Чорна зоря

12

Коли Трампус зупинив авто перед великою сірою, майже казенною будівлею санаторію, неподалік від входу стояв дорожній шестициліндрових з емблемою Ескулапової змії на радіаторі. Гарна машина була геть заляпана болотом.

«Соумар уже в санаторії», — подумав він. Голец, котрий теревенив із сторожем, сказав йому, що професор приїхав о чверть на восьму. Так, із Салачовою все гаразд, досі міцно спить. Професор у своєму кабінеті на першому поверсі.

Трампус тричі постукав. Ніхто не відповів. Трампус відчинив двері. Професор сидів, занурившись у великий фотель за письмовим столом. У цій незручній позі він непробудно спав, склавши на животі руки.

— Добрий день, — голосно привітався Трампус.

Прокинувшись, Соумар злякано глянув на Трампуса, потім засміявся:

— Даруйте, несподівано заснув. Це інколи трапляється зі мною — відтоді, як почав старіти. Втім, сьогодні я спав зовсім мало.

— Я теж спав, мабуть, якихось півгодини.

— Бідолашний! То хоч сядьте. Що вас до мене привело?

Трампус бачив, що Соумар украй стомлений. Під очима набрякли мішки, його завжди рожеві щоки були ніби з паперу, очі — неспокійні.

— Я прийшов заради пані Салачової.

— Ну, звісно, що в мені цікавого для вас! Вона міцно спить, — провадив Соумар майже автоматично голосом людини, яка допіру прокинулася зі сну. — Я до неї навідувався. Вона нічого не розуміє. Перебуває в стані хворобливої сонливості. Випивши таких сильнодіючих ліків, ви ж самі розумієте… Пулпан передав куті меду, але я не дивуюся, навіть схвалив його вчинок. Схоже на те, що вона спатиме до півночі, а може, й довше. Ви, певно, хочете з нею поговорити, але боюся, що з того нічого не вийде.

— Ми зайшли в безвихідь, — мовив Трампус, — ї допомогти нам може тільки пані Салачова. Тим паче, що зараз важить кожна година.

Соумар похитував головою:

— Цілком вас розумію. Такий випадок! Але якщо йдеться, як я здогадуюсь, про те, щоб я її розбудив, то нічого з цього не вийде, хоча мені вас і щиро жаль. По-перше, з лікарського погляду: з нею стався б жахливий шок, і за це лікареві потім довелося б суворо відповідати; по-друге, ви не почули б від неї нічого путнього, бо вона задурманена. Якщо ви наполягатимете, щоб я її збудив, то принесіть письмовий наказ згори. Чому? Бо існує правило, що після такого наркотика треба чекати, поки хворий прокинеться сам. Здавалося, Соумар тепер охоче попрощався б із Трампусом, але той не рухався. На столику перед ним лежала мармурова голівка дорослої людини завбільшки з кулак, і він дивився на неї теж, як задурманений. Окремі частини черепа й мозку були пронумеровані. Він узяв голівку в руки і вдавав, наче розглядає.

— Це мені подарувала Ліда, — мовив Соумар. — Учора, коли прийшла по довідку. Вона інколи робить своїм приятелям такі подарунки. Не дуже часто. Наскільки я її знаю, однієї чудової днини вона забере це назад.

Трампус не звернув на його слова ніякої уваги і сказав:

— Я прийшов побалакати з вами.

— Вам потрібна лікарська порада? То я мушу вас записати, а ви — заплатити гроші,— засміявся Соумар. — Розказуйте, серденько, що з вами?

Трампус похитав головою:

— Я ж вам уже сказав, що прийшов заради пані Салачової. Просто хоч гвалт кричи. Стільки всяких подій, а я ніяк не можу підібрати ключа.

— Ви, певно, гадаєте знайти його в мене? — спитав Соумар. — Ключа тут ви, звичайно, не знайдете, але я прислужуся вам, як тільки зможу. Лишень боюся, що багато я не знаю. Власне, знаю зовсім мало. Візьмімо з самого початку. Вчора, приблизно о пів на десяту, я саме зібрався йти до клініки, коли сюди влетіла Ліда: «Напишіть довідку, що я не можу ввечері грати». Я міг це виконати з чистим сумлінням, бо стан її справді був кепський. Одержавши довідку, вона зажадала зробити їй підкріпну ін'єкцію. Я намішав вітаміну В і покликав сестру. Поки вони були отам за ширмою, я курив. Коли Ліда вийшла, я помітив, що вона стурбована більше, ніж у найкритичніші для неї дні.

