Зворотний зв’язок

БЕЗСМЕРТНИЙ

Сонце давно скотилося розпеченою кулею за крайнебо. В прохолодному повітрі залишились розсіяні хвилі енергії. їх не вистачить мені.

Лечу вже сьому годину, запас енергії в блоках значно понизився. Перша ознака: неприємне поколювання нижче грудей в блоці “о”, котре люди називають “шлунковими болями”. Щось конче треба робити…

Пильно оглядаю з вишини морський простір. Аж ось із-за рожевого виднокола, ніби біла чайка, вигулькує пасажирський лайнер на підводних крилах. Він лине, ледь торкаючись темних вод.

Швидко наздоганяю його, опускаюсь на горішню палубу, виходжу на корму, котру перетворили на танцювальний майданчик. Проходжу серед натовпу гарно зодягнених людей, минаю пари, що танцюють. Трапом, який покрито килимовою доріжкою, спускаюсь на нижню палубу й полегшено зітхаю — звідси до машинного відділення рукою подати…

Вмикаюсь до генератора, приємне тепло й бадьорість вщерть наповнюють мене — індекс готовності сягнув до норми. Ледь торкаючись кінчиками пальців надраєних до сліпучого сяйва поручнів, вихоплююсь на горішню палубу…

Назустріч, тепло всміхаючись, простує засмаглий, високий чолов’яга років п’ятдесяти.

— Сусіде? Ви? Доброго вечора! — радісно вигукує він.

Перебираю в пам’яті знайомих, що могли б опинитися на цьому кораблі. Нікого з таких не пригадую. Та й чолов’яга вже зрозумів, що помилився, і перепрошує.

— Нічого, буває. Від душі радий знайомству з вами, — запевняю його фразою з “Підручника поведінки сигомів”.

— Давайте ж закріпимо знайомство, — подає мені руку. — Максим я. В шахи граєте?

Звичайно, я міг би відбутися ще однією фразою з того ж підручника, та стільки привітності й щирого бажання зіграти прозвучало в голосі Максима, що я вирішив пожертвувати якоюсь годиною, щоб тільки зробити йому приємність.

Йду за Максимом, помічаю звернуті на мене зацікавлені погляди. Що ж, творці, особливо скульптор Сайганський, добре попрацювали над моєю зовнішністю, вона привертає загальну увагу.

У шаховому салоні яблуку ніде впасти. Бачу лишень один вільний столик, але в кріслі біля нього дівчинка років шести влаштувала спальню для своїх ляльок.

— Ти з ким тут? — серйозно запитує її мій новий знайомий.

— З дідусем. Він за отим столиком, — куточки рота у дівчинки вигнуті вгору, здається, що вона завжди посміхається. Вона відповіла нам і відразу ж почала вдягати ляльку в строкате платтячко.

— Біжи до дідуся, — говорить Максим і супить кущуваті брови. — Він чекає на тебе.

— Ні, дядечку, ви помиляєтеся. Він зайнятий, йому зараз не до мене.

Потім зовсім не по-дитячому запитує:

— А я що, заважаю вам? Хочете тут сісти?

— Заважаєш, — суворо мовить Максим. — Чому б тобі не піти в дитячий салон та не пограти там із іншими дітьми?

Дівчинка ображено схиляє голівку.

— Пробачте, — шепоче, повільно збираючи свої різноколірні клаптики.

— Надто ви суворий, — дорікаю йому, сідаючи за столик.

— Дітям дуже шкодить вседозволеність.

— Може, й так, — відказую, а сам думаю, що, певне, він мало любить дітей.

Розставляючи фігури, міркую, як би непомітно дати йому фору. На восьмому ході жертвую слона. Потім створюю сприятливі умови для його прохідного пішака на правому фланзі і… натикаюсь на колючий, іронічний погляд:

— Піддаєтесь? Навіщо?

Жартує? Випадково влучив у ціль чи здогадався?

