Гра престолів

Данерис

Весілля Данерис Таргарієн з халом Дрого, зігране поза стінами Пентоса, адже дотраки вірять, що всі найважливіші події в людському житті мають відбуватися просто неба, було моторошним і по-варварському пишним.

На весілля Дрого покликав весь свій халасар — сорок тисяч дотрацьких вояків і ще незліченну кількість жінок, дітей і рабів. За стінами міста виріс табір: дотраки привели незчисленні стада, виплели з трави високі палаци, поз’їдали все, що тільки трапилося їм під руку, щодень більше непокоячи своєю присутністю добрих людей Пентоса.

— Ми з магістрами подвоїли охорону міста,— розповідав Іліріо одного разу, вечеряючи качкою в меду й хрустким жовтогарячим перцем у колишньому особняку хала Дрого. Хал приєднався до свого халасару, на строк до весілля передавши свої володіння Данерис і її братові.

— Треба швиденько одружувати Данерис, поки вони не пороздавали половину багатств Пентоса перекупним мечам і бравам,— пожартував сер Джора Мормонт. Місцеві вигнанці запропонували його меч до послуг брата Дані в той самий день, коли її саму продали халові Дрого, і Вісерис радо його прийняв. Відтоді Мормонт став їхнім постійним компаньйоном.

Магістр Іліріо безтурботно засміявся в свою роздвоєну борідку, але Вісерис навіть не посміхнувся.

— Якщо воліє, може забирати її хоч завтра,— сказав брат і зиркнув на Дані; вона опустила очі.— Тільки спершу хай заплатить.

Іліріо мляво помахав рукою, зблиснувши перснями на товстих пальцях.

— Я ж вам казав, усе домовлено. Повірте мені. Хал пообіцяв вам корону, і ви її отримаєте.

— Так, але коли?

— Це як хал вирішить,— сказав Іліріо.— Спочатку він візьме дівчину, а потім, по весіллі, має повернутися на рівнини й представити її дош-халіну у Ваїс-Дотраку. А от опісля — може бути. Якщо знамення сприятимуть початку війни.

— Начхати я хотів на дотрацькі знамення,— закипів від обурення Вісерис.— Узурпатор сидить на батьковому престолі. Скільки ще мені чекати?

— Ви більше чекали, великий королю,— знизав плечима Іліріо.— Що змінять іще кілька місяців, іще кілька років?

Сер Джора, який разом з дотраками бував на далекому сході у Ваїс-Дотраку, на згоду кивнув.

— Раджу вам виявити терплячість, ваша світлосте. Дотраки завжди дотримуються слова, але роблять усе в свій час. Прості люди можуть просити милості в хала, проте хай навіть не думають докоряти йому.

— Тримай язика на припоні, Мормонте,— наїжився Вісерис,— бо відріжу. Я не якийсь там простолюдин, я повноправний володар Сімох Королівств. Дракони не просять милостині.

Сер Джора шанобливо опустив очі. Загадково посміхаючись, Іліріо відірвав качине крильце. По пальцях у нього потекли мед і смалець, крапаючи просто в бороду, а він уп’яв зуби в ніжне м’ясо. «Немає більше драконів»,— подумала Дані, втупившись у брата, але не наважилася вимовити це вголос.

Але вночі їй наснився дракон. Вісерис бив її — боляче бив. Вона ж була гола, незграбна від страху. Тікала від нього, але тіло стало важким і неслухняним. Він знову її вдарив. Вона, заточившись, упала. «Ти збудила дракона,— заверещав брат і буцнув її ногою.— Ти збудила дракона, ти збудила дракона». Стегна в неї були слизькі від крові. Заплющивши очі, вона заскиглила. І наче у відповідь на це почулося застрашливе «хрясь» і потужний тріск вогню. Коли вона знову розплющила очі, Вісериса вже не було, а навколо здіймалися величезні стовпи вогню, всередині яких стояв дракон. Повільно він обернув величезну голову. Його розжарені очі відшукали її — і вона прокинулася в поту, тремтячи від страху. Їй іще ніколи не було так лячно...

