ймовірно, збільшаться удвічі у майбутні п'ять років. Якщо запроектовані печі стануть до ладу з технологією контролю, що передбачена сьогодні, ртутні викиди з цього джерела, очевидно, подвояться. Такий розвиток цієї галузі за кілька наступних десятиліть додасть екосистемі мільйони фунтів ртуті, якщо тепер не вжити проти цього заходів». Звичайно, ртуть не розпадається у довкіллі, а радше накопичується, особливо у природному ланцюжку живлення за посередництвом процесу, що зветься біонакопиченням, яке призводить до концентрації великої кількості ртуті в тваринах на вершині ланцюжка живлення, як-от рибах, яких ми ловимо в озерах та річках.

Отже, головний наслідок сміттєспалювання — це транспорту­вання сміття окремої громади у газоподібній формі через повітря сусіднім населеним пунктам, за межі свого штату і в атмосферу всієї планети, де воно затримається упродовж багатьох прийдешніх років. Фактично ми відкрили ще одну групу безсильних людей, на яких можемо звалити наслідки власних відходів — тих, хто живуть у майбутньому і не можуть притягти нас до відповідальності. Це знову щось схоже на «Ярд-е-палт».

Але токсичне забруднення повітря — не єдина проблема. Сміттє­спалювання також створює проблему нових твердих відходів, яка в деяких випадках ще гірша за ту, що маємо тепер. Хоча тверді відхо­ди зменшуються в об'ємі на 90% внаслідок сміттєспалювання, 10%, що залишаються у вигляді попелу, високотоксичні і значно небезпеч­ніші, ніж відходи до спалювання. Внаслідок горіння концентрують­ся деякі токсичні інгредієнти, як-от важкі метали, а пошуки місця для їх скидання ускладнюються. Зрештою, 10% усієї маси — також маса.

Більшість населених пунктів навіть не вважає цей токсичний попіл за небезпечні відходи. Під впливом політичного тиску громад, що все більш відчайдушно шукають способу позбутися свого сміття, Конгрес та Агентство охорони довкілля не захотіли вимагати, щоб із попелом обходилися як із небезпечними відходами, бо це зробило б його видалення значно дорожчим і суттєво змінило б економіку сміттєспалювання. Муніципальним службовцям також до вподоби сміттєспалювання, оскільки воно не вимагає нового осмислення проблеми відходів. Одна вантажівка може позбирати сміття з усіх околиць і не треба турбуватися про сортування чи переробку. Сміття скидається не у сміттєзвалище, а просто у піч.

Основна проблема полягає у тому, що ми виробляємо надто багато сміття і відходів усіх видів. Доти, поки зберігатиметься така звичка, нам доведеться використовувати навіть небезпечні методи їхнього видалення. Як різко висловився колишній уповноважений з питань санітарії штату Нью-Йорк Брендон Секстон, «люди можуть скар­житися на ці сміттєспалювальні печі, скільки заманеться, можуть виступати проти них, можуть писати до редакторів, але врешті-решт сміття переможе». Багато громад у Сполучених Штатах вирішило, що реальна від­повідь — це вторинна переробка, повернення у комерційний потік того, що звичайно вважалося непотребом. І деякі проекти вторинної переробки були навдивовижу успішними. Штати Вашингтон та Нью-Джерсі досягли високого темпу вторинної переробки; Сіетл та Ньюарк, а також Сан-Франциско та Сан-Хосе належать до міст з найкращими досягненнями у цій царині. Але було виявлено, що продукти, що вироблялися та упаковувалися для масового продажу на ринку, часто мають властивості, що унеможливлюють їхню вторинну переробку. Наприклад, деякі газетні додатки і багато журналів мають глянцеві поверхні, виготовлені з речовин, що не можуть бути перероблені на обладнанні для вторинної переробки паперу. Чимало пластмасових контейнерів мають компоненти, що роблять вторинну переробку непомірно дорогою і складною. Біль­шість упаковок розробляється для просування товару на ринку, і не береться до уваги те, скільки місця вони займуть на сміттєзвалищах, або які токсичні хімікати виділятимуть у повітря під час спалювання. Тому тепер переробляється значно менше міських відходів, аніж згорає у печах.

Крім того, для повторного введення у комерційний обіг відходів (або «постспоживацьких ресурсів», як їх нарекли деякі переробни­ки), на них повинен бути попит. На жаль, більшість виробників, обмежившись придбанням первинної сировини, не мають навиків або обладнання для того, щоб використовувати вторинну сировину, незважаючи навіть на її можливу дешевизну після певного складного періоду пристосування до нових умов. До того ж на використання первинної сировини часто надходять державні субсидії, але немає аналогічного заохочення до застосування замінників з вторинної сировини. Для прикладу візьмемо папір. Чимало найбільших спо­живачів паперу та виробників вкладають великі кошти у лісове господарство, а тому проти використання паперу з переробленої макулатури, бо воліють отримувати прибутки від вирубування дерев, в яке вклали гроші і на яке мають значні податкові пільги.

Під час проведення семінарів у Теннессі та слухань у Вашингтоні з проблем вторинної переробки я помітив надзвичайне громадське зацікавлення цим процесом. Але я також виявив велике розчарування серед окремих людей та груп, які самовіддано збирали і сортували ті складові міських відходів, що, за їх сподіваннями, могли принести прибуток від переробки, коли з'ясувалося, що знайти покупців на цю вторинну сировину неможливо. Більшість людей, які набули дос­віду у цій проблемі, переконані, що федеральне законодавство мало б вирівняти різницю між вторинною та первинною сировиною, не сприяти продажу продуктів та упаковки, непридатних для вторинної переробки, і гарантувати, що заяви про придатність продуктів та упаковки до вторинної переробки — не омана. (Таке законодавство розглядається у Конгресі.) Для того, щоб вторинна переробка запра­цювала, треба чогось більшого, ніж громадський ентузіазм. Має змінитися система, а наші масові процеси повинні бути іншими.

Наше мислення також має змінитися. Ми не можемо просто ство­рювати дедалі більшу кількість відходів, звалювати їх у довкілля і вдавати, нібито нічого не відбувається. Як і всі наші найсерйозніші екологічні проблеми, криза з видаленням відходів породжена втра­тою відчуття нашого місця в природі. У природі усі біологічні види виробляють відходи, які практично повністю «переробляються» не самими цими видами, а іншими формами життя, з якими вони мають симбіотичний зв'язок. Особливо токсичні відходи у потоці відходів природним чином видаляються та ізолюються, щоб дозволити більш повільним процесам з часом позбавити їх токсичності. Безперечно, це передбачає підтримування збалансованих та взаємовигідних стосунків між залученими до процесу видами; будь-який вид, що переступає межі системи, ризикує втратити здатність позбуватися наслідків від своїх відходів.

У певному розумінні цей природний спосіб насправді взагалі уникає створення «відходів», оскільки відходи одних видів стають корисною сировиною для інших. Та оскільки ми, люди, зросли як кількістю, так і спроможністю перетворювати навколишній світ, то почали створювати відходи, що значно випереджують своєю кіль­кістю та токсичністю здатність природного довкілля їх поглинати або повторно використовувати зі швидкістю, близькою до їх ство­рення. Тому мусимо знайти ефективні шляхи переробки власних відходів, а не покладатися на інших живих істот, бо це обернеться сізіфовою працею. А буде ще краще, якщо ми від самого початку рішуче знизимо кількість створюваних відходів.

Потрібен новий підхід до споживчих товарів, треба кинути вик­лик уявленням про те, що все має неминуче зношуватись або розби­ватися і замінюватись новою або вдосконаленою моделлю, призна­чення якої — теж швидко зношуватися або розбиватися. Однак це нелегке завдання для нашої цивілізації, побудованої на взаємопов'язаності економічних і суспільних видів діяльності, що ставлять наголос на постійному споживанні нових «речей». Масове вироб­ництво дозволило мільйонам людей заволодіти дуже бажаними товарами промислової цивілізації. Цей розвиток майже всюди вва­жався великим кроком уперед; справді, він уможливив величезне поліпшення життєвого рівня і якості життя для сотень мільйонів людей. Однак у цьому процесі самі продукти стали не лише доступ­ними, а й «дешевими» в багатьох відношеннях. Оскільки їх легко замінити іншими, такими ж, то ними не треба дорожити, оберігати і турбуватися про них такою ж мірою, як колись. Оскільки кожний продукт — лише один серед мільйонів, то більше не заслуговує на поцінування за свою унікальність, і оскільки машини, що зробили його типовим, позбавили його усіляких ознак індивідуальної май­стерності та творчості, то може легко втратити свою вартість. Унаслідок цього щось яскраве і нове може швидко перетворитися в наших думках на щось таке, що ми можемо викинути.

Якщо потреба по-новому подивитися на наш підхід до одно­разового використання речей стала очевидною, то ясно також і те, що наші зусилля мають передбачати щось більше, ніж пошук меха­нічного розв'язку. Я прийшов до розуміння того, що криза з від­ходами, як і екологічна криза в цілому, — це своєрідне дзеркало, в якому ми виразніше можемо побачити себе, якщо бажаємо задати собі глибоке запитання, хто ми є і ким хочемо бути як особистості й як цивілізація. Справді, певним чином криза з відходами служить, мабуть, найкращим засобом поставити собі деякі важкі запитання про нас самих.

Наприклад, якщо ми дивимося на речі крізь призму їхнього одно­ разового використання, то чи не змінили ми так само наше ставлення до людей? Масова цивілізація призвела до створення безособових, майже промислових процесів у сфері освіти, зайнятості, житла, харчування, одягання і розпоряджання мільйонами людей. Чи не втратили ми за цей час здатності оцінювати неповторність один одного? Чи не стало нам легше відмовитися від того, кому потрібна додаткова увага та допомога? Традиційні суспільства вшановують найстарших з-поміж себе як унікальну скарбницю характеру та муд­рості. А ми готові викинути їх геть, вважати непотрібними, нездат­ними виробляти нових речей для споживання. Ми продукуємо силу-силенну інформації і в цьому процесі знецінили життєву мудрість, вважаючи, що її легко можна замінити піною важливих даних з інформаційної повені, що проноситься крізь нашу культуру. З подіб­них причин ми знецінили важливість освіти (навіть коли вдаємо, що підтримуємо її фінансово). Освіта — це переробка знань, а оскільки ми поставили наголос на виробництві і постійному споживанні величезної кількості інформації, то не відчуваємо тієї самої потреби поважати і повторно використовувати відшліфовані знання, збере­жені, мов скарб, нашими попередниками.