— Таке скажете, — махаю заперечливо рукою.

Максим ображено бурмоче:

— За кого ви мене маєте! Ми граємо в різних категоріях. Могли хоча б попередити…

Шкода, але таке трапляється зі мною часто: хочу зробити комусь приємне, а натомість людина ображається.

— Бачите… — починаю, але очі його звузились і погляд ніби затвердів.

— Ви — сигом? — запитує швидко.

Ствердно хитаю головою.

— Як я раніше не здогадався?!

Тепер ображаюсь я:

— А що в мене є такого… примітного?

Він не встигає пригасити посмішку:

— Нічого особливого. Маленькі деталі, — і, мабуть, щоб якось втішити мене, вигукує:

— Оце так поталанило!

Не приховуючи недовір’я, пильно дивлюся на нього.

Він відводить очі до ілюмінатора, за яким гойдаються на воді строкаті зблиски. Здогадуюсь: щось надумав Максим, є в нього до мене якесь важливе запитання.

— Я правду кажу. Стежив за дискусіями в пресі ще до… Ну, одне слово, коли обговорювали саму проблему створення такої істоти, як ви. Відтоді одна думка в мозку застряла… А коли з’явився перший сигом, потім другий, третій, забаглося зустрітись з одним із вас. І ось, зустрівся… — потягнувся рукою за пішаком. Широка, сильна кисть завмерла, тільки пальці дрібно тремтять, голублячи фігурку.

Що його непокоїть? Мабуть, одне з тих, так званих “чергових” запитань. Приміром: чи правда, що ви, сигоми, маєте надзвичайні і різнобічні здібності? Чи правда, що ви безсмертні? Це запитання особливо хвилює людей. Або ще таке: як почуваєте себе серед людей? Одні запитання — щоб задовольнити цікавість або щось і справді з’ясувати. Інші — щоб потім похвалятися, мовляв, ось що мені одного разу сказав сигом…

Найпростіше зараз для мене прочитати його думки, але так я порушу наказ творців: без кончої потреби не проникати в інтимний світ людини.

— Прошу, запитуйте. Але часу в нас обмаль. Мені треба летіти своїм курсом.

Його невеликі темні очі стають ніби буравчиками, вони так і намагаються проникнути в мої думки. Ще б пак, адже цього йому ніхто не забороняє.

— Тільки не гнівайтеся, гаразд? Я за фахом учитель. А діти, як відомо, дуже допитливі. Розмовляючи з ними, часто доводиться замислюватися над тим, на що раніше не звертав уваги. Вони такі… — м’яка лагідна усмішка на мить осяває його напружене обличчя, і я розумію, що помилявся, коли запідозрив його в байдужості до дітей. — Читав, — говорить він далі, — про різноманітні ваші вдосконалення… Все закономірно, ми вкладаємо у вас ті якості, яких бракує нам. Але погодьтеся зі мною, перетворювати або ж просто коригувати природу нелегко. Наслідки можуть бути непередбаченими…

— У нас обмаль часу, — нагадую.

— Так, так, даруйте. Ось про що хочу запитати вас, — притіняє очі короткими віями і каже тихо й проникливо, мов думає вголос. — Звичайно, безсмертя й всемогутність — благо. Та чи добре бути істоті безсмертною й всемогутньою? Чи вам особисто до вподоби вічне життя?

Він побоюється, що я його неправильно зрозумію, і швидко доповнює свою думку:

— Життя людини, за словами одного грецького філософа, лише краплина в океані безмежжя, але краплина неповторна. Це й змушує нас, смертних, цінувати кожну мить любові, смутку, веселощів. Ось я, наприклад, думаю: чи встигну перевиховати Петька, чи закінчить інститут Сергій, чи завершу розпочате дослідження? Я завжди поспішаю, розумієте? Можливо, саме тому так гостро відчуваю і радість, і біль. Мені ніколи нудьгувати, розумієте?..

