Земля у рівновазі

Такий циклічний процес різко прискорився, відколи цивілізація відкрила науковий метод. Здобуття знань про природний світ віддавна було полем людської заповзятливості, а науковий метод дав нам новий потужний спосіб вивчати явища природи та зводити їх до набору менших блоків інформації, кожен з яких легко піддавався поясненню, повторенню − та маніпулюванню.

Незабаром кількість сирої інформації почала швидко збільшу­ватися, а наша здатність впливати на природу та маніпулювати нею просто зазнала вибуху. Те саме сталося і з рівнем нашої поваги до страхітливих виробничих можливостей цих нових стосунків із природою. Вражені власним розумом, ми зробили героями наших винахідників, а пізніше промисловців. Ми повірили, що незалежно від того, яка проблема постає перед нами, варто лише, застосувавши науковий метод, розкласти її на дрібні складові блоки інформації та експериментувати, аж поки не отримаємо технологічного рішення.

Та коли промислова ера поступилася місцем інформаційній, виробництво інформації почало перевищувати нашу здатність її засвоювати. Джона Стюарта Мілла називали «останньою людиною, котра знає все», — а тепер жодному з нас навіть і мріяти годі, щоб опанувати всі знання нашого часу. Мало того, ніхто з нас навіть не може мріяти про знання всього хоча б і у власній галузі.

Нині ми стоїмо перед створеною нами кризою: ми тонемо в інфор­мації. Ми породили більше даних, статистики, слів, формул, образів, документів і декларацій, аніж здатні сприйняти. Але замість того, щоб створювати нові технології опанування та засвоєння наявної інформації, тільки нарощуємо її обсяги, і робимо це дедалі швидше.

Такий підхід до інформації нагадує нашу колишню аграрну політику. Ми зберігали купи надлишкового збіжжя в силосних ямах скрізь на Середньому Заході та залишали його гнити, коли мільйони людей по всьому світу помирали з голоду. Було легше надавати субсидії для збільшення врожаїв кукурудзи, ніж створити систему, аби нагодувати голодних. Сьогодні ми накопичили купи надлиш­кової інформації, що псується (інколи буквально), а в цей час міль­йони людей прагнуть вирішити небувалі проблеми.

Цікаво відзначити подібність між цією кризою у нашому ставленні до інформації та кризою у нашому ставленні до природного світу. Адже, як із винайденням парового двигуна й автомобіля ми авто­матизували процес перетворення кисню на двоокис вуглецю С0₂, не врахувавши обмеженої здатності Землі його поглинати, так із винайденням друкарського преса та комп'ютера ми автоматизували процес створення даних, не врахувавши нашої обмеженої здатності поглинати нові знання.

Справді, нині ми нагромадили величезні купи даних, що їх ніколи не зможе охопити розум однієї людини. Наприклад, фотографічна програма супутника «Лендсат» дозволяє раз у вісімнадцять днів робити детальний знімок кожного квадратного дюйма земної по­верхні, — і так воно триває впродовж майже двадцяти років. Втім, попри нашу нагальну потребу зрозуміти, що відбувалося з поверхнею Землі протягом цього часу, понад 95 відсотків тих фотографій ніхто ніколи не бачив. Ці зображення зібрано й збережено на маг­нітних стрічках, як свого роду «цифрових силосних ямах», чиє єдине призначення — припадати порохом та гнити.

Можливо дані такого гатунку слід називати «ексформацією» замість інформацією (префікс «екс» означає «поза», тоді як префікс «ін» означає «в» — Ред.), оскільки вона існує цілковито поза розу­мом будь-якої людини. Однак незалежно від назви, ситуація швид­ко погіршується. За кілька років нова програма «Місія до планети Земля» згідно з поточними планами щогодини передаватиме з орбі­ти обсяг інформації, більший ніж нині мають усі науки про Землю разом узяті. Для чого? Щоб допомогти нам вирішити, чи стане протягом найближчих п'ятнадцяти років реальністю екологічна криза. Без сумніву, інформація буде цінною. Але чекати на неї небез­печно, а надто, коли взяти до уваги поширену думку, що ми маємо вже задосить інформації, щоб узятися до діла. Крім того, дати собі раду з новими даними буде важко ще й тому, що чи не всю цю інформацію ніколи не охопить розум однієї людини.

Величезна кількість невикористаної інформації врешті-решт пере­творюється на своєрідне забруднення. Зокрема, Бібліотека Конгресу лише з Індії отримує понад десять тисяч періодичних видань щороку! А коли врахувати, що певні накопичені нами знання й інформація є небезпечними — приміром, проект атомної бомби, — то нагляд за всіма тими даними стає настільки ж важливим, наскільки і складним. Що буде, як ця небезпечна інформація потрапить не в ті руки? Якщо розглянути не такий граничний приклад, то можна сказати, що карто­тека приватних витрат і доходів, яку веде ваше кредитне бюро, також не повинна бути доступною будь-кому.

Не випадково криза освіти збіглася у часі з появою надлишку інформації. Освіта — це вторинна переробка знань, але нам легше генерувати нові факти, ніж зберігати та використовувати ті знання, які вже маємо. А зіткнувшись із проблемою необізнаності щодо якогось явища, мерщій створюємо більше й більше інформації, не розуміючи того, що саме її накопичення, хоч там якою вона не була би цінною, не замінить знання, а тим паче мудрості. Справді, гене­руючи необроблені дані в обсягах значно більших, ніж будь-коли, ми почали заважати процесові перетворення інформації на знання. За своїм природним плином це процес подібний до ферментації: спочатку з інформації дистилюється знання, яке згодом — інколи — ферментується у мудрість. Але нині щодня накопичується так багато інформації, що повільний процес її переходу в знання захлинається під лавиною нових даних.

Якщо ми хочемо поліпшити процес обробки цієї величезної маси інформації, то мусимо ще й краще зрозуміти можливості, — як позитивні, так і негативні, — властиві кожному способові передачі даних. Першою з інформаційних технологій було усне слово, і його сила завжди шанувалась. Моя релігійна традиція повчає мене: «Спочатку було слово». Справді, в іудейсько-християнській оповіді про створення світу сказано, що Бог завершив творення словами: «"Хай станеться світло!". І сталося світло». Так само поява другої інформаційної технології — писемності — зазвичай пов'язується зі справжнім початком того, що ми називаємо організованою цивілі­зацією.

Меншу увагу, втім, привертає той факт, що те, як ми передаємо інформацію, може змінювати нас. Інформаційні технології, як і будь-які інші, виконують роль посередника у наших стосунках із тим, що описується за їх допомогою, бо, намагаючись у символічному обра­зі передати суть явища, ми залишаємо поза цим образом одні його особливості та, через вибіркове включення, викривляємо значення інших. Із необхідності ми настроюємо свій розум відповідно до уявних рис цього символічного образу. Усі інформаційні технології — слова, закарбовані на камені, прекрасні манускрипти, переписа­ні ченцями, друкарський прес, супутникове телебачення чи комп'ю­терна графіка, передана через оптоволокно, — розширили нашу здатність розуміти навколишній світ. Але ті самі технології створи­ли й очевидні механізми викривлення і спотворення, змінивши таким чином спосіб, у який розум сприймає, запам'ятовує та пізнає світ.

Ми завжди настільки пристосовуємося до технології, яку вико­ристано для передачі інформації, що геть забуваємо про ефект викривлення. Так, усна мова робить досвід більш одноманітним. Вона передає відмінності, контрасти та тонкощі, але вона також вводить досвід у рамки однорідних шаблонів і стандартів — просто тому, що досвід окремої людини часто набутий з чужого переказу за допомогою слів, які передають його значення, а не є життєвим дос­відом набутим безпосередньо самою людиною. Наприклад, заповідь, яка забороняє згадувати ім'я Бога всує, почасти виходить з припущення, за яким слово «Бог» настільки значуще, що має спалаху­вати у свідомості людини, яка його вживає. Але варто лише звести його до легковживаного символу і раз у раз повторювати, як воно втратить здатність викликати пошану і страх, й більше того, почне застосовуватися поза контекстом, аби штучно надати вагомості найбільш мирським та буденним речам.

Репродукція теж нівелює враження від картини. У класичному творі «Виріб мистецтва в епоху його технічного відтворення» Валь-тер Беньямін пише, що мистецький твір, репродукований за допо­могою техніки, втрачає свою «ауру» або святість. Кожен, хто бачив копію «Мони Лізи» або «Сніданку на траві», знайомий із цим ефек­том: навіть найдосконаліше відтворення неминуче втрачає первин­ну привабливість оригіналу. А відбиток, який зустрічаємо досить часто, справляє щораз менше враження. Це певний компроміс: набагато більше людей зможе відчути хоч дещицю (і то чималу!) з того, що закладено в оригінальному творі, — але досвід споглядання копії просто непорівняний з досвідом споглядання оригіналу.

Опосередковуючи своє світосприйняття тією чи іншою техно­логією, ми отримуємо додаткову силу, але щось і втрачаємо у цьому процесі. Так, робота на заводському конвеєрі вимагає від праців­ників багатократно повторювати виконання одного й того самого завдання, через що вони втрачають будь-яке відчуття зв'язку з творчим процесом — і заразом відчуття власної доцільності.

Щось подібне відбулося і з нашим ставленням до природи. Що більше ми покладаємося на технології, які опосередковують наші з нею стосунки, то більше стаємо перед тим таки компромісом: набу­ваючи нових можливостей ефективніше переробляти те, що отри­муємо від природи, і забезпечувати більшу кількість людей, часто вже не відчуваємо того страху і пошани, з якими раніше ставилися до неї. Саме у цьому головна причина, чому стільки людей сьогодні вважають природний світ просто сукупністю ресурсів; справді, для багатьох природа — це величезний банк даних, що їм вони можуть розпоряджатися як заманеться. Але таке ставлення коштує нам над­то дорого, отже наш успіх у порятунку глобальної екологічної сис­теми великою мірою залежатиме від того, чи зможемо ми знову нав­читися шанувати довкілля як цілісність, а не окремі його частини.

Однак забагато хто поважає тільки інформацію й аналітичні дослідження. Екологічна криза — саме той приклад: чимало людей відмовляється сприймати її всерйоз, бо вони просто впевнені у на­шій спроможності впоратися з будь-якою складною проблемою, окресливши її, зібравши купу інформації, розклавши на складові, що піддаються аналізу, і нарешті розв'язавши її. Але як ми можемо сподіватися виконати таке завдання? Нагромадження інформації — та «ексформації» — про кризу вже настільки приголомшливе, що звичайні підходи до вирішення проблем просто не спрацюють. Крім того, ми заохотили наших найкращих фахівців, аби вони застосову­вали свої таланти не до осягнення цілого, а до аналізу все дрібні­ших і дрібніших частин.

Попри те (чи, можливо, внаслідок того), що ми живемо у так зва­ну інформаційну еру, нам потрібен інакший підхід до охорони дов­кілля — підхід Джефферсона. Томас Джефферсон, як і інші провідні мислителі свого часу, прагнув до всеохопного розуміння сукупності знань, і коли він із колегами у Філадельфії взялися за створення першого у світі конституційного самоврядування, то продемон­стрували дивовижне розуміння людської природи, вповні викорис­тавши набутки тогочасної юриспруденції, політики, історії, філо­софії та Ньютонової фізики. Світ нині наблизився до вододілу, який можна порівняти в деяких відношеннях із викликом, що з ним зіткну­лися батьки-засновники двісті років тому. Так само, як тоді тринад­цять колоній стали перед потребою визначити основні засади для поєднання своїх інтересів й ідентичності, сьогодні люди всіх націй починають відчувати себе частиною справді глобальної цивілізації, об'єднаної спільними інтересами і вболіваннями, серед яких одним із найважливіших є порятунок довкілля. Якщо ми хочемо досягти успіху, то мусимо опиратися інформаційному потокові, котрий може накрити нас із головою, та маємо зректися погляду на природний світ лише як на зручний банк ресурсів та закодованої інформації. Треба мати досить відваги скористатися формулою Джефферсона та поєднати всеохопне розуміння природи цивілізації з всебічним усвідомленням засад існування довкілля.

***

Вплив технології на життя, ясна річ, виходить далеко за межі її впливу на методи обробки інформації. Справді, науково-технічна революція майже повністю змінила фізичні реалії наших стосунків із Землею. Завдяки приголомшливій масі нових знарядь, технологій та процесів наші відчуття стали витонченішими, а спроможність змінювати навколишній світ за власним бажанням зросла. Тепер ми можемо побачити кільця Сатурна, атоми молекул, клапани всередині людського серця та навіть Землю, що сходить над місячним обрієм. Ми можемо почути записи голосів давно померлих промовців, музику китів із глибини моря та плач дитини, котра впала в занед­баний колодязь за тисячі миль від нас. Ми можемо пройти салоном літака, який летить зі швидкістю, удвічі більшою за звук, залишив­ши Європу під час ланчу і в той-таки день прибувши до Нью-Йорка на пізній сніданок. Ми можемо взятися за важелі підйомного крана та, немов Атлант, підняти вагу тисячі людей.

Науково-технічна революція, що продовжує прискорюватися, збільшує силу кожної людини із 5,5 мільярдів населення Землі, дозволяючи змінювати фізичну реальність за власним бажанням. Будь-яка амбіція, будь-яке прагнення, будь-яке бажання, страх чи сподівання нині відлунюють у людському серці з більшими наслід­ками для навколишнього світу. Старовинні звички нашого мислен­ня сьогодні набувають нового значення завдяки нашій здатності обертати на дію навіть найсміливішу думку. Але подібно до учня чаклуна, що навчився віддавати накази неживим предметам, аби ті задовольняли його примхи (далі в казці учень не знав, як ці предмети зупинити — Ред.), ми викликали потужніші, ніж сподівалися, сили, що їх зупинити куди складніше, ніж увести у дію.