— От ми й дійшли до суті справи, — перебив його Трампус— Ви здогадуєтесь, що її так стурбувало?

Соумар хвилю пильно дивився на співрозмовника, відтак забрав мармурову голівку, поставив її на стіл і хитнув головою:

— Напередодні ввечері я бачив її в концерті. Паленічек грав Дебюссі, і я блаженно спав. Нараз мене розбудила тиша — наді мною стояла Ліда. Сміючись, вона сказала, що це задорогий сон. Чого, мовляв, я ходжу в концерти? Щоб виспатися? «Ні,—відповів я, — того, що я старий парубок». — «Однаково, — відказала вона, — якби ви оженилися, то знов-таки мусили б ходити в концерти задля своєї дружини». Так ми розмовляли аж до кінця антракту. Я хотів одвезти її додому, але вона з кимось щезла. Вернуся до суті: учора ввечері не було помітно, що з нею щось діється. — Соумар хвилю помовчав. — Але цілком можливо, вона прокинеться ще ввечері. Може, через десять годин вона й розкаже вам, що то було.

— Це для мене трохи задовго, — з досадою мовив Трампус.

Соумар знизав плечима.

— Для мене, власне, також, але що вдієш.

— Ви не питали її, навіщо їй та ін'єкція і чому не може ввечері грати?

Соумар похитав головою:

— Не спитав, бо, крім усього іншого, вона ще й страшенно поспішала. І я, зрештою, теж.

— Гм, — буркнув Трампус, — я дізнався, що ви її особистий лікар.

Соумар кивнув головою.

— То вам не здається, що ви мали б її про це все ж таки спитати?

— Ні,—стомлено відказав Соумар і закурив сигарету, мабуть, щоб трохи підбадьорити себе. — Само собою зрозуміло, що повинен був, але все-таки не спитав.

— Чому?

— Бо вже маю деякий досвід. Є пацієнти балакучі, котрі скажуть більше, ніж знають. Таких чимало, оскільки здоров'ячко для егоїста — найголовніший статок, і переважна більшість людей, принаймні з цього погляду, егоїсти. Але є ще інша категорія пацієнтів, зовсім нечисленна, з яких їхні таємниці доводиться просто-таки витягати. Ліда належить до останньої категорії. Якщо не хоче сама поділитися…

— Цього разу вона теж не хотіла?

— Мало того: давала зрозуміти, що бажає від мене лишень довідки, ін'єкції, і нічого більше. Одне слово, розмови з нею не вийшло. Я порадив їй піти додому, опустити штори й спробувати заснути. Вона глузливо осміхнулась і попросила сигарету — ну, думаю, зараз піде. Ні. Хвилю чадила, як димар, раз у раз на мене поглядаючи. Потім зненацька: «Соумарчику, ви часом не маєте при собі великих грошей?» — «Що це значить — великі гроші?»— спитав я. «Двадцять чи тридцять тисяч». — «Стільки в мене, певна річ, нема», — відказую. «Я задовольнилася б і меншою сумою», — каже вона на те. Я ніколи не знаю, скільки маю при собі грошей, тож пошукав у кишенях і знайшов тисячу п'ятсот. Вона взяла їх, зауваживши, що це дуже мало. Я подумав, що можна позичити в касі санаторію. Роздобули ще. Вона забрала геть усе й не лишила мені навіть на сигарети.

— Ви знаєте, навіщо їй було стільки грошей?

Соумар стенув плечима:

— Тоді я, звісно, по знав, а гонор знаю так само добре, як і ви. Отож відклала недокурену сигарету й подала мені руку. Я ще спитав, чи можна прийти до неї в неділю. В цей день мені дозволено з кількома приятелями відвідувати її. Між ними, до речі, і ваш шеф Клубічко.

— Знаю.

— Що, власне, робить Клубічко? Як він міг доручити цю справу вам? Я, звісно, не хочу сказати, що ви не компетентний, але, так би мовити, знаючи їхню дружбу, гадав, що Клубічко сам за це візьметься. — Трампус мовчав, і Соумар закінчив — Вона не сказала мені нічого певного. Тільки мовила: «Зателефоную вам. Цілком можливо, що я не буду ще в формі…» А тоді: «Бувайте, Барбароссо», — і пішла.

