Гра престолів

Едард

Крізь браму замку вливалися відвідувачі ріками золота, срібла і ясної криці: три сотні воїнів, блискучі прапороносці й лицарі, присяжні мечі й вільні вершники. Понад їхніми головами на північному вітрі ляпала дюжина золотих прапорів з гербом дому Баратеонів — увінчаним короною оленем.

Нед знав багатьох із цих вершників. Ось золотоволосий сер Джеймі Ланістер, а он Сандор Кліган з жахливо попеченим обличчям. Довготелесий хлопець поряд з ним — безперечно, королевич-наступник, а он той недоросток біля нього — ніхто як Тиріон Ланістер на прізвисько Куць.

А от дебелий чоловік на чолі кавалькади, оточений обабіч двома лицарями в білосніжних плащах королівської варти, здався Недові геть незнайомим... аж поки не зістрибнув зі свого бахмата з таким знайомим ревінням і не стиснув Неда в обіймах, мало не ламаючи кістки.

— Неде! Ах, як приємно бачити твоє крижане обличчя! — оглянувши його з ніг до голови, засміявся король.— Ти зовсім не змінився.

Якби ж тільки Нед міг сказати те саме! П’ятнадцять років тому, коли вони разом здобували трон, лорд Штормокраю був гладенько виголений, ясноокий і м’язистий, мов з дівочої мрії. Під два метри на зріст, він і так як вежа височів над усіма, а коли вбирав обладунки й великий рогатий шолом свого дому, то ставав справжнім велетнем. І міць у нього була велетенська, а улюблена зброя — залізний келеп з гостряком, що його Нед заледве міг підняти. В ті дні від Роберта пахло не парфумами, а дубленою шкірою і кров’ю.

А ось тепер від нього пахло саме парфумами, і він уже був ширший, ніж довший. Востаннє Нед бачився з королем дев’ять років тому під час заколоту Балона Грейджоя, коли олень і деривовк об’єдналися, щоб покласти край зазіханням самопроголошеного короля Залізних островів. З тої ночі, коли вони вдвох стояли пліч-о-пліч у поваленій кріпості Грейджоя, де Роберт прийняв капітуляцію лорда-заколотника, а Нед узяв його сина Теона заручником і годованцем, король набрав щонайменше три пуди. Чорна й жорстка, як дріт, борода затуляла подвійне підборіддя й обвислі королівські щоки, але ніщо не могло приховати ні черева, ні темних кіл під очима.

Проте Роберт був не тільки Недовим другом, а й королем, тож Нед просто сказав:

— Ваша світлосте, Вічнозим до ваших послуг.

На той час усі прибулі теж уже спішувалися, і до них підходили груми, щоб забрати коней. Робертова королева-дружина Серсі Ланістер, оточена дітьми, підійшла пішки. Карета, в якій вони їхали, цей величезний двоповерховий повіз із лакованого дуба й золоченого металу, який тягнуло сорок коней-важковозів, не пролазила крізь браму замку. Нед опустився навколішки й поцілував королівську обручку, а Роберт у цей час обіймав Кетлін, як сестру, з якою довго не бачився. Тоді обидві сторони вивели вперед дітей, представили та схвалили.

Щойно всі формальності були дотримані, король мовив до господаря:

— Проведи мене в крипту, Едарде. Хочу скласти шану.

Ось за це Нед його і любив: за те, що по стількох роках і досі пам’ятає її. Він звелів подати йому ліхтар. Слова тут були непотрібні. Щоправда, запротестувала королева: вони в дорозі з самої зорі, всі потомилися й замерзли, тож спершу слід відпочити. А мерці зачекають. Це все, що вона встигла сказати: Роберт тільки зиркнув на неї — і її брат-близнюк Джеймі мовчки взяв її за руку, тож вона більше не зронила ні слова.

У крипту вони спустилися разом — Нед і його король, якого він заледве упізнавав. Виткі кам’яні сходи були вузькими. Нед, тримаючи ліхтар, вів перед.