Серед усіх проблем, що постають внаслідок наукової революції, вплив ядерної зброї на сприйняття війни виявився предметом спе­ціального напруженого дослідження. Ядерна зброя — очевидна та смертельна загроза, і останні сорок п'ять років мільйони людей про­тестували проти неї, заявляючи, що наш світ у небезпеці, поки цю технологію може бути використано на війні. Але ця зброя змінила і наше сприйняття війни, що з часом може виявитися чи не благом. Врешті-решт, довга холодна війна між Сполученими Штатами та Радянським Союзом жодного разу не переросла у збройний конф­лікт, почасти завдяки тому, що обидві країни були свідомі можли­вості жахливих наслідків війни у ядерну еру. Подальший перехід Радянського Союзу та всієї Східної Європи від комунізму до демо­кратії та капіталізму — здебільшого ненасильницький — мабуть, ніколи не відбувся би без цієї зміни у мисленні людей щодо припус­тимості війни.

Так само, як війна була частиною цивілізації упродовж тисяч років, ті ж давні традиції має і практика експлуатації Землі задля отримання засобів існування, їжі, води, житла, одягу та задоволен­ня інших основних потреб. Наука і техніка дали нам, особливо в цьому столітті, тисячі нових знарядь, які збільшили наші можливос­ті експлуатувати Землю заради власних потреб, а то і забаганок. Жодна з цих нових технологій за своїм рівнем не наближається до потужності ядерної зброї, але разом вони справляють такий сукупний вплив на природні системи Землі, що наслідки нестримної експлу­атації такі ж немислимі, як і наслідки всесвітньої ядерної війни.

Було доволі легко помітити разючу якісну різницю між атомною бомбою доктора Оппенгаймера та динамітом доктора Нобеля, зокрема тому, що наша увага була зосереджена на одній видатній технології. На противагу цьому, надзвичайно важко зібрати в одне ціле всі потужні нові технології, які впливають на наші стосунки з Землею, та всі наші потреби і бажання, які ми прагнемо задовольнити з їх допомогою. Сукупний вплив цих технологій якісно відрізняєть­ся від сукупного впливу їхніх попередників, та оскільки їх так багато і більшість із них застосовано у повсякденному житті, то дуже важко побачити в цій разючій переміні життєвих умов історич­ну подію, яка змінила наші стосунки з Землею.

Ми також стали жертвою свого роду технологічної гордині, яка спокушає нас повірити у необмеженість нових можливостей. Ми насмілюємося вважати, що знайдемо технологічне розв'язання кож­ній спричиненій технологією проблемі. Цивілізація ніби відчуває побожний трепет перед власною технологічною доблестю, зача­рована дивною небаченою силою, про доступність якої смертним годі було мріяти. За сучасною версією грецького міфу наша пиха і зарозумілість спонукає нас украсти — не у богів, а у науки і техніки — та привласнити страхітливу силу і, потураючи своїм олімпійсь­ким апетитам, зажадати від природи божественних привілеїв. Техно­логічна гординя спокушає нас забути своє місце у природній системі і вважати, що ми спроможні досягти всього, чого забажаємо.

Та надто часто наше захоплення технологією заміщає колишнє захоплення природою. Подібно до малої дитини, котра вважає, ніби хліб росте на полицях крамниць, ми вже забуваємо, що, задоволь­няючи наші потреби, технологія впливає на природу. З ростом населення і нашого бажання підвищити рівень споживання ми вимагаємо від цивілізації дати нам дедалі більше того, чого ми хочемо, нехтуючи стресами та навантаженням, які розривають матерію при­родних систем. Оскільки ми почуваємося ближчими до супермар­кетів, ніж до пшеничних ланів, то куди більшу увагу приділяємо яскравим пластиковим упаковкам на хлібі, аніж вимиванню верх­нього шару ґрунту, на якому росте пшениця. Отже, дедалі більше зосереджуючи увагу на використанні технологічних процесів для задоволення наших потреб, ми втрачаємо відчуття зв'язку з природ­ним світом.

Часто ми надмірно завищуємо свої вимоги до Землі, і то за раху­нок її здатності задовольнити нас природним чином. Приміром, розширюючи сільськогосподарське виробництво за допомогою тех­нологій, які збільшують ерозію ґрунту, ми знижуємо родючість землі у майбутньому. Отже, часто нехтуємо впливом нашої технологічної алхімії на природні процеси. Так, виробляючи мільйони двигунів внутрішнього згорання і тим самим автоматизуючи процес перетво­рення кисню на С0₂ чи інші гази, ми зашкоджуємо здатності Землі очищатися від атмосферних забруднень природним шляхом.

Для того, щоб наші нинішні стосунки з довкіллям позбулися при­таманного їм руйнівного характеру, мусимо змінити своє уявлення щодо ролі технології у зростанні шкідливого ефекту від доброякіс­них раніше явищ. У багатьох випадках треба змінити власне самі технології. Наприклад, немає сенсу і далі виробляти автомобілі й вантажівки, які споживають галон бензину на двадцять миль та викидають в атмосферу дев'ятнадцять фунтів С0₂ з кожного галона палива. Фактично нам треба ухвалити стратегічне рішення про прискорений розвиток нових технологій, як-от вироблення електро­енергії за допомогою сонячних батарей, менш шкідливих для довкіл­ля. Але хай там як, а успіху не досягнемо, не приділивши належної уваги нашому технологічному впливу на довкілля й не усвідомивши вповні усієї важливості для наших взаємин з довкіллям тих наслід­ків, до яких може призвести використання потужних технологій.

Інколи перехід від однієї технології до іншої може змінити уста­лені норми життя. Наприклад, винахід друкарського преса зумовив геть новий підхід до системи державного управління та політики. Деякі сучасні нації виникли тільки після того, як друкарського прес уможливив широке розповсюдження спільних ідей та цінностей (зазвичай, спільною мовою), що на них могла постати нація. Чимало істориків стверджує, що Американська революція могла б не від­бутися без публікації великої кількості друкованих памфлетів і трактатів, на кшталт «Здорового глузду» Томаса Пейна, які поширю­вали ідею нової американської нації.

Панівні технології будь-якої епохи формують наші часто невисловлені припущення про те, що є можливим, а що ймовірним. Так, Конституція встановлює систему стримувань і противаг, розподі­ляючи владу на три рівноправних гілки. Однак автори Конституції припускали, що кожна гілка влади спілкуватиметься з людьми здебільшого через пресу. Коли у середині XX століття електронні засоби масової інформації заступили газети як панівна технологія масової комунікації, відносне положення усіх гілок влади змінило­ся, принаймні у сприйнятті людей. На відміну від Конгресу і суддів, президент сам виступав на радіо, а з появою телебачення його обличчя та образ особистості ввійшли чи не у кожний американсь­кий дім. Разом із тим, увесь загал конгресменів, сенаторів або членів Верховного суду не чутно та не видно на телеекранах, — хіба що, коли вони всі разом аплодують президентові, який виступає з Доповіддю про стан держави. А оскільки в демократичних системах джерелом реальної політичної влади є народ, то нове положення президента порівняно з іншими гілками влади скоро уподібнилася свого роду конституційній поправці, що була внесена технологією.

Розгляньмо іншу технологію, що впливає на нашу систему врядування. Коли технологія ведення війни не пов'язана з великими арміями та флотами, які потребують місяців на збори і просування до місця бою, а пов'язана з міжконтинентальними балістичними ракетами, здатними вразити ціль швидше, ніж у Конгресі збереться кворум, то хіба це не загрожує обмеженням права Конгресу оголо­шувати війну? Схоже, що і тут технологія внесла свої поправки до Конституції. Таким чином нова технологія характеризується від­мінним від попередньої технологічним коефіцієнтом взаємодії з нашою системою правління (термін «технологічний коефіцієнт» стосується унікального способу, в який кожна технологія впливає на ту сферу життя, де застосовується.)

Перехід від однієї технології до іншої, навіть якщо нова засто­совується для досягнення тієї ж мети, може принципово змінити співвідношення між різними елементами системи. Більше того, нові покоління технологій нині з'являються так швидко, що перехід від однієї до іншої інколи стає повною несподіванкою. І це також може створювати проблеми в наших взаєминах із довкіллям.

Розгляньмо, приміром, появу найвідомішого у Сполучених Шта­тах звалища небезпечних хімічних відходів — Лав Кенел. На початку нашого століття нова хімічна промисловість, що постала невдовзі після того, як Томас Едісон навчився підкорювати елек­тричну енергію, котрої вона вимагала дуже багато, будувала свої заводи якомога ближче до потужних джерел гідроелектроенергії, як-от Ніагарський водоспад. Едісон вирішив продавати те, що ми тепер називаємо постійним струмом, який втрачає більшу частину своєї енергії при передачі на великі відстані. Отож недивно, що для промислового будівництва на Ніагарі невдовзі вже не вистачало місця.

У підприємця полковника Вільяма Лава виникла ідея прокопати канал на декілька миль вище від того місця, де річка Ніагара різко вигинається вздовж схилу гори, наближаючись до водоспаду. Лав зрозумів, що канал, котрий з'єднає два рукави річки в її вигині, утворить штучний водоспад, здатний генерувати електроенергію для нових хімічних заводів, на будівництво яких понад каналом він сподівався. Але розпочавши роботи, Лав незабаром дізнався, що російський емігрант Никола Тесла (насправді він був за походжен­ням серб — Ред.) винайшов так званий змінний струм, завдяки чому стало можливим передавати електроенергію на великі відстані з порівняно малими втратами.

Раптом виявилося, що хімічне виробництво вже не треба розмі­щувати біля генератора електричного струму, а електроенергія від Ніагарського водоспаду передається до нових заводів за багато миль від електростанції. Згодом, шукаючи місця для хімічних від­ходів, натрапили на старий недобудований канал, заповнили його та засипали шаром ґрунту, а через багато років по обидва боки побудували житлові будинки. Просто в центрі було споруджено но­ву початкову школу для дітей, які не знали, чому ця місцевість має романтичну назву Лав Кенел, тобто Канал Кохання, аж поки хімі­калії не просочилися на поверхню якраз на ігровий майданчик.

Щось подібне ми можемо бачити, спостерігаючи, як наше суспіль­ство дозволило перетворювати центральні райони великих міст на отруйні звалища, осередки злочинності, наркоманії, злиднів, невігластва та відчаю. У цьому випадку змінилася не якась одна технологія, а власне ціла промислова епоха, яка заохочувала до скупчення виробничих та житлових приміщень поблизу портів, де можна було легко підтримувати критичну масу вугілля, сировини і працівників. Згодом розпочався перехід до постіндустріальної епо­хи, родини переїхали у передмістя, знайшли нові робочі місця та встановили нові правила свого життя. Покинуті ними центри міст, що стали вже непридатні з огляду ефективного виробництва, почас­ти перетворилися на сховища змарнованих доль.

Інколи зміни вносить не технологія, а умови ЇЇ використання. Наприклад, у Кенії плем'я, яке мешкало у гірських районах Ріфт-Велі, володіло успішною технікою обробітку землі для вирощуван­ня сільськогосподарських культур в цих умовах, але через приріст населення було вимушене мігрувати в низини. Однак аграрна тех­нологія, яка добре служила їм упродовж поколінь, спричинила катастрофічну ерозію грунту в новому районі їхнього проживання, де випадало більше дощів і був інший грунт. Так само цілком недо­речною може виявитися спроба перенести промислову культуру, успішну в багатій розвиненій країні, до бідної країни, що розви­вається, з зовсім іншими соціальними умовами.

Наше ставлення до технології може також ускладнитися у випад­ку взаємодії двох або більше потужних технологій. Ми всі обізнані з попередженнями на рецептурних медпрепаратах про можливі наслідки змішування різних ліків: два цілком добрих медпрепара­ти, що кожен із них, вжитий окремо, є корисним і ефективним, у поєднанні викликають дуже шкідливу реакцію. Те саме може трапитися і з технологіями. Я часто запитував себе, чи не завдає такої шкоди політичній культурі Сполучених Штатів співіснуван­ня телебачення й преси як конкурентних систем організації й поши­рення політичної думки? Надто часто у тих, хто знайомий з тією чи іншою подію або ідеєю за газетами, складається цілком інакше враження, ніж у тих, хто дізнався про те саме з вечірніх теленовин. Кожній з медіа-технологій властиво витворювати власний спосіб мислення і намагатися порушити плани свого конкурента. Внаслі­док цього країна загалом виявляється нездатною визначити свої цілі і ще менш здатною злагоджено рухатися до їх досягнення.

В іншому контексті письменник Октавіо Пас якось зауважив, що, на його погляд, зовнішній соціальний параліч в Індії почасти вик­ликано співіснуванням найжорсткішої монотеїстичної релігії світу — ісламу з найрозвиненішою пантеїстичною релігією — індуїзмом. Так само і я задаюся питанням, чи не може політичний параліч Аме­рики частково бути спричинений співіснуванням двох потужних, але конфліктуючих медіа-різновидів поширення політичної думки?

Досліджуючи, як наука і техніка змінили наше ставлення до світу природи, мабуть, варто точніше визначити термін «технологія». Крім знарядь і пристроїв мусимо додати сюди ще й системи та методи організації, що підвищують нашу здатність міняти навколишній світ. Будь-яку сукупність процесів, що разом становлять новий спосіб збільшити нашу силу або полегшити виконання певного завдання, можна вважати технологією. Навіть такі великі нові системи мис­лення, як ринкова економіка або демократія, можуть бути визнані знаряддям для досягнення тих чи інших результатів і, як всяке інше знаряддя, іноді здатні призвести до важко передбачуваних наслідків.