...поки не прийшов день весілля.

Обряд почався на світанку й тривав до сутінок,— це був нескінченний день пияцтва, бенкетування й бійок. Поміж трав’яних палаців зробили високий земляний насип, на якому і всадовили Дані поряд із халом Дрого понад бурхливим морем дотраків. Вона ще зроду не бачила такого скупчення людей, тим більше людей дивних і застрашливих. Комонники могли скільки заманеться вдягати пишне вбрання й пахтитися парфумами, відвідуючи вільні міста, але просто неба вони дотримувалися старих традицій. І чоловіки, і жінки прямо на голе тіло були вбрані в пофарбовані шкіряні безрукавки й тісні штани з кінського волосу, затягнуті поясами з круглими бронзовими бляшками, а вояки мастили свої довгі заплетені коси лоєм просто з ям, де його топили. Вони накидалися на конину, смажену з медом і перцем, напивалися до нестями кумисом і найкращими винами, що мав Іліріо, і, сидячи навколо багать, перекидалися злими жартами голосами різкими й незвичними для вуха Дані.

Вісерис сидів трохи нижче від Дані, вбраний у новеньку й пишну чорну вовняну сорочку з черленим драконом на грудях. Поряд з ним сиділи Іліріо й сер Джора. Це було дуже почесне місце, друге після кровних вершників самого хала, але Дані бачила лють у фіалкових очах брата. Йому не подобалося сидіти нижче за неї, і він кипів щоразу, коли раби підносили страви спершу халові та його нареченій, а йому подавали з того, від чого ті відмовилися. Але йому не лишалося нічого, як плекати образу, і саме цим він і займався, з кожною годиною дедалі більше чорніючи, як хмара.

Ще ніколи Дані не почувалася такою самотньою, як сьогодні, сидячи посеред величезного натовпу. Брат звелів їй усміхатися, тож вона й усміхалася, поки в неї не заболіли щоки й на очі не навернулися сльози. Вона старалася приховати їх, знаючи, як розгнівається Вісерис, побачивши, що вона плаче, і боячись реакції хала Дрого. Їй підносили їжу — паруючі кавалки м’яса, товсті чорні ковбаси, дотрацькі пироги з кров’янки, а згодом фрукти, і парений солодець, і ніжну випічку з кухні Пентоса, але вона від усього відмахувалася. У шлунку в неї вирувало, і вона знала: хай що вона з’їсть, надовго це там не затримається.

Поговорити не було з ким. Хал Дрого викрикував накази та кпив зі своїх кровних вершників, які сиділи внизу, реготав на те, що вони кричали у відповідь, але майже не дивився на Дані, яка сиділа поруч. У них не було спільної мови. Вона геть не розуміла дотрацької, а хал Дрого вивчив хіба кілька слів з валірійського суржику, яким розмовляли у вільних містах, і зовсім не знав загальної мови Сімох Королівств. Дані радо побалакала б навіть з Іліріо та з братом, але вони сиділи надто далеко внизу.

Отак вона і сиділа у весільних шовках, тримаючи в долонях кухлик вина з медом, боячись їсти й про себе промовляючи одне й те саме: «Я кров од крові дракона. Я Данерис Штормороджена, королівна Драконстону, кров і сім’я Ейгона Завойовника».

Сонце подолало чверть свого небесного шляху, коли Дані вперше в житті побачила смерть людини. Під бій барабанів жінки танцювали для хала. Дрого спостерігав за ними з байдужим виразом на обличчі, але очі його стежили за їхніми рухами, і час до часу він кидав униз бронзову бляшку, за яку жінки одразу починали битися.

