Чорна зоря

17

— Ви помилились, я не Тихий, — відказав молодий вродливий брюнет, котрого Клубічко зупинив на одній з брненських вулиць.

— Хвилиночку, будь ласка, — мовив Клубічко, — не тікайте від мене, ви ж так поспішали за мною і взагалі через мене так натомилися.

— Хто ви, власне? — спитав молодик, злякано зиркнувши на таксі, що слухняно зупинилося неподалік.

— Ну, ну, ви ж добре знаєте, що я Клубічко з празької криміналки, — засміявся Клубічко. — А оскільки люди мого фаху не зупиняють нікого вночі на вулиці просто так, значить, я маю на це причину. Невдовзі я вам її відкрию, якщо доведете мене куди-небудь, скажімо, на вулицю «Біля Прахарні», номер дванадцять. А коли ще й почастуєте кавою та пустите програвач (може, знайдеться шматочок печива й ковточок лікеру), — вдячний буду невимовно.

— Кого мені запрошувати — це моя особиста справа, — заперечив молодик на дивну Клубічкову пропозицію.

Клубічко знизав плечима:

— Це правда. До певної межі все — особиста справа людини. Я радив би вам не переступати тієї межі.

Тихий злякано глянув на нього, Клубічко махнув рукою, і таксі, що стояло обіч, під'їхало до них. Біля водія сидів ще один чоловік.

— Сядемо? — чемно запитав Клубічко Тихого.

Той, ніби загіпнотизований, сів у машину. Клубічко за ним. Водій рушив, не чекаючи наказу. Кілька хвилин їхали мовчки.

— Куди ви мене везете? — спитав Тихий трохи згодом. — До криміналки?

— Дивне запитання, — засміявся Клубічко, — Там нема таких гарних квартир, як у вас. Я ж вам сказав: їдемо до вас пити чорну каву.

— А ви справді добре вмієте замітати сліди обшуку, — мовив за хвилю Тихий. — Я в кімнаті нічого не помітив.

— Вмію, коли не лінуюсь, — признався Клубічко. — Але у вас нічого було замітати. Я там не був, я ж вам уже сказав.

— Так я вам і повірив! Звідки ж ви знали…

— Ви маєте на увазі радіолу, програвач і все інше? Леле, таж нема нічого простішого. Як ідеал кожної заміжньої жінки мати холодильник, так ідеал кожного юнака, котрий хоче спокушати пані,— радіола, програвач. — Клубічко засміявся. — Я не фахівець у цій галузі, але знаю, що музика відіграє в ній не останню роль. Хоч дивно: люди в такі хвилини настільки захоплені собою, що її, власне, не помічають, Мабуть, вона позитивно впливає на їхню підсвідомість. Наступний поважний чинник — алкоголь. Оскільки ви не можете своїй дамі запропонувати півлітра пива, — хоч більшість жінок любить його, але чомусь соромиться признатися, — або коньяк, який п'янить дужче й швидше, то ви й пропонуєте їй чудовий солодкий боле, котрий діє на неї, мов дурман. Є речі, що закономірно повторюються, тож я з певністю передбачав у вас програвач, різноколірні лампочки, болс і сардини.

— Хоч я їх і ненавиджу. Але як ви знаєте, що в мене є еспресо?^[7]

Клубічко засміявся:

— Навіяння!

Тихий злякано глянув на нього. На красеня нагонив страх ще й той мовчазний, схожий на військового чоловік поряд з водієм. Машина виїхала на околицю міста — в район вілл.

— Тут у вас гарно, — мовив Клубічко. — Закурите?

— Дякую, не хочу, — відрубав Тихий. — Мені хочеться лише одного — знати, чому я вас послухав.

Клубічко здвигнув плечима:

— Це вже ви розгадайте самі. Особисто мене ви цікавите відтоді, як я вас зустрів у пані Салачової в Празі.

— Це помилка, — відказав Тихий невпевнено. — Я не був у неї в Празі. Але, щоправда, сьогодні вона приїздила до мене.

