Зворотний зв’язок

Прохання звинуваченого

“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий-захисник…”

Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…

Слідчий-захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.

“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”

Густий голос, чітка вимова:

— Маєте до мене запитання?

— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…

— Зрозумів. Вам призначать іншого захисника. Але я міг би відповісти на ваші запитання.

— Що встигли вияснити у моїй справі?

Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.

“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.

— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.

Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його:

— Встановлено точно.

Кантов пригадав екрани в дрібних цятках, блакитні краплини на хрестиках поділок. Одна камера очищення, друга, третя. Енергетичний душ, іонний, коніцинова ванна, магнітний фільтр. А за обшивкою корабля — зелені трави, що пахли лугом, що шуміли по-лісовому, голубе небо… Та він не випускав своїх хлопців, гнав їх з однієї камери в іншу… А тепер цей говорить… Якого дідька?

Кантов кинув гнівний погляд на двері, що зачинилися за гігантом. “Образився? Тим краще. Звик тут вирішувати за людей їхні справи…”

Роздратування заважало Кантову з’єднати факти в ланцюжки, а потім звести їх воєдино і подивитися, що вийшло. Він вимкнув кондиціонери, ногою відкинув крісло, готове послужливо вигнутися, щоб прибрати форм його тіла. Клацнув чотири рази підряд регулятором відеофону, спроектував зображення на стіну:

— Викликаю Раду.

Незворушне обличчя чергового. “Звично незворушне”, — думає Кантов. І хоч як стримується, голос звучить різкіше, ніж йому б хотілося:

— Прошу Раду призначити мені іншого захисника. Людину.

Певно, черговий сподівався почути саме це і підготував заперечення:

— Він теж називається людиною.

— Називається… — мимоволі повторив Кантов, надаючи слову іронічного звучання.

— Так, людина народжується, а не синтезується в лабораторії. Коли вас влаштовує така принципова відмінність — будь ласка (він промовив “принципова” таким же тоном, як Кантов — слово “називається”). Та коли ви скажете, що це машина, хоча в ній є і білкові деталі, то я відповім, що вона розуміє і почуває значно більше, ніж ми. І ще одна важлива обставина — цілковита об’єктивність…

“Він не злиться, — зрозумів Кантов. — Він тільки вдає злість, вважаючи, що так мене легше переконати”.

— Ви даремно образилися на Раду, — говорив далі черговий. — Справу про карантинний недогляд ведуть вісім слідчих-захисників. Шість з них займаються лікарями карантинного пункту, один — лікарем ракети і один — вами. Причому, на мою думку, — кращого слідчого не знайти.

“Хай ця істота розуміє і почуває, як ти висловився, більше нас. Та хіба я летів у космос заради нього? Заради нього сотні разів ризикував життям? Заради нього втратив свій час, а разом з тим рідних, друзів, сучасників? Так, сучасників — тільки тепер я по-справжньому зрозумів зміст цього слова. І ти хочеш, щоб після всього мене судив він?”

— Повернімось до мого прохання.

Лише на мить на обличчі чергового промайнула розгубленість.

— Про ваше прохання доповім Радь

Незаперечні факти

— Звати мене Павлом Петровичем.

Кантов міцно потис прохолодну кістляву руку і вперше за багато днів відчув себе певніше. Новий слідчий-захисник відразу ж сподобався йому. Худий і високий, як жердина, енергійна з підстрибом хода, швидкі різкі рухи. Такий, взявшись за справу, надаремне часу не гаятиме.

— Сідайте, — запропонував Кантов.

Він хотів посунути крісло, але не встиг. Ледь подумав про це, як воно саме викотилося з ніші в стіні і, розправившись, зупинилося перед Павлом Петровичем.

“Бодай ви провалились, послужливі речі!” — в думці лайнувся Кантов. Іноді в кімнаті карантинного готелю він почував себе ніби безруким.

Павло Петрович впав у крісло, закинув ногу за ногу.

— Познайомився з вашим послужним списком, — сказав він і стрельнув очима в Кантова. — Переконався, що ви людина досвідчена.

Кантов не міг збагнути, яке значення вкладає захисник у слово “досвідчена”.

— Однак факти незаперечні. Ваш штурман помер від асфіксії-Т через півтора тижня після виходу з корабля. Через дванадцять годин по тому у лікаря, що його оглядав, з’явилися ознаки тієї ж хвороби. Саме так почалася епідемія.

Він замовк на кілька хвилин, чекаючи, чи не стане Кантов заперечувати. Зітхнув, зручніше вмощуючись у кріслі, і те догідливо змінило форму.

— Ракета пробула в приймальній камері супутника вісім днів. Три зайвих дні — на ваше прохання. Чому?

Павло Петрович дивився кудись у куток. Можливо, боявся помітити збентеження на обличчі Кантова.

— Ми вирішили ще раз пройти цикл очищення, — відповів Кантов.

— Вас щось турбувало?

— Ні.

— Значить, інтуїція?

— Лише перестраховка.

— Могло статися, що штурман не закінчив циклу?

— Не думаю…

“Штурман міг вийти з камери раніше, ніж спалахнула контрольна лампочка, — спало на думку Кантову. — Але ж потім ще була перевірка…”

Павло Петрович дістав з кишені відеофон, підкинув його кілька разів, потім двома пальцями пом’яв мочку вуха — його руки ніяк не могли вгамуватися.

“Він пройшов такий жахливий шлях у космосі, — думав Павло Петрович. — І ось результат: більшість добутої інформації застаріла, а самого командора звинувачують у тяжкому злочині. Хотілося б вірити в його невинність, але як інакше пояснити початок епідемії?” Сказав:

— Сьогодні, між іншим, великий футбол…

— Обов’язково подивлюся, — промовив Кантов і посміхнувся. — Давненько не бачив чогось подібного.

І по цій усмішці захисник зрозумів, як йому насправді.

“Я вам вірю”, — хотів сказати Павло Петрович, та не зміг збрехати. Вистрибнув з крісла, як з кабіни, і за старим звичаєм міцно потиснув руку підзахисному.

— Не турбуйтесь. Зроблю все, що зможу.

За кілька секунд ескалатор виніс його до під’їзду готелю. Павло Петрович озирнувся довкола і дістав кишеньковий відеофон. “Як там Надя?” — турбувала думка.

Вранці у дружини з’явився мокрий з клекотом кашель. Так звичайно починалася асфіксія-Т. Кінчалась вона в дев’яноста восьми випадках із ста смертю.

Батько й син

— Добридень, Тату!

— Радий бачити тебе, Петре. Щось трапилось?

— А що могло трапитись?

Швидкий допитливий погляд кресонув спідлоба:

— Навчився хитрувати?

Зморщок біля очей на сухій шкірі — як тріщин на полотні старої картини. Іноді здається, що за тобою стежать очі портрета. Думає: “Йому лише два роки, а вже… Між іншим, якщо врахувати все, що записано в пам’яті, то йому тисяча чи десять тисяч літ…”

— Тату, я був у командора Кантова…

Думає: “І все ж дивні істоти, ці люди. Ось у Батька немає ні рентгенівського, ні гамма-бачення, ні телепатопідсилювачів, а він ніби читає мій стан. Іноді здається, що справа тут не тільки в досвіді”.

— Знаю. Від твоєї допомоги він відмовився.

— Так, Батьку. Він хоче, щоб його захищала людина, народжена природою.

— Ти образився?

— Ні. Але його справа дуже складна.

— Ти образився?

— В його справі потрібна цілковита об’єктивність.

“Чому він обманює?” — роздратування, що накопичилося за кілька днів, шукало виходу.

— Ти образився.

“І все ж навіть Батько не може зрозуміти… Зрештою, він не винен у тому”. Вголос:

— Образили його, Тату. Я відчуваю його біль.

— Але він не хоче, щоб ти втручався в його справи.

Роздратування все ще росло.

— Це не тільки його справа.

— Чого ти хочеш?

“Невже він знову уникне прямої відповіді?”

— Тату, дозволь мені побувати у вогнищі епідемії.

“Можливо, десь у блоках асоціацій виникли несподівані контакти? Надто багато емоціональності”.

— Для чого?

— Докази невинності командора Кантова треба шукати там.

Петро помітив, як затремтіли губи Батька, стримуючи слова, за якими потім довелося б шкодувати. “Він надто дратівливий сьогодні”. Петро легким зусиллям волі увімкнув органи гаммабачення. Уважно обдивлявся Батька, але одночасно думав і про Кантова, і про загадкового збудника хвороби:

“Гіпофіз Батька мерехтить фіолетовим світлом. Це ненормально. А причина? Запалення тканини довкола нервових волокон, що ведуть до гіпофіза. Треба дослідити, чи немає інших порушень?”

“Командора не можна звинувачувати в тому, що відмовив мені. Він — син свого часу. Та коли б я не допоміг йому, коли б я образився, моя вина стала б безмірною. Адже я можу дивитися збоку і знаю, який це має вигляд…”

“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”

— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.

“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.

“Кантову було дуже важко і образливо. І все-таки він тримався добре. Певно, гордість теж якимось чином входить до вищої доцільності. Це цікава думка. І якщо вона підтвердиться, то і в собі треба виробити таке почуття”.

“Можливо, який-небудь штам мікробів пройшов стадію мутації. Треба з’ясувати близькі форми. Тоді можна буде визначити вихідний штам. Та для цього мені найкраще самому побувати там”.

Він одважився нагадати:

— Чекаю на відповідь, Тату.

Гнів не спалахнув. Людина стомлено промовила:

— Ну що ж…

Петро наблизився до Батька. Вони являли собою дивне видовище: добродушний гігант, що аж пашів силою, і стомлена людина із загостреними рисами обличчя.

— Тату, ти хворий.

— Чому так вирішив?

— Бачу. Запалена тканина стискає нервові волокна. У тебе, мабуть, весь час шумить у вухах і з’являється безпричинне роздратування. Якщо дозволиш, я сфокусую пучок енергії і ліквідую запалення.

“Він бачить. Чому я здивувався? Хіба не сам створив йому можливість “бачити” це?”

Батько знав, що неприємно вразило його зовсім інше. І щоб перебороти злість, яка піднімалася в ньому проти самого себе, подумав: “Звичайно, мій настрій залежить і від стану мого організму. Мій настрій, але не вчинки”.

Йому хотілося, щоб це завжди було правдою.

Консультація професора

— Де знайти професора Саукальніса?

— Там! — рука стрімко випросталась, указуючи напрям. А сама людина навіть не підвела голови, заглибившись у розрахунки.

