Аптекар

Розділ 10

За мить усі усвідомили, що трапилось, але до цього часу стрімкий пес уже, підскакуючи, влітав у намет.

Мабуть, її організм був досі сповнений надлишком адреналіну. Вона заскочила на стіл ще до того, як тварина забігла всередину, а її нервова система, не вдовольнившись цією відстанню, кинула її до полівінілхлоридового каркасу над головою, перш ніж вона усвідомила, що робить.

Схопившись обіруч, вона закинула ноги угору, обійнявши ногами трубу, а потім щільно обхопила її руками. Повернувши голову вбік, вона побачила, що створіння стояло просто під нею, поставивши лапи на стіл і намагаючись учепитись у неї зубами. До того ж однією лапою пес гамселив по клавіатурі, а це вже було кепсько. Трішки газу зараз би не завадило, а обидва протигази вже були у неї. Пес рикав і пускав слину прямо під нею, поки вона щосили намагалась не послабити руки. Вона використала важку трубу класу 200, та вона все одно дрижала через те, що Алекс несподівано на ній повисла. Вона була переконана, що труба витримає її вагу… хіба що хтось зіпсує основу труби. Сподіваймось, Кевіну це не спаде на думку.

Кевін розреготався. Вона уявила, який має вигляд.

— І хто тепер прикутий до підлоги? — спитав він.

— Досі ти, — пробурмотів Деніел.

Почувши голос хазяїна, пес почав підвивати й роззиратись. Забравши лапи зі столу, він пішов огледіти Кевіна, раз рикнувши на неї. Кевін ляскав пса по морді, поки той, нагнувшись, лизав хазяїнові обличчя, тривожно скавучачи.

— Добре, друже. Зі мною все гаразд.

— Він таки подібний до Ейнштейна, — мовив Деніел із подивом у голосі.

Пес насторожено підвів очі, почувши незнайомий голос.

Кевін поплескав Деніела по нозі.

— Молодець, він хороший. Хороший, — лунало як чергова команда.

І справді, припинивши скиглити, пес пішов до Деніела, жваво мотляючи хвостом.

Деніел погладив величезну голову, наче то була найприродніша у світі річ. А потім занурив пальці в густий смух, немов оцінюючи.

— Він чудовий.

Руки в неї почали втомлюватись. Вона спробувала перекласти їх, досі не зводячи очей з того, що відбувається внизу, але пес кинувся до столу й знову загарчав.

— Можна сподіватись, що ти відкличеш свого пса? — звернулася вона до хазяїна, намагаючись говорити стримано.

— Можна, якщо ти кинеш ключі.

— А якщо віддам ключі, ти мене не вб’єш?

— Я вже сказав, що відкличу пса. Не будь жадібною.

— Тоді, мабуть, я краще тут висітиму, поки газ усіх вас не відключить. У Деніела, мабуть, ще вдосталь клітин мозку, на які хочеться зглянутися.

— Бач, мабуть, у мене все буде добре. Бо навіть коли Ейнштейн до тебе не дістанеться, то Деніел може. І якщо газ подіє після того, як він забере в тебе протигази… звісно, коли безтямною впадеш на підлогу, не помреш, певна річ, але нічого доброго тобі з того не буде.

— А чому б мені таке робити? — спитав Деніел.

— Що? — перепитав вимогливо Кевін.

— Вона на нашому боці, Кев.

— Стривай. Чи ти здурів? У нас тут два дуже відмінні боки, малий. Твій брат — на одному, а садистка, яка тебе катувала, — на іншому. А ти на якому боці?

— Гадаю, на боці здорового глузду.

— Добре, — промимрив Кевін.

— І це не твій бік, Кев.

— Що?

— Вгамуйся. Дозволь мені виступити посередником у вашому тимчасовому перемир’ї.

— Повірити не можу, що ти особисто не прагнеш її зупинити.

— Вона тільки робила те, що й ти зробив би на її місці. Визнай: якби ти знав, що хтось хоче вбити мільйони людей, а тобі потрібно знайти спосіб йому завадити, як би ти вчинив?

