Земля у рівновазі

Ось таким чином. Як вважає рада, глобальне потепління не по­требує подальшого обговорення. Оскільки економічна значимість проблеми мінімальна, на думку членів ради, то можемо забути про неї. А тим часом ми продовжуємо проповідувати решті світу, що наш тип ринкової економіки все враховує найбільш ефективним, який тільки можна собі уявити, способом.

А якщо ми поглянемо ширше і почнемо враховувати фактори, які впливають на довкілля, в нашій економічній системі? Як нам це зробити? Тут є кілька конкретних пропозицій.

Нема нічого ефективнішого, ніж знайти способи врахувати вар­тість екологічних наслідків наших рішень, вартість, яка далі знайде своє відображення на ринку. Наприклад, якщо ми будемо оподатковувати підприємства за забруднення води і повітря, то це зразу призведе до зменшення викидів. І ми помітили б також раптове зрос­тання інтересу компаній до вдосконалення своїх технологічних про­цесів, щоб зменшити рівень забруднення, яке вони викликають.

Для більшості з нас цей принцип звучить незаперечно: нехай пла­тять ті, хто забруднює довкілля. Але якщо застосувати його до кож­ного з нас замість якоїсь безіменної, безликої корпорації? Наприклад, замість того, щоб вимагати від власників житлових приміщень спла­чували вищі податки на майно для покриття вартості прибирання сміття, чому б не знизити податки на майно і встановити плату без­посередньо за прибирання сміття — за кожен фунт його ваги? Ті, хто створює більше сміття, повинні будуть платити більше; ті, хто знай­шов можливість зменшити його кількість, будуть платити менше. Тоді може різко зрости зацікавленість у переробці вторинної сиро­вини. І вибираючи товари в магазині, люди почали б уникати речей у громіздкій і непотрібній упаковці, знаючи, що це збільшить кіль­кість їхнього сміття. Існує залізне економічне правило: коли ми щось оподатковуємо, то отримуємо менший його обсяг; коли ми щось суб­сидуємо, то отримуємо більший його обсяг. Зараз ми оподатковуємо роботу і субсидуємо виснаження природних ресурсів — і та, і друга політика сприяють високому безробіттю і марнотратству природних ресурсів. А якщо б ми знизили податок на працю і одночасно підня­ли податок за спалювання викопного палива? Цілком можливо змі­нити податкову систему таким чином, що загальна сума податків залишиться на тому ж рівні, ми уникнемо несправедливого оподат­кування і «регресивності» і при цьому будемо сприяти постійному зниженню рівня забруднення.

Отож, я пропоную:

1. Створити Трастовий фонд екологічної безпеки з платежами до нього в залежності від кількості CO₂, яка викидається до атмосфери. Виробництво бензину та інших видів палива, похідних від нафти, видобуток вугілля і природного газу, виробництво електроенергії, яка генерується за допомогою спалювання викопного палива, повин­ні обкладатися податком на С0₂ відповідно до кількості вуглецю в паливі. Ці платежі будуть накопичуватися у спеціальному фонді, кошти з якого можна було б використовувати для субсидій на ку­півлю споживачами екологічно сприятливої техніки, як наприклад, енергоефективні електричні лампи або автомобілі з низьким споживанням пального на одну милю пробігу. Відповідне зменшення роз­міру податків на особисті доходи і заробітну плату, сплачених в тому ж році, стане гарантією того, що план створення трастового фонду не збільшить податки, а залишить їх на тому ж рівні. Водночас він мав би достатню гнучкість, щоб гарантувати прогресивність і справедливо вирішувати конкретні проблеми, які зустрічаються при переході до використання відновлюваних джерел енергії. Я переко­наний, що податок на С0₂, який цілком компенсується зменшенням інших податків, стрімко стає реальним, з політичної точки зору, для запровадження.

Але податку на С0₂ буде недостатньо, щоб зупинити марнотрат­ство фактично всіх інших природних ресурсів, а тому я також пропоную:

2. Запровадити податок на первинну сировину, яким слід обкладати товари за місцем їх виробництва або при імпорті в залежності від кількості невідновлюваних первинних матеріалів, що входять до складу конкретного товару. Наприклад паперові фабрики тре­ба обкладати цим податком пропорційно до частки паперу, виго­товленого із свіжозрубаних дерев, на відміну від паперу, виготовле­ного із вторинної сировини. Виробники, що сплачують цей податок, могли б отримувати податкові пільги як субсидію для придбання обладнання, необхідного для переробки вторинної сировини та ефек­тивного збирання продуктів для їх повторної переробки, за умови підтвердження наявності кінцевої екологічної вигоди.

Окрім цих двох загальних пропозицій, я також рекомендую окремі конкретні зміни в політиці США, які переписали б наші економічні правила гри на користь довкілля:

3. Уряд повинен започаткувати політику закупок екологічно безпечних замінників у тих випадках, коли вони є конкурентоспроможні — беручи до уваги повні витрати протягом усього життєвого циклу — замість давніших, менш екологічно відповідальних технологій. Наприклад, слід замінити всі звичайні лампи (коли вони зношуються) однією з нових ламп тривалої експлуатації, які споживають значно менше електроенергії, щоб виробити ту саму кількість світла, що й старі лампи розжарювання. Від уряду також слід вимагати щороку збільшувати закупки паперу, виготовленого із вторинної сировини, аж доки всі урядові потреби не будуть задовольнятися за рахунок саме такого паперу. Якщо уряд — з його великими потребами — зможе в цьому стати прикладом, то це значно збільшить спроможність виробників нової продукції досягнути необхідних масштабів виробництва та підвищити конкурентоспроможність но­вої продукції настільки, що вона прорветься на ринок.

4. Уряд повинен установити вищі вимоги щодо споживання паль­ного на одну милю пробігу для всіх автомобілів і вантажівок, що продаються в Сполучених Штатах. Хоча податки на С0₂ і відповід­ні субсидії Фонду екологічної безпеки будуть набагато більш дієви­ми в прискоренні переходу до ефективніших авто, але вимоги обо­в'язкового удосконалення в паливному секторі економіки можуть бути важливим додатковим заходом. Разом з двома найбільшими у світі автомобільними заводами, що розташовані в моєму рідному штаті, я особисто зіткнувся із складною політичною проблемою, пов'язаною з підтримкою більш жорстких вимог щодо споживання пального на одну милю пробігу, і з деякими реальними практичними труднощами у запровадженні пропонованих змін до законодавства. Проте обсяги викидів С0₂ в Сполучених Штатах настільки великі, що навіть недосконалі заходи, які примусять негайно діяти, кращі, ніж повна їх відсутність.

5. Стандарти енергоефективності та енергозбереження в економіці (для будівель, промислових двигунів та машин, електроприладів) повинні також бути посилені. За жорстких стандартів є менше спо­кус для виробників, щоб конкурувати в ціні за рахунок нехтування цими параметрами. Адміністрація Буша — незрозуміло чому — за­пекло опирається введенню таких стандартів.

6. Реформа системи комунальних платежів повинна заохочувати заходи з енергозбереження та енергоефективності. Зараз деякі уряди штатів активно просувають ці реформи, але на федеральному рівні існує значне відставання. Всі енергогенеруючі підприємства треба скоріше заохочувати до економії ресурсів, а не до будівництва но­вих енергетичних потужностей; допомога у фінансуванні енергозбе­реження виявилася надзвичайно ефективною. Нарешті, енергогене­руючі компанії слід спонукати насаджувати дерева, щоб компенсу­вати хоч деяку кількість С0₂, який вони продукують.

7. Програми насадження дерев за допомогою добірних саджанців, які підходять для тих регіонів, де їх збираються саджати, і подаль­ший догляд за ними, щоб гарантувати виживання дерев, повинні бути складовою частиною громадських робіт у місцевих громадах, де участь в таких роботах є обов'язковою для отримання соціальної допомоги. Так само проекти насадження дерев повинні бути пріо­ритетними в програмах літньої праці для підлітків.

8. Прискорене припинення використання усіх хімічних речовин, що руйнують озоновий шар. Ми повинні також субсидувати розроб­ку справді безпечних замінників.

Є, звичайно, багато інших проблем, якими слід зайнятися, якщо наш уряд збирається відігравати ключову конструктивну роль, яка необхідна для того, щоб очолити глобальний екологічний рух. Нам слід звернути пильну увагу на глибокі соціальні і ментальні причини відносного спаду в економіці Америки, адже деякі з них також спри­яють екологічній кризі:

Нехтування наших людських ресурсів і падіння рівня знань з письма, арифметики, географії і основних навичок раціонального мислення в цілому.

Наше небажання приймати рішення з урахуванням їх довго­тривалого ефекту, що поєднується з прагненням будувати стратегію на короткотерміновий період часу: зокрема, практика винагород бізнесових лідерів на підставі доходів за квартал, бажання інвесто­рів вкладати кошти в проекти, що обіцяють швидкий прибуток, за­мість виробництва якісних товарів, створення робочих місць і довго­строкового розширення частки на ринку; тенденція з боку політич­них лідерів приймати важливі рішення, виходячи з того, який це матиме вплив на наступні вибори або навіть на наступне опитуван­ня громадської думки.

Наше самозадоволене дотримання застарілих стратегій, які спрацьовували в умовах післявоєнного ринку, коли ми залишилися єдиною сильною економікою у вільному світі, але вже давно пере­вершені більш сучасними і ефективними стратегіями.

Наша байдужість до неузгодженості в діяльності уряду та про­мисловості та їх небажання разом планувати свої дії та знаходити шляхи вирішення постійних конфліктів, не за японською моделлю, а за оригінальною інноваційною американською моделлю, яка дія­ла в минулому у спільних загальнонаціональних зусиллях, як наприклад програма «Аполлон».

Наша нездатність трансформувати нові відкриття в науково-дослідних лабораторіях у нові здобутки для американських компаній і робітників.

Всі ці проблеми глибоко пов'язані і всі, на моє переконання, можуть бути вирішені в єдиному сконцентрованому загальнонаці­ональному зусиллі, яке втілюється в Стратегічній екологічній ініці­ативі та Глобальному Плані Маршалла.

IV. НОВЕ ПОКОЛІННЯ ДОГОВОРІВ І УГОД

Четвертим стратегічним завданням Глобального Плану Маршалла повинні стати успішні переговори і кінцеве укладення низки абсо­лютно нових міжнародних договорів і угод, спрямованих на захист довкілля. Аналогічно тому, як демократія та ринкова економіка є важливими передумовами успішних дій з відновлення екологічного балансу Землі, слід також звернути увагу і на подальший розвиток принципу верховенства права.

Попередньо в цьому розділі вже йшлося про компроміси, необхідні для успіху Глобального Плану Маршалла — про рівновагу між індустріальними країнами і країнами, що розвиваються, що має відобразитися практично у всіх цих нових договорах і угодах, яких буде доволі багато.

Прототипом цього нового виду угод можна вважати Монреальський Протокол, що вимагав глобальних за своїм масштабом дій щодо повсюдного припинення використання хімічних речовин (на зразок хлорфторвуглеців), що руйнують озоновий шар, і розподі­лив тягар фінансових витрат з його виконання між індустріальними країнами та країнами, що розвиваються. Крім того, в ньому було передбачено необхідність регулярних його переглядів і корегувань по мірі надходження нової інформації про стан атмосфери. Справді, первісні умови договору стали значно більш жорсткими з прийнят­тям доповнень, запропонованих Лондоном, і вони ставатимуть більш жорсткими і далі, враховуючи останні дані про посилення небезпеки.

Сьогодні світове співтовариство надає багато уваги розробці й підписанню аналога Монреальського Протоколу щодо газів, які спричиняють парниковий ефект, особливо С0₂. І чимало нововве­день Монреальської угоди можна буде застосувати і в цій новій уго­ді. Але новий договір буде набагато важче укласти, ніж попередній. В результаті для багатьох держав, що сьогодні беруть участь в про­цесі переговорів, існуватиме спокуса якимось чином уникнути необхідності справді різко скоротити викиди газів, які викликають гло­бальне потепління, і обмежитися суто символічними діями.

Як співголова сенатської групи спостерігачів за переговорами щодо зміни клімату, я звертав особливу увагу на виверти й хитрощі під час цих переговорів. Наприклад, я був очевидцем цікавих хитро­щів на ранній стадії переговорів у 1991 p., коли Японія офіційно запропонувала підхід, що базувався на добровільному прийнятті зобов'язань та звітності: кожна країна має просто взяти певні доб­ровільні зобов'язання й повідомити, які заходи вона виконуватиме самостійно, а світове співтовариство пізніше розгляне звіт про те, що було виконано. Адміністрація Буша, звичайно, була в захваті, оскільки з'являвся шанс продемонструвати свою активність перед виборами 1992 року без вимоги справді робити щось взагалі. Але проблема, звичайно, полягає в тому, що політики, які беруть на себе добровільні зобов'язання, не завжди залишаються при владі на той момент, коли потрібно звітувати про їх виконання. І у них часто виникає спокуса дати обіцянку, яка ні до чого не зобов'язує, і спо­діватися знайти якийсь легкий спосіб її дотриматися, однак дехто, як Буш, чудово вміє порушувати свої обіцянки, якщо їх дотримання виявляється а ні легким, а ні безболісним. Японці ж пізніше почали закликати до більш жорстких зобов'язань.

Нове покоління глобальних угод позначене високою складністю та різноманіттям питань. Існує, наприклад, дві окремі угоди і «декла­рація принципів», щодо яких ідуть переговори в контексті підготов­ки до так званого «Саміту Землі» — всесвітньої зустрічі у верхах в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р. Окрім рамкової угоди про зміну клімату, делегації, що ведуть переговори, працюють над угодою про захист біорізноманіття і декларацією принципів щодо збережен­ня лісів. Поки ці документи знаходились у процесі обговорення, було укладено та підписано іншу угоду в 1991 році: договір щодо забо­рони бурових та гірничих робіт в Антарктиці для видобутку нафти та вугілля. Але спосіб, яким це питання було остаточно вирішене, примусив багатьох спостерігачів сумніватися в тому, що Сполучені Штати сприятимуть прогресу в інших переговорах, якого необхідно досягти, аби підготувати ці угоди до бразильської зустрічі у верхах.