Час від часу ми все ще захоплюємося тим, як інша людська істота будує своє життя, але це відчуття подиву, здається, підтримувати тепер важче, мабуть, тому, що ми знецінили ідею обов'язку перед іншими — дорослими дітьми, немічними батьками, покинутими дру­жинами чи чоловіками, забутими друзями та сусідами або загалом перед будь-ким із співгромадян. Один з найжахливіших прикладів знецінення людини — це нова категорія бездомних, що їх називають непотрібними дітьми. Це діти, викинуті зі своїх домівок тому, що з ними стало важко справлятися, або тому, що їхні батьки, або хтось один із них, більше не мають часу на задоволення їхніх особливих потреб. Дуже часто ми читаємо про новонародженого малюка, бук­вально викинутого у сміттєвий контейнер, оскільки його мати з якось причини пригнічена перспективами вирощування дитини і зневірена у тому, як знайти потрібне розуміння і допомогу у нашому суспіль­стві. Непотрібні діти: ніщо краще не переконує мене в тому, що найгірша з усіх форм відходів — це змарновані життя.

За визначенням, змарноване життя — це те, що, здається, не має цінності у контексті людського суспільства. Так само, якщо ми від­окремлюємо себе від Землі, нам легко знецінити Землю. Дві пробле­ми — марнування життя та спустошення Землі — тісно пов'язані між собою, бо поки ми не побачимо, що наше життя дорогоцінне, то продовжуватимемо упосліджувати і людську спільноту, і природ­ний світ. Подумаймо над словами бездомного восьмирічного хлопчика з Нью-Йорка, сказаними 1990-го року: «Коли наше маля помер­ло, ми почали сидіти біля вікна. Ми просто тихо сиділи і сиділи, загорнуті у старі сорочки, і спостерігали за голубами. Та голубка так швидко літає. Вона гарно рухається. Справді гарненька пташка. Вона відкриває свого дзьобика і вдихає вітер. Ми з моїм [чотири­річним] братиком просто розкидаємо крихти хліба. І чекаємо. Сидимо і чекаємо, під вікном. Вона навіть не бачить нас, поки ми не хряскаємо вікном. І вона падає. Дивиться одним оком. Вона не вмирає одразу. Ми занурюємо її раз у раз у казанок з водою, яку кип'ятимо на гарячій плиті. Ми хочемо побачити, що це значить поволі вмирати, як наше маля».

Якщо ми не відчуваємо зв'язку у нашій власній громаді із тими, чиє життя змарноване, то хто ми? Врешті-решт, коли ми втрачаємо своє місце у ширшому контексті, в якому ми звикли визначати свою мету, значення спільноти зникає, відчуття приналежності розсію­ється, а смисл самого життя висковзує з наших рук.

Уявлення про те, ніби ми живемо окремо від Землі, означає, що ми не розуміємо того, як вписуємось у природний цикл життя, і не розуміємо природних процесів зміни, що мають вплив на нас, і на які ми, у свою чергу, впливаємо. Це означає, що ми намагаємося нак­реслити курс нашої цивілізації з урахуванням лише наших інтересів. Недивно, що ми розгублені і збентежені. Недивно, що так багато людей відчувають, ніби їхнє життя змарноване. Наш вид процвітав серед складного і взаємозалежного плетива життя, але ми вирішили покинути сад. Якщо ми не знайдемо шляху до кардинальної зміни нашої цивілізації і нашого способу мислення про стосунки між людством і Землею, то наші діти успадкують пустку.

ЧАСТИНА II

ПОШУК РІВНОВАГИ

Самоуправління

Нові стратегічні загрози глобальному довкіллю стають усе очевид­ніші, та чи розуміємо ми, передусім, як і чому їх створили? Якщо наше ставлення до екологічної системи нездорове, то яким чином ми зробили стільки невдалих виборів?

Щоб знайти частину відповіді, нам треба звернутися до політики. Надто часто політика і політики не служать нам добре у розв'язанні екологічних проблем, але існує також фундаментальна проблема стосовно самої політичної системи. Млява реакція на кризу довкілля є частковим проявом того, що саму нашу політичну систему експлу­атують, нею грубо маніпулюють і зловживають до такої міри, що ми як країна більше не можемо зробити послідовно розумного вибору щодо нашого курсу. Передусім спосіб здійснення нами політичного вибору було спотворено страхітливою силою нових засобів і техно­логій, доступних нині для політичного переконування. Тридцяти-секундна телевізійна реклама й хитромудре опитування громадсь­кої думки можуть тепер визначати і спрямовувати політичне мислен­ня із дивовижною швидкістю і точністю, а маніпулюючи думкою виборців упродовж двох тижнів, здатні зробити більше, ніж усі про­мови, дискусії та політичні організації, разом узяті, за десять років.

Ці нові технології самі по собі не погані, але набагато потужніші за ті, котрі ми застосовували, коли наша політична система ство­рювалася, то ж ми поки що не збагнули їх наслідків для системи в цілому. Нова технологія часто помножує нашу силу для досягнення старих цілей, а нові політичні засоби дозволяють політикам вмить здобувати голоси і високі схвальні рейтинги, але й нехтувати суттю того, що робимо. Дедалі частіше ми віддаємо перевагу формі перед змістом. А оскільки суть політики — це важкий вибір, то саме важкого вибору уникають де тільки можливо. Його приховують, відкладають та ігнорують. Виборців збивають з пантелику усіма розумними і над­звичайно потужними продукованими проповідями. Засоби стають цілями. Тактика домінує над принципами. Надто часто самі прин­ципи стають тактикою, яка змінюється залежно від обставин.

Справді, в епоху електронного іміджмейкерства логічна диску­сія, як її собі уявляли засновники нашої нації, відіграє меншу роль, ніж будь-коли раніше. Облуда та намагання справити враження стали ходовим товаром у нашому політичному царстві. Майстерна «візуальна риторика» стала такою ж важливою, як логіка, знання або досвід у визначенні успіху кандидата.

Будучи політиком упродовж багатьох років, я кажу про це на основі власного досвіду. У ранньому віці я опановував багато полі­тичних навичок, просто спостерігаючи за своїми батьками; я також дізнався, що ці навички чогось варті лише тоді, коли служать гід­ним цілям. Пізніше я опанував візуальну риторику мого телеві­зійного покоління і виявив, що несвідомо практикую новий набір «особистісних навичок». Та мене все більше вражає, наскільки лег­ко для кожного політика, включно зі мною, загубитися у виборі індивідуальних рис, придуманих для того, щоб подобатися, і рито­рики, придуманої для створення потрібного з тактичних міркувань враження. Модуляції голосу, десятисекундні «звукові паузи», ефектні гасла, цитати, достойні цитування, точка зору, що заслуго­вує на увагу преси, модні вислови зацікавленої групи, пріоритети, скопійовані зі звітів опитувачів, розслаблення для створення ефек­ту, емоційний натяк — усе це форми сучасної політики, що разом вони можуть відволікти навіть найкращого політика від реальної безпосередньої роботи.

Що можна сказати про нашу культуру, якщо особистість тепер вважається технологією, засобом торгівлі не лише в політиці, але й у підприємництві та професійній діяльності? Невже всі були змушені стати акторами? У Англії XVI століття акторів не дозволяли ховати на тих самих цвинтарях, що й «богобоязливий народ», бо кожен, хто бажав маніпулювати своєю особистістю заради хитрої витівки, навіть для розваги, вважався духовно підозрілим. Сьогодні акторів шанують та поважають за їхню майстерність у маніпулюванні особистістю. І у політиці такі навички тепер також високо цінуються. Технологія політики і технологія особистості сплавились докупи завдяки технології телебачення.

Принаймні тоді, коли йдеться про президентство, все ще існує певна відповідність між навичками, потрібними для обрання, і навичками, необхідними для керування. Зрештою, здатність прези­дента ефективно спілкуватися за посередництвом телебачення важ­лива. Але існує така проблема: хоча президент, обраний передусім завдяки привабливому іміджу та особистим рисам, може ефективно спілкуватися, немає гарантії, що зуміє сформулювати напрями дер­жавної політики або дати зрозуміле і надихаюче бачення нашого національного призначення.

Коли йдеться про вибори до Конгресу, то здатність виставитися у вигідному світлі на телебаченні має ще менше відношення до кваліфікації, потрібної після обрання. Гостре відчуття візуальної риторики зовсім не вказує на здатність виконувати завдання — писати закони, хоча воно, звичайно, допомагає у майже постійній роботі за переобрання.

Такі хвороби не з'явилися раптово разом із ерою телебачення. Ще Макіавеллі писав, що «понад усе принц має бути актором». Безсумнівно, Марк Твен та Джонатан Свіфт сьогодні впізнали б ті ж самі людські імпульси, які описали колись. Але груба сила нових методів, доступних для маніпулювання думкою мас, і ступінь їхньо­го впливу на вибори свідчать про кардинальну зміну всього, що відбувалося в американській політиці досі. Основна шкода — не в їх прямому впливі на виборців, а в опосередкованому радикаль­ному спотворенні процесу демократії, як його розуміли в епоху друкованих засобів інформації. Нові знаряддя переконування часто витісняють діалог між виборцями та кандидатами, що колись мав місце; ще гірше те, що вони підмінюють такий діалог і примушують багатьох людей думати, що він усе ще є, тоді як надто часто його вже немає.

Такі методи неминуче заохочують політиків до висловлення недостовірної інформації, бо навіщо подавати правдиві ідеї й реа­лістичні підходи, якщо на владному ринку сурогати ефективніші. І ніде така недостовірність не є більшою проблемою, аніж у нашому політичному діалозі. «Бери, поки можеш, і забудь про майбутнє», — таке гасло стало політичною етикою епохи. І справа не у простій брехні, яку говоримо один одному, а у важкій правді, якої взагалі ніколи не говоримо. Стало надто легко тим із нас, що у державних офісах, уникати відповідальності за непопулярні рішення, що треба було зробити, але не зроблено. Унаслідок цього спостерігаємо диво­вижну безвідповідальність перед лицем катастрофічних і безпре­цедентних криз і у Білому домі, і у Конгресі. І йдеться не лише про довкілля. Погляньмо на бюджет, де ми кожних двадцять чотири годи­ни беремо в борг мільярд доларів і тим самим ставимо під загрозу майбутнє наших дітей, але ніхто цим не переймається. Чому? Тому що справжній політичний діалог майже цілком підмінений змаган­ням з високими ставками за усе коротші проміжки уваги електорату. Майбутнє шепоче, а сучасність кричить. Якось ми переконали себе в тому, що значно менше турбуємося про майбутнє наших дітей, ніж про уникнення клопотів та дискомфорту, пов'язаних із сплатою за нашими власними рахунками. Тому замість того, щоб узяти на себе відповідальність за свій вибір, ми просто скидаємо велетенські гори боргів і забруднення на майбутні покоління.

