Чорна зоря

5

Надзвичайно, невимовно важко шукати когось у чвертьмільйонному місті, важко й тоді, коли це відома актриса, чиє обличчя бачать люди на екрані. Але майже неможливо знайти людину, котра уникає зустрічі.

Приїхавши до КНБ, Клубічко і Трампус дізналися, що зрушень нема ніяких. Салачова ніби крізь землю провалилася. Есенбаки^[3] нишпорили в готелях, питалися на вокзалах, а ті, хто знав Салачову з фільмів, шукали її на вулицях і в ресторанах; розпитували, в лікарнях, — словом, зроблено було все можливе, але це нічогісінько не дало. Розшукують і тепер, та звідусіль надходять невтішні повідомлення.

Розчаровані Клубічко і Трампус вийшли на вулицю.

— Гірше, ніж я собі уявляв, — поскаржився Клубічко. — Зденеку, мушу визнати, що вона нас обвела круг пальця.

— Якщо з нею нічого не сталося, — зауважив Трампус.

Клубічко знизав плечима:

— Салачова не дозволить, аби з нею щось сталося, доки вона не владнає справу, заради якої так поспішала. Втім, що з нею могло статися? Якби знепритомніла чи щось таке — в КНБ про це вже було б відомо. Її ж бо кожен помітить, як фальшиву монету. Просто ми запізнилися на кілька годин.

— Мушу сказати, що це, на жаль, сталося з вашої вини, — мовив Трампус нещадно, — ви надто довго вважали це її приватною справою.

Клубічко хвилю йшов мовчки.

— Юначе, — озвався він нарешті,— я давно вже питаюся в своєї совісті, надто чутливої до всього, і впевнений, що помилки не припустився. Ти не маєш рації, парубче. Я втрутився до цієї справи, щойно прочитав рапорт, але вже було запізно. Якби я дізнався вранці, що до Салачової хтось хотів удертись, то поспішив би до неї і, скориставшися правом дружби, допитав її, а так я зробив усе, що було в моїх силах.

— Можна поцікавитися, що ви зробили? — спитав Трампус трохи іронічно.

— Звелів оглянути всі поїзди до Брно і чатувати на всіх шосе до цього міста. — Трампус хотів щось сказати, але Клубічко перебив його: — І тут, на вокзалі, за моїм наказом її чекали ангели-хранителі, на жаль, певно, доти, поки дізналися, що вона полетіла й попала в аварію. Так, я припустився тільки однієї помилки: мені й на думку не спало, що вона може до Брно летіти. Я знав, як вона фанатично боїться літаків, і думав, що це виключено. Звісно, — додав він сумно, — була то тяжка, непрощенна помилка. Оскільки н повідомленнях з поїздів і доріг не було нічого підозрілого, — провадив він, хвилю помовчавши, — І про підкуп у Рузині я довідався теж надто пізно, то гадав, що Салачова десь у Празі. Тоді, як ти сердився на мене за мою бездіяльність, ми шукали її в столиці. Почувши, що вона скінчила свою мандрівку в Тішнові, я утнув таке, що й сам не знаю — добре це чи погано. Я вирішив, що справді не зашкодить, коли події ще трохи розвинуться, аби стало видно, що й до чого. Тому я й розхвилювався тільки тоді, як дізнався, що тут, у Брно, вона безслідно зникла.

— У Брно! — роздратовано перебив його Трампус— Чому ви з самого початку думали про Брно? Чому не звеліли чатувати також у поїздах і на шосе до Ліберця й Карлових Вар? З усього, що я від вас почув, випливає тільки одне: ви знали, що Салачова поспішатиме саме сюди, в Брно. Знали і нічого мені не сказали. Це нечесно. Торочили мені про Гватемалу, а головне лишили собі. Хотів би я знати чому?

Клубічко всміхнувся:

— Ти вже знаєш, я спочатку вважав, що Салачова у Празі. А як довідався про зникнення її чоловіка, то був майже певен, що він теж виїхав до Праги і десь тут її шантажує. Я гадав, що це пояснює, навіщо вона добувала гроші.