Навіть після того, як усі інші держави, що брали участь у пере­говорах, погодилися на умови, які вироблялися протягом багатьох років, і навіть після того, як наші власні представники схвалили їх, очікуючи остаточного схвалення від Білого дому, президент Буш все одно заявив, що запропоновані умови є занадто обмежувальни­ми, хоча американські компанії і не виявили якоїсь зацікавленості до гірничих, бурових або геологорозвідувальних робіт в Антарктиці. Цікаво, що ще за рік до укладення цього договору, президент Буш підписав закон, який забороняє американським компаніям вести та­кі роботи в Антарктиці.

Коли було оголошено про відмову Білого дому, інші зацікавлені держави були надзвичайно обурені та почали вимагати, щоб прези­дент Буш переглянув своє рішення. Зрештою, після того, як США зазнали шквалу нищівної критики, президент тихо відступив і при­слухався до порад своїх урядовців, які давались з самого початку.

Проблема такого підходу не в міжнародних незручностях чи у критиці на адресу країни, а в тому, що така поведінка є прямо про­тилежною до лідерства. А для того, щоб дати світу хоч якийсь шанс успішно проводити переговори щодо болісно важких угод, які сьо­годні назріли, Сполучені Штати просто мусять взяти на себе роль лідера. Після фіаско в переговорах щодо Антарктики не схоже, що адміністрація Буша здатна піти на такий крок. Також стає зрозумі­ло, що ця адміністрація може змінитися лише тоді, коли відчує зміну політичних вітрів, яка буде достатньою для того, щоб примусити її переглянути свою політику.

Так з плином часу, якого залишається усе менше, стає зрозуміло, що справжнє джерело надії полягає в тому, щоб змінити відношення звичайних людей до глобального довкілля.

V. НОВИЙ ГЛОБАЛЬНИЙ ЕКОЛОГІЧНИЙ КОНСЕНСУС

П'яте головне завдання Глобального Плану Маршалла — це досягнути фундаментальних змін у тому, як ми збираємо інформа­цію про те, що відбувається з довкіллям, і організувати широко­масштабні освітні програми для більш повного розуміння кризи. При цьому ми повинні активно працювати над формуванням нового погляду на сучасні стосунки між людською цивілізацією і Землею.

Це мабуть найважче, але і найважливіше завдання з усіх, що постали перед нами. Якщо з'явиться новий погляд на світ природи, то всі інші необхідні дії відразу стануть більш реальними — так само, як поява нового погляду на комунізм в країнах Східної Європи зробила можливими всі подальші зрушення в напрямку демократії, які були просто «немислимі» всього кілька місяців до того. І справді, модель досягнення змін, яку ми повинні використати для розробки і реалізації нашої стратегії, слід базувати на припущенні, що є поріг, який ми повинні переступити, і що небагато змін будуть очевидни­ми, доки ми не досягнемо того порога, але коли це врешті станеться, вони будуть раптовими і значними.

Головним для будь-якої стратегії щодо зміни погляду людей на Землю повинні бути сконцентровані дії, щоб переконати людей, що глобальне довкілля є частиною їх власного «подвір'я», оскільки це й справді так. Я завжди вражався тим, як плани спорудження, на­приклад, печі для спалювання відходів або звалища для сміття мобі­лізує безліч людей, які не хочуть мати ці неприємні об'єкти поруч зі своїм житлом. І тоді вже мало хто думає про економіку або рівень безробіття; єдине, що їх хвилює, це те, як захистити їхні подвір'я. Знаменитий синдром «тільки не в моєму подвір'ї» дуже часто лають, але це безсумнівно могутня політична сила. Як її енергію можна було б спрямувати проти небезпек для довкілля? Чи це можливо? Ключем тут буде визначення, що таке «подвір'я», і насправді наші малі подвір'я теж можуть постраждати від загроз типу глобального потепління і виснаження озонового шару.

Тут важливо знайти новий підхід до збору інформації про те, що в точності відбувається із глобальним довкіллям. Як голова сенат­ського підкомітету з проблем космосу, я суттєво посприяв започаткуванню нової програми, яку НАСА назвало «Місією на Планету Земля». Саллі Райд, перша американська жінка-космонавт, якось сказала з іронією ці слова, що згодом стали широко відомими. Вона мала на увазі, що ми започаткували надзвичайно складні дослід­ження планет за допомогою космічних апаратів, які посилали на орбіту Марса та Венери, і ми використовуємо ці унікальні техно­логії, щоб вивчати інші, ще більш далекі планети. Водночас ми досі не використовували ті ж методи, щоб краще вивчити нашу власну планету, тоді коли нам надзвичайно потрібно зрозуміти природу тих змін, які зараз відбуваються на ній.

Однак навіть більш нагальна справа, ніж збирання нової інфор­мації, — це почати діяти вже сьогодні, і система збору інформації повинна сприяти цій меті. Цей висновок вимагає від нас двох речей: по-перше, інформація повинна бути зібрана якомога швидше; по-друге, вона повинна — де це тільки можливо — бути зібрана у такий спосіб, щоб полегшити просвіту громадськості і сприяти кращому розумінню того, що ця нова інформація означає в контексті швид­ких глобальних змін.

Іншими словами, «Місія на Планету Земля» повинна бути «місією людей планети Земля». Я пропоную, зокрема, включити до програ­ми якомога більше країн, які зможуть задіяти шкільних учителів і їхніх учнів, щоб контролювати щодня стан всієї Землі або щонаймен­ше, ті регіони, які знаходяться на території країн-учасниць. Навіть відносно прості вимірювання, — температури повітря, швидкості і напряму вітру, відносної вологості, атмосферного тиску, кількості опадів, — наявні щоденно у глобальному масштабі, могли б значно покращити наші знання про особливості клімату. Трохи складніші вимірювання таких показників, як забруднення повітря і води, кон­центрації С0₂ і метану, були б навіть більш цінними. Але перший крок — це збирання елементарної інформації, необхідної для того, щоб почати моніторинг стану довкілля, так само як монітори в палатах інтенсивної терапії дають змогу контролювати життєво важливі показники пацієнтів.

Серійне виробництво уніфікованих приладів для цієї програми могло б знизити ціни за одиницю продукції до мінімальних рівнів, і ці прилади можна розробити так, щоб полегшити щоденний елек­тронний збір даних. Використовуючи відносно дешеві супутники, що розміщуються на низькій орбіті і здатні швидко передавати далі інформацію, яка надходить від багатьох розпорошених по поверхні Землі контрольних станцій, дані можна було б збирати в регіо­нальних, національних і глобальних центрах порівняння і аналізу, де їх можна було б регулярно вивчати та інкорпорувати в комп'ю­терні моделі клімату. Коли школи наберуться досвіду і впевненості у своїх силах, програму можна розширити, включивши, наприклад, опис ґрунтів (створення карти ґрунтів, моніторинг швидкості ерозії, вимірювання залишків пестицидів і солей), а також щорічний пере­пис кількості дерев, використовуючи ті ж методи, які застосовують для моніторингу процесів вирубування лісів і опустелювання.

Якщо програма працюватиме так, як заплановано, то причетні до неї зрештою можуть бути заохочені йти далі і почати саджати дерева, а також створити розсадник для дерев і злаків, властивих для їхніх регіонів. Під час цього можуть бути посіяні й зовсім інші зерна. Наприклад, провідний світовий фахівець з проблеми висна­ження озону доктор Шервуд Роуленд вперше зацікавився наукою про атмосферу ще хлопцем, коли сусіди попросили його наглядати за погодною станцією в їх подвір'ї, поїхавши з дому на кілька тижнів. Тобто користь від включення дітей у справді глобальний проект «Місії на Планету Земля» буде справді потрійною. По-перше, ін­формація є вкрай необхідною (а якість даних можна гарантувати регулярними дослідженнями). По-друге, завдання екологічної осві­ти якнайкраще можна виконати, включивши учнів у реальний про­цес збирання даних. І по-третє, програма могла б виховати відда­ність справі порятунку глобального довкілля серед залученої до неї молоді.

Сьогодні НАСА намагається удосконалити «Місію на Планету Земля», що спершу була схожа на громіздкі програми з удоскона­лення зброї, якими славиться наше Міністерство оборони; більшість бюджетних коштів були призначені для грандіозної апаратури, що вимагатиме десяти-п'ятнадцяти років, щоб її збудувати і потім за­пустити у космос. Нам потрібно отримувати інформацію швидше і дешевше, якщо це взагалі можливо, а я переконаний, що це так. Саме на цю мету спрямовані наші з сенатором Барбарою Мікульські дії, і нам уже вдалося досягти деяких успіхів у зміні програми НАСА. Тоді як НАСА пропонує побудувати разом з підрядниками Міністерства оборони нові дорогі космічні апарати, щоб зібрати більше даних, адміністрація Буша відмовляється витратити дуже малі суми, щоб зберегти цінну інформацію, яка вже зібрана, наприк­лад, системою «Лендсат» — серією супутників, які робили унікаль­ну фотографічну зйомку поверхні Землі протягом двадцяти років. Адміністрація згодна, щоб нагромаджені дані пішли намарне, і сьогодні вимагає зупинити запуск на орбіту наступного супутника «Лендсат», таким чином ліквідуючи шанс зібрати нові зображення нашої планети та отримати рідкісну і безцінну картину змін, які ми викликаємо на поверхні Землі.

Ще одна проблема сучасної структури проекту «Місія на Планету Земля» — це те, що ніхто ще не знає, що робити із величезним обсягом даних, які будуть щоденно надходити з орбіти. Ніхто й ніколи навіть не мріяв, з якою кількістю даних доведеться мати справу. Щоб допомогти упорядкувати та інтерпретувати ці дані, я запро­понував розробити комп'ютерну модель під назвою «Земля в циф­ровому виразі», спрямовану на побудову нової глобальної моделі клімату, яка повинна бути здатною до синтезу даних з кількох різ­них джерел, що не можуть бути поєднані в рамках існуючих моделей; до того ж комп'ютерна модель «Земля в цифровому виразі» поклика­на вчитися на своїх помилках, коли прогнози, побудовані на кліма­тичних спостереженнях, вводяться в комп'ютерну модель екологіч­них змін для того, щоб отримані результати можна було порівняти з тим, що відбувається насправді. Хоча всі глобальні моделі клімату мають серйозні обмеження, вони все ж дають нам найкраще, з мож­ливого на сьогодні, уявлення про ймовірну зміну клімату в майбут­ньому, і я вважаю, що цей новий підхід може суттєво вдосконалити якість і практичність моделей.

У зв'язку з безпрецедентним обсягом даних, може виникнути необ­хідність розосередити засоби їх збереження і обробки даних значно більш широко. Більшість експертів у Сполучених Штатах і Японії сьогодні переконані у суттєвих перевагах архітектури комп'ютер­ної системи, відомої, як паралельна обробка даних. Комп'ютери паралельної дії безперечно гратимуть ключову роль в «Місії на Планету Земля». Ці комп'ютери цінні також тим, що створюють метафору, яка, на мою думку, особливо корисна для з'ясування того, яким чином вирішити завдання зі збору й обробки величезних маси­вів даних і яким чином у процесі цього змінити свідомість і погляди людей всього світу щодо проблем довкілля.

Потужність комп'ютерів паралельної дії походить від їхньої здатності обробляти інформацію не в єдиному центральному про­цесорі, а в менших, не таких потужних процесорах, розосереджених в полі пам'яті комп'ютера в тих місцях, де безпосередньо зберігаєть­ся інформація. У багатьох випадках природна перевага цієї архі­тектури є суттєвою: комп'ютер витрачає менше часу та енергії на відбір неопрацьованих даних з пам'яті, їх подальшу передачу на потужний центральний процесор, очікування їх обробки, потім зно­ву перенос й запис оброблених даних назад у пам'ять, де вони збе­рігаються. Обробляючи окремо на місці кожну невеличку частину даних, можна одночасно обробляти набагато більшу кількість даних, які потім передаються лише один раз, а не двічі, з пам'яті до центрального процесора.

Якщо обміркувати цей підхід у найзагальніших термінах, то стає очевидним, що демократія як політична система і капіталізм як економічна система працюють за тим же принципом і мають ті ж природні переваги завдяки властивому їм способу обробки інфор­мації. За капіталізму, наприклад, люди, що вільно купують і про­дають товари і послуги відповідно до індивідуальної оцінки недо­ліків і переваг кожної альтернативи, справді обробляють відносно обмежений обсяг інформації, але роблять це швидко. І коли мільйо­ни обробляють інформацію одночасно, результатом стають надзви­чайно ефективні рішення щодо попиту і пропозиції в рамках всієї економіки в цілому. На відміну від цього комунізм намагався пере­давати всю інформацію про попит і пропозицію до єдиного потуж­ного центрального процесора. Вимушена оперувати з дедалі більш складною інформацією, система виявила свою внутрішню неспро­можність впоратися з нею, що призвело до її руйнування і колапсу самої ідеї, на якій вона базувалася.

Так само представницька демократія діє на засадах все ще революційного припущення, що найкращим чином народ може приймати політичні рішення про своє майбутнє, надавши можливість всім своїм громадянам обробляти політичну інформацію, що має від­ношення до їхнього життя, а потім вільно висловити свою думку, щоб переконати інших і проголосувати самому за свій вибір, який потім поєднується з голосами мільйонів інших людей, щоб виробити спільне рішення щодо функціонування системи як цілого. Інші різ­новиди влади з централізованою системою прийняття рішень нерід­ко зазнавали невдач через те, що вони буквально не «знають» що вони самі або їхні громадяни роблять.

На жаль, ми сьогодні й досі ігноруємо цю надзвичайно важливу істину при розробці проекту «Місія на Планету Земля». Сучасний проект передбачає передачу всіх даних до кількох великих центрів, де вони будуть оброблені; потім результати якось будуть втілюватися у політиці, що буде поширюватися по всьому світу. Існує сподівання, що ця програма зрештою допоможе змінити погляди і дії людей у всьому світі таким чином, щоб зберегти глобальне довкілля.

Альтернативний підхід або архітектура, яку я рекомендую, полягає в тому, щоб розосередити засоби збирання й обробки інформації шляхом їх паралельної дії у всьому світі, підключивши до цієї робо­ти учнів і вчителів в кожній країні. Таким чином частина важливої роботи може бути виконана значно швидше і набагато ефективні­ше, а згодом ми зможемо працювати над тим, щоб модернізувати і вдосконалювати засоби обробки інформації в кожному окремому місці. Крім того, ми повинні створювати екологічні навчальні цент­ри та центри з оцінки й випробовування технологій у тих регіонах (особливо у країнах «третього світу»), де особливо потрібні заходи з оздоровлення довкілля і передача технологій від Заходу.

