Гра престолів

Арія

Одновухий кіт, вигнувши спину, засичав.

Арія бігла вузеньким провулком, легко балансуючи на пальцях босих ніг, дослухаючись до калатання власного серця й повільно і глибоко дихаючи. «Тиха як тінь,— казала вона собі,— легка як пір’їна». Кіт сторожко поглядав на неї.

Ловити котів було важко. Руки в неї всі вже вкрилися напівзагоєними подряпинами, а на колінах після численних падінь красувалися струпи. Спершу навіть велетенський товстий кіт з кухні легко вислизав від неї, однак Сиріо змушував її тренуватися вдень і вночі. Коли вона прибігла до нього з закривавленими руками, він тільки й мовив: «Ти така повільна? Швидше, дівчинко. Бо ворог завдасть тобі не просто подряпин». Він замастив їй рани мирським вогнем, від якого пекло так, що Арія, закусивши губу, заледве стримувалася, щоб не заверещати. А тоді Сиріо відіслав її далі полювати на котів.

У Червоній фортеці було повно котів: лінивих стариганів, які дрімали на сонечку, і холоднооких мишоловів, у яких сіпалися хвости, і прудких кошенят з кігтями гострими, як голки, і панських кицьок — вичесаних і довірливих, і обдертих привидів, які порпалися на смітниках. Одного по одному вона вистежувала їх, ловила й гордовито приносила Сиріо Форелу... всіх, крім оцього одновухого чорного біса. «Ось справжній король замку,— сказав їй один із золотих плащів.— Старіший за гріх і вдвічі підліший. Одного разу король давав бенкет на честь батька королеви, і цей чорний розбійник стрибнув на стіл і поцупив смажену перепеличку просто з пальців лорда Тайвіна. Роберт так реготав, що мало не луснув. Тримайся від цього кота подалі, дитино».

Кіт уже змусив її оббігати половину замку: двічі навколо Вежі правиці, через внутрішній двір, крізь стайні, вниз гвинтовими сходами, повз маленьку кухоньку, і загін для свиней, і касарні золотих плащів, тоді вздовж стіни понад рікою, вгору якимись сходами й понад Зрадницьким проходом, а тоді знову вниз, і крізь браму, і навколо колодязя, і в район якихось дивних будівель, так що Арія вже й не знала, де вона.

Аж нарешті вона загнала його. З обох боків нависали високі стіни, а попереду виднівся мур без вікон. «Тиха як тінь,— повторила вона, ковзаючи вперед,— легка як пір’їна».

Коли вона опинилася за три кроки від кота, той спробував утекти. Метнувся ліворуч, тоді праворуч; праворуч, а тоді ліворуч метнулася Арія, відрізаючи йому шлях до втечі. Знову засичавши, кіт спробував прослизнути в неї між ногами. «Швидка як змія»,— подумала вона. І хапнула його. Притискаючи кота до грудей, вона закружляла й зареготала, а його кігті шкрябали їй коротеньку шкіряну курточку. Вона швидко цьомкнула його між очей і встигла відкинути голову, поки кігті не вп’ялися їй в обличчя. Бризкаючи слиною, кіт завив.

— Що це він робить з котом?

Злякавшись, Арія випустила кота й рвучко розвернулася на голос. В одну мить кіт дав драла. На початку вулички стояла дівчина з цілою шапкою золотих кучерів, вдягнена, як лялечка, в блакитний атлас. Поряд з нею стояв пухкенький білявий хлопчик, у якого на камзолі красувався вишитий перлами олень у стрибку, а при боці висів мініатюрний меч. «Королівна Мірселла і королевич Томен»,— подумала Арія. Над ними нависала дебела, як ломова коняка, септа, а позаду стояло двоє здорованів у малинових плащах — гвардійці дому Ланістерів.

— Що ти робив з тим котом, хлопчику? — знову суворо запитала Мірселла. І мовила до брата: — Обдертий хлопчина, правда? Поглянь на нього! — хихикнула вона.

— Обдертий брудний смердючий хлопчина,— погодився Томен.