— Які гроші? — здивувався Трампус. — Я і про це нічого не знаю.

Клубічко вдав, що не почув його запитання, і вів далі;

— До речі, тому я й подумав, що це її особиста справа. І нам до неї нічого вплутуватись. Я сказав собі: «її чоловік хотів удертися до неї, він поклав їй до альтанки ту мазанину, і Салачова тепер спробує його якось утихомирити».

— Гм, це й справді могло бути саме так. Але чому ж ви все-таки вибрали Брно?

— Тільки як варіант, парубче. Це було більш чи менш суб'єктивне відчуття.

— Скажіть, будь ласка, — сердито мовив Трампус, — чому у вас не виникло суб'єктивного відчуття, що вона поїде до Брюсселя, і чому до ваших суб'єктивних відчуттів приплелося саме Брно?

— Через капелюх, — невинно відказав Клубічко.

— Та ну! Що ви говорите? Через який капелюх? Через дамський?

— Ні, йдеться про чоловічий капелюх. Згодом я, може, розповім тобі, чому Салачова насамперед мусила поспішати на побачення з одним чоловіком сюди, у Брно. Розповім, коли впевнюся, що маю право розповісти про її особисті справи. Я звелів стежити за його помешканням, а також за всіма місцями, де вони могли б зустрітися, в тім числі й на вокзалі. Але той чоловік, парубче, сплутав усі мої плани. Не було його ні вдома, ні на вокзалі — ніде, де б мав бути. Коли я тобі скажу, через яку дрібницю пустив у хід державний апарат, ти, мабуть, порадиш мені піти на пенсію.

— Що ж не за дрібниця? — невблаганно спитав Трампус — На вас не схоже — зважати па дрібниці.

— Ну, поки що я справді тобі цього не можу розповісти, — мовив за хвилю Клубічко. — Це особиста справа Салачової, і я не хочу бути неделікатним. Але вернімося до нашої розмови: цей чоловік, якщо то був він, чекав на неї не там, де я сподівався. І ніхто й не здогадується де. Вони нас перехитрували. І тепер, очевидячки, справа, принаймні її найголовніша частина, вже скінчилася. Ті двоє зустрілися, без наших свідків порозумілись, і ми не знаємо, що до чого. Ми спізнилися, Здепеку. Я певен, зараз Салачова повертається до Праги. Але ми можемо сподіватися, що дорогою їй знову стане зле, вона спинить машину й шукатиме допомоги. Отоді ми про це дізнаємося, бо всім відділенням уздовж доріг до Праги наказано повідомляти нас про це. Ось приблизно все, що я хотів тобі сказати.

Трампус сердито глянув на нього.

— Бачу, ви мені відкрили лише маленьку частку того, що вам відомо. Слухайте, чому ви приховуєте од мене причину її поїздки в Брно?

Клубічко, трохи подумавши, сказав:

— Ні, юначе, поки що з тебе досить того, що ти знаєш. Решту я розповім тобі іншим разом. І я благаю бога, щоб це сталося десь так років за десять, якщо я, звісно, ще житиму. А зараз ходімо повечеряємо, а тоді пошукаємо якогось закладу, де є бодай п'ятипроцентна чорна кава.

— Клубічку, знаєте що, — медовим голосом перебив його Трампус, — ви йдіть вечеряйте, шукайте п'ятипроцентну каву, а я тим часом розшукуватиму Салачову.

— …котра мчить до Праги, хоч і невесело, бо двоє ребер…

— Шкода кожної хвилини, — похмуро перебив його Трампус.

— Шкода вечері, сказав би я, хоч вона, певно, теж небагато варта, але в кожного своя справа, як написав Піранделло. Ти, синку, знов поспішаєш поперед батька в пекло. Твоя найстрашніша хвороба зветься гіпертрофія діяльності. Якби ж ти хотів од неї вилікуватися! Але тоді то вже був би не ти.

— Отже, я можу взятися до цієї справи по-своєму?

Клубічко хвилю поміркував і погодився:

— Гаразд, роби що хочеш. А як скінчиш, знайдеш мене в «Гранд-отелі». Щасти тобі, синку.