Згідно з цим ширшим визначенням, людське тіло також можна вважати своєрідною технологією. Адже осмислювати довкілля ми розпочинаємо, безумовно, з пізнання Землі, головним чином, завдяки нашим п'яти почуттям. І хоча більшість із нас вважають їх чимось само собою зрозумілим, їхня здатність постачати інформацію про навколишній світ насправді досить обмежена. Навіть тоді, коли вони дають первинне відчуття того, яким є наш світ, вони обмежу­ють наш досвід рамками, що вміщують лише ту інформацію, яку можуть сприйняти і опрацювати. Внаслідок цього ми починаємо вва­жати, що отримана нами обмежена інформація репрезентує ціліс­ність існуючого світу, а тому, звісно, дивуємося, коли щось невиди­ме для нас виявляється важливою частиною нашого світу, а надто, якщо воно становить серйозну загрозу, на яку треба реагувати.

Наприклад, такі хімічні речовини, як хлорфторвуглеці, що руй­нують озоновий шар, не мають ані запаху, ані смаку, ані кольору. Інакше кажучи, якщо вірити самим лише органам почуттів, то їх просто немає. Так само додаткова концентрація вуглекислого газу, накопичена в атмосфері за останні кілька десятиліть, невидима без точних вимірювальних приладів. Більше того, у невидимій люд­ському оку частині спектра перебуває й інфрачервоне випромі­нювання, яке є саме тим різновидом сонячної радіації, що його пог­линає додаткова концентрація С0₂ та фреони. Справді, труднощі з реагуванням на екологічну кризу частково пов'язані з тим, що її симптоми наразі не викликають тривоги, бо ми не здатні безпо­середньо побачити їх, відчути на слух, на смак, на дотик або почути їхній запах. Останніми роками багато людей помітили, що літо неначе стає дедалі спекотнішим, а посухи — довшими; якщо це очевидне пряме свідчення глобального потепління примушує нас серйозніше ставитися до проблеми, то якою загрозливою здалася б нам екологічна катастрофа, якби ми змогли відчути запах фреону або побачити вуглекислий газ!

Отже, наше тіло та розум — навряд чи досконалі технології. А роль, яку відіграє у сприйнятті навколишнього світу стать людини, ще більш ускладнює ситуацію. Це добре ілюструє експеримент психоаналітика Еріка Еріксона, відомий уже сорок років. Він роздавав групі дітей кубики і ретельно досліджував фігури та споруди, які ті будували. Дівочі структури частіше нібито окрес­лювали та захищали простір усередині. Хлопці, навпаки, схильні були створювати конструкції, які розширювалися назовні та вгору, неначе проникаючи в простір навколо себе.

Поза всяким сумнівом, для способу, в який наша цивілізація зага­лом поводиться щодо навколишнього середовища, характерним є рішуче розширення назовні, у природу та, разом із тим, майже повна нехіть зберігати, захищати й плекати довкілля. Згідно з цим пог­лядом, упродовж останніх кількох тисячоліть західна цивілізація, постала навколо філософських структур, котрі знецінювали жіночий підхід до життя, та явно демонструвала відверто чоловіче ставлен­ня до світу. Так, що більше прискорювалася науково-технічна революція, то більше уваги ми, схоже, приділяли технологіям, які розширювали і посилювали можливості, — як-от у веденні війни, — що історично асоціювалося більше з чоловіками ніж із жінками. Проте новими засобами знизити надто високий рівень дитячої смерт­ності опікувалися куди менше. Справді, наш підхід до технології визначається цим самим ставленням: знаряддя беруть гору над сис­темами, способи підкорення природи отримують більше уваги, ніж способи співпраці з нею. Врешті-решт, подолання екологічної кризи частково може полягати у досягненні кращої рівноваги між чоло­вічою та жіночою статтю, тобто у прищепленні панівній чоловічій моделі здорової поваги до жіночого досвіду світосприйняття.

Як і стать людини, її вік так само суттєво впливає на її ставлення до світу. Наприклад, підліткам притаманне відчуття безсмертя, яке притуплює в них сприйняття фізичної небезпеки. А емоційно зрілі люди середнього віку природно відчувають потребу докладати більших зусиль, створюючи та плекаючи можливості на майбутнє (Еріксон називав це «генеративністю»). Важко не вдатися до мета­фори: цивілізація, яка, немов підліток, уже отримала нові сили, але ще не досягла зрілості, щоб мудро їх використовувати, ризикує без­підставно повірити у своє безсмертя й втратити відчуття серйозної небезпеки. Так само віра у її майбутнє може спиратися на нашу спроможність змінитись і відчути себе справді глобальною цивілі­зацією, зрілою і свідомою відповідальності за встановлення нових плідних взаємин із Землею.

Наш життєвий досвід формується під впливом ще одного аспекту фізичного буття, який ми сприймаємо як належне і майже ніколи не помічаємо. Тіла всіх людей побудовано за єдиним принципом: дві майже однакові половини по обидва боки уявної площини, що розділяє наші тіла навпіл як дзеркало. Ця дзеркальна симетрія, характерна для нашого тілесного устрою, суттєво впливає на наше світосприйняття. Мало не щоразу стикаючись із світом, ми мусимо вирішувати завдання, що складається з двох умоглядних частин — консолідування і маніпулювання — й доручаємо виконання кожної з них різним сторонам нашого тіла. Снідаючи вранці, я «консолі­дую» грейпфрут, притримуючи його лівою рукою, щоб він не впав із тарілки, а відтак починаю з ним «маніпулювати» правою рукою: спочатку відділяю ножем скибочки, потім їм їх ложкою. Коли я граю з дітьми у м'яч, то, зловивши його однією рукою, «консолідую» у бейсбольній рукавичці, тоді беру в іншу руку й кидаю далі.

По-різному ми використовуємо у стосунках зі світом і кожну з півкуль мозку: одна відповідає передусім за усвідомлення цілого, смислові та просторові зв'язки, а друга — за побудову думки, тобто логічну діяльність. Деякі лінгвісти вважають, що єдиною спільною рисою чи не всіх мов є дихотомія імені суб'єкта та дієслова або «підмет—присудок». Справді, речення у нас переважно десь на по­чатку містить підмети-іменники і продовжуються аж до крапки за допомогою присудків-дієслів (дій). Ми зробили наголос на своїй дії щодо світу, проте за словами отця Томаса Беррі «Всесвіт — це спільнота суб'єктів, а не сукупність об'єктів», інакше кажучи, спільнота підметів, а не сукупність додатків — об'єктів наших дій (обігрується багатозначність слів в англійській мові — Ред.).

Смисл думки про дзеркальну симетрію може видатися трохи нез­розумілим, та, на мій погляд, вона допомагає зрозуміти, що, мабуть, найбільша небезпека спотворення сучасними технологіями наших взаємостосунків із Землею полягає у тому, що ці технології, хоча і додали нам можливостей зберігати та охороняти природу, але пере­дусім значно збільшили численні й різноманітні можливості нею «маніпулювати». Ми отримали тисячі нових надпотужних способів визискувати та перетворювати природні системи нашої крихкої планети, але наші уявлення про те, як «консолідувати» і захищати довкілля від непередбачуваних наслідків своїх дій, усе ще пере­бувають у зародковому стані. І тим вірогідніше наражаємося на жахливі побічні наслідки нерозсудливого маніпулювання природою, чим більше нехтуємо стабільністю та цілісністю загального його контексту.

Бездумно застосувавши ту чи ту технологію, можна порушити екологічну рівновагу світу, — але й так само і екологічну рівнова­гу в способі нашого світопізнання. Посилюючи деякі відчуття та збільшуючи певні можливості більше, ніж інші, технології можуть глибоко змінювати те, як ми сприймаємо, пізнаємо й ставимося до світу. Протягом другої половини цього століття, приміром, ми вдавалися до нечуваних маніпуляцій природою, а коли виникали проблеми, рефлекторно шукали нових способів маніпулювання, сподіваючись виправити шкоду від попереднього втручання.

Під час дискусій про парниковий ефект я особисто чув, як поваж­ні вчені пропонували розмістити на орбіті мільярди смужок олов'я­ної фольги, які віддзеркалювали б від Землі частину сонячного світла, щоб компенсувати додаткову кількість тепла, яке зараз поглинається атмосферою. Ще я чув, як цілком серйозно пропону­вали масштабну програму збагачення океану залізом, аби стимулю­вати процес фотосинтезу планктоном і таким чином абсорбувати надлишок вироблених нами парникових газів. Обидві пропозиції беруть свій початок із прагнення маніпулювати природою, навіть протидіючи шкідливим наслідкам попередніх маніпуляцій. Нам, схоже, легше розглядати навіть бездумні проекти, як зазначені вище, ніж вирішити зовні складніше завдання — переглянути доцільність минулих маніпуляцій, які завдають шкоди системі загалом, оскільки призводять до її руйнування.

У найглибшому сенсі енвайронменталізм, тобто збереження та охорона довкілля, що стосується екології Землі загалом, швидко набирає сили завдяки тій частині нашого буття, яка цілком свідома необхідності зміцнювати, захищати та зберігати дорогі нам речі, поки їх ще не спотворено та не знищено безповоротно нашим нероз­судливим маніпулюванням.

Розладнана цивілізація

В основі кожного людського суспільства лежить мереживо переказів і теорій, які намагаються відповісти на засадничі питання: хто ми й навіщо ми тут? Але тоді, як руйнівний характер нашого ставлення до природи стає дедалі виразнішим, ми починаємо замислюватися, чи не втратили старі оповіді сенс, й іноді заходимо так далеко, що ладні вигадувати цілковито нові, аби вони вказали, у чому полягає смисл і призначення людської цивілізації.

Група, яка зараз стає все більш відомою, під назвою «Глибокі екологи» (Deep Ecologists), схоже, таки глибоко помиляється, коли вживає для опису наших взаємин із природою метафору хвороби. Згідно з цією теорією, люди відіграють роль збудників хвороби, своєрідних вірусів, які викликають у Землі висип і лихоманку та загрожують її життєвим функціям. «Глибокі екологи» вбачають у людському племені різновид глобального раку, який безконтрольно поширюється, дає метастази у містах і живиться, висмоктуючи ресур­си, необхідні для підтримання здоров'я планети. А ще «глибока екологія» вважає людську цивілізацію чимось на кшталт плане­тарного вірусу ВІЧ, який, піддавши Землю особливій формі СНІДу, знищує її імунітет і здатність опиратися численним зазіханням на її здоров'я й рівновагу. Глобальне потепління, згідно з цією метафо­рою, дорівнює лихоманці, що супроводжує відчайдушну боротьбу жертви з вірусом, відходи життєдіяльності якого заважають нор­мальному перебігу метаболічних процесів у зараженому організмі. Оскільки вірус швидко розмножується, то така лихоманка свідчить, що «тіло» почало боротися, мобілізуючи антигени, щоб ті напали на патогенні збудники та врятували хворого.

Очевидна вада цієї метафори полягає у тому, що вона визначає людей як заразні істоти, природжені руйнівники та носії «бубонної чуми», смертельно небезпечної для Землі. І логіка цієї метафори підказує лише один спосіб лікування — усунути людей із лиця Землі. Майк Росел, один із провідників групи «Передусім Земля!» (Earth First!), яка підтримує «глибоких екологів», так і заявив: «Ви чуєте, що природа гине, і це правда, але вона зможе відродитися, якщо у ланцюга живлення відтяти голову — тобто нас із вами».

Декотрі з прихильників цієї теорії починають дійсно відстоювати необхідність своєрідної війни проти людського роду як засобу, що зможе врятувати планету. Вони ладні зіграти роль антигенів, які уповільнять поширення хвороби, аж поки Земля сама не збере сили для боротьби та, у разі потреби, знищення нападників. За словами Дейва Формана, співзасновника групи «Передусім Земля!», «прий­шов час спільноті воїнів повстати із Землі та стати грудьми проти цієї нищівної сили загальної деструкції, стати антитілами проти людської віспи, яка спустошує дорогоцінну, прекрасну планету». (Зауважмо, що деякі «глибокі екологи» розсудливіші).

Крім моральної неприйнятності такої постановки питання, вини­кає ще одна проблема: ця метафора не може дати чіткого і віро­гідного пояснення, хто ми є та як нам подолати описувану кризу. Є певна іронія в тому, що Арне Нес, норвезький філософ, котрий 1973 року запровадив у вжиток термін «глибока екологія», як і чимало нинішніх «глибоких екологів», схильний був визнавати людей за чужих для Землі, — слідом за Рене Декартом, Френсісом Беконом та іншими архітекторами наукової революції, які визначали людину як безтілесний інтелект, відділений від фізичного світу. У сучасній версії картезіанського філософського розлучення людей і Землі «глибокі екологи» ідеалізують умови, за яких між ними відсутній зв'язок, — але приходять до свого висновку на основі теорії, напро­чуд протилежної до Декартової. Замість уявлення про людей як створінь абстрактного мислення, що пов'язані із Землею тільки за допомогою логіки та теорії, «глибокі екологи» припускаються ціл­ком протилежної помилки, визначаючи взаємозв'язок між людьми та Землею майже виключно у фізичних термінах — так, неначе ми лише гуманоїдні тіла, генетично запрограмовані виконати своє «бубонне» призначення, і не маємо інтелекту та власної волі, щоб зрозуміти та змінити визначений для нас сценарій.

Підхід Декарта до людини дозволяє нам вірити, що ми відокрем­лені від Землі, а тому маємо право вважати її неживою сукупністю ресурсів, які можна використовувати за власним бажанням. Це фундаментальне викривлення й призвело до теперішньої кризи. А погляди «глибоких екологів», хоча і небезпечно хибні, все ж таки провокують поставити суттєве питання: яким має бути нове пояс­нення стосунків між людською цивілізацією і Землею — та як ми дійшли до такої кризи? Одна частина відповіді зрозуміла: наша но­ва теорія мусить закладати підвалини для природних і здорових стосунків між людьми та планетою. Старий переказ про угоду Бога як із Землею, так і з людством, а також про призначення людей на роль дбайливих управителів і відданих слуг була — аж поки її не перекрутили відповідно до вимог картезіанського світобачення — переконливим, шляхетним і справедливим поясненням того, ким ми є на Божій землі. Нині потребуємо наново витлумачити цю оповідь, відкинувши перекручення та викривлення.

