Господиня

Розділ 2 Підслухане

Голоси звучали тихо, але зовсім неподалік — вочевидь, прокинувшись, я захопила чиюсь розмову.

— Боюся, що для неї це занадто, — сказав один. Голос був лагідним, але низьким — чоловічим. — Занадто для будь-кого. Це жорстоко! — у його тоні забринів осуд.

— Вона скрикнула тільки раз, — відказав високий різкий жіночий голос із ноткою зловтіхи, немовби радіючи наведеному аргументу.

— Я знаю, — відповів чоловік. — Вона дуже сильна. І тримається краще за інших, хоча на її долю випали набагато гірші випробування.

— Я ж казала: з нею все буде гаразд, я в цьому впевнена.

— Може, ви неправильно обрали собі покликання? — у голосі чоловіка прозвучала незрозуміла нотка. Сарказм, підказала мені пам’ять. — Вам, вочевидь, треба було стати цілителькою, як-от я.

Жінка від подиву пирхнула. Сміх.

— Сумніваюся. Ми, шукачі, віддаємо перевагу іншого роду діагнозам.

Моє тіло знало це слово, цю назву: шукачі. Від нього по моїй спині пробіг холодок страху. Залишкова реакція. Ну, чого б це я мала боятися шукачів?

— Інколи я ставлю собі запитання: може, то вірус людини впливає на представників вашої професії? — роздратовано промовив чоловік. — Насилля — невід’ємна частина вашого життєвого вибору. Чи то вроджена вдача ваших тіл проявляється настільки сильно, що ви отримуєте задоволення від страждань інших?

Його звинувачення і сам тон мене здивували. Дискусія нагадувала… сварку. Те, на чому добре розумілася моя носителька, моя нинішня господиня, але мені це було зовсім не відоме.

Жінка зайняла оборону.

— Насильство ми не обираємо. Але маємо з ним справу, коли велить покликання. І всі ви мусите подякувати, що дехто з нас має снагу здійснювати такий неприємний обов’язок. Якби не ми, саме ви не мали б спокою.

— Колись воно так і було. Але не зараз. На мою думку, у вашій професії скоро не буде потреби.

— Хибність цієї думки лежить ось тут на ліжку.

— Одна людська дівчина, самотня і неозброєна! Велика загроза для нашого спокою!

Жінка важко видихнула. Зітхання.

— Але звідки вона взялася? Як опинилась у центрі Чикаго — у місті, в якому вже давно немає людської цивілізації, за сотні миль від будь-яких слідів бунтарів? Як їй це вдалося?

Складалося враження, що жінка не вперше промовляла ці запитання уголос, але навіть не намагалася шукати на них відповіді.

— Це ваші проблеми, не мої,— сказав чоловік. — Моє завдання полягає в тому, аби допомогти душі адаптуватися до її нового виталища без зайвого болю і страждань. А ви тут мені заважаєте.

Повільно спливаючи на поверхню свідомості та звикаючи до нового світу відчуттів, я не одразу зрозуміла, що предметом розмови — душею, про яку вони говорили, — була я. Але тепер у це слово, добре відоме моїй господині, вкладалося нове значення. На кожній планеті нас називали по-різному. Душа — дуже влучна, як на мене, назва — невидима сила, що скеровує тіло.

— Відповіді на мої запитання мають не менше значення, ніж ваш обов’язок перед душею.

— З цим можна посперечатися.

Почулося якесь шелестіння, і несподівано жінка перейшла на шепіт.

— Коли вона опритомніє? Дія ліків уже мала скінчитися.

— Коли буде готова. Облиште її. Вона заслуговує на те, щоб у цій ситуації поводитися так, як захоче сама. Уявіть лишень шок її пробудження — всередині тіла заколотниці, скаліченої мало не до смерті при спробі втечі! Ніхто не має терпіти такі муки в мирні часи! — під напливом емоцій чоловік підвищив голос.

