Аптекар

Розділ 12

Алекс безпечна домівка не сподобалась.

Вони дістались туди надвечір. Вона проспала в дорозі майже чотири години. Їй не хотілось навіки лишатись у нічній зміні. Тому вона прокинулась, щойно вони з’їхали з автобану на двосмугову дорогу, а потім на нерівний вужчий шлях, аж поки нарешті не виїхали на однобічну ґрунтову стежину — назвати її дорогою було б завеликим компліментом.

Певно, що її важко знайти, але щойно знайшовши… виїзд з неї лише один. Вона б ніколи не залишилась мешкати у такому глухому куті.

— Спокійно, кілере, — мовив Кевін, коли вона дорікнула. — Нас тут ніхто не шукатиме.

— Треба було змінити номери.

— Я подбав про це, поки ти хропіла.

— Та ти й не хропіла, — тихо мовив Деніел.

Тепер він кермував, а Кевін направляв.

— Але ми справді зупинились на звалищі й поцупили кілька справжніх номерів.

— Отже, ми тут у пастці, сидимо у глухому куті, а тим часом пан Сміт прямує у Вашингтон, — пробурмотіла вона.

— Тут безпечно, — гаркнув Кевін тоном, який ясно показував, що час припинити дискусію. — Тому не треба ходити по моїй домівці, розставляючи пастки.

Вона не відповіла. Бо робитиме, що їй заманеться, коли його не буде вдома.

Принаймні, його оселя розташовувалась осібно від сусідів; вони їхали брудною стежиною хвилин п’ятнадцять, не зустрівши жодного сліду живої душі. Отже, супутні збитки будуть невеликими, якщо з якоїсь причини вона відчує потребу в тім, щоб спалити все дощенту.

Вони під’їхали до високої брами, обабіч якої простягався укріплений паркан з товстої сітки, увінчаної спіралеподібним колючим дротом. Паркан простягався так далеко праворуч та ліворуч, що вона не могла побачити, де він завертав чи закінчувався. Біля брами була дуже загрозлива табличка ХОДУ НЕМАЄ з приписом унизу, на якому ЗАХОДЬТЕ НА ВЛАСНИЙ СТРАХ І РИЗИК. ВЛАСНИКИ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ЗА ПОШКОДЖЕННЯ ЧИ ШКОДУ, ЗАВДАНІ ВНАСЛІДОК ПРОНИКНЕННЯ НА ТЕРИТОРІЮ.

— Слабенько, — мовила вона.

— Але свою роботу виконує, — відповів Кевін.

Добувши з кишені футляр для ключів, він натиснув на кнопку. Брама розчинилась, і Деніел заїхав усередину.

Вона б мала здогадатись, що його безпечна домівка буде такою передбачуваною.

Ще за кілька кілометрів, немов у мареві, постав будинок, тьмяно-сіра двоповерхова споруда, що височіла у прозорім тумані над жовтою травою. Поодинокі темні миршавенькі дерева додавали галявині хоч якоїсь текстури. А над усім цим чисте-чистісіньке синє небо, що простягалось до нескінченності.

Вона ніколи не почувалась добре на плато Великі Рівнини. Мабуть, через те що занадто довго мешкала в місті. Вони давали відчуття такої незахищеності… і без’якорності. Немов сильний вітер може знищити все, куди сягає око. Мабуть, у цій місцевості раз на два роки саме так і відбувалось. Вона щиро сподівалась, що зараз не пора торнадо.

Решта будинку показалась, щойно вони опинились нагорі низенького узвишшя посеред переважно рівного шляху.