Але нова теорія не може бути висунута аж поки ми не зрозуміємо, як розвинулася криза у взаєминах людини і Землі та як її можна подолати. Щоб досягти такого розуміння, ми маємо розглянути всі наслідки Декартової моделі безтілесного інтелекту.

Почуття становлять суттєву ланку між розумом і тілом або, інакше кажучи, між інтелектом і фізичним світом. Оскільки сучасна циві­лізація припускає глибокий поділ між ними, то нам довелося ство­рювати детально розроблені правила культури, спрямовані на заохочення найповнішого вираження наших думок і, водночас, на приглушення почуттів та емоцій.

Багато з цих культурних правил тепер нарешті вже визнано над­то недоречними з огляду на те, що ми дізнаємося про начала людсь­кої природи. Одне з таких начал — звісно ж, мозок, побудований з шарів еволюційних надбань. Між найдавнішою і найпримітивнішою частиною, відповідальною за тілесні функції та інстинкти, і останньою в цій еволюції великою структурою мозку, яка відпо­відальна за абстрактне мислення і відома під назвою «кора», або неокортекс, міститься величезна лімбічна система, що керує емоці­ями. Таким чином ідея, згідно з якою люди можуть виступати як безтілесні інтелекти, за своєю суттю зводиться до абсурдного тверд­ження, нібито у роботі мозку важить тільки діяльність кори.

Втім, абстрактне мислення — лише один вимір свідомості. Наші почуття та емоції, наші відчуття, наше сприйняття власного тіла і природи — без всього цього немає життєвого досвіду, пізнання розу­мового і фізичного. Визначити, хто ми такі з точки зору аналітичної діяльності кори головного мозку, означає створити нерозв'язну дилему: як ми можемо зосереджуватися на самому тільки абстрак­тному мисленні, якщо решта мозку заповнює нашу свідомість почуттями, емоціями та інстинктами?

Наполягання на верховенстві кори головного мозку обходиться нам надто дорого, адже за своїм неприродним завданням безтілес­ний розум має нехтувати інтенсивним психічним болем, що породжу­ється постійним скніючим усвідомленням того, чого не вистачає: досвіду тілесного існування як цілості буття фізичного і духовного. Безперечно, життя ставить кожного перед особистими і загальними проблемами, й багатьох видів психічного болю ми радо уникнули б. Але розрив між розумом і тілом, інтелектом і природою породив своєрідний душевний біль у самій основі сучасної свідомості, усклад­нивши лікування тих, хто страждає від інших психологічних травм.

Справді, варто припустити, що належні до цивілізації, яка дозво­ляє або заохочує такий розрив, будуть порівняно вразливішими для психічних розладів із спотвореним співвідношенням між мисленням та почуттям. Це може здатися неймовірним, оскільки ми не звикли шукати коріння психологічних проблем у загальному характері сучасної цивілізації. А от епідеміологи зазвичай пов'язують причи­ну фізичних порушень із прийнятими у суспільстві порядками, які завдають додаткових стресів найвразливішим індивідам. Розглянь­мо, наприклад, як характер сучасної цивілізації майже вичерпно пояснює епідемічний рівень високого кров'яного тиску у жителів країн, як от Сполучені Штати, що харчуються продуктами з надмір­ною концентрацією натрію. Хоча точний причинний зв'язок все ще залишається таємницею, епідеміологи роблять висновок, що майже повсюдна схильність у сучасному світі включати значну кількість солі в харчові продукти відповідає за поширення гіпертонії. У тих доіндустріальних культурах, які ще збереглися, де немає харчової індустрії і споживання натрію лишається на низькому рівні, гіпер­тонія практично не відома і вважається нормальним, коли стара людина має такий самий тиск, як і немовля. А у нашому суспільстві вважається, що збільшення кров'яного тиску з віком — цілком при­родне явище.

Однак знизити високий тиск куди простіше, ніж вирішити глибокі психологічні проблеми. Більшість людей, реагує на психічний біль так, як і на будь-який інший: замість шукати причину, вони відсахуються від нього, намагаючись його якнайшвидше позбутися або, навпаки, ігнорують. Одна з найефективніших стратегій, щоб знех­тувати психічним болем, — це відволіктись від нього чимось приєм­ним, або таким, що забирає багато душевних сил і змусить про нього забути. Як тимчасовий засіб таке відволікання не обов'язково шкідливе, але залежність від нього протягом довгого часу стає небезпечною і, зрештою, може стати певного роду згубною звичкою. Справді, можна довести, що кожна згубна звичка викликана сильною та нагальною потребою відволіктися від психічного болю. Отже, згубна звичка — це є спосіб відволікання.

Традиційно термін «згубна звичка» вживається щодо алкоголю або наркотиків. Але нові дослідження поглибили наше розуміння цієї проблеми, і нині вже доведено, що люди можуть впадати в залежність від багатьох занять і типів поведінки — приміром, від азартних ігор або нестямної праці, або навіть безперервного пере­гляду телепрограм, — аби вони тільки дозволяли уникнути неба­жаних почуттів. Кожен, хто чогось дуже боїться — інтимного зв'яз­ку, невдачі, самотності — потенційно вразливий до тієї чи іншої згубної звички, бо психічний біль викликає сильне бажання відво­ліктися.

Сучасний розрив між розумом і тілом, людиною та природою породив новий вид згубної звички, а я вважаю, що наша цивілізація вже дійсно від неї узалежнилася: ідеться про споживання самої Зем­лі. Це згубне заняття відвертає нас від болю за втраченим: безпо­середнім відчуттям зв'язку з барвистим, дзвінкоголосим і невгамов­ним світом природи. За марнослів'ям і затятістю промислової циві­лізації криється наша глибока самотність і прагнення з'єднатися зі світом, що може зміцнити наш дух та наповнити почуття багатством і безпосередністю самого життя.

Ми можемо вдавати, ніби не помічаємо цієї порожнечі, але вплив її відчутно у неприродній мінливості наших неконтрольованих реакцій на деякі речі, що з ними стикаємося. Тут для ілюстрації мені стане в пригоді метафора, взята з електротехніки. Пристрій, який споживає багато електроенергії, має бути заземлено, щоб стабілі­зувати електричні потоки і запобігти раптового ураження неконтрольованим електричним струмом когось, хто до нього доторкнеться. Незаземлений пристрій становить серйозну небезпек, але й особа, не «заземлена» тілом і розумом, почуттями та думками, може стано­вити загрозу для тих, кого торкається. Ми ладні вважати потужні струмені творчої енергії, що вирують у кожному з нас, чимось добро­якісним і плідним, але вони можуть вийти з-під контролю і виявитися примхливими та небезпечними, якщо їх належним чином не зазем­лити. Це особливо стосується до тих, хто має зовсім погані й згубні звички. Не заземлені глибоким усвідомленням власного життя, такі жертви пристрастей схожі на людину, яка вхопила кабель із напру­гою в 600 вольт і вже не здатна розтиснути руки через занадто сильний струм: вони вперто тримаються своєї згубної вдачі, навіть відчуваючи, що життєві сили їх залишають.

Так само і наша цивілізація все міцніше тримається звички щороку споживати дедалі більше вугілля, нафти, свіжого повітря та води, дерев, родючої землі та маси інших речей, що їх ми відбираємо у планети, перетворюючи не так на засоби існування чи житло, як радше на те, чого не потребуємо: силу-силенну сміття і забруднен­ня, товарів, на рекламу яких витрачаються мільярди, аби перекона­ти нас в їхній необхідності, надлишок продуктів харчування, що збиває ціни в той час, як самі продукти стають відходами, різно­манітні розваги та відволікання. Ми наче квапимося загубитися у розмаїтті форм культури, суспільства, технології, інформації, риту­алів виробництва та споживання, а платимо за це втратою свого духовного життя.

Свідчень цієї духовної втрати чимало. Так, психічні захворю­вання різного типу дійшли вже характеру епідемії, а особливо у дітей. Три головні причини смертності серед неповнолітніх — нещасні випадки, пов'язані з вживанням наркотиків та алкоголю, самогубства і вбивства. Відвідання крамниці зараз вважається від­починком. Матеріальних цінностей сьогодні нагромаджено най­більше за всю історію, — але те саме стосується і кількості людей, які відчувають у своєму житті порожнечу.

Потужні рушії відволікання, набуті промисловою цивілізацією, спокушають нас, обіцяючи повне задоволення бажань. Нові мож­ливості людини накидати свою волю світові здатні забезпечити великий «кайф», який мало чим відрізняється від того, що його відчувають наркомани, коли наркотична речовина, введена в кро­вообіг, починає впливати на мозок. Але це відчуття швидко минає, не давши справжнього вдоволення. А метафора наркотичної залеж­ності принагідна і в іншому аспекті. З часом, для підтримки задо­волення на певному рівні, наркоман потребує дедалі більшої дози наркотику; наша цивілізація також мусить усе вище підносити рі­вень споживання. Але чому, щороку споживаючи дедалі більше природних ресурсів на душу населення, ми це вважаємо природним та закономірним? Чи ми потребуємо більшого рівня споживання, щоб досягнути того ж ефекту відволікання, якого раніше досягали, обходячись меншим? У публічних дискусіях про спроможність науки, технології та промисловості надати нам нову й страхітливу владу над природою, нас іноді не так цікавлять серйозні аргументи за і проти, як гострі відчуття, що завжди супроводжують перше викорис­тання нових удосконалених засобів людської зверхності над Землею.

В основі згубної залежності лежить оманлива надія зазнати яскравості та безпосередності реального життя, уникнувши необ­хідності знайомитися з його зворотнім боком — страхом і болем. Наша промислова цивілізація обіцяє нам щось подібне: прагнення щастя та комфорту понад усе є першорядним, і нас заохочують вірити, що споживання нескінченного потоку блискучих нових продуктів є найкращим шляхом досягти успіху в його реалізації. Обіцянка легкого вдоволення бажань така спокуслива, що ми ладні радо забути свої справжні відчуття та відмовляємося від пошуку правдивої мети й змісту нашого життя.

Але ця обіцянка завжди облудна, бо залишається потреба справ­жності. У здоровому, врівноваженому житті галасливі діалог зі штучним, власноруч витвореним світом може відволікти нас від більш глибоких ритмів життя, але не здатні перервати їх. Пато­логічна звичка обертає такий діалог на щось гірше за галасливу розвагу, оскільки що більше порушується рівновага життя, тим більше енергії витрачають людина на об'єкт згубної пристрасті, дедалі узалежнюючись від оманливих замінників життя, а ритм її похмурого та рутинного животіння стає все більш несумісним із природною гармонією буття. Коли ж цей розлад поглиблюється, дисгармонія дається взнаки безперервним рядом криз, кожна з яких руйнівніша за попередню.

Дисгармонія нашого ставлення до Землі, зумовлена нашою згуб­ною схильністю до споживання якомога більше природних ресурсів, виявляється сьогодні у нових і нових кризах, кожна з яких знаменує чимраз руйнівніше зіткнення між цивілізацією і природним світом: якщо колись всі загрози довкіллю обмежувалася місцевим або регі­ональним рівнем, то нині маємо і декілька стратегічних небезпек. Втрата півтора акра вологого лісу щосекунди, раптове прискорен­ня у тисячі разів природної швидкості вимирання живих видів, озоно­ва діра над Антарктидою і зменшення товщини озонового шару по всіх широтах, можливе руйнування кліматичної рівноваги, завдяки якій планета є придатною для життя, — ось свідчення все шаленішої напруги між людською цивілізацією та світом природи.

Багато хто начебто забуває про ці тенденції та згубну сутність нашого нездорового ставлення до Землі. Але тим, кому просто бра­кує знань, може допомогти освіта, — куди гірше, коли люди не вважають такий підхід руйнівним. Адже чимало політичних, діло­вих та інтелектуальних лідерів, агресивно і категорично запере­чуючи саму наявність таких тенденцій, на ділі «потурають» їм, усува­ють незручні перешкоди й сприяють збереженню згубної поведінки.

Психологічний механізм такого заперечення складний, але хво­роблива залежність є цілком придатною моделлю для його розгляду. Заперечення — це стратегія тих, хто ладен вірити, що зможе про­довжувати своє залежне від згубної звички життя, уникнувши нега­тивних наслідків для себе й навколишніх. Наприклад, алкоголіки вперто відмовляються визнавати, що їхня пристрасть шкодить їх­ньому життю; повторювані автомобільні аварії, спричинені одним і тим самим п'яним водієм, алкоголік пояснюватиме випадковістю, щораз іншою.

Отже, суть такого заперечення пояснюється внутрішньою пот­ребою жертв поганої звички не визнавати зв'язку між залежною поведінкою та її згубними наслідками. Потреба заперечувати бу­ває вельми потужною, але людину, яка визнає свою залежність від згубної звички, можна схилити до усвідомлення почуттів і думок, від яких вона так відчайдушно намагається відволіктися; зречення цього нав'язливого потягу означає втрату свого головного щита проти страху зіткнутися з тим, чого так вперто прагнеш уникнути.

Деякі теоретики твердять, що багатьох людей до згубної залеж­ності штовхає почуття безсилля. Вони часто мають нав'язливу потребу в абсолютному контролі над тими кількома речами, що здатні задовольнити їхні бажання. Ця потреба породжується почуттям безсилості та зворотно пропорційна силі цього почуття, яке у них викликає реальний світ із його спонтанністю та неконтрольованістю.