При обговоренні інформації та її значення варто також пам'ята­ти, що деякі корисливі циніки намагаються затемнити головні пи­тання, дезінформуючи населення щодо стану довкілля. Вугільна промисловість, зокрема, витрачає великі кошти на широкомасш­табні рекламно-пропагандистські кампанії на телебаченні, радіо і в пресі, щоб переконати американців, що глобальне потепління не складає ніякої проблеми. Документи, що потрапили до мого офісу з Національної вугільної асоціації, виявляють всю глибину цинізму цієї кампанії. Наприклад, у меморандумі щодо стратегії кампанії зазначено, на кого слід орієнтувати свою пропаганду: «Найбільш сприятливо сприймають такі заяви чоловіки старшого віку, малоосвічені, які мають великі родини і не займаються зазвичай актив­ним пошуком інформації... ще одна можлива ціль — молоді жінки з малозабезпечених родин, які ймовірно послаблять свою підтримку ідеї запровадження федерального законодавства після ознайомлен­ня з новою інформацією про глобальне потепління. Ці жінки дуже добре сприймають рекламу в журналах».

Щоб протистояти подібним галузевим інтересам, треба поклада­тися на здатність більш освічених громадян розпізнавати суть такої пропаганди. Економічні та політичні ставки у цій битві такі високі, що це викликатиме запеклі пропагандистські атаки.

Головним, звичайно, буде усвідомлення громадськістю того, на­скільки серйозною є небезпека для глобального довкілля. Ті, хто кровно зацікавлений у збереженні статус-кво, можливо продовжу­ватимуть спроби задушити будь-які суттєві зміни, доки достатня кількість громадян, які турбуються про стан екологічної системи, не будуть готові висловити вголос свої погляди та примусити своїх політичних лідерів діяти для відновлення рівноваги на Землі.

Висновки

Життя — це завжди рух та зміна. Підживлювані плодами сонця і ґрунту, води та повітря, ми постійно ростемо, творимо і будуємо, руйнуємо і вмираємо. І по мірі того як ми змінюємося, світ змінюється разом з нами. Людська спільнота стає усе більшою та складнішою і у цьому процесі вимагає від природного світу все більше. Щодня ми сягаємо усе глибше у скарбницю ресурсів Землі, використовуємо все більше цих ресурсів і при цьому генеруємо все більше відходів усіх видів. Зміна породжує зміну, а тоді живиться власною інерцією поки, зрештою, уся планета, здається, не набуває прискорення у напрямку якогось різновиду глибинного перетворення.

Значно раніше я описав два види змін: повільну і поступову змі­ну, типову для нашого щоденного життя, та стрімку системну зміну, що настає, коли модель зміщується з одного стану рівноваги до ін­шого, зміну, що приходить як несподіванка. Однак існує ще й третій різновид зміни, який поєднує елементи двох перших; одна з її версій описана у новій теорії під назвою самоорганізована критичність, висунутій Пером Баком та Каном Ченом, фізиками Брукхевенської національної лабораторії. На перший погляд, це може видатися де­що ускладненим, але, я думаю, вона проливає багато світла на дина­міку змін — і у нашому житті, і у світі в цілому.

Бак і Чен почали з дослідження чогось абсолютно простого: піща­них купок. Вони дуже уважно спостерігали, як пісок — піщинка за піщинкою — сиплеться на стіл, спочатку утворюючи купку, а потім роблячи її вищою. За допомогою сповільненої відеозйомки й ком­п'ютерного моделювання вони точно підраховують, скільки саме піщинок зміщується, коли на вершину купки падає нова піщинка. Іноді, оскільки купка росте, одна піщинка ініціює невеличкий обвал. Рідше стаються більші обвали — знову ж вони ініційовані однією піщинкою. Але потенціал кожного обвалу, незалежно від його розміру, вибудовується поволі як результат накопичених ударів усіх піщинок. Малі зміни змінюють конфігурацію купки і зрештою роб­лять її готовою до більших змін.

Як підказує здоровий глузд, більшість спадаючих піщинок змі­щує лише кілька інших піщинок і має незначний видимий вплив на купку в цілому: І все ж навіть піщинки у цій великій множині мають глибинний вплив на те, що відбуватиметься згодом. І справді, вони створюють потенціал для майбутніх змін — і малих, і великих. Диво­вижно, але існує точне математичне співвідношення між кількістю піщинок, зміщених кожною новою піщинкою, і частотою, з якою відбуваються піщані обвали різної сили.

Важливо зазначити, однак, що ця передбачувана реакція піщаної купки на кожну піщинку, що падає, не може відбутися, допоки купка не досягне того, що називається критичним станом, у якому кожна піщинка перебуває у прямому чи непрямому контакті з рештою купки. (Ці купки ніколи не досягають рівноваги.) Але як тільки насиплеть­ся досить піску, щоб створити одну купку, і як тільки виникне фізич­ний контакт між усіма піщинками, кожна нова піщинка посилатиме «силове відлуння» свого удару каскадом — проте слабко — вниз купки, в дійсності передаючи свій удар решті купки, спричинюючи зміщення деяких піщинок зі своїх позицій і по ходу зміщуючи або змінюючи конфігурацію усієї купки. У певному розумінні, купка «пам'ятає» удар кожної піщинки, що падає, і зберігає цю пам'ять цілісно (або голографічно) у фізичному розташуванні усіх піщинок відносно одна одної, а також у повній тривимірній формі самої купки.

Теорія піщаної купки — самоорганізована критичність — як мета­фора є надзвичайно привабливою; можна почати з застосування її до етапів розвитку людського життя. Формування особистості спо­ріднене з формуванням піщаної купки, притому що кожна людина унікальна, а відтак і події впливають на кожну людину по-різному. Особистість досягає критичного стану, як тільки проявляються основні контури її характерної форми; тоді кожний новий досвід впливає на всю людину — і безпосередньо, тоді коли це відбуваєть­ся, і опосередковано, закладаючи підвалини для майбутніх змін. Досягши цієї зрілої конфігурації, людина продовжує накопичувати піщинки досвіду, надбудовуючи їх на існуючій основі. Але іноді, в середині життя, піщинки починають розташовуватися одна над одною, наче уся купка все ще прагне догори, й далі шукаючи своєї зрілої форми. Нестійка конфігурація, що виникає в результаті, ро­бить людину вразливою до каскаду змін. У термінах психології, це явище іноді називають зміною середнього віку, емоційним обвалом, що випускає об'єднану силу багатьох малих та невловимих змін, накопичених у часі. Коли ця велика зміна приходить, — а вона може бути викликана якоюсь однією травмуючою подією, — вона може привести до зміцнення особистості, залишаючи її зрілу конфігура­цію суттєво не зміненою, але з ширшою статурою і більшою масою. В описі своїх піщаних купок Бак і Чен застосовують дещо інші терміни: те, що я назвав етапом «формування», у них має назву «докритичного» стану; те, що я означив як «зріла конфігурація», у них називається «критичний» стан; і те, що я описав як розбудову нестійкої конфігурації, у них — «позакритичний» стан. Послуго­вуючись їхньою термінологією, розглянемо один з їх висновків:

«Докритична купка буде рости, поки не досягне критичного стану. Якщо нахил стає більший за критичну величину — купка в поза-критичному стані — тоді обвали будуть значно більші за ті, що генеруються при критичному стані. Позакритична купка руйнува­тиметься, поки не досягне критичного стану. І докритичні, і поза-критичні купки природно тяжіють до критичного стану».

Одна з причин того, що мене приваблює ця теорія — те, що вона допомогла мені зрозуміти зміну у власному житті. Особливо важливо, що вона допомогла мені дійти розуміння щодо нещасного випадку з моїм сином та його наслідків. Після того, як він мало не загинув, і після кількох інших, накопичених саме перед нещасним випадком змін, я почувався так, наче моє життя розбудувалося, у термінах Бака та Чена, до позакритичного стану; велика кількість піщинок болісного життєвого досвіду складалися одна поверх одної. Але зміна каскадом спала вниз по схилах мого життя і я повернувся на­зад, до того, що відчував раніше як зрілість, але що було тепер повнішим та глибшим. Зараз я дивлюся в майбутнє з виразнішим відчуттям себе, а також справи, яку я сподіваюся зробити у світі.

Легендарний психолог Ерік Еріксон був першим, хто зафіксував і описав етапи розвитку життя, що усі ми проживаємо. Він також відзначав послідовні та передбачувані кризи, з якими ми стикаємося під час нашого зростання від одного етапу до іншого, пояснюючи, що ці кризи іноді необхідні, аби ми не погрузли у якомусь конфлікті, який годі розв'язати і який перешкоджає нашому подальшому зрос­танню. Я мав честь навчатися у професора Еріксона, коли був на тому незграбному етапі життя, коли проблема розкриття та виз­начення власної «індивідуальності» є основним психологічним завданням. Тепер, у середньому віці, я досяг етапу, коли, за словами Еріксона, «генеративність» є центральним фокусом. Це час життя, коли більшість людей, згідно з Еріксоном та його послідовниками, готові рухатися далі, за межі попередньої душевної роботи задля досягнення спільності та повної взаємної довіри один з одним. Успішне завершення цієї внутрішньої боротьби приносить здатність індивіда турбуватися про багатьох інших, а також створювати і скеровувати наступне покоління. Генеративність тоді з'являється упродовж найпродуктивнішого та найбільш плідного етапу життя людини: вона зосереджується та тому, щоб бути плідною для май­бутнього.

Чи можуть ці дві наведені вище метафори допомогти нам зрозумі­ти теперішній етап ставлення людства до Землі? Мабуть, можна сказати, що цивілізація минула докритичний етап, або етап свого формування, і недавно досягла зрілої конфігурації, всесвітньої спільноти або глобального села. Але чи перебуває наш вид зараз на грані свого роду кризи середнього віку? Все більше й більше люди непокояться через накопичення кардинальних змін, які передвіща­ють дедалі більші обвали, що вже спадають каскадами униз по схилах культури та суспільства, викорінюючи суспільні інститути на зразок сім'ї та хоронячи суспільні цінності, зокрема ті, що завжди плекали нашу турботу про майбутнє. Дії будь-якої окремої групи зараз відлунюються по всьому світу, але ми виглядаємо нездатними наводити мости над прірвами, що розділяють нас. Чи не погрузла наша цивілізація у конфлікті між окремими націями, релігіями, кланами та політичними системами — розділена за статтю, расою, мовою? Тепер, коли ми розвинули свою здатність впливати на дов­кілля у глобальному масштабі, чи можемо бути достатньо зрілими, аби піклуватися про Землю в цілому? Чи ми все ще схожі на підлітків, що не знають власної сили, якої вони вже набули, і не здатні стрима­ти своє бажання швидкого задоволення? Чи ми натомість знаходимось на межі нової ери генеративності у нашої цивілізації — ери, у якій ми зосередимося на майбутньому усіх прийдешніх поколінь? Сучасні дебати щодо сталого розвитку є, зрештою, дебатами щодо генеративності. Та чи справді ми готові змінити наше короткостро­кове мислення на довгострокове?

Відповісти на ці питання складно, якщо взагалі можливо, і через те, що зміни, які зараз відбуваються, формувалися упродовж довго­го періоду, і оскільки те, що зараз відбувається з цивілізацією та стосунками між людством і довкіллям, має справді глобальний за своєю природою характер. Повертаючись до метафори піщаної куп­ки, розглянемо феномен глобальності (знову ж описаний Баком та Ченом), що ускладнює передбачення чи навіть розуміння великих змін у критичній системі:

«Спостерігач, який вивчає певну ділянку купки, може легко визначити механізми, що змушують пісок падати, і може навіть передбачити, чи станеться у найближчому майбутньому обвал. Для локального спостерігача великі обвали, проте, залишалися б непередбачуваними, оскільки вони — наслідок загальної історії усієї купки. Незалежно від того, якою є локальна динаміка, обвали безжально тривали б з відносною частотою, що не може бути змінена. Критичність — глобальна властивість піщаної купки».

Озонова діра є одним з таких випадків, оскільки становить непередбачуваний наслідок глобальної моделі виробництва, в рам­ках якої цивілізація накопичила в атмосфері небезпечні хімічні га­зи. Загальне явище руйнування озону передбачалося, але раптовий «обвал», що проявився в майже цілковитому виснаженні озону над Антарктидою, став повною несподіванкою. Оскільки ми продовжу­ємо накопичувати ще більші кількості тих самих газів, то напевне відбудуться й подальші руйнівні зміни, хоча ми не обов'язково бу­демо здатні передбачити, коли саме. Безперечно, та сама схема най­імовірніше буде вірною і у випадку більшої та серйознішої проб­леми глобального потепління: оскільки ми викидаємо усе більшу кількість парникових газів до атмосфери, ставатиме усе складніше вірити, що єдиний наслідок — це добре нам зрозуміле явище потеп­ління. «Обвали» змін у кліматичних режимах відбудуться і продов­жуватимуться, якщо ми і далі робитимемо цю піщану купку крутішою і більшою; крім того, поєднання кількох суттєвих змін, що від­буваються майже одночасно, значно збільшує ризик катастрофи.

Окрім зростаючої загрози цілісності глобальної екологічної системи, кардинальні зміни, що зараз відбуваються всередині циві­лізації, також, імовірно, самі по собі представляють серйозні загрози для цілісності і стабільності цивілізації. Зростання на мільярд людей кожні 10 років створює цілу низку складних проблем, і вибухове зростання населення само по собі може підштовхнути людську цивілізацію до позакритичного стану, залишаючи її вразливою до дуже великих «обвалів» непередбачуваних змін. Щоб впоратися з цим небезпечним поворотом подій, ми маємо знайти спосіб приско­рити наш рух до нового етапу розвитку, що міститиме в собі цілком зріле розуміння нашої здатності формувати наше власне майбутнє. Як написав колись Еріксон: «Можливість загальновидового зни­щення вперше створює необхідність загальновидової етики».

Розглядаючи таку велику проблему, як деградація глобального довкілля, легко відчути себе приголомшеним, украй безпомічним, щоб здійснити будь-яку зміну. Але ми повинні чинити спротив таким відчуттям, оскільки ця криза буде подолана тільки, якщо кожна люди­на візьме на себе певну відповідальність за це. Навчаючись самі і навчаючи інших, вносячи свою частку до зменшення використання й викидання у відходи ресурсів, стаючи активнішими політично та вимагаючи змін — такими і багатьма іншими способами кожен з нас може творити зміни. Мабуть, найважливіше те, що кожному з нас потрібно оцінити власне ставлення до світу природи і поновити, на найглибшому особистісному рівні, зв'язок з ним. А це може статися лише у тому разі, якщо ми відновимо істинне й правдиве у всіх аспектах нашого життя.

