Гра престолів

Едард

Солома на підлозі тхнула сечею. Тут не було ні вікна, ні ліжка — навіть помийного відра не було. Едард пригадав світло-червоні мури, помережані соляними плямами, й оббиті залізом сірі двері з нешліфованого дерева чотири дюйми завтовшки. Він устиг їх помітити за ту коротку мить, поки його вкидали в камеру. Щойно двері захряснулися, видимість зникла. Темрява була цілковитою. Нед мовби осліпнув.

Або помер. І похований разом з королем.

— Ах, Роберте,— пробурмотів він, намацавши холодний мур; від будь-якого руху нога пульсувала болем. Йому пригадався жарт, який король зронив у крипті Вічнозиму під холодними поглядами королів зими. «Король п’є вино,— сказав тоді Роберт,— а правиця виносить гівно». Як він тоді сміявся! Однак він помилявся. «Король умирає,— подумав Нед Старк,— а правицю ховають».

Підземелля розташувалися попід Червоною фортецею — глибше, ніж він міг уявити. Недові прийшли на пам’ять давні легенди про Мейгора Лютого, який замордував усіх каменярів, що будували замок, аби ті ніколи не розкрили його таємниць.

Чорти б їх усіх узяли: Мізинчика, Джаноса Слінта з його золотими плащами, королеву, Царевбивцю, Пайсела, Вейриса, сера Баристана, навіть лорда Ренлі, рідного Робертового брата, який утік, коли потрібен був найбільше. Однак понад усе Нед винуватив себе.

— Дурень! — крикнув він у темряву.— Тричі проклятий сліпий дурень!

Здалося, в темряві перед його очима плаває обличчя Серсі Ланістер. У її волоссі мерехтіло сонце, але посмішка на вустах була глузливою. «Того, хто вступає у гру престолів, чекає перемога або смерть»,— прошепотіла вона. Нед грав і програв, і його підлеглі заплатили за його нерозважливість власною кров’ю.

Думаючи про дочок, він би радо поплакав, але сліз не було. Навіть зараз він був Старком з Вічнозиму, і горе й лють чаїлися, заморожені, глибоко в нутрі.

Коли він намагався зовсім не ворушитися, нога не так боліла, отож він силкувався лежати нерухомо. Скільки — він не міг би точно сказати, не було-бо ні сонця, ні місяця. В темряві він не мав змоги ставити зарубки на стінах. Нед заплющив очі та знову розплющив — нічого не змінилося. Він засинав, прокидався, знову засинав. Не міг сказати, що гірше: прокидатися чи спати. Коли він спав, йому снилися сни: темні тривожні сни про кров і невиконані обіцянки. Коли ж прокидався, не лишалося нічого, як думати, а думки були гірші за нічні кошмари. Думки про Кет жалили гірше за кропиву. Він гадки не мав, де вона й що робить. Не знав, чи ще колись із нею побачиться.

Години розтягувалися на дні — принаймні так здавалося. Зламану ногу мучив тупий біль, під гіпсом свербіло. Нед помацав стегно — і виявив, що шкіра палає. Жодних звуків — тільки його власне дихання. За деякий час він почав розмовляти до себе уголос, аби бодай почути власний голос. Він сподівався зберегти ясну голову, в темряві вибудовуючи замки з надії. Робертові брати на волі, вони збирають війська у Драконстоні й Штормокраю. Покінчивши з сером Грегором, Алін і Гарвін повернуться на Королівський Причал з рештою гвардійців. А Кетлін, отримавши звістку, підніме всю Північ, а до неї приєднаються гірські лорди разом з лордами приріччя й Видолу.

Дедалі більше він думав про Роберта. Перед ним поставав король у розквіті юності, високий і вродливий, у величезному рогатому шоломі на голові, з келепом у руці,— Роберт сидів на коні, як рогатий бог. У темряві Нед чув його сміх і бачив його очі — ясні й блакитні, як гірські озера. «Ти тільки поглянь на нас, Неде,— казав Роберт.— Як ми до такого докотилися? Ти тут, а мене свиня вбила. А ми ж бо разом здобули трон...»

«Я підвів тебе, Роберте,— подумав Нед. Уголос він не міг цього вимовити.— Я збрехав тобі, приховав правду. Дозволив їм тебе вбити».