Але Павло Петрович не рушив з місця. У нього боліли ноги і шуміло в голові. “Цей центр схожий на божевільню, — думав він. — Тисячі хворих з однією ідеєю фікс”.

— Поки не розкажете, як розшукати професора Саукальніса, не піду, — заявив зухвало.

Людина спантеличено витріщилася на нього, з трудом відволікаючись од своєї справи і намагаючись втямити, чого хоче цей нахаба. Та ось її погляд злегка просвітлів.

— Підніміться на поверх вище, друга кімната праворуч.

Павло Петрович штовхнув двері — вони не відчинились.

Подзвонив і почув голос автомата:

— Професор Саукальніс вилетів до Танганьїки на біостанцію номер сім. Повернеться через два дні. Що передати?

Павло Петрович у думці вилаявся. Поминувши ескалатор, сів у швидкісний ліфт. Опинився на вулиці, відпочив, викликав по відеофону клітку. Лікар Лусерський не відразу відповів на виклик, і його обличчя на екрані розпливалося в усмішці.

— Їй краще. Не турбуйтеся, певно, це не асфіксія-Т.

— Можна її побачити?

— Звичайно.

Павло Петрович узявся за жовту ручку діапазонів, і на екрані відеофону замість усміхненого обличчя лікаря з’явилося змарніле, посічене зморшками жіноче лице.

— Надійко! — покликав.

Очі розплющились широко, потяглися до нього, ніби вони були руками, а не очима.

— Як тобі там?

— Уже краще, рідний. Ми надаремне вдалися в переполох. То була не асфіксія-Т. А що в тебе? Дійшов якого-небудь висновку?

Похитав головою:

— Зараз доведеться летіти до Танганьїки слідом за одним професором.

Вона зрозуміла.

— Будь спокійний. Я почуваю себе непогано. — Дивилася на нього, усміхалася. А він дивився на неї і теж усміхався. Обоє думали про одне. Але він ще думав і про Кантова.

— До побачення, — Павло Петрович їй.

— Щасливої дороги.

Він затримав подих, перемкнув відеофон і лише по тому видихнув. Послав на станцію замовлення і став чекати.

Через кілька хвилин над ним заборсалася тінь, — і ось уже круглий, схожий на батисферу гравільот втягнув труби і гостинно розчинив двері. Павло Петрович опустився в крісло, відчув, як у подушки за спиною надходить повітря. Крісло хитнулося, прибираючи найзручнішого для пасажира положення. Це значить, що аналізатори вже встигли послати в обчислювальний пристрій дані про вагу, зріст, конфігурацію тіла пасажира. В щитку, який затуляв пульт, з’явилося віконце, з нього висунулась грибоподібна трубка диктофона. Вона захиталась перед обличчям Павла Петровича і зупинилася. Слідчий підтвердив курс, назвав швидкість. Автомат перепитав:

— Вибачте, яка швидкість?

— Максимальна.

— Прошу випити аедин і пристебнутися додатковими ременями.

Від аедину Павло Петрович відмовився, а додаткові ремені довелося пристебнути.

Двері зачинилися, і тієї ж миті Павло Петрович відчув, як холодною кам’яною вагою наливається тіло, як мороз підступає до горла. “Не вперше і не востаннє”, — подумав і знепритомнів. Коли отямився, перед очима танцювали жовті й червоні кола.

— Замовлення виконано, — повідомив автомат. — Політ ви перенесли на вісім і двадцять один за шкалою Венцеля. Погляньте, будь ласка, ліворуч на екран і випийте таблетки.

Пластмасова трубка потяглася до його рота і, тільки він розтулив губи, почастувала таблетками. Жовті й червоні кола зникли. Крізь прочинені двері Павло Петрович побачив прямокутник ландшафту з високими травами і низькорослими пальмами. Неподалік від місця приземлення громадився десятиметровий стовбур банана з важкими китицями плодів. Не вірилось, що ця рослина не дерево і навіть не кущова рослина, а лише багатолітня трава.

Павло Петрович вийшов з гравільота. Назустріч йому уже поспішав мулат в оранжевому шоломі.

— Я слідчий Ради, мені потрібний професор Саукальніс, — сказав Павло Петрович, і обличчя мулата змінило усмішку на вираз багатозначності.

— Ходімо, я проведу вас.

Професора вони знайшли на березі океану.

— Давайте сядемо у затінку, — запропонував він Павлові Петровичу.

Кілька хвилин професор мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті промовив:

— Значить, хочете знати, чи абсолютно надійний біологічний карантин ракети типу “В-91”?

Він викликав по відеофону Головну бібліотеку космічних повідомлень, попросив показати схеми, задав кілька запитань. Підвівся і, повісивши відеофон на груди, спроектував схеми на пісок. Довго стояв нерухомо, вивчаючи їх, а вітер грався його волоссям, закидаючи пасма на чоло, ніби намагався приховати зморшки. Помітивши запитливий погляд слідчого, мовив заспокійливо:

— Я добре пам’ятаю цей тип конструкції. Але хочу дещо уточнити. Адже для вашого підзахисного, наскільки я розумію, було б краще, коли б я відповів “ні”. А доведеться відповісти “так” Якщо всіх умов карантину дотримано, інфекція не проникне за другу обшивку ракети. В її конструкції було багато вад, але щодо цього…

— Дякую, професоре, до побачення.

Павло Петрович, піднявшись з піску й обтрушуючись, подався до гравільота. Він уже забув і про професора, й про Танганьїку, а через декілька хвилин опинився за сотні кілометрів від Африки. Але на штанях у нього був африканський пісок.

На “планеті мікробів”

Ця людина, геолог і хімік, була дуже схожа на Кантова. Певно, довгі роки польоту наклали на них однаковий відбиток. Так чоловік і дружина стають поступово схожі одне на одного.

За хвилину після знайомства Павло Петрович уже проаналізував, чим вони схожі. Трохи зігнуті й опущені донизу плечі, бугруваті, надміру розвинуті мускули грудей і спини. Оранжева засмага. Постійно примружені очі, сторожкий оцінюючий погляд ніби запитує: що ти таке, чого від тебе сподіватися?

А що різнить їх — геолога Істоцького й командора Кантова? Цього Павло Петрович ніяк не міг визначити. Почав уже навіть сердитися на себе.

Спалахнула лампочка на столі, запищав сигнал. Істоцький натиснув на клавіш, автоматично відчиняючи двері. Простора кімната відразу стала тісною: зайшов Петро. Істоцький здивовано глянув на гостя, збираючись задати питання. Павло Петрович попередив його:

— Це мій колега.

“Ну й асистенти тепер у слідчих”, — подумав Істоцький, з повагою дивлячись на ручища гіганта.

І раптом Павло Петрович зрозумів, у чому головна різниця між геологом і командором Кантовим. Не в кольорі волосся, не в обличчі… Незначна, здавалося б, деталь: у Істоцького недбало застебнута куртка, з-під неї вибивається у жовту клітинку сорочка. І відразу ж пригадується, як на всі “блискавки” наглухо — аж до підборіддя — застебнута куртка звинуваченого Кантова.

— Розкажіть про командора. Що він за людина? — попросив Павло Петрович.

Обличчя Істоцького пожвавішало, потім стало похмурим, розгубленим. Воно міняло вираз, як море міняє колір літнього дня.

— Запитайте про щось легше, — кинув геолог напівжартома.

Павло Петрович мовчки вимогливо дивився на нього. Істоцький спробував захищатися:

— Хто ж може розповісти про людину? Та ще про таку, як наш командор? Скажу, що він розумний, вольовий, сміливий — але це й так зрозуміло. Інакше б не бути йому командором.

Рука Істоцького ніби мимохіть застібала й розстібала “блискавку” куртки. А в очах, у самісінькій глибині їх, спалахували і гасли відблиски спогадів, на які ніхто не смів посягнути.

Павло Петрович уже зрозумів, чого йому не домогтися від Істоцького. Залишилося вияснити, чого зможе домогтися.

— Хай буде так, — сказав слідчий. — Мені важливо знати: він умів бути жорстоким?

Геолог трохи подався вперед, намагаючись зазирнути в очі слідчого й переконатися, чи правильно зрозумів.

— І ще одне, — вів далі слідчий. — Кажуть, у тих, хто відлітає в далекі рейси, туга за Землею росте, як снігова лавина…

З виразу обличчя Істоцького Павло Петрович зрозумів, що помилився, переборщив. Та відступати було пізно,

Рот Істоцького скривився насмішливо. Тільки рот. Очі в цій грі участі не брали.

— Ви хочете знати, — почав він, і це “ви” звучало, як “ви, котрі не були там”.

“А може, й добре, що він розсердився”, — майнула думка в Павла Петровича. Слідчий зиркнув на Петра. Але його сподівання не справдились. Обличчя гіганта залишалось незворушно доброзичливим.

— Гаразд, — сказав Істоцький. — Якщо ви хочете дізнатися про тугу і жорстокість… Ви ніколи не мріяли зустрітися з тими, кого називають “братами по розуму”? А тепер уявіть, як прагнуть до них ті, кого послано на пошуки. Та ще після багатьох років польоту в чорній порожнечі з нікчемними астероїдами, метеорами, всілякими там зірками. — Він блиснув очима на Павла Петровича, на Петра. — І ось — планета. З розрідженою атмосферою. Великий процент метану. Майже горюча суміш. Ми вже ні на що не сподівалися. І раптом… піраміди. Так, ми побачили піраміди. Метрів сімдесят-вісімдесят заввишки, бездоганно правильної форми. Запустили телезонди. Біля підніжжя пірамід виднілися отвори, що нагадували виходи з тунелів. Командор наказав запустити інформаційні автомати — передавачі лінкосів. Коли всі програми вичерпались, ми почали імпровізувати. Минали години, сотні годин. Нам ніхто не відповідав. Настала черга автоматів-розвідників. Вони спустилися в тунелі.

Істоцький більше не звертав уваги на слухачів. Він ніби пригадував для себе:

— Шість роботів по шести тунелях пішли в черево планети. Стіни тунелів світилися. Вони були оздоблені химерним орнаментом, облицьовані мозаїкою з овальних бляшок, схожих на черепашки. Роботи взяли проби і виявили, що то колонії мікробів. Отже, розумні мешканці планети для внутрішнього опорядження тунелів могли використати мікробів.

Нарешті Перший робот повідомив, що тунель закінчився тупиком. Тут мозаїка була іншою, міняла рисунок. Замість бляшок на стінах мерехтіли окремі шматочки завбільшки з головку шпильки. Вони теж складалися з мікробів, але іншого штаму.