— Знайшов би інше рішення. Як я і зробив. Послухай-но, Денні, — ти тут не в своїй лізі. Я знаюсь на таких, як вона. Такі люди — навіжені. Вони отримують якесь збочене задоволення, завдаючи людям болю. Вони — як отруйні змії; до них не можна повертатися спиною.

— Вона не така. Та й що тобі до того? Це ж мене катували. Що ти взагалі про таке знаєш?

Кевін просто хвилину витріщався на нього із кам’яним обличчям, а потім показав прикутою лівою рукою на прикуту ліву ногу, ворушачи чотирма пальцями.

Деніелу знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що той має на увазі, а потім він із жахом вдихнув.

— Дилетанти, — глумилася Алекс з-під стелі.

— Нічого не знаю, — відповів Кевін холодно. — Мені вони здалися досить нормальними.

— Чи вони отримали те, за чим прийшли?

У горлі в нього заклекотіла невіра. — Знущаєшся?

Вона здійняла брову. — Отож я й кажу.

— А ти змусила б мене говорити?

Її губи розтяглись у ледве помітну усмішку.

— О, певна річ.

Краєм ока вона помітила, як Деніел судорожно здригнувся.

Пес затих, але досі стояв нашорошено прямо під нею. Він ніби був спантеличений тим, що його хазяїн так спокійно розмовляє з його жертвою.

— Агов, я знаю, хто ти така, — мовив він несподівано. — Так, мала. До мене дійшла чутка про тебе. Перебільшена. Кажуть, ти ніколи не хибила. Дісталась вершин успіху.

— Вона не перебільшена.

Вираз його обличчя був скептичний.

— Ти працювала зі стариганом, Схибленим Ученим, отаке йому дали прізвисько. В Агенції тебе нарекли Олеандром. Направду, я спочатку сам не склав усе докупи, бо чув, що ви обидва загинули в якомусь нещасті в лабораторії. І ще я завжди гадав, що олеандр гарний.

Деніел хотів був щось сказати, але вона перебила його.

— Олеандр? Який жах!

— Га?

— Квітка? — буркнула сама до себе. — Вона ж така пасивна. Отрута не труїть. Це просто інертна дійова речовина.

— А як у відділі тебе називали?

— Аптекарем. А доктор Барнабі не був схибленим ученим. Він був генієм.

— Хоч круть-верть, хоч верть-круть, — мовив Кевін.

— І знову про перемир’я, про яке я вже згадував, — устряв Деніел.

Судячи з того, як він глянув на її кисті та передпліччя, вона сподівалася, що він збагнув, як їй боляче.

— Алекс віддасть мені ключі, а ти, Кевіне, накажеш Ейнштейну облишити її. Коли я вирішу, що все під контролем, я відпущу тебе, Алекс. Ти довіряєш мені?

Він дивився на неї своїми широко розплющеними світло-карими очима, поки Кевін захлинався від невимовної люті.

— Ключі у лівій передній кишені в моїх джинсах. Я передала б, але якщо заберу руку — впаду.

— Стережися, вона нападе на тебе!

Утім, здавалось, що Деніел братового попередження навіть не почув.

Залізши на стілець, він був навіть дістався вище, ніж вона висіла. Йому навіть довелось впертися спиною у пінопластову стелю. Одну руку він поклав їй на спину, підтримуючи її, і іншою обережно добув ключа з кишені.

— Вибачте, що мій брат такий незграбний у спілкуванні, він такий від народження, — прошепотів він.

— Ану не вибачайся за мене, йолопе! — загорлав Кевін.

Деніел їй усміхнувся, узяв ключі й зійшов униз. Вона фактично погоджувалась із Кевіном. Як міг Деніел так з нею поводитись? Де його цілком природна зневага? Де його притаманне людям прагнення помститись?

— Ключі в мене, Кев. Маєш шворку для пса?

— Шворка? Ейнштейну не потрібна шворка!

— То що пропонуєш?

Кевін жовчно глянув на нього.

— Добре. Я хотів би особисто її прикінчити.

Він свиснув псу: «Вільно, Ейнштейне!».