Усе важче і важче уникати висновку, що сама наша політична система перебуває у глибокій кризі. Мілкість політичного діалогу збільшує цинізм серед широких кіл громадськості; участь громадян у виборах у Сполучених Штатах знижується з кожним обранням президента і тепер перебуває на постійно низькому рівні. Тимчасом опитування показують, що огида до професії політика, як це зараз практикується, тепер повсюдна. І недивно: виборцям щораз більше набридає застосування методів, що маніпулюють показною щирістю як засобом здобуття прихильності. Коротко кажучи, більшість людей просто ситі по горло штучністю більшості політичних повідомлень. А розчарування підсилюється тим, що багато людей всією душею відчуває все глибшу кризу нашої цивілізації і хоче бачити її вирі­шення. Звичайно, опитування це також відображає, причому процес стає ще цинічнішим: радикальна зміна неодноразово обіцяється, але рідко виконується; кандидати обіцяють сміливе лідерство, але після обрання забувають про це. Коли виборці втрачають віру у здатність обраних лідерів щось змінити, вони неминуче втрачають віру і у власну здатність щось змінити. У цю мить кожному стає зрозуміло, що політична система попросту не працює.

Часто процес чи машина не працює як належить тому, що ми ще не навчилися ними управляти. Але цього разу нас такий висновок не влаштовує. Зрештою, ми, американці, були будівничими та піоне­рами самоуправління. Як могла наша система нас підвести? В чому помилка?

Сполучені Штати довго були природним лідером глобальної спіль­ноти націй. З часу великих географічних відкриттів п'ятсот років тому політична уява західної цивілізації зосереджувалася на Ново­му Світі — місці, де надія має другий шанс і де, за словами Ф. Скотта Фіцджеральда, «людина вперше безпосередньо зіткнулася з чимось співмірним із її здатністю творити диво». Міфічна доля Нового Сві­ту начебто справдилася з народженням там сучасної демократії. І впродовж останніх двохсот років ця надія знайшла своє втілення у прекрасній республіці, здатній захищати «невід'ємні» права людини, з політичною системою, що ґрунтується на конституційному правлін­ні, в якому кожна гілка влади передбачливо врівноважена іншими.

Державна влада як знаряддя, що використовується для досягнення суспільної й політичної організації, може вважатися технологією, і в цьому розумінні самоуправління — це одна з найдосконаліших, будь-коли створених, технологій. Справді, мова, використана творцями Конституції, вказує на глибоку обізнаність про те, що у суспільстві діють майже гідравлічні сили; у певному розумінні, Конституція — це проект філігранного механізму, який викорис­товує клапани регулювання тиску та сили компенсації для досяг­нення динамічної рівноваги між потребами людини та потребами спільноти, між свободою й порядком, між пристрастями і принци­пами. Цей «механізм» — сміливий і на диво ефективний винахід, найважливіший прорив в усій історії пошуку кращих політичних технологій, який найкраще ілюструється тим, що, незважаючи на нинішній шалений темп змін, документ, написаний понад двісті ро­ків тому, все ще повсюдно визнається найдалекогляднішим у світі статутом самоуправління.

Оскільки наступні покоління спостерігали, як цей революційний експеримент не лише вижив, а й процвітає, то Америка міцно заво­лоділа уявленнями всього людства. Дедалі більше людей повірило в те, що Сполучені Штати, з усіма їхніми помилками та ексцесами, тримають ключ до важливих істин про майбутнє людської цивілі­зації. І одна з цих істин — те, що самоуправління, мабуть, найкраща дорога до свободи, що не має кінця. Справді, один з нових лідерів Східної Європи, Вацлав Гавел, зазначив у зверненні до спільної сесії Конгресу у 1990 році, що ми у Сполучених Штатах ще не досягли своєї мети і все ще йдемо до «горизонту свободи, який пос­тійно віддаляється».

Від самого початку наше лідерство у світовому співтоваристві ґрунтувалося на чомусь значно більшому, аніж військова й еконо­мічна міць. Американське прагнення до усунення несправедливості — від скасування рабства до надання жінкам виборчого права — постійно відроджувало наше моральне право на лідерство. Але ми не завжди були гідні свого потенціалу. Під кінець Першої світової війни, в якій Сполучені Штати відіграли провідну роль, політичний центр тяжіння рішуче перемістився через Атлантику. Але після тієї війни з метою «зробити світ безпечним для демократії», Сполученим Штатам не вдалося забезпечити лідерства, якого світове співтова­риство відчайдушно потребувало і бажало. Рішення зосередитися на внутрішніх проблемах після війни — відступити від зовсім моло­дої Ліги Націй та вибрати ізоляціоністську й протекціоністську політику — призвело до хаосу та розбрату, характерних для нас­тупних двох десятиліть і, на думку багатьох, підготувало ґрунт для Другої світової війни.

Урок тих років був важливим чинником у формуванні нашої рішучості не повторювати тих самих помилок після Другої світової війни. Справді, сильна двопартійна підтримка у Конгресі як плану Маршалла у Європі, так і старанній відбудові й спрямуванню Япо­нії, виникла частково з широкого розуміння того, наскільки траге­дія Другої світової була прямим наслідком нездатності Конгресу після 1918 року і народу Сполучених Штатів — не президента Вудро Вільсона — взяти на себе новий обов'язок бути світовим лідером.

Ми мусимо врахувати сьогодні цей урок. Своєю нездатністю стати лідером після перемоги над комунізмом і перед лицем руйнування цивілізацією глобального довкілля, Сполучені Штати знову відкри­вають дорогу до хаосу. Історія — це зміна, а зміна — це невтомна рушійна сила. Тепер, коли людська спільнота стала справді глобальною цивілізацією, ми стоїмо перед вибором: або шукатиме­мо засобів для керування змінами, що формують нашу нову спільну історію, або вони керуватимуть нами — безладно і хаотично. Або ми рухаємося до світла, або — до темряви.

Які 1918-го року, цей вибір буде зроблено передусім Сполученими Штатами. За іронією долі, тоді президент запропонував перспекти­ву і лідерство, але народ не зумів піти за ним; цього разу люди вияви­лися готовими, а президент — ні. Одразу по війні у Перській затоці опитувачі громадської думки запитали американський народ проте, яку роль США мали б відігравати у світі. Більшість з неймовір­ними 93% підтримала пропозицію про те, щоб «Сполучені Штати використали своє положення, аби залучити інші країни до спільних дій для розв'язання світових екологічних проблем».

Немає сумніву, що якби американський народ запитали, чи під­тримує він особливі заходи, необхідні для фактичного виконання цієї пропозиції, результати були б досить різні. По суті майже будь-яке опитування показує, що американці рішуче відкидають вищі податки на види органічного палива, хоча така пропозиція — один з логічних перших кроків у зміні нашої політики шляхом, сумісним з відповідальнішим підходом до довкілля. Але така схема загаль­ноприйнята: американський народ часто дає своїм лідерам дозвіл на дію, принципово погоджуючись з ними, але зберігаючи за собою право протестувати проти кожної конкретної жертви, необхідної для її практичної реалізації. Популярна ідея не завжди стає попу­лярним планом: План Маршалла — гарний приклад. Хоча народ і Конгрес підтримували ідею лідерства Сполучених Штатів у прог­рамі відбудови Європи, але як тільки президент Трумен запро­понував віддати на це великі суми із грошей платників податків, його схвалення в опитуванні громадської думки суттєво і майже зненацька впало. Так само можна не сумніватися, що кілька заходів, потрібних тут, у Сполучених Штатах для усунення екологічних заг­роз, були б непопулярними і несли б величезний політичний ризик. Проте американський народ починає надавати своїм лідерам дозвіл на вживання сміливих, далекоглядних і навіть важких заходів для відвертого і відповідального протистояння кризі довкілля. На відкритих зустрічах з громадами по усьому штату Теннессі я помі­тив, що виборці хочуть іти значно далі у боротьбі з кризою, аніж це вважає за можливе робити більшість політиків, які домагаються лідерства. Я переконаний, що вони прагнуть чути важку правду і майже готові докладати зусилля, необхідні для ефективної реакції.

Однак президент Буш і його радники продовжують виступати проти того, щоб Сполучені Штати запропонували лідерство в організації глобальної реакції на цю кризу, бо, мовляв, вони ще не переконані в тому, що вона становить проблему. Пообіцявши перед Бостонською гаванню бути «екологічним президентом» і «проти­стояти парниковому ефекту за допомогою ефекту Білого дому», президент Буш упродовж перших двох років свого терміну переконував, що жодні дії щодо глобального потепління не потрібні або не бажані до завершення великого міжнародного наукового дос­лідження цієї проблеми. Та коли довгоочікуваний висновок дослід­ження закликав до сміливої невідкладної дії усього світу, президент заявив, що необхідне ще додаткове дослідження перед тим, як стане доцільною будь-яка суттєва реакція.

Ще гірше те, що президент і його адміністрація зосередилися на символічних акціях, призначених для того, щоб заколисати громад­ськість і змусити повірити в те, що начебто щось робиться, хоча насправді нічого не робиться. Наприклад, надання Агентству із захисту довкілля статусу урядового департаменту (міністерства) переконало деяких випадкових спостерігачів, що відбувся певний суттєвий прогрес. З іншого боку, подорож Буша до Великого кань­йону для того, щоб зробити фото, восени 1991 року вселила цинізм настільки ж глибокий, як сам каньйон. Президент заслуговує пова­ги за допомогу Конгресу у схваленні компромісної версії Закону про чисте повітря, спрямованого на зменшення забруднення повітря, адже це справжнє досягнення, хоча його розбавили поправками адміністрації перед схваленням і послабили втручанням Білого дому під час його подальшого виконання Агентством із захисту довкілля. Президент наполягав, щоб навіть у тому законі усі згадки про глобальне потепління було викинуто. Більше того, адміністрація до кінця боролася проти поправок, які я хотів включити, тобто статей, що стосувалися вуглекислого газу та інших парникових газів, і ста­тей про більш швидке усунення з виробництва хімічних речовин, які руйнують озоновий шар.