Через півтори години після Першого Другий робот доповів, що його тунель теж кінчився тупиком. Про це саме повідомили й решта посланців. І в кінці кожного тунелю сліпуче сяяли “головки шпильок”!

Прояснилася цікава деталь. У одного з роботів зіпсувалося освітлення. Лагодячи його, він кілька разів перемикав свої ліхтарі. Через кілька хвилин стіна тунелю засяяла точнісінько в такому ж ритмі, повторюючи спалахи ліхтаря. Це могло бути і випадковістю. Ми звеліли роботам повторити спалахи. І знову, як луна, в усіх шести тунелях стіни відповіли пульсуючим мерехтінням, повторили порядок спалахів.

Знаєте, про що ми подумали? Адже ми шукали їх, в усьому бачили прояв їхньої діяльності. Наш молодий біолог Антон просив у командора дозволу вирушити на розвідку. Я просився разом з ним. Командор відповів: ні.

Ми повторювали сигнали, щохвилини чекаючи відповіді. Дійшли до того, що тріск у кульових бузкових блискавках, які виникали в атмосфері цієї планети, ми вважали відповіддю на наші сигнали.

Назрівав бунт. Ми вимагали Чистилища. Командор зволікав. Він був певен у своїй правоті і сподівався, що час підтвердить це. Ми поспішали. Підстерегли командора, коли той вийшов з рубки, оточили тісним колом. Він усе зрозумів ще раніше, ніж почув про наші вимоги. Кібернетик Семенов назвав його космічним бюрократом. Антон натякнув, що й без дозволу зможе розвідати тунелі. Я торочив щось про людей, для яких Всесвіт розділений параграфами.

Це було не справжнє Чистилище, адже командор так і не сказав, що думає про кожного з нас. Він стояв незворушно й уважно слухав. І що нас найдужче сердило — цей його вигляд був не удаваний, а цілком природний. Йому насправді цікаво було знати, що ми про нього думаємо, і йому дійсно не було прикро, бо він вірив у правоту тих параграфів Статуту, за якими він діяв зараз.

Тоді Антон, доведений до нестями, крикнув:

— Переобрати командора!

Його підтримали.

— Це ваше право, — промовив командор спокійно. — Але за Статутом у даній ситуації, а вона відповідає параграфу А-7, я маю право на дві пільгових доби. Поки вони не минуть, ви не маєте права ні переобрати мене, ні відмінити моїх наказів. З ракети жодна людина не вийде.

Його розрахунки справдилися. За дві доби ми охололи, а на третю стіни тунелю, прийнявши наші сигнали (схему сонячної системи), відповіли іншими. Вони скопіювали наші позначення, але розташували їх інакше. Центр, чи те, що ми вважали центром — яскравіша пляма, — розміщався на периферії чогось схожого на рукав. Кібернетик Семенов пояснив:

— Це схема тунелю. Так вони зобразили тунель.

Посипалися заперечення, і кібернетик запропонував:

— Давайте передамо їм схему тунелю, як ми її уявляємо, — і переконаєтесь самі.

Цього разу ми мали вагомі підтвердження правоти Семенова — тисячі разів повторене зображення тунелю. Але знову це була тільки відображена копія наших сигналів. Від себе вони нічого не додали.

Командор зачинився з Семеновим, і майже добу ми їх не бачили. Вони розробляли програму сигналів, грунтуючись на властивості невідомих істот відображати і повторювати інформацію.

Деякого успіху ми домоглися на тридцять другій передачі. їхня реакція була схожа на відлуння, але з наших передач вони вибрали ті штрихи, які сяк-так годилися для відповіді.

Розмова мала приблизно такий характер:

“Починаємо передачу. Ви її приймаєте?”

“Приймаємо!”

“Де ви перебуваєте? Тунелі ведуть до вас?”

“Тунелі ведуть”.

“Тунелі кінчаються тупиком. Можливо, це не тупики, а перегородки? Щоб дійти до вас, треба пробитися крізь них?”

“Тупики”.

“Але де ж ви перебуваєте? Яка відстань до вас?”

“Тунелі”.

“Якої ви форми? Який вигляд ваших жител?”

“Тунелі”.

На всі подальші запитання вони відповідали одноманітним — “тунелі”. Я подумав тоді, що ми або вони чогось не зрозуміли в системі позначень, але командор думав інакше.

Він уже здогадався, в чому річ, і відразу вжив заходів. Він врятував усіх нас. Ні, не всіх…

Істоцький згадав про слухачів, кивнув головою Павлові Петровичу, ніби говорячи: отак-то воно.

— Командор запитав, хто приймав двох роботів, що повернулися з тунелів. Виявилося — Семенов. Він поручився, що роботи пройшли повний карантин, а зараз стоять в ізольованій камері вантажного відсіку. І додав, що до них ніхто не доторкався, забувши при цьому, що сам перевіряв двері-камери і торкався їх руками.

Тепер командор зачинився в каюті з Антоном, біологом. Я спостерігав, як на одному з контрольних екранів-пультів спалахнули вогники, як танцювала стрілка камери перепаду. То командор і біолог вмикали мезонні і нейтронні мікроскопи, прилади для енергофорезу, аналізатори фракцій.

Вийшовши з каюти командора, Антон здавався розгубленим. На запитання відповідав коротким: зараз, зараз, почекайте… А сам про щось напружено думав. Щось намагався збагнути.

Потім почалася нова “розмова” з мешканцями планети. Командор передав:

“Якщо ми правильно зрозуміли, ви перебуваєте в тунелях?”

Вони відповіли: “Тунелях”.

Командор: “Чи поза тунелями?”

Він показував їм різні геометричні фігури — трикутник, коло, але вони відповідали тільки одним рисунком — тунелем.

Командор:

“Форма ваших тіл — тунелі?”

“Тунелі”.

“Ваші житла?”

“Тунелі”.

І тоді на контрольному телеекрані в чіткому рисунку вималювалася здогадка командора, передана на стіни тунелів. То було збільшене в тисячі разів зображення мікробів, знайдених в “черепашках” і “головках шпильок”. У відповідь на стінах тунелів замерехтіли мільйони таких самих зображень.

Командор скликав усіх на загальну раду.

— Зрозуміло, — сказав він, — що ці істоти — колонії мікроорганізмів. Антон передбачає, що рівень їх інтелектуального розвитку коливається десь між людиною й мурахою. Це, звичайно, дуже неточне порівняння, але точного в даній ситуації і не знайти. Якщо робити висновки з інформації, то вони здатні швидше наслідувати, ніж проявляти ініціативу, творчість. На своїй схемі світлою плямою вони виділили місце, де розміщені “головки шпильок”. Якщо слідувати гіпотезі Антона і проводити аналогію з мурахами, то можна припустити, що ці штами є найголовнішими, маточними, а ті, що в “черепашках”, виконують обов’язки “робітників” — добувають енергію і речовини, необхідні для життя. Можливо також, що “головки шпильок” — своєрідні “клітини мозку”. Зараз і спробуємо це вияснити.

Він повільно обвів очима кожного з нас і сказав:

— Ще раз попереджаю про суворе виконання параграфа сьомого, пункту “а”: дотримуватися цілковитої обережності. Це істоти з іншим способом переробки інформації, з іншими властивостями. Поки не матимемо повніших відомостей про спосіб їхнього життя, забороняю залишати ракету і торкатися предметів, які роботи доставляють зовні, і до самих роботів теж.

Останні пункти його наказу виявилися зайві. Не минуло й доби, як телепередачі з усіх шести тунелів несподівано припинилися. Ми наказали роботам повернутись. Але вони не виконали наказу.

— Шість роботів одночасно… — пробурчав Семенов і з сумнівом похитав головою. — Це не схоже на звичайні поломки. І не свідчить про дружні наміри. Найвірогідніше, що вони знищили роботів або в якийсь спосіб привласнили їх.

Він мав звичку тикати в слухачів пальцями, ніби це надавало його доказам більшої ваги. І ось коли його довгий вказівний палець уперся в мої груди, я помітив, що ніготь на ньому синій.

— Ти, здається, забив свого пальця об слухачів, — пожартував я.

Він мимоволі глянув на свій вказівний, а потім на решту пальців. Нігті були сині, як лазурові камінці.

І, знаєте, перший надав цьому значення він сам. Саме він, а потім уже лікар і командор. Можливо, Семенов пригадав, що доторкався до дверей камери, де стояли ті два роботи. Тому насамперед він вирішив перевірити, що з ними сталося.

Кадик Істоцького кілька разів сіпнувся, і Павло Петрович подав йому склянку води. Та геолог не взяв її. Дивився кудись у куток порожніми очима, а на обличчі гіганта Петра відбивався страх перед тим, що мав почути.

— Замість роботів ми побачили на екрані дві купи потерті. Зате стіни камери мерехтіли і переливалися, ніби в них були вкраплені алмази й рубіни.

Семенов відразу ж ізолювався від нас. Разом з ним всупереч вказівкам командора лишився лікар: у такій ситуації параграфи статуту давали лікареві широкі повноваження. Решті учасників експедиції командор заборонив підходити до дверей каюти, в якій перебував хворий. їжу Семенову й лікареві доставляв транспортер, причому та частина його, що побувала в каюті, щоразу відсікалася і знищувалась.

За кілька годин лікар повідомив, що всі засоби, які були в його розпорядженні, безсилі проти мікробів. Стан Семенова гіршав, підвищилася температура, з’явилися ознаки задишки…

Павло Петрович непомітно подав знак Петрові: схоже на початкові стадії асфіксії-Т.

Проте, як не дивно, лікар не заразився від Семенова. Та й кібернетику скоро полегшало, спазми в горлі зникли. На згадку про хворобу залишилися тільки сині нігті.

Ми розуміли, що радіти рано: хвороба могла повернутися, а можливо, перебіг її відбувався приступами.

Командор весь час був похмурий і мовчазний. Він викликав мене і наказав прощупати ультразвуком і мезонними променями стінки камери, де лежало дві купи металевої потерті — рештки роботів.

Уявіть собі мій стан, коли зелений промінь на шкалі мезомікроскопа почав вимальовувати плями, показуючи роз’їдені ерозією стінки камери і колонії мікробів на них. Спробували здолати їх іонним душем, різними хімікатами — марно. Замість померлих виростали нові колонії. Вони харчувалися металом і росли на ньому швидше, ніж земні бактерії на агарі.