— Вона сильна, — тепер жінка намагалася заспокоїти свого опонента. — Погляньте, як мужньо вона перенесла перший, найгірший спогад. Хай як важко їй було, вона впоралася.

— Але навіщо? — пробурмотів чоловік, вочевидь, не сподіваючись на відповідь.

Проте жінка відповіла.

— Для того, щоб отримати потрібну нам інформацію…

— Потрібну — це ваше поняття. Я б краще сказав бажану.

— …хтось має взяти на себе неприємну роль, — продовжила вона так, ніби й не чула його зауваження. — І судячи з усього, що я про неї чула, гадаю, вона б сама охоче прийняла виклик, якби був спосіб її запитати. Як ви її називаєте?

Чоловік довгий час не відповідав. Жінка чекала.

— Вандрівниця.

— Їй пасує,— мовила вона. — І хоча я не володію офіційними даними, але здається, вона одна з небагатьох, якщо не єдина, хто наважився на такі тривалі вандри. Так, Вандрівниця їй гарно личитиме, якщо вона не візьме собі нового імені.

Чоловік нічого не відповів.

— Звичайно, вона може лишити собі ім’я носительки… Але в нашій базі даних немає нікого з такими відбитками пальців чи сітківкою ока. Як звали її носительку, сказати не можу.

— Вона не візьме людського імені,— промовив чоловік.

У жінчиній відповіді пролунала спроба примирення.

— Кожен знаходить розраду по-своєму.

— Завдяки вашому стилю шукання Вандрівниці знадобиться набагато більше розради, ніж будь-кому іншому.

По твердій підлозі загуркотіло стакато кроків. Коли жінка заговорила знову, її голос лунав уже з протилежного кутка кімнати.

— Ви б не витримали перших днів окупації,— мовила вона.

— А ви, очевидячки, не витримуєте миру.

Жінка засміялася, але звук був фальшивим, без жодної нотки веселощів. Здається, мій розум добре вмів відрізняти істинне значення слів від напускних тонів та інтонацій.

— У вас хибне уявлення про те, з чим пов’язане моє покликання. Довгі години нидіння над папками і картами. Здебільшого канцелярська робота. Не так уже й часто ми наражаємося на насильство і конфлікти, як ви думаєте.

— Десять днів тому ви зі смертельною зброєю в руках загнали це тіло до смерті.

— Це виняток, а не правило, запевняю вас. Не забувайте, що варто нам, шукачам, послабити пильність, як ця ненависна вам зброя завжди обертається проти нас. Люди радо убивають нас за першої-ліпшої нагоди. Хто постраждав від людської ворожості, той сприймає нас як героїв.

— Ви говорите так, наче зараз у розпалі війна.

— Для залишків людської раси це і є війна.

Ці слова обпекли мені вуха, і я відчула реакцію власного тіла: дихання прискорилося, серце гучніше заколотилося в грудях. Апарат, що стояв поруч із моїм ліжком, тихо запищав. Проте, надто захопившись розмовою, ні цілитель, ні шукачка нічого не помітили.

— Війна, яку ми давно виграли. Навіть люди це усвідомлюють. Скільки їх лишилося порівняно з нами? Один на мільйон? Кому, як не вам, знати.

— Менше, — роздратовано буркнула жінка.

Тут, здається, цілитель задовольнився і на цій вигідній для себе ноті вирішив закінчити дискусію. Запала тиша.

Скориставшись нагодою, я спробувала звести все докупи. Чимало було очевидним.

Я перебувала в цілильні, одужуючи після надзвичайно складного втілення. У тому, що тіло, в яке мене вживили, вже повністю зцілене, сумнівів не було. Пошкоджений носій ліквідується.

Я зважила суперечливі аргументи цілителя й шукачки. Якщо вірити інформації, яку я отримала, готуючись до цього світу, цілитель мав рацію. Воєнні дії з кількома зграйками досі живих людей вже давно припинилися. Планета, що звалася Землею, була такою ж спокійною і безтурботною, як і здавалася з космосу: приваблива, блакитно-зелена, закутана в мирний білий серпанок. Завдяки старанням душ гармонія тепер була повною.