— Прилітала, пане Тихий! Чи не здасться вам дивним, що вона прилетіла саме до вас?

Але перш ніж Тихий устиг щось відповісти, машина зупинилася перед невеликою віллою, оточеною невисокими деревами. Із темряви саду долинало пекельне нявчання кішок і войовничі заклики котів.

— Вийдемо? — спитав Клубічко. — Якщо ви вже перестали на мене гніватися, то, може, й справді запросите на каву?

Тихий мовчки виліз із машини, пройшов короткою цегляною доріжкою, відімкнув двері й зник у темному коридорі; Клубічко чекав, поки він увімкне світло. Відтак пішов слідом за ним на другий поверх сходами, застеленими зелено-коричневим килимом, що вели до маленького передпокою. Тихий відімкнув ще одні двері і знову увімкнув світло. У невеликій кімнатці стояв стіл; друга кімната, з великою канапою, правила за вітальню. На буфеті справді стояла радіола й пляшка лікеру. Тихий зник в обклеєних шпалерами дверях і за кілька хвилин вийшов, несучи малий еспресо. Критично подивився на кволу Клубічкову поставу й спитав:

— П'єте о цій порі слабку чи міцну?

— Може, це вам не сподобається, — люб'язно відповів Клубічко, — але я вживаю о всякій порі три кофейні ложечки на чашку. Це єдиний принцип, якого я ще не зрадив.

— Не боїтеся, що не заснете?

Клубічко жартівливо махнув рукою:

— Дякую за турботу, але сьогодні я не збираюся спати, до того ж кава на мене діє звичайно як наркотик.

— Я вам заздрю, — сказав Тихий, беручи з буфета електричний млинок. Встромив шнур у розетку, й за кілька хвилин кава була готова. — Сиплю вам три ложечки, а собі одну.

— Казково, — блаженно зітхнув Клубічко, — я починаю примирятися з Брно, дарма що воно зустріло мене так непривітно.

— Хочете й сардин?

— Хочу, ви природжений спокусник. Але програвач і різноколірні лампочки можете цього разу проминути. Як будете в Празі, завітайте до мене — за все чесно віддячу.

Тихий заварив каву, присунув до Клубічка чашку. Спритно відкрив баночку сардин, поставив перед гостем, поклав шматок білого хліба й лимон. Клубічко ковтнув каву й блаженно зітхнув:

— Чудова, юначе! Ви — талант. — Потому вихилив усе. — Не можу себе відучити від цього. Ще не читавши цікавої книжки Мілха про бразільську каву, я знав, що треба ласувати, а не пити так гидотно, як чиню я. Але це для мене має нездоланну принадність, і вже я себе не перероблю.

— Справді? — спитав Тихий. — Може, тепер ви нарешті скажете мені…

— Чому вас привіз додому? Ну, заради цієї кави. І потім, порядні люди о такій порі відпочивають.

— Дозвольте вас запитати: чом ви не відпочиваєте?

— Буду, буду, але коли саме — залежить од вас. — І глянув на Тихого полохливо-запитально: — Насамперед не забувайте, ви мені обіцяли три чашки, а поки що налили тільки одну.

Тихий налив другу. Клубічко знов блаженно вдихнув запах, але цього разу лише сьорбав — ласував. Відтак споважнів і мовив:

— Любий друже і каводарцю, щойно я записав вас до свого серця, але все-таки мушу— втім, ви самі звернули мову на мій фах, — мушу спитати, хто вам доручив їхати назирці за мною до тутешньої криміналки і потім не відставати од мене. Втім, це не єдине запитання. Чого до вас летіла пані Салачова і що вона у вас робила? Третє: були ви самі, коли вона зайшла до вас?

Злякано дивлячись на прямокутник з тонкого мережива, на якому стояла його чашка з кавою, Тихий неохоче відповів:

— Почну з кінця. Коли пані Салачова приїхала до мене, тут не було нікого. Як я з нею познайомився? Знімався у фільмі в серпні минулого року в Братіславі, і ми заприязнилися. Вона обіцяла, що, як приїде до Брно, знову зустрінемося. От сьогодні це й сталося,

— Не запрошувала вас до себе в Прагу?