Король почув його. «Ти, впертий дурню,— пробурмотів він,— надто гордий, аби когось слухатися. Наївся своєї гордості, Старку? Честь захистить твоїх дітей?» По його обличчю побігли тріщини, шкіра порепалася, він потягнувся руками до лиця — й зірвав маску. І виявилося, що це зовсім не Роберт: до Неда глузливо посміхався Мізинчик. Він розтулив рота — й брехні, які були готові зірватися з язика, перетворилися на сіру міль і злетіли.

Нед перебував у напівдрімоті, коли в коридорі почулися кроки. Спершу він подумав, що йому це сниться: давно вже він не чув нічого, крім власного голосу. На той час Неда палила гарячка, нога тупо боліла, вуста пересохли й порепалися. Коли важкі дерев’яні двері з рипінням прочинилися, від наглого світла заболіли очі.

Тюремник кинув йому глечик. На прохолодній глині проступили краплі. Ухопивши посудину обіруч, Нед жадібно випив. Проливаючись із рота, вода бігла по бороді. А він усе пив, поки його мало не почало нудити.

— Скільки я тут?..— слабким голосом запитав він, коли більше вже не міг пити.

Тюремник, це опудало зі щурячим писком і розкошланою бородою, був одягнений у кольчугу й шкіряний напівплащ.

— Жодних розмов,— сказав він, викручуючи глечик з Недових рук.

— Будь ласка,— мовив Нед,— мої донечки...

Двері захряснулися. Світло зникло, і Нед, кліпнувши, опустив голову на груди та скрутився калачиком на соломі. Від неї більше не тхнуло сечею й гівном. Від неї взагалі вже нічим не пахло.

Нед уже не розрізняв сон і пробудження. У темряві до нього підкрадалися спогади — яскраві, як сни. Був рік, коли прийшла оманлива весна; Недові знов було вісімнадцять, він виїхав з Соколиного Гнізда на турнір у Гаренхолі. Перед очима стояла яскраво-зелена трава, вітер пахнув пилком. Згадалися теплі дні, прохолодні ночі, солодкий смак вина. Брандонів сміх, Робертова шалена відвага у рукопашній, і його сміх, коли він наліво й направо скидав суперників з коней. Пригадався Джеймі Ланістер — золотий юнак у білих лускатих обладунках, який стояв навколішках у траві перед королівським шатром, даючи обітницю захищати й обороняти короля Ейриса. Потім сер Освел Вент допоміг Джеймі підвестися, і сам Білий Бик — лорд-командувач сер Герольд Гайтавер — закріпив у нього на плечах білосніжний плащ. Усі шестеро білих мечів зібралися, щоб привітати у своїх лавах нового брата.

Та коли почалися поєдинки, виявилося, що це день Рейгара Таргарієна. Королевич-наступник убраний був у ті самі обладунки, в яких згодом помре: в блискучу чорну кірасу з рубіновим триголовим драконом свого дому на грудях. У виїздах над головою в нього маяв черлений шовковий плюмаж, і здавалося, жоден спис не може торкнутися Рейгара. Він переміг Брандона, і Бронзового Йону Ройса, і навіть чарівного сера Артура Дейна на прізвисько Ранковий Меч.

Роберт жартував з Джоном і старим лордом Гантером, а королевич, в останньому поєдинку за вінець переможця скинувши з коня сера Баристана, об’їжджав поле. Нед пригадав мить, коли зів’яли всі усмішки, а королевич Рейгар Таргарієн пустив свого коня повз власну дружину, дорнську князівну Елію Мартел, щоб покласти вінок королеви краси на коліна Ліанні. Нед і досі мов навіч бачив його: вінок зимових руж, блакитних як паморозь.

Нед потягнувся по вінок, але під блакитними пелюстками ховалися шпичаки. Вони уп’ялися в шкіру, гострі й підступні, і Нед побачив, як пальцями помалу побігла цівка крові — й, затремтівши, прокинувся в темряві.

«Пообіцяй мені, Неде»,— прошепотіла сестра зі свого кривавого ложа. Вона любила аромат зимових руж.

— Боги поможіть,— схлипнув Нед.— Я з’їжджаю з глузду.

Боги не зволили відповісти.

