Зворотний зв’язок

ПОБАЧЕННЯ

І

На екрані земного зорельота з’явилося обличчя молодої жінки. Вона привітно усміхнулась, і Іллі, наймолодшому з астронавтів, здалося, що він десь уже бачив її. Але де ж? Коли?

Погляд жінки зупинився на Іллі, їхні очі зустрілися. У юнака перехопило подих. Без сумніву, він уже бачив це обличчя…

Але це ж звичайнісінький абсурд. Він міг зустріти будь-кого, тільки не її, не Анто — жінку із антисвіту.

Ілля пам’ятає, які суперечливі почуття схвилювали їх усіх, коли корабель несподівано почав різко втрачати швидкість, і після сорока виснажливих годин вони вперше побачили на екрані позивні зустрічного корабля: атом водню, в якому ядро несе негативний заряд, а електрон — позитивний.

Зореліт із антисвіту! Що могло бути дивнішим за цю зустріч?

На деякий час земляни навіть забули про становище, в якому знаходився їхній корабель. Його захопили і скували захисні силові лінії зорельота з антисвіту. Добре ще, що автоматично ввімкнулось власне захисне магнітне поле. Але тепер кораблі не можуть розійтись. Взаємодія полів така, що двигуни безсилі.

А вимикати свої силові поля, без яких вони ніколи б не проникли у світ, астронавти із антисвіту не можуть. Відбудеться вибух, анігіляція, і вони разом із своїм кораблем перетворяться в енергію, у світло.

Кораблі продовжують втрачати швидкість. Спрямовані хвилі антиречовини, перетворюючись у приладах і силових кільцях, доходили до приймачів та електронних перекладачів земного корабля. Так з’явилося це обличчя на екрані, ця жінка, яка здається Іллі знайомою.

Вона переводить погляд на інших астронавтів, потім — знову на Іллю. її брови здивовано піднімаються, потім хмуряться, від чого на чолі збираються зморшки, ніби брижі на узмор’ї. Отже, вона теж пригадує… І також не може пригадати…

— Вашою мовою наша батьківщина називається планетою Невдоволених, — говорить Анто, жінка із антисвіту. — Ми завжди невдоволені тим, що досягли сьогодні. Ми завжди шукаємо.

Їхні погляди знову зустрілися, і юнакові здалося, що вона каже: “І я завжди шукала…”

Він неясно чує, як вона розповідає про свій світ, про історію планети Невдоволених, про вчених і відкриття, про рух народних мас. Він дивиться в її очі, спостерігає, як ворушаться губи. Йому здається, що вони зовсім близько, і він відчуває їх тепло.

Він думає і чує тільки окремі фрази з того, що вона говорить:

— …Один світ бачить людина, стоячи на рівнині. Горизонт близький і чіткий, і мандрівникові здається все ясним і завершеним. Ось там — озеро, а там — починаються гори. Але ось він сходить на згірок — і горизонт розсувається. Те, що здавалось озером, виявляється верхів’ям ріки, те, що здавалося горами, — гаєм. Людина виходить звивистими стежками на круту гору. Вона бачить, що річка впадає в море, що гай — це узлісся. Морська гладінь простяглася на горизонті, але людина вже більше вірить своєму розумові, ніж зорові. Вона знає, що там далеко, куди вона не може заглянути, новий невідомий берег, ліси, гори, люди, і, здобуваючи нову крупинку знання, вона відразу ж сумнівається, шукає підтвердження і заперечення. І в цьому її сила. Вона може йти все далі й далі стежкою пізнання. Віра — притулок сліпих і слабких, сумнів — прапор сміливців і шукачів.

Ілля дивиться на неї захопленими очима. Вона здається йому такою розумною і сміливою… І ці тремтячі яскраві губи… Він знову пропускає повз вуха її розповідь. Він чує лише те, що стосується його мрії:

— …У нас, на батьківщині, є музей Любові, де на стінах вогненними буквами записані імена тих, чиє кохання було великим і чистим. Ті, хто з’єднує своє життя, мусять залишити пам’ять про це: створити щось прекрасне, зробити новий крок в пізнанні природи, відкрити невідому планету, врятувати життя людини…

— І в нас на Землі є тепер такі ж музеї і звичаї, — думає Ілля, здивовано радіючи збігу. — І в одному з музеїв записані імена мого батька і матері, які дали світові новий фотонний двигун. Раніше тільки поети і художники на пам’ять про своє кохання створювали твори. А тепер так роблять усі земляни.

Губи Іллі беззвучно заворушилися. Очі невідривно дивилися на жіноче обличчя. І Ілля зрозумів, де він бачив його — у мріях. Він ще нікого не кохав, але, як часто буває в житті, створив образ коханої в своїй уяві. В ньому злилися риси книжкових героїнь і знайомих жінок.

Він чекав її на вулицях рідного міста, в інститутських залах, на морському березі. А вона зустрілася в космосі. І уява наділила її рисами, яких не вистачало.

Капітан зорельота кидає погляд на схвильоване обличчя Іллі. Що робиться з хлопцем? Чи його так схвилювала розповідь про історію планети Невдоволених, чи…

Капітан бачить сяючі очі юнака і Анто. Він, досвідчена і мудра людина, знає, що для кохання немає меж. Навіть рубіж світу і антисвіту для нього не перешкода. Але що може чекати цих закоханих? Вони ніколи не зможуть зустрітись. Анто не зможе увійти у світ, Ілля — в антисвіт. Один дотик спричинить вибух, перетворення речовини у світло. Кохання без надії на зустріч…

Капітан зітхає. Є й таке кохання. Незважаючи ні на що, воно також буває прекрасним.

Юнак і дівчина дивляться одне на одного. Вони забули про всіх інших. Час зупинився для них.

“Що сказати тобі, кохана? — думає юнак. — Я радий, що ти живеш і що ми зустрілися”.

“Чому ти так безвідривно дивишся на мене, незнайомець? — думає дівчина. — І чому я так хвилююся? Все одно ми ніколи не зможемо зустрітися…”

— Передача закінчена, — суворо звучить голос її батька. — Наступна — через вісім годин за нашим часом.

Зображення жіночого обличчя поступово меркне на екрані. І тоді юнак стає на повний зріст і говорить голосно:

— Я тебе люблю, Анто!

Космонавти слухають ці старі слова і дивляться на Іллю з повагою і жалем…