Двадцяте століття не було сприятливим для реалізації постійного людського прагнення до відчуття смислу життя. Дві світові війни, Голокост, винахід ядерної зброї, а тепер глобальна екологічна кри­за привели багатьох нас навіть до питання, чи можливе саме вижи­вання, тобто набагато менш світле, радісне і сповнене надією життя. Ми шукаємо захисток в спокусливих знаряддях та технологіях індустріальної цивілізації, та це лише створює нові проблеми, бо ми стаємо все більше відокремленими один від одного та відірваними від свого коріння. Турбота кожного про самого себе — в її обмеже­ному розумінні як цілковитої окремості від інших і від решти світу — й надалі посилює свою роль як первинної мотивації усіх соці­альних взаємостосунків та цивілізації в цілому. Ми починаємо цінувати потужні образи замість перевірених істин. Ми починаємо вірити, що перед лицем можливої руйнації лише ці образи, що від­бивають та помножують наше «я», мають якесь значення. Але така віра не може тривати довго і врешті-решт вона поступається місцем відчуттю, що реальне і правильне у нашому житті вислизає від нас. Як на мене, така поведінка стала настільки всеохопною, що ста­новить своєрідну кризу колективної особистості. Упродовж вже кількох років я займаюся інтенсивним пошуком істини щодо себе й свого життя; чимало інших людей, яких я знаю, роблять те саме. Більше людей, ніж будь-коли раніше, запитують: «Хто ми? Яка на­ша мета?» Відродження фундаменталізму у кожній зі світових релі­гій, від ісламу до іудаїзму, від індуїзму до християнства; поширення нових духовних рухів, ідеологій і культів усіх видів і форм; попу­лярність доктрин Нового Віку й нинішнє захоплення пояснюваль­ними міфами і легендами з різноманітних культур з усього світу — усе це слугує доказом на користь висновку про те, що дійсно існує духовна криза сучасної цивілізації, яка, схоже, базується на її внут­рішній порожнечі та відсутності якоїсь більшої духовної мети.

Можливо, внаслідок того, що я зрештою почав шукати одночас­но кращого розуміння власного життя і того, що може бути зроблено для порятунку глобального довкілля, я прийшов до віри в цінність своєрідної внутрішньої екології, що покладається на ті самі прин­ципи рівноваги і цілісності, що характеризують здорове довкілля. Наприклад, надто велике зосередження на внутрішньому світі, схоже, веде до певної ізоляції від зовнішнього світу, що позбавляє нас духовного живлення, яке може бути знайдене у спілкуванні з іншими; водночас надто багато уваги до інших, здається, робить людей чужими самим собі. Ключ — це дійсно рівновага між спог­ляданням і дією, особистими турботами й зобов'язаннями перед спільнотою, любов'ю до природного світу і любов'ю до нашої диво­вижної цивілізації. Це рівновага, якої я шукаю у власному житті. Я сподіваюся і щиро вірю, що ми таки знайдемо спосіб чинити опір накопиченій інерції усіх звичок, моделей та відволікаючих увагу моментів, які відвертають нас від того, що є істинним і чесним, повертаючи нас то туди, то сюди, крутячи нас, як карнавальну кару­сель, аж поки наші душі не будуть приголомшені та не знітяться.

Якщо можливо йти власним курсом, — а я вірю, що це можливо, — тоді я переконаний, що початок — у вірі, яка для мене споріднена зі свого роду духовним гіроскопом, що крутиться у власному колі у стабілізуючій гармонії з тим, що всередині, і тим, що ззовні. Безпе­речно, віра — це лише слово, якщо в це не вкладається особисте значення. Моя власна віра закорінена у непохитну віру в Бога як творця і вседержителя, глибоке особисте трактування та ставлення до Христа і розуміння постійної та священної присутності духу в усіх людях, в усьому живому та в усіх речах. Але я також хочу під­твердити те, що віруючі люди віддавна знали напевне і що наша цивілізація затьмарила: у світі існує сила Божого одкровення. Ось у чому полягає суть віри: ми покірливо приймаємо віру в духовну реальність, що є більша за нас. І я вважаю, віра є основною силою, що дає нам можливість вибирати смисл і напрямок, а тоді дотри­муватися його, незважаючи на увесь дошкульний хаос життя.

Я також вірю, що для усіх нас існує, часто недостатньо усві­домлений, зв'язок між етичним вибором, що здається досить малим за масштабом, і тим, очевидні наслідки якого дуже значні, і що свідоме зусилля дотримуватися справедливих принципів у всіх наших виборах, — якими вони не були б малими, — є вибором на користь справедливості у світі. До того ж готовність до відволікан­ня уваги, що призводить до неспроможності помітити наслідки малого вибору, здійсненого легковажно чи неетично, схиляє люди­ну зробити те саме, коли вона постане перед більшим вибором. І у нашому особистому житті, і у наших політичних рішеннях ми маємо етичний обов'язок бути уважними, чинити опір тому, що відвертає нашу увагу, бути чесними один з одним і брати на себе відпові­дальність за те, що ми робимо, — чи то індивідуально, чи спільно. Це той же гіроскоп: або він забезпечує рівновагу, або ні. За словами Аристотеля: «Чеснота — це одна річ».

Для цивілізації в цілому, віра яка є такою важливою для від­новлення рівноваги, що зараз відсутня у наших взаємостосунках із Землею, — це віра в те, що ми маємо майбутнє. Ми можемо вірити у це майбутнє і працювати над його досягненням і збереженням, або ми можемо сліпо крутитися далі, поводячись так, наче одного дня не буде дітей, які успадкують те, що ми їм залишимо. Вибір належить нам; Земля сама — у рівновазі.

Подяки

Людина, якій я найбільше завдячую тим, що ця книги стала можливою, — моя дружина, Тіппер Ейчесон Гор. Вона була єдиною, хто прочитав кожне слово кожної з чернеток, — завдання, на яке вона добровільно зголосилася з незмінним гарним настроєм і ентузіазмом, та постійно подавала чудові пропозиції щодо поліпшення потоку ідей і вдоско­налення їх викладу. Вона заохочувала і підтримувала мене увесь час, а також організовувала життя нашої сім'ї, щоб створити умови для концентрації моєї уваги на написанні книги. Я також дякую моїм дітям, Карині (18 років), Крістін (14), Сарі (13) та Альберту (9), за їх підбадьо­рювання і любов, та забезпечення достатнього спокою і тиші, аби я зміг упорядкувати мої думки. Я справді писав цю книгу для них.

Я почав писати у квітні 1989 року після кількох тижнів, проведених у лікарняній палаті мого сина у госпіталі Джонса Гопкінса. Тепер, коли книга закінчена, я почав розглядати усю цю справу як складову процесу зцілення і одужання, крізь який моя сім'я і я пройшли після нещасного випадку, описаного у вступі. З огляду на це, перед висловленням подяки людям, що зробили можливою появу самої книги, я хочу подякувати чоловікам та жінкам, від початку відповідальним за цей процес зцілення: по-перше, двом вільним від роботи медсестрам з госпіталю Джонса Гопкінса, Вікторії Костін-Сіджел та Естер О'Кампо, котрі взяли свої аптечки на бейсбольний матч і випадково опинилися біля місця нещасного випадку невдовзі по тому, як він стався. Реанімаційна бригада була блис­куче керована доктором Девідом Даджином, який виконав хірургічну операцію одразу по прибуттю машини швидкої допомоги і згодом ще одну, через три дні, коли внутрішня кровотеча створила іншу загрозу життю Альберта. Доктор Пол Гріффін опікувався усіма зламаними кістками; доктор Джон Герхарт та доктор Уільям Зінкхем — внутріш­німи ушкодженнями; доктор Уолтер Таннессен — шкірою; доктор Дейв Корнблат — ушкодженням нервів. За кілька місяців, коли для відновлення здатності Альберта діяти правою рукою необхідна була мікрохірургія нервів, доктор Дейвид Кляйн з LSU та доктор Алан Хадзон з Дитячої лікарні Торонто, оперували разом у клініці Ощнер в Новому Орлеані. Фізіотерапевти Емі Кест, Кейт Скотт, Террі Померой та Джон Каммінгз упродовж довгого періоду вміло і терпляче піклувалися про мого сина. Я завжди буду вдячний кожному з них. І протягом усього випробування, крізь яке пройшла наша сім'я, нас морально і емоційно підтримували тисячі людей, — більшість з яких ми ніколи не зустрічали, — які зв'язувалися з нами і молилися за одужання Альберта. Скоро стало очевидно, що ті, хто страждав найбільше у власному житті, і до нас виявили найбільше підтримки та розуміння. Та спільність була досвідом, що зворушив мене глибше, ніж будь-що досі; у певному сенсі це дозволило мені повністю усвідомити свою біду та відродитися з попелу.

Саме цей досвід особистого зцілення, у свою чергу, уможливив напи­сання цієї книги і переконав мене, що зцілення глобального довкілля залежить передусім від нашої здатності відчувати тугу з приводу глибокої трагедії, спричиненої нашим зіткненням з екологічною системою Землі. Я не маю жодного сумніву, що, якщо ми відчуємо її, людський дух здат­ний до перетворення, яке стане наслідком нашого зцілення і одужання.

Крім Тіппер, продовженню моєї роботи над книгою суттєво посприяли троє друзів: Гері Еллісон, Джеф Хейнс-Стайлс та Пітер Найт. Я розмовляв з кожним з них впродовж останніх тижнів у лікарні Джонса Гопкінса; а згодом, на початку літа 1989-го, ми зустрічалися для напружених дискусій. Вони спонукали мене бути конкретнішим і виражати точніше зв'язки між моїми ідеями й поняттями. Кожен з них був невичерпним джерелом допомоги і наснаги.

До грудня я просунувся досить далеко, щоб зробити наступний крок, і з Пітеровою допомогою найняв своїм агентом Морта Джанклоу. Я скоро пересвідчився, що його репутація розумної людини справді заслу­жена; він посприяв мені у виборі редактора, котрий був ідеальним для цієї книги, — Джона Стерлінга з видавництва Хоутон Міффлін. Я кажу «ця книга» так, наче вона була б майже такою самою з іншим редактором, але тепер не можу собі уявити, як працював би з кимось іншим, і хочу підтвердити, скільки розуму, хисту і терпіння Стерлінг вклав у книгу. Упродовж семи років я працював газетним репортером з деякими чудовими редакторами (особливо з Джоном Сейджентейлером, який вчив мене писати), але не мав уявлення, наскільки відрізняється книга від що­денної журналістики, яку я знав. Саме Стерлінг провів мене через різні етапи в написанні книги і давав неоціненні поради кожного разу, коли я потрапляв у глухий кут.

З кінця 1990 року до ранньої весни 1991 року, коли я виклав на папері більшу частину своїх чорнеток, мій здібний та ерудований помічник Єхуда Мірски допомагав мені у дослідженнях та був джерелом слушних порад та підтримки. Крім того, у критичний для мене час творчого процесу були дуже доречні його стриманий гумор, терплячість і врівноважений характер.

Наступною найвагомішою людиною для цього проекту у видавництві Хоутон Міффлін була Луїза Ердманн, редактор мого рукопису, яка також чимало чому мене навчила і працювати з якою було справжнім задо­воленням. Ребекка Сайкя-Уілсон та Кріс Коффін були неперевершені у перетворенні рукопису на книгу в палітурці, а Ірен Уільямс — найкраща у справі книжкової реклами.

З-поміж багатьох людей, які відгукнулися на прохання допомоги у дослідженні, були Чарлз Кроуфорд з Державного університету Мемфісу, Марта Купер зі Смітсоніанського Інституту, Джулі Фішер з Фішер-Пек у Нью-Хевені, Махназ Іспахані, Наті Кріватскі з Бібліотеки Фолджер, Шеріл МакНаб з Фонду Ашока, Кевін О'Рурк з Колумбійського універ­ситету, Джон Таксілл з організації «Культурне виживання» та Леон Візелтьєр, які навернули мене до деяких важливих книг. Крім того, я вдячний багатьом обдарованим працівникам Бібліотеки Конгресу, котрі дуже допомогли мені у пошуку та підборі потрібних матеріалів.

Багато вчених щедро приділили свій час прочитанню моєї перед­останньої чернетки й допомогли уникнути помилок; зокрема, Майкл МакЕлрой, декан Факультету Землі та планетарних наук у Гарварді, провів багато годин, вивчаючи рукопис, і я надзвичайно вдячний за його внесок у висвітлення деяких фактів та нюансів. Шервуд Роуленд з Каліфор­нійського університету, Ірвайн, здійснив кваліфіковану перевірку розді­лу, присвяченого атмосфері, та посприяв її суттєвому поліпшенню. Уоллі Брокер з Колумбії з допомогою Джіма Сімпсона, Петера Шлоссера та Стефані Ферманн прискіпливо переглянули розділ щодо водних проблем і я вдячний кожному з них за їхні пропозиції. Поміж інших вчених, які надавали мені поради під час написання цієї книги, — Пер Бак, Лестер Браун, Жак Кусто, Річард Лікей, Томас Лавджой, Норман Маєрс, Раджендра К.Пачаурі, Карл Саган, Роберт Уотсон та Алєксєй Яблоков. Серед експертів з інших галузей, які допомагали мені читанням або пора­дами щодо конкретних розділів, хочу назвати Роберта Костанзу, Германа Дейлі, Емі Фокс, Пола Гормана, Ленс Лоуренс, Чарльза Майєра, Джері Манде, Джіма Мортона, Майкла Новака, Генрі Пескіна, Роберта Репетто, Стефана Відермана та Джіма Уолла. Жоден з них не відповідає за будь-які помилки, що залишилися в тексті. Ті, хто читав шістисотсторінковий рукопис і повернув його з коментарями, — усі в надзвичайно стислий термін — це кілька друзів: Рік Едкок, Гері Елісон, Том Грамблі, Джеф Гейнс-Стайлс, Ненсі Хойт, Рід Хандт, Уорд Хассей, Петер Найт, Джім Колмус, Марті та Енн Перец, Джек Робінсон, мій шурин Френк Хангер та мої батьки Альберт та Пауліна Гори.