Командор підганяв Антона, який вивчав структуру мікробів. Дослідження затруднялися тим, що наш біолог знайомився з об’єктом лиш “заочно” — через цілий ланцюг передач з екрана на екран. Він застосував мікроманіпулятори, але це не давало високої точності при анатомуванні мікробів.

Паралельно командор по відеофону радився з Семеновим. Вони намагалися виробити план зв’язку з “мозковим центром” поселенців тунелів.

Туди було послано ще двох роботів. На наших екранах знову з’явилися мерехтливі стіни з вкрапленими в них “черепашками”. Від попередніх роботів не лишилося й сліду, зате “черепашки” в окремих місцях стін розрослися і вже не мерехтіли, а сяяли.

Командор передав зображення ракети, потім тунелю. Він показав, що коли гасне зображення ракети, гасне й зображення тунелю. Це означало: “Перш ніж згине ракета, згинуть тунелі”. Протягом трьох годин він безперервно посилав світлові сигнали, але розмова не клеїлася. Ось приблизно те, що я запам’ятав з неї:

Командор:

“Для розмноження вам необхідний метал?”

Вони:

“Метал”.

Командор:

“Ми можемо залишити вам непотрібні предмети. Чи зробите так, щоб на ракеті вас не залишилося?”

Можливо, він сподівався, що в якийсь спосіб мікроби зв’яжуться між собою і відкличуть непроханих гостей з ракети. Та, напевне, робив це тому, що один з параграфів Статуту вимагав при зустрічі з істотами, які проявляють ознаки розуму, випробувати всі можливості мирних контактів.

Вони відповіли:

“Метал”.

Так відповідали вони й на інші запитання, а через три години розмова урвалася: обидва роботи замовкли назавжди. Істоцький для чогось подивився на свої пальці і розсіяно промовив:

— Коли я пригадую все це зараз, мені здається, що розум мікробам ми приписували — надто вже нам захотілося в усьому бачити його прояви. А їхні відповіді — просто спотворення наших сигналів відлунням од стін тунелю.

Павло Петрович ніби ненавмисне побарабанив пальцями по спинці крісла, і Істоцький схаменувся, що надто ухилився від основної лінії своєї розповіді.

— Треба було негайно вживати заходів. Адже мікроби в ракеті розмножувалися. І командор наказав Семенову готувати генхас.

— Генхас? — перепитав Павло Петрович.

— Апарат мав свій індекс, але ми називали його генхасом — генератор хаосу. Колись це була могутня зброя космонавтів, що досліджували інші планети. Основна апаратура розміщувалася в кораблі, займаючи приблизно п’яту частину його площі. Космонавти могли брати з собою пістолети, в яких знаходилися заряди, і приймач команд від кібермозку генхасу. Кібермозок мав добру пам’ять, в ній зберігалися записи про мільярди ритмів, характерні для живих істот. Кібермозок керував маніпуляторами, які досліджували об’єкт знищення, за допомогою спектрального аналізу і локації чи безпосередньо виявляючи характерний для нього основний ритм. Потім кібермозок посилав команду системі-виконавцю і створював імпульсні потоки різних ядерних частинок. Керуючи ритмом імпульсів, він порушував основні ритми об’єкта, вносив хаос — і об’єкт неминуче розпадався. До речі, генхас можна використовувати і для стимуляції.

Коли Семенов доповів про готовність, командор скликав десятихвилинну нараду…

Тільки тепер Павло Петрович відзначив, що Істоцький за весь час розповіді жодного разу не назвав прізвища командора, ніби той для нього існував як службова одиниця, а не як особистість.

— Семенов і лікар були присутні на нараді заочно — по відеофону. Власне кажучи, радитися не було про що — хіба був який-небудь вибір? Та командор хотів дотриматися параграфа Статуту. Виявилося, що він правий: противники знайшлися. Це був Семенов. Правда, він заперечував не проти застосування генхасу взагалі, а проти використання нейтронних потоків. Адже вони б знищили всі колонії мікробів на планеті.

— Можна випробувати потоки з меншою проникністю, — запропонував Семенов.

— Немає часу для експериментів, — перебив його командор.

— Давайте злетимо, а генхас запустимо за атмосферою планети, — не здавався Семенов.

— Час не жде, — жорстко сказав командор.

Я ніколи не бачив Семенова таким лютим. Він кричав, що ми, люди, визнаємо лише цивілізації, схожі на наші, що, на словах заперечуючи антропоморфізм, проповідуємо його на ділі. Він обізвав командора гомошовіністом. Попереджував, що ми згубимо істоти, про які нам майже нічого не відомо, а вони ж могли досягнути високого розвитку.

Командор пропустив повз вуха образливі “титули” і сказав:

— По-моєму, окрім вас, усім зрозуміло, що ви з Антоном помилились. Ці істоти за рівнем розвитку набагато поступаються перед мурахами. А здатність відбивати сигнали має і неорганічна природа. Але тільки в казках луну вважали живою істотою. Тут ми зустрілися з особливою луною. її можна було б назвати вибірковою… На жаль, ми не маємо можливості продовжувати дослідження. Немає часу навіть для зайвих розмов. Кожна хвилина збільшує риск. А ви хочете, щоб через ваші здогадки ми ризикували життям людей і зібраними відомостями?

І, не чекаючи відповіді Семенова, скомандував:

— Виконуй наказ! Усім іншим готуватися до старту.

Павло Петрович підвів голову і пильно подивився в очі Істоцькому, ніби запитуючи: і він виконав?

— Семенов увімкнув генхас. Ніхто з нас, крім командора і Семенова, не бачив більше на екрані тунелів. Але ми добре уявляли, що могло там статися: німі стіни ніколи не дадуть відповіді ні на чиї сигнали.

Антон перевірив променевим індикатором стерильність ракети.

Командор звірився з параграфами Статуту і дозволив лікареві, коли той вважав це безпечним, вийти із “ув’язнення”. Лікар сказав, що Семенов теж здоровий, що сині нігті — явище залишкове. Але командор наказав Семенову поки що залишатися в каюті. Очевидно, він хотів перестрахуватися, адже в Статуті немає параграфа про “сині нігті”. Лікар доводив, що в Семенова важка психологічна депресія, що йому необхідно бути серед людей, але командор залишався непохитний.

Настав день, коли відеофон у каюті Семенова не відповів. Кібернетик отруївся. Його смерть справила сильне враження на командора. Він дійшов до того, що двічі ризикував життям без видимої на те необхідності, хоч це і було найсуворіше заборонено Статутом. Істоцький зустрівся поглядом з Павлом Петровичем, замовк, щось пригадуючи.

— Ах, ви ж запитували ще — чи дуже обіймала нас туга за Землею, людьми? Так, після усіх цих мертвих просторів і “розумних” мікробів…

— Зрозуміло, — сказав Петро.

Геолог здивовано подумав: “А що ти в цьому розумієш?” Він не підозрював, що гігант міг бачити образи, що виникали в мозку співбесідника, — досить було лише увімкнути телепатопідсилювачі. Але Петро не зробив цього.

Гігант залишається на медбазі

“Тепер мені відомо:

другий випадок асфіксії-Т зареєстровано у людини, яка оглядала хворого штурмана. Обидва померли.

По-друге, збудник асфіксії-Т стійкий до двадцяти тисяч найсильніших лікарських препаратів. Це все, що медики досі встигли випробувати.

По-третє, незважаючи на застосування генхасу, якась частина мікробів могла вціліти.

По-четверте, туга за Землею у екіпажу ракети перейшла в ностальгію. Опинившись знову на Батьківщині, космонавти, природно, думали не про дотримання карантину, а про те, як швидше залишити корабель. Чи міг Кантов стримати їх, змусити виконувати всі умови карантину? Кантов такий, яким став після смерті Семенова?

І ще кілька запитань:

Чому асфіксія-Т проявилася у штурмана так пізно, майже через два роки після відвідин дивної планети?

Чому прилади у карантинному пункті показали стерильність?”

Павло Петрович ще раз перетасував у пам’яті всі ці факти, розташував їх по-іншому, але нічого нового не відкрив. “Щоб відповісти на двоє останніх запитань, треба більше знати про збудника хвороби”, — подумав він. На мить в його пам’яті вималювалися контури будівлі, де належало побувати.

— Полетимо на Медбазу? — запитав Петро.

— Ти повезеш мене?

— Добре.

Петро взяв Павла Петровича на руки, як беруть дітей, утворив захисну оболонку й увімкнув гравітатор. Він містився у його плечі й служив не тільки для пересування.

Вдалині показався багатоповерховий диск із пластмас, металу і скла. Він висів на висоті метрів п’ятсот над землею. Це й була пересувна база Медцентру.

Головний мікробіолог нікого не приймав. З трудом пробилися до його заступника.

Професор Мрачек, огрядний чолов’яга з профілем сови, теж не виявив особливого задоволення і готувався спровадити візитерів ще до когось, але Павло Петрович категорично сказав:

— Е, ні. Так не піде. Ви передасте нас своєму замові, він — помічникові і так без кінця. Вважайте, що я вже скористався особливими правами слідчого Ради, про які “сором’язливо” не згадував. Прийміть мої співчуття, дорогий професоре, але вам доведеться відповісти на запитання.

З грудей Мрачека вирвалося щось середнє між зойком і стогоном. Його великі круглі очі зупинилися на відвідувачах.

“Очі розширені від стимуляторів, — подумав Павло Петрович. — Зараз працівникам Мед центру не до сну”.

Уголос сказав:

— Двоє запитань до вас, професоре, а інші розтлумачить будь-хто з ваших асистентів чи навіть робот-інформатор. Мене цікавить, чи могла людина преспокійно носити в собі ці прокляті бактерії два роки, не підозрюючи, що хвора?

— Яка людина і де?

— Космонавт. У ракеті. За два роки польоту.

Павло Петрович сподівався, що професор поспішить з відповіддю, і вже готувався нагадати про важливість цієї розмови. Але Мрачек мовчав, дивився мимо Павла Петровича і хитав головою в такт своїх думок.

— На ваше запитання все-таки варто відповісти: “Так, міг”. Уявляєте, що таке живучість мікробів? Чули ви коли-небудь про латентний стан? Все життя ми носимо в тілі сотні штамів хвороботворних мікробів і не знаємо про них. Навіть такий активний мікроб, як збудник асфіксії-Т, перебуваючи в несприятливих умовах, міг сидіти в підпіллі, не розмножуючись. До речі, буквально в останні години з’ясовано, що він здатний утворювати спори. А спори мікробів у організмі помітити важко навіть при старанному аналізі. Більше того, мікроб міг зберігатися не в готовому вигляді, а в “кресленнях” — як помилка чи додаток до “запису” в нуклеїнових кислотах клітин. У такому випадку знайти його майже неможливо.