Пес, який тривожно йшов за Деніелом, коли той наближався до Алекс, тепер покірно пішов до хазяїнової голови, спокійно сів, висолопивши язика й немов усміхаючись. Занадто зубастою усмішкою!

— Відпусти мене.

— Спочатку дами, — залізши на стілець, Деніел подав їй руку. — Допомогти?

— Схоже, я її вже отримала, — вона опустила ноги на стіл, розім’яла руки, намагаючись дотягнутись до пальців на ногах. Як вона сюди залізла? Утомлені руки зіскочили.

— Отак, — Деніел, схопивши Алекс за стан, коли вона падала, поставив її на ноги, однією на стіл, а іншою зачепивши посередині за тацю з інструментами.

Ковдра на ньому послабилась, тож він хутко її вхопив і затягнув щільніше.

— Не йму віри, — бурмотів Кевін.

Алекс стояла, пильно спостерігаючи за псом.

— Якщо він спробує, — пробурмотів до неї Деніел, — я відверну його увагу. Мене собаки люблять.

— Ейнштейн не дурний, — гаркнув Кевін.

— Краще нам цього не знати. Тепер твоя черга, — він зліз зі стільця і сів навпочіпки біля Кевіна.

Алекс сповзла зі столу якомога тихіше, однією рукою тягнучись до клавіатури. Пес не відреагував; він спостерігав, як Деніел звільняє хазяїна. Вона відкрила системні налаштування. Дисплей був не єдиним способом випустити снодійний газ, і обидва протигази досі були в неї.

Але вона знала, що це тільки все ускладнить. Вона мала довіряти Деніелові в тому, що він наразі впорається з Кевіном. Вона опустилась на стілець.

Деніел почав із ноги й довго вовтузився, адже однією рукою притримував ковдру.

— Просто віддай. Я сам, — мовив Кевін.

— Терпи.

Кевін голосно й розсерджено фуркнув.

Коли ключ повернувся у замку, Кевін ураз зіскочив на рівні ноги, згинаючи за спиною прикуту руку. Вирвавши ключі з руки Деніела, він звільнив руку менш ніж за секунду. Він височів, розминаючи шию та плечові м’язи. Уривки костюма Бетмена, що звисали на тулубі, поспадали, як авангардистська спідниця. Пес сторожко стояв на ногах.

Кевін повернувся до Алекс.

— Де мої пістолети?

— На задньому сидінні в машині.

Не промовивши жодного слова, Кевін вийшов із намету, собака йшов біля його ніг.

— Не розчиняй дверей і вікон! — прокричала вона йому в спину. — Усе знову підключене.

— У машині знову пастка? — озвався він.

— Ні.

За мить він знову звернувся до неї.

— Де магазини? Де чеки?

— Чеки в холодильнику, а кулі в туалеті.

— Облиш!

— Даруй.

— Віддай мій «СІГ Сауер».

Насупившись, вона не відповіла. Скуто підвелась. Можна й розібрати пастки. Уже час іти.

Деніел стояв посеред намету, пильно розглядаючи срібний стіл; однією рукою він схопився за штатив, ніби обпираючись. Він був наче в тумані. Вона, вагаючись, підійшла й стала поруч.

— З тобою буде все гаразд? — спитала вона.

— Гадки не маю. Я не розумію, що мені робити далі.

— Твій брат вигадає якийсь план. Він же десь мешкав, тож знайде тобі місце.

Він поглянув на неї.

— Це важко?

— Що?

— Тікати? Переховуватись?

Вона роззявила рота, щоб сказати щось заспокійливе, а потім змінила думку.

— Так, досить важко. Звикаєш. Найгірше — самотність, але нічого не вдієш. Це невеликий плюс, — а подумки вирішила, що часом самотність — кращий товариш, ніж Кевін Біч.

— А ти дуже самотня?

Вона спробувала відбутися жартом.

— Тільки коли не налякана. Тому ні, не часто буваю самотньою.

— Ти вже вирішила, що робитимеш далі?

— Ні… Матиму проблему з обличчям, я ж не можу отакою ходити. Люди мене запам’ятають, а це небезпечно. Муситиму десь сховатись, поки набряк зійде, а синці збліднуть так, щоб їх можна було загримувати.