Голова адміністрації президента Джон Сануну відкрито висміяв ідею глобального потепління, активно проводячи кампанію для гальмування будь-яких кроків в уряді, спрямованих на розв'язання цієї проблеми. Згідно із повідомленнями з перших рук, пан Сануну попросив зробити спеціальну програму, що могла б працювати на його персональному комп'ютері, для того, щоб імітувати одну з великих глобальних кліматичних моделей. Він сподівався, що іміта­ція підсилить його позицію у суперечці із занепокоєною науковою спільнотою щодо глобального потепління. За іронією долі, програма, яку він використав, чітко підтвердила загальну узгоджену наукову думку щодо цього. (Безперечно, це не мало значення: його думка щодо проблеми, здається, була заздалегідь готова. І президент Буш дозволяє Сануну не лише визначати політику від його імені, але й придушувати розбіжності у поглядах усередині адміністрації.)

Держсекретар Джеймс Бейкер розпочав своє перебування на посаді з обнадійливої ноти: його перша прилюдна промова як держсекретаря стосувалася глобального потепління і чітко визначала цю проблему як найвищий пріоритет у зовнішній політиці. Але після двох років бездіяльності Білого дому, низки очевидних ускладнень на міжнародних конференціях, коли решта світу вказала на абсурд­ність постійних аргументів США, спрямованих на подальше зволі­кання, і внаслідок, за багатьма свідченнями, тривалої і майже одер­жимої ворожості до проблеми з боку голови адміністрації, Бейкер у кінці 1990 року оголосив, що залишатися залученим до проблеми глобального потепління для нього означатиме конфлікт інтересів, оскільки він володіє акціями у нафтових компаніях. І хоча я вважаю держсекретаря Бейкера близьким другом і дуже високо його шаную, хотів би знати, чи його відхід від проблеми глобального потепління, — що не був підкріплений відмовою від дискусій щодо нашої політики стосовно ОПЕК, кризи у Перській затоці чи інших питань, що мали пряме відношення до нафтових компаній, — не був пов'язаний з його гострим політичним чуттям того, що він ніколи не переможе в супе­речці з Сануну, і його небажанням асоціюватися зі згубною та амо­ральною політикою, на якій наполягає Білий дім. Та з секретарем чи без нього держдепартамент відіграє велику роль у розробці політики США. Занепокоює те, що Сполучені Штати час від часу ретельно реалізовували стратегію, скоординовану з найбільшим у світі вироб­ником нафти Саудівською Аравією, у блокуванні прогресу в міжна­родних дискусіях щодо глобального потепління.

Чому президент і голова його адміністрації настільки ворожі до такої нагальної проблеми? Зрештою, вони ні перед чим не зупи­няються, коли поборюють будь-кого, хто наполягає на активній реакції. Наприклад, один чільний телевізійник сказав мені, що Ед Роджерс, помічник Сануну, викликав керівників телемереж в день, коли була оприлюднена доповідь, присвячена серйозності пробле­ми глобального потепління, і допоміг переконати телемережі при­меншити її значення, таким чином приглушивши виразне висвітлен­ня цієї проблеми у вечірніх новинах. Роджерс, який організував принаймні одну зустріч із залученням Саудівської Аравії, покинув персонал Сануну в 1991 році, щоб представляти одного Саудівського шейха, причетного до банківського скандалу, аж поки його 600 тис. доларів гонорару не спричинили таке занепокоєння серед радників Буша, що він був змушений покинути свого клієнта. Коли Роджерс ще працював правою рукою Сануну, він був речником Білого дому, який був у найбільшій мірі залучений до вмовляння інформаційних агенцій, щоб вони приглушували питання глобального потепління. Безперечно, Білий дім звик втручатися у висвітлення новин. Але звідки така чутливість до такого специфічного питання? Коли один з провідних учених, які досліджують глобальне потепління, доктор Джеймс Гансен з НАСА описав моєму підкомітету зв'язок між вищи­ми температурами та частішими посухами на деяких територіях, чиновники Білого дому піддали цензурі його свідчення і наполягали, щоб він описував це явище не як «імовірне» — до такого висновку привели його дослідження, — а як «чисто спекулятивне».

Чому це Білий дім Буша так намагався не визнавати фактів про кризу довкілля? Чи не тому, що необхідні зміни були б доволі дискомфортними для виборців та компаній, які насолоджуються статус-кво, і призвели б до певного політичного ризику? Якою б не була причина, відмова президента Буша від лідерства у подоланні цієї кризи, на мій погляд, — це історична невдача, яка вважатиметься майбутніми поколіннями непростимою, якщо її негайно не виправити.

Звичайно, як демократ, я критично оцінюю діяльність президента Буша, але у своїй нездатності до дії він не самотній. Конгрес також помиляється, як і більшість інших світових лідерів. Але США — єдина країна, яка насправді спроможна повести за собою світ до боротьби з глобальною кризою та організації адекватної реакції на неї. Прем'єр-міністр Великобританії Джон Мейджор, надійний союз­ник президента Буша у багатьох питаннях, саме на ґрунті цього питання у 1991 році розійшовся з президентом, коли засудив нездат­ність США до лідерства: «Сполучені Штати відповідають за 23% [глобальних викидів С0₂]. Світ сподівається від них рішучого лідерства у цьому питанні так само, як і в інших». Якщо історія цього століття є хоч якимось орієнтиром, то можна з певністю ска­зати, що шанси на здійснення комплексних змін, необхідних для збереження глобального довкілля, будуть невеликі, якщо ми не очолимо справу подолання цієї кризи. Проте, якщо США оберуть лідерство, можливості для успіху стануть значно більшими. І хоча перехід до нової моделі для нашої цивілізації викличе неминучі зриви, наслідки відмови від нього важко собі уявити. До того ж Сполучені Штати майже напевне матимуть суттєві економічні та геополітичні вигоди, як це було завжди, коли США брали на себе роль лідера. І якщо Сполучені Штати справді вдасться переконати взяти на себе роль каталізатора і координатора ефективної гло­бальної реакції на кризу, то вони ще раз стануть останньою най­кращою надією людства на Землі.

Якщо для такого лідерства потрібне натхнення, то для цього існу­ють прецеденти. Якось раніше світ зіткнувся із терором, протистоя­ти якому могли тільки США. У 1930-х роках, коли «кришталева ніч» виказала наміри Гітлера щодо євреїв, нікому не вистачило історичної уяви. Сполучені Штати і решта світу не спішили діяти. Мало хто міг тоді збагнути, що послідує Голокост, а от тепер чітко видно тодішню тенденцію до жорстокості і руйнації. Із наближен­ням перспективи війни у Європі багато хто відмовлявся розуміти, що насувається, навіть коли на євреїв проводилися облави і їх засилали у концентраційні табори. Світові лідери базікали і чекали, сподіваючись, що Гітлер не такий, яким здавався, що світової війни можна уникнути. Пізніше, коли аерознімки розказали правду про табори, багато хто волів цього не бачити. Але якщо світові треба було багато часу для того, щоб відреагувати на Гітлера, то потім Рузвельт дуже скоро відповів на лист Ейнштейна про створення атомної бомби. Поріг моральної пильності вже було перейдено.

Нині різні попередження сигналізують про безпрецедентне еко­логічне руйнування. Але де моральна пильність, що могла б зробити нас чутливішими до нової тенденції у зміні глобального довкілля. Ще раз світові лідери базікають, сподіваючись, що небезпека роз­віється. Однак сьогодні ознаки екологічної «кришталевої ночі» настільки ж виразні, як дзенькіт розбитого колись у Берліні скла. Ми все ще не хочемо повірити, що найгірші з наших нічних марень про глобальну екологічну катастрофу можуть справдитися; чимало залежить від того, як швидко зможемо усвідомити небезпеку. Скільки ще доказів потрібно державі, щоб виправдати вжиття заходів?

Енергійна реакція на кризу часто вимагає ґрунтовної зміни мислення, а недавні зміни у Східній Європі та Радянському Союзі нагадують нам, як швидко вони можуть настати. Але сили, що керу­ють кардинальними змінами, — це часто великі взаємопротилежні ідеї, що рухаються поволі і тиснуть одна на одну з неймовірною силою, як тектонічні плити, що зумовлюють континентальний дрейф та землетруси. Упродовж сорока п'яти років у Європі одна велика ідея — демократія — тиснула іншу велику ідею — комунізм — уздовж лінії, що пролягла саме через Берлін. Хоча на поверхні політичного краєвиду було видно мало змін, у серцях і думках по усьому кому­ністичному світу панувало велике напруження. Послаблення геополітичної напруженості наприкінці 1980-х років призвело до змен­шення тертя, що змикало краї плит докупи, настільки, що дозволило їм сковзати, і — раптом, за одним великим порухом — демократія рішуче наступила на комунізм, топлячи його і посилаючи хвилі потужної ударної сили, які збили Берлінську стіну разом з майже усіма політичними структурами комуністичного світу.

Ці зміни здавалися неможливими, поки не розпочалися, та коли люди змінили свою думку про комунізм, масштаби можливої полі­тичної зміни розширилися. Так само, коли у нашому ставленні до довкілля відбуваються зміни, ми можемо розширити діапазон полі­тичної перспективи. Загальне усвідомлення небезпеки вже карди­нально змінюється по усьому світу. У багатьох країнах політичні лідери відчувають посилений тиск: від них вимагають реакції на бажання зміни. Але ніхто разом з цим не хоче катаклізмів; ми спо­діваємося, що виважена, але активна реакція на кризу зменшить імовірність різкої тектонічної зміни згодом. Ми стоїмо перед чітким вибором: або ми чекатимемо на зміну, що буде накинута нам, і тим самим збільшимо ризик катастрофи, або зробимо деякі важкі зміни на наших умовах і повернемо собі контроль над власною долею.

Вирішальним чинником буде наша політична система. Передові уряди — та їхні лідери — мають відігравати головну роль у поши­ренні розуміння проблем, у виробленні практичних заходів, у пропо­нуванні бачення майбутнього, яке хочемо створити. Але реальну роботу мають виконувати люди, а політики повинні допомогти громадянам здійснити новий і необхідний вибір.