Мрачек говорив майже без пауз.

— А цей незвичайний мікроб виявляє дивовижний механізм пристосування. Я б сказав, що це можна порівняти лише з пристосовністю розумної істоти.

— Що? — мимоволі вихопилося у Павла Петровича. В його пам’яті зазвучали слова Істоцького…

Професор Мрачек посміхнувся:

— Порівняння — і нічого більше. Зважте самі, хіба це не досконалість? Одноклітинна істота, без складних систем захисту, і однак захищається проти найсильніших засобів, відомих медицині. Мікроб паралізує токсинами місцеві нервові центри, і вони не посилають сигналів. Хворий не відчуває болю — організм не включається в боротьбу…

Спалахнула сигнальна лампочка на календарному стенді, освітивши табличку з кількома словами і стрілками годинника поруч. Професор глянув на стенд, на стрілки, і на його обличчі відбився переляк.

— Мені пора. Вибачайте. Зараз у мене нарада відділу. На решту ваших запитань відповість робот з, інформвідділу. Бувайте здорові.

Вони не встигли вийти з кабінету, як стіни його освітилися. На них з’явилися зображення людей, які знаходилися в різних кімнатах. Нарада почалася.

У приймальні їх зустрів робот, схожий на коника-стрибунця, що зіпнувся на задні ніжки. На його плескатих грудях блищав номер. Вусики-антени злегка похитувалися.

— Я б хотів заглянути в клініки, — сказав йому Павло Петрович.

— В клініки? — перепитав робот м’яким жіночим голосом.

З грудей робота висунулася трубка проектора, спалахнув промінь — і стіна зникла. Замість неї — палата. Хворий напівлежав на автоносилках, руки його тремтіли. Він ніби тягся до чогось, йому бракувало повітря, ніздрі судорожно роздувались, обличчя посиніло.

Друга палата. Жінка. Очі витріщені. Страшний нелюдський крик…

А ось юнак хапає повітря ротом, як викинута на пісок риба…

Павло Петрович відчув спазми в горлі. Йому теж забракло повітря.

— Досить, — прохрипів він.

Стіна-екран згасла, картини щезли.

— Є такі, що одужали?

— Є, — миттю відгукнувся робот. — За даними інформвідділу, три і дві десятих відсотка хворих одужують.

Павло Петрович, а за ним і гігант попрямували до виходу.

У коридорі гігант зупинився, запитав супутника:

— Ви хочете залишити базу?

— А хіба в тебе тут ще є справи? — здивувався Павло Петрович. — Я думав, ти полетиш зі мною. Адже з усього екіпажу ракети ми поки що говорили тільки з двома.

— Я залишаюсь. Якщо дізнаюся щось нове про хворобу, повідомлю вас.

Вину можна вважати доведеною

Стрілка-індикатор інерційної системи здригнулася і шугонула вгору. Світилося блакитним сяйвом і мерехтіло контрольне вікно пульта. Здавалося, що в ньому обертається кришталева куля і по її поверхні безперервно снують тіні. Павло Петрович склепив важкі повіки — під них проникла вузенька мерехтлива смужка. Але він бачив інше, те, що краще б забути: людина звелася на тремтячих руках, ніздрі роздуваються, ось-ось лопнуть від напруження. Юнак, немов риба, викинута на пісок, хапає ротом повітря. Сині обличчя — такі бувають в утоплеників, — струмочки поту стікають по них, як вода.

Хтось колись зумів передбачити це. І в Кодексі з’явилося двоє жорстоких слів: “карантинний недогляд”. Ними кінчалася глава “Найтяжчі злочини проти людства”.

Павло Петрович пригадує фразу професора: “…порівняти з пристосованістю розумних істот”. І згодом: “Це тільки порівняння”. Для нього. Але для того, хто слухав розповідь Істоцького, це не тільки порівняння.

“Добре, що Кантов не був на базі і не бачив того, що бачили ми. Я мислю так, наче його вина уже доведена”, — він зрозумів, що хитрує з власною логікою.

“Так, її можна вважати майже доведеною. Але як сказати йому про це і що він вчинить, дізнавшись про свою вину? Після такого не можна ні жити, ні померти. Треба зробити щось грандіозне, щоб спокутувати провину. Ні, це абсурд! Чим можна спокутувати смерть людей? Навіть якщо принести людству нові знання або нове вміння, — це не знімає вини перед мертвими і перед тими, кому вони були дорогі. І все-таки йому доведеться жити. Він міг би й не запитувати Раду, вдавати, що нічого не підозрює або не знає законів. Але він скористається своїм правом знати. І тоді…”

Павло Петрович прийняв терміновий виклик по відеофону. Відповів позивними й увімкнув прийом. На екрані з’явилося обличчя лікаря Лусерського. Павло Петрович зрозумів усе раніше, ніж лікар відкрив рот. Лікар помітив це. Сказав поспішно:

— Вона жива.

Слова більше не мали сенсу для Павла Петровича. Лікареві варто було б сказати: “Поки що жива”.

— Все-таки асфіксія-Т?

— Так, — відповів лікар, не дивлячись на нього.

— Я хочу бачити її.

Лікар удав, що не розуміє:

— Дозволяю виклик.

— Я хочу до неї.

— Це неможливо. Рішення Ради.

Павло Петрович пам’ятає. Він сам голосував за це. Засоби, запропоновані Медцентром: повна ізоляція хворих, кремація трупів. “Інакше асфіксії-Т не зупинити, — сказав представник Медцентру. І Павло Петрович кивнув головою на знак згоди.

“Карантинний недогляд”… Біль і злість туманять голову.

— Дозвольте виклик, — промовив до лікаря.

Павло Петрович бачить палату, сині, перекошені стражданнями незнайомі обличчя.

“Дивись, дивись!” — наказує собі.

Він знає, що це вона, і не пізнає її. Жінка на екрані дивиться кудись мимо нього.

Він розуміє: вона не бачить його, вона не може ні про що думати, думку туманить біль. Вона прислухається до свого горла, крізь яке з такими труднощами і болями прориваються тонкі струминки повітря. їй не вистачає повітря.

— Надійко!

Глянула на нього, пізнала, кивнула: бачиш, мовляв, яка я нині… І знову обличчя стало інше — вона забула про нього, понад усе її турбувало лише горло і повітря, тільки повітря і горло…

Він закричав:

— Надю! Надійко! Ти чуєш?

І знову її погляд зупинився на ньому лиш на мить і ковзнув далі…

Обличчя лікаря:

— Ви тільки мучите її…

Вимкнув відеофон. Руки повисли, як батоги: нічого зробити не можна.

Вперше збагнув смисл цієї фрази. Можеш благати, любити, ненавидіти, трощити все, що трапиться під руку, можеш проклинати чи ремствувати — ніщо не зміниться. Якісь мікроскопічні створіння… Якась людина, що забула про обов’язок… Карантинний недогляд — і ось…

— Ви прибули в пункт призначення.

Довелося пригадати, куди й за чим він летів. Треба йти і виконувати свій обов’язок. Хай навіть хтось не виконав свого.

Він вийшов з апарата й опинився на плоскій покрівлі будинку. Ескалатор опустив його до під’їзду, проніс в оранжерею. Там слідчого зустрів робот і провів до свого тимчасового господаря. Павло Петрович побачив повного широкоплечого чоловіка, добродушного на вигляд і якогось навдивовижу застарілого, ніби він з’явився з двадцятого чи навіть дев’ятнадцятого століття. Йому дуже б пасували обвислі вуса.

Павло Петрович привітався. Лікар кивнув у відповідь і очима показав на крісло. В кімнаті струмував слабенький аромат. І хоч він видавався знайомим, слідчий так і не визначив, чим пахне.

— Знаю, чого ви прилетіли, — мовив лікар, — та навряд чи зможу бути корисний.

Павло Петрович помітив, що в нього здоровенні руки, напевно, дуже сильні, і на пальцях — кущики рудуватого волосся.

— Всього кілька запитань, Кіре Миколайовичу, — попросив слідчий і ніби між іншим сказав: — Мене не цікавлять ваші взаємини з Кантовим.

Лікар полегшено зітхнув.

Слідчий обвів поглядом кімнату, помітив, що вона умебльована нестандартно, однак дуже затишно. Але чим все-таки пахне? Схоже на пахощі венеріанських квітів.

— Після смерті Семенова командор дуже змінився? Його накази, дії істотно відрізнялися від попередніх?

“Ні, це не запах квітів…”

— Мабуть, він дуже змінився, — неквапливо і не дуже впевнено почав лікар. Перед тим як сказати, він ніби зважував кожне слово. Слідчому здалося, що він уже знає основну рису характеру співбесідника. “Якщо моя здогадка правильна, — подумав, — то лікар часто мусить вживати слова “мабуть”, “можливо”, “в основному”.

— Але його накази й дії, в основному, залишилися такими, як і раніше. Він змінився внутрішньо, а не зовнішньо. Семенов жартував: мовляв, коли б точно не було відомо, що він людина, то я запідозрив би, що командор — переодягнутий робот.

“Він невловимий, і слова його слизькі, як в’юни, — подумав слідчий, — але там, де лікар не вживає “здається” і “можливо”, є підстави вірити повністю”.

Лікар помовчав, пожував губами, мовив:

— І все-таки, мабуть, його дії не могли залишатися точно такими. Це швидше теоретично: коли людина змінюється душевно, коли настає психологічний перелом, це не може не позначитись на поведінці.

“Вимовляючи слова, він все ще обдумує їх. Схоже, що він думає вголос. Павло Петрович пригадав те, що розповідав Істоцький про поведінку командора. Отже, дещо можна вважати доведеним. Він запитав:

— Ви не помітили під час проходження карантину якої-небудь недбалості? Чи не послабив командор вимог, не забув чого-не-будь?

Лікар взяв зі столу красиву кістяну дрібничку і, вертячи її в пальцях, подивився на слідчого знизу вгору:

— Можливо, він і послабив вимоги. В усякому разі, це можна припустити. Але попереджаю вас: я завжди погано розумів командора. Надто ми різні люди.

“Це я збагнув і без твоїх слів”, — подумав слідчий. Лише тепер він визначив, чим так пахне в кімнаті, — жіночими духами “Галактика”. Він промовив, піднімаючись, попередньо загадавши, що мусить відповісти лікар.

— Сьогодні повторно передають балет “Вега”. Скоро початок. Не буду вам заважати.