— Де ж ти сховаєшся? Не доберу, як усе влаштовано.

— Мабуть, певний час доведеться жити в наметі. У мене чимало харчів, щоб прожити, принаймні основних, а також є запаси води — до речі, не пий воду з холодильника, не спитавши спершу мене: та, що ліворуч, — отруєна. Хай там як, а я можу просто знайти місце, якнайдалі, щоб заночувати в машині, поки достатньо не одужаю.

Він кілька разів кліпнув очима, мабуть, ошелешений через отруєну воду.

— Можливо, ми якось зарадимо твоєму клопоту з тим, щоб не впадати в очі, — мовила веселіше, торкаючись пальцем ковдри. — Мабуть, у будинку є якийсь одяг. Сумніваюсь, що він тобі згодиться, але все-таки це краще, ніж те, що на тобі зараз.

По його обличчі пройшла хвиля полегшення.

— Я знаю, що це дрібничка, але це справді трішки зарадить.

— Тоді дай мені вимкнути пастку зі смертельним газом.

Урешті-решт, вона таки віддала «СІГ Сауер», хоча й з жалем. Їй подобалось те, який він важкий. Доведеться знайти власний…

Речі власників ферми були складені на горищі, у комоді, шістдесят чи сімдесят років тому. Чоловік, мабуть, був набагато нижчий та ширший за Деніела. Вона залишила Деніела, щоб вибрав собі якісь речі, а сама пішла в корівник, щоб скласти речі в авто.

Коли вона зайшла, там уже був Кевін, який щільно скручував чорне сукно у сувій, що можна нести під пахвою; спливло трохи часу, поки вона збагнула, що те сукно — парашут. Вона стояла на відстані, поки він складав, але здавалось, що між ними міцне перемир’я. З якоїсь причини Деніел став між нею та братовою ворожістю. Ані вона, ані Кевін не могли збагнути, чому він таке вчиняє, але Кевін занадто любив Деніела, щоб сьогодні зраджувати його довіру. Попри те, що він і досі перетравлював багаторічну брехню.

То було схоже на те, як вона себе переконувала набратися сміливості, аби проминути пса дорогою до машини.

Вона набила руку на складанні речей у машину, тож багато часу в неї це не забрало. Ідучи на зустріч із Карстеном, вона склала речі й зняла охорону з орендованого будиночка, про всяк випадок, якщо більше не повернеться. (Одне з її жахіть полягало в тім, що відділ зловить її, коли вона поза домівкою, а якийсь невинний і несвідомий орендодавець прийде у помешкання і помре). Вона вивезла й поскладала все за межами Вашингтона, а потім повернулась і спродала для втілення Проекту допиту шкільного вчителя. Зараз усе це вмістилося у зношену туристську сумку: герметичні ємкості, кілометри дротів, акумуляторні батареї, ампули для сумішей у гумових футлярах, шприци, окуляри нічного бачення, теплі рукавиці, подушка та спальний мішок. Вона спакувала інструменти й кілька нових предметів, які знайшла. Фіксатори — добра річ, а розкладачка була доволі зручною і складалась у маленький прямокутник. Поклала комп’ютер у сумку та взяла чорну коробочку, яка правила за маневр, що відволікає увагу, як і її кулон, склала довгі дроти й згорнула подовжувачі. Їй доведеться залишити світло, а це кепська річ. Воно обійшлося їй недешево. Вона розібрала намет, залишивши тільки купу пінопластового непотребу та пластикову трубу, відтягнула стіл назад, туди, де вона його знайшла. А от дірки, які вона просвердлила, залатати було нічим.

Вона лише могла сподіватись, що власників спантеличать та розсердять руйнування, але вони навіть не підозрюватимуть, що тут трапилося щось бридке. Звісно, можливо, вони повідомлять про зруйновану нерухомість владі, але місцева поліція не дійде жодних висновків, ґрунтуючись на цьому безладі. Допоки у доповіді не пролунають певні слова, ніхто в уряді не має підстав нічого запідозрити. Вона була переконана, що на сайті оренди житла «Ейрбіенбі» були значно цікавіші історії про знищення нерухомості, ніж ця.