Тихий похитав головою.

— То, може, ви її відвідали без запрошення?

Тихий знову похитав головою.

— Але ж ви були в неділю в Празі?

Цього разу Тихий притакнув:

— Трапилася нагода.

— Яка? Хтось запропонував одвезти вас?

— Ні, ні! — злякано вигукнув Тихий. — Я зібрав трохи грошей… Справді, був у Празі, але не в пані Салачової. Я навіть не знаю, де вона мешкає. Та сьогодні, як грім серед ясного неба, вона приїхала до мене. Почувала себе дуже погано — щось сталося з її літаком, але їй навіщось — навіщо, не знаю — треба було до Брно, тож вона приїхала на таксі й забула в ньому сумку з грішми. У цій своїй замороці згадала про мене й заїхала, щоб я позичив їй грошей і найняв таксі. Я це зробив, і вона поїхала в своїх справах.

— Мабуть, хотіла тут, у Брно, когось провідати?

— Так, вона це казала.

— Але ж брехуха ця Салачова, — зітхнув Клубічко. — Мушу вам сказати: нікого вона тут не шукала, від вас поїхала просто до Тішнова.

— Мені вона теж казала, що їй треба туди, — обережно зауважив Тихий.

Клубічко хвилю байдуже дивився перед собою, а тоді випалив:

— Чи багатьом людям відомо, що ви маєте ще одну квартиру? В розбомбленій віллі… Це знала пані Салачова?

Тихий розгубився, знітився:

— Моя тутешня господиня трохи старомодна, тож іноді…

— Маєте й там програвач та болс? Не маєте? Ну, розповідайте далі.

— Про те житло я сказав їй у Братіславі: коли справді схоче завітати і не буде мене ні вдома, ні в театрі, то я там. А вона відповіла, що це дуже романтично. Може, саме через романтичність і не забула.

— Цілком можливо, іноді вона справді буває романтичною, — погодився Клубічко. — Але як пояснити увагу, що ви мені приділяли?

— Це було зовсім випадково, — відказав Тихий. — По вечері я, як завше, коли не граю, завітав до кав'ярні «Гранд-отелю» і побачив там чоловіка, котрий приходив до мене в Пісарках, назвавшися працівником тутешньої філії аеролінії. При цьому я помітив, що він сидить з вами. Вас я впізнав — бачив колись фото. Про того чоловіка, який сидів з вами, відразу подумав, що він з КНБ, тож зрозумів, що ви тут робите. Вийшов надвір саме тоді, коли ви сідали в машину. Цієї миті біля тротуару зупинилось авто моєї знайомої. Вона запросила мене покататись. «Куди поїдемо?» — спитала. Мені спало на думку простежити за вами. «Їдьте хоча б за тією машиною», — сказав я. А коли побачив, що ви зникли в тутешній криміналці, попросив її вернутись. Оце й усе.

Клубічко всміхнувся:

— Бачте, як усе нарешті з'ясувалось. Але щоб я не забув: ще третю чашку. — Та спочатку він з'їв сардину із скибкою хліба. — Перша порядна страва і напій у Брно, — мовив і блаженно потягнувся. Відтак підвівсь і пройшовся по кімнатці. Спинився біля етажерки, на якій у посрібленій рамці стояла фотографія молодої вродливої жінки. Хоч була вона у вечірній сукні, Клубічкові здалося, що це та, в машині якої Тихий стежив за ним. Він рвучко обернувсь і побачив перелякані очі господаря. Вернувся на своє місце.

— Послухайте, мій любий, — сказав привітно, — навіть якби я був геть дурний поліцейський, то й тоді ви мали б вигадати щось переконливіше, аби я не подумав про вас, що ви брехун.

— Пане! — ображено вигукнув Тихий.