«Вони не впізнали мене,— збагнула Арія.— Навіть не зрозуміли, що я дівчинка». І чого дивуватися: вона була боса й брудна, з розкошланими після біганини косами, вбрана у подерту котячими пазурами шкіряну курточку й коричневі штанці з грубого полотна, обрізані понад побитими коліньми. Ганяючись за котами, не вдягнешся в шовкові сукні. Швидко схиливши голову, Арія стала на одне коліно. Може, вони й далі її не впізнають. Бо якщо таки впізнають, то це буде край. Септа Мордейн помре від жаху, а Санса від сорому більше ніколи до неї не заговорить.

Стара септа наблизилася.

— Хлопчику, як ти тут опинився? Тобі в цій частині замку нема чого робити.

— Такі сюди так і лізуть,— сказав один з червоних плащів.— Як щури.

— Ти чий, хлопчику? — вимогливо поцікавилася септа.— Відповідай! Що з тобою, ти німий?

У Арії слова застрягли в горлі. Якщо вона відповість, Томен і Мірселла точно впізнають її з голосу.

— Годвіне, приведи його сюди,— мовила септа. Вартовий, котрий вищий, рушив провулком.

Від переляку Арії мов хто здоровезним лаписьком горло стиснув. Вона б не змогла вичавити ні слова, навіть якби від цього залежало її життя. «Спокійна як стояча вода»,— сказала вона подумки.

Щойно Годвін потягнувся до неї, Арія ворухнулася. «Швидка як змія». Вона хитнулася ліворуч гак, що його пальці лише ковзнули їй по руці, і крутнулася довкола нього. «Пливка як шовк». Поки він розвернувся, вона вже мчала провулком. «Прудка як олень». На неї верещала септа. Прослизнувши поміж товстих і білих, як мармурові колони, ніг, Арія підскочила, врізалася в королевича Томена, який, ойкнувши з несподіванки, гримнувся на м’яке місце, перестрибнула через хлопчика, крутнулася, щоб не потрапити в руки другому гвардійцю й нарешті вирвалася на волю й щодуху помчала геть.

Вона чула крики й тупіт ніг, який усе наближався. Упавши на землю, вона покотилася. Спотикаючись, один з червоних плащів нахилився за нею. Арія знову схопилася на ноги. Побачила над головою вікно — високе й вузьке, не вікно, а бійницю. Стрибнувши, вчепилась у підвіконня й підважилася на руках. Затамувавши подих, протиснулася всередину. «Слизька як вугор». Стрибнувши на підлогу перед зляканою покоївкою, вона підскочила на ноги, обтрусилася від соломи й рвонула далі — крізь двері в коридор, тоді сходами донизу, через непримітний дворик, повернула за ріг, перестрибнула через мур і нарешті пролізла крізь низьке вузьке віконечко у чорний як ніч підвал. Погоня поступово віддалялася.

Засапана Арія відчувала, що загубилася. Якщо її впізнали, тепер їй точно кінець, але вона була певна, що її все-таки не впізнали. Вона рухалася надто швидко. «Прудка як олень».

Притиснувшись до вологої мурованої стіни, вона зачаїлась у темряві, наслухаючи погоню, але чула тільки калатання власного серця й далеке крапання води. «Тиха як тінь»,— сказала вона собі. І подумала: де це вона опинилася? Коли вони тільки приїхали на Королівський Причал, їй часто снилися кошмари, що вона загубилась у замку. Батько казав, що Червона фортеця менша за Вічнозим, але в снах вона була величезна — безмежний кам’яний лабіринт, який за спиною постійно зміщувався й мінявся. Арія блукала похмурими коридорами, завішаними вицвілими гобеленами, спускалася нескінченними гвинтовими сходами, перебігала двори й перетинала мости, а її крики без відповіді відлунювали від мурів. У деяких кімнатах з червоних мурованих стін, здавалося, цебенить кров, і ніде не було видно вікон. Іноді Арія чула батьків голос, але завжди дуже далеко, і хай би як прудко вона бігла, він поступово затихав, поки не губився зовсім, і Арія лишалася в темряві сама.

І зараз, усвідомила вона, було дуже темно. Притиснувши коліна до грудей, вона затремтіла. Вона тихо почекає і порахує до тисячі. А тоді вже можна буде безпечно вислизнути й шукати дорогу додому.