Біля дверей у спальне приміщення вона тільки похитала головою. Собака чи то прогриз, чи то видряпав дірку заввишки понад шістдесят сантиметрів і сантиметрів тридцять завширшки просто посередині важких дерев’яних дверей. Добре, що хоч він перескочив машину, а не прогриз крізь неї собі шлях.

Вона вже закінчувала завантажувати речі в багажник, коли повернувся Деніел.

— Файні капрі, — прокоментував Кевін, змотуючи дріт із гака для захоплення в акуратну спіраль.

Алекс стало цікаво, чи лазив він на дах, щоб забрати його і, якщо справді подерся, чому вона нічого не помітила.

Штани в Деніела й справді сягали лише до половини литки. Бавовняна сорочка була завеликою на кілька розмірів, а рукави, мабуть, теж були закороткі, тому він закотив їх до ліктів.

— Якби в мене була хоча б половина гідрокостюма, — зітхнув Деніел, — я був би готовий вийти у світ.

Кевін гмикнув.

— У мене був би цілий гідрокостюм, якби психічка не була такою збоченою.

— Не лести собі, я шукала зброю.

Деніел помітив, що вона зачиняє багажник.

— Ти вже їдеш?

— Так, маю поїхати кудись у безпечне місце, щоб поспати.

Вона, мабуть, мала дуже виснажений вигляд, тож її пояснення видавалось трохи недоречним.

— Я поміркував і… — озвався Деніел, потім завагався.

Кевін, збентежившись, відірвав очі від рушниці.

— Про що ти поміркував? — спитав Кевін підозріливим тоном.

— Я розмірковував про скорпіонів у банці. Алекс сказала, що існує всього два ймовірних підсумки: або один убиває іншого, або гинуть обидва. От мені й спало на думку, що, мабуть, ті, хто прагнули вашої смерті, міркували так само.

— І?

— Але є й третій варіант, — додала вона, збагнувши, до чого веде Деніел. — Скорпіони розповзуться. Такого вони не сподіватимуться. І тому ти, Деніеле, будеш у безпеці.

— Але є й четвертий варіант, — мовив Деніел. — Я про нього розмірковував.

Кевін нахилив голову набік. Очевидно, він нічого не допетрав. А вона збагнула за мить до того, як Деніел вимовив ці слова.

— А що, як скорпіони об’єднають зусилля?

Вона прикусила губи, потім розтулила, зачепивши тріщину на губі.

Кевін простогнав:

— Припини плутатись під ногами, Денні.

— Я не жартую. Вони й близько такого не сподіватимуться. І ми в удвічі більшій безпеці, адже обидва небезпечні створіння у нашій команді.

— Не буде такого.

Вона підійшла до нього.

— Слушна думка, Деніеле, але, гадаю, деякі особисті проблеми, можливо, буде занадто важко подолати.

— Кев не такий уже й поганий. Ти звикнеш до нього.

— Це я непоганий? — Кевін фуркнув, дивлячись крізь приціл.

Деніел поглянув просто на неї.

— Ти розмірковуєш, чи не повернутись, хіба ні? Що ти казала про те, що навідаєш комору?

Недалекоглядно для цивільного!

— Я над цим розмірковую.

Тепер Кевінова увага цілком була прикута до них.

— Контрудар?

— Можливо, спрацює? — мовила вона. — Є певна модель… і, розглянувши її, я розумію, що, можливо, насправді про мене знає не так багато людей. Тому вони аж так далеко зайшли, прагнучи мати шанси 50 на 50, аби виманити мене. Гадаю, мене тримають у таємниці, тож якщо я зможу позбавитися тих, хто цей секрет знає… тоді більше ніхто мене не шукатиме.

— Цікаво, чи можна сказати те ж саме про мене? — розмірковуючи, промовив Кевін. — Якщо вони покладаються на це, щоб дістатись до мене, то, гадаєш, моє існування також утаємничене?

— Цілком логічно.

— Як ти дізнаєшся, хто знає цю таємницю?