Вояки теж дивилися танці. Нарешті один з них увійшов у коло танцівниць, ухопив одну з жінок за руку, штовхнув її на землю й просто там виліз на неї, як жеребець вилазить на кобилу. Іліріо попереджав, що таке може трапитися. «Дотраки паруються, як звірі в зграї. В халасарі немає поняття приватності, гріха чи сорому, як у нас».

Збагнувши, що саме відбувається, Дані відвела очі, аж тут наперед виступив іще один вояк, потім другий, третій, і незабаром відвертатися вже не було куди. А потім одразу двоє вояків захотіли одну й ту саму жінку. Почувся крик, хтось когось штовхнув, і не встигла Дані кліпнути оком, як вояки оголили криві арахи — напівшаблі-напівкоси з гострющими лезами. Почався танок смерті: вояки кружляли один навколо одного, стикалися, наскакували, розкручуючи шаблі над головою і з кожним ударом обсипаючи суперника образами. Ніхто й не ворухнувся, щоб утрутитися.

Закінчилося все так само миттєво, як і почалося. Арахи стикалися так швидко, що Дані не могла за ними встежити, один з вояків заточився, а другий широко розмахнувся шаблею. Криця вгризлася в плоть дотрака трохи вище пояса, розтинаючи від хребта до пупка, і в пилюку вивалилися нутрощі. Переможений помер, а переможець ухопив першу-ліпшу жінку — навіть не ту, за яку вони посварилися,— і просто там осідлав її. Раби прибрали тіло, і танці продовжилися.

І про це магістр Іліріо попереджав Дані. «Дотрацьке весілля щонайменше без трьох смертей не вважається за забаву»,— казав він. Мабуть, її весілля було особливо благословенним: до вечора померло з дюжину людей.

З кожною годиною страх Дані тільки зростав, і скоро вона вже ледве стримувалася, щоб не заверещати. Вона боялася дотраків з їхніми чужими й жахливими звичаями,— здавалося, це звірі в людській шкурі, а не справжні люди. Вона боялася брата — боялася того, що він зробить, коли вона йому чимось не догодить. Та понад усе вона боялася того, що має сьогодні статися під зоряним небом, коли брат віддасть її кремезному велетню, котрий зараз сидить поряд з нею, напиваючись з обличчям нерухомим і жорстоким, як бронзова машкара.

«Я кров од крові дракона»,— повторила собі Дані.

Коли нарешті сонце скотилося зовсім низько, хал Дрого плеснув у долоні, і зненацька стихли і барабани, і крики, і бенкет. Підвівшись, хал Дрого поставив Дані на ноги. Прийшов час подарунків для нареченої.

А після подарунків, як вона знала, прийде час першого кінного виїзду й виконання шлюбного обов’язку. Дані постаралася відкинути цю думку, але не змогла. Щоб не так тремтіти, вона обхопила себе руками.

Брат Вісерис подарував їй трьох служниць. Дані знала, що йому це нічого не коштувало: понад усякий сумнів, це Іліріо дав дівчат. Іррі та Джикі мали мідну шкіру й мигдалеві очі, як у всіх дотраків, а Дорея була з Ліса: це зраджували русяві коси та блакитні очі.

— То не прості служниці, люба сестро,— пояснив брат, коли дівчат одну по одній вивели вперед.— Ми з Іліріо особисто вибрали їх для тебе. Іррі навчить тебе верхової їзди, Джикі — дотрацької мови, а Дорея — жіночого мистецтва кохання,— посміхнувся він, не розтуляючи вуст.— Вона дуже вправна, ми з Іліріо обоє можемо це засвідчити.

Сер Джора Мормонт вибачився за свій подарунок.

— Це дрібничка, королівно: все, що може собі дозволити вигнанець,— мовив він, викладаючи перед нею стосик старих книжок. Це були пісні й легенди Сімох Королівств, написані загальною мовою. Дані від усього серця подякувала йому.