Останнє зауваження — найсуттєвіше: небайдужі чоловіки та жінки повинні ставити політичні вимоги і допомагати у розв'язанні екологічних проблем там, де живуть. Як показують серйозні еко­логічні проблеми у Східній Європі, свобода — це необхідна умова ефективного управління довкіллям. Тут, у США, страшенно непро­порційна кількість місць розташування найгірших небезпечних відходів припадає на райони бідних та етнічних меншин, що мають відносно малу політичну силу внаслідок етнічного походження чи бідності або з обох причин одночасно. Справді, майже усюди, де звичайні люди позбавлені права голосу у рішеннях, що впливають на їхнє життя, потерпають і вони, і довкілля. Тому я зрозумів, що головна передумова збереження довкілля — це поширення демо­кратичного правління у країнах світу.

Але, намагаючись зробити інші уряди відповідальнішими перед своїми громадянами, нам треба приділити значну увагу проблемам, що тепер стримують належне функціонування нашої демократії, і виправити ситуацію. Зміцненням власної політичної системи ми під­тримаємо природоохоронців у краях, де вони найпотрібніші.

Це завдання має вирішальне значення. Бо якщо наш метод ухва­лення колегіальних рішень належно не працює, то це є поясненням тому, чому ми опинилися в глухому куті, і перешкодою для вирі­шення проблем, що в результаті виникли. Успіх у зміні нашого руй­нівного ставлення до глобального довкілля залежатиме від нашої здатності глибше розуміти те, як змусити самоврядні органи реагу­вати на занепокоєння станом довкілля, яке поділяють мільйони і мільйони людей по всьому світу. Порядок денний екологічного та демократичного рухів мають переплестися. Майбутнє людської цивілізації залежить від нашого управління довкіллям і — настільки ж нагального — управління свободою.

Потужні сили, що працюють проти управління, в обох випадках одні й ті ж: жадібність, зацикленість на собі і зосередженість на короткочасній експлуатації за рахунок майбутнього здоров'я самої системи. Нинішня слабкість нашої політичної системи відображає існуючий наголос на тимчасову вигоду та невміння плекати нашу здатність до самовизначення. Ми не приділили належної уваги серйозним проблемам, що підривають відповідальність уряду і довіру громадян до нього. Надто багато людей тепер відчувають, що вони ніяк не можуть реально впливати на важливі рішення уря­ду, які стосуються їхнього життя, що великі спонсори виборчої кам­панії мають доступ до осіб, що ухвалюють рішення, а пересічний громадянин — ні, що потужні зацікавлені групи контролюють резуль­тати, а простий виборець — ні, що люди та групи, зацікавлені у власній вигоді, які можуть мати зиск від рішень, уміють замкнути процес на собі, тоді як інтересами ширшої громадськості знехтувано.

Шкода для демократії особливо серйозна, коли брак відпові­дальності є наслідком корупції. А в багатьох країнах корупція — одна з головних причин руйнування довкілля. Ось лише один з тися­чі прикладів: концесії на суцільне вирубування вологого лісу Сараваку, у Східній Малайзії, продав особисто міністр довкілля. І хоча офіційно він відповідав за захист цілісності довкілля, та зба­гачувався особисто, продаючи дозвіл на його руйнування.

Але моральні компроміси, пов'язані з корупцією задля самозба­гачення, хоча і потворні самі по собі, — не єдина причина величез­ної шкоди нашому управлінню свободою. Більш невловима і поши­рена спокуса — це бажання отримати і утримувати владу, навіть якщо доводиться уникати важкого вибору й нехтувати правдою. У цьому відношенні одна з найзгубніших загроз управлінню демок­ратією — це брак лідерства. Справді, хоча гнучкість самоуправ­ління контрастує з ламкістю диктатур, що покладаються на єдину «сильну людину», демократія насправді надзвичайно вразлива до браку лідерства. Особливо у період стрімкої зміни здатність лідерів забезпечити бачення майбутнього і каталізувати відповідну реак­цію на небезпеки — вирішальна. На мою думку, президент Буш намагався уникнути такого лідерства, а натомість зосереджувався на короткочасних політичних клопотах. За інших обставин його нездатність можна було списати як нормальну плату за політичний курс, але не за обставин, з якими ми зіткнулися.

Можливо, найсерйозніша загроза нашому управлінню своїм самовизначенням, — навіть небезпечніша за усі інші, разом узяті, — полягає у тому, що стільки людей відчули: процес зміни, яка нас підхопила, зайшов так далеко і набув такої сили, що перевершив нашу спроможність впливати на нього. Вони бояться, що непід-контрольні сили визначають нашу долю, а наша реакція надто громіздка і незграбна. Урядові інституції та системи, за допомогою яких ми робимо вибір майбутнього, справді незграбні, але для під­тримки системи демократичного управління ми мусимо зробити їх відповідальнішими. А ті, що все ще загрузли у трясовині минулого, треба змести і замінити, незважаючи на їхню інерцію.

І, мабуть, найбільш інертна після нашої політичної системи — наша економічна система.

Економіка: істина або наслідки

Вільна ринкова капіталістична економіка — це, можливо, найпо­тужніше знаряддя, яким коли-небудь користувалася цивілізація. У цілому світі класична економіка безроздільно панує як система розміщення ресурсів, праці, фінансів та оподаткування, визначення рівня виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ та ухвалення рішень щодо майже кожного аспекту нашого життя. Її закони такі всюдисущі, що ми сприймаємо їх як щось само собою зрозуміле, подібне до законів руху та гравітації, відкритих Ісааком Ньютоном на початку наукової революції, лише за кілька десятиріч до того, як Адам Сміт сформулював найважливіші принципи, які сьогодні покладені в основу економіки.

Системи-суперниці, як-от комуністична, виявилися неспромож­ними конкурувати на ринку ідей. Хоча комуністична система зазнала краху значною мірою тому, що в ній придушувалася політична свобода, справжня причина її розвалу — придушування економічної свободи. Справді, приголомшливий розпад Радянського Союзу та його імперії у Східній Європі значною мірою був викликаний усві­домленням по обидва боки «залізної завіси» того, що капіталізм кращий від комунізму у теорії та практиці, бо використовує класичну економічну теорію.

Це справді так. Але нещодавня перемога капіталізму над кому­нізмом має спонукати нас робити більше, ніж просто втішатися поздоровленнями самих себе. Замість цього ми мусимо визнати, що перемога Заходу, — саме тому, що решта країн світу начебто готова тепер сприйняти нашу систему, — покладає на нас новий та відповідальніший обов'язок виправити вади капіталістичної економіки в її сучасному вигляді.

Доводиться визнати, що наша економічна система частково слі­па, оскільки деякі речі вона «бачить», а деякі ні. Вона ретельно вимірює й звертає увагу на вартість найважливіших для покупців та продавців речей, як-от продовольство, одяг, виробництво товарів, робота та гроші. Але в її заплутаних розрахунках часто повністю нехтується вартість інших речей, які важче купити чи продати: свіжої води, чистого повітря, краси гір, різноманітності форм життя у лісі тощо. Фактично часткова сліпота нашої сьогоднішньої економіч­ної системи — це найпотужніша сила, яка диктує ірраціональні рішення стосовно довкілля.

На щастя, ці вади можна вилікувати, хоч і з великими склад­ностями. Перший крок у цьому напрямі — це визнання того, що економіка, подібно до будь-якого знаряддя, викривлює наші взає­мостосунки зі світом уже тому, що дає нам небачену нову силу. Оскільки ми повністю покладаємося на можливості, які дає нам наша економічна система, ми пристосовуємо наше мислення до її законів та починаємо вважати, що економічна теорія може забезпечити всебічний аналіз усього, що побажаємо.

Однак так само, як наші очі не можуть бачити нічого окрім вузької смуги видимої частини спектра світла, наша економіка неспромож­на побачити, а тим паче оцінити, повну вартість найважливіших складників нашого світу. Насправді ми бачимо та вимірюємо дуже малий діапазон у спектрі витрат і прибутків, породжених нашим економічним вибором. Та в обох випадках те, чого очі не бачать, за тим серце не болить.

Багато з того, чого ми з нашою економікою не бачимо, призводить до прискореного руйнування довкілля. Багато популярних підруч­ників з економічної теорії навіть неспроможні розглянути основні для нашого економічного вибору питання, як-от забруднення або виснаження природних ресурсів. Хоча ці питання вивчалися багать­ма мікроекономістами у специфічних бізнесових контекстах, вони, зазвичай, не були інтегровані в економічну теорію. «Немає ніякого контакту між макроекономікою та довкіллям», — каже економіст Світового банку Герман Дейлі, провідний дослідник проблеми.

Розгляньмо найголовнішу міру функціонування національної економіки — валовий національний продукт (ВНП). При обчисленні ВНП не враховується зношування природних ресурсів, тобто змен­шення їх вартості в процесі використання. Враховується зношування будівель і фабрик, обладнання і устаткування, легкових і вантаж­них автомобілів. То чому, наприклад, не враховується вимивання верхнього шару ґрунту річкою Міссісіпі у штаті Айова, викликане недбайливими методами ведення сільського господарства, які змен­шили природну здатність ґрунту опиратися ерозії, яку викликають вітер та дощ? Чому такі збитки не зараховуються до економічних витрат виробничого процесу вирощування зерна? Якщо ступінь втрати верхнього шару ґрунту якогось року досить високий, нація може закінчувати рік біднішою, навіть якщо враховувати вартість вирощеного зерна. Тим часом наші економічні звіти запевнятимуть нас у тому, що, навпаки, виростивши зерно, ми стали багатшими, та й ще багатшими тому, що не витратили грошей, необхідних для вирощування зерна екологічно безпечним для ґрунту способом без вимивання верхнього його шару. Зараз це щось навіть більше, ніж економічна теорія: значною мірою тому, що ми не змогли оцінити вартість вирощування зерна екологічно безпечним способом, ми втра­тили більше ніж половину всього родючого шару ґрунту в штаті Айова.

Існують також тисячі інших прикладів. Так, постійне викорис­тання пестицидів може гарантувати, що зерно, яке ми виростимо, дасть нам найвищі можливі короткочасні прибутки, але недбайливе та надмірне їхнє використання отруює запаси ґрунтових вод під полем. Коли ми обчислюємо витрати і прибутки при вирощуванні зерна, то втратою водних запасів нехтуємо. І значною мірою тому, що ми не змогли виміряти економічну вартість чистої ґрунтової води, ми забруднили більше половини всіх підземних водних запасів у Сполучених Штатах найновішими пестицидами та іншими отруй­ними речовинами, які тепер фактично неможливо усунути.