Ствердно хитаю головою. Звичайне запитання, з категорії так званих “філософських”.

— Розумію вас. Хочете знати, чи не нудно, не обтяжливо бути безсмертним?

На смаглих, до лиску виголених вилицях Максима зацвіли рум’янці — я влучив у ціль.

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Адже тривалість нашого і вашого існування залежить від мети життя…

Круте чоло мого співрозмовника взялося зморшками — пригадує, певне, прочитане й почуте…

— Тут усе досить просто й однозначно. Люди створили сигомів для пізнання й вдосконалення навколишнього світу. А пізнання й творчість, як ви знаєте, ніколи не можуть набриднути.

Наражаюсь на його колючий погляд, і… мені стає соромно. Клята прямолінійність! Вона зовсім зайва в розмовах з людьми. Адже він запитував не для того, щоб одержати інформацію. Його, як і всіх, лякає швидкоплинність життя. Йому треба якось виправдати її, знайти виграшні сторони. Тому він, певне, й звернувся до мене. Бо я — втілення людської одвічної мрії про всемогутність, безсмертя. Позатак зобов’язаний розраяти, втішити його.

— Одначе… — бурмочу я, — бувають і в мене такі прикрі, такі нестерпно болісні хвилини, години, що аж…

І знову недооцінив Максима! Він м’яко й поблажливо посміхається, як тоді, коли говорив про своїх учнів:

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоч… є на світі речі, важливіші за безсмертя.

Мені здалося, що він хоче мене якось вколоти. Та дивна його фраза залишилась в моїй пам’яті, хоча я уявляв, як важко жити людині, пам’ятаючи про неминучу смерть, скільки це коштує гірких роздумів, мук, скільки потрібно мужності, щоб не показати цього перед учнями. А йому, вчителю, треба ще втішати інших. Чи зміг би й я так само робити?..

Поштовх велетенської сили мало не збив мене з ніг. Встигаю підхопити Максима. Шахові фігурки торохкотять по підлозі. Скрегіт металу… Тріск пластмаси… За частки секунди встигаю проаналізувати ситуацію, доходжу висновку, що корабель на щось налетів…

Виє сирена… З динаміків сильний голос заспокоює:

— Лайнер зіткнувся з покинутим баркасом. Водолази спробують законопатити пробоїну. Пасажирів просимо не хвилюватись.

Але чому ж тоді так надривно ревуть двигуни й пронизливо свистять насоси? Певне, аварія серйозніша.

Кидаюсь на палубу. Зустрічаю чоловіка у службовій формі.

— Дозвольте допомогти водолазам! — звертаюся до нього.

Заперечливо хитає головою:

— Судно тоне. Спускайтесь до рятувальних шлюпок.

По радіо знову чути той самий голос:

— Не панікуйте! Беріть із собою все необхідне! Проходьте лівим бортом до шлюпок!

Та, виявляється, найгірше попереду. Частину човнів змило хвилями. А рятувальні судна та вертольоти прибудуть на місце катастрофи тільки за півтори години! Температура води за бортом всього шість градусів за Цельсієм. Капітан віддає наказ робити для команди плотики, котрі згодяться загартованим і вмілим плавцям…

Першими, звичайно, розміщають у шлюпках дітей, старих, жінок. Деякі пасажири допомагають морякам.

Я знову зустрів Максима. Тримає дівчинку на руках, оту, з шахового салону. Дівчинка тремтить, схлипує, а Максим шепоче їй на вухо щось заспокійливе. Передавши дівча матросові в шлюпці, озирається навколо. Помічає мене. Я рукою і поглядом вказую на небо. Він розуміє, хитає головою.

— Швидше! Це остання шлюпка! — квапить його матрос. Мене він не помічає: світло прожекторів то спалахує, то гасне.

“І останнє вільне місце”, — думаю я, дивлячись, як переповнений човник витанцьовує на високій хвилі.