Споруда була занедбаною, але величезною, заввишки два поверхи, з хистким ґанком, що простягався до половини цокольного поверху. Стерня пісочного кольору закінчувалась десь майже за двадцять метрів від будинку, а потім змінювалась на гравій, що вкривав ґрунт аж до потрісканої решітки, за допомогою якої намагались замаскувати підвалини. Монотонну рослинність розбавляли лише будівля та недорозвинені деревця, брудна стежина, як червонувата подряпина, і кілька розпливчастих плям, що рухались уздовж узбіччя дороги. Дорогою сюди вона бачила чимало корів, але ці були замалі, як на корів. Вони й справді ніби мали шерсть, що різнилася за забарвленням від чорної до коричневої та білої, а часом усіх трьох укупі.

Плями почали стікатись до машини, рухаючись набагато швидше за корів.

Хвіст Ейнштейна замотався, видаючи звук, так швидко, немов на задньому сидінні стояв гелікоптер.

— Що це за місце, Кеве?

— Моя запланована пенсія.

Тварини дістались машини — півдюжини найрізноманітніших псів. Фантастично, — міркувала Алекс. Котрийсь, мабуть, брат Ейнштейнові. Інший просто велетенський. Вони були більше схожі на коней, ніж на собак. Вона впізнала добермана, двох ротвейлерів та німецьку вівчарку традиційного забарвлення.

Наближаючись, собаки поводилися зовсім тихо, ставши в агресивну позу, але щойно вони побачили Ейнштейна, усі хвости зарухались, і всі гуртом суголосно загавкали.

— Я треную собак, щоб зробити з них вартових, — з комерційною метою і для приватного використання. Часом продаю їх у родини, де прагнуть мати по-справжньому виховану тварину.

— І як ти за всіма ними встежиш? — прагнула знати вона.

— Можеш їхати, Денні, вони не заступатимуть шляху, — наказав Кевін.

Деніел спинився, коли пси оточили машину. А зараз він поволі рушив і, як і обіцяно, собаки розступились, а потім побігли слідом за авто. Кевін промовив до Алекс: «Нічого в імені моїм. Ніхто не бачить мого обличчя. Для цих справ у мене є партнер».

Коли він заговорив, вона помітила, що на ґанку з’явився кремезний чоловік у ковбойському капелюсі. Здалеку вона не могла розгледіти більше деталей.

— Усі знають, що на цьому ранчо розводять собак. І ніхто цим не переймається. Це не має жодного зв’язку з моїм колишнім життям, — казав Кевін, але вона не надто уважно слухала.

Її погляд був прикутий до чоловіка, що чекав нагорі ґанку.

Кевін помітив, що вона занепокоєна.

— Арні? Він добра людина. Я довіряю йому своє життя.

При цих словах вона насупилась. Деніел теж поглянув на неї, почавши уповільнювати хід.

— Якась проблема, Алекс? — спитав він тихо.

Вона почула, як Кевін за спиною заскреготів зубами. Він неприховано сердився на те, як Деніел звертався до неї за настановами.

— Просто… — вона насупилась, потім показала жестом на Деніела та його брата. — Мені й так уже забагато. Вистачає вас двох. Я не певна, як довірятиму навіть вам, не те щоб ще одній людині. Якщо за нього цей поручається, — вона показала на Кевіна, а той сердито насупився.

— Та це вже занадто, куценька, — відповів Кевін, — бо це твій найліпший варіант, а чоловік, за якого я поручаюсь, є частиною пропозиції. Якщо хочеш втілити свій план, маєш проковтнути це.

— Усе буде гаразд, — запевнив її Деніел, акуратно поклавши свою праву руку на її ліву.

Глупство, що завдяки такому жестові можна почуватись краще. А Деніел навіть близько не усвідомлював, у якій вони небезпеці. Але все одно її серце стало битись трохи повільніше, а її права рука, якою вона стискала ручку дверцят, розслабилась.

Деніел їхав повільно; собаки досить легко встигали за ними, поки машина не спинилася на гравії. Вона краще змогла розгледіти чоловіка, який чекав на них.