Щоразу, коли ключник приносив йому води, Нед знав, що минув іще один день. Спершу він благав тюремника бодай слово сказати про дочок і про те, що відбувається у світі поза стінами камери. У відповідь він отримував тільки буркотіння й стусани. Згодом, коли шлунок почало судомити, він почав просити їсти. Але це нічого не дало: його не годували. Мабуть, Ланістери вирішили заморити його голодом. «Ні»,— сказав він собі. Якби Серсі хотіла його смерті, його б зарубали в тронній залі разом з гвардійцями. Їй же він потрібен був живий. Слабкий, зневірений, але живий. Кетлін полонила її брата, й королева не наважиться вбити Неда, бо поплатиться життям Куця.

За дверима камери почувся брязкіт кайданів. Двері з рипінням прочинилися, й Нед, упершись рукою у вологу стіну, важко подався назустріч світлу. Від сяйва смолоскипа довелося примружитися.

— Їсти,— крякнув він.

— Вина,— відповів голос. То був не тюремник зі щурячим писком: цей був опасистий, нижчий, хоча й одягнений у такий самий шкіряний напівплащ і гостроверху сталеву шапку.— Пийте, лорде Едарде.

Він уклав бурдюк вина Недові в руки.

Голос виявився на диво знайомим, однак якусь мить Нед не міг пригадати, хто це.

— Вейрисе?! — хитаючись, вигукнув він. І торкнувся його обличчя.— Я не... я не сплю. Ви справді тут.

На круглих євнухових щоках пробилася темна щетина. Нед намацав пальцями жорстке волосся. Вейрис перемінився на сивого тюремника, від якого відгонило потом і кислим вином.

— Як вам... ви чарівник?

— Чарівник для спраглих,— озвався Вейрис.— Пийте, мілорде.

Нед пом’яв бурдюк.

— Це та сама отрута, якою підпоїли Роберта?

— Ви мене ображаєте,— сумно відгукнувся Вейрис.— Щира правда: ніхто не любить євнухів. Віддайте бурдюк.

Євнух випив, і з кутика його пухкого рота побігла червона цівка.

— Не такий вишуканий врожай, яким ви пригощали мене ввечері після турніру, але й не більша отрута, ніж усі інші вина,— підсумував він, витираючи губи.— Ось.

Нед ковтнув.

— Бридота.

Здалося, він зараз виблює вино назад.

— Усім людям доводиться відпити не тільки від солодкого, а й від кислого. І шляхетним лордам, і євнухам. Прийшов і ваш час, мілорде.

— Мої донечки...

— Молодша вислизнула від сера Мірина й утекла,— повідомив Вейрис.— Знайти її мені не вдалося. Ланістерам теж. Це добре. Наш король її не любить. А старша й досі суджена Джофрі. Серсі тримає її біля себе. Кілька днів тому вона приходила на суд просити за вас. Шкода, що вас не було, ви були би зворушені,— мовив він і зосереджено нахилився вперед.— Думаю, ви усвідомлюєте, що ви покійник, лорде Едарде?

— Королева не вб’є мене,— сказав Нед. У голові кружляло: вино виявилося міцним, а він давно вже не їв.— Кет... Кет тримає в заручниках її брата.

— Не того брата,— зітхнув Вейрис.— Та й більше не тримає. Вона дозволила Куцю вислизнути в неї крізь пальці. Думаю, він зараз уже мертвий, лежить де-небудь у Місячних горах.

— Якщо це правда, розітніть мені горло — та й по всьому.

Від вина в Неда паморочилось у голові, він почувався втомленим і зневіреним.

— Мені вашої крові не потрібно.

Нед спохмурнів.

— Коли зарубали моїх гвардійців, ви стояли поряд з королевою, спостерігаючи, й не озвалися ні словом.

— І вдруге вчинив би так само. Наскільки пригадую, я був без зброї, без обладунків, оточений Ланістеровими мечниками,— з цікавістю глянув на нього євнух, схиливши голову набік.— Коли я був хлопчиком, іще до кастрації, то подорожував вільними містами з балаганом. Лицедії навчили мене, що кожна людина має грати свою роль — не тільки в балагані, а й у житті. Так само і при дворі. Виконавець королівського правосуддя має бути застрашливий, скарбничий — заощадливий, лорд-командувач королівської варти — відважний... а старший нашіптувач — хитрий, улесливий і безсоромний. З мужнього інформатора користі не більше, ніж з боягузливого лицаря.

Забравши бурдюк, він випив вина.