— Я вже думав, ми ніколи не доїдемо до Вічнозиму,— жалівся Роберт, поки вони спускалися.— На півдні Сім Королівств сприймаються зовсім по-іншому, й іноді просто забуваєш, що твої землі завбільшки як решта шість разом узяті.

— Сподіваюся, подорож вам сподобалася, ваша світлосте?

— Болота, ліси й луки,— пирхнув Роберт,— а на північ за Перешийком — жодного пристойного заїзду. Я такого безлюдного дикого поля в житті не бачив. Де весь твій народ?

— Мабуть, просто люди соромляться й не виходять,— пожартував Нед. На сходах гуляв протяг — холодний подих з глибин підземелля.— На півночі королів нечасто бачать.

— Більше схоже,— пирхнув Роберт,— що вони всі поховалися під снігом. Під снігом, Неде! — король однією рукою притримався за стіну, щоб не втратити рівновагу.

— Сніг наприкінці літа не таке вже й рідкісне явище,— мовив Нед.— Сподіваюся, вам він не дошкуляв. Зазвичай у таку пору він м’який.

— Узяли б Чужі твій м’який сніг! — вилаявся Роберт.— На що ця земля перетвориться взимку? На саму думку про це мене мороз продирає поза шкурою.

— Зими суворі,— погодився Нед,— але Старки витримають. Завжди витримували.

— Треба тобі вибратися на південь,— мовив до нього Роберт.— Понюхати літа, поки воно не збігло. В Небосаду поля, засаджені золотими ружами, тягнуться скільки око сягає. А в садах плоди такі стиглі, що лускають у роті,— таких солодких динь, персиків, вогнеслив ти в житті не куштував. Побачиш, я привіз тобі трохи. Навіть у Штормокраї, попри вітер з моря, вдень так спекотно, що не хочеться ворушитися. А бачив би ти міста, Неде! Всюди квіти, ринки вгинаються від харчів, а літні вина такі дешеві та смачні, що можна напитися п’яним, просто вдихаючи повітря. Усі тлусті, п’яні й багаті.

Засміявшись, він добряче поплескав себе по чималому череву.

— А дівчата, Неде! — вигукнув він, зблиснувши очима.— Кажу тобі, в спеку жінки цілком забувають про скромність. Плавають голяка в річці просто під мурами замка. Навіть на вулицях надто вже гаряче, щоб убиратись у вовну чи хутро, тож вони ходять у коротеньких сукнях: хто має срібло — в шовкових, а хто ні — в бавовняних, але яка різниця, коли вони починають пітніти й тканина прилипає до шкіри — з таким самим успіхом вони могли б ходити голяка,— щасливо розсміявся король.

Роберт Баратеон завжди мав смак до життя — він умів отримувати задоволення. На противагу йому, Едарда Старка в цьому б ніхто не звинуватив. Однак зараз Нед бачив, що задоволення підточили сили короля. Поки вони спустилися сходами донизу, Роберт засапався, і коли вони ступили в темряву крипти, його обличчя у сяйві ліхтаря було червоним.

— Ваша світлосте,— шанобливо мовив Нед і описав ліхтарем широке коло. Тіні заворушилися й захиталися. Миготливе світло торкнулося каміння під ногами й пробігло довгою шерегою гранітних колон, які парами марширували в темряву. Поміж колон на своїх камінних престолах сиділи попід стінами мерці, прихилившись спинами до гробниць, у яких покоїлися їхні тлінні рештки.— Вона в самому кінці, разом з батьком і Брандоном.