— Не обурюйтеся так театрально, ви ж бо добре знаєте, що брешете, а-я-яй, як негарно. Приміром, те, що ви ніколи не були в пані Салачової в Празі. Однак я сам бачив вас у неї минулої неділі, це ж не так давно, щоб ви встигли забути. Я міг би попросити вас принести свій капелюх. Ви знаєте, що тут я його не брав у руки. Так от, на його підшивці — тавро фірми: «Ондржей Юрайда, Брно». Я знаю це з Праги, де на той капелюх звернув увагу в передпокої пані Салачової. Тихий хвилю думав.

— Ну, гаразд, я був у неї. Проте в цьому немає нічого недозволеного!

Клубічко засміявся:

— Боже мій, авжеж, немає. Але, любий хлопче, кажуть, що хто бреше, той і краде. А ви брешете. Крім того, ви хочете мене пошити в дурні, запевняючи, що пані Салачова — з двома зламаними ребрами! — приїхала до вашої таємної квартири тільки для того, щоб позичити кілька сотень і послати вас по таксі. Чого, власне, вона хотіла? Мовчите? Шкода, Тихий, на вашому місці я розповів би все, що знаю… поки ще є час. Втім, скажу замість вас — вона привезла вам оце! — І, витягнувши з кишені кілька аркушів ролі, показав їх господареві. Тихий дивився па нього з чимраз більшим страхом. — Забула їх, як уже вам відомо, в сумці, а заволодів ними випадково я, і хоча хтось намагався, м'яко кажучи, викрасти їх з мого портфеля, вони, як бачите, в мене. Так само ви доконче знаєте, що хтось намагався дізнатись у Тішнові, чи не забула пані Салачова цих аркушів у сумці. Питала якась жінка по телефону. Чи це, бува, не та, котра везла вас зі мною до криміналки?

— Ні, ні! — панічно вигукнув Тихий.

— Хто ж була та жінка, що запросила вас до машини? Як її звати?

— Вона заміжня, — відповів по хвилі Тихий, — як джентльмен, я не можу назвати її ім'я.

— Я схиляюся перед вашою делікатністю, — всміхнувся Клубічко. — То була пані Вєра Шашкова.

Тихий підхопився, але Клубічко попросив його сісти.

— Ми вас бачили з нею в барі «Колумбія», куди ви її, поза сумнівом, викликали по телефону, щоб розказати про мене. Зрозуміло, що відтоді, як ви почали приділяти мені таку увагу, тутешня криміналка, на моє прохання, не спускала з вас ока. Як то кажуть, за позику дяка. Зрештою, це було неважко. Ви пішли до бару, зателефонували й сіли в окремій кімнатці. А мої товариші, щоб ви знали більше, — в сусідній. Пам'ятаєте компанію? Щоб не викликати підозри, вони запросили свою співробітницю й успішно вдавали, ніби розважаються. Десь за чверть години оця вродлива пані,— Клубічко показав на фото, — під'їхала до бару. Я сам бачив її. Радий був би з нею познайомитися, вона справді вельми гарна, але подумав, що це не горить, — невдовзі ще зустрінемося. Поки що задовольнився тим, що розпитав про неї у бармена; ходите ви туди з нею, на превеликий жаль її чоловіка, дуже часто… Пані Шашкова підійшла до вас, і ви хвилин п'ятнадцять схвильовано розмовляли. Так чи ні?

— Так, — погодився Тихий, — вона була там зі мною. А хіба в цьому є щось зле?

— Для її чоловіка напевно, але то його справа, а не моя. Я звелів, щоб оркестр зробив паузу, і мої друзі почули дещо з вашої розмови. Темпераментна пані відразу напустилася на вас, що ви усе зіпсували, давши «їй» можливість поїхати геть, що пані Салачова не сказала вам нічого нового, бо ще у вівторок ви впевнилися, що під Артемідою в Жегушицях нічого не сховано. Відтак випалила: якби, мовляв, з тим старим йолопом можна було хоч поговорити по-доброму! А після благочестивого побажання вибухнула: «В усякому разі, ми мусимо з неї витягнути, де воно насправді. Збирайся, негайно поїдемо до неї…» Хто він, той старий йолоп?