Тримаючись за поручень, Максим стає однією ногою на борт і завмирає в неприродній позі. Цієї миті на палубу важко підіймається дід, кволий і немічний, ледве рухається. Що його примусило подорожувати, та ще й морем? Як бути? Ще двох шлюпка не зможе забрати. А. час не жде! Диферент судна наблизився до критичної межі. Якщо шлюпка не встигне відійти, лайнер всмокче її в безодню.

Максим стрімголов кидається до старого, кладе його руку собі на плече, майже тягне до трапа. Чиїсь міцні руки підхоплюють діда, допомагають йому спуститися в шлюпку.

Тепер і Максим розуміє, що для нього місця в шлюпці не лишилось. Добре бачу його розгублене обличчя. Та через якусь мить він вже опанував себе. Виймає з кишені згортка, шпурляє матросу:

— Передайте за адресою! Там написано!

— А ви?

— Не турбуйтеся про мене. Я був рекордсменом з плавання, стайєром…

— Відштовхнувши шлюпку, він стрибає у воду. Вже за першим помахом рук бачу, що плавець з нього нікудишній, та ще й у такій крижаній воді.

Тим часом лайнер хилиться на бік. Оглушливий свист, виття, чавкання — це вода вривається в його приміщення, витискаючи звідти повітря.

Ледь встигаю злетіти, хапаю за петельки Максима, і ми з розгону влітаємо у мокру заметіль дощових хмар. У врятованого зуб на зуб не потрапляє — холодно.

— Потерпіть хвильку, зараз зігрієтесь.

— Дякую, — шепоче Максим зботвілими вустами. Пильно вдивляється в хмари, ніби крізь них можна побачити, що діється внизу, на морі. — Найтяжче морякам на плотах. Хоч би рятувальники встигли!

— Встигнуть, вони вже недалеко, — втішаю його. — Мої локатори запеленгували шум гвинтів.

Лечу назустріч цьому шумові, думаю про Максима. Чому він поступився місцем у човні старому? В ім’я чого пересилив страх перед смертю? Чи зміг би я, безсмертний, так вчинити?

Адже і з погляду логіки це вкрай нерозумний вчинок. Старому все одно лишається жити обмаль, а Максим — здоровий чоловік саме в розквіті сил. Що ж штовхнуло його на жертву?

Ворушу свою пам’ять, намагаючись відшукати в ній записи про подібні вчинки людей.

— Чому вчинили так? Знали, що я зможу врятувати вас?

У відповідь чути невиразні звуки, Максим ще не відігрівся, йому важко говорити.

— Може, старий був чимось схожий на вашого батька?

— Не більше, ніж інші старі.

Мені здається, що я починаю розуміти його.

— Певне, ви таким чином хотіли подати приклад дітям, навчити їх шанувати батьків.

Він задумався. Здається, що я все-таки правильно зрозумів його вчинок. Справді, в цьому є щось від вищої логіки, яку я нещодавно осягнув.

Та він знову заперечливо похитав головою.

— Я нічим не можу віддячити вам. Хіба що порадою…

— Слухаю вас, — не приховую нетерпіння, навіть зменшую швидкість, щоб ліпше було чути.

— Не силкуйтеся оцінювати вчинки людей тільки з погляду логіки.

Дивна порада. Я мимоволі згадую слова: “Є на світі речі, важливіші від безсмертя…”

Ми виповстуємося з вогких ряден-хмар, пробиваємося крізь зграйку легеньких хмаринок. Тепер над нами сяють великі, мов перемиті, зорі.

Максим повертає голову, і його очі здаються мені великими і ясними, як дві зорі.

— Втомилися?

— Трохи, — відповідаю. Соромно безсмертному сказати не правду. Адже вираз на моєму обличчі, який він сприйняв за втому, це відбиток зовсім іншого почуття. Зовсім іншого…