Магістр Іліріо муркнув якийсь наказ, і четверо дебелих рабів кинулися вперед, щоб піднести величезну кедрову скриню, окуту бронзою. Відкинувши віко, Дані виявила всередині гори найвишуканішого оксамиту й дамасту з вільних міст. А згори, в гніздечку з м’якої тканини, лежало трійко здоровезних яєць. Дані затамувала подих. Такої краси вона в житті не бачила: всі яйця були різні, з такими яскравими візерунками, що спершу їй здалося, ніби вони всипані самоцвітами, а ще важкі — підняти яйце Дані могла тільки обіруч. Коли вона обережно підхопила одне, очікуючи, що зроблене воно з тонкої порцеляни й делікатної емалі, а може, і з гутного скла, виявилося, що воно тяжке — наче з каменю висічене. Шкаралупа була вся помережана крихітною лускою, і коли Дані покрутила яйце в пальцях, воно засяяло в промінні призахідного сонця, як гладенький метал. Одне яйце було темно-зелене з бронзовим відливом, який з’являвся та щезав залежно від того, як Дані поверне яйце. Друге було кремове з золотими прожилками. А третє чорне — чорне як нічне море, і світилося воно черленими брижами й вирами.

— Що це? — зачудовано запитала вона приглушеним голосом.

— Драконові яйця з Тінявих земель, що лежать ген за Ашаєм,— пояснив магістр Іліріо.— За віки вони стверділи на камінь, але й досі сяють красою.

— Який скарб!

Дані чула перекази про такі яйця, але в житті не бачила жодного, та й не сподівалася побачити. Це був справді щедрий дарунок, хоча Іліріо, Дані знала, міг дозволити собі щедрість. Адже він отримає ціле багатство — і кіньми, і рабами — як свою частку за те, що продає її халові Дрого.

Халові кровні вершники за традицією піднесли їй три види зброї, і то чудовної. Гаго подарував їй довгий шкіряний батіг зі срібним руків’ям, Коголо — величний арах, інкрустований золотом, а Кото — лук з драконової кістки з загнутими кінцями, більший за неї саму. Магістр Іліріо й сер Джора навчили її, що за традицією вона має відмовитися. «Цей подарунок для великого воїна, о крове од крові моєї, а я всього-на-всього жінка. Нехай чоловік мій володіє ними за мене». Таким чином хал Дрого отримав «подарунки для нареченої» собі.

Інші дотраки теж зробили чимало подарунків: їй підносили черевички, коштовності, срібні кільця, які вплітають у коси; пояси з бляшок, фарбовані безрукавки і м’які хутра; пісочні шовки й збаночки з парфумами; голки, пера й крихітні пляшечки з червоного скла; а ще мантію, пошиту зі шкурок тисячі мишей.

— Чудовий дарунок, халесі,— сказав про останній дар магістр Іліріо, пояснивши Дані, що це таке.— Щасливий.

Подарунки горами громадилися навколо неї — стільки всього вона й уявити не могла, та й не потребувала.

Останнім дарунок нареченій підніс хал Дрого. Щойно хал кудись відійшов, над табором в очікуванні зависла мовчанка — спершу стихло все в центрі, а тоді тиша покотилася до самих границь халасару. Коли ж хал повернувся, юрма дарувальників розступилася — і він підвів нареченій коня.

Це була молоденька кобилка, жвава й чарівна. Дані трохи зналася на тваринах і одразу зрозуміла, що ця кобила не проста. У ній вгадувалося щось таке, від чого в Дані перехопило подих. Кобила була сіра, мов зимове море, зі срібною як дим гривою.

Дані нерішуче потягнулася до неї й погладила по шиї, а тоді запустила пальці в срібну гриву. Хал Дрого сказав щось по-дотрацькому, й магістр Іліріо переклав:

— Срібло до срібла твоїх кіс, каже хал.

— Вона красуня,— пробурмотіла Дані.

— Це гордість халасару,— пояснив Іліріо.— Звичай вимагає, щоб халесі їздила на коні, гідному її високого місця поруч з халом.