Або візьмімо інший приклад, трохи далі від нашого дому. Коли слаборозвинена нація протягом року вирубує мільйони акрів тро­пічного лісу, гроші, отримані за продаж деревини, вважаються річним доходом країни. Зношування бензопилок та вантажівок у результаті річної роботи в тропічному лісі буде враховуватися у бухгалтерських книгах у графі видатків, але при цьому не врахо­вується знищення самого лісу. Фактично ніде у розрахунках ВНП країни не відображається, що знищено мільйони акрів лісу. Це може вразити та збентежити будь-кого, якщо взагалі не сприймати це як абсурд. І коли Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, банки регіонального розвитку та національні органи влади вирішують, які види позик та грошово-кредитної допомоги дати будь-якій країні у світі, вони ухвалюють свої рішення, виходячи з того, як їхня позика може поліпшити економічну діяльність одержувачів. Та для всіх цих установ єдиною найважливішою мірою прогресу в економічній діяльності є динаміка ВНП. Для досягнення практичної мети ВНП вважає швидке і бездумне руйнування навколишнього середовища за нормальну річ!

Роберт Репетто, економіст Інституту світових ресурсів, очолив групу, яка вивчала ефект цього перекручення в обліку національного доходу на прикладі розвитку Індонезії. Втрата нацією лісових ресурсів нині перевищує регенерацію лісу: вирубка лісів призвела до знищення великої кількості родючих ґрунтів і зменшення кількості тропічного лісу майже на 40 відсотків. І в той час, як розгорталася ця економічна трагедія й Індонезія наближалася до небезпечної межі, офіційні економічні звіти малювали рожеву картину постійного прогресу.

Нещодавно я запитав чиновників Організації Об'єднаних Націй, відповідальних за періодичний перегляд визначення ВНП, чому така сліпота все ще панує у наших методах розрахунків. Визначення ВНП та інших ключових критеріїв економічної діяльності переглядають­ся світовим співтовариством під егідою Організації Об'єднаних Націй кожні двадцять років. Такі економісти, як Дейлі, Репетто, Роберт Костанц з Мерілендського університету та інші, давно наполягали на рекомендованих мною змінах. Урядовці, які починали процедуру перегляду для нового двадцятирічного циклу, визнали доцільність таких змін, але заявили, що тепер це буде зробити важко та незручно. «Можливо, при наступному перегляді», — сказали вони, тобто через двадцять років.

Який разючий контраст існує між дивовижною потужністю та ефективністю нашої економічної системи, що виявилася у філосо­фському розгромі марксизму-ленінізму, та її жалюгідною неспро­можністю навіть взяти до уваги отруєння води, забруднення повітря, щорічне знищення десятків тисяч видів живих організмів. Кожного дня ми ухвалюємо мільярди економічних рішень, і їхні наслідки постійно наближають нас до екологічної катастрофи.

Класичні економісти люблять доводити, що всі учасники бороть­би між пропозицією і попитом мають «повну інформацію», тобто кожен, хто робить економічний вибір у межах цієї потужної все­осяжної системи розрахунків, може отримати повну інформацію стосовно свого вибору, навіть якщо при цьому трапляються незначні помилкові висновки. Логічним продовженням «повної інформації», є за словами класичних економістів, здатність економічної системи до встановлення ринкової рівноваги, яку вони теж вважають доско­налою. Це поняття найкраще ілюструється відомою історією про те, як стара людина гуляла тротуаром зі своєю малою онукою, а та помітила на тротуарі банкноту у 20 доларів і захотіла її підняти. «Ні, ні, — каже дід, зупиняючи в повітрі руку маленької дівчини. — Якби на тротуарі справді лежала банкнота вартістю 20 доларів, її вже хтось забрав би. Такого не може бути».

Такі теорії межують з інтелектуальною зарозумілістю, особливо у світлі неспроможності класичної економіки враховувати втраче­ні природні ресурси. Так само, як наша економічна наука робить абсурдні та нереальні припущення про інформацію, дійсно доступну реальним людям у реальному світі, вона наполягає на однаковою мірою абсурдних припущеннях, що природні ресурси — невичерпні «безкоштовні блага».

Це припущення частково пояснюється тим фактом, що система рахунків національного доходу була розроблена Джоном Мейнардом Кейнсом перед закінченням колоніальної ери, коли запаси природних ресурсів справді здавалися невичерпними. Адже зовсім невипадково, що нині найбільше екологічне забруднення спосте­рігається у тих країнах, що позбулися свого колоніального статусу тільки в останньому поколінні. Тенденції варварського викорис­тання природних ресурсів мають інерцію, яку важко зупинити, особ­ливо якщо існуючий економічний порядок встановлювався тими, хто передусім був зацікавлений у вивезенні природних ресурсів з цих країн.

Випадки подібної сліпоти, однак, не стосуються лише оцінки природних ресурсів. Згідно з першим законом термодинаміки, ані матерія, ані енергія не можуть виникати або зникати безслідно; тому природні ресурси перетворюються на корисні продукти, названі товарами, та шкідливі побічні продукти, включно з тими, які ми інколи називаємо забрудненням. Недивно, що наша економічна система оцінює ефективність виробництва, або «продуктивність», враховуючи тільки гарні речі, які ми виробляємо, а не погані. Але кожний виробничий процес створює відходи. То чому ж це не вра­ховується? Наприклад, якщо країна, виробляє величезну кількість алюмінію, то чому не враховуються відходи у вигляді фтористого кальцію, неминучого побічного продукту виробництва?

Справді, підвищення продуктивності виробництва — єдиний най­більш значний показник економічного «прогресу» — обчислюється методом, що спирається на інше абсурдне припущення: якщо нова технологія дає і гарні, і погані наслідки, то за певних умов допустимо враховувати тільки хороші наслідки і нехтувати поганими. Якщо кількість корисної продукції, виробленої з використанням певної кількості праці, сировини та капіталу, збільшується (як правило, тому, що хтось розумний винайшов «кращий» шлях виконання тех­нологічних операцій), то кажуть, що продуктивність зросла. Але що робити, коли внаслідок нового «розумного» технологічного проце­су не тільки збільшується виробництво корисних речей, але також відповідно зростає кількість шкідливих відходів? Хіба це не має значення? Зрештою, усунення наслідків, спричинених відходами виробництва, може обходитися дорого.

Але абсурдність ситуації цим не вичерпується. Пізніше, коли вимагаються видатки для ліквідації забруднення, то, як правило, вони фігурують у національних рахунках як позитивне надходження. Інакше кажучи, чим більше забруднення ми створюємо, тим більший продуктивний внесок ми можемо зробити до національного продук­ту при його ліквідації. Вилив нафти з танкера «Ексон Валдез» у про­тоці принца Вільяма та зусилля з її збирання — це один з прикладів фактичного збільшення нашого ВНП.

Класична економіка також неспроможна належним чином враху­вати всі витрати, пов'язані з тим, що ми називаємо споживанням. Кожного разу, коли ми щось споживаємо, утворюються певні від­ходи, але цей факт класичним економістам було зручно забути. Щорічно ми споживаємо мільйони тонн хлорфторвуглеців. А хіба вони зникають? Хіба не вони виїдають озонову діру? Щодня ми споживаємо 14 мільйонів тонн вугілля і 64 мільйони барелів нафти. Хіба вони зникають? Звідки в атмосфері з'являється додатковий двоокис вуглецю С0₂, якщо не від них?

Жодна з таких прихованих витрат не враховується належним чином; справді, те, як наша економічна система вимірює продуктив­ність, не має сенсу навіть у межах логіки самої системи. Це майже те саме, якби, наприклад, «економічна людина» з класичної теорії фактично вірила у чаклунство. Якщо наші економічні блага вироб­лені з природних ресурсів, які ніколи не вичерпуються тому, що їхня пропозиція необмежена, якщо виробництво не створює небажаних побічних продуктів, а корисні продукти після використання зникають безслідно, то ми справді є свідками великого чаклунства.

Я пам'ятаю, як малою дитиною колись сидів з моїм батьком в його офісі тоді, коли якийсь чоловік начебто цілком логічно викладав у деталях свої плани про побудову машини, яка перетворює свинець у золото. Мій батько, як я підозрюю, був тоді люб'язнішим і терплячішим, ніж він інакше міг би бути, з тим, щоб я отримав нагоду послухати одного з останніх алхіміків на Землі. Однак алхіміки — це явно не вимираючий вид живих істот, оскільки, коли ми начебто споживаємо товари та ресурси, то насправді перетворюємо їх в іншу хімічну та фізичну речовину. Така промислова алхімія дуже небез­печна. Але ж колись пізніше приховані витрати подібної алхімії доведеться оплачувати.

Класична економіка визначає продуктивність дуже вузько і заохо­чує нас ототожнювати досягнення у продуктивності з економічним прогресом. Але Святий Грааль (Священна чаша, в яку начебто було зібрано останні краплі крові Христа, символ Христової чистоти; була предметом пошуку середньовічних рицарів — Ред.) прогресу так зачаровує, що економісти мають тенденцію не помічати негатив­них наслідків, що часто супроводжують позитивні зміни. Проблема полягає в тому, що вони майже завжди ідуть разом, і справжня мудрість вимагає порівняння позитивних та негативних наслідків для того, щоб визначити, чи загальний результат позитивний чи нега­тивний. Якщо ми оцінюємо вартість того, що робимо, й при цьому стійко ігноруємо важливі побічні ефекти, нас очікують неприємні несподіванки. Наприклад, коли несподівано настає «нова» еколо­гічна катастрофа, то, оглядаючись назад, можемо побачити накопи­чення тисяч на перший погляд правильних, але насправді погано продуманих рішень, ухвалених за такими критеріями, що не мають будь-якого сенсу, якщо врівноважувати всі витрати і ризики з при­бутками. Чому ці наслідки не передбачалися заздалегідь? Відповідь полягає у здатності нашої економічної системи приховувати шкід­ливі ефекти багатьох рішень, вдаючись до інтелектуального прийому — позначення таких наслідків терміном «зовнішні ефекти» («екстерналії»).

Економісти ігнорують шкідливі наслідки, хоча завжди врахо­вують корисні, заявляючи при цьому, що одночасно взяти їх до уваги в розрахунках дуже важко. Крім цього, шкідливі наслідки немож­ливо продати, а тому відповідальність за них намагаються непоміт­но скинути на щось інше. Таким чином, оскільки врахування пога­них наслідків ускладнило б оцінку корисної продукції, їх просто вважають зовнішніми для процесу, і назвали «зовнішніми ефекта­ми».