Важливо зрозуміти, що ця психологічна драма відбувається на порозі свідомості. Справді, саме цей кордон і захищається від напо­легливого втручання дійсності. Втім, забезпечення неприступності цього бастіону вимагає стільки обману, що друзям жертв згубної залежності важко повірити, ніби ті не відають, що коять із собою й навколишніми людьми. Таку оманливу поведінку легко пояснити: одержимі потребою задовольнити своє пристрасне бажання вони підпорядковують цій меті геть усе. Адже правдиве розуміння під­ґрунтя їхніх вчинків може не дати їм вдовольняти свою пристрасть, тому вони й наполягають, що не мають психологічних проблем.

Ми не усвідомлюємо свого руйнівного впливу на Землю пере­важно з тих-таки причини, а отже, маємо ту ж таки потребу запере­чувати, і до того ж чималу. Заперечення може набирати страшних та химерних форм. Наприклад, у Південній Кароліні 1991 року, на п'ятий рік посухи, деякі домовласники обприскували зеленою фар­бою свої мертві газони так само, як деякі власники похоронних кон­тор гримують мерців за допомогою косметики, щоб ті скидалися на живих і менше шокували глядачів, надто вразливих до споглядання смерті. Джозеф Конрад писав у «Серці темряви»: «Завоювання Землі не така вже й добра річ, якщо пригледітися до неї уважніше». Але ми так призвичаїлися завойовувати, що не хочемо помічати, наскіль­ки це жахлива й згубна звичка. Ми майстерно виправдовуємо свої дії, заплющуючи очі на їхні наслідки. Ми вороже ставимося до тих, хто попереджує нас, що ми мусимо змінитися, ми підозрюємо їх у підривних намірах, звинувачуємо у підступних планах, марксизмі, етатизмі, анархізмі, тощо. («Убити посланця, який приніс погану звістку», — це, насправді, поширена форма заперечення.) Ми не бачимо жодного взаємозв'язку між щораз небезпечнішими кризами, які ми викликаємо у природному світі; адже всі вони, мовляв, є випадковостями з різними власними причинами. Чи можуть, наприк­лад, згадувані посохлі газони мати якийсь зв'язок з інтенсивними пожежами, що позбавили домівок тисячі людей у 1991 році? Немає значення; ми впевнені, що зможемо пристосуватися до будь-яких змін на гірше, навіть попри те, що зачастілі ознаки катастрофи дедалі більше нагадують, як жартує А.Уітні Браун, «прогулянку на природі під час апокаліпсису».

Однак мури заперечення не завжди непробивними. На пізніх стадіях хворобливої залежності, коли її згубний характер стає нас­тільки очевидним, що ним дедалі важче нехтувати, починається процес примирення з її наслідками. Адже звичка вже так глибоко вкоренилася в життя, що здається виходу більше немає. Так само є люди, яким все важче заперечувати згубність нашого ставлення до Землі, але реагують вони не дією, а примиренням. Вже надто пізно, думаємо ми, нічого вже не вдієш.

Але такий підхід віщує загибель, хоча зцілитися все ще можливо. Суттєвим чинником одужання є готовість жертви залежності чесно зустрітися з тим болем, якого прагнула уникнути. Замість того, щоб відволікати свою свідомість чимось іншим, вона має глянути в об­личчя своєму болю — відчути його, осмислити, пройнятися ним й оволодіти, — щоби відтак уже не тікати від нього, а чесно боротися і подолати його.

Так і наше ставлення до Землі не вдасться оздоровити, аж поки ми не перестанемо заперечувати, що нині воно є геть руйнівним. Наша затята потреба тримати природний світ під своїм контролем зумовлено, мабуть, почуттям безпорадності, яке охоплює людину перед лицем прадавнього гнітючого страху: бо ж «у природи зуби та пазурі в крові», — але ця затятість вже привела нас до краю прірви, оскільки ми настільки успішно навчилися контролювати природу, що втратили зв'язок із нею. Ми повинні також визнати, що новий страх погіршує нашу згубну звичку: як би ми не тішилися успішним контролем над природою, наслідки лякають нас дедалі більше, а отже оберти руйнівного колеса тільки прискорюються.

Те, що я називаю хворобливо-залежним типом поведінки, є лише частиною справи і не може вичерпно пояснити всієї складності та жорстокості нашого спустошення Землі. Як не пояснює це і того, чому стільки розумних та дбайливих людей може мимовільно спів­працювати в тому, що завдає таку величезну шкоду глобальному довкіллю і як вони можуть продовжувати жити з тією самою сукуп­ністю невірних припущень про те, що саме насправді і чому робить їхня цивілізація. Авжеж, проблема стосується не лише нашого особистого ставлення до Землі. Проблема охоплює величезні недоліки того, як ми колективно визначаємо наше спільне ставлення до неї.

Метафори завжди можуть стати в пригоді, принаймні, декотрі допомогли мені зрозуміти, що саме є помилковим в наших стосун­ках із Землею. Одна з них, найбільш повчальна, походить з порів­няно нової теорії неблагополучних сімей, яка є синтезом соціопсихологічних досліджень із питань хворобливої залежності, сімей­ної терапії та системного аналізу і намагається пояснити походжен­ня явища, відомого під назвою функціонально розладнаної родини.

Поняття функціонально розладнаної родини було висунуто та дістало початковий розвиток у працях таких вчених як Р.Д.Лейнг, Вірджинія Сатір, Грегорі Бейтсон, Мілтон Еріксон, Мерей Боуен, Натан Акерман і Еліс Міллер; серед авторів останнього часу, котрі його поглибили, а заразом і спопуляризували, треба назвати, зокре­ма, Джона Бредшова. Проблема, яку всі вони намагалися досліди­ти, полягала у тому, звідки в родинах, що їх утворюють начебто нормальні люди з добрими намірами, можуть виникати деструктивні взаємини, породжуючи кризи, індивідуальні та сімейні.

Згідно з теорією функціонального розладу, неписані правила виховання дітей та уявлення про те, що означає бути людиною, передаються у сім'ях з покоління в покоління. Сучасна версія цих правил та уявлень формувалася під впливом того самого філософ­ського світогляду, який призвів до науково-технічної революції: людська істота вважається передусім як інтелектуальне створіння, відокремлене від фізичного світу. А це визначення, у свою чергу, призвело до вимоги стримувати почуття та емоції й підпорядко­вувати їх чистому розумові.

Одним із наслідків такого наукового погляду виявився зміна в уявленнях про Бога. Коли стало зрозуміло, що наука — замість божественного походження — може дати пояснення багатьох при­родних явищ, то здалося вірогідним і припущення, нібито Творець, запустивши світ у рух за певними правилами, що можуть бути пізнані людиною, усунувся від своїх повноважень і відокремився від світу й тепер лише спостерігає за ним згори. Можливо, через це змінилося і сприйняття родини. Сім'я вважалася схожою на систему Птолемея з батьком-патріархом у центрі як джерелом влади й авторитету та всіма іншими її членами, які обертаються навколо нього, кожен на своїй орбіті. Така переміна мала драматично вплинути на дітей, адже до наукової ери їм, напевне, було простіше знайти та зрозумі­ти своє місце у світі, тому що вони могли визначатися відносно як батьків, так і Бога, безсумнівно присутнього у природі. Маючи два настільки чіткі орієнтири, дітям важко було збитися зі свого жит­тєвого шляху. Та коли Бога було відсунуто із природного світу кудись в абстрактне місце, його у родині замінила постать патріар­ха (майже завжди батька), котрий дістав мало не Божі повноважен­ня у застосуванні сімейних правил. Тоді як деякі батьки оголосили себе єдиним джерелом авторитету, їх діти почали втрачати розумін­ня своєї ролі у родинній системі, яка перебувала під глибоким стресом від прагнення цілковитого контролю з боку всесильного батька.

Батькам надавалося беззастережне право встановлювати пра­вила, і серед них, за Бредшовом та іншими, найчільніше місце діс­талося забороні ставити правила під сумнів. Отже, одним із спосо­бів, у який функціонально розладнані родини домагаються, щоб їх­ніх правил було дотримано, хоча б і ціною душевної глухоти, стає проповідь розриву між розумом і тілом, що врешті-решт зводиться до придушення почуттів і емоцій, які могли б ці правила підірвати. Так само наша цивілізація забезпечує дотримання своїх правил, проповідуючи відчуження людей від світу природи та стримування емоцій, які могли б допомогти нам відчути свою відірваність від Землі.

Такий підхід увічнює окремість думки і почуття та потребує пов­ного схвалення загальноприйнятої невимовленої брехні, з якою всі згодні жити. Він спонукає людей вважати, що не знати своїх почут­тів — це нормально, та відчувати безпорадність, коли виникає дум­ка про те, щоб кинути виклик, або спробувати змінити припущення та правила, на яких грунтується принцип придушення почуттів. Унаслідок цього, згадувані правила часто-густо призводять до пси­хологічних драм і змушують грати вдавану роль. Правила, що є одночасно незрозумілими та захищеними від змін, можуть увікові­чити такі розлади, як-от згубна звичка, жорстоке поводження з діть­ми та деякі форми депресії. Це власне і є парадигма функціонально розладнаної родини.

Не є чимось незвичним, коли член такої родини виявляє симптоми серйозних психічних порушень, які після уважного обстеження вияв­ляються зовнішніми ознаками функціонального розладу, що охоп­лює всю родину. Щоб вилікувати пацієнта, лікарі зосереджують свою увагу не на патології цього окремого індивіда, а на складному плетиві сімейних стосунків, а також неписаних правил та уявлень, характерних для цієї родини.

Приміром, давно відомо, що переважна більшість батьків, які жорстоко обходяться з дітьми, в дитинстві самі потерпали від тако­го ж ставлення. Аналізуючи це явище, дослідники встановили таку архетипну схему стосунків між поколіннями: той, хто зазнав дити­ною знущань, пам'ятатиме їхню силу фізично, але розумом прагнути­ме про них забути. У марному намаганні позбутися цього глибокого сум'яття колишня жертва відтворює драму, де сильніша і старша особа ображає безсилу дитину, тільки цього разу колишня жертва виконує роль мучителя.

Візьмемо конкретніший приклад, описаний Еліс Міллер у праці з питань функціональної розладнаності «Драма обдарованої дитини». Є родини, в яких дітям бракує беззастережної любові, необхідної для нормального дитячого розвитку, через що у них виникає відчут­тя певної душевної нестачі, а відтак розвивається занижена само­оцінка, й вони починають постійно шукати в інших людей схвален­ня та утвердження, яких їм так сильно бракує. Новий термін «співзалежність» описує нагальну потребу в сторонніх людях для власного утвердження та доброго ставлення до себе. Енергія, якою живиться цей потяг, може даватися взнаки у дорослому житті, нерідко пород­жуючи згубні звички і тягнучи за собою спосіб взаємин, що його описують слова популярної пісні: «пошуки кохання, і все не в тих місцях». На жаль, коли такі люди самі мають дітей, вони майже завжди знаходять в емоційному голоді своїх дітей джерело інтен­сивної та неослабної уваги, яку використовують, аби задовольнити свою невтолену жагу схвалення та утвердження, — інакше кажучи, вони радше беруть у власної дитини, ніж дають їй ту саму беззас­тережну любов, без якої неможливе повноцінне емоційне життя. А дитина наслідує поведінку своїх батьків, раз у раз жадібно шукаючи на обличчях та в почуттях інших те, чого їй не вистачає для душев­ної рівноваги. Таким чином цикл триває.

Теорія функціонального розладу у родинах, звісно, не вимагає визнавати якогось конкретного члена сім'ї поганим, або звинува­чувати когось у свідомому намірі завдати шкоду іншому. Радше справжня причина болю та трагедії, від яких страждають члени родин у кожному поколінні, — це засвоєні ними зразки сімейних правил. Діагноз «функціональна розладнаність» насправді є вель­ми обнадійливим, бо замість того, щоб шукати причину проблеми в окремій особі, знаходить її у взаємостосунках людей, тобто в уста­леному способі мислення, що є наслідком успадкованих уявлень і правил поведінки, — а не у людській природі, яка залежить від успад­кованої долі. Тому можемо тут сподіватися на одужання та переміну.

Це добра новина. А погана полягає в тому, що більшості засвоє­них у ранньому дитинстві правил, які призводять до функціонально­го розладу, надзвичайно важко позбутися. Своїм занадто довгим періодом дитинства, коли ми майже повністю залежимо від батьків, ми завдячуємо еволюції людини. Як зазначив кілька десятиліть тому Ешлі Монтег'ю, еволюція сприяла розвитку дедалі більшого люд­ського мозку, але наше походження від приматів визначило макси­мальну межу головки дитини, з якою вона фізично може народитись. Природа вирішила цю проблему, встановивши надзвичайно дов­гий період залежності дітей від батьків, що ними опікуються, аж поки розум і тіло не розвинуться достатньою мірою протягом довгого періоду дозрівання після народження. Але впродовж цього періоду соціального та психологічного розвитку діти надзвичайно вразливі до хорошого і поганого впливу, отож у функціонально розладнаній родині вони засвоюють від батьків хибні правила та викривлені уявлення про життя. І оскільки батьки вчать передусім того, чого самі навчилися змалку, то ці узвичаєні правила можуть передава­тися через багато поколінь.

Кожна культура схожа на велику родину, і, мабуть, ніщо не може чіткіше визначати культуру, ніж правила й уявлення про життя. У сучасній західній культурі нас навчають уявленням про життя, які сформувалися в значній мірі під впливом картезіанського світо­сприйняття, а саме, що людина мусить бути відокремленою від Зем­лі, так само як розум — від тіла, і що природу треба підкоряти, а почуття стримувати розумом і придушувати. Тією чи іншою мірою, ці правила передані кожному з нас і справили великий вплив на наше розуміння того, хто ми є.