Нед показував дорогу поміж колон, а Роберт мовчки прямував за ним, здригаючись від підземної прохолоди. Тут, унизу, холодно було завжди. Кроки відлунювали від каміння й угорі відбивалися від склепіння, а вони йшли і йшли поміж мертвих з дому Старків. Їх проводжали очима лорди Вічнозиму. Їхні подоби були викарбувані з каміння, що запечатувало гробниці. Отак вони сиділи довгими рядами, сліпими очима вдивляючись у вічну темряву, а під ногами в них скрутилися калачиком величезні кам’яні деривовки. Тіні танцювали, і здавалося, коли живі проходять повз, кам’яні постаті ворушаться.

За давнім звичаєм на колінах у кожного з лордів Вічнозиму лежав довгий залізний меч, який мав утримувати мстивих духів у криптах. Найстаріший меч уже зотлів на порох — від нього на камінні лишилося хіба що кілька іржавих плям. Цікаво, подумав Нед, тепер духи нарешті можуть вільно повернутися в замок? Він сподівався, що таки ні. Перші лорди з дому Старків були такі самі суворі, як і земля, якою вони правили. В ті віки, коли з-за моря ще не з’явилися повелителі драконів, Старки не були нічиїми васалами, а називалися королями на Півночі.

Нарешті Нед зупинився й підніс олійний ліхтар. Крипта тут не закінчувалася, а губилася в темряві, проте наступні гробниці були порожні й незапечатані — чорні діри, які очікують своїх мерців, очікують самого Неда і його дітей. Але про це Нед думати не любив.

— Ось,— мовив він до короля.

Роберт мовчки кивнув, опустився навколішки та схилив голову.

Тут одна біля одної стояло три гробниці. Недів батько, лорд Рикард Старк, був суворий і довговидий. Каменяр добре його знав. Лорд Рикард сидів з мовчазною гідністю, кам’яними пальцями міцно тримаючи залізний меч, який лежав у нього на колінах, хоча за життя жоден меч не виправдав його надій. У двох менших гробницях обабіч лорда покоїлися його діти.

Брандону було двадцять років, коли його задушили за наказом Ейриса Таргарієна, Божевільного Короля, всього за кілька днів до весілля з Кетлін Таллі з Річкорину. Сталося це на очах у батька. Брандон був справжнім спадкоємцем — перваком, народженим правити.

Ліанні було всього шістнадцять — неймовірно мила дівчина-дитина. Нед любив її всім серцем. Роберт — навіть дужче. Вона мала стати його нареченою.

— В житті вона була вродливіша,— помовчавши, зронив король. Його очі затрималися на обличчі Ліанни, так наче він силою волі міг повернути її до життя. Нарешті огрядний король незграбно підвівся.— Чорт забирай, Неде, невже обов’язково було ховати її в такому місці? — голос його захрип від незабутого горя.— Вона заслуговує на більше, ніж темрява...

— Вона була з роду Старків з Вічнозиму,— тихо озвався Нед.— Її місце тут.

— Слід було її поховати десь на пагорбі, попід фруктовим деревом, щоб над нею пропливали сонце й хмари, а дощ омивав її.

— Я був з нею, коли вона помирала,— нагадав Нед королю.— Вона хотіла повернутися додому й упокоїтися поряд із Брандоном і з батьком.

Часом він і досі чув її слова. «Обіцяй мені,— плакала вона в кімнаті, де пахло кров’ю і трояндами.— Обіцяй мені, Неде». Гарячка відібрала в неї сили, і голос її був слабкий як шепіт, та коли Нед дав слово, з очей сестри зник страх. Нед пам’ятав, як вона тоді всміхнулася, як міцно стиснула його пальці — і, вже не тримаючись за життя, розсипала на землю з розтуленої долоні чорні й мертві трояндові пелюстки. Далі він уже нічого не пам’ятав. Його, мовчазного від горя, знайшли поряд з тілом сестри. Краножанин Гауленд Рід вирвав з його долоні руку сестри. Але Нед нічого цього не пам’ятав.

— Коли можу, я приношу їй квіти,— промовив він.— Ліанна... любила квіти.