Ті, кому я завдячую ілюстраціями, використаними тут, це: Том Ван Сант, справжній візіонер, який створив багато унікальних картин Землі, одна з яких — це малюнок на обкладинці; Тод Гіпштейн та Патрісія Корлі з компанії Гіпштейн Мульті-Медіа, які розшукали та допомогли створити велику кількість ілюстрацій; Ненсі Хойт, котра внесла цінні пропозиції. Я вдячний Гілберту Гросвенору, президенту Національного Географічного Товариства, і його талановитим співробітникам, вклю­чаючи Карен Гаршбергер, Ела Ройса та Барбару Шаттак, за їх сприяння у пошуку кількох ілюстрацій; Адель Медіна О'Доуд — за графічний матеріал; Майклу Капетану — за віднаходження фрески з Платоном і Арістотелем; Лорнові Майклсу — за Ярд-е-Палт; Вільяму Дж.Кауфману III — за малюнок чорної діри; Тому Боудену з Інформаційного аналі-тичного центру вуглекислого газу в Оук Рідж — за графік CO2; Роберту Г. Россі, Крістоферу Дж. Уотерс, Урісні Тан, та Бреду Хейнесу — за швидке розшифрування стенограми засідань у Картейджі; та Брюсу Ріду — за його терплячість, добрий гумор і допомогу тієї довгої ночі, коли я писав план-пропозицію.

І врешті я хочу подякувати Лізі МакКленеган, яка була особливо корисна у пошуку матеріалів, вирішенні проблем і виконанні усього — від налагодження моєї комп'ютерної програми-редактора до перехоп­лення службовця компанії «Федерал Експрес» перед зачиненими на ніч дверима. В дійсності, цей момент — якраз саме зараз.

Примітки

Вступ. Чимало з поданих на початку вступу матеріалів грунтуються на конгресових розслідуваннях, в яких я брав участь як член Палати Представників. Наприклад, дані про препарат «оранж» узяті з матеріалів слухань Комітету з торгівлі та відповідних показань свідків.

Розрахунки обсягів ерозії верхнього шару ґрунту та кількості ґрунту, що переноситься річкою Міссісіпі повз Мемфіс, базуються на даних Корпусу військових інженерів США та Департаменту сільського госпо­дарства і землі штату Айова. У 1991 році річка щоденно переносила повз Мемфіс 260.000 тонн верхнього шару ґрунту.

Коли я лише починав свою кар'єру конгресмена і був призначений до підкомітету з нагляду та розслідувань Комітету з торгівлі Палати Пред­ставників, мені вдалося переконати його голову Джона Мосса з Каліфорнії дозволити мені розпочати розслідування випадків забруднення довкілля небезпечними хімічними відходами. Перше слухання розглянуло проб­лему Крістіни та Вудрова Стерлінгів та їхніх сусідів у Туні, штат Теннессі, та проблему Лоїс Гіббс та її сусідів у Лав Ченел, що поблизу Буффало, штат Нью-Йорк. Ця серія слухань продовжувалася також тоді, коли голо­вою комітету став Боб Екхард з Техасу. Оскільки я був чільним конгресме-ном-демократом, то за обох голів комітету мені дозволялося з допомогою деяких штатних працівників підкомітету (зокрема, Діка Франзена, Пета Макліна, Томаса Гріна, Марка Рааба, Бена Сметарста та Лестера О'Брайєна) протягом кількох років досліджувати проблему та провести декілька десятків слухань. Закон про Суперфонд, який став безпосереднім резуль­татом цих слухань, було прийнято під час зимової сесії у грудні 1980 p., але він потрапив у лапи нових «назначенців» Рейгана: Ріти Лавелі (пізніше засудженої за неправдиві свідчення), Енн Барфорд та Джеймса Ватта.

Слухання з глобального потепління проводилися підкомітетом з нагляду та розслідувань Комітету з питань науки й техніки Палати Пред­ставників, у якому я був головою. Цю серію слухань готували Том Грамблі та Джим Дженсен. Після першого слухання з Роджером Рівеллом я зателе­фонував професорові Карлу Сагану з Корнелу та запросив його бути першим свідком у наступній серії слухань й допомогти у популяризації проблеми глобального потепління. Саме друге слухання вперше привер­нуло пильну увагу засобів масової інформації та широкої громадськості.

Я особливо зобов'язаний професорові Рівеллу тим, що саме він, коли я ще був студентом, пояснив мені драматичну зміну у взаємовідношеннях між людьми та екологічною системою Землі. Він очолював дослідницький центр з питань народонаселення Гарвардського університету, а перед смертю у 1991 р. працював в Інституті Скріппс у Ла Джолі, Каліфорнія. Його досягнення були значними у багатьох галузях науки.

Міжпарламентська конференція з проблеми глобального довкілля заслуговує на докладніший розгляд, ніж коротка згадка про неї у тексті. Вона була першою конференцією такого типу: упродовж трьох днів тривали цікаві дискусії та обговорення серед представників сорока двох країн. Але мені найбільше запам'ятався екстраординарний приклад колегіального підходу з боку двопартійної групи сенаторів, які приєд­налися до мене, щоб допомогти з проведенням конференції, особливо хочеться відзначити чільного республіканця в цій групі Джона Чефі з Род Айленду. Керівником апарату, задіяного у конференції, був Френк Поттер, а відповідальним виконавцем, що забезпечувала її успіх, була Керол Броунер, яка тоді була моїм асистентом із законодавчих питань, а зараз очолює Департамент довкілля у штаті Флорида.

Цитата Вільяма Хатчинсона Меррея була вперше надрукована в журналі «Форбс» у 1978 р. Розшукуючи її, я дізнався, що він був однією з тих яскравих особистостей, чиї твори, популярні на початку століття, зараз заслуговують більшої уваги. Шотландський альпініст, він писав про сходження на гори Шотландії, Тибету та Непалу. Його твір «Оповідь про Еверест» перекладений дев'ятьма мовами.

Розділ 1. Обговорюючи проблеми Аральського моря, я спирався на аналіз радянських учених з Узбекистану та Москви, яким мене представив заступник голови Комітету Верховної Ради СРСР з питань довкілля Алєксєй Яблоков. Чимало я також дізнався від провідного спеціаліста США, доктора Філіппа Мекліна із Західного Мічиганського університету в Каламанзу. Під час мого візиту до Аральського моря мене глибоко вразили страждання людей у Каракалпакії — регіоні Узбекистану, що на півдні межує з Аральським морем і найбільше постраждав від екологічної катастрофи.

Експеримент з льодовиком, який я мав нагоду відвідати в Антарктиді, проводився спеціалістами університету в Нью-Гемпширі; найбільш відомий подібний експеримент проводиться поблизу географічного центру континенту на російській дослідницькій станції «Восток». Навіть більш давніх часів сягають проби льоду із свердловин поблизу центра крижаного купола, що вкриває Гренландію.

Інформацію щодо стану арктичного регіону я отримав під час двох підлідних подорожей, які я здійснив за допомогою Військово-морського флоту у 1990 і 1991 pp. Я особливо зобов'язаний адміралу Брюсу де Марсу, який зі своїми помічниками з великим розумінням поставився до прохання наукової громадськості посприяти дослідженням, що були б неможли­вими без активної допомоги атомного підводного флоту.

У моїй розповіді про зникнення біологічних видів я використав роботу Тома Лавджоя, який був моїм провідником та вчителем під час візиту до вологих лісів Амазонки у 1988 p., а також інформацію з подальших численних зустрічей з багатьма бразильськими вченими. Серед останніх я особливо зобов'язаний докторові Енеасу Салаті з Бразилії, провідному світовому експерту з гідрології басейну Амазонки. Я також покладався на роботу професора Е. О. Вільсона, який люб'язно погодився обговорити зі мною матеріали його майбутньої книги про зникнення видів, та на твори Нормана Маєрса, англійського біолога та політичного діяча.

Моєю обізнаністю з проблемами Східної Африки я зобов'язаний док­торові Річарду Лікі, антропологу, який займається збереженням довкілля його рідної Кенії і який за неймовірно складних обставин вже виконав величезну роботу.

Для висвітлення проблеми вибілювання коралів, я скористався даними декількох учених, у тому числі Томаса Горо, Реймонда Хейєса, Уолтера С. Джаапа, Роберта Л. Віклунда та доктора Ернеста Вільямса, які свідчили на слуханні 11 жовтня 1990 р. На тому ж слуханні експерти з НАСА, які за допомогою супутника вимірювали температуру, засвідчили кореляцію між найважливішими випадками вибілювання коралів та температур­ними піками в широтах, де знаходилися ці рифи.

Потрібно також сказати про кількість дітей віком до п'яти років, які кожного дня вмирають в усьому світі. Чимало людей вважають цифру 37.000 вражаючою. Це, однак, офіційні дані Всесвітньої організації охорони здоров'я та інших організацій, що мають справу зі страшною трагедією, на яку вказує ця кількість смертей, яким можна було б запобігти.

Наводячи дані про 600-відсоткове збільшення кількості атомів хлору в атмосфері, я покладався на доктора Шервуда Роланда з Каліфорній­ського університету в Ірвайні, який вважається провідним світовим експертом з цієї проблеми. Точна цифра — 0,6 частин на мільярд (ч/млрд.) у 1950 р. та 3,9 ч/млрд. у 1992 р. Я вперше встановив для себе тривожний зв'язок між цією зміною в глобальній атмосфері та складом повітря, яким я дихаю, під час читання книги «Кінець природи» Біла Маккібена.

Згадка про 25-відсоткове збільшення кількості теплопоглинаючих молекул потребує додаткового пояснення. Цей показник не включає в себе збільшення кількості випарів води, які, звичайно, є основним пар­никовим газом, а йдеться про гази, які додаються до атмосфери внаслідок людської діяльності. Наприклад, кількість С0₂ збільшилася на 13 відсотків порівняно з 1958 p., коли почалися вимірювання, та ще на певну величину протягом попередніх років, коли такі вимірювання не здійснювалися; рівень метану (СН₄) збільшився з 1050 ч/млрд. у 1945 p., до більш ніж 1700 ч/млрд. у 1991 p., що відповідає зростанню на понад 60 відсотків. Концентрація хлорфторвуглеців збільшилася більше ніж на 600 відсотків. Після співставлення відносних обсягів цих молекул в атмосфері та їхньої абсорбуючої здатності Рік Едкок з Туфтського університету дав оцінку в 23 відсотки, але зауважує, що науково правильніше буде сказати, що збільшення знаходиться в діапазоні від 20 % до 25 %.

Моє обговорення чисельності населення на Землі базується на даних Фонду населення Організації Об'єднаних Націй, Ради дослідження питань народонаселення та на роботах Пауля та Енн Ерліх.

Розділ 2. Інформація для детальної розповіді про хмари і водяну пару базується на матеріалах наукового круглого столу, проведеного 7 жовтня 1991 р. (стенограма може бути отримана у сенатському Комітеті з питань торгівлі) та роботах дванадцяти вчених, які брали у ньому участь. Подібно до цього, матеріали про західноантарктичний крижаний покрив та підвищення рівня моря ґрунтується на матеріалах слухання від 13 лютого 1991 p., про роль льоду в глобальних кліматичних змінах, на якому я був головою.

Цитата професора Річарда Ліндзена взята з листа, надрукованого у «Нью-Йорк Таймс» 19 лютого 1991 р.

Меморандум Білого Дому з порадою «наголошувати на багатьох невизначеностях» щодо глобального потепління, замість обговорення конкретних фактів був широко висвітлений пресою наступного дня після святкуванням Дня Землі завдяки витоку, організованому обуреним служ­бовцем у виконавчій влади, котрий був вражений глибиною його цинізму.

Хоча я дуже коротко згадав про добре відому історію Галілея, реко­мендую ознайомитися з повним текстом стенограми суду над ним, які я не читав в минулому і знайшов надзвичайно захоплюючими. Так само, хоч я лише побіжно згадав теорію переміщення континентів, я вважав вартим прочитати записи засідань наукового товариства, на яких при­хильники цієї, на той час радикальної, теорії надзвичайно гостро крити­кувалися своїми колегами, що вважали таку теорію занадто смішною, аби її толерувати. Я не пам'ятаю імені свого однокласника, з яким навчався у шостому класі, якого я завжди буду вважати співвинахідником теорії континентального дрейфу.

Погляди тих, хто вважав Землю плоскою, варті короткого коментарю, оскільки ця книга побачить світ у ювілейний рік п'ятисотліття подорожі Колумба. Фактично, як цікаво описує Карл Саган у журналі «Космос», те, що Земля кругла, та її майже точні розміри були обраховані у тре­тьому столітті до н. е. Ератосфеном, астрономом, який працював у єги­петському місті Олександрія. Хоробрість, проявлена згодом Колумбом, не була викликом превалюючому уявленню, що Земля плоска, а викликом точності розрахунків діаметра Землі. Помилково вважаючи, що Земля є на третину меншою, ніж насправді, Колумб переконав своїх спонсорів, що його кораблі зможуть взяти достатньо спорядження, щоб досягти Індії. Він, звичайно, був врятований від голодної смерті своїм сенса­ційним відкриттям земель, які пізніше були названі Новим Світом, але які він прийняв за Індію.

Хоча фраза Івана Ілліча, яку я процитував, уперше була надрукована в іншому місці, я вперше зустрів її в інтерв'ю, яке він дав журналу «Нові перспективи щоквартально» весною 1989 р.

Висвітлення теорії хаосу та її застосування до захисту довкілля част­ково грунтується на матеріалах досліджень кліматологів Східноанглій-ського університету у Великобританії, хоча згодом я зустрічав подібні роботи в інших місцях. Гарний опис дається у бестселері Джеймса Глейка «Хаос».

Питання позитивного зворотного зв'язку піднімають усі вчені, які переймаються проблемою екологічної кризи. Більшість використаної інформації я взяв із матеріалів слухання, яке проходило під моїм керів­ництвом 8 травня 1989 р. Існують два питання, які часто викликають непорозуміння і тому заслуговують на те, щоб їх розглянути. По-перше, загальне сприйняття вологих лісів як «легенів планети» затьмарює склад­ніший набір їхніх функцій. Зрілі ліси (які біологи називають лісами кульмінаційного розвитку), як правило, мають нейтральний баланс С0₂, тобто споживають майже таку ж кількість С0₂, що й виробляють. Ліси, які знаходяться у стадії росту, з іншого боку, великою мірою є спожи­вачами С0₂, але всі ліси під час спалювання виділяють велику кількість С0₂. З цього випливає: а) зупинка спалювання лісів є важливою стратегією зменшення темпу зростання рівня С0₂, та б) масштабні програми насад­ження дерев є надійним способом зменшення рівня вуглецю в атмосфері.