Модель функціонально розладнаної родини має пряме відношен­ня до способу нашого мислення про довкілля. Ця модель також допомагає зрозуміти, як ми могли припуститися такої глибокої та небезпечної кризи у своїх взаємостосунках із довкіллям, пояснює, що кризу цю зумовлено аж ніяк не природженою зловмисністю чи там патогенними властивостями людства, та підказує як виправити ці стосунки. Однак за логікою цієї метафори нині, коли екологічна криза досягла такого рівня, нашу цивілізацію, на мій погляд, в дея­ких засадничих питаннях слід визнати функціонально розладнаною.

Як і у випадку з родиною, неписані правила, що визначають наше ставлення до природи, передавалися з покоління в покоління від часів Декарта, Бекона та інших піонерів наукової революції, протягом десь 375 років. Тому ми засвоїли їх і жили за ними сто­літтями, без особливих сумнівів в їхній доцільності. Як і у випадку з родиною, одне з головних правил функціонально розладнаної цивілізації полягає в тому, що ви не піддаєте правила сумніву.

Існує глибоке психологічне підґрунтя того, чому правила у функціонально розладнаній родині не підлягають запереченню. Мала дитина, навіть якщо відчуває якусь помилковість або недо­речність правил, надто залежить від батьків, щоб припустити, що в їх діях щось негаразд. І оскільки вгледіти у всесильних батьках при­чину функціонального розладу дитині і на думку не спаде, то мусить шукати проблему в самій собі. В цей вирішальний момент дитина сама завдає собі психологічної травми, через яку, зрештою, втрачає віру в себе. Біль від цієї рани часто триває все життя, спричинюючи душевну порожнечу й відчуження, що в критичний період, коли формується психіка людини, може призвести до надмірних перевит­рат психічної енергії у жадібному пошуку того, чого їй, на жаль, знайти не судилося — беззастережної любові та розуміння.

Так само, як діти не можуть зректися батьків, кожне нове поко­ління нашої цивілізації відчуває свою надзвичайну залежність від цивілізації в цілому. Продукти харчування на полицях магазинів, вода з крану в нашому домі, житло, будь-які засоби існування, одяг і достойна робота, розваги, навіть наша ідентичність — всім цим забезпечує нас цивілізація, так що нам і думати годі відмовитися від таких переваг та добробуту.

Розглянемо метафору далі: як діти вважають, що винні у функ­ціональному розладі в їх стосунках з родиною, так і ми покірно переймаємо на себе вину за неспроможність нашої цивілізації дати нам відчуття спільноти та спільне почуття життєвого призначення. Багато людей, які відчувають беззмістовність свого життя, незро­зумілу порожнечу та відчуженість, просто припускають, що вони десь схибили і це з ними щось не так.

У цьому є дещиця іронії: саме наша відокремленість від фізично­го світу є переважною причиною цього болю, і саме через те, що нас привчили жити так нарізно з природою, ми впали у таку повну за­лежність від цивілізації, яка, схоже, зайняла місце природи у задо­воленні наших потреб. Як діти з функціонально розладнаної родини терплять біль, коли через батьківське поводження переконуються, що їхній душі чогось бракує, так і ми, напевно, зазнаємо болісної втрати, коли нас змушують повірити, нібито зв'язок із природним світом, який є нашим невіддільним правом за народженням, як біо­логічного виду, виявився чимось неприродним, чого слід зректися за обрядом входження до цивілізованого світу. Відтак через втрату зв'язку з світом природи ми відчуваємо душевний біль, споживаємо Землю та її ресурси, намагаючись відволіктися від нього, й жадібно шукаємо штучних замінників, аби хоч чимось замінити почуття єд­ності зі світом, яке у нас відібрано.

Часто дитина з функціонально розладнаної родини, яка відчуває сором, формує фальшивий образ своєї особи, який і використовує у стосунках із іншими людьми. Такий сфальшований образ може бути вельми витонченим, оскільки діти ладні постійно його вдоскона­лювати, спостерігаючи, яке враження він справляє на інших і яку реакцію викликає, аби несправжнє видати за справжнє. Так само й ми створили у нашій цивілізації фальшивий світ пластикових квітів і космічних польотів, кондиціонованого повітря та флуоресцентно­го світла, вікон, що не відчиняються, та фонової музики, що ніколи не припиняється, днів, коли ми не певні, чи то був дощ, чи ні, ночей, коли небо не припиняє палахкотіти вогнями, розваг, що оповили нас наче коконом, заморожених продуктів для мікрохвильових пе­чей, сонних сердець, збуджуваних кофеїном, алкоголем, наркоти­ками та ілюзіями.

У нестямному руйнуванні довкілля та очевидній одержимості у пошуках штучних замінників безпосереднього досвіду реального життя, ми граємо за сценарієм, що дістався нам від попередників. Та як у функціонально розладнаній родині неписані правила пород­жують і підтримують змову мовчання щодо самих правил, хай навіть ціною постійних криз, так само сила неписаних правил нашої роз­ладнаної цивілізації сприяє мовчазній згоді з руйнівним ставленням до природи.

Ідея розладнаної цивілізації ні з якого огляду не є просто теоретич­ною конструкцією. Зрештою, в цьому страшному столітті ми були свідками декількох аж надто зловісних прикладів цивілізаційного розладу: тоталітарні суспільства нацистської Німеччини за Гітлера, фашистської Італії за Муссоліні, радянського комунізму за Сталіна та його наступників і китайського — за Мао Дзедуна й Ден Сяопіна, а також багатьох менш ганебних версій того ж таки явища. Адже ще зовсім недавно світове співтовариство мусило мобілізувати свої війська для боротьби з тоталітарним режимом баасистського Іраку під проводом Саддама Хусейна.

Кожному з цих розладнаних суспільств бракувало внутрішнього ствердження і легалізації, які може забезпечити тільки вільний воле-вияв згоди з боку тих, ким керують. Кожне з цих суспільств виявило ненаситне прагнення накидати свій режим та політичну філософію на сусідів. Кожне з них було зорієнтовано на насильницьку експан­сію й загарбання інших країн. Більше того, кожне сплело у своєму суспільстві павутиння загальнообов'язкових спільних уявлень, які вважалися більшістю людей фальшивими, але які ніхто не наважу­вався піддати сумніву вголос. Ці суспільства у макрокосмі відтво­рювали ту ж таки патологію розладу, яку ми бачили в сімейному мікрокосмі. Мала дитина з розладнаної родини шукає на батьків­ському обличчі підтвердження того, що і з нею самою, і в світі все гаразд, — а як не знаходить, то починає відчувати свою непов­ноцінність. А оскільки вона має сумніви у своїй цінності і правиль­ності, то починає контролювати свій внутрішній світ — придушує безпосередність, маскує емоції, підмінює творчу наснагу механіч­ною рутиною та відволікає свідомість від усього, чого їй не виста­чає, непереконливо вдаючи із себе того, ким могла би бути. Приб­лизно це саме бачимо у тоталітарному суспільстві: якщо влада наважується прочитати на обличчях людей їхні істинні почуття, то мало коли знаходить підтвердження того, що з її світом усе гаразд. Навпаки, влада починає відчувати страх, що щось іде не так, як слід, тому що громадяни не висловлюють — і не можуть вільно висловити — своє ставлення до неї. Вони відводять погляд або див­ляться, уп'явши очі, як у трансі, та ця байдужа похмурість свідчить про неспокій і побоювання, вельми поширені серед пригнобленого населення будь-де. Позбавлена опертя внутрішньої легітимності й моральної підтримки з боку громадян, тоталітарна влада не бачить іншого виходу, як лише удатися до експансії, — через своє ненаситне прагнення знайти, нав'язуючи себе іншим, беззаперечний доказ своєї значущості.

Тоталітарна експансія починається зазвичай із захоплення слаб­кої та порівняно беззахисної сусідньої країни. Сподіваючись, що подібне завоювання вдовольнить агресора, інші країни часто не висловлюють різкого обурення: деякі — оскільки бояться опини­тися серед наступних жертв, інші — через упевненість у власній безпеці. Та якщо тоталітарне суспільство розладнано досить глибо­ко, одне завоювання не зможе надовго вгамувати його апетити, а отже воно і далі відчуватиме потребу в територіальному розширенні. На жаль, ця жахлива модель усім надто знайома: тільки в нашому столітті тоталітарна експансія безпосередньо спричинила загибель щонайменше 100 мільйонів людей.

Феномен сучасного тоталітаризму, звісно, заскладний і охоплює політичні, економічні та історичні чинники, унікальні для кожного конкретного випадку. Але незважаючи на конкретні специфічні причини, його психології завжди притаманні страх внутрішньої дезорієнтації та пошуки легітимності назовні. Патологічний екс­пансіонізм, такий очевидний у сучасних тоталітарних суспільствах, випливає з цього функціонального розладу, а відчуття цілісності, якого їм бракує, неможливо відновити, допоки вони не будуть гото­ві протистояти нечесності, страху і насильству, згубним для самих підвалин їхньої національної ідентичності.

Безпрецедентна агресія нашої глобальної цивілізації проти при­родного світу теж дуже складне явище, багато причин якого пов'я­зані із географічним та історичним контекстом і особливостями розвитку різних етапів цієї навали. Але з психологічної точки зору наше швидке та агресивне вторгнення у залишки дикої природи є спробою награбувати за межами цивілізації те, чого їй бракує всередині. Наше нестямне прагнення занурюватися якомога глиб­ше у надра землі, щоб видобувати звідти все вугілля, всю нафту та інші види органічного палива, які тільки зможемо знайти, а далі негайно їх спалювати, наповнюючи атмосферу двоокисом вуглецю та іншими викидами, — це свавільна експансія нашої розладнаної цивілізації у вразливі частини природного світу. А знищення про­мисловою цивілізацією більшості вологих і реліктових лісів — особливо страхітливий приклад цього агресивного виходу за межі належного, ненаситна спроба знайти зовнішнє розв'язання проблем, викликаних функціональним розладом всередині цивілізації.

За іронією долі, Ефіопія, одна з перших жертв сучасної тоталі­тарної експансії, стала також однією з перших жертв функціональ­ної розладу, що призвів до агресії проти світу природи. У кінці другої світової війни, коли Ефіопію було звільнено від італійських фашис­тів, 40% її земель вкривали й захищали ліси. Минуло щонайбільше півстоліття, яке позначилося найшвидшим у світі зростанням насе­лення, безжальним вирубом лісів, надмірним випасом худоби та зростанням експорту деревини з тим, щоб виплатити відсотки за кредитами, — і нині менше 1 відсотку території країни залишається вкритим деревами. Спочатку там відбулося вимивання значної частини верхнього шару ґрунту, потім почалася посуха, що триває й досі. Мільйони людей, які загинули від голодної смерті, стали жертвами експансіоністського спрямування нашої розладнаної цивілізації.

Досліджуючи перспективи того, як можна зупинити цю руйнівну експансію, вражаєшся нашим неустанним, наче в якійсь затятості, прагненням заволодіти кожною часткою Землі. Завжди незадоволені потреби цивілізації живлять двигун агресії, й ніколи ці потреби не можуть бути насправді вдоволеними. Захоплені землі спусто­шуються, їхня природна родючість виснажується, ресурси розгра­бовуються і швидко споживаються, — та вся ця руїна лише розпалює наші апетити.

Найслабші та найбезпорадніші члени функціонально розладна­ної родини стають жертвами жорстокого ставлення з боку тих, хто має про них піклуватися. Так і ми не піклуємося про найвразливіші та найменш захищені території природного світу: заплавини, вологі ліси, океани. Ми також чинимо зловживання щодо інших членів людської спільноти, особливо щодо тих, хто не здатен себе захистити. Ми дозволяємо вигнання корінних народів з їхніх земель, ми без­жально експлуатуємо місця проживання найбіднішого населення, і що найгірше, ми порушуємо права тих, хто житиме після нас. Визис­куючи планету у спосіб, що не може тривати довго, ми робимо неможливим для наших онуків рівень життя, який хоч частково схожий на наш.

З філософської точки зору, майбутнє — це, зрештою, вразливе й непевне сьогодення, що розвивається, а отже несталий шлях розвитку можна охарактеризувати як «зловживання майбутнім». Як батько, що порушує межі особистості вразливої дитини, так і ми переступаємо часові межі свого законного місця у ланцюзі людсь­ких поколінь. Врешті-решт, на всіх чоловіків та жінок усіх поколінь є лише одна Земля — єдина планета, яку ми маємо, — а тому кожен мусить відповідати за те, щоб майбутнє одного покоління мало можливість безпечно розвинутися і стати теперішнім для наступно­го покоління. Насправді ж ми розбещено нав'язуємо наш власний функціонально розладнаний стиль життя своїм нащадкам, для яких цей тягар вже буде занадто важким.

Поліція, лікарі та психологи, які мають справу з жертвами сексу­альних злочинів, скоєних проти дітей, часто дивуються, як доросла людина — особливо батько — може заподіяти таке зло. Як вона могла не чути дитячих криків, не бачити горя, бути черствою до болі, викликаної її діями? Відповідь нам тепер відома: це щось схоже на психічну черствість або ж нестяму, викликану у дорослої людини пристосуванням ще у дитинстві до моделі функціонального розла­ду, і ця набута в дитячому віці властивість використовується нею аби заглушити сумління та полегшити собі відтворення того злочи­ну, який колись був скоєний проти неї самої.

Як члени функціонально розладнаних сімей приглушують свої емоції, захищаючись від болю, так і наша розладнана цивілізація розвинула емоційну черствість, що перешкоджає нам відчути біль нашого відчуження від світу навколо нас. І розладнана родина, і наша розладнана цивілізація відчувають відразу до безпосередньо­го контакту з повним і чесним досвідом життя. Вони обидві втриму­ють людей у павутинні абстрактної безчуттєвої думки, завжди зосе­редженої на інших, на чужих уявленнях про досвід, на чужих словах або вчинках, які мають забезпечити ту цілісність та ствердження, що їх так відчайдушно прагнемо.