Король торкнувся її щоки, провівши пальцями по шерехатому каменю так ніжно, ніби то була жива плоть.

— Я присягнувся вбити Рейгара за те, як він учинив з нею.

— І вбив,— нагадав йому Нед.

— Лишень один раз,— гірко зронив Роберт.

У розпал бою ці двоє одночасно підійшли до броду через Тризуб — Роберт із келепом у руках і великим рогатим шоломом на голові та королевич Таргарієн у чорних обладунках. На нагруднику в нього красувався триголовий дракон його дому, прикрашений рубінами, які в сонячному промінні горіли вогнем. Під копитами в їхніх дестрієрів вирували червоні від крові води Тризуба, а вони двоє танцювали один навколо одного й раз у раз стикалися, аж поки нищівний удар Робертового келепа не розтрощив і дракона, і груди під ним. Коли нарешті з’явився Нед, Рейгар уже лежав мертвий у воді, а вояки обох армій дружно кинулися збирати у бурхливій течії рубіни, які повипадали з обладунків.

— Уві сні я вбиваю його щоночі,— зізнався Роберт.— Тисячі смертей замало за те, що він зробив.

На це Недові не було чого сказати. Помовчавши, він зронив:

— Час вертатися, ваша світлосте. Ваша дружина чекає.

— Чужі б узяли мою дружину! — кисло пробурмотів Роберт, але, важко ступаючи, рушив назад — туди, звідки вони прийшли.— І якщо я ще бодай раз почую оце «ваша світлосте», твоя голова опиниться на палі. Ми з тобою не просто король і васал.

— Я нічого не забув,— неголосно відгукнувся Нед. Король нічого не відповів, і він провадив: — Розкажи мені про Джона.

— Я в житті не бачив,— похитав Роберт головою,— щоб людина так швидко згоріла. На синові іменини ми влаштували турнір. Хто бачив Джона тоді, заприсягнувся б, що він житиме вічно. А за два тижні він уже помер. Так наче в нутрі в нього спалахнув вогонь. Хвороба спалила його зсередини,— зупинився він на мить біля колони поряд з гробницею якогось давно покійного Старка.— А я любив старого.

— І я теж любив,— мовив Нед, також затримавшись на мить.— Кетлін боїться за сестру. Як Лайса витримує таке горе?

Роберт гірко скривив вуста.

— Щиро кажучи, не дуже добре,— зізнався він.— Як на мене, по смерті Джона ця жінка геть збожеволіла, Неде. Забрала хлопчика назад у Гніздо. Проти моєї волі. Я сподівався, його візьме під опіку Тайвін Ланістер у Кичері Кастерлі. У Джона не було ні братів, ні інших синів. Невже я можу допустити, щоб хлопчика ростили жінки?

Нед радше б довірив дитину гадюці, аніж лорду Тайвіну, але свої сумніви він лишив при собі. Є такі старі незагоєні рані, які починають кривавитися від одного необережного слова.

— Дружина втратила чоловіка,— сказав він натомість обережно.— Мабуть, мати боялася втратити й сина. Хлопчик іще зовсім маленький.

— Шість років, страшенно хворобливий, але тепер він — лорд Соколиного Гнізда, помилуйте боги! — вигукнув король.— У лорда Тайвіна досі не було годованця. Лайса мала би пишатися. Ланістери — великий і шляхетний дім. Але вона не захотіла про таке навіть чути. А тоді втекла глупої ночі, навіть не попрощавшись. Серсі була розлючена,— зітхнув він.— А хлопчик — мій тезко, ти знаєш? Роберт Арин. Я заприсягнувся захищати його. Але як я можу виконати обітницю, коли мати його вкрала?

— Якщо хочеш, я візьму його за годованця,— мовив Нед.— На таку пропозицію Лайса має пристати. Змалечку вони з Кетлін були близькі, тож у цьому домі їй завжди раді.