— Що ж, подивлюся його, — усміхнувся лікар. — Якщо хочете, залишайтеся з нами.

“Він сказав “з нами”, — відзначив слідчий. Відповідь майже повністю співпадала з загаданою, і Павло Петрович не без задоволення подумав, що все-таки навчився розуміти людей.

— На все добре! — сказав на прощання і в думці відповів замість лікаря: “Бувайте здоровенькі!”

— Бувайте здоровенькі! — підвівся лікар, щоб провести гостя.

Павло Петрович уявив, як ось так само просто, всупереч наказу командора, цей епікуреець-життєлюб зайшов у каюту Семенова, щоб лікувати його або померти з ним.

Освітився пульт керування гравільота. Попливли на ньому смуги, плями. А Павло Петрович все ще думав про лікаря, знову й знову пригадуючи його сильні добрі руки і пахощі духів, намагаючись заглушити цими спогадами біль, що наростав у серці. Слідчий уже знав, що не вдасться надовго відстрочити його, що доведеться думати про двох людей, з якими він зв’язаний, — про дружину і командора Кантова, чию провину можна вважати доведеною. І якщо семеро інших слідчих не подадуть Раді ніяких фактів, котрі б по-новому освітили цю справу, то Рада змушена буде прийняти рішення.

Вирішальний експеримент

Маючи дозвіл головного лікаря, Петро залишив базу Медцентру і полетів до медмістечка, розміщеного на Землі. Йому здавалося, що й вітер тут стогне, як хворий.

Приземлився він біля прозорого паралелепіпеда центральної наземної лабораторії, пройшов через кілька дверей-фільтрів і опинився в першому залі. Сюди з клінік по автоматичних лініях надходили на аналізи культури мікробів, сортувалися, робилися посіви. Блищали вусики-термометри на термостатах, тихо дзижчали ультрацентрифуги, клацали ножі автомікротомів, нарізаючи тоненькі плівки на ще тонші.

У другому залі біля мікроскопів і установок для енергофореза господарювали роботи. В третьому — блимали індикаторами обчислювальні машини вузьких профілів. Вони підраховували результати аналізів, зводили їх, порівнювали, багаторазово перевіряли.

Петро зрозумів, що той, хто йому потрібен, знаходиться в подальшому залі. Відчинивши двері, побачив гіганта, такого, як сам. Зовні їх можна було розрізнити лише за кольором очей та одягом. Але Петро своїми енергоаналізаторами піймав істотну відмінність — випромінювання гіганта було інтенсивніше і різноманітніше. Воно створило довкола нього ореол з повною гамою фарб. Петро увімкнув рентгенівський і нейтронний зір і побачив у гіганта органи, про які нічого не знав. На все це пішли частки секунди.

— Добридень, брате! — привітався Петро і назвав себе.

— Добридень! — відгукнувся гігант. — Мене зовуть Зевсом.

Петро усміхнувся.

— Так називали свого головного бога давні греки.

— Але я не бог, а така сама людина, як і ти, — відповів Зевс.

— Ти образився? Але хіба називатися богом ганебно? Врешті-решт у предків слово “бог” означало творець. Такий само, як природа або людина.

— З усіх творців я понад усе ставлю людину, — зауважив Зевс. — Бог — це вигадка слабких, а природа поряд з людиною — це… Уяви собі двох скульпторів. У одного з них багато часу для роботи, але він сліпий і нерозумний. А в другого мало часу, але він зрячий і мудрий.

— Я згоден з тобою, — сказав Петро, — та все ж тебе недаремно назвали Зевсом Громовержцем. Коли я народився, Батько і його помічники лише задумали тебе. У твоєму тілі є нові органи, яких у мене немає.

— Це додаткові енергоприймачі. З їх допомогою я можу посилати зонди в космос до самого сонця і черпати звідти за хвилину стільки енергії, що її б за рік не могли створити всі енергостанції Землі. Я можу і тобі й іншим братам створити такі органи. Шкода, що всім людям не можна сконструювати такого, — зітхнув Зевс.

— Зараз я б хотів позбавити їх хоча б від асфіксії-Т, — сказав Петро.

Він побачив спалах фарб навколо голови Зевса і зрозумів, що то означає радість.

— Здається, рішення знайдено, — промовив Зевс. — Ставлю контрольні досліди… Чи не хочеш пройтися шляхом моїх роздумів?

— Добре, — відповів Петро. — Дай вихідні дані, я робитиму все сам. Побачимо, чи співпадуть наші висновки?

— Вихідні дані — культура збудника і повні відомості з мікробіології. Пробірки з культурою мікробів тобі зараз принесуть роботи, а Шолом Мікробіологічної Пам’яті — ось. Я час від часу перевірятиму хід твоїх роздумів.

Зевс допоміг Петрові надіти Шолом і закріпити контакти з мозком. У чарунках Шолома, як у мікробібліотеці, зберігалися всі дані про мікробів за всю історію людства. Тепер Петро міг користуватися цими даними так само легко, як власними спогадами.

Зевс вовтузився з колонкою для енергофореза. Петро увів найвірулентніший штам у білкову ділянку свого горла й почав спостерігати за розвитком хвороби на обмеженій ділянці клітин. На відміну від людей, він міг не тільки відчувати, але й бачити будь-яку ділянку свого тіла, проектуючи імпульси 8 неї на зорові центри мозку. Він бачив, як мікроби почали розповзатися оранжевою плямою, захоплюючи нові клітини і простір між ними. Перший загін мікробів спустився до дрібних кровоносних судин, проник у них…

Петро одночасно спостерігав, запам’ятовував бачене і думав:

“Організм людини щосекунди атакують віруси і мікроби. Щосекунди — смертельний риск. Доба людського життя — це 86 400 рисків. А ще землетруси і обвали, цунамі і бурани, слизькі стежки і слабкі мускули, спадкові і нервові захворювання, є сліпі діти і діти-паралітики. Природний відбір від амеби привів живі істоти до Людини і… вірусів, які рівні перед природою в її світі маленьких радощів і великих страждань, розбитих надій і бездумного кінця. Вижити в такому світі і залишити нащадків — уже неймовірне чудо, один шанс проти тисячі. А люди зуміли не тільки вижити, вони залишилися оптимістами. Наперекір природі, яка вклала в них одну програму: убивай, щоб вижити, — вони зуміли об’єднатися для боротьби. Вони піднялися над природою, переступивши її закони про смертність живого, про обмеженість пам’яті і можливостей особи, створивши мене і моїх братів”.

“У Зевса одна мета, а у мене — дві. Треба дослідити, чи немає у збудника асфіксії-Т земних родичів? Коли довести земне, а не “небесне” походження асфіксії-Т, то цим самим буде доведено невинність Кантова. Не завадило б мені повчитися у нього мужності й вірності. Стільки років далеко від Батьківщини, стільки жертв заради того, щоб заповнити нову крихітну чарунку Шолома Космічної Пам’яті, — а після повернення бути звинуваченим у найтяжчому злочині проти людства. І все-таки він не озлобився, не впав у відчай. Більше того, він хоче, щоб його справу вели такі люди, як він сам, — ті, хто може захворіти на асфіксію-Т. Що може зрівнятися з подібною вірністю?”

Що ж є головним алгоритмом їхньої поведінки? Здається, я роблю помилку. Батько вчив мене уникати формальних спрощень, не намагатися втиснути в одну оболонку різні явища. Там, де не можна знайти однієї лінії, не треба обманювати себе. Головних алгоритмів людської поведінки кілька. Про два з них я вже знаю: праця і турбота про потомство, прагнення зробити так, щоб діти жили краще батьків. Можливо, подальший алгоритм — допитливість, жадоба знань і продиктована цим ризикованість дій? Я повинен знати про всі ці алгоритми, з кожним із них зв’язане додаткове уміння…

Тим часом колонія мікробів розрослася, почала закупорювати капіляри. Але ось — Петро це добре бачив, — зачувши лихо, до місця вторгнення поспішають білі тільця з дрібненькими ядрами всередині. Вони витягують відростки, ніби прагнуть якнайшвидше схопити ворога…

Петро подумав, що подібна картина була описана Іллею Мечниковим, і згадав, що ця людина ставила на собі десятки небезпечних дослідів. Запитав себе: “Як я? Ні, не так. Кожний з них міг скінчитися смертю піддослідного. Він це знав. Але в ньому було щось сильніше за страх смерті. Сміливість? Допитливість? Почуття обов’язку? Любов до людей? Не тільки… Те, чому я не знаю назви, спонукало його одружитися з жінкою, хворою на туберкульоз. Якщо не збагнути цього, то не збагнути й того, як він міг робити блискучі висновки з фактів, відомих усім… Ось і зараз… Як зрозуміти — що нове в оцих ось мікробах? Що, крім джгутиків, які допомагають їм швидше пересуватися, відрізняє цих мікробів від усіх їх вразливих побратимів, відомих раніше? Ага! Ось воно…”

Мікроби несподівано перестали розмножуватися, продукувати отруту. Замість неї кожний почав виділяти липкі атоми, з них, як з мозаїчних камінчиків, він утворив довкола себе молекулу-панцир, наглухо замурувався в ній… Та варто було загонам фагоцитів розійтися з поля бою, як мікроби скинули панцири, почали розмножуватися…

“А зараз я спробую ввести один з давніх антибіотиків”. Петро згадав про творця пеніциліну Олександра Флемінга. Це була людина, яка вміла не пропускати випадковостей, розглянути і оцінити їх. Важлива якість — уміти вибрати із випадковостей ту, над якою варто поміркувати. Петро думав: “Дивно, що люди в часи Флемінга пам’ятали і шанували не таких, як він, не своїх рятівників, а навпаки — вбивць, всяких там полководців і злочинців. Про Флемінга тоді мало хто чув, а про якогось Наполеона знали всі…” Думаючи, гігант пильно спостерігав за ходом досліду. Він помітив, що частина мікробів ховається в панцирі, а решта зовсім не реагує на антибіотик, ніби це й не отрута.

Петро спробував застосувати струми високої частоти, випромінювання, — все, чим можна було лікувати й людей, та ніщо не допомагало. Мікроби швидко розмножувались. Така колонія бактерій вже згубила б людину. Але в тілі гіганта токсини могли отруїти лиш невеликі зони. Мабуть, це було рівнозначно кільком прищикам на тілі людини. А далі у гіганта починались пластмаси, пласт-білки, ендіотканини. Важлива їх якість — повна непроникність для мікробної отрути.