Арні — високий, кремезний чолов’яга, наполовину латинос, наполовину, мабуть, корінний американець. Йому було років сорок п’ять, а можливо, на цілий десяток більше. Обличчя в нього було зморшкувате, але шкіра стала такою радше через вітер та сонце, ніж через вік. Волосся, що на кілька сантиметрів виглядало з-під капелюха, було посріблене сивиною. Коли вони зупинились, він поглянув на них без жодних емоцій, хоча ніяк не міг знати про третього пасажира, навіть якщо Кевін розповідав йому про Деніела.

Ейнштейн вибіг з авто, щойно Кевін зі скрипом розчинив дверцята, і почав обнюхувати, так само як почали обнюхувати і його самого. Кевін та Деніел хутко вилізли з авто, бо їм кортіло розім’яти ноги. Алекс більше вагалась. Там стояла зграя собак, а собака-кінь у коричневу цятку, підвівшись, видавався вищим на своїх чотирьох за Алекс.

— Не будь така ляклива, Олеандр, — позвав Кевін.

Майже всі собаки його вже обступили, заледве не звалюючи його з ніг додолу своєю вагою, вітаючись.

Деніел, обійшовши авто, відчинив для неї двері, потім подав руку. Вона роздратовано зітхнула й вилізла самотужки. Її черевики скрипіли по гравію, але собаки немов і не помічали її.

— Арні, — перекричав Кевін галасливо-радісних собак. — Це мій брат Денні. Він житиме з нами. І м-м-м, наш тимчасовий гість, мабуть. Не знаю, як ще її назвати. Але «гість», здається, для неї надто добрий опис, якщо ти збагнув, до чого я.

— Від твоєї гостинності у мене аж подих перехоплює, — пробурмотіла вона.

Розсміявшись, Деніел за два кроки зійшов на ґанок. Простягнув руку до чоловіка з кам’яним обличчям, який, стоячи поруч із Деніелом, поки вони тиснули один одному руки, не видавався таким уже високим.

— Радий познайомитись, Арні. Брат мені про тебе нічого не розповідав, тому мені кортить пізнати тебе краще.

— Навзаєм, Денні, — відповів Арні хрипким баритоном, який лунав так, наче ним нечасто користувались, тому слова не линули плавко.

— А це Алекс. Не слухай брата. Вона гостюватиме, скільки захоче.

Арні нарешті поглянув на неї зосередженим поглядом. Вона очікувала, як він відреагує на її побите обличчя, але то був лише холодний, беземоційний погляд.

— Дуже приємно, — мовила вона.

Він кивнув.

— Можете заносити речі в будинок, — сказав до них Кевін. Він намагався дійти до сходів, але собаки швидко плутались у нього під ногами. — Агов, бовдури. Обережно!

Як маленький військовий підрозділ, пси враз позадкували на кілька кроків, вишикувавшись у справжнісіньку лінію, і завмерли, нашорошивши вуха.

— Отак краще. Вільно.

Собаки одночасно посідали, висолопивши язики у гострозубій усмішці.

Кевін долучився до них біля дверей.

— Я ж сказав, що ви можете забрати речі в будинок. Денні, твоя кімната нагорі праворуч сходів. А щодо тебе… — він подивився на Алекс згори вниз. — Гадаю, згодиться кімната на іншому краю коридору. Я не чекав іще гостей, тому вона не влаштована як спальня.

— У мене є розкладачка.

— У мене речей немає, — мовив Деніел, і хоча вона прислухалась, але не почула в його словах і краплі жалю; він тримав марку. — Тобі допомогти з твоїми речами, Алекс?

Вона хитнула головою.

— Я заберу із собою лише деякі речі. А решту заховаю десь за огорожею садиби.

Деніел спантеличено звів брови, а Кевін, погоджуючись, кивнув.

— Раніше мені доводилось тікати посеред ночі, — пояснила вона Деніелові, намагаючись говорити тихо, хоча Арні, мабуть, усе одно міг розчути. Вона гадки не мала, скільки він знає про колишнє Кевінове заняття. — Часом проблематично повертатись, щоб спакувати речі.