— Щедра пропозиція, друже,— сказав король.— Але ти запізнився. Свою згоду вже дав лорд Тайвін. Тож якщо хлопчика візьмуть за годованця деінде, для нього це буде страшенна образа.

— Я більше переймаюся через добробут небожа, ніж через гонор Ланістерів,— заявив Нед.

— Це тому, що ти не спиш з Ланістеркою,— засміявся Роберт, і сміх його з гуркотом покотився поміж гробниць і відбився від склепіння. Поміж заростів густої чорної бороди в посмішці зблиснули зуби.— Ой Неде, ти серйозний, як і був,— поклав король дебелу руку Недові на плечі.— Я не хотів зразу тобі все розповідати, хотів перечекати кілька днів, однак бачу, що в цьому немає потреби. Ходімо побалакаємо.

І вони рушили далі поміж колон. Здавалося, їх проводжали сліпі очі, що їх вони проминали. Король так і тримав руку в Неда на плечах.

— Мабуть, тобі цікаво, чому по стількох роках я нарешті навідався на північ, у Вічнозим?

У Неда були підозри, але він їх не озвучив.

— Відпочити в моєму товаристві, звісна річ,— озвався він безтурботно.— Та й Стіна... Ви маєте її побачити, ваша світлосте, пройтися вздовж зубців з бійницями й поспілкуватися з чатовими. Сьогодні Нічна варта — тінь колишньої. Бенджен каже...

— Скоро я сам почую, що має сказати твій брат,— урвав його Роберт.— Стіна стоїть скільки вже? Вісімсот років? Постоїть іще кілька днів. А в мене є важливіші турботи. Зараз важкі часи. І мені потрібні надійні люди. Такі, як Джон Арин. Він служив мені як лорд Соколиного Гнізда, як хранитель Сходу і як правиця короля. Його нелегко буде замінити.

— А його син...— почав був Нед.

— Його син — спадкоємець Гнізда й усіх його прибутків,— відтяв Роберт,— але не більше.

Такого Нед не очікував. Заскочений зненацька, він зупинився й розвернувся поглянути на короля.

— Арини завжди були хранителями Сходу,— вихопилося в нього.— Титул передається разом з маєтностями.

— Може, коли він досягне повноліття, то поверне собі цю честь,— мовив Роберт.— У мене ще є цей рік поміркувати і наступний. А шестирічний хлопчик не здатен очолити військо, Неде.

— За мирних часів це просто почесний титул. Нехай він лишається у хлопця. Заради батька, не заради нього самого. Невже Джон за свою службу не заслужив цього?

Королю це не сподобалося, і він прибрав руку з Недових плечей.

— Джонова служба — це обов’язок васала перед сюзереном. Не вважай мене невдячним, Неде. Хто-хто, тільки не ти. Але син — це не батько. Хлопчик не зможе втримати Схід,— мовив він і трохи пом’якшився.— Але годі про це. Нам слід обговорити важливішу справу, тож я з тобою тут не сперечатимуся,— схопив Роберт Неда за лікоть.— Ти мені потрібен, Неде.

— До ваших послуг, ваша світлосте. Завжди.

Він мав сказати ці слова, і сказав їх, хай і хвилювався, що ж буде далі.

Але Роберт, здавалося, навіть не почув його.

— Ті роки, що ми провели в Гнізді... Боги, які гарні то були роки! Я хочу, щоб ти знову був поряд, Неде. Ти мусиш сидіти на Королівському Причалі, а не тут на краю світу, де з тебе немає жодної користі,— задивився Роберт у темряву, на мить спохмурнівши, так наче він теж зі Старків.— Присягаюся тобі, сидіти на престолі в тисячу разів важче, ніж здобути цей престол. Законотворчість — марудна справа, а рахувати мідяки ще гірше. А люди... все йдуть і йдуть! А я сиджу на тому клятому залізному сідалі й вислуховую їхні скарги, аж поки в мене темніє в голові й починає боліти зад. І всі вони чогось хочуть — грошей, землі, справедливості. І брешуть... А лорди й леді не кращі. Мене оточують підлабузники й дурні. З глузду можна з’їхати, Неде! Половина не наважується сказати правду, а друга половина тої правди не відає. Іноді ночами мені мариться, що ліпше б ми програли на Тризубі. Та ні, звісно, але...