Зробивши крок уперед, Дрого поклав долоні Дані на талію. І, піднявши її легко, мов дитину, всадовив у дотрацьке сідло — набагато менше за ті, до яких вона звикла. На якусь мить вона невпевнено застигла. Про цю частину обряду їй ніхто не розповідав.

— Що я маю робити? — запитала вона Іліріо.

Але відповів їй сер Джора Мормонт:

— Беріть у руки повіддя й рушайте. Далеко їхати не потрібно.

Дані нервово взяла повіддя й застромила ноги в короткі стремена.

Вершниця з неї була не надто вправна: здебільшого вона подорожувала на кораблі чи у фургоні, а ще у паланкіні на спині в коня. Молячись, щоб не впасти й не зганьбитися, вона боязко ледве-ледве торкнула кобилицю колінами.

І зразу ж забула, що таке страх, вперше за ці довгі години. А може, вперше за все життя.

Срібно-сіра кобилиця поскакала м’яко та гладко, і натовп розступився, не відриваючи від Дані очей. Поскакала швидше, ніж Дані очікувала, але це її збуджувало, а не лякало. Кобилиця перейшла на клус, і Дані всміхнулася. Дотраки квапилися звільнити дорогу. Найменший дотик ніг, найлегший змах повіддя — і кобилиця слухалася. Дані послала її чвалом, і дотраки заулюлюкали й зареготали, відстрибуючи з дороги. Коли Дані розвернулася, готова скакати назад, то побачила вдалині просто перед собою велике багаття. З обох боків до нього підступали люди, тож об’їхати його не було можливості. І тоді Данерис уперше в житті відчула в собі неймовірну відвагу й підстьобнула кобилицю.

Срібна кобилиця перелетіла полум’я, мов на крилах.

Загальмувавши перед магістром Іліріо, Дані мовила:

— Скажіть халу Дрого, що він подарував мені вітер.

Тлустий пентосянин погладив жовту бороду, переповідаючи її слова по-дотрацькому, і вперше Дані побачила усмішку на обличчі чоловіка.

Останній промінчик сонця зник на заході за високими мурами Пентоса. Дані втратила лік часу. Хал Дрого звелів своїм кровним вершникам підвести і йому коня — гінкого червоного жеребця. Поки хал сідав на коня, Вісерис наблизився до Дані й, учепившись пальцями їй у ногу, мовив:

— Зроби йому приємність, люба сестро, а то, присягаюся, я тобі покажу, що таке справжній дракон, якщо його збудити.

Після братових слів до неї повернувся страх. Вона знову почулася дитиною, тринадцятирічною самотньою дівчинкою, не готовою до того, що от-от з нею станеться.

На небо висипали зірки, а вони з халом Дрого виїхали з табору, лишаючи позаду і халасар, і трав’яні палаци. Хал Дрого не промовив до неї ні слова, натомість пустивши жеребця крізь загуслі сутінки твердим клусом. Від їзди в його довгих косах мелодійно брязкотіли крихітні дзвіночки. Їдучи за ним, Дані шепотіла сама до себе, намагаючись зібрати всю свою мужність: «Я кров од крові дракона. Я кров од крові дракона. Я кров од крові дракона». А дракон ніколи й нічого не боїться.

Згодом вона не могла пригадати, чи довго вони їхали й чи далеко заїхали, та коли вони зупинилися поміж високої трави біля невеличкого струмка, було вже зовсім темно. Зістрибнувши з коня, Дрого зняв дружину з кобили. В його руках Дані здавалася крихкою, як скло, а руки-ноги ослабли, наче зробилися водяні. Поки Дрого прив’язував коней, Дані безпомічно стояла перед ним, тремтячи у весільних шовках, а коли він розвернувся, щоб поглянути на неї, вона заплакала.

Хал Дрого довго й без жодного виразу на обличчі дивився на її сльози.

— Ні,— сказав він нарешті. Піднісши руку, він грубувато витер їй сльози мозолястим великим пальцем.