Коли вона дійшла до вісімдесяти сімох, у приміщенні стало трохи світліше: це очі призвичаювалися до темряви. Навколо почали проступати обриси. В сутінках на неї голодним поглядом витріщалися величезні порожні очниці, а ще смутно вимальовувалися пощерблені тіні довгих зубів. Арія збилася з ліку. Заплющивши очі, вона закусила губу й спробувала позбутися страху. Коли вона гляне знову, чудовиськ уже не буде. Їх і не було ніколи. Вона уявила, що в темряві поряд з нею Сиріо, шепоче їй на вухо. «Спокійна як стояча вода,— сказала собі Арія.— Дужа як ведмідь. Люта як росомаха». Вона знову розплющила очі.

Чудовиська нікуди не поділися, а от страх випарувався.

Арія сторожко звелася на ноги. Навколо неї всюди щирилися голови. Вона з цікавістю торкнулася однієї, міркуючи: а вона справжня? На дотик та здавалася справжньою. Під пальцями відчувалася гладенька кістка — холодна й тверда. Арія провела пальцем уздовж чорного гострого зуба — кинджала, викуваного з чорноти. І затремтіла.

— Воно мертве,— сказала Арія вголос.— Це просто череп, він не може завдати мені шкоди.

Однак чомусь їй задавалося, що чудовиська знають про її присутність. Вона відчувала, як у сутінках за нею спостерігають їхні порожні очниці, й було щось вороже в цій темній кімнаті, схожій на печеру. Позадкувавши від черепа, вона врізалася в інший — більший за перший. На мить їй здалося, що зуби вп’ялися їй у плече, наче збиралися відхопити шматок м’яса. Арія рвучко розвернулася, відчуваючи, що здоровезне ікло зачепилося за курточку й рвонуло дублену шкіру, й побігла. Попереду невиразно вимальовувався ще один череп, найбільший серед чудовиськ, але Арія навіть не пригальмувала. Перестрибнувши через гребінь довгих, як мечі, чорних зубів, Арія промчала крізь голодну щелепу й налетіла на двері.

Руки намацали важке залізне кільце, яке кріпилося до дерева, і Арія смикнула його. Якусь мить двері опиралися, а тоді почали повільно відхилятися всередину з таким гучним рипінням, що Арія була певна: чути на все місто. Прочинивши двері рівно настільки, щоб прослизнути, Арія випірнула в коридор.

Якщо в залі з чудовиськами було темно, то в коридорі стояла чорнота, як у сьомому пеклі. «Спокійна як стояча вода»,— сказала собі Арія і зачекала хвильку, щоб очі призвичаїлися, однак усе одно не видно було нічого, крім сірих обрисів дверей, з яких вона вийшла. Помахавши перед собою пальцями, вона відчула, як гойднулося повітря, але нічого не побачила. Вона була сліпа. «Водяний танцюрист бачить усіма своїми чуттями»,— нагадала вона собі. Заплющивши очі, вона сповільнила дихання: один-два-три, всотуючи тишу, і простягнула руки.

Ліворуч пальці ковзнули шорстким нешліфованим камінням. Вона рушила вздовж стіни, ведучи рукою по поверхні й роблячи маленькі плавні кроки крізь темряву. «Всі коридори кудись ведуть. Якщо є вхід, є й вихід. Страх ранить глибше за меч». Арія не боятиметься! Здавалося, вона йде вже дуже довго, аж зненацька стіна закінчилася і в обличчя дмухнув холодний протяг. Обвислі пасма лоскотнули шкіру.

Звідкись знизу долинув гомін. Шаркання чобіт, далекі голоси. На стіну впало ледь помітне світло, і Арія побачила, що стоїть перед велетенським чорним колодязем двадцять футів завширшки, який веде глибоко під землю. На круглих стінах були витесані кам’яні сходи, які спіраллю спускалися вниз і вниз, чорні, як сходи до пекла, що про нього любила розповідати стара Нан. А з пітьми, з нутра землі, піднімалося щось...

Зазирнувши через край, Арія відчула на обличчі холодний подих чорноти. Далеко внизу виднілося полум’я єдиного смолоскипа — маленьке, як вогник свічки. Там було двоє людей, розрізнила вона. Їхні високі, як у велетнів, тіні танцювали на стінах. Арія чула голоси, які луною піднімалися з колодязя.