Друге питання, яке викликає непорозуміння, стосується океанів. Я не раз чув твердження, що багато вуглецю поглинається океанами в процесі утворення раковин з їх подальшим опусканням на дно. Однак професор Майкл Макелрой з Гарварду довів, що ріст раковин фактично пов'язаний з вивільненням С0₂ та зміною в лужному балансі океанів, спричиненою вилученням з води кальцію. На додачу, якщо потепління океанів впливає на їхню спроможність поглинати С0₂, цей ефект може обмежитися лише верхнім шаром, а потепління може надалі ізолювати глибокі рівні океану (які містять більше С0₂) від атмосфери.

Збільшення температури у Сибіру було зафіксоване двома вченими з Хантсвільського підрозділу НАСА Роєм Спенсером та Джоном Крісті. Поряд із серйозним збільшенням температури у березні 1990 p., про яке я згадав, тенденція диспропорційного потепління в Сибіру віддзерка­люється у меншому, але стійкому збільшенні температури протягом усього періоду спостережень.

Припущення про можливість позитивних наслідків танення тундри було зроблене радянським ученим Михайлом Будико, але більшість його колег в СРСР дуже критично ставиться до таких висновків.

Цитуючи Роберта Макнамару, я хочу зауважити, що цей вислів він часто використовує за багатьох обставин; першого разу я особисто почув його на семінарі, що проводив Річард Гарднер в Аспенському інституті.

Розділ 3. У своєму переказі «року без літа», я покладався на роботу Джона Декстера Поста, дослідницьку працю професора Вільяма Кроуфорда з Мемфіського університету, ґрунтовну роботу Емануїла Лерой Ладурі та працю Хуберта Лемба.

До зв'язку між виверженням вулканів та короткочасними змінами у довкіллі вперше привернув мою увагу в 1981 р. Стефан Шнайдер, який давав свідчення на перших слуханнях, присвячених глобальному потеп­лінню, і котрий був одним із найдіяльніших учених, що займалися при­вертанням уваги громадськості до цього питання. Особливо цінним та вартим уваги я вважаю дослідження Кевіна Д. Пенга з лабораторії досліджень реактивного руху Калтеху, яке він опублікував під назвою «Спадок виверження» в журналі «Науки» в 1991 р. Праця Лероя Ладурі, який написав класичну роботу з історії клімату, була ще одним джерелом даних про роль вулканів.

Посилання Пенга на спостереження Бенджаміна Франкліна зацікавили мене науковою роботою Франкліна, яка торкається проблем глобального довкілля. Більшість із того, що я дізнався, врешті знаходилася поза кон­текстом цієї книги, хоча й справляє велике враження, зокрема той факт, що Гольфстрім, виявляється, був відкритий Франкліном.

У висвітленні питань міграції та змін у доісторичному кліматі, я покладався на роботи Рендела Уайта спільно з Брайєн М. Фаган та Елізабет С. Верба, Фредеріка Е. Гріна, Річарда Г. Клейна, та Девіда Пілбіма.

Я розробив свій власний календар, за допомогою якого встановлював зв'язок між кліматичними і соціополітичними подіями, і не міг утриматися від власних висновків, пов'язаних із співпадінням подій, який видався мені чимось іншим, аніж простим збігом обставин. Наприклад, припу­щення про те, що та ж сама тенденція до потепління, яка дозволила Лейфу Еріксону дістатися до Вінленду, водночас могла спричинити раптове зникнення цивілізації майя, випливає із намагання пов'язати зміни у кліматі з історичними подіями у різних частинах світу. Схожим чином можна припустити зв'язок між переселенням людей з Північної Європи, викликаним раптовим поверненням льодовикового періоду 11000 років тому, та швидкою появою після цього перших відомих міст у південній Туреччини та Месопотамії. В обох випадках, однак, я ретельно проаналі­зував існуючу літературу щодо відомостей про ці події. Ці тексти зазначені в бібліографічному покажчику.

У висвітленні проблеми «великого голоду», я покладався на роботу Кормака О’Града, Сесіл Вудхем-Сміт та Емануїла Лерой Ладурі.

Моя згадка про Даст Боул базується на роботі Пола Бонніфілда, Вернона Гілла Картера та Тома Дейла.

Розділ 4. Моя точка зору щодо забруднення повітря у Східній Європі, Азії, Мексиці та Латинській Америці грунтується на бесідах з парламен­таріями та лідерами рухів на захист довкілля згаданих країн, на особистих спостереженнях, та сучасних повідомленнях у новинах. Особливо цін­ними були повідомлення у таких засобах масової інформації, як «Таймс», «Ньюсвік», «Ю.С.Ньюс енд Волд Ріпорт», «Нешнл Джеогрефік», «Нью-Йорк таймс» та «Вашингтон пост».

Розрахунок товщини атмосфери Землі може бути здійснений, так би мовити, технічно: оскільки газ розширюється, заповнюючи вакуум, атмо­сфера Землі не може бути описана як така, що має визначену демаркаційну лінію між собою й оточуючим космосом, але більшість молекул, які скла­дають атмосферу, знаходяться в межах кількох миль від земної поверхні. Якби щільність повітря залишалась сталою на всіх широтах і такою ж, як на рівні моря, то атмосфера сягала б висоти близько 7 кілометрів.

Теза щодо зменшення окислювальної здатності атмосфери грунтується на тривалих обговореннях з Шервудом Роландом, Майклом Макелроєм, Робертом Уотсоном та декількома іншими вченими. Очистка або окис­лення має місце здебільшого у тропіках, де ультрафіолетова радіація проникає найглибше і де найбільше водяної пари. За таких обставин спалювання великих лісових масивів у тропіках небезпечне тому, що виробляє таку велику кількість монооксиду вуглецю, що монополізує гідроксил («детергент»).

Вплив підвищеного рівня ультрафіолетової радіації на імунну систему тепер є важливою сферою досліджень. Доктор Маргарет Кріпке з Техасу була одним із піонерів у цій галузі, саме її дослідження спонукало мене зайнятися розглядом цього питання.

Мій опис хмар у стратосфері Арктики та Антарктики не враховує ті зусилля, що докладаються для дослідження складних хімічних процесів, які відбуваються в них: льодяні кристали є, насправді, сумішшю азотної кислоти та води, тобто тригідратом азотної кислоти. Ці замерзлі частки утворюються тільки при температурах нижчих за -80 градусів С. Такі умови існують лише у трьох місцях на Землі: в обох полярних регіонах, та, як це не дивно, високо в атмосфері тропіків, на вершині конвективних потоків повітря, які там піднімаються значно вище, ніж в інших місцях. До того ж, хоча проблему виснаження озонового шару часто пов'язують переважно із хлорфторвуглецями, потрібно приділити більшу увагу брому та галогенам, зважаючи на їх важливу роль у хімічному процесі руйнування озону.

Щодо інформації про втрати озонового шару станом на 1992 p., то популярні видання зазвичай докладно зупиняються на розрахунках сукупної втрати, починаючи з перших вимірювань у 1978 p., а це приз­водить до помилки, оскільки руйнування почалося значно раніше від початку регулярного контролю. Приблизний підрахунок сумарної величини, згідно з Шервудом Роландом, дає подвійний обсяг втрати озонового шару (по відношенню до показника після 1978 p.), оскільки діяльність людини суттєво змінила хімію атмосфери одразу після Другої світової війни.

Згадка про те, що професор Ліндзен публічно спростував свою гіпотезу щодо ролі водяної пари, грунтується на його заяві у жовтні 1991 р. під час круглого столу «Науки про Землю». Ліндзен люб'язно визнав, що заслуга у виявленні помилковості його гіпотези належить докторові Алану Беттсу, який працює у себе вдома, у Міддлебарі, штат Вермонт. Однак Ліндзен продовжує не погоджуватися з більшістю інших вчених і вважає, що водяна пара в атмосфері призводить до похолодання.

Троє вчених, згаданих у дослідженнях Інституту Маршалла, — це доктор Роберт Джастроу, доктор Вільям Ніренберг та доктор Фрідріх Сейц. Ці ж науковці раніше співпрацювали над дослідженням, яке мало на меті показати, що плани космічних війн, запропоновані президентом Рейганом, з наукової точки зору, начебто, можна було б втілити в життя. Це друге дослідження, котре, очевидно, мало на меті підтримку іншої політичної ідеї Рейгана, було проведене головним чином Джастроу, який нині працює в Дортмуті. Воно не було обговорене з його науковими колегами і згодом активно критикувалось у науковій спільноті. Подаль­ший аналіз експертами з сонячної радіації виявив серйозну математичну похибку в розрахунках авторів, яка настільки спотворила очікуваний цикл потепління, що автори помилково описали його як цикл охолод­ження. Однак їхня доповідь привернула значну увагу, оскільки керівник персоналу адміністрації президента Буша Джон Сануну неодноразово посилався на неї для обґрунтування свого глибокого скептицизму щодо глобального потепління. За іронією, хоча дослідження Інституту Мар­шалла все ще розглядається як невдала спроба політизації науки, зв'язок між сонячними плямами та коливаннями температури знову привернув до себе увагу завдяки дослідженням короткочасних змін клімату у Датському метеорологічному інституті. Навіть якщо це нове дослідження є правильним, як я сподіваюсь, то й тоді швидке та величезне збільшення рівня С0₂, як очікується, повністю пересидить ефект сонячних плям.

Значення кліматичної системи Землі як двигуна для перерозподілу холоду та тепла мені вперше доступно пояснив Філ Джонс зі Східно-англійського університету. Цією проблемою також займалися інші вчені, зокрема Стефан Шнайдер, Ральф Ціцерон і Джон Фірор. Слід відзначити два фактори, які дещо уповільнять процес потепління на полюсах. В Антарктиці прискорення танення льоду сповільнюється змішуванням холодної води з більших глибин з талою; при цьому на обох полюсах, особливо на арктичному, збільшення випаровування призводить до утворення хмар, що ускладнює прямі математичні обчислення, які в іншому разі можна було б застосувати.

Розділ 5. Розрахунок «рецепту життя» був використаний з інформації, наданої Національним інститутом здоров'я.

Океанський конвейєр був докладно описаний Уоллісом Брьокером, Ретером Шлоссером та іншими. Після прочитання їхнього дослідження я запросив Брьокера свідчити на слуханні про роль океанів у зміні клімату, а згодом відвідав усю його групу дослідників в Лемонт-Догертській геологічній обсерваторії Колумбійського університету. Сьогодні ще не все ясно у механізмах циркуляції води: наприклад, об'єм теплої води, що рухається на захід від Тихого до Індійського океанів, ще не вимірювався. Нове дослідження сфокусувало увагу на русі теплої води з Індійського океану навколо мису Горн у Африці до південної частини Атлантичного океану, а ще деякі вчені припускають існування поверхневої циркуляції у Тихому океані, пов'язаної їх з конвективними явищами у тропіках.

Повідомлення щодо проблем з водою у Каліфорнії та впливу потеп­ління на снігопади в горах частково базуються на матеріалах слухання, проведеного сенатором Тімом Віртом та мною у Лос Анджелесі у 1989 р.

Інформація щодо підвищення рівня моря грунтується на аналізі Роджера Ревелле, Стефана Шнайдера, Лінн Едгертон, Майкла Оппенгей-мера та Джеймса Хансена.

Дані про західноантарктичний льодовий щит були отримані під час декількох зустрічей з дослідниками під час мого візиту туди у 1988 р. та, як зазначено у тексті, з роботи Роберта Біндшадлера.

Робота Лонні та Елен Томпсон щодо льодовиків, ще не була надру­кована, коли моя книга пішла до друку, але вона вже була прийнята та прорецензована. їхня робота є безпрецедентною за обсягом даних і може вважатися вагомим внеском до температурних досліджень.

Моя згадка про вплив підвищення рівня моря на прісноводні водоносні пласти базується на роботі Лестера Брауна та його колег у Волдвоч Інсти­туті.

Питання про те, як ліси притягують дощі, заслуговує ширшого роз­гляду. Хоча невеликі кількості діметилсульфіду виробляються в лісах, все ж вони відіграють принципову роль в океанах, де формують дрібні краплі хмар. Набагато більше значення в утворенні хмар над лісами відіграють терпени, які перетворюються шляхом окислення у сульфатні аерозолі. Недавні дослідження виявили, що індустріальні викиди сульфатів можуть мати такий самий вплив; дослідження також встановили зв'язок вмісту сульфатів у забрудненому повітрі з підвищеним хмароутворенням над континентальною частиною Сполучених Штатів.

Як відзначалося раніше, я зобов'язаний професорові Енеасу Салаті з Бразилії за матеріали з гідрології вологих лісів Амазонії.

Я скористався офіційними доповідями Світової програми захисту довкілля та Світової організації охорони здоров'я для наведення прик­ладів хвороб, спричинених неякісною питною водою. Робота Сандри Постел та її колег із Волдвоч Інституту була корисною при розгляді проблем, пов'язаних із зрошенням.

Розділ 6. Обговорюючи проблему знищення вологих лісів, я покладався на працю доктора Томаса Лавджоя зі Смітсоніанського інституту та на інформацію, отриману від бразильських учених під час мого візиту до вологих лісів у 1988 р.

Я також використав книги про вологі ліси, зазначені у бібліографії, та дослідження, проведені ініціативними групами, наприклад, Органі­зацією захисту вологих лісів.

Цитата Жозе Лютценбергера взята з його промови на Міжпарла­ментській конференції з питань глобального довкілля 29 квітня 1990 р.

У цьому розділі я також використав матеріали численних офіційних доповідей Програми захисту довкілля Організації Об'єднаних Націй. Під час відвідання її штаб-квартири у Найробі в 1991 p., мене найбільше вразив обсяг проведених вченими робіт з усіх згаданих у цьому розділі проблем.

Наведена цифра — 40 відсотків енергії фотосинтезу споживається людьми — узята з часто цитованого дослідження Пітера М. Вітусика та інших. Хоча їхня методологія описана до найменших подробиць, їхні висновки, на думку деяких учених, не є безсумнівними.