Така звичка — використовувати довільне визначення для вик­лючення неприємних фактів з розрахунку того, що є корисним, а що шкідливим, — це нечесність. У філософському розумінні вона схожа на моральну сліпоту, притаманну расизмові й антисемітизмові. Такі люди також використовують довільні визначення для виправдання того, що вони визначають певну групу людей малоцінними й непот­рібними. Наприклад, расистом можна вважати людину, яка обводить ціннісне коло навколо себе та інших людей своєї раси з тим, щоб виключити, за визначенням, з нього людей інших рас. Далі расист зазвичай вводить критерії, які штучно роздувають цінність тих, що знаходяться в цьому колі, за рахунок приниження тих, хто поза ним. Часто існує пряме співвідношення між зрослою цінністю всередині цього кола та зменшеною цінністю поза ним. Рабство і апартеїд — конкретні приклади цього явища.

Аналогічно наша економічна система довільно визначає коло цінних речей у нашій цивілізації, які треба тримати в полі уваги і вимірювати. Водночас ми відкриваємо, що найлегше штучно збіль­шити вартість таких речей за рахунок тих речей, що залишилися за тим колом. І тут знову з'являється згубне співвідношення: чим більше шкідливих речовин завод зможе скинути в річку без очищення, тим більший прибуток отримає фірма та акціонери; чим швидше будуть вирубані тропічні ліси — тим швидше худоба матиме нове пасови­ще і тим швидше перетвориться на гамбургери. Наша неспромож­ність виміряти шкідливий вплив на довкілля — різновид економічної сліпоти, наслідки якої можуть бути непередбачуваними. Математик університету Британської Колумбії Колін Кларк сказав: «Видиме економічне зростання може виявитися ілюзією, породженою неспро­можністю врахувати зменшення природного капіталу».

Роберт Репетто та інші запропонували внести незначні зміни у систему обчислення продуктивності як перший крок до врахування зовнішніх ефектів. Вони пропонують ретельно вимірювати і корисні, і шкідливі наслідки у будь-якому процесі та стежити за їхніми змі­нами перед тим, як визначити зміну продуктивності виробництва. Наприклад, кожна електростанція, яка спалює вугілля, виробляє і кіловат-години електроенергії, і тонни атмосферного забруднення. Легко оцінити економічне значення електроенергії, тому що вона продається. Але також можна частково оцінити економічне значення викидів у атмосферу. Окисли сірки викликають втрати врожаю зерна навколо електростанції, завдають прямі матеріальні збитки, зменшу­ють видимість навколишніх предметів та збільшують рахунки за лікування респіраторних захворювань. На обчислення справжніх витрат, спричинених шкідливими наслідками, які викликає викид в атмосферу кожної додаткової тонни двоокису сірки, пішло багато сил та праці. Сьогодні подібні розрахунки набагато менш точні, ніж визначення вартості виробленої електроенергії на ринку. Але все-таки складність оцінювання не повинна використовуватися для зручного виправдання того, що витрати, спричинені забрудненням довкілля, дорівнюють нулю; вже існує цілком прийнятний та добре узгоджений діапазон оцінок таких витрат, і певне значення з цього діапазону могло б та повинно використовуватися, при обчисленні витрат та прибутків при спалюванні кожної тонни вугілля.

Вугільні теплоелектростанції гарно ілюструють наведені аргу­менти. Коли ухвалюється новий закон, наприклад, «Закон про чисте повітря», який вимагає зменшення кількості двоокису сірки в атмо­сферних викидах, нам кажуть, що при цьому знизиться продуктив­ність станції, обґрунтовуючи це розрахунками, які повністю ігно­рують заощадження від зниження витрат на усунення наслідків забруднення при спалюванні кожної тонни вугілля. Навіть якби ми лише змінили розрахунки продуктивності виробництва, включив­ши в них лише економічний вплив уже достовірно оціненого забруд­нення, то ми значно наблизилися б до правильного визначення витрат та прибутків.

Однак за межами певного кола конкретних питань неможливо оцінити, у що обходиться довкіллю наша економічна діяльність. Чисте повітря та вода, Сонце, яке сходить над вкритим туманом гірським озером, розмаїття форм життя на землі, у повітрі та в морі — вартість усього цього не можна виміряти. Але було б вершиною цинізму вирішити, що, оскільки такі скарби не мають ціни, розумно вважати, ніби вони нічого не варті. Ще Оскар Уайльд сказав: «Цинік той, хто знає ціну всьому, але не знає вартості нікого».

Визначаючи коло речей, які ми вважаємо важливими і вартими вимірювання в нашій економічній системі, ми не тільки приносимо в жертву довкілля, а й майбутні покоління. Загальноприйняті формули звичайного економічного аналізу містять короткозорі та, можливо, нелогічні припущення відносно того, що буде цінним у майбутньому порівняно з сьогоденням; зокрема, стандартна «дисконтна ставка», що оцінює потоки витрат і прибутків від використання або розробки природних ресурсів, автоматично припускає, що вони повністю належать нинішньому поколінню. В результаті цього будь-яка еконо­мічна вартість, яку природні ресурси можуть мати для майбутніх поколінь, суттєво «дисконтована» (занижена) в порівнянні з вартіс­тю від її використання сьогодні або від її знищення для досягнення якоїсь іншої цілі. Наслідком цього є збільшення здатності одного покоління піддати ризику всі майбутні покоління. Можна лише навести слова Германа Дейлі: «Є щось вкрай неправильне у став­ленні до Землі як до фірми, що знаходиться у процесі ліквідації».

У 1972 році Комісія Брунтланд, призначена Організацією Об'єд­наних Націй для вивчення зв'язку між економічним розвитком і захистом довкілля, привернула нашу увагу до потреби в «справед­ливості до майбутніх поколінь», тобто до необхідності ухвалювати рішення теперішнього покоління з урахуванням їхнього впливу на життя майбутніх поколінь. Хоча ця фраза стала постійно вживатися у риториці про довкілля, вона все ще не знайшла свого віддзерка­лення у тому, як наша економічна система визначає наслідки наших рішень у реальному світі. Тому ми продовжуємо діяти так, наче все гаразд, коли використовуємо впродовж нашого життя таку кількість природних ресурсів, яку можемо.

Поточне обговорення питання про сталий розвиток ґрунтується на загальному визнанні того, що чимало інвестицій найважливіших фінансових установ, таких як Світовий банк, стимулювали економіч­ний розвиток у «третьому світі», підтримуючи короткотермінову експлуатацію природних ресурсів, таким чином сприяючи коротко­терміновому грошовому обороту за рахунок довготривалого, стало­го розвитку. Подібний підхід переважав як внаслідок тенденції занижувати майбутню вартість природних ресурсів, так і через неспроможність належним чином враховувати вартість їх виснажен­ня від теперішнього використання.

Така часткова сліпота у врахуванні впливу наших рішень на при­роду — найважливіша перешкода для наших зусиль сформулювати розважливу відповідь на стратегічні загрози довкіллю. Як правило, ми цитуємо занадто роздуті оцінки видатків, що обумовлені вне­сенням змін у нашу поточну політику, без аналізу тих видатків, що обумовлені змінами, які трапилися б, якби нічого не було зроблено.

Наприклад, зменшення кількості загальнорічних опадів у Калі­форнії на 75 відсотків вже довго передбачалося деякими кліма­тологами як наслідок глобального потепління. Але масштаби проб­леми такі великі, що нікому навіть не спало на думку включити втрати, спричинені водним дефіцитом у Каліфорнії, в наші розра­хунки потенційних прибутків від активної програми протистояння глобальному потеплінню. Потрібно також оцінити збитки від нашої бездіяльності, оскільки семирічна посуха має загрозливий характер і може стати ще гіршою. Один із таких збитків привернув мою увагу як голови сенатської підкомісії, що контролює НАСА, і цим прик­ладом я можу проілюструвати свою точку зору. На початку 1991 року НАСА оголосило, що посуха в Каліфорнії висушила глибо­ководні резервуари під сухим озером, на якому здійснюють посадку космічні кораблі типу «Шаттл» після повернення з орбіти. Шести-футові тріщини, що несподівано з'являються на поверхні озера, можуть зрештою загрожувати посадочній смузі. Якщо раптом знадобиться нова злітно-посадочна смуга, вона коштуватиме дуже дорого. Мабуть, буде справедливо стверджувати, що вартість нової смуги можна включити до витрат у бухгалтерській книзі під час обчислення ціни бездіяльності щодо глобального потепління. (Коли я запропонував внести цю нову витрату в аналіз адміністративно-бюджетного управління, мені сказали: «Ви з'їхали з глузду». — «Тільки частково», — відповів я.)

Але проблема виходить за межі нашої реакції на посуху в Калі­форнії. В багатьох відношеннях, аналіз витрат і прибутків в адмі­ністрації президента Буша заводить на манівці та виявляє очевидну її неспроможність побачити масштаби екологічної кризи. Отже й досі адміністрація не зрозуміла справжньої вартості довкілля, а була чутлива, як цинік Оскара Уайльда, до ціни. Коли президент Буш організував міжнародну конференцію з проблем охорони довкілля на початку 1990 року, його помічники підготували матеріали для учасників конференції, що містили графічну ілюстрацію підходу адміністрації до збалансування короткочасних грошових надход­жень з довгостроковим руйнуванням довкілля. На одній шальці намальованих терезів було кілька золотих злитків, а на іншій — вся Земля та всі її природні системи з вагою та вартістю, рівнозначними шістьом золотим злиткам. Учений або, може, економіст, уважно сте­жить за рівновагою терезів. Хоча кілька делегатів з інших країн неофіційно прокоментували, що це, мабуть, іронічний символ під­ходу Буша до кризи, президент та його помічники, здавалося, зовсім не звернули увагу на абсурдність їхнього бажання покласти всю Землю на терези.

Деякі американські корпорації повелися набагато краще, нама­гаючись творчо підійти до вирішення проблем екологічної кризи. Ті, що взяли на себе відповідальні зобов'язання щодо збереження довкілля, на своє велике здивування, виявили, що коли починають «бачити» своє забруднення та шукати шляхи його мінімізації, то починають «бачити» й нові способи зменшити використання доро­гої сировини та підвищити ефективність в майже кожній ланці виробничого процесу. Деякі з цих компаній також повідомили, що підвищення уваги до кожної стадії виробництва також привело до різкого зменшення браку продукції. Наприклад, компанія «ЗМ» кредитує свою програму виплат по запобіганню забрудненню з великим виграшем у прибутках; компанія «Ксерокс» та декілька інших компаній повідомили про такий самий досвід.