Та вихід є. Тенденція функціонального розладу не має залишати­ся постійною, а ключ до переміни — це різке світло правди. Так само, як залежна людина може успішно протистояти своїй згубній звичці, а розладнана родина — неписаним правилам, що керують її життям, наша цивілізація теж може змінитися — має змінитися, — й повстати проти неписаних правил, які спрямовують нас до знищен­ня Землі. Еліс Міллер та інші дослідники довели, що усвідомлення первісної втрати і туга за тим, що втрачено, разом із повним і свідомим відчуттям болю, спричиненого цією втратою, можуть зцілити рану та звільнити жертву від подальшої залежності. Оскільки гло­бальна екологічна криза має своє коріння у розладі взаємин нашої цивілізації зі світом природи, то встати обличчям до цих взаємин, спробувати їх усвідомити й визнати свій руйнівний вплив на довкіл­ля, означає ступити перший крок до усвідомлення своєї втрати й туги за нею, а отже до зцілення всіх ран, яких ми завдали Землі та людській цивілізації, нарешті, до узгодження своєї поведінки з новим баченням того, що значить бути справді дбайливими управителями на своїй планеті.

Екологія душі

Двадцять років тому Е.Ф.Шумахер визначив нову важливу пробле­му взаємостосунків між технологією і контекстом — соціальним, культурним, політичним чи екологічним, — у якому її застосовано. Так, атомна електростанція здатна виробляти дуже багато електро­енергії, але не може вважатися «доречною» технологією для слаборозвиненої країни з нестабільним урядом, де не вистачає освічених інженерів, відсутня будь-яка енергосистема для розподілу вироб­леної електрики, а занадто амбіційний правитель прагне оволодіти достатньою кількістю розщзеплюваних матеріалів для створення ядерної зброї. Важливість питання про доречність певної технології зростає відповідно до збільшення її потужності та зростання її потенціалу руйнування довкілля.

Прийшов час поставити те саме питання щодо нас самих і нашо­го ставлення до глобального довкілля: чи належну технологію виб­рав Бог, давши людям владу над Землею?

Знаючи, як ми використовуємо свої нові можливості для втручан­ня у природні системи Землі і навіть їх спустошення, розуміючи всю безглузду нестриманість наших дій, вельми хочеться думати, що суд ще не виніс остаточного рішення.

Незалежно від того, чи віримо ми, ніби панування людини на Зем­лі було визначено Богом, чи схильні думати, що воно є результатом її честолюбства, майже не виникає сумнівів у неналежному характері ставлення людини до довкілля. Але щоб змінитися, мусимо зверну­тися до деяких фундаментальних питань про нашу мету в житті, про нашу спроможність управляти потужними внутрішніми силами, які спричинили цю кризу, а також про те, хто ми є. Ці питання виходять поза межі будь-якої дискусії, чи є людський рід як такий належною технологією; ці питання не для розуму чи тіла, а для душі.

Зміни в характері та суті нашого життя неможливі, коли ми не певні, що й справді можемо щось міняти. Але й ця впевненість пере­буває під загрозою через усвідомлення нашої здатності знищити і себе, і всю Землю. Більше того, стрес через потребу розв'язувати складні й надумані завдання повсякденного життя та нестримний потік виробленої інформації викликає почуття повного виснаження саме тепер, коли ми маємо нагальну потребу у творчій насназі. Наша економіка вважається постіндустріальною, нашу архітектуру нази­вають постмодерною; наша геополітика дістала назву пост-холодновоєнної. Нам відомо, ким ми не є, та, схоже, не відомо, ким ми є. Сили, які формують і змінюють наше життя, здається, мають власну непорушну логіку; вони здаються такими потужними, що будь-яке зусилля творчо визначитися буде витрачено чи не намарно, а резуль­тати невдовзі змито хвилями нових змін, що слідують одна за одною. І ми неминуче коримося будь-якій долі, що нас до неї схиляють ці сили, — долі, яку нам не дано обирати.

Можливо через свою безпрецедентність, екологічна криза, схоже, виходить за межі нашого розуміння і того, що ми називаємо здоро­вим глуздом. Відомості про неї ми ховаємо у найдальші закутки нашої свідомості, де містяться ідеї, які ми ледь-ледь розуміємо, але рідко коли досліджуємо. Ми чіпляємо на неї ті ж таки ярлички, що й на Антарктику: далека, чужа, безнадійно викривлена картами світу, в якому живемо, неприступна й занадто невблаганна, щоб лишити­ся там надовго. Коли відвідуємо ці закутки нашого розуму, коли довідуємось про те, як причини кризи вплітаються в тканину промис­лової цивілізації, то надія на її подолання видається химерною. Це здається настільки неможливим, що ми утримуємося навіть від перших кроків до позитивних змін.

Мовчки повертаємося до безпідставної і необачної надії, нібито зуміємо пристосуватися до будь-яких перемін, що можуть трапитися в майбутньому. Ми звикли пристосовуватися і ми це робимо дуже добре. Врешті-решт, за допомогою різних технологій ми давно призвичаїлися до всіх видів екстремального клімату на поверхні Землі, на дні моря і навіть у космічній порожнечі. Саме завдяки пристосуванню ми поширили свої володіння до найдальших закутків нашої планети. Отож виникає спокуса вирішити, що така знайома стратегія і буде очевидною відповіддю на нову дилему, яка швидко виникає перед нами.

Але масштаби змін, до яких доведеться пристосовуватися, на­стільки величезні, що ця пропозицію швидко починає виглядати абсурдною. Так, наприклад, дослідження, підтримані Національ­ною академією наук, пропонують, у разі подальшого потепління на Землі, створити на місцевості величезні заповідні коридори дикої природи для міграції тварин із півдня на північ у пошуках звичного клімату. (А самі тимчасом у пошуках деревини та інших ресурсів беремо в облогу чимало ще не займаних людиною територій, на­приклад, на північному заході Тихоокеанського узбережжя.) Дехто навіть припускає, що генна інженерія невдовзі збільшить пристосовчі можливості нашого фізичного устрою. Ми могли б поширити своє панування над природою і на генний код людини — не лише для перемоги над страшними хворобами, але й для того, щоб пере­брати від Бога та природи добір тих генів, які допомагають нашому виду виживати та пристосовуватися до природних ритмів життя. Ми могли б наважитися знов задіяти силу, близьку до Божої, та, на жаль, без супроводу божественної мудрості.

Але наша готовність до пристосовування — чільна складова головної проблеми. Невже ми настільки віримо у власну здатність до пристосування, що ризикнемо зруйнувати цілісність усієї гло­бальної екологічної системи? Чи правильний ми робимо вибір, пробуючи призвичаїтися до викликаних нами змін, замість того, щоб спершу спробувати запобігти їх? Чи свідомі, яких руйнувань, врешті-решт, може завдати цей вибір?

Вірити, ніби ми здатні пристосуватися мало не до всього, — це, зрештою, своєрідні лінощі, зарозуміла впевненість у нашій спро­можності своєчасно відреагувати і врятувати власну шкуру. Але, гадаю, таке покладання на швидкість наших рефлексів дуже не­доречне, адже духовні лінощі віддалили нас від нашого справж­нього єства і від життєздатності світу взагалі. Ми так спокусилися обіцянками індустріальної цивілізації зробити життя зручним, що дозволяємо синтетичній буденності сьогодення заколихувати нас у власноруч створеному оманливому світі. Життя може бути легким, запевняємо ми себе. Ми не повинні потерпати від спеки чи холоду, не повинні сіяти і жати, полювати або збирати земні плоди. Ми можемо лікувати хворих, літати у повітрі, освітлювати темряву і розважатися у своїх вітальнях з оркестрами і клоунами, як тільки заманеться. А оскільки наші потреби й примхи вдоволено, то ми споглядаємо електронні зображення руйнування природи, далекий голод та апокаліпсичні попередження з байдужістю приречених і втомою проклятих. «Що тут вдієш?» — запитуємо ми себе, наперед переконані, що реалістична відповідь — «нічого».

Тоді як майбутнє є таким непевним, ми повсякчас потураємо забаганкам свого покоління за рахунок усіх, хто прийде за нами. Ми взяли самих себе як одиницю етичного виміру, не тільки виразно відокремлену від природного світу, але й позбавлену почуття обов'язку перед іншими — і то не лише перед кимось у майбутніх поколіннях, але й дедалі більше перед сучасниками — і не лише у далеких країнах, але й дедалі більше навіть у наших власних громадах. Проте справа не у байдужості, просто, ми не живемо по-справжньому. Ми повністю віддалися на волю всепроникної технологічної культури, а та, виявляється, живе власним життям, вимагаючи нашої цілковитої уваги, постійно спокушаючи нас і відвертаючи від можливості безпосередньо відчути справжній смисл нашого життя.

Як позбутися цієї залежності? Як спрямувати нашу увагу на важ­ливіші справи, якщо вона стала товаром, який можна купити або продати? Тільки-но виникає нове джерело людського інтересу та бажань, і юрби «золотошукачів» квапляться заявити претензії на щойно знайдене «родовище». Використовуючи всі наявні засоби — газети, кіно, телебачення, журнали, дошки оголошень, рекламу, дизайнерські розробки і факсову розсилку, — вони звідусіль настир­ливо силкуються привернути нашу увагу. її домагаються реклама та політики, вимірюють соціологи, а терористи крадуть як зброю для війни. Оскільки всі ресурси, що лежать на поверхні та можуть викликати наш інтерес і привернути увагу, майже виснажено, то пошук нових виводить на ті первинні шляхи, які ведуть у глибини нашого єства й, оминаючи розум і емоції, повертають нас до начал еволюції, у підсвідомість, до інстинктів — туди, де причаїлись наші природні страхи та пристрасті, що нині теж експлуатуються як благодатний грунт для масової залежності. Шукачі нашої уваги дрібнять наші знання про світ, уносять свої трофеї, а тоді, за іронією, ще й звинувачують нас у скороминучості нашого інтересу.

Спосіб, у який ми сприймаємо світ, управляється своєрідною внутрішньою екологією, яка зв'язує наші відчуття, емоції, думки та рішення з зовнішніми щодо нас силами. Ми тлумачимо свій досвід, послуговуючись великою кількістю лінз, що фокусують — і викрив­ляють — інформацію, що отримана нашими органами чуття. Але цій екології нині загрожує серйозне порушення рівноваги, бо сукупний вплив змін, принесених науково-технічною революцією, може зруй­нувати наше уявлення про те, хто ми є і якою могла би бути мета нашого життя. Справді, може нині треба розробити нову «екологію душі»? Як нам, наприклад, зберегти надію та мінімізувати кількість агресивного страху, що розливаємо в нашому житті? Як нам відро­дити те почуття зацікавленого подиву, яке відчували в дитинстві, коли світ був нам ще новиною? Як нам скористатися можливостями технології, не пристосувавшись до неї аж так, щоб самим обернути­ся на механізми, загублені серед важелів і зубчатих коліщат, спраглі по любові до життя та зголоднілі за трепетом безпосереднього переживання яскравої неповторності завжди мінливої миті?

Тож недивно, що ми відокремилися від природи — дійсно, дивує те, що ми все ще відчуваємо хоч якийсь зв'язок із собою. І недивно, що ми примирилися з думкою про світ без майбутнього. Рушії від­волікаючої залежності поступово руйнують внутрішню екологію людського світосприйняття. Суттєвою для цієї екології є рівновага між шаною до минулого та вірою у майбутнє, між повагою до особи та відданістю спільноті, між любов'ю до світу та страхом утратити його — інакше кажучи, рівновага, від якої залежить екологія душі.

Для декого глобальна екологічна криза є передусім кризою ціннос­тей. З цієї точки зору, проблема полягає у тому, що ми як цивілізація будуємо стосунки з довкіллям, спираючись на принципово неетичні засади. І оскільки традиційно саме релігія була найвпливовішим етичним дороговказом нашої цивілізації, то й пошук негідників вів до порогу головних релігійних систем.

Тут, на Заході, дехто звинуватив — я вважаю, несправедливо, — іудео-християнську традицію у тому, що це вона започаткувала безжалісний похід цивілізації з метою панування над природою, — ще з біблійної оповіді про створення світу, в якій людству даровано «володіння» Землею. Це звинувачення зводиться до того, що наша традиція визначає використання фактично всіх сил для нав'язуван­ня природі своєї волі як промисел Господній. Вважається, що, на­діливши людину цілком особливими стосунками з Богом і делегу­вавши їй Божі повноваження щодо влади над природою, традиція визнає моральним будь-який вибір, що віддає перевагу людським потребам і бажанням перед рештою природи. Кажучи просто, згідно з цим поглядом, сприяти тому, щоб природа програвала кожен раз, коли її інтереси перетинаються з нашими, є цілком «етичним».

Проте ця карикатурна версія іудео-християнської традиції дуже мало схожа на реальність. Піддаючи релігію критичним нападкам за те, що вона надихала зухвале й нерозсудливе ставлення до при­роди, критики не завжди досить уважно читають відповідні тексти. Хоча, безперечно, правда, що наша цивілізація побудована на тих засадах, що ми можемо використовувати природу для власних цілей, нехтуючи наслідки свого впливу, але несправедливо звинувачува­ти будь-яку з головних світових релігій у сприянні такому згубному ставленню. Насправді всі вони зобов'язують до моральної відпо­відальності з тим, щоб захищати та піклуватися про благополуччя природного світу.

В іудейсько-християнській традиції біблійна концепція володін­ня Землею дуже суттєво відрізняється від концепції панування, і відмінність ця є ключовою. Зокрема, вірним тут заповідано дбай­ливо господарювати, бо той самий уривок, який дарує їм право «володіти», вимагає від них «дбати» про Землю, навіть коли вони її «використовують». Вимога дбайливого господарювання і надання права володіти не суперечать одне одному: свідомі священної суті акту творення, вірні покликані пам'ятати, що навіть коли вони «порають» Землю вони мусять «доглядати» її.