Петро подумав про тих, хто створив ці тканини. З тисяч людей він знав поіменно лише кількох. Петров, Куні, Мей. Куні помер у тридцять чотири роки… “Він знав, що безнадійно хворий, поспішав, працюючи по вісімнадцять годин на добу. Цим, напевно, він прискорив свою смерть. Але встиг завершити створення тканини, яка безвідмовно служить мені”.

Гігант знову згадав про Кантова і подумав: “Командор жде. Він вірить не мені, а людям, створеним природою, — таким, як сам. Але ж це вони створили мене, віддавши мені все краще, що мали, і позбавили своїх недоліків. Вони зробили для мене більше, ніж для своїх кревних дітей, втіливши в мене свою мрію про безсмертя і всемогутність. Отже, виходить, що командор, довіряючи людям, вірить і мені, навіть не підозрюючи цього”.

Петро продовжував дослід. Він увімкнув регеностимулятори і за кілька секунд відновив вражену тканину. Одночасно він проглядав пам’ять Шолома, порівнюючи дані з тим, що бачив під час досліду. Так він відкрив дуже цікаву загадку про досліди лікаря Вайнера: “Чекай, чекай, — сказав він собі, — здається, це те, що мені потрібно”.

Вайнер вирощував колонії стафілококів на живильному бульйоні, а потім діяв на них різними антибіотиками. Щоразу колонії гинули, бульйон ставав прозорий. Але де-не-де все-таки залишалася плямка, ледве помітна під оптичним мікроскопом. То — вцілілі рештки колонії, що виробили стійкість до даного антибіотика і передали її нащадкам. Так лікар Вайнер вивів штам золотистого стафілокока, стійкий до всіх відомих на той час антибіотиків. Потім, діючи на нього нагріванням, висушуванням, вакуумом, Вайнер одержав стафілококи, здатні утворювати спори.

Петро побачив діаграми і фото. На одному з них щось дуже знайоме… Авжеж, вони схожі! Саме таким шляхом із звичайного збудника ангін і утворився цей невразливий збудник асфіксії-Т.

“Значить, перший випадок цієї хвороби і прибуття ракети — простий збіг. Мікроби з планети, про які розповідав Істоцький, і збудник асфіксії-Т не мають нічого спільного, — думає Петро. — Штурман не заразив когось на Землі, а сам заразився від нього. Командор Кантов не порушив свого обов’язку, втіленого цього разу в суворих параграфах про карантин. Перша частина питання вирішена. Але є й друга — як боротися проти асфіксії-Т? Якщо її збудник був “виведений” таким незвичайним шляхом, то в його генетичній пам’яті не можуть зберігатися відомості про перші грубі ліки, що застосовувалися кілька століть тому. Проти них у нього не повинно бути захисту. Треба спробувати давні способи. Наприклад, розчин соди з сіллю…”

— Уже зроблено, Петре, — відповів на це Зевс. — Я дійшов такого самого висновку і перевірив його. Збудник утворює спори лише у відповідь на відому йому отруту. А з содо-солевим розчином він не знайомий і не затуляється “щитом”. Кілька разів прополоскати горло розчином — і хворий одужує.

“Я зможу сплатити частину свого боргу людям, — думає Петро. — Маленьку частинку великого боргу…”

Перед тим, як доповісти Раді…

Павло Петрович ніяк не міг наважитися. “Як сказати йому? Нема нічого болючішого за таке покарання. “Карантинний недогляд”, а він знає, що криється за цими словами…”

Павло Петрович хоче уявити обличчя Кантова, але перед ним постає лице дружини. Тепер тільки дивною властивістю пам’яті можна викликати його з небуття. Слідчий укладає плівки з показаннями свідків: на випадок, якщо звинувачений захоче ознайомитися з ходом слідства, з логікою людей, які вели його. Але Кантов не захоче — в цьому Павло Петрович певен.

“Краще б він захотів. А раптом там якесь відхилення від логіки, неточність? Тим більше, що завдяки його помилці…”

Спалахує сигнал “дозвольте зайти”. Павло Петрович машинально натискує кнопку телеекрана і бачить гіганта.

“Невчасно”, — думає Павло Петрович, але запрошує гостя.

— Здрастуйте! — каже Петро.

— Здрастуй! — відповідає Павло Петрович. — Ось збираюся до Ради в справі Кантова…

Він готується сказати, що справу вже закінчено, що командор винен, але несподівано, вперше за весь час знайомства з Петром, той перебиває його:

— І я до вас у цій самій справі. “Він вияснив щось нове і важливе”.

— Збудник асфіксії-Т — стафілокок, що пройшов тривалу стадію мутацій.

“Кілька слів, мовлених зумисне недбало. Чого варто було це Петрові? Цього він все одно не скаже”.

І Павло Петрович мимоволі говорить те, чого можна було й не говорити і що звучить, як полегшене зітхання:

— Значить, він не винен.

Петро ніби не чує його слів, ніби не розуміє, що вони — визнання: “Раніше я дійшов інших висновків”.

— Уже відомий і радикальний засіб проти асфіксії-Т.

Обличчя дружини, спотворене стражданням… “Радикальний засіб… Коли б п’ять днів тому… П’ять днів — ціле життя…”

Петро говорить далі:

— Доповісте про свої висновки Раді. Я буду там завтра.

“Ось чому він перебив мене. Все виходить так, ніби він повідомив мені лише факт, а висновки про невинність зробив я. Між іншим, коли б цей факт був мені відомий, то… Але що лежить в основі його вчинку? Чому він відмовився від слави, від вдячності людини, яка образила його недовір’ям? Чи дізнаюсь я про це коли-небудь?”

Командор виконав свій обов’язок

— Дякую, — Кантов тисне руку Павлові Петровичу. Думає: “Добре, що це зробила для мене людина і їй можна потиснути руку. Я правильно вчинив тоді… Можливості мислення у гіганта більші за наші, логіка точніша, але в своїх справах ми розберемося самі…”

Він стоїть перед слідчим, стрункий і твердий, як параграф Статуту. Надаремне Павло Петрович сподівається, що його обличчя пом’якшає, потепліє — воно спокійне, без усмішки, ніби наглухо застебнуте на “блискавки”, як куртка. І Павло Петрович розуміє, що Кантов уже ніколи не стане таким, як геолог Істоцький, як лікар, — і в цьому не його вина. І не можна ні ласкаво опустити руку на його плече, ні висловити співчуття — це буде недоречно.

Командор став таким для того, щоб екіпаж ракети виконав завдання і повернувся.

— Радий, що все так скінчилося, — говорить Павло Петрович і додає звичну фразу юриста свого часу: — Пробачте за підозру.

Відвідини сина

“Треба було б ще відвідати сина, — думав Павло Юрійович. — Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Півгодини польоту до космодрому, а там ще година — і я буду на штучному супутнику, у Володі. Що ж у нього не клеїться? На роботі чи вдома? Мабуть, удома. Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності. Коли мені стане легше, неодмінно полечу, що б там не казав лікар”.

Він знає, що йому вже не стане легше, хоч кібер-діагност не повідомляє пацієнтів про наслідки обслідувань. Павло Юрійович з обличчя лікаря зрозумів усе, так само, як побачив розгубленість за бадьорими рядками синового листа. Йому лишилося жити лічені дні.

Передусім Павло Юрійович склав список того, що треба неодмінно довершити. Звичайно, він боявся смерті, але настільки зжився із страхом перед нею, що сторонньому здалося б, ніби він зовсім не боїться. Так спокійно й діловито готувалися в останню путь його прадіди.

Справи, які він мав закінчити, були суто особисті. Те, що стосувалося геологічних досліджень, продовжуватиме двій-ник-сигом — синтезована з пластбілків істота, в якій ніби змодельовано мозок Павла Юрійовича. Вони пропрацювали разом понад двадцять років. За цей час сигом засвоїв його манеру триматися, його ходу, його усмішку. Це навіть трохи дратувало. Павло Юрійович був людиною двадцять першого століття і не думав про сигомів як про машин. І все ж йому важко було уявити, що його двійник і він сам — це дві істоти, але майже одна і та ж особистість.

Зараз сигом на Марсі перевіряє його теорію залягання пластів. Він уже знає про стан свого двійника. Павло Юрійович учора попрощався з ним по радіо.

“Це я встиг. А от поїхати до Володі… Заморочився з Ольгою та Зіною, а йому, здається, був потрібніший… Тільки б лікар нічого не сказав їм. Хай дізнаються в останню хвилину — менше тужитимуть. Проте Ольга, мабуть, догадується. Чого доброго, ще приїде…”

Ніби викликаний цією думкою, засвітився сигнал — фіолетове вічко — “дозвольте ввійти”. Павло Юрійович навіть головою кивнув, перевіряючи, чи не здається це йому. Ні, справді світиться.

Він подивився на годинник — п’ята година ранку. Лікареві ще рано, друзі в такий час не приходять. Отже, певне, Ольга. Подумки звелів дверям: “Впусти!” Колір вічка змінився — це двері-автомат виконували наказ.

Павло Юрійович почув кроки, впізнав їх.

У кімнату ввійшов сигом, нахиляючись, щоб не зачепити стелю.

— Здрастуй, — сказав він голосом Павла Юрійовича.

— Здрастуй. Хіба я викликав тебе? — вчений насупився, відчуваючи водночас радість і досаду.

— Не викликав. Але я приїхав. Пробач.

Сигом подав велику руку, якою міг би легко підняти не тільки свого двійника, а й весь будинок, і потис руку Павла Юрійовича. Він дивився на хворого своїми глибокими очима, які бачили і в інфрачервоних, і в рентгенівських, і в мезонних променях. У нього не було підстав не повірити консиліуму лікарів, серед яких були і сигоми. Він знав, що нічим не може зарадити, і все-таки приїхав.

— Як діти? Зіна народила?

— Так. Хлопчик. Здоровенький. Чотири кілограми, — всміхнувся Павло Юрійович. Йому б дуже хотілося ще подивитися на онука.

— Викликати по телевідео? — спитав сигом, телепатичними органами сприйнявши його бажання.

— Не треба, — поспішно сказав Павло Юрійович, думаючи про те почуття, яке збудив у нього прихід сигома. Було приємно, що двійник прийшов попрощатись, і сумно, що не приїхали дочки.

Сигом удав, ніби одразу ж забув про бажання двійника.

— А як поживає Володя?

“Чи справді йому цікаво знати, чи діє за програмою чемності?” — подумав Павло Юрійович і подав сигому лист від сина.