Тихий здвигнув плечима:

— Я про нього знаю, мабуть, стільки ж, скільки і ви.

— Ну я про нього маю деяке уявлення, — відповів Клубічко, — однак сподіваюся, що ви розкажете мені докладніше. — Подивився на Тихого співчутливо й мовив: — Коли б ви знали, як усім цим собі шкодите! Юнак, перед котрим ще все попереду, вплутався до бридкої афери!

— Але ж я відмовився їхати з Вєрою, — сказав Тихий.

— Згоден, — притакнув Клубічко, — оркестр саме грав таке жалісливе тихе танго, і хлопці почули, як ви відповідали пані Шашковій, що це була б марна поїздка, бо пані Салачова обіцяла, як тільки повернеться до Праги, протелеграфувати вам місця з ролі, котру забула в таксі. Далі ви сказали, що не можете їхати з нею, бо побоюєтеся, що за вами стежать. Але, любий друже, вдумайтесь у ці слова й погодьтеся: вони свідчать знову-таки про вашу брехню. Коли ви сперечалися з пані Шашковою, з вашої уваги випало, що й вона чула на власні вуха, що казала пані Салачова.

Тихий вирячив на Клубічка очі, але відповісти не зміг. Той посміхнувся і сказав:

— Висновок із цього випливає один: бідолашна пані Салачова прилітала не тільки до вас — у вашій нелегальній квартирі на неї чекала ще й пані Шашкова.

— Вона прийшла… вона прийшла туди зовсім випадково… — затинаючись, видушив із себе Тихий.

— Випадково, але вельми до речі.— Клубічко поплескав його по плечу й тихо мовив: — Як саме це було? Ви чи хтось інший покликали Салачову до розбомбленої вілли, але чекали на неї обоє; можливо, там вас було більше. Покликали, щоб вирвати з неї якусь таємницю; запросили так, що жінка до смерті перелякалася. Що ви хотіли від неї дізнатися?

— Це було… це було… лише кілька слів… — знов видушив із себе Тихий, — Вона мала сказати нам кілька слів. Але навіщо вони — не знаю.

Клубічко тихо засміявся:

— Та я це знаю й без вас. Для кого — ось що мене цікавить.

Вже здавалося, що Тихий от-от розколеться, але він знову лише стенув плечима. І тільки за хвилю мовив:

— Моє завдання було суворо визначене: я мав дізнатись од неї лиш ті кілька слів. Нічого більше я не знав. Одверто кажучи, мені було щиро жаль пані Салачову.

— Так, — замислено сказав Клубічко. — Це я постараюся запам'ятати, Тихий. Але там був іще хтось, кому її не було жаль аніскілечки.

Тихий здригнувся.

Клубічко помовчав і докінчив!

— І той хтось був «шеф».

— Я не знаю, про кого йдеться, — прошепотів Тихий.

— Я власне, теж не знаю, вперше почув це слово з ваших уст, — тобто чули мої товариші, ота весела компанія. Ви його вимовили, коли пані Шашкова знов наполягала на вашій подорожі. Ви були в скрутному становищі й сказали, що це має вирішити «шеф». Танго вже дограли, і в барі було тихо.

Клубічко хвилю помовчав і рішуче спитав:

— Хто він такий, той шеф?

Важко дихаючи, як зацькований звір, Тихий знов розпачливо подивився на свого співрозмовника. Відтак погляд його ковзнув по етажерці з Вєриною фотографією і понуро втупився в стіл.