— ...знайшов одного байстрюка,— сказав один з голосів.— Незабаром знайде й решту. За день, за два, за кілька тижнів...

— А коли він дізнається правду, що робитиме? — запитав другий голос з плавним акцентом вільних міст.

— Тільки богам відомо,— озвався перший голос. Арія бачила цівку сірого диму, яка піднімалася від смолоскипа, звиваючись як змія.— Дурні спробували вбити його сина і, що гірше, зробили з цього балаган. А він не такий, щоб заплющити на це очі. Застерігаю вас, вовк і лев скоро вчепляться одне одному в горлянки, хочеться нам цього чи ні.

— Надто рано, надто рано,— поскаржився голос з акцентом.— Яка користь від війни зараз? Ми не готові. Затримайте.

— Може, мені спинити час? Гадаєте, я чарівник?

— Саме так,— хихикнув другий. Язики полум’я лизали холодне повітря. Високі тіні майже торкалися Арії. За мить чоловік зі смолоскипом опинився в полі її зору; поруч з ним рухався його співрозмовник. Арія відповзла від колодязя, упала на живіт і розпласталася на камені. Коли чоловік піднявся сходами нагору, вона затамувала подих.

— То що ви хочете, щоб я зробив? — запитав чоловік зі смолоскипом, дебелий, у шкіряному напівплащі. Ноги його, навіть узуті у важкі чоботи, здавалося, беззвучно ковзають над землею. Попід сталевою шапкою виднілося кругле пошрамоване обличчя й темна жорстка борода; поверх дубленої шкіри він мав кольчугу, а на поясі висіли чингал і короткий меч. Арії чоловік здався на диво знайомим.

— Якщо міг померти один правиця, чому не може і другий? — з акцентом озвався другий, який мав рудувату роздвоєну борідку.— Цього танцю ви вмієте, друже.

Цього чоловіка Арія в житті не бачила, вона була певна. Він був страшенно тлустий, однак рухався легко, носячи свою вагу навшпиньках, як водяний танцюрист. У світлі смолоскипа зблискували його персні — червоного золота й білого срібла, оздоблені рубінами, сапфірами й колотим жовтим тигровим оком. По персню було на кожному пальці, а на деяких — по два.

— Тоді — це не зараз, а цей правиця не той,— сказав пошрамований чоловік, ступаючи в коридор. «Непорушна як камінь,— сказала собі Арія.— Тиха як тінь». Засліплені полум’ям власного смолоскипа, чоловіки не бачили Арію, яка втиснулася в камінь за крок від них.

— Мабуть,— озвався чоловік з роздвоєною борідкою, зупиняючись, щоб відсапатися після довгого підйому.— І все-таки нам потрібен час. Королівна в тяжі. Хал пальцем не поворухне, поки не народиться син. Ви ж знаєте, які вони, ці дикуни.

Чоловік зі смолоскипом щось пхнув. До Арії долинуло гримотіння. Величезна кам’яна плита, червона у світлі смолоскипа, ковзнула зі стелі з оглушливим гуркотом, від якого Арія мало не скрикнула. Де був колодязь, тепер постав камінь — цілий і неушкоджений.

— Якщо він не поворухне пальцем зараз, потім може бути запізно,— сказав кремезний чоловік у сталевій шапці.— У грі вже не двоє гравців, якщо взагалі колись було двоє. Станіс Баратеон і Лайса Арин утекли, дістати їх я вже не зможу, і гуляють чутки, що вони збирають мечників. Лицар Квітів пише у Небосад батькові, щоб чимшвидше прислав до двору сестру. Дівчині ще тільки чотирнадцять, вона чарівна й покірлива, і лорд Ренлі з сером Лорасом сподіваються, що Роберт переспить з нею, одружиться й зробить з неї нову королеву. Мізинчик... тільки боги знають, яку гру затіяв Мізинчик. Однак спати мені не дає лорд Старк. У нього тепер є байстрюк, тож дуже скоро він знатиме правду. А зараз його дружина, дякуючи втручанню Мізинчика, викрала Тиріона Ланістера. Лорд Тайвін сприйме це за образу, та й Джеймі має дивну слабкість до Куця. Якщо Ланістери виступлять на північ, заворушаться й Таллі. «Затримайте»,— кажете ви. «Покваптеся»,— кажу я. Навіть найвправніший жонглер не здатен тримати в повітрі сотню куль вічно.