— Ви знаєте загальну мову,— зачудовано зронила Дані.

— Ні,— повторив він.

Мабуть, він знав лишень одне це слово, подумала вона, але ж вона й гадки не мала, що він знає бодай це одне слово, тож їй чомусь стало трішечки легше. Дрого легенько торкнувся її волосся, пропускаючи між пальців сріблясто-русяві пасма та м’яко бурмочучи щось по-дотрацькому. Дані не розуміла слів, але в голосі його були тепло й ніжність, яких вона не очікувала від цього чоловіка.

Поклавши палець їй під підборіддя, від підвів її голову, і тепер Дані дивилася просто йому в очі. Дрого вивищувався над нею так само, як і над рештою людей. Легенько підхопивши її під пахви, він усадовив її на круглий камінь біля струмка. Сам сів на землю лицем до неї, схрестивши ноги, й нарешті їхні обличчя опинилися на одному рівні.

— Ні,— сказав він.

— Це єдине слово, яке ви знаєте? — спитала Дані.

Дрого не відповів. Його довга важка коса лежала в пилюці. Перекинувши її через плече, він почав один по одному виймати з неї дзвіночки. За мить Дані нахилилася вперед, щоб допомогти. Коли вони закінчили, Дрого зробив жест рукою. Вона все зрозуміла й повільно, обережно почала розплітати йому косу.

Це забрало чимало часу. І весь цей час він мовчки сидів, спостерігаючи за нею. Коли вона закінчила, він потрусив головою, і волосся, масне та блискуче, розсипалося в нього за спиною, як темна ріка. Дані в житті не бачила волосся такого довгого, такого чорного, такого густого.

Тоді прийшла халова черга. Він заходився роздягати Дані.

Пальці в нього були вправні й на диво ніжні. Один по одному він обережно зняв з неї шовки, а Дані тихо й непорушно сиділа, дивлячись йому в очі. Коли Дрого оголив її маленькі груди, вона нічого не могла з собою вдіяти: відвела очі й затулилася руками.

— Ні,— сказав Дрого. Лагідно, але твердо він забрав її руки від грудей, а тоді знову підняв її обличчя, зазираючи в очі.— Ні,— повторив він.

— Ні,— луною відгукнулася вона.

Він поставив її на ноги та притягнув ближче до себе, щоб зняти останню шовкову спідницю. Холодне нічне повітря обдувало оголену шкіру. Дані затремтіла, руки й ноги вкрилися сиротами. Вона боялася того, що буде далі, але деякий час нічого не відбувалося. Хал Дрого сидів зі схрещеними ногами, роздивляючись її, упиваючись її тілом.

За деякий час він почав торкатися її. Спершу легенько, тоді твердіше. Вона відчувала яру силу в його руках, але він жодного разу не зробив їй боляче. Тримаючи її руку в своїй долоні, він один по одному попестив їй пальці. Провів рукою по нозі. Погладив по обличчю, обвів пальцем вигин вуха, тоді вуста. Поклавши обидві руки їй на голову, пальцями розчесав волосся. Розвернув її, пом’яв плечі, кісточкою пальця провів униз по хребту.

Здавалося, минуло кілька годин, перш ніж він торкнувся її грудей. Він довго гладив м’яку шкіру під грудьми, аж поки Дані не відчула поколювання. Великими пальцями він обвів пипки, затиснув їх між великим пальцем і вказівним, посмикав — спершу легенько, а тоді наполегливіше, доки пипки не заболіли й не набубнявіли.

Тоді він припинив і потягнув її до себе на коліна. Дані палала, їй забракло повітря, а в грудях калатало серце. Обхопивши її обличчя своїми величезними долонями, він зазирнув їй в очі.

— Ні? — запитав він, і вона зрозуміла його питання.

Узявши його руку, вона опустила її між своїх вологих стегон.

— Так,— мовила вона, впускаючи його палець у себе.