Це давно стало ясно тим, хто присвятив життя такому служінню. Наприклад, Річард Картрайт Остін, пресвітеріанський священик, який працює серед бідних в Аппалачах, так розповідає про свою спробу зупинити безвідповідальні та спустошливі роботи: «Від перших років служби моєї пастором в Аппалачах і від перших днів, коли я почав боротися проти варварських методів ведення гірничої справи на південному заході Вірджинії, мені було зрозуміло, що єдиним захистом тих гір перед бульдозерами енергетичних корпо­рацій є бідний, відлюднений народ, який живе по цих виярках, і годний боронити свою землю, яка їм зовсім не байдужа. Якщо звідти забрати цих людей, гори залишаться зовсім беззахисними... З біблійної точки зору природу лише тоді буде захищено від забруд­нення та морально убезпечено, коли вона перебуватиме в єдності з людьми, які люблять її та дбають про неї».

У всьому світі зупинити руйнацію довкілля намагаються пере­важно ті люди, котрі усвідомлюють, яку шкоду завдають в тій частині світу, де вони самі мають «володіння». Лоїс Гіббс та інші з Лав Кенела, Крістіна та Вудро Стерлінгі з родиною, чию воду було отруєно на заході Теннессі, «Гаррісон» Гнау та племена тубільців із вологих лісів Саравака у східній Малайзії, Чіко Мендес і збирачі каучуку з Амазонії, безробітні рибалки Аральського моря, — всі вони почали боротися за збереження довкілля через те, що в їхніх серцях поєдналися поняття «володіння» й «дбайливого господа­рювання». І саме до таких взаємин між людством та Землею закликає іудео-християнська етика.

Мій власний релігійний досвід та вишкіл — а я баптист — свід­чить, що обов'язок дбати про Землю ґрунтується на засадничому зв'язку між Богом, творінням і людством. Ще іудеї вчили у Книзі Буття, що, створивши Землю, Бог «побачив, що добре воно». З двадцять четвертого псалму ми довідуємося, що «Господня земля, і все, що на ній». Інакше кажучи, Творець задоволений своїм вит­вором, і «володіння» не означає, що Земля належить людству, — навпаки, все, що вчиняємо з Землею, маємо чинити, усвідомлюючи, що вона належить Богові.

Моє віросповідання вчить також, що смисл життя — «славити Бога». В іудео-християнській традиції існує загальне переконання, що вірні мусять «чинити справедливо, бути милосердними та жити в мирі з Господом нашим». Та хоч там які біблійні вірші ми вибрали би, бажаючи точніше визначити смисл життя в іудео-християнській традиції, смисл цей, очевидно, несумісний із безглуздим руйнуван­ням того, що належить Богові і що Бог вважав «добрим». Чи можна славити Творця, аж так зневажаючи творіння? Чи можна жити в мирі з Богом природи й одночасно її спустошувати?

Оповідь про Ноя і його ковчег дає ще одне свідчення піклування іудаїзму про дбайливе господарювання. Бог звелів Ною взяти на ковчег принаймні по дві істоти кожного виду, щоб урятувати їх від потопу; сьогодні його воля могла би звучати так: «Ти мусиш зберег­ти біорізноманіття». Справді, чи набувають Божі слова нового зна­чення для тих, хто поділяє віру Ноя, тепер, під час іншої всесвітньої катастрофи, цього разу створеної нами? Ной виконав наказ, і коли він із родиною та врятованими тваринами пережили потоп, Бог уклав із ним нову угоду, яка підтверджувала Його зобов'язання перед людством. Однак часто забувають про другу половину тієї угоди, укладеної не лише з Ноєм, а й із «усіма живими створіннями»: засвідчуючи наново священну суть акту творення, Він обіцяв опіку­ватися ними «по всі дні землі», щоб не припинилися «сівба й жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч». Він пообіцяв, що більше не буде потопу, щоб Землю нищити, на знак чого, згідно з Книгою Буття, маємо веселку.

Попри всю ясність для уважного читача змісту цієї та інших книг Святого Письма, згадувана критика поширилася почасти через те мовчання, яким більшість віросповідань зазвичай реагували на дедалі виразніші ознаки екологічної катастрофи. А деякі релігійні провідники, схоже, навіть заохочували до екологічного безроз­судства. Я пам'ятаю, як із заплющеними очима та опущеною голо­вою слухав на відкритті майданчика під нову забудову молитву священика, котрий, закликаючи до Бога, навів біблійну цитату про «володіння Землею», а тоді просто заходився з піднесенням пере­лічувати всі знаряддя для покалічення природи, які тільки міг згада­ти, — від бульдозерів та екскаваторів до ланцюгових пил і парових катків, — так, наче їх постачав сам Бог, щоб ми невпинно пере­творювали планету, аби тільки отримати задоволення від цього. Обидва види поведінки — мовчання перед лицем катастрофи та легковажний ентузіазм щодо подальшого занепаду — анітрохи не сприяють подоланню карикатурного образу віри, яка, нібито, налаш­товує на підкорення природи.

На щастя, нещодавно виявилося, що з самих підвалин віри постає новий потужний рух на захист Землі, і чимало релігійних провідни­ків сьогодні вже б'ють на сполох. Але дотепер вони, здавалося, не ладні були прислужитися своїм моральним авторитетом для поря­тунку Землі. Чому так?

На їхній захист слід сказати, що релігійні провідники зіткнулися з тими ж таки труднощами, як і всі ми: треба було визнати безпре­цедентний масштаб руйнування, зрозуміти стратегічний характер загрози, усвідомити глибоку й навальну зміну в стосунках людства з довкіллям. Та їхня нездатність діяти непокоїть особливо тому, що саме християнське Святе Письмо вельми перейняте духом вчинку. Як на мене, його найкраще втілено в Ісусовій притчі про невірного слугу, переказаній у трьох Євангеліях із чотирьох (далі автор досить вільно передає її зміст — Ред.). Хазяїн дому, що збирається вирушити у мандрівку, лишає в домі на господарстві слугу та дає йому суво­рий наказ пильнувати на випадок, якщо розбійники або злодії намагатимуться пограбувати маєток під час його відсутності. Слугу чітко попереджено: якщо навіть розбійники прийдуть, коли той спа­тиме, це не зніме з нього відповідальності за захист дому від них, і те, що він спав, не буде достатньою підставою для виправдання. Питання, порушене притчею, є очевидним: якщо Земля належить Богові, і на Його слуг покладено обов'язок дбати про неї, то як ми маємо реагувати на глобальне розбійництво, що нині заподіює Зем­лі такого нечуваного розорення? Ми спимо? Та хіба це достатнє виправдання?

Але в релігійному житті відбувається також дещо інше. Чимало з тих, хто міг би очолити опір цьому вторгненню, зайняті іншими серйозними питаннями. Наприклад, християнські богослови і духо­венство, які традиційно підтримували ліберальні політичні праг­нення, успадкували певне коло турбот, відоме від початку нашого століття як Соціальна Євангелія. Згідно з цим гуманістичним бачен­ням ролі церкви, вірні Христа мусять надавати перевагу потребам бідних, безпомічних, хворих і слабких, жертвам дискримінації та ненависті, занапащеному людському фуражу, пережованому щеле­пами промислової цивілізації. Моральний імператив, який обумовив такий добір пріоритетів, змушує багатьох проповідників Соціальної Євангелії енергійно опиратися введенню конкуруючих сфер піклу­вання і турбот, що розглядаються ними як чинники, які відволіка­ють від визначених цілей, розпорошуючи й без того обмежені ресур­си грошей, часу, морального авторитету та емоційної праці. Врешті решт, проблема «довкілля» інколи виглядає надто далекою від куди виразніших гріхів соціальної несправедливості.

З іншого боку, політично консервативні богослови і духовенство успадкували цілком інакші настанови, також визначені на початку століття. «Атеїстичний комунізм», проти якого вони різко виступа­ли протягом десятиліть, — це, на їхню думку, тільки найбільш екстремний прояв прагнення держави відвернути цінні ресурси — гроші, час, моральний авторитет та емоційну працю — від місії духовної спокути до ідолопоклонницької альтернативи: пошуку порятунку через грандіозну перебудову матеріального світу. Внаслідок цього, вони ставляться з глибокою підозрою до будь-якого зусилля при­вернути їхню моральну увагу до кризи в матеріальному світі, адже за ліки тут може правити, серед іншого, нове застосування держа­вою чогось на кшталт морального авторитету. А перспектива узгод­женої дії урядів усіх країн, ясна річ, посилює їхні страхи і підозри.

Отже, зважаючи на небажання як лівих, так і правих включати довкілля у коло своїх турбот, питання щодо нього не викликало у релігійних провідників того зацікавлення, якого можна було б очі­кувати. А жаль, оскільки ця засаднича турбота теологічно узгод­жується з поглядами обох таборів; не менш важливо, що це питання надає рідкісну нагоду для спільних підходів та дій.

Річ у тім, що Святе Письмо тісно пов'язує ідею соціальної спра­ведливості з екологією. В ньому на кожному кроці деградація дов­кілля і соціальна несправедливість ідуть поруч. Справді, перший приклад «забруднення» описується Біблією тоді, коли Каїн убив Авеля і кров того впала на землю, зробивши її червоно-жовтою. За Книгою Буття, після вбивства, коли Каїн запитує: «Чи я сторож брата свого?», то Бог відповідає: «Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до Мене з землі». Відтак Бог сказав Каїну, що оскіль­ки кров його брата забруднила землю, то «коли ти будеш порати землю, вона не стане більше давати сили своєї для тебе»

Нині зв'язок між соціальною несправедливістю та деградацією довкілля помітний скрізь: звалища отруйних відходів, розміщені на територіях бідних громад; занепад корінних народів і загибель їхніх культур після знищення вологих лісів; повітря в гетто в середині міст, надмірно забруднене свинцем і токсинами; підкуп багатьох посадовців людьми, які прагнуть прибутку від варварської експлу­атації ресурсів.

Проте релігійні консерватори здивуються, довідавшись, що чи­мало відданих своїй справі захисників довкілля стали навіть більш ворожими до розширення державних функцій, ніж вони. Найсер­йозніші випадки деградації довкілля в наші часи сталися за участі або через потурання урядів, зазвичай упевнених у тому, що вража­юча перебудова матеріального світу несе людям добро. Тому не випадково, найстрашніші екологічні трагедії спричинили комуніс­тичні системи, де державна влада повністю придушує можливості індивідуального господарювання. Чорнобиль, Аральське море, річка Янцзи, «чорне місто» Копса Міка в Румунії — ці та багато інших катастроф свідчать про серйозні загрози довкіллю з боку уря­дів країн із надмірною роллю держави.

І консервативні, і ліберальні богослови мають багато біблійних та ідеологічних підстав для визначення своєї духовної місії таким чином, щоб вона очевидно передбачала захист Божого творіння. Повільно й непослідовно, але обидва табори починають це робити. Але загал духовенства все ще не вважає цю справу гідною пильної уваги. На мою думку, одне з головних джерел такого ставлення — це філософське припущення, що людство відокремлено від решти природи, припущення, яке поділяють і ліберали, і консерватори. Його корені варто уважно дослідити, особливо тому, що тенденція розглядати людські потреби окремо від стану природних систем аж ніяк не є засадничо християнською. Ця тенденція віддзеркалює сві­тогляд, засвоєний християнством на початку свого шляху; точніше, вона є частиною грецької філософської спадщини, яка справила потужний вплив на ранньохристиянське мислення та поведінку.

Мало не за триста років перед народженням Христа грецька куль­тура і філософія були поширені на землях, підкорених Олександром Македонським. Сила грецької філософії як аналітичного знаряддя забезпечила їй тривалу популярність, навіть тоді, коли вона була адаптована до багатьох різних релігійних і культурних традицій. Вона служила за підмурок для дуже логічного й систематичного способу мислення, який дозволив Римові заволодіти всім «відомим світом», включаючи не лише Палестину, де народилося християн­ство, але й міста, де проповідували Христові апостоли. Отже, при­родно, що ранні християни вживали панівну мову та поняття для поширення Слова Божого.

Світ уже знав, що найбільшими грецькими філософами були, по-перше, Платон і, по-друге, Аристотель. Головна відмінність між їхніми вченнями стосувалася взаємовідношення між інтелектом і фізичною реальністю, або, інакше кажучи, між людством і природою. Платон вважав, що душа існує в окремому від тіла світі, а мислитель відділений від того світу, про який мислить. А от Аристотель відчував, що все в нашому інтелекті залежить від відчуттів, а отже мислитель міцно пов'язаний зі світом, про який мислить. Ця суперечка почала­ся у стародавній Греції, тяглася протягом усієї історії раннього християнства та середньовіччя й закінчилася аж у XVII столітті.

Один із найвпливовіших мислителів раннього християнства, святий Августин, докладно розповідає, як вабило його на початку V століття Платонове вчення про фізичний світ, і як він намагався подолати захоплення цією теорією, щоб потім «раціоналізувати» своє прийняття правди Христового одкровення. Ця напружена ко­лізія, яка існує й досі, описана теологом Міхаелем Новаком як «велика спокуса Заходу». Так, поширена протягом перших п'яти століть єресь гностиків, що зображала фізичну дійсність як ілюзію, спиралася на ідею Платона про те, що безтілесний духовний інте­лект носиться над матеріальним світом. Але навіть після того, як гностицизм було формально відкинуто, він періодично повертався під різними назвами, а його підґрунтя — платонівське уявлення про відокремленість людини від світу природи — і далі процвітало як чільна складова християнської думки (можливо, через боротьбу християнства з поганством).