Деніел повів бровою. Той смуток, який вона сподівалась побачити раніше, зараз проступив на його обличчі. Небагато людей заходили у цей світ з власної волі.

— Тобі не треба тут про це перейматись, — мовив Кевін, — ми у безпеці.

Кевін був одним з тих, хто сам обрав таке життя, а тому його судження були для неї підозрілими.

— Краще тримати себе у формі, — наполегливо відповіла вона.

Кевін знизав плечима.

— Якщо ти прагнеш саме цього, я знаю слушне місце.

Будинок був усередині трохи гарніший, ніж зовні. Вона гадала, що там поцвілі шпалери, дубові панелі ще з 70-х, скрипучі канапи, лінолеум та кухонні меблі із жаростійкого пластику. І попри те, що очевидним було прагнення відтворити сільський стиль, ремонт був новим за останнім словом техніки. Навіть була гранітна стільниця на кухонному острівці під люстрою, декорованою рогами лося.

— Ого, — пробурмотів Деніел.

— Скільки ж ремонтників попрацювало в цьому інтер’єрі? — пробурмотіла вона. Забагато свідків.

Кевін розчув її слова, хоча вона й не хотіла. — Взагалі ніхто. Арні колись працював у забудовах. Ми привезли все із сусіднього штату й зробили все самотужки. Власне, зробив здебільшого Арні. Задоволена?

Алекс скривила надуті губи.

— Як ви познайомились? — спитав Деніел увічливо в Арні.

Їй справді слід вивчити Деніела, — міркувала Алекс, навчитись у нього того, як вступати в розмову. Ось як поводиться нормальна людина. Або вона ніколи не вміла, або цілком забула, як слід поводитись. Вона зналась на тому, як працювати офіціанткою та працювати у закритих ізольованих приміщеннях; вона вміла реагувати на обставини на роботі так, щоб привертати до себе якомога менше уваги. Вона навчилась розмовляти з пацієнтами під час свого нелегального підробітку лікарем. А до того вона навчилась, як найкраще витягувати відповіді із суб’єктів. Але поза розписаними ролями вона завжди уникала будь-якого контакту.

На питання Деніела відповів Кевін.

— Арні вскочив у невеличку халепу, яка була дотичною до того, над чим я працював, коли повернувся. Він прагнув виплутатись і надав мені дуже цінну інформацію, а я натомість мав його вбити.

Мовчазний Арні широко усміхнувся.

— Ми знайшли спільну мову, — вів далі Кевін, — і не втрачали зв’язку. Вирішивши почати приготування до відставки, я зв’язався з ним. Наші потреби та інтереси чудово збіглись.

— Союз, укладений на небесах, — промовила Алекс милим тоном. Чудово, отже, його теж, можливо, хтось шукає, — міркувала вона, але не сказала цього вголос.

Кевін з Деніелом пішли до хазяйської кімнати на горішньому поверсі, щоб підібрати Деніелові гардероб і туалетне приладдя. Алекс кинулась нагору, легко знайшовши маленьку комірку, яку Кевін надав їй. Підійде. Він використовував її як комору, але там було вдосталь місця, аби поставити її розкладачку і розкласти особисті речі. Пластиковий бак для заготівлі правитиме за непоганий стіл. Ванна розташовувалась у кінці коридору. Вона була суміжною з вітальнею та майбутньою Деніеловою спальнею.

Вона вже давно ні з ким не поділяла ванну. Принаймні, ця була просторіша та крутіша, ніж та, яка була в неї раніше.

Брати досі були зайняті, коли вона спустилась до авто, щоб перебрати свої речі. На ґанку зібрались собаки; вона упізнала Ейнштейна, великого чорного ротвейлера та рудо-коричневого пса із сумною мордою й висячими вухами, який нагадував їй собаку, якому зламали ноги в кінці фільму «Lady and the Tramp». Отже, цей пес, мабуть, гончак або англійська чистокровна нишпорка, абощо — вона не могла збагнути, хто є хто.