Розширення пустелі Сахари варте детальнішого розгляду. Спеціалістів у цій галузі роками дратувало просте припущення нефахівців, що пустелі неухильно просуваються вперед, оскільки польові перевірки часто виявля­ли зелені райони в тих місцях, де, як вважалося, повністю господарювала пустеля. Останні дослідження, що включали супутникове спостереження, виявили, що Сахара насправді здійснює нерегулярні рухи вперед та назад — інколи в одному напрямку протягом кількох років. Але загальна тенденція, очевидно, за останні двадцять років полягала радше у наступі, ніж у відступі.

Дослідження Мамадоу було представлене ним особисто на Всепланетній конференції, проведеній у Парижі в 1989 р.

Розділ 7. У цьому розділі я використав чимало ідей з низки книг, зазна­чених у бібліографії. Я особливо рекомендую California Lands Project за його загальну збалансованість. Крім того, я використав інформацію з приватних бесід з Норманом Маєрсом, спеціалістом у цій галузі, та прекрасну статтю з журналу «Нешнл Джеогрефік». Я також скористався дослідженнями Національної академії наук та стенограмами дискусій між експертами, організованих Кейстоунським центром.

Розділ 8. Багато матеріалів цього розділу грунтуються на конгресових слуханнях з питань захоронення шкідливих відходів у Сполучених Шта­тах та в усьому світі, які я проводив протягом тринадцяти років. Під час цих слухань я почав глибоко поважати роботу Дослідницької служби Конгресу і використав декілька досліджень, які вона здійснила у цій галузі впродовж багатьох років. Крім того, я використовував матеріали Головного статистичного управління, яке також проводило власні дослідження в цьому напрямку. Я виявив дуже гарну серію розслідувань газети «Ньюсдей», які пізніше були опубліковані окремою книгою, а також прекрасне розслідування зворотних вантажів, проведене газетою «Сіетл Пост-Інтелінджер». Я також використав офіційні доповіді Агентства захисту довкілля та Програми ООН з охорони довкілля.

Монолог бездомного восьмирічного хлопчика був надрукований у «Нью-Йорк Таймс» у жовтні 1990 р.

Розділ 9. Цифри щодо суми позики взяті з Бюджетного офісу Конгресу. Соціологічні дослідження, які свідчать про зростаючу відразу населення до політичних питань, друкувалися в багатьох засобах масової інфор­мації, останній раз — у «Вашингтон Пост» у листопаді 1991 р.

Дані про скоординовану стратегію між Сполученими Штатами та Саудівською Аравією надійшли від численних учасників підготовчих зустрічей в рамках переговорів з питань зміни клімату в 1991 р.

Звинувачення проти міністра охорони довкілля у Сараваку були вису­нуті під час виборчих кампаній у Малайзії протягом останніх двох років.

Розділ 10. Моя позиція щодо економіки природокористування грунтується на серії слухань, де я був головою, Об'єднаного економічного комітету з метою детального вивчення цього питання. Перед цими слухан­нями, у 1990 р. я провів серію неформальних зустрічей за круглим столом з провідними експертами в цій галузі: Конном Нагентом, доктором Моханом Мунасінгом, доктором Салахом Ель Серафі, доктором Генрі Пескіним, доктором Керол Карсон, Барбарою Брамбл та доктором Пітером Бартелмусом.

Я особливо зобов'язаний докторові Роберту Реппето, доктору Герману Дейлі, доктору Роберту Констанзі та Стефану Відерману. Існує різниця між великою увагою, сконцентрованою деякими бізнесовими економіс­тами на мікроекономіці цього питання, та відносною відсутністю уваги до макроекономіки проблеми.

Розділ 11. Моя позиція щодо технології та її впливу на відчуття і мис­лення увібрала дуже багато з праць двох великих мислителів Маршалла Маклугана та Мауріса Мерле-Понті. Першого я вивчав як студент молод­ших курсів, другого — як старшокурсник богословського факультету.

Обговорення проблеми міграцій кенійських племен ґрунтується на особистому дослідженні та бесідах із захисником довкілля Кенії Річардом Лікі. Роздуми Октавіо Паза були надруковані в газеті «Нью Йоркер». Знаменитий експеримент Еріксона з дітьми та кубиками описаний в книзі «Дитинство та суспільство». Цитована фраза отця Томаса Бері — з особистої бесіди, хоча я розумію, що вона увійде до його майбутньої книги «Оповідь про всесвіт».

Химерні пропозиції щодо зміни клімату за допомогою смужок олов'яної фольги та удобрювання океанів залізом, вірите ви чи ні, взяті з доповіді робочої групи, представленої Національній академії наук.

Розділ 12. Мій виклад позиції «Глибоких екологів» ґрунтується на декількох бесідах з представниками цього руху та доповідях, зокрема таких як «Зелений гнів» Крістофера Менеса.

Пояснення функціонування людського мозку побудоване в значній мірі на аналізі Карла Сагана в книжках «Дракони Едену» та «Мозок Брока».

Мій виклад теорії залежності від згубних звичок та теорії дисфункціональних сімей ґрунтується на книгах, згаданих у тексті та бібліографії.

Розділ 13. Моє висвітлення проблеми духовності та довкілля базується частково на серії діалогів, що я їх організував разом із деканом Джеймсом Мортоном із Собору Святого Івана Блаженного у Нью-Йорку, та Карлом Саганом, за активної допомоги з боку мого колеги, сенатора Тіма Вірта. Ці діалоги між ученими та релігійними лідерами були спрямовані на знаходження спільного для цих двох світів грунту. Я також скористався книгами, зазначеними у бібліографії, та, звичайно, Біблією.

Виклад засад грецької філософії базується на моєму читанні творів Платона і Арістотеля та на аналізі філософських поглядів епохи Відрод­ження, таких як роботи Пауля Крістеллера. Я багато дізнався з розмов із теологом Міхаелем Новаком і з моїм старим приятелем Джимом Воллом з Чикаго, редактором «Християнського століття», а також із багатьма релігійними лідерами, які брали участь у вищезгаданих діалогах.

Матеріал про Арно Пензіаса є наслідком моїх особистих бесід з ним.

Аналіз інших релігій грунтується на їхніх священних текстах, з якими я також ознайомився під час вже згаданих розмов на релігійні теми. Я особливо зобов'язаний Паулю Горману та Емі Фоксу із Собору Святого Івана Блаженного, які дуже допомогли мені у пошуках цих матеріалів.

Словосполучення «яскравий як Сонце» взяте з одного з найвідоміших християнських церковних гімнів «Дивовижне милосердя».

Розділ 14. Мій опис блокади Ленінграда побудовано на матеріалі, опублікованому Фоулером та Муні, а також доповіді Стівена Вітта.

Інформація про інших борців опору базується переважно на осо­бистих бесідах з ними, окрім історії про Мехая Віравайду, яка викладена Рут Каплан в «Наша Земля, Ми». Хоча мені не вдалося зустрітися із Мен-десом, я розмовляв з його вдовою та найближчими колегами в Амазонії.

Розділ 15. Мій аналіз Плану Маршалла грунтується на роботі Чарльза Майєра та Стенлі Гоффмана, двох гарвардських професорів, які органі­зували вражаючий огляд Плану Маршалла кілька років тому. Я особливо зобов'язаний професору Майєру, який допоміг мені краще зрозуміти матеріал.

Уривок, написаний у 1973 р. Джорджем Бушем, на той час представни­ком США в ООН, узятий із книги Філліса Піотроу «Криза населення світу: відповідь Сполучених Штатів».

Висновки. Виклад теорії піщаних купок грунтується на моїх особистих бесідах з Пер Баком та його спільній публікації з Кан Ченом. У розробці цієї теорії їм допомогли Курт Візенфельд з Технічного університету Джор-джії, Чао Танг з Інституту теоретичної фізики у Санта Барбарі та Глен Хелд з Дослідницького центру ім. Томаса Вотсона фірми Ай Бі Ем.

Бібліографія

About Stewardship of the Environment. South Deerfield, Mich.: Channing L. Bete Co., 1991.

Ackerman, Nathan. The Psychodynamics of Family Life. New York: Basic Books, 1958.

Anderson, Bruce N., ed. Ecologue: The Environmental Catalogue and Consumer's Guide for a Safe

Earth. New York: Prentice Hall Press, 1990.

Ausubel, Jesse H., and Hedy E. Sladovich, eds. Technology and Environment. Na­tional Academy of

Engineering, Washington, D.C.: National Academy Press, 1989.

Barraclough, Geoffrey, ed. The Times Atlas of World History. Maplewood, N.J.: Hammond, 1982.

Bates, Albert K. Climate in Crisis. Summertown, Tenn.: The Book Publishing Co., 1990.

Battan, Louis J. Weather. Englewood Cliffs, N.J.: Prentice-Hall, 1985.

Becker, Ernest. The Denial of Death. New York: The Free Press, 1973.

Belk, K. E., N. O. Huerta-Leidenz, and H. R. Cross. "Factors Involved in the Defor­estation of

Tropical Forests." College Station, Tex.: Texas A&M University, Department of Animal Science,n.d.

Benedick, Richard Elliott. Ozone Diplomacy: New Directions in Safeguarding the Planet.

Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1991.

Benedick, Richard Elliot, et al. Greenhouse Warming: Negotiating a Global Regime. Washington,

D.C.: World Resources Institute, 1991.

Berry, Thomas. The Dream of the Earth. San Francisco: Sierra Club Books, 1988.

Bonnifield, Paul. Dust Bowl: Men, Dirt and Depression. Albuquerque: University of New Mexico

Press, 1979.

Bowen, Murray, Family Therapy in Clinical Practice. New York: J. Aronson, 1978.

Bradley, R. S., et al. "Precipitation Fluctuations over Northern Hemisphere Land Areas Since the

Mid-Nineteenth Century," Science, vol. 237, 10 July 1987, pp. 171-75.

Bradshaw, John. The Family: A Revolutionary Way of Self-Discovery. Deerfield Beach, Fla.: Health

Communications, 1988.

Homecoming: Reclaiming and Championing Your Inner Child. New York: Ban­tam Books, 1990.

Brahn, Paul G., and Jean Vertut. Images of the Ice Age. New York: Facts on File, 1988.

Broecker, Wallace S., and T.-H. Peng. Tracers in the Sea. Palisades, N.Y.: Lamont—Doherty

Geological Observatory, 1982.

Brown, Lester. The Changing World Food Prospect: The Nineties and Beyond, Wash­ington, D.C.:

WorldWatch Paper, 1988.

Brown, Lester, et al. State of the World. New York, W. W. Norton, 1984-91.

Bullard, Fred M. Volcanoes of the Earth, 2nd ed. Austin: University of Texas Press, 1984.

Burkitt, Denis P., and S. Boyd Eaton. "Putting the Wrong Fuel in the Tank." Nutri­tion, vol. 5 (3),

May/June 1989, pp. 189-91.

Cannadine, David. Blood, Toil, Tears and Sweat: The Speeches of Winston Churchill. Boston:

Houghton Mifflin, 1989.

Caplan, Ruth, et al. Our Earth, Ourselves. New York: Bantam, 1990.

Capra, Fritjof. The Turning Point. New York: Bantam, 1982.

Carson, Rachel. Silent Spring. Boston: Houghton Mifflin, 1962.

Carter, Vernon Gill, and Tom Dale. Topsoil and Civilization, rev. ed. Norman: Uni­versity of

Oklahoma Press, 1974.

Cohen, Michael J. A Field Guide to Connecting with Nature. Eugene, Ore.: World Peace University,

1989.

Commission for Racial Justice. Toxic Wastes and Race in the United States: A Na­tional Report on the

Racial and Socio-Economic Characteristics of Communities with Hazardous Waste Sites. New York:

United Church of Christ, 1987.

Committee on Earth Sciences. "Our Changing Planet: The FY 1991 U.S. Global Change Research

Program." Reston, Va.: U.S. Geological Survey, 1991.

Culbert, T. Patrick, ed. The Classic Maya Collapse. Albuquerque: University of New Mexico Press,

1973.

Daly, Herman E., and John B. Cobb, Jr. For the Common Good: Redirecting the Economy Toward

Community, the Environment, and a Sustainable Future. Bos­ton: Beacon Press, 1989.

Delphos, William A. Environment Money: The International Business Executive's Guide to

Government Resources. Washington, D.C.: Venture Publishing, 1990.

Dickinson, Robert E., ed. The Geophysiology of Amazonia: Vegetation and Climate interactions New

York: John Wiley, 1987.

Donaldson, Peter J. Nature Against Us: The U.S. and the World Population Crisis, 1965-1980.

Chapel Hill, N.C.: University of North Carolina Press, 1990., and Amy Og Tsui. "The International Family Planning Movement." Population Bulletin, vol. 45 (3), November 1990.

Doyle, Jack. Altered Harvest: The Fate of the World's Food Supply. New York: Viking, 1985.

Dubos, Rene. Man, Medicine, and Environment. New York: Praeger, 1968.

Eaton, S. Boyd. "Primitive Health.'' Journal of MAG, vol. 80, March 1991, pp. 137-40., and Melvin

Konner. "Paleolithic Nutrition." New England Journal of Medicine, January 31,1985,

pp. 283-89.

Edgerton, Lynne. The Rising Tide: Global Warming and World Sea Levels. Washingon, D.C.: Island

Press, 1991.

Ehrlich, Paul R., and Anne H. Ehrlich. The Population Explosion. New York: Simon & Schuster,

1990.

Eisler, Riane. The Chalice and the Blade: Our History Our Future. San Francisco: Harper & Row, 1987.

Erikson, Erik H. Childhood and Society. New York: W.W.Norton, 1950. Insight and Responsibility.

New York: W. W. Norton, 1964.

Fagan, Brian M. The Journey from Eden: Peopling Our World. New York: Thames & Hudson, 1990.

Falk, Richard A. This Endangered Planet: Prospects and Proposals for Human Survival. New York:

Vintage Books, 1971.

Feliks, Yehuda. Nature and Man in the Bible. London: Soncino Press, 1981.

"Fertility Behavior in the Context of Development: Evidence from the World Fertil­ity Survey."

Population Studies No. 100. United Nations, New York, 1987.

Firor, John. The Changing Atmosphere: A Global Challenge. New Haven: Yale University Press,

1990.

Fisher, Ron, et al. The Emerald Realm: Earth s Precious Rain Forests. Washington, D.C.: National

Geographic Society, 1990.

Flavin, Christopher. Slowing Global Warming: A Worldwide Strategy. Washington, D.C.:

WorldWatch Institute, 1989.