— Що, якби ми пустили програвач і запалили різноколірні лампочки? — насмішкувато спитав Клубічко. — Може, тоді ви розповісте? Чого ж ви наче води в рот набрали? — Тихий мовчав. — Ваша кава була добра, Тихий, а ось ваше мовчання — погане. І нерозумне. — Клубічко відкинувся на спинку стільця й глянув на маленьку люстру. — Коли я на вас дивився, — тихо мовив, — то думав: «Цей Тихий зірок з неба не хапає, але крапля глузду в нього є. Тепер він повинен побачити, що вся афера лопає. А може, й лопнула вже». Не виключено, що в криміналці уже лежить повідомлення на моє ім'я: пані Салачова заговорила. Що ж тоді, мій любий? Що буде з вами? Я не зможу підтвердити, що ви призналися, хлопчику. А-я-яй, проґавити таку важливу пом'якшуючу обставину!.. — Тихий затремтів, але мовчав. — То все-таки, співаче, хто цей шеф? Чоловік, якого ви ждали в барі «Колумбія» і який туди не прийшов, мабуть, устиг дізнатися, що тут я, і припустити, що ми за вами стежимо? — Тихий розпачливо озирався, але все ще мовчав. Клубічко зняв з рукава його піджака пушинку, дмухнув, вона полетіла. — Бачите, полетіла? Так і ваша пом'якшуюча обставина, дуже вагома, полетіла, — мовив жалісливо. — Ви мене підвели, й мені вас шкода. І знаєте чому? Хоч ви, мабуть, пройдисвіт, проте я з самого початку почуваю до вас якусь симпатію. А от до пані Шашкової — ні, дарма що вона красуня. Іноді не знаєш, чому тобі хтось симпатичний. Приміром, усе єство моє протестує проти цієї симпатії, але я все-таки її почуваю. Кажу собі: «Він іще хлопчисько, і нікому його відшмагати». Я хотів би вам допомогти, поки це ще можливо. Та ви самі перешкоджаєте мені в ньому, приховуючи, хто був той шеф.

— Я нічого про нього не знаю, — сказав тремтячи Тихий, — ніколи з ним не розмовляв.

— Ну, ну, — докірливо мовив Клубічко, — принаймні раз ви з ним таки розмовляли.

— Ніколи.

— Оце так! Мабуть, це була галюцинація. Бо саме тоді, коли ви сперечалися з пані Шашковою, до вас підійшов кельнер і сказав, що вас просять до телефону.

Ми не могли почути всієї вашої розмови — зрештою, короткої,— та принаймні за кілька хвилин по тому ви самі розказали про неї. Повернувшись — вельми схвильовані— до пані Шашкової, котра саме допивала коктейль із шампанським, ви сказали: «На тебе чекає шеф». — «Що йому від мене треба?» — спитала вона. Не можна було сказати, щоб вона була спокійна. «Хоче їхати з тобою до Праги». Пані Шашкова позеленіла, але не перечила. Лишень спитала: «А ти?» — «Маю зостатися тут, — відповіли ви, — криміналка вже про мене знає, і шеф гадає, що буде добре, як вона приліпиться до мене». — Клубічко засміявся. — Цей шеф, очевидно, з кебетою. Ми справді приліпилися до вас, але, як бачите, для нас це скінчилося добре. Втім, якщо розмовлятимете з ним, скажіть од мене: він припустився великої помилки. Було б йому від тієї вашої нелегальної квартири самому іти назирці за пані Салачовою, а не доручати це комусь, кого ми ще не знаємо. Хоча, — додав він, — як же він міг інакше? Треба ж було поспішати до Жегушиць — захопити те, про що вам розповіла пані Салачова.

Тихий зчудовано дивився на нього, відтак мовив:

— Ви справжній диявол.

Клубічко захитав головою:

— Ні — логіка! Можу ще додати, що в Жегушицях він, видимо, впіймав облизня, інакше не посилав би вас до Ліди спробувати виманити те, чого не знайшов там. Ви хочете спитати, звідки я це знаю? — Клубічко нахилився до Тихого й заохочувально спитав: — То ще раз, юначе, хто цей шеф? — Тихий похилив голову й мовчав. — Тоді почнемо з іншого кінця, — мовив Клубічко й раптом сказав: — Тембр вашого голосу досить низький. Який, власне, у вас голос?

— Перший бас.