Трампус, почувши ім'я «Барбаросса», насилу стримався.

— Як вона вас назвала?

Соумар стомлено посміхнувся:

— Барбароссою. Їй заманулося так мене звати через мою бороду. Здебільшого Ліда мене інакше й не зве, їй це дуже подобається.

Трампус задумався. Клубічко, звісно, знав, що Салачова кличе Соумара Барбароссою. Але, до дідька, чому ж він одразу почав звати невідомого нападника Барбароссою? Випадково? Чи підозрював Соумара? А телеграма, де йшлося, щоб він стежив за Соумаром? Справді, на хвилю в Трампусові спалахнула підозра.

— І потім ви вже нічого про неї не чули? — спитав.

— Нічого, аж до повідомлення по радіо. Про нього я дізнався од пані Гейдової, телефоністки нашого комутатора, великої Лідиної шанувальниці. Тоді я зміркував, навіщо було їй стільки грошей.

— Ви справді розповіли мені все, що знаєте? — збентежено спитав Трампус.

— Усе. Втім, щиро кажучи, я сподівався дещо почути й від вас.

— Дозвольте вас запитати, де ви були сьогодні вночі? — ще більш збентежено спитав Трампус.

— Та я ж вам сказав уже по телефону. Був у хворого, аж у Полічці. Втім, приїхав, на жаль, запізно. Тяжкий випадок крововиливу в мозок.

— Мушу вам дещо розповісти, чого ви, можливо, не знаєте. Сьогодні між третьою і п'ятою годиною хтось удерся до вілли пані Салачової. Невідомий щось шукав під статуєю богині Артеміди в саду і під двома рододендронами, які росли поряд. Знаряддя взяв у сараї садівника. А не знайшовши того, що шукав, заліз по дощечках до кабінету, де пані Салачова залишила відчинені вікна, нишпорив на столі, проте, мабуть, чогось злякався і втік.

Соумар мінявся на очах. Подив, тривога і, нарешті, жах відбивалися йому на виду. Професор скочив, схопив Трампуса за плече, аж тому стало боляче, і вигукнув:

— Це правда?

— Я щойно звідти.

— Але ж це жахливо! — вигукнув Соумар і знов упав у крісло. — Це просто неймовірно. Я пригадую, там справді була статуя якоїсь богині, здається, Артеміди. — Відтак вирячив на Трампуса очі і сказав: — І ви, як я тепер зрозумів, подумали, що це вчинив я?!

— Це не остаточний висновок. Однак є дві істотні деталі. Чоловік, який викопав богиню, знав, де залишають ключ од садівникового сарая. Я гадаю, що взяв він той ключ по обіді, а ви, як твердить детектив, були на віллі після обіду і знаєте, де вішають ключ, — Відтак показав Соумарові на його ноги: — Злочинець залишив біля сарая сліди. Це сліди дуже малої ноги. У вас теж, бачу, надзвичайно мала нога.

— Справді,— погодився Соумар, — з примхи природи я маю незвичайно малу, як для чоловіка, ногу, тільки боюся, що це ще не привід, аби ви мене заарештували. Хоча, — додав іронічно, — багато що свідчить проти мене. Я ладен заприсягтися: про цю таємничу аферу не знаю анічогісінько! Крім того, маю незаперечне алібі… Подзвоніть лишень до помешкання начальника відділу Направіла з міністерства внутрішніх справ. Спитайте, кого кликали о третій годині ранку до хворої пані Направілової. Спитайте також, чи правда, що нещасний, невиспаний Соумар був у них приблизно від чверть на четверту і майже до пів на шосту. Відтак покличте детектива із прохідної й запитайте його, чи правда, що я з ним розмовляв отут сьогодні вранці приблизно о третій годині. А з'ясувавши все це, згадайте ласкаво, о котрій годині ви підняли нещасного Соумара, не гідного свого одіозного імені, з постелі, аби наказати йому пильнувати Ліду, як зіницю власного ока. (Хоча дозволю собі зауважити, що про свою зіницю я взагалі не дбаю). Якщо ви пам'ятаєте, було це десь перед сьомою. Отже, різниця становить приблизно двадцять п'ять хвилин, а цього мені, мабуть, не вистачило б доїхати до Вінічних гір і зробити там маніпуляції, котрі вимагають, певно, більшого часу. — Соумар перевів дух і провадив — Нещасному, невиспаному Соумарові потрібен був той час, аби, клюючи носом над кермом, добутися, нарешті, до постелі. І потім спитайте на прохідній, коли я прийшов до лікарні сьогодні вранці. Вам скажуть: о чверть на восьму. До цього пояснення: після розмови з вами я вже не міг заснути і тому вирішив, що краще поїхати сюди. Усе це ви можете перевірити з цілковитою точністю, і тоді, мабуть, вам стане соромно, що ви могли мене запідозрити.