Мені дивно було чути словесну перепалку між цілителем і шукачкою — надто жінка агресивна, а вона ж бо з наших. Невже це правда — чутки, що прокочувалися, наче хвилі, крізь думки моро… водо…

Я втратила нитку міркувань, намагаючись пригадати назву свого останнього носія. У нас була назва, я це точно знала. Але відірвана від тіла, я не могла її згадати. Ми розмовляли мовою, що була набагато простішою за цю, — мовчазною мовою думки, яка поєднувала усіх нас в один великий розум. Проста необхідність, коли ти все життя прикріплений до вологого чорного ґрунту.

Але я могла описати нас своєю новою — людською — мовою. Ми жили на дні величезного океану, що вкривав усю планету. Вона також мала ім’я, але наймення стерлося разом із нашого назвою. Кожен із нас мав сотню рук, а на кожній руці — тисячу очей, і коли ми поєднували наші думки, то у широких океанічних водах ніщо не лишалося непоміченим. Нам не потрібні були звуки, тож ми їх і не чули. Ми відчували смак води — зір і смак розповідали нам усе необхідне. Ми відчували смаки сонць, що крутилися високо над водою, і живилися їхнім світлом.

Так, я здатна була нас описати, але не могла назвати. Потуживши за втраченим знанням, я подумки повернулася до того, що випадково підслухала.

Як правило, душі кажуть лише правду і нічого, крім правди. Певна річ, шукачам інколи доводиться відступати від правил — так вимагає їхнє покликання, але між собою душі ніколи не мали причин брехати. Розмовляючи мовою думки, як це було з моїм останнім носієм, неможливо збрехати, навіть якщо хочеться. Проте, прикріплені до одного місця, ми переказували одне одному історії, аби розвіяти нудьгу. Уміння розповідати вважалося найбільшим із талантів, оскільки воно приносило користь усім.

Інколи факти так тісно перепліталися з домислами, що вивудити з них чисту правду було важко.

Коли в наші думки потрапила нова планета, Земля, — така суха і така різнобарвна, але водночас населена такими жорстокими, руйнівними мешканцями, що ми ледве могли їх собі уявити, — то жах, який ми відчували, інколи поступався місцем захвату. Розмови швидко закрутилися навколо нової хвилюючої теми. Перекази про війну — тільки подумати, що наш вид змушений воювати! — спочатку переповідалися один в один, але потім почали прикрашатися й обростати домислами. І коли мені потрібна була офіційна інформація, то зазвичай я зверталася до тих, найперших зведень.

Водночас ходили чутки про те, що людські тіла настільки дужі, аж душі часом не витримували і були змушені їх полишати. То були тіла, свідомість яких неможливо було повністю підкорити. Душі ставали особистостями своїх тіл, а не навпаки. Вигадки. Безглузді чутки. Божевілля.

Але це дуже схоже на те, про що говорив цілитель…

Я відігнала від себе цю думку. Цілком очевидно: його незадоволення пояснювалося тим, що більшість із нас неприязно ставляться до покликання шукачів. Хто ж бо з власної волі обирає життя, сповнене конфліктів і переслідувань? Кому подобається вистежувати і брати в полон непокірних носіїв? Хто захоче мати справу з жорстокістю цього особливого виду, цих войовничих людей, які вбивають так легко, так бездумно? Тут, на планеті Земля, шукачі стали практично… міліцією — мій новий мозок підказав назву для незнайомого поняття. Панує думка, що тільки найменш розвинені, найменш цивілізовані душі, яких серед нас дуже мало, стають на шлях шукачів.