Ротвейлер і гончак наближались до неї радше зацікавлено, ніж погрозливо, але їй і цього вистачило, щоб позадкувати до дверей. Ейнштейн, піднявши голову, протяжно й хрипко гаркнув, і обидва собаки спинились. Сіли просто на місці, достоту, як коли Кевін скомандував їм «Вільно».

Вона не мала певності в тому, що Ейнштейн уповноважений командувати рештою псів — чи вони визнають ранги? — тому вона обережно проходила уздовж ґанку, чекаючи їхнього нападу. Вони й надалі сиділи розслаблено, просто з цікавістю за нею спостерігаючи. Коли вона проминала їх, хвіст гончака голосно стукотів об дерев’яні дошки на підлозі, і у неї виникло дивне відчуття, що пес удає сум в очах, бажаючи, щоб його попестили. Вона сподівалася, він не надто розчарувався, що їй забракло сміливості це перевірити.

Вона почала порпатися в речах, складених у багажнику, добуваючи аптечку, і склала її у наплічник; вона триматиме її повсякчас при собі. Вона забрала майже увесь брудний одяг, щоб випрати в будинку — на щастя, там була пральна машина, — залишивши ділове начиння та решту сумок у багажнику. Їй треба мати хоч один комплект чистого одягу у схованці за межами маєтку. Однієї пам’ятної ночі їй уже довелося втікати після того, як другий убивця задихнувся від газу, намагаючись перерізати їй горло, — у самій білизні, а потім красти у сусіда з робочого фургончика робу. І вона завчила цей урок. І навчилася спати в такій піжамі, яка може правити за звичайний одяг вдень.

Навіть разом з розкладачкою їй легко було нести речі сходами. Вона знову спустилась за однією зі спортивних сумок, тією, у якій лежало її основне лабораторне приладдя. Не варто марнувати час у годину вимушеної зупинки, коли можна підготуватись. Проминаючи хазяйську спальню, вона почула сварку й навіть зраділа, що зараз якнайдалі від неї.

Лабораторне приладдя вона швидко налаштувала після стількох тренувань. Одна зі скляних пляшечок виявилася зі щербинкою, утім її наче ще можна використовувати. Вона зібрала ротаційний евапоратор докупи, а потім добула кілька контейнерів та ємкостей із нержавіючої сталі. Вона використала майже все зілля «Виживання», а з огляду на те, як тривав тиждень, мабуть, їй знадобиться ще. У неї було багато Д-фенілаланіну, але, перевіривши запас опіатів, Алекс засмутилась. Їх менше, ніж вона сподівалась. Замало, щоб синтезувати ще «Виживання», а в неї залишилась тільки одна доза.

Вона все ще сердилася через брак запасів, коли почула, що Кевін гукає її зі сходів.

— Агов, Олеандр. Тік-так.

Поки вона вийшла крізь парадні двері, Кевін уже сидів у седані, а Деніел — на пасажирському сидінні. Помітивши, що вона вагається, стоячи на ґанку, Кевін натиснув на клаксон, і вмить пролунав один дратівливо-довгий гудок. Вона дійшла до авто якомога повільніше й, насупившись, залізла на заднє сидіння — вона тепер уся буде в собачій шерсті.

Вони поїхали тією самою вузькою, вкритою сльотою доріжкою крізь браму, проїхали кілька кілометрів далі, а потім повернули на менш помітну дорогу, що прямувала здебільшого в західному напрямку. Дорога ця була не більше, ніж два ряди відбитків коліс, що вкарбувались у траву. Вони проїхали, як їй здавалось, нею кілометрів десять чи одинадцять. Протягом кількох початкових кілометрів вона помічала, як миготить віддаля огорожа ранчо, а потому вони заїхали надто далеко на захід, щоб вона могла щось іще роздивитись.

— Це теж твоя земля?