— Я вас не підозрюю, — ніяково відказав Трампус, — тільки з обов'язку перевірив деякі неясні моменти.

Соумар подивився на годинник.

— Гадаю, ви уже все перевірили, — мовив іронічно. — А тепер мені треба до клініки. Після того, що ви мені наговорили тут про Ліду, ох, і наставлю ж я діагнозів! Хоч би холери не виявити…

— Іще слово, — сказав Трампус. — Ви не були сьогодні вранці на віллі, але хтось там був. Той «хтось» знає, де висить ключ од сарая, і взагалі складається враження, що він у домі знає геть усе. Ви мені самі сказали, що належите до найближчих друзів пані Салачової. Чи не пригадаєте, хто ще знає все це, крім вас?

Соумар похитав головою.

— Чому ви не хочете мені цього сказати?

— З тієї простої причини, що я такої людини не знаю, — відповів Соумар не вагаючись. — Ходить нас до неї п'ятеро чи шестеро, це і є, можна сказати, її найтісніше коло. З них тільки я захоплююся садівництвом. Проте Ліда може мати іншого приятеля або інших приятелів, про яких мені не відомо, і хтось із них може поратися в неї в саду й знати геть усе.

Тої хвилини у двері постукали, і до приймальні ввійшла молода жінка, струнка, з природним золотавим волоссям, дуже вродлива. Одягнена вона була так, як одягаються в санаторії офіціантки: коротка чорна сатинова сукня, білий фартушок, на голові чепчик. Усміхнулася, поставила на стіл тацю і сказала приємним меццо-сопрано:

— Другий сніданок для пана професора.

Потім знову чарівно всміхнулася обом і пішла. В дверях майнули її повні гарні ноги.

— Новенька, — сказав Соумар, — я ще її не бачив. А втім, тут весь час нові люди. Скажіть мені, Трампусе, коли людство нарешті вгамується? — Не чекаючи відповіді, механічним рухом узяв з таці рогалик, одламав шматочок і поклав у рот. Було видно, що він вдячний за цю турботу про його особу. Відтак узяв виделкою трохи плову і проковтнув. Ще взяв плову, шматочок рогалика, тоді запив це кавою і вельми бадьоро підвівся:

— То я можу іти?

— Ще одне слово, — пробурмотів Трампус. — Яка нога в колишнього чоловіка пані Салачової?

Соумар, котрий уже стояв біля вішалки, здивовано зиркнув на Трампуса й засміявся.

— Не знаю, — відказав глузливо. — Ніколи не звертав на це уваги. Оглядаючи хворих, не дивлюся на їхні ноги. На жіночі теж. Я не швець.

— Ви оглядали його коли-небудь?

— Двічі. Ліда посилала його до мене, у нього хворі нирки. Я вже вам, здається, казав, що хоч вони розлучилися, Ліда, однак, дбає про нього. Втім, до мене може прийти будь-який хворий. Гадаю, в нього нормальна чоловіча нога. Мабуть, така, як у вас чи в Клубічка.

— Але в Клубічка нога мала! — мимоволі вигукнув Трампус.

— Тож і не виключено, що людина, котра завдала вам стільки мороки, був ваш шеф. Тільки Салач вродливець, а от про Клубічка, мабуть, цього не скаже навіть його найліпший приятель. А тепер ви мене справді пустіть. Сьогодні субота, а в суботу у клініці завше цирк, бо люди, якщо ви помітили, найохочіше йдуть до лікаря саме в суботу.

Соумар вийшов, однак відразу ж повернувся, взяв зі столу мармурову статуетку й поклав до портфеля.

— Гарна робота, — сказав, — продемонструю частини черепа і мозку в клініці.— І вийшов.