— Якщо я перебуватиму у Вашингтоні, коли перешлю свої нотатки Карстену, то зможу підглянути, хто по них прийде. Якщо мене тримають у секреті, то вони не зможуть зробити цього в офісі.

— Вони збагнуть, що ти неподалік. Тебе видасть ІР-адреса.

— Можливо, до певного часу ми зможемо працювати разом. Отже, хтось із вас міг би відправити замість мене цей імейл здалеку.

— Наскільки ти досвідчена у стеженні? — раптом спитав Кевін.

— Е-е-е… я набралась досвіду протягом останніх кількох років…

— А тебе навчали цьому професійно?

— Я науковець, а не оперативний співробітник.

Він кивнув.

— Я навчу.

Вона захитала головою.

— Ти ж знову мрець, пам’ятаєш? Ви з Деніелом знову маєте зникнути. Дарованому коневі у зуби не дивляться.

— Що за дурне прислів’я? Якби троянці таки подивились у зуби дарованому коневі, могли б виграти війну.

— Забудь про те прислів’я. Я просто намагаюся владнати життя Деніелові.

Деніел продовжував мовчки спостерігати і ходити туди-сюди.

— Послухай-но, Олеандре, мене навчали по-справжньому. Багато. Ніхто не впіймає мене під час спостереження, і побачити я здатен більше, ніж ти. У мене є місце, де я можу сховати Деніела й де він буде у цілковитій безпеці, тому річ не в тім. Тож, якщо ти маєш рацію і цей посланець від Карстена побіжить до своїх замовників, він покаже мені, хто в Агенції все це вигадав. Я побачу, хто наражав Денні на небезпеку, щоб дістатись до мене. Тоді я вирішу свою проблему, а ти — свої.

Вона обміркувала почуте, намагаючись бути безсторонньою. Її неприязнь до Деніелового брата затьмарювала її міркування. Хоча вона й розуміла, що таке ставлення до нього було несправедливе. А сама вона поводилась би, як Кевін, якби її кревного брата чи сестру прикували до столу? Чи зробила б те ж саме, усе, на що здатна?

Утім, вона все одно шкодувала, що не має змоги впорснути йому щось, щоб він впав в агонію, хоч би разочок.

— Найперше — не клич мене Олеандром, — мовила вона.

Він самовпевнено усміхнувся.

— По-друге, я розумію, про що ти говориш. Але як ми координуватимемо нашу співпрацю? Зараз мені ненадовго потрібно залягти на дно, — і вона показала на своє обличчя.

— Ти винен за це перед нею, — мовив Деніел. — Якщо маєш безпечний сховок для мене, то, можливо, їй теж можна там причаїтись? Принаймні допоки її рани не загояться.

— Я нічого їй не винен, можливо, хіба що ще один стусан в обличчя, — гаркнув Кевін. Деніел, не стримавшись, ступив крок у його бік, і Кевін підняв руки, показуючи жестом, мовляв, «здаюся» й зітхаючи. — Але нам доведеться швидко ворушитись, тому, мабуть, цей варіант може бути найпростішим рішенням. Однак згодом вона може нас підвести. Літак уже не врятувати — приземляючись, мені довелося зіскакувати з парашутом. Через мене доведеться нам іти пішки.

Деінел витріщив очі, не ймучи віри. Кевін розреготався, побачивши його вираз обличчя, потім повернувся, усміхаючись, до неї. Його погляд перебіг на пса, потім знов на неї, і усмішка стала ширшою.

— Можливо, мені сподобається бачити тебе на своєму ранчо, Олеандре.

Вона зціпила зуби. Якщо в Кевіна є безпечне ранчо, це вирішить безліч її проблем. А перш ніж піти звідти, вона зможе посипати його харчі проносним.

— Її звати Алекс, — виправив Деніел, — тобто я знаю, що не так, але зараз вона відгукується на це ім’я, — він подивився на неї. — Алекс згодиться, чи не так?

— Не краще й не гірше за будь-яке інше ім’я. Наразі нехай буде так, — вона поглянула на Кевіна. — Ти зі своїм псом сядеш позаду.