— Так, стала моєю, пройшовши крізь кілька чужих рук. Власником цієї ділянки є корпорація, що не має жодного стосунку до ділянки, на якій стоїть ранчо. Я гадки не маю, як це робиться, ти ж у курсі.

— Певна річ.

Праворуч неї краєвид почав змінюватись. Жовто-зелена трава закінчувалась навдивовижу рівною межею, а за нею земля оберталась на рівну, голу руду твань. Коли вони знов повернули на північ, вона з подивом побачила, що червона твань насправді є річковим берегом. Вода була забарвлена так само, як і рудий берег, і річка поволі повертала на захід без жодних перепон чи бистрин. З того, що вона бачила, у найширшому місці вона сягала дванадцяти метрів. Вона спостерігала за плином річки, поки вони прямували паралельно їй, зачарована тим, що річка існує посеред цих сухих луків. Поволі простягаючись уперед, річка, як здавалось, мала досить стрімку течію.

Цього разу огорожі не було. Обвалений хлів, посірілий від сонця, стояв майже за сорок п’ять метрів від шляху, і здавалось, ніби він перебуває вже на схилі дуже тривалого життя, тільки й чекаючи, щоб слушна погода витягнула його зі злиденного існування. Протягом свого стрімкого туру зі штату Арканзас в Оклахому вона бачила безліч таких споруд.

Він і близько не був таким чудовим, як її корівник.

Кевін повернув просто до хліву, їдучи просто по траві; вона не бачила жодного битого шляху чи путівця.

Вона чекала у машині, що рухалась, а він тим часом вистрибнув, щоб відімкнути масивний стародавній висячий замок і розчинити двері. Знадвору, у яскравому світлі чистого, безхмарного неба, неможливо було розгледіти щось усередині темного приміщення. Він швидко повернувся, щоб завести машину в пітьму.

Цього разу інтер’єр відповідав зовнішньому виглядові. Тьмяне світло просотувалось крізь щілини між дошками у стінах хліва, щоб освітити купи заіржавілого фермерського знаряддя, майже цілий іржавий трактор, корпуси кількох старих авто та великий сніп брудного сіна в кутку, напіввкритого брезентом. Нічого, вартого крадіжки чи хоча б ближчого розгляду. Якби хтось завдав собі клопоту сюди вдертися, єдиною цінною знайденою тут річчю була б тінь.

Коли двигун заглухнув, їй здалося, що вона може розчути, як шумить річка. Вони були лише за кілька сотень метрів від неї.

— Згодиться, — мовила вона, — я складу речі в кутку, а ви можете взяти цю машину, повертаючись назад.

— Слухаюсь!

Склала одна на одну чотири прямокутні спортивні сумки в темну щілину, яку лише частково було видно за купою вкритих брудним павутинням колод.

Кевін вовтузився біля купи почорнілого залізяччя, можливо, шматків якогось іншого трактора, і приніс шматок подертого старого брезенту, яким накрив її сумки.

— Добре доповнив, — схвально озвалась вона.

— Головне — красиво подати.

— Мабуть, у тебе досі руки не дійшли до ремонту цього хліва, — прокоментував Деніел, поклавши руку на найближчий до них автомобільний каркас.

— А мені ніби й подобається так, як є, — відповів Кевін. — Нумо, я зроблю тобі екскурсію. Про всяк випадок, якщо тобі знадобиться щось, коли мене не буде. Але тобі не знадобиться. Та все одно.

Вона замислено кивнула:

— Надмірна підготовка — ключ до успіху. Це для мене наче мантра.

— Тоді тобі це припаде до душі, — відповів Кевін.

Підійшовши до половини, що залишилась від трактора, схилився й почав вовтузитися з гайками посередині спущеної шини.

— За диском колеса є клавіатура, — він заговорив до Деніела. — Код — наш день народження. Не надто вигадливо, але я хотів, аби ти легко запам’ятав. На зовнішніх дверях та сама комбінація.