Утім, на Землі шукачі отримали новий статус. Ніколи ще окупація не носила такого викривленого характеру. Ніколи ще вона не перетворювалася на жорстоку і криваву різанину. Ніколи раніше тисячі душ не приносилися в жертву. Шукачі стояли, наче могутній щит, а душі цього світу їм троєкратно заборгували: за безпеку, яку вони гарантували шляхом кровопролиття, за те, що кожного дня добровільно наражалися на справжню смерть, і за те, що продовжували постачати нові тіла.

Тепер, коли небезпека начебто позаду, виявилося, що вдячність до шукачів потьмяніла. І принаймні для цієї шукачки, чию розмову я підслухала, переміна була не з приємних.

Було нескладно уявити, чого вона від мене хоче. І незважаючи на те, що цілитель намагався виграти для мене трохи часу для знайомства з новим тілом, я вже знала, що докладу максимум зусиль, аби допомогти шукачці. Громадянський обов’язок стоїть на першому місці для будь-якої душі.

Я глибоко вдихнула, аби зібратися на силі. Монітор зафіксував рух. Я усвідомлювала, що тягну час. Мені було страшно, хоч як не хотілося це визнавати. Аби надати шукачці потрібну інформацію, мені доведеться копирсатися у страхітливих спогадах, які змусили мене кричати від жаху. Крім того, я боялася голосу, який так чітко лунав у моїй голові. Але тепер господиня мовчала, як їй і належало. Вона теж перетворилася на спогад.

Я не повинна боятися. Тепер мене звати Вандрівниця, і я заслужила це ім’я.

Зробивши ще один глибокий вдих, я занурилась у страхітливі спогади і, міцно зціпивши зуби, пішла у лобову атаку.

Я змогла перескочити кінець — він мене більше не приголомшував. Наче в режимі швидкого перемотування, я знову бігла крізь темряву, здригаючись і намагаючись нічого не відчувати. Все минулося дуже швидко.

Потому як я подолала цей бар’єр, вже було неважко пролітати повз не такі бентежні спогади, збираючи бажану інформацію. Я бачила, як дівчина приїхала в це холодне місто — посеред ночі, на краденій машині, яку обрала за непримітність. У темряві дівчина йшла вулицями Чикаго, під курткою здригаючись від холоду.

Вона вела власний пошук. Тут лишилися такі, як вона, принаймні вона плекала на це надію. Особливо сподівалася знайти одну людину. Подругу… ні, родичку. Сестру… ні, кузину.

Слова народжувалися дедалі повільніше, і спершу я не розуміла чому. Може, вони забулися? Втратилися після майже смертельної травми? Може, я ще не зовсім опритомніла? Я доклала зусиль, аби міркувати чітко. Відчуття було незнайоме. Може, моє тіло ще під дією снодійного? Ні, я почувалася досить бадьоро, але розум не міг знайти відповіді на бажані запитання.

Я спробувала інший напрям пошуків, сподіваючись там відшукати більше. Яку мету переслідувала моя господиня? Вона хотіла знайти… Шерон (я розкопала в пам’яті ім’я), і вдвох вони збиралися…

Переді мною постала глуха стіна.

Чорнота, порожнеча. Я спробувала обійти стіну, але та була нескінченною. Ніби інформацію, котру я шукала, видалено з пам’яті.

Ніби мозок пошкоджено.

В моєму нутрі спалахнув гнів, пекучий і безмежний. Від несподіваної реакції тіла мені забракло повітря. Я чула про емоційну нестабільність людських тіл, але такого навіть уявити не могла. У жодному з вісьмох попередніх життів я не відчувала таких потужних емоцій.

На шиї запульсувала кров, за вухами стугоніли удари. Руки стиснулися в кулаки.

Апарати, що стояли поруч із ліжком, зафіксували прискорене серцебиття. У кімнаті почувся рух: підбори шукачки різко застукотіли в моєму напрямку, і разом із ними долинуло тихе човгання — напевно, цілителя.

— Ласкаво просимо на Землю, Вандрівнице, — промовив жіночий голос.