Тепло і тиша подіяли на Трампуса так, що він сів у крісло, сподіваючись хвильку відпочити, і непомітно заснув. Збудив його якийсь шурхіт. Розплющив важкі повіки: офіціантка прийшла прибирати посуд після сніданку. Погляд її заметався по столу, та, зустрівшись із Трампусовими очима, вона взяла хутенько тацю, всміхнулася й вийшла своєю пружною ходою.

«Справдешня манекенка», — подумав Трампус. Кілька хвилин єну підбадьорили його. Він зрозумів, що підозрювати Соумара смішно; професор не має нічого спільного з Барбароссою. Так, але, багато знаючи про Салачову, професор, однак, не прохопився б і словом навіть на тортурах. «Неясна Клубічкова телеграма мала інший зміст, ніж я гадав. Треба пильнувати, щоб Соумарові нічого не сталось. Але який зв'язок є між ним і справою Салачової? Знатиму про це тільки тоді, коли Салачова прокинеться. Тож будемо його стерегти». Трампус гукнув Голца й послав до клініки, наказавши не зводити очей з Соумара й зателефонувати до криміналки, щоб сюди прислали іншого детектива.

Розглядаючи пейзаж на стіні й мріючи про годинку сну більше, ніж про спасіння душі, Трампус уперше відчув страх, що взяв на свої плечі надсильний тягар. Коли він вимагав у Брно від Клубічка доручити йому цю справу, вона здавалась надто простою. Думав, що примусить Салачову, коли наздожене, пояснити все. Але артистка нічого не пояснила, бо Пулпан її приспав. І що найгірше — справа розвивається дедалі зловісніше, а він до неї не може підібрати ключа. Тепер усе було ще заплутаніше, ніж напочатку. Сподіватися можна тільки на те, що Салачова прокинеться завчасно і схоче дати свідчення. А як не схоче?

Зненацька задзвонив телефон. Трампус узяв трубку.

— Трампус. Професор у клініці.

— Саме ви мені й потрібні, пане, — озвався знайомий голос. — Це Кост із вілли Салачової.

— Знов щось сталося? — злякано спитав Зденек.

— Нічого не сталося, пане, але з криміналки сюди протелефонували текст нової телеграми пана Клубічка.

— Що там іще? — невдоволено спитав Трампус.

— Я вам прочитаю, пане, тут зовсім мало: «Трампусові. Ви насправді стежите за С?» Це все, пане.

Трампус поклав трубку. «Що б це могло бути? Клубічко, певне, дізнався, що хтось замишляє лихе проти Соумара, й сумнівається, чи я стережу його досить пильно… — Нараз сонливість його пропала, він підхопився з крісла. — Але ж я й справді погано стережу. Пустив без нагляду до клініки й задовольнився тим, що аж через десять хвилин послав слідом Голца. І навіть не сказав Голцеві взяти таксі». Трампус уявив собі клініку. Соумар бігає з палати до палати, як то роблять боги-професори, йде коридорами, де чекають пацієнти. Потім, відпустивши весь почет, професор ввійде до свого кабінету й прийматиме хворих. Між ними може затесатися суб'єкт, що має вчинити на нього замах. І зробить не зовсім легко, та ще й зникне непомітно. Яка там користі, від Голца? Коли б він навіть захотів піти з професором до кабінету, Соумар його напевно прожене. Треба витягти Соумара з клініки. Не роздумуючи довго, Трампус схопив телефон і попросив з'єднати його з клінікою Соумара. Минула вічність — може, хвилин п'ять, — поки озвався невдоволений Соумарів голос.

— Це я, Трампус, професоре. Ви повинні негайно повернутися до санаторію.

— Оцього я не зроблю, — відказав Соумар стомлено. — Як це ви собі уявляєте? Я допіру зробив обхід і зараз оглядатиму пацієнтів. Гадаю, що їх у приймальні щонайменше двадцять душ. Повернуся не раніше ніж за годину; точніше, це буде години за дві, навіть коли я поспішатиму.

— Але цього вимагає справа Салачової,— збрехав Трампус.

Соумарів голос набув зовсім іншого відтінку.

Що з нею? — спитав він стривожено. — Щось сталося?

— Вона прокинулась, і з нею стався новий приступ. Асистент не може дати собі ради, і тому я дзвоню вам.

— Гаразд, зараз буду.

«Хвалити бога, — подумав Трампус, — усе йде як по маслу. А тепер я його тут замкну, хай хоч гопки скаче».

За хвилю в коридорі почулися квапливі кроки — двері розчахнулися, і на порозі став захеканий Соумар.