За секунду вся передня частина шини була вивернута навиворіт. Вона була не ґумова, а з чогось цупкішого та світлішого й рухалась на шарнірах, а всередині — цілий арсенал.

— О, так, — видихнула вона, — Бет-печера, лігво Бетмена.

Вона враз помітила ще один «СІГ Сауер», такий самий, який вона нещодавно поцупила у нього. Два йому й справді не потрібні.

Кевін спантеличено поглянув на неї:

— Бетмен зброєю не користується.

— Пусте.

Деніел оглядав петлі на потаємних дверцятах.

— Дуже винахідливо. Це Арні вигадав?

— Ні. Я. Дякую.

— Я й гадки не мав, що в тебе золоті руки. І коли в тебе вистачило часу на це, ти ж наче робив переворот у наркокартелях тощо?

— У перерві між завданнями. Я не можу сидіти без діла, бо збожеволію.

Закривши фальшиву шину, він показав на каркас з авто, де раніше стояв Деніел.

— Підніми кришку на акумуляторі та введи той самий код. — Там рушниці, а в наступному лежать ракетна установка та гранати.

Деніел розсміявся, а потім помітив братів вираз обличчя.

— Стривай, ти не жартуєш?

— Вона любить до всього готуватись. А я люблю бути вкрай добре озброєним. Гаразд, це я не дуже добре заховав, та мені така штукенція, можливо, невдовзі знадобиться.

Кевін обійшов навколо великої башти сіна, а вони пішли слідом.

На цім боці брезент спадав аж до долівки. Вона була вельми певна, що здогадалася принаймні про вигляд того, що він там ховає; і дійсно, невдовзі він, піднявши брезент, показав затишний гараж, у якому, під сіном, стояв дуже великий транспортний засіб. З того, як він стояв, було зрозуміло, що то, безперечно, була його втіха і гордість.

На ранчо стоїть вантажівка, що підходить якнайкраще, а ця тут на випадок надзвичайних обставин.

Деніел видав короткий звук, схожий на гикавку. Алекс, глянувши на нього, збагнула, що він переборює сміх. Вона враз зрозуміла цей жарт.

Вони обоє роками їздили на транспорті у Вашингтоні, хоча він і частіше останнім часом. І попри затори й тісні місця на парковці, які радше годились для маленьких мотоциклів штибу «Веспа», ніж для седану середніх розмірів, завжди знаходився той один бовдур, який заганяв свій гігантський фургон-компенсацію на паркувальне місце паралельно твоєму. Ніби комусь потрібен той «Хантер», та ще й у місті. То вже б краще повісив марнославний номерний знак з написом «КРЕТИН», та й по всьому.

Коли Деніел побачив, як у неї скривився рот, він не зміг більше себе опановувати. Раптом він розреготався, хрякаючи. Незграбне й заразне «хе-хе-хрюк-хе-хе» було набагато кумеднішим за страхітливу військову вантажівку. Він безугавно й здавлено сміявся, здивувавшись, яким нестримним несподівано став цей сміх. Вона давно так не реготала, уже забувши, як такий сміх захоплює все тіло й довго не відпускає.

Деніел одну руку поклав на сіно, нахилившись, а іншу руку поклав на бік, немов у нього закололо в боці. І це була найсмішніша річ, яку вона коли-небудь бачила.

— Що таке? — кричав Кевін. — Що?

Деніел намагався опанувати себе, щоб відповісти, а потім Алекс несподівано вибухнула сміхом, збивши його з пантелику, і він загиготав знову, хапаючи ротом повітря між нападами реготу.

— Це машина для атаки за останнім словом техніки, — жалісливо заговорив Кевін, намагаючись перекричати їхні навіжені веселощі. На ній шини з твердого каучука й куленепробивне скло. Увесь танк укритий панелями, завдяки яким він не розіб’ється. Така машина може врятувати життя.

Від його слів стало ще гірше. По їхніх обличчях потекли сльози. В Алекс губа опиралась, а щоки боліли. А в Деніела почалася гикавка, тепер уже по-справжньому, яку він не міг вгамувати.