— Ви не просто жонглер, мій старий друже. Ви справжній чаклун. І я вас тільки прошу ще трохи почаклувати.

Вони рушили коридором у тому напрямку, звідки прийшла Арія: через кімнату з чудовиськами.

— Що зможу, зроблю,— тихо сказав той, що зі смолоскипом.— Мені потрібне золото і ще п’ятдесят пташечок.

Почекавши, поки двоє відійдуть на пристойну віддаль, Арія почала скрадатися за ними. «Тиха як тінь».

— Аж стільки? — усе тихше звучали голоси, а світло попереду зменшувалося.— Таких, як вам треба, важко знайти... надто молоді, неписьменні... може, старші... не так швидко гинуть...

— Ні. Молодших мати безпечніше... і лагідніше з ними...

— ...якщо вони триматимуть язики на припоні...

— ...ризик...

Голоси вже давно стихли, але Арія й досі бачила світло смолоскипа — димну зірку, яка манила її вперед. Двічі, здавалося, вона зникала, але Арія йшла прямо й обидва рази опинялася на верхівці крутих вузьких сходів, а смолоскип мерехтів далеко внизу. І вона квапилася за ним униз. Одного разу вона, перечепившись об камінь, втелющилась у стіну, й рука намацала землю, укріплену колодами, тоді як раніше тунель був мурований.

Здавалося, вона скрадається вже кілька миль. Нарешті чоловіки зникли з очей, але йти не було куди — тільки прямо. Намацавши стіну, Арія, сліпа й розгублена, рушила вперед, уявляючи, що в темряві поряд з нею біжить Наймірія. Нарешті Арія опинилася по коліно в смердючій воді, шкодуючи, що не вміє танцювати на поверхні, як уміє, мабуть, Сиріо, і не знаючи, чи побачить іще колись світло. Коли ж нарешті вона вийшла на нічне повітря, була цілковита темрява.

Виявилося, що вона стоїть на виході каналізації, де стічні води збігають у ріку. Від Арії так смерділо, що вона тут-таки роздяглася, покидала на берег брудний одяг і пірнула в глибокі чорні води. Плавала вона, поки не відчула себе чистою, а тоді, тремтячи, вилізла з води. Коли Арія полоскала одяг, повз неї по дорозі, яка тяглася вздовж ріки, проїхало кілька вершників, та навіть якщо вони й помітили худоребру голу дівчинку, яка в місячному світлі відчищає свій мотлох, то не звернули на неї уваги.

Вона опинилася за кілька миль від замку, однак будь-де на Королівському Причалі варто було тільки очі підвести — й на верхівці Ейгонового пагорба виднілася Червона фортеця, тож заблукати було неможливо. Поки Арія дійшла до прибрамної, одяг на ній уже майже висох. Ґрати вже опустили, а браму зачинили, тож вона підійшла до бічних дверей. Коли вона попросила впустити її, золоті плащі, які чатували на вході, тільки пирхнули.

— Забирайся,— мовив один.— На кухні закінчилися недоїдки, та й поночі ми нікому не дозволимо старцювати.

— Я не старцювати прийшла,— мовила Арія.— Я тут живу.

— Я сказав: забирайся! Може, дати тобі у вухо, щоб ліпше чула?

— Я хочу до батька.

Чатові обмінялися поглядами.

— А я хочу встромити королеві, хай з цього нічого доброго й не вийде,— сказав молодший.

Старший нахмурився.

— І хто ж твій батько, хлопче, міський щуролов?

— Правиця короля,— сказала Арія.

Обидва зареготали, а тоді старший між іншим, наче збирався вдарити собаку, замахнувся на неї кулаком. Арія знала про удар ще до того, як чоловік почав заносити руку. І, танцюючи, відхилилася неушкоджена.

— Я не хлопець,— виплюнула вона.— Я — Арія Старк із Вічнозиму, і якщо ви торкнетеся мене, мій лорд-батько звелить ваші голови настромити на палі. Якщо не вірите, пошліть по Джорі Касселя або Вейона Пула з Вежі правиці,— поставила вона руки в боки.— А зараз ви відчините двері, чи вам дати у вухо, щоб ліпше чули?