— Я розумію,— тихо мовив Нед.

Роберт звів на нього очі.

— Гадаю, ти таки розумієш. І якщо це так, то ти такий єдиний, мій старий друже,— усміхнувся він.— Лорде Едарде Старк, я оголошу вас правицею короля.

Нед опустився на одне коліно. Пропозиція не здивувала його; а які ще припини могли змусити Роберта їхати так далеко? У Сімох Королівствах правиця короля — друга за впливовістю особа. Він говорить від імені короля, командує королівським військом, готує королівські закони. А іноді навіть сидить на Залізному троні й чинить королівське правосуддя — коли король відсутній чи захворів абощо. Роберт пропонував Недові відповідальність завбільшки з королівство.

А Нед цього хотів найменше на світі.

— Ваша світлосте,— мовив він,— я не гідний такої нагороди.

Роберт добродушно-нетерпляче посміхнувся.

— Якби я хотів тебе нагородити, то відправив би у відставку. А я вирішив передати тобі управління королівством і командування військом, у той час як сам я їстиму й питиму й заганятиму себе передчасно в могилу,— поплескав він себе по череву й розтягнувся в посмішці.— Знаєш приказку про короля та його правицю?

Нед приказку знав.

— Король мріє,— сказав він,— а правиця втілює.

— Колись у мене була коханка з рибачих, то вона казала, що простолюд має кращу приказку: король п’є вино, а правиця виносить гівно.

Закинувши голову, король голосно розреготався. У темряві покотилася луна, і здалося, що всі мерці Вічнозиму навколо втупилися в них холодними несхвальними поглядами.

Нарешті сміх почав стихати й урвався. Нед і досі стояв на одному коліні, звівши очі.

— Чорт забирай, Неде,— поскаржився король,— міг би бодай підтримати мене усмішкою.

— Яку нас кажуть: взимку тут стає так холодно, що сміх замерзає в горлі й душить людину на смерть,— рівним голосом озвався Нед.— Може, тому в Старків немає почуття гумору.

— Їдьмо зі мною на південь, і я навчу тебе знову сміятися,— пообіцяв король.— Ти допоміг мені завоювати цей клятий престол, тож допоможи втримати. Нам судилося правити разом. Якби Ліанна не померла, ми б стали братами, об’єднані не тільки дружніми узами, а й кревним зв’язком. Та й зараз не пізно! У мене син. У тебе дочка. Мій Джоф і твоя Санса об’єднають два доми, як могли колись об’єднати ми з Ліанною.

А оця пропозиція таки здивувала Неда.

— Сансі всього одинадцять років.

— Для заручин цього досить,— нетерпляче відмахнувся Роберт.— А зі шлюбом можна кілька років почекати,— усміхнувся король.— А тепер підводься й погоджуйся, чорти б тебе взяли.

— Це для мене найбільше задоволення, ваша світлосте,— відгукнувся Нед. І, повагавшись, додав: — Така подвійна честь заскочила мене зненацька. Дасте мені час подумати? Маю повідомити дружину...

— Так, так, певна річ, розкажи Кетлін, переспи з цим ніч, якщо вже так тобі треба,— король простягнув долоню, ухопив Неда за руку й різко підняв на ноги.— Тільки не надто зволікай. Я не з терплячих.

На якусь мить Неда переповнило жахливе передчуття біди. Його місце було тут, на півночі. Поглянувши на кам’яні постаті навколо, він глибоко вдихнув прохолодну тишу крипти, відчуваючи на собі очі мертвих. Усі вони слухають, він був певен. А зима на підході.