Президент Буш у 1990 році на конференції з проблем довкілля в Білому домі представив делегатам брошуру з цим малюнком. Адміністрація президента спробувала переконати світ, що довкіллю не загрожує ніяка серйозна небезпека і що витрати, зображені тут у вигляді шести золотих злитків, переважають наше прагнення врятувати його.

Деякі компанії намагаються дослідити, чи є нове суспільне розууміння проблеми охорони довкілля явищем тимчасовим чи постійним. Наприклад, найбільші паперові фабрики, напередодні нового етапу інвестицій у розвиток виробництва, повинні вирішити, чи збережеться існуючий зараз інтерес до паперу, виробленого із вторсировини. Якщо так, то великі інвестиції у заводи вторинної переробки принесуть великі прибутки, якщо ні, то подібні інвестиції дуже ризиковані. Такі пророцтва часто мають тенденцію збуватися. Але існує багато сфер, у яких уряд може відігравати важливу роль, але занадто часто не може справитися із завданням. Адміністрація Буша багато говорить про тенденцію вільного ринку вирішувати всі проблеми. Але багато наших ринків занадто зарегульовані, часто прихованим способом. Наприклад, у паперовій промисловості платники податків субсидують виробництво паперової продукції, виробленої з чистої деревини, як у ролі найбільшого покупця, так і через подальші субсидії на побудову доріг для лісозаготівлі у державних лісах. До того ж федеральний уряд сплачує всі витрати на управління лісовим господарством, включно з багатьма заходами, що приносить вигоду виключно лісозаготівельній промисловості. Така політика заохочує подальше руйнування критичного природ­ного ресурсу.

Адміністрація Буша й весь уряд США повинні зрозуміти еконо­мічне значення здорового довкілля як чогось, схожого на інфра­структуру, яка підтримуватиме майбутнє виробництво. Якщо її зруйнувати, то багато робочих місць будуть втрачені. Прикладом може бути гарячий диспут між представниками лісозаготівельної промисловості на північному-заході Тихоокеанського узбережжя і захисниками природи, які намагаються захистити плямисту сову, що опинилася на межі вимирання. Цю проблему кваліфікували як конфлікт між збереженням робочих місць та довкіллям. Але якщо вирубати останні 10 відсотків старих лісів, чого прагне промисло­вість, робочі місця все одно буде втрачено. Єдине питання полягає в тому, чи почнеться створення нових робочих місць зараз, чи пізніше, після повного знищення лісу.

Теперішня адміністрація також повинна розробити систему заохочення відповідних технологій, оскільки вони можуть пере­шкоджати екологічній деградації. Наприклад, Японія уже впровад­жує амбіційний план розвитку глобального ринку нових технологій для виробництва відновлюваної енергії та екологічно дружніх виробнищв. Сумно, однак, що Сполучені Штати, які були піонером у розробці новітніх технологій для використання вітрової та сонячної енергії, тепер імпортують обидві технології.

Сучасний підхід до економічного аналізу можна порівняти з абсурдністю буття у книзі «Аліса в країні чудес». Навіть після того, як ми знехтували наслідками наших нинішніх економічних рішень для довкілля, увага зосередилася на щораз гарячковіших еконо­мічних спекуляціях, манії злиття компаній, перетасуванні активів та низці інших видів діяльності, здебільшого не пов'язаних зі ство­ренням конкурентоспроможних товарів та послуг. Внаслідок цього не тільки зменшилася конкурентоспроможність Сполучених Штатів у світовій економіці, але посилилась тенденція до своєрідного короткотермінового мислення, яке перешкоджає формулюванню творчої та ефективної реакції на екологічну кризу.

Проте ще не пізно запобігти найгіршим наслідкам цієї кризи, і Сполучені Штати повинні прокласти шлях до цього. Перемога у нашій героїчній боротьбі з комунізмом, який мав набагато гірші властивості, — як щодо людей, так і щодо довкілля, — ніж наша економічна система, повинна дати нам упевненість і відчуття обо­в'язку, потрібні для вирішення проблем, які стоять перед нами. Ми повинні виправити хиби у законах та процедурах, які спрямовують мільйони щоденних рішень і є нервами та сухожиллями невидимої руки Адама Сміта, для того, щоб визначити, що є прогрес, а що є абсурд.

Деякі потрібні зміни можна впровадити відносно легко. Інші — важче. Але всі вони вимагатимуть сміливості бачити речі такими, якими вони є, уникати самообману і навчитися відрізняти серйозний аналіз від витонченої дурості. У 1989 році, наприклад, Президентська рада економічних радників написала в річному звіті, що «немає ніякого виправдання для витрати великих коштів на зменшення викидів вуглекислого газу в атмосферу, щоб уповільнити парнико­вий ефект». Вони користувалися такими міркуваннями: «середньо­річна різниця температур між Нью-Йорком і Атлантою дуже велика, проте все ще немає свідчень, що теплий клімат Атланти є більшим фактором ризику, ніж клімат Нью-Йорку». Але якщо Нью-Йорк стане таким же гарячим, як Атланта, то на що буде схожа Атланта? Якою буде південна Каліфорнія? Якими стануть посухи? Які зміни стануться у глобальному кліматі? Цими та іншими питаннями зви­чайно нехтували як політичним еквівалентом «зовнішніх ефектів».

Якщо така політика збережеться, не буде вжито серйозних захо­дів, щоб запобігти екологічній катастрофі, і глобальне потепління спричинить страшні руйнування довкілля, то згодом пиха членів адміністрації Буша без сумніву зміниться на належну скромність та каяття. І це буде не перший випадок, коли вигоди сьогодення засліп­лювали очі тим, хто мав ухвалювати рішення, і вони забували про свої обов'язки перед майбутнім. Але діяти треба тепер, і за прикладом ми можемо звернутися до одного з найбільш помітних лідерів в історії.

21 листопада 1936 року Вінстон Черчіль, обурений низькою обо­роноздатністю країни перед можливим нападом Гітлера, виступив перед Палатою громад з такою промовою: «Уряд просто не може вирішити, що робити, або він не може змусити прем'єр-міністра ухвалити рішення. Таким чином він продовжує цей дивний парадокс, прийнявши тільки рішення залишатися без всякого рішення, бути рішучим у своїй нерішучості, бути непохитним у своєму дрейфі, бути твердим у своїй м'якості, бути всесильним, щоб стати безпомічним.... Ера зволікань і затримок, половинчастих заходів, заспокійливих хитрощів та перешкоджаючих витівок скінчилася. Замість неї ми входимо в період наслідків».

Ми є тим, що вживаємо

Однією з властивостей, що відрізняє людину від усіх інших живих істот, є здатність використовувати інформацію для створення сим­волічних образів навколишнього світу. Вправно використовуючи інформацію про світ або надаючи її іншим, ми вчимося безпосередньо впливати на світ.

Цей спосіб взаємодіяти зі світом виявився аж таким успішним, що й досі залишається нашою «другою натурою». Ми не лише сприй­маємо його як щось сам собою зрозумілий, але й раз-у-раз застоосовуємо, вдаючись до нових стратегій опанування навколишнім світом. Отже воно і недивно, що протягом історії ми дедалі більше узалежнювалися від інформації в усіх її формах. Здебільшого така залежність не піддавалася сумніву, адже ми мало коли досліджуємо негативний вплив інформації на своє життя.

Ми завжди високо цінували знання, і, стикаючись з тією чи іншою проблемою, інстинктивно шукали якнайбільше інформації, яка допомогла б її зрозуміти. Упродовж значного періоду історії те, що ми називаємо культурою, переважно полягало в передачі іншим, у найбільш розважальний та цікавий спосіб, особливо цінної інфор­мації про наш світ і про те, як встановлювати з ним продуктивні стосунки: наприклад, як робити наконечник стріли з пазом, щоб витікала кров тварини; як плести корзини, щоб уберегти збіжжя від пороху; як танцювати у супроводі ритуальних співів, які перепо­відають секрети Місяця та пір року, щоб зробити успішним полю­вання та добрим врожай; як розповідати казки, щоб зачарувати дітей та дати їм важливі життєві уроки.

У стародавніх культурах зібрання нагромадженої інформації закарбовувалося незмінним у всеохопній оповіді про життя, яка відтак передавалась наступним поколінням. Соціальний, культур­ний та екологічний контекст, в якому інформація набувалася та використовувалася, був присутній у пам'яті тих, хто нею володів. Але оповідь — це найпростіша технологія, і коли було винайдено досконаліші технології збирання, збереження та передачі інформації, як от кодифіковане право чи фінансовий облік, вони привернули особливу увагу, бо надавали нові можливості. У середні віки, при­міром, гільдії та ремісничі цехи, хранителі фахових знань, необхід­них для здобуття важливих вмінь і навичок, виступали головним джерелом ідентичності для своїх членів. А що інформація, яка пере­давалася через ці нові технології, ставала для наступних поколінь повнішою і ціннішою, то ми неминуче мусили пристосувати наш мозок до сприйняття, запам'ятовування і використання цього інфор­маційного потоку.

Внутрішні структури людського мислення змінилися, оскільки ми пристосувалися до нових технологій. За необхідності наше «програмне забезпечення» для мислення перебудовується відповідно до того чи іншого виду інформації, яку отримуємо у великій кількості з книг, телеекранів та комп'ютерних терміналів. Цей малюнок 1879 року було вміщено у посібнику з псевдонауки, відомої як френо­логія, що вивчала виступи на черепі, що їх начебто пов'язано з розміщенням думок у людському мозку.

Але на цьому шляху щось втрачалося, оскільки обсяг уваги, потрібний для такої розумової роботи, зменшив увагу до контексту передачі інформації, в межах якого застосовувалася набута сила. Наприклад, ті, хто так пишалися мостом через річку Квай і опіку­валися його побудовою, майже забули про контекст, у якому вико­ристано було їхню майстерність. Ми почали нехтувати, зокрема, тим, як нові інформаційні технології змінили нас і наше існування. Що більше інформації ми споживали, то більше наше розумове життя залежало від досвіду інформаційного уявлення про світ, а не досвіду прямих із ним стосунків. А що більше ми звикали до опосередкова­них знань про світ, набутих завдяки подальшому ускладненню образів і уявлень, то більше прагнули поновлювати й урізноманітнюювати інформацію, докладаючи щораз більших зусиль, аби винайти найновіші способи її створення.