Нед вдивлявся євнухові в обличчя, шукаючи правду під фальшивими шрамами та щетиною. Тоді ще випив вина. Цього разу пішло легше.

— Можете звільнити мене з цієї ями?

— Міг би... Та чи стану? Ні. Почнуть зринати питання, і відповіді приведуть до мене.

Нед більшого й не очікував.

— А ви прямий.

— У євнуха немає честі, а павук не може дозволити собі таку розкіш, як сором, мілорде.

— То ви бодай звісточку від мене передасте?

— Залежатиме від звісточки. Якщо хочете, можу радо надати вам папір і чорнило. А коли напишете, що ви там хочете, я візьму листа й прочитаю, а тоді, в залежності від власних потреб, доставлю його або ні.

— Власних потреб? І які ж це потреби, лорде Вейрисе?

— Мир,— без роздумів відповів Вейрис.— Якщо на Королівському Причалі була бодай одна душа, яка понад усе прагнула зберегти життя королю Роберту, то це я,— зітхнув він.— П’ятнадцять років я захищав його від ворогів, але не міг захистити від друзів. У якому нападі божевілля ви вирішили повідомити королеву, що знаєте правду про народження Джофрі?

— У нападі милосердя,— визнав Нед.

— А,— озвався Вейрис,— так я й думав. Ви чесна та шляхетна людина, лорде Едарде. Частенько я про це забуваю. За усе життя надто мало таких людей мені трапилося,— він роззирнувся по камері.— А коли я бачу, чого ви досягай своєю чесністю та шляхетністю, то розумію чому.

Відкинувши голову на вогкий мур, Нед Старк заплющив очі. Нога пульсувала від болю.

— А вино для короля... ви допитали Ланселя?

— Певна річ. Бурдюк йому дала Серсі, повідомивши, що це улюблене Робертове вино,— знизав плечима євнух.— Життя мисливця завжди ризиковане. Якби Роберта не прикінчив вепр, король би впав з коня, або його б укусила деревна гадюка, або поцілила випадкова стріла... ліс — це бійня богів. Короля вбило не вино. А ваше милосердя.

Цього Нед і боявся.

— Хай пробачать мене боги.

— Якщо боги є,— мовив Вейрис,— думаю, вони пробачать. Королева так чи так довго б не чекала. Роберт виходив з-під контролю, і їй кортіло чимшвидше позбутися його, щоб розв’язати собі руки й покінчити з його братами. Ото вже парочка, Станіс і Ренлі. Залізна рукавиця й шовкова рукавичка. Вам слід було дослухатися до Мізинчика, який переконував вас підтримати Джофрі як королівського наступника.

— Звідки... звідки ви про це знаєте?

— Знаю,— посміхнувся Вейрис,— і вам цього має бути досить. А ще знаю, що зранку королева прийде до вас з візитом.

Нед повільно звів очі.

— Навіщо?

— Серсі боїться вас, мілорде... але є й інші вороги, яких вона боїться ще більше. Просто зараз її любий брат Джеймі воює з лордами приріччя. Лайса Арин засіла в Соколиному Гнізді, огородившись камінням і крицею, і про дружбу між нею й королевою навіть не йдеться. Мартели в Дорні й досі не можуть забути про вбивство князівни Елії з дітьми. А ваш син зараз перетинає Перешийок, ведучи за собою північне військо.

— Роб іще дитина,— приголомшено вигукнув Нед.

— Дитина з армією,— мовив Вейрис.— Але й справді дитина, як ви й кажете. Це через братів короля Серсі не може спати ночами... зокрема через лорда Станіса. Його претензії на престол обґрунтовані, він добре знаний як непересічний військовий очільник, а ще від нього милосердя точно не дочекаєшся. Нема на світі й наполовину такої страшної істоти, як бездоганно справедлива людина. Ніхто гадки не має, чим Станіс займався на Драконстоні, але можу вас запевнити, що збирав він не мушлі, а мечі. Ось які кошмари сняться ночами Серсі: поки її батько з братом марнують сили на боротьбу зі Старками й Таллі, лорд Станіс висадиться з моря, оголосить себе королем і відрубає її синові кучеряву біляву голівку... та й своєю головою вона теж ризикує, хоча я щиро вірю, що за сина вона хвилюється більше.