— Бас — мужній голос. Я б сказав — чоловічий голос. Коли я слухаю тенора, то мені здається, що для чоловіка цей голос трохи неприродний. Так само, як контральто для жінки. Але бас… приміром, Шаляпін — який могутній голос! Оперові композитори доручають басам — їй-право, це збочення — ролі вбивць та інтриганів. Я б цього ніколи не робив, у моїй партитурі басові було б одведено найчільніше й найчистіше місце. Ви маєте бас — і це вас повинно зобов'язувати, хлопче. Принаймні скажіть, хто ваш шеф. Той чоловік з канчуком у руці… чому я так кажу? Бо бачив на власні очі, як пані Шашкова підхопилася, тільки-но ви передали його наказ, і прожогом вискочила, немовби боялася, що її відшмагають канчуком, якщо вона ту ж мить не послухає й не побіжить до своєї машини, котра стояла біля таксофона. А він коло нього. Бачите, Тихий, — мовив Клубічко сумовито і скоріше сам до себе, — ми його майже мали вже в руках, повинні були передбачити, що він по вас приїде, й стерегти вулицю. Однак знехтували цим, і коли вибігли надвір, було вже пізно. Авто фуркнуло й щезло в тумані. Це не моя вина, це влаштовували інші, в Празі такого, мабуть, не сталося б. Але не хвилюйтеся, вони од нас усе одно не втечуть, ми знаємо їхню мету. А тепер, — Клубічко лагідно всміхнувся, — поговоріть кілька хвилин ви, бо мені пересохло в горлі.

— Ви поводитеся зі мною, як із злочинцем, — сказав Тихий. — Проте в усій цій справі нема нічого кримінального. Даю слово честі, йдеться про зовсім особисту справу. Я не зробив нічого, за що б мене можна було переслідувати. Ви тільки-но сказали, що пані Салачова скоро заговорить. Я знаю це так само добре, як і ви, і спокійно чекаю на її слова. Бо вона вам потвердить: в усьому, що тоді сталося, не було нічого, що давало б вам право поводитися зі мною так, як ви це зараз робите.

— Справді? В такому разі мене чекає пенсія, адже я вплутав у цю справу державний апарат. Тільки, гадаю, я ще не піду на пенсію, бо те, що ви чините з пані Салачовою, зветься шантажем! І мета його, по-моєму, за межами приватного шантажу, хоч і він теж карається досить суворо. В цій справі багато підозрілого, і я радий, що ви нічого не знаєте, інакше з вас уже ніколи не вийшов би Шаляпін. І ваші різноколірні лампочки… Ох, який у них був би сумний кінець!

— Можу вас тільки запевнити… — почав Тихий, але Клубічко перебив його:

— Більше ані слова. Щиро кажучи, мені страшенно хочеться заарештувати вас негайно. Будьте такі ласкаві, ходімо зі мною.

— Але ж ви щойно сказали, — з жахом мовив Тихий, — що не заарештуєте мене.

— Я цього й не збираюся робити, юначе. Одвезу вас до криміналки, і час покаже, що та як. Тепер усе залежатиме тільки од вас, коли ми вас відпустимо на волю.

Тихий слухняно підвівся, але заперечив:

— Це незаконно.

Клубічко підступив до нього:

— Ви справді певні цього, Тихий? Коли так, то доведіть у криміналці, чому мої дії незаконні, й хай заарештують мене. — Він засміявся й поплескав Тихого по плечу. — Та ви, юначе, на це не зважитесь. І знаєте чому? Бо так боїтесь, що страх аж кричить вам з очей. Невинні люди не бояться. Ви пристанете на мою пропозицію не тільки зі страху переді мною, а й перед своїм шефом. Підете зі мною, бачу по очах, ви навіть раді, що вирветеся з лабетів того тирана. І я б зовсім не здивувався, якби ви палко молилися, щоб там, у Празі, схопили шефа і пані Шашкову. У мене все-таки порівняно безпечно. Ідіть попереду, бо такий уже наш звичай: знаєте, на спині очей нема… Будь ласка, не турбуйтесь, я загашу світло сам.