Коли Гарвін з Товстуном Томом привели її в батькову світлицю, батько був сам, а біля його ліктя м’яко світилася олійна лампа. Він схилився над такою товстезною книжкою, яких Арія зроду не бачила: то був грубезний томище з порепаними жовтими сторінками, пописаними нерозбірливим почерком і скріпленими вицвілою шкіряною палітуркою,— але батько згорнув книгу, щоб вислухати Гарвінову доповідь. Подякувавши, він із суворим обличчям відіслав чоловіка геть.

— Ти усвідомлюєш, що тебе розшукувала половина гвардійців? — заговорив Едард Старк, коли вони лишилися самі.— Септа Мордейн перелякалася до смерті. Вона зараз у септі, молиться за твоє безпечне повернення. Аріє, ти ж знаєш, що тобі не можна виходити за браму замку без мого дозволу.

— Я не виходила за браму,— випалила вона.— Тобто не збиралася. Я була в підземеллях, а потім опинилась у тунелі. Всюди було темно, а у мене — ні смолоскипа, ні свічки, тож довелося йти за ними. А тим шляхом, яким я прийшла, я повернутися не могла, бо там чудовиська. Батьку, вони говорили про те, щоб убити тебе! Не чудовиська, двоє чоловіків. Сказали, що в тебе є книга і байстрюк, і якщо міг померти один правиця, чому не може і другий? Оце та книга? А байстрюк — це Джон, точно.

— Джон? Аріє, про що ти? Хто це казав?

— Вони казали,— мовила Арія.— Один був товстий, з перснями і рудуватою роздвоєною борідкою, а другий у кольчузі й сталевій шапці, і товстий сказав, що треба затримати, а другий сказав, що не може більше жонглювати, і що вовк і лев скоро вчепляться один в одного, і що з цього зробили балаган,— мовила вона, стараючись пригадати решту. Вона не все зрозуміла з того, що почула, а зараз у голові все перемішалося.— Товстий сказав, що королівна в тяжі. А той у сталевій шапці, у нього ще був смолоскип, він сказав, що слід поквапитися. Здається, він був чарівник.

— Чарівник,— без усмішки повторив Нед.— У нього була довга біла борода й гостроверхий капелюх, усіяний зорями?

— Ні! Все було не так, як у казках Нан. Він зовні не був схожий на чарівника, але товстий сказав, що він чарівник.

— Попереджаю, Аріє, якщо ти все вигадала...

— Та ні, кажу тобі, то було в підземеллі, там, де секретний прохід. Я ганялася за котами, і... ну...— вона скривилася. Якщо вона зізнається, що перекинула королевича Томена, батько по-справжньому розсердиться.— Ну, я прослизнула у вікно. І там були чудовиська.

— Чудовиська, ще й чарівники,— сказав батько.— Схоже, тобі випала справжня пригода. Ті чоловіки, яких ти чула, кажеш, розмовляли про жонглювання й балаган.

— Так,— визнала Арія,— тільки...

— Аріє, то були лицедії,— сказав батько.— На Королівському Причалі зараз, либонь, виступає дюжина різних труп — приїхали підзаробити на глядачах під час турніру. Не певен, що саме робили ці двоє в замку, але, мабуть, король захотів подивитися їхній виступ.

— Ні,— уперто похитала Арія головою.— Ніякі вони не...

— В будь-якому разі, не можна ходити за людьми й шпигувати. І не подобається мені, що моя дочка лазить у невідомі вікна, ганяючись за вуличними котами. Подивися на себе, люба. Руки всі в подряпинах. Щось це затягнулося. Скажи Сиріо Форелу, що я хочу з ним перемовитися...

Несподівано його урвав короткий стукіт у двері.

— Лорде Едарде, перепрошую,— гукнув Дезмонд, ледве-ледве прочиняючи двері,— але до вас проситься чорний брат. Каже, що справа нагальна. Я подумав, ліпше вам сказати.

— Мої двері завжди відчинені для Нічної варти,— сказав батько.