Кевін, здійнявши огидливо руки до неба, почвалав від них геть.

Вони знову розреготалися.

Нарешті за кілька безкінечних хвилин потому, як Кевін зник з очей, Алекс знову змогла дихати. Деніелів сміх теж вгамовувався, хоча він досі й тримався за бік. Вона співчувала йому; її теж схопили корчі. Навдивовижу виснажена, вона сіла на встелену сіном долівку, опустивши голову між коліньми, намагаючись відновити рівне дихання. За мить вона відчула, що Деніел сів поруч. Він лагідно поклав руку їй на спину.

— Ох, як мені це потрібно, — він зітхнув. — У мене вже з’явилось відчуття, що в житті більше нічого смішного не буде.

— Уже й не пригадаю, коли востаннє так сміялась. Аж живіт болить.

— І в мене, — і він знову розсміявся: хе-хе-хе.

— Не починай! — благала вона.

— Даруй. Я спробую. Часом я трохи несамовитий.

— Хм. Можливо, нам ляснути одне одного.

Він знов вибухнув реготом, а вона, не стримавшись, гигикнула.

— Припини, — простогнала вона.

— Чи нам побалакати про щось сумне? — поцікавився він.

— На кшталт того, як проживаємо життя ізольовано та у страху, коли за нами полюють кожну хвилину? — запропонувала вона.

Склалося враження, що гнітючий хлів став ще понурішим, вона враз пошкодувала, що заговорила. Хоч і боляче, але сміятись було так приємно!

— Це добра річ, — спокійно відповів Деніел. — А як щодо того, коли підводиш усіх, хто на тебе покладається?

— Мене це не зовсім стосується, але це, безперечно, гнітюча річ. Утім, у твоєму випадку, сумніваюсь, щоб хтось поставився до цього саме так. Радше вважатимуть, що тебе вбито. Це розіб’є їм серця, і вони приноситимуть квіти та свічки до входу в школу.

— Гадаєш, приноситимуть?

— Певна річ. Мабуть, ще й м’яких ведмедиків принесуть.

— Мабуть. А, можливо, ніхто за мною не засумує. Може, скажуть: «Нарешті ми здихались того телепня й нарешті можемо взяти справжнього вчителя історії. Можливо, у шкільних волейболісток нарешті з’явиться шанс. А знаєте, що? Знайдімо якогось бовдура, щоб зробив це, а його зарплату покладемо у пенсійний фонд».

Вона удавано важко кивнула:

— Можливо, ти й маєш рацію.

Він усміхнувся, а потім знову посерйознішав:

— Чи хтось спалить свічки за тобою?

— Власне, не лишилось нікого, кому б було до цього діло. Можливо, якби Барнабі вижив, він би запалив за мене свічку. Я кілька разів ставила за нього у соборах. Я не католичка, але мені не спало на думку іншого місця, де б я могла зробити це, не привертаючи уваги. Я знаю, що Барнабі немає поруч, і йому байдуже, але мені потрібне було щось таке. Відпустити, оплакати абощо.

Мовчання.

— А ти любила його?

— Так. Окрім моєї роботи, — а ти бачив, якою затишною та теплою вона є, — він був усім, що в мене було.

Деніел кивнув.

— Що ж, мені вже не до сміху.

— Мабуть, ми потребували цього звіряння. А тепер можемо знову поринути у свою постійну депресію за розкладом.

— Чудово, як на мене.

— Агов, Мо та Кьорлі — гукнув Кевін знадвору. — Чи ви готові знов стати до праці, чи хочете погоготіти, як школярки, ще трохи?

— Мабуть, погиготіти, — озвався Деніел.

І вона не втрималась — тихо засміялась.

Деніел ласкаво затулив її набряклого рота рукою.

— Зараз таке не на часі. Краще ходімо, гляньмо, що там за роботу треба зробити.