— Прочитай. Йому пропонують нову роботу. А у вільну годину вони з дружиною дивляться передачі з Землі і займаються космоспортом.

Він хотів би заспокоїти себе, повірити, що все в листі правда.

Сигом читав листа, думав одночасно про кілька речей. Його мозок був набагато потужніший і об’ємніший за людський:

“Володя таких слів ніколи не вживав: “чудово”, “прекрасно”…

А скільки знаків оклику! Недарма…”

“Чим я можу допомогти людині-двійникові, крім того, що залишусь безсмертним? Але вона ще повинна повірити в це…”

“Треба в першу чергу перевірити шосту таблицю пластів. Якщо антол залягає в гранітах, значить, десь поблизу є уран”.

— Чудовий лист. Видно, Володі зовсім непогано живеться. Коли хочеш, розповім про роботу.

— Розповідай.

— Кінчаю складання шостої карти. П’ять попередніх ти бачив. Потім почнемо свердлити. Виходить взагалі цікава штука — всі передбачення, крім того, що стосується урану, здійснюються. Отже, треба шукати поправку на ікс.

“Він і говорить моїми словами. І діє так, як я. Але набагато швидше. Ну що ж, потужність і надійність системи. Коли б у мене був такий мозок і швидкість мислення, я б, може, теж не витрачав марно часу”. Спитав:

— Цікава робота?

— Так, дуже, — відповів сигом. Було видно, що йому приємно говорити про свою роботу з тямущою людиною. — А потім я зроблю узагальнення для групи планет із надлишком пісків.

“Саме так я й хотів зробити”.

— Та головне не в пісках, а в осі обертання планети і в тиску. Ось формули.

Павло Юрійович дивився на формули, які спалахували на стіні, і думав: “У ньому лишиться мій метод роботи, моя пам’ять, специфіка вирішення проблем. А може, і дещо більше. Що я таке? Оце хворе, вмираюче тіло чи досвід, записаний у нервових клітинах? Коли я втрачаю свідомість, тіло живе, проте це тільки тіло, а не Павло Юрійович Кадецький — особа, вчений, людина. Отже, “я” зникне, як тільки стане неможливо дістати дані, записані в сірій речовині мозку. Але їх можна записати і в мозок сигома. Чи означає це перенести в нього моє “я”?

Формули спалахували і гасли, зрозумілі їм обом, як літери рідної абетки. Точно так описав би залягання пластів і він, Павло Юрійович. Правда, виконати цю роботу він не зміг би й за триста років. Вчений розхвилювався, стало важче дихати.

“Ні в якому разі не хвилюватися”, — наказував лікар. Дурниця! Нащо тоді жити?

Екран погас. Павло Юрійович дивився на сигома, на його нестаріюче обличчя: “Чого я ще жду? Щоб у ньому залишився весь я? З моїми турботами? Але ж це неможливо. Та й чи потрібно?”

Він підвівся на ліктях, щоб вдихнути більше повітря, і не зміг. Те, що впало на ліжко, було вже не Павлом Юрійовичем, а тільки тілом, з якого відходило життя.

…Сигом нахилився над тілом, склав йому руки на грудях, викликав лікаря. Йому здалося, що він утратив частину свого світу. Він прощався з Павлом Юрійовичем, як прощався б з частиною самого себе, із своєю молодістю. Більше йому нічого було робити в цьому домі.

Сигом вийшов і, ввімкнувши гравітатори, піднявся у бліде ранкове небо. Він думав:

“Тільки з ним я б міг порадитися по шостій таблиці. Тепер все треба вирішувати самому. І може, щоб знайти поправку на ікс, треба врахувати те, що, як мені здається, не має ніякого відношення до залягання пластів. Наприклад, зміну радіації в різні історичні епохи…”

“Щоб швидше виконати цю роботу, побудую у себе додаткові органи зору, вмонтую систему лічильників радіоактивності. Вони мають бути дуже чутливі…”

“Насамперед треба відвідати Володю. Судячи з його надто бадьорого листа, щось у нього не клеїться. Мабуть удома: Віра — дуже вередлива жінка, а у Володі не вистачає чуйності…”

Сигом утворив навкруг себе захисну оболонку і взяв курс на штучний супутник, де жив Володя…

Непотрібний спогад

Заплакала уві сні дитина…

Сигом Алг прислухався. Повернув голову. Порепаний жовтогарячий грунт, сліпучо-біле сяйво над рівним, як лінійка, горизонтом чужої планети.

…Загорівся нічник. У світлий прямокутник дверей зайшла навшпиньки жінка у нічній сорочці, ще вся тепла від постелі, сонна. Потягнула колиску до себе. Пластмасові шнури безшумно розтягнулись, і стало видно дитину: довгі вії і пухлі рученята, якими вона обняла ляльку. Ніжність, як туман, затягла свідомість сигома. “Не розбудити б…” — подумав він, і відразу ж, як поривом вітру, відкинуло туман. Інші ділянки мозку вже проаналізували побачене і видали результати. Те, що бачив Алг, жило лише в його пам’яті, а навколо була чужа планета, пустиня.

Сигом не знав, коли в його пам’ять вписалися ці картини. Можливо, вони потрапили туди з книжок або з розмов із людьми. А вірогідніше за все, він побачив це, коли жив у будинку одного із своїх двійників-людей, переймаючи їх досвід і пам’ять. Чи то в будинку суворого Іполита Івановича, що вмів так чітко доводити теореми, чи то у фантазера Валерія, чи в теоретика-універсала Колосовського. Проте хіба не однаково? Ні жінки, ні дитини давно не було в живих — адже Алг полетів із Землі більше трьох тисячоліть тому. А мить із чийогось сімейного життя збереглась лише в його колосальній атомарній пам’яті. Він повинен був давно викинути її звідти. Вона не мала для нього ніякого значення і, немов нав’язливий мотив пісні, іноді заважала думати. Проте викинути її було майже те ж саме, що змити останні примарні сліди жінки й дитини. Начебто умертвити їх обох, вдруге і остаточно.

І сигом зберігав цю підмічену мить, як спогад про своїх творців. Він беріг усе, що зв’язувало його з ними. Адже це зв’язувало його і з мільйонами інших сигомів, що розлетілись в різні боки Всесвіту, щоб пізнавати і переробляти його й себе.

Алг швидко крокував уперед, розглядаючи грунт, потім вмикав гравітатори і перелітав за секунди на десятки і сотні кілометрів.

З’явились скелі. “Які вони тут нецікаві, — розмірковував сигом. — Просто-напросто голі, відшліфовані шпилі. Але що то за дивні предмети висять на них? Вони схожі на кокони шовкопрядів. Подивлюсь на них зблизька”.

Він опустився на скелю поруч з “коконом”, що висів на ледь помітних клейких нитках. Сигом роздивився його своїми органами інфрачервоного та ультрафіолетового зору, торкнувся локаторами, послухав, чи не випромінює “кокон” яких-небудь енергетичних хвиль. Проте слідів життя і обміну із середовищем не виявив. Внутрішня будова “кокона” була дуже проста. Він складався з однорідної речовини. Сигом зібрався розщепити її ультразвуком і проаналізувати. Він взявся за “кокон” — нитки розтягнулись. В ту ж мить щось прозвучало…

У відкритий світлий прямокутник дверей ввійшла жінка у нічній сорочці, зашепотіла: “Спи, рідний…” Алг завмер, не ввімкнув орган ультразвуку. Йому здавалось, що чути не звуки, а ніжність. Проте він добре знав, що почуття не можна чути. Можна чути лише звуки, що пробуджують почуття, а звуків не було…

За метр від сигома за виступом скелі причаїлись дві істоти. Вони були, як і “кокон”, нерухомо прикріплені до скелі, але на відміну від нього не могли бути виявлені сигомом, бо не мали ні постійної форми, ні звуку, ні кольору, ні запаху.

— Ні, це не жива істота, — сказала одна іншій, маючи на увазі сигома. — Швидше за все це хмарка пилу чи смерч. Адже воно весь час рухається, а всякий механічний рух — ознака нижчої форми матерії. Коли б ми так рухались, то нам ніколи було б мислити й удосконалюватись. Нас змело б випромінювання або навіть вітер. Час увімкнути передавачі хвиль і розщепити його. Інакше воно може завдати шкоди нашому малюку.

— Проте хіба ти не помічаєш чітких ритмів у його русі? Це не властиво для хмари пилу.

— Проте властиво для випромінювання. Я не стверджую, що це саме хмарка пилу. Можливо, згусток плазми. В усякому разі, воно не мислить. Інакше б вловило наші сигнали. Розум може мати форму і стан, недосяжний для нашого розуміння. Але яким би не був розум, він повинен вловлювати випромінювання почуттів, психічні хвилі.

— Правильно. Це вагомий доказ. Проте все ж таки давай почекаємо. Якщо воно завдасть нашій дитині хоч якої-небудь шкоди, — знищимо його.

Сигом все ще не наважувався. Він не відривав погляду від “кокона”, що висів на тонких нитках. “Кокон” щось нагадував. Але що?

“Дурниці! — подумав сигом, розізлившись на себе. — Іполит Іванович назвав би мене ідіотом, а Колосовський довів би, що я лобас. Завжди треба довірятись тільки логіці, а не підсвідомим почуттям”.

“Не будь однобоким!” — пролунав у його пам’яті застережний голос Колосовського.

Алг не знав, що в ту мить, коли б він увімкнув ультразвук, інші, потужніші хвилі енергії, невідомі йому, розклали б його тіло на частки, набагато менші за атоми. Він став би миттєвим спалахом світла.

Але знову, як настирлива мелодія, через численні канали його швидкодіючого мозку, здатного проробити мільярди операцій за мільярдну долю секунди, простяглись жіночі руки до колиски — приголубити того, що спить. Вії дитини були нерухомі, і колиска нерухомо висіла на пластмасових шнурах. “Не розбудити б…” — подумав тоді сигом.

“Не розбудити б…” — думав Алг, відпускаючи “кокон”. Туман прояснюється… Так ось що нагадує “кокон” — навіть не “кокон”, а почуття, яке він викликав. Того, що спить у колисці!

— Бачиш, воно не завдало нашому малюкові шкоди, воно відгукується на хвилі. Це — розум!

— Неймовірно, — погоджується інша істота. — Схоже, що ти маєш рацію. Почнемо з ним переговори?

Сигом відступає, намагаючись не шуміти. Він думає про людей. Давним-давно немає серед живих жінки й дитини. І хто б міг подумати, що вони оживуть спогадом і допоможуть зрозуміти чуже життя, врятують його?