Дезмонд пропустив чоловіка всередину. Той був сутулий і бридкий, з нечесаною бородою й у брудному вбранні, однак батько приязно привітався з ним і запитав, як його звати.

— Йорен, якщо ваша ласка, мілорде. Перепрошую за таку пізню годину,— він уклонився Арії.— А це, мабуть, ваш синок. Схожий на вас.

— Я дівчинка,— не витримуючи, мовила Арія. Якщо чоловік прибув зі Стіни, він мав проїжджати Вічнозим.— Ви знаєте моїх братів? — запитала вона збуджено.— Роб і Бран у Вічнозимі, а Джон на Стіні. Джон Сноу, він у теж Нічній варті, ви точно його знаєте, у нього деривовк — білий з червоними очима. Джон уже став розвідником? Мене звати Арія Старк.

Старий у смердючому одязі дивно подивився на неї, але Арія, схоже, не могла зупинитися.

— Коли ви повертатиметеся на Стіну, зможете передати Джонові листа, якщо я напишу?

Як їй хотілося, щоб зараз поряд був Джон! Він би точно повірив і в підземелля, і в товстуна з роздвоєною борідкою, і в чарівника в сталевій шапці.

— Моя дочка часто забуває про гарні манери,— промовив Едард Старк з легкою усмішкою, яка пом’якшила його слова.— Вибачте за це, Йорене. Вас прислав мій брат Бенджен?

— Ніхто не посилав мене, мілорде, якщо не рахувати старого Мормонта. Я приїхав шукати людей для Стіни, і коли наступного разу Роберт збере судове засідання, я стану перед ним навколішки й благатиму вислухати наші потреби: побачимо, чи немає у короля та його правиці в підземеллях яких покидьків, що їх вони б залюбки позбулися. Однак можна сказати, що ми зараз із вами розмовляємо саме через Бенджена Старка. Його кров почорніла, і після цього він зробився моїм братом так само, як і вашим. Саме заради нього я сюди приїхав. Важка була дорога, я мало не загнав кобилу — так понукав її, добряче обігнавши всіх інших.

— Усіх інших?

Йорен сплюнув.

— Перекупних мечів, і вільних вершників, і решту наброду. В заїзді їх було повно, я бачив, як вони занюхали наживу. Занюхали чи то кров, чи то золото — зрештою, вони пахнуть однаково. Не всі, правда, доїхали до Королівського Причалу. Дехто помчав у Кичеру Кастерлі, яка, до речі, ближче. Лорд Тайвін уже про все знає, можете не сумніватися.

— Знає про що? — нахмурився батько.

Йорен кинув погляд на Арію.

— Нам ліпше побалакати віч-на-віч, мілорде, якщо ваша ласка.

— Як скажете. Дезмонде, проведи мою дочку в її кімнату,— він поцілував Арію в чоло.— Закінчимо розмову завтра.

Арія не зрушила з місця.

— З Джоном нічого поганого не сталося, ні? — запитала вона Йорена.— Чи з дядьком Бендженом?

— Ну, щодо Старка я не певен. А зі Сноу, коли я виїжджав зі Стіни, все було гаразд. Мене хвилюють не вони.

Дезмонд узяв Арію за руку.

— Ходімо, міледі. Ви чули, що сказав ваш лорд-батько.

Арії не лишалося нічого, як піти з ним, шкодуючи, що це не Товстун Том. З Томом вона б знайшла спосіб затриматися біля дверей і почути, що каже Йорен, однак Дезмонд надто прямодушний, його не обдуриш.

— А скільки у батька гвардійців? — поцікавилася вона, спускаючись до себе в спальню.

— Тут, на Королівському Причалі? П’ятдесят.

— Ви ж не дозволите його вбити, правда? — запитала вона.

— Цього можете не боятися, маленька леді,— розсміявся Дезмонд.— Лорда Едарда охороняють удень і вночі. Нічого з ним не трапиться.

— У Ланістерів більш ніж п’ятдесят людей,— зауважила Арія.

— Щира правда, однак кожен північанин вартий десятка цих південних мечників, тож можете спати спокійно.

— А якщо вбити його пошлють чарівника?

— Ну, скажу тобі так,— озвався Дезмонд, витягаючи меч,— чарівники помирають так само, як і прості люди, якщо відтяти їм голову.