— Станіс Баратеон — законний спадкоємець Роберта,— мовив Нед.— Трон належить йому по праву. Я б радо вітав його сходження на престол.

Вейрис цикнув крізь зуби.

— Запевняю вас, Серсі такого чути не захоче. Може, Станіс і здобуде собі трон, але якщо ви не припнете язика, вітатиме нового короля ваша мертва голова. Санса так за вас молила, шкода буде, якщо це пропаде намарно. Вам дарують життя — якщо ви захочете його прийняти. Серсі не дурна. Вона розуміє, що приручений вовк кращий за мертвого.

— Ви хочете, аби я служив людині, яка замордувала мого короля, повбивала моїх підлеглих, зробила з мого сина каліку? — хрипким від недовір’я голосом поцікавився Нед.

— Я хочу, щоб ви служили короні,— мовив Вейрис.— Скажіть королеві, що зізнаєтесь у своїй підлій зраді, звелите синові скласти зброю й оголосите Джофрі законним спадкоємцем. Запропонуйте об’явити Станіса й Ренлі віроломними узурпаторами. Наша зеленоока левиця знає, що ви людина честі. Якщо ви забезпечите їй спокій і час, щоб покінчити зі Станісом, а ще дасте обітницю забрати її таємницю з собою в могилу, думаю, вона дозволить вам убратися в чорне й доживати віку на Стіні разом з братом і тим вашим позашлюбним сином.

На думку про Джона Неда переповнив сором і жаль, якого не описати словами. Якби можна було побачитися з хлопцем, сісти й поговорити... Під брудним сірим гіпсом Недову поламану ногу прошив біль. Він здригнувся, безпорадно стискаючи й розтискаючи кулак.

— Це ви самі таке вигадали,— видихнув він,— чи змовилися з Мізинчиком?

Схоже, це здивувало євнуха.

— Та я швидше одружуся з чорним цапом Когора! Мізинчик — номер два в переліку найнепорядніших людей у Сімох Королівствах. Ні, я згодовую йому окремі плітки, щоб він думав, що я на його боці... так само як я дозволяю Серсі вірити, що я на її боці.

— Так само як ви змусили повірити мене, що ви на моєму боці. Скажіть мені, лорде Вейрисе, кому ж насправді ви служите?

Вейрис розтягнув губи в усмішці.

— Як кому? Королівству! Як ви можете в цьому сумніватися? Присягаюся своїм утраченим чоловічим багатством. Я служу королівству, а королівству потрібен мир,— він допив вино й пожбурив геть порожній бурдюк.— То що скажете, лорде Едарде? Дайте мені слово: коли сюди прийде королева, ви скажете їй те, що вона хоче почути.

— Якби я дав вам таке слово, воно було би порожнім, як обладунки без лицаря. Життя не настільки дороге мені.

— Шкода,— підвівся євнух.— А життя дочки, мілорде? Воно дороге?

Недове серце пронизав холод.

— Моя дочка...

— Ви ж не могли подумати, що я забув про вашу невинну дочку, мілорде? І королева, понад усякий сумнів, теж не забула.

— Ні,— заблагав Нед зривистим голосом.— Вейрисе, боги милостиві, робіть зі мною, що хочете, але не вплутуйте мою дочку. Санса ще зовсім дитина.

— Рейніс теж була дитиною. Дочкою королевича Рейгара. Чарівна малеча, молодша за ваших дівчаток. У неї було чорне кошеня на ім’я Балеріон, ви не знали? Мені завжди було цікаво, що сталося з ним. Рейніс подобалося вдавати, що воно — справжній Балеріон на прізвисько Чорний Жах, дракон з давніх часів, однак підозрюю, що Ланістери швидко пояснили їй відмінність між кошеням і драконом — того самого дня, коли виламали двері до неї в спальню,— Вейрис тяжко зітхнув — як людина, яка в мішку на плечах несе всю журбу світу.— Верховний септон часто каже мені: який гріх, таке й покарання. Якщо це так, лорде Едарде, скажіть мені... чому, коли ви, вельможні лорди, граєтесь у гру престолів, завжди найбільше страждають невинні? Поміркуйте про це, якщо хочете, поки чекаєте на королеву. І ще одну думку зважте: наступний відвідувач може принести вам хліб, сир і макове молочко від болю... а може — Сансину голову.

І вибір, любий мій лорде правице, цілком за вами.