Fletcher, Susan. "Briefing Book: Selected Major International Environmental Is­sues." CRS, March

22, 1991.

"International Environmental Issues: Overview." CRS Issue Brief, June 3, 1991.

Fowler, Gary, and Pat Mooney. Shattering: Food, Politics, and the Loss of Genetic Diversity.

Tucson: University of Arizona Press, 1990.

Gershon, David, and Robert Gilman. Household Ecoteam Workbook. Olivebridge, N.Y: Global

Action Plan for the Earth, 1990.

Gimbutas, Marija. The Language of the Goddess. San Francisco: Harper & Row, 1989.

Gleick, James. Chaos: Making a New Science. New York: Viking, 1987.

Gordon, Anita, and David Suzuki, It's a Matter of Survival. Cambridge, Mass.: Harvard University

Press, 1991.

Gribbin, John. The Hole in the Sky. New York: Bantam, 1988.

Goldstein, Erie A., and Mark A. Izeman. The New York Environmental Book. Wash­ington, D.C.:

Island Press, 1990.

Halberstam, David. The Next Century. New York: Morrow, 1991.

Harmon, Leon D. "The Recognition of Faces." Scientific American, November 1973, vol. 229 (5), pp.

70-82.

Hoffman, Stanley, and Charles Maier, eds. The Marshall Plan: A Retrospective. Boulder, Colo.:

Westview Press, 1984.

Hong, Evelyne. Natives of Sarawak: Survival in Borneo s Vanishing Forests. Ma­laysia: Institut

Masyarakat, 1987.

Hughes, J. Donald. Ecology in Ancient Civilifations. Albuquerque: University of New Mexico Press,

1975.

Hulteen, Bob, and Brian Jaudon. "With Heart and Hands." Sojourners, February/

March 1990, pp. 26-29. Human Exposure Assessment for Airborne Pollutants. Advances and

Opportunities.

Washington, D.C.: National Academy Press. 1991. Interparliamentary Conference on the Global

Environment. Final Proceedings. April 29 - May 2, 1990, Washington, D.C. John Paul II. "The

Ecological Crisis a Common Responsibility."Message of His Holiness for the Celebration of the

World Day of Peace, January 1, 1990. Johnson, Lawrence E. A Morally Deep World. Cambridge: Cambridge University

Press, 1991. Kates, Robert W.,etal. The Hunger Report: 11988. Providence: Alan Shawn Feinstein

Hunger Program, Brown University, 1988. Kelly, Brian, and Mark London. Amazon. New York:

Holt, Rinehart & Winston,

1983. Korten, David C. Getting to the 21st Century: Voluntary Action and the Global

Agenda. West Hartford, Conn.: Kumarian Press, 1990. Kristeller, Paul Oskar. Renaissance Concepts

of Man and Other Essays. New York:

Harper Torchbooks, 1972. —. Renaissance Philosophy and the Medieval Tradition. Latrobe, Pa.:

Archabbey

Press, 1966. —. Renaissance Thought and Its Sources. New York: Columbia University Press, 1979., and Philip Wiener. Renaissance Essays from the Journal of the History of Ideas.

New York: Harper Torchbooks, 1968. Laing, R. D. The Politics of the Family and Other Essays. New

York: Vintage Books,

1972. Lamb, Hubert H. Climate, History and the Modern World. New York: Methuen,

1982. —. Weather, Climate and Human Affairs: A Book of Essays and Other Papers.

London: Routledge, 1988. Lee, Charles. "The Integity of Justice." Sojourners, February/March 1990,

pp. 22-25. Le Roy Ladurie, Emmanuel. Times of Feast, Times of Famine: A History of Climate

since the Year 1000. Garden City, N.Y: Doubleday, 1971. Lipske, Michael. "Who Runs America's

Forests?" National Wildlife, October/No­vember 1990, pp. 24-28. Ludlum, David M. The Weather

Factor. Boston: Houghton Mifflin, 1984. Lyman, Francesca, et al. The Greenhouse Trap. Boston:

Beacon Press, 1990. McCarthy, James E. "Hazardous Waste Fact Book." CRS, January 30, 1987. —.

"Hazardous Waste Management: RCRA Oversight in the 101st Congress." Oc­tober 12, 1990. —.

"Solid and Hazardous Waste Management." CRS Issue Brief, March 5, 1991. McCarthy, James E., et

al. "Interstate Shipment of Municipal Solid Waste." CRS,

August 8, 1990. Macintyre, Alasdair. Three Rival Versions of Moral Enquiry: Encyclopedia,

Genealogy and Tradition. Notre Dame, Ind.: University of Notre Dame Press, 1990.

McKibben, John. End of Nature. New York: Random House, 1989.

Managing Global Genetic Resources. Forest Trees. Washington, D.C.: National Acad­emy Press, 1991.

The U.S. National Plant Germplasm System. Washington, D.C.: National Acad­emy Press, 1991.

"Managing Planet Earth." Scientific American Special Issue, September 1989.

Manes, Christopher. Green Rage: Radical Environmentalism and the Unmaking of Civilization.

Boston: Little, Brown, 1990.

Matthews, Jessica Tuchman, ed. Preserving the Global Environment: The Chal­lenge of Shared

Leadership. New York: W. W. Norton, 1991.

Merleau-Ponty, M. Phenomenology of Perception. London: Routledge & Kegan Paul, 1962.

Merrick, Thomas W. "World Population in Transition." Population Bulletin, vol. 41 (2). Population

Reference Bureau, April 1986.

Miller, Alice. The Drama of the Gifted Child: The Search for the True Self. New York: Basic Books,

1981.

Mokyr, Joel. The Lever of Riches: Technological Creativity and Economic Progress. New York:

Oxford University Press, 1990.

Montagu, Ashley. Human Heredity. Cleveland: World, 1959.

Myers, Norman. The Gaia Atlas of Future Worlds: Challenge and Opportunity in a Time of Change.

New York: Doubleday, 1990.

—. A Wealth of Wild Species: Storehouse for Human Welfare. Boulder, Colo.: Westview Press, 1983.

Naar, John. Design for a Livable Planet: How You Can Clean Up the Environment. New York:

Harper & Row, 1990.

Nasr, Seyyed Hossein. The Encounter of Man and Nature: The Spiritual Crisis of Modern Man.

London: George Alien and Unwin, 1968.

Newsday staff. Rush to Burn: Solving America s Garbage Crisis? Washington, D.C.: Island Press,

1989.

Norse, Elliott A. Ancient Forests of the Pacific Northwest. Washington, D.C.: Island Press, 1990.

Novak, Michael. The Experience of Nothingness. New York: Harper & Row, 1970.

Oelschlaeger, Max. The Idea of Wilderness: From Prehistory to the Age of Ecology. New Haven:

Yale University Press, 1991.

O'Grada, Cormac. The Great Irish Famine. Dublin: Gill & Macrnillan, 1989.

Oppenheimer, Michael, and Robert H. Boyle. Dead Heat: The Race Against the Greenhouse Effect.

New York: Basic Books, 1990.

Ornstein, Robert, and Paul Ehrlich. New World, New Mind: Moving Toward Con­scious Evolution.

New York: Doubleday, 1989.

Palaisjulie M. "Polar Ice Cores." Oceanus 29 (4), Winter 1986-87, pp. 55-63.

Pang, Kevin D. "The Legacies of Eruption." The Sciences, vol.31 (1), January 1991, pp. 30-35.

Parry, Martin. Climate Change and World Agriculture. London: Earth-scan Publications, 1990.

Piotrow, Phyllis Tilson. World Population Crisis: The United States Response. New York: Praeger,

1973.

"Policies for Fertility Reduction." Asia-Pacific Population & Policy, Population Institute East-West

Center, Honolulu, June 1989.

Policy Implications of Greenhouse Warming. Washington, D.C.: National Academy Press, 1991.

Post, John Dexter. The Last Great Subsistence Crisis in the Western World. Balti­more: Johns

Hopkins University Press, 1977.

Pyne, Stephen J. The Ice: A Journey to Antarctica. New York: Ballatine Books, 1986.

Redford, Kent. "The Ecologically Noble Savage." Cultural Survival Quarterly, vol. 15(1), 1991, pp.

46-48.

Reisner, Marc. Cadillac Desert: The American West and Its Disappearing Water. New York: Viking,

1986.

Repetto, Robert, and Malcolm Gillis. Public Policies and the Misuse of Forest Re­sources.

Cambridge: Cambridge University Press, 1988.

Repetto, Robert, William Magrath, et al. Wasting Assets: Natural Resources in the National Income

Accounts. Washington, D.C.: World Resources Institute, 1989.

Revkin, Andrew. The Burning Season: The Murder of Chico Mendes and the Fight for the Amazon

Rain Forest. Boston: Houghton Mifflin, 1990.

Rhoades, Robert E. "The World's Food Supply at Risk." National Geographic, April 1991, pp.

74-105.

Roan, Sharon L. Ozone Crisis: The 5-Year Evolution of a Sudden Global Emergency. New York:

John Wiley, 1989.

"Russia's Greens." The Economist, November 4, 1989, pp. 23-26.

Sagan, Carl. Broca s Brain: Reflections on the Romance of Science. New York: Ran­dom House,

1974.

—. The Dragons of Eden: Speculations on the Evolution of Human Intelligence. New York: Random

House, 1977.

Sama, Nahum M. Exploring Exodus. New York: Schocken Books, 1986.

Satir, Virginia. The New Peoplemaking. Mountain View, Calif.: Science and Behavior Books, 1988.

Schaef, Anne Wilson. When Society Becomes an Addict. San Francisco: Harper & Row, 1987.

Scheffer, Victor B. The Shaping of Enviornmentialism in America. Seattle: Univer­sity of Washington

Press, 1991.

Schindler, Craig, and Gary Lapid. The Great Turning. Santa Fe, N. Mex.: Bear & Company, 1989.

Schneider, Stephen H. Global Warming: Are We Entering the Greenhouse Century? San Francisco:

Sierra Club Books, 1989.,

and Randi Lender. The Coevolution of Climate and Life. San Francisco: Sierra Club Books, 1984.

and Lynne E. Mesirow. The Genesis Strategy: Climate and Global Survival. New York: Plenum, 1976.

Schumacher, E. F. Small Is Beautiful. New York: Harper & Row, 1973.

Sheldrake, Rupert. The Rebirth of Nature. New York: Bantam, 1991.

Shoumatoff, Alex. The World Is Burning: Murder in the Rain Forest. Boston: Little,

Brown, 1990. Smith, W. Eugene. Minamata. New York: Holt, Rinehart & Winston, 1975.

Socio-Economic Development and Fertility Decline: A Review of Some Theoretical

Approaches. New York: United Nations, 1990. Solkoff, Joel. The Politics of Food. San Francisco:

Sierra Club Books, 1985. Teilhard de Chardin, Pierre. The Phenomenon of Man. New York: Harper

& Broth­ers, 1959. Tickell, Crispin. "Environmental Refugees: The Human Impact of Global Climate

Change." Unpublished lecture at the Royal Society, June 5, 1989. United Nations Environment

Programme. The African Elephant. Nairobi, Kenya:

UNEP/GEMS, 1989. —. The Greenhouse Gases. Nairobi, Kenya: UNEP/GEMS, 1987. —. The

Ozone Layer. Nairobi, Kenya: UNEP/GEMS, 1987. —. Profile. Nairobi, Kenya: UNEP/GEMS,

1987. United Nations Environment Programme Environment Brief No. 4. Hazardous

Chemicals. Nairobi, Kenya: UNEP/GEMS 1987. van Andel, Tjeerd H„ and Curtis Runnels. Beyond

the Acropolis: A Rural Greek Past.

Stanford: Stanford University Press, 1987. Vitousek, Peter M., et al. "Human Appropriation of

Products of Photosynthesis,"

BioScience, vol. 36 (6), June 1986, pp. 368-73. Wann, David. Biologic: Environmental Protection by

Design. Boulder, Colo.: Johnson Books, 1990. Weisman, Steven B. "Where Births Are Kept Down

and Women Aren't." New 'York

Times, January 29, 1988. Westbroek, Peter. Life as a Geological Force: Dynamics of the Earth. New

York: W.W.Norton, 1991. White, Randall. Dark Caves, Bright Visions: Life in Ice Age Europe. New

York:

American Museum of Natural History with W. W. Norton, 1986. Wigley, T. M. L., M. J. Ingram, and

G. Farmer, eds. Climate and History: Studies in Past Climates and Their Impact on Man. Cambridge:

Cambridge University

Press, 1981. Wilson, E. O., ed. Biodiversity. Washington, D.C.: National Academy of Sciences,

1988. Witt, Steven C. BriefBook: Biotechnology and Genetic Diversity. San Francisco:

California Agricultural Lands Project, 1985. Woodham-Smith, Cecil. The Great Hunger: Ireland

1845-49. London: Hamish

Hamilton, 1962. World Meteorological Organization. Scientific Assessment of Climate Change.

Geneva: Intergovernmental Panel on Climate Change, 1990. World Rainforest Movement and

Sahabat Alam Malaysia. The Battle for Sarawak's

Forests. Malaysia: Jutaprint, 1989.World Resources Institute. World Resources 1988-1989: An

Assessment of the Re­source Base That Supports the Global Economy, n.d.

Worster, Donald. Nature's Economy: A History of Ecological Ideas. Cambridge: Cambridge

University Press, 1977.

Young, Louise B. Sowing the Wind: Reflections on the Earth s Atmosphere. New York: Prentice Hall Press, 1990.

Television Programs

Burke, James. "After the Warming." PBS, November 21, 1990. Moyers, Bill. "Spirit and Nature." PBS, June 5, 1991.

Альберт Гор

ЗЕМЛЯ У РІВНОВАЗІ

Екологія і людський дух

Переклад з англійської

Літературне редагування Валентини Мороз

Художнє оформлення Кузьми Федченка

Підписано до друку 08.10.2001 р.

Формат 60x90 1/16. Папір офсетний № 1.

Гарнітура Таймс. Друк офсетний.

Друк. арк. 25,25. Обл. вид. арк. 22,5.

Тираж 3000 прим.

ТОВ Інформаційно-аналітичний і видавничий центр"Інтелсфера"

м. Київ, вул. Патріса Лумумби, 4-б.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб'єктів видавничої справи ДК № 387 від 28.03.2001.

Надруковано в друкарні "Техніка ЛТД" 04119, Київ, вул. Білоруська, 36