Гра престолів

Санса

Стіни в тронній залі оголилися: гобелени, які так любив король Роберт, тепер валялися в кутку неохайною купою.

Сер Мандон Мур сів біля підніжжя трону поруч з двома своїми побратимами з королівської варти. Санса, вперше залишившись без нагляду, затрималася біля дверей. Королева дала їй свободу в межах замку за те, що вона чемно поводилася, однак і зараз, хай куди вона йшла, її обов’язково супроводжували. «Це почесна варта для моєї майбутньої дочки»,— пояснила королева, однак Санса не відчувала в цьому честі.

«Свобода в межах замку» означала, що на території Червоної фортеці Санса може піти, куди заманеться, якщо пообіцяє не виходити за мури, і Санса радо дала таку обіцянку. Вона б сама не вийшла за мури. Браму день і ніч охороняли золоті плащі Джаноса Слінта, та й ланістерівські гвардійці завжди крутилися поруч. Крім того, навіть якби вона могла вийти з замку, куди б вона пішла? Досить того, що вона отримала змогу гуляти у дворі, збирати квіти в Мірселлиному садку й ходити в септ помолитися за батька. Іноді вона молилася й у богопралісі, оскільки Старки вірять у давніх богів.

Сьогодні було перше засідання суду за час правління Джофрі, тож Санса нервово роззирнулася. Попід західними вікнами стояла шерега ланістерівських гвардійців, а попід східними — шерега золотих плащів міської варти. Простолюду не було видно й чути, але під галереєю скупчився схвильований гурт лордів — знатних і не дуже. Їх було не більш як двадцять, тоді як на короля Роберта зазвичай очікувала сотня.

Санса ковзнула поміж них і, пробираючись наперед, мурмотіла вітання. Вона впізнавала обличчя: ось чорношкірий Джалабар Ксо, похмурий сер Арон Сантагар, Редвинівські близнюки — Горе і Гоблін... але ніхто з них, здається, не впізнавав її. А якщо й упізнавали, то сахалися, так наче вона хвора на сіру чуму. Хворобливий лорд Гайлз при її наближенні затулився руками й удав, наче в нього напад кашлю, а коли кумедний п’яний сер Донтос почав був вітатися до неї, сер Балон Свон щось шепнув йому на вухо — і той відвернувся.

А багатьох узагалі не було. Де вони всі поділися? — не могла зрозуміти Санса. Вона марно шукала дружні обличчя. Ніхто не хотів зустрічатися з нею очима. Так наче вона стала привидом, так наче дочасно померла.

Великий мейстер Пайсел сидів сам-один за нарадчим столом; обхопивши руками бороду, він, здавалося, спав. Санса бачила, як у залу квапливо й безшумно вбіг лорд Вейрис. За мить крізь високі двері в глибині зали увійшов усміхнений лорд Бейліш. Пробираючись наперед, він привітно перемовився з сером Балоном і сером Донтосом. У Санси в животі пурхали метелики. «Я не повинна боятися,— сказала вона собі.— Мені нема чого боятися, все буде гаразд, Джоф любить мене, і королева також, вона сама сказала».

Залунав голос герольда.

— Слава його світлості Джофрі Першому з дому Баратеонів і Ланістерів, королю андалів, і ройнарів, і перших людей, володарю Сімох Королівств. Слава його матері, Серсі з дому Ланістерів, королеві-регентші, світочу Заходу й оборонниці держави.

Сер Баристан Селмі, блискучий у своїх білих латах, повів королеву й королевича в залу. Серсі супроводив сер Арис Окгарт, а сер Борос Блаунт ішов поруч з Джофрі, тож тепер у залі зібралося вже шестеро гвардійців з королівської варти — всі білі мечі, крім Джеймі Ланістера. Королевич — ні, вже король! — заскочив на Залізний трон, перестрибуючи сходинки через одну, а його мати сіла з радою. Джоф був одягнутий у чорний оксамит з малиновими вставками й у мерехтливий злототканий плащ з високим коміром, а на голові мав золоту корону, оздоблену рубінами й чорними діамантами.

Джофрі роззирнувся залою — і піймав Сансин погляд. Усміхнувшись, він сів і заговорив.

— Королівський обов’язок — карати зрадників і винагороджувати відданих. Великий мейстре Пайселе, наказую вам зачитати мої декрети.

Пайсел важко зіп’явся на ноги. Він горнувся у пишну мантію з цупкого червоного оксамиту з горностаєвим коміром і блискучими золотими застібками. З широкого рукава, який обвис від ваги золоченого орнаменту, він дістав пергамент, розгорнув і заходився зачитувати довгий перелік імен, наказуючи кожному з названих в ім’я короля й ради ступити наперед і присягнути на вірність Джофрі. Хто цього не зробить, буде оголошений зрадником, а його землі й титули конфіскує корона.

Від почутих імен у Санси перехопило подих. Лорд Станіс Баратеон, його леді-дружина, їхня дочка. Лорд Ренлі Баратеон. Обидва лорди Ройси з синами. Сер Лорас Тайрел. Лорд Мейс Тайрел, його брати, дядьки, сини. Червоний жрець Торос Мирський. Лорд Берик Дондаріон. Леді Лайса Арин і син, малолітній лорд Роберт. Лорд Гостер Таллі, його брат сер Бринден і син сер Едмур. Лорд Джейсон Малістер. Лорд Брайс Карон з Прикордоння. Лорд Тайтос Блеквуд. Лорд Волдер Фрей і його спадкоємець сер Стеврон. Лорд Джонос Бракен. Леді Шейла Вент. Доран Мартел, князь дорнський, з усіма синами. «Як їх багато,— подумала Санса, а Пайсел читав і читав,— щоб розіслати накази, потрібна буде ціла зграя круків».

А наприкінці, мало не останніми, йшли імена, почути які Санса боялася найбільше. Леді Кетлін Старк. Роб Старк. Брандон Старк, Рикон Старк, Арія Старк. Санса придушила скрик. Арія! Вони хочуть, щоб Арія з’явилася й дала обітницю... а це, певно, означає, що сестра втекла на галері, що зараз вона вже в безпеці Вічнозиму...

Великий мейстер Пайсел згорнув пергамент і заховав у лівий рукав, а тоді з правого рукава дістав іще один. Прокашлявшись, він продовжив.

— Замість зрадника Едарда Старка, за велінням його світлості, Тайвін Ланістер, лорд Кичери Кастерлі та хранитель Заходу, обіймає посаду правиці короля, щоб служити його вустами, вести його військо проти ворогів і виконувати його королівську волю. Так постановляє король. Мала рада дає згоду.

Замість зрадника Станіса Баратеона, за велінням його світлості, його леді-мати, королева-регентша Серсі Ланістер, яка завжди була йому найнадійнішою опорою, долучається до малої ради, щоб допомагати йому правити мудро та справедливо. Так постановляє король. Мала рада дає згоду...

Санса чула, як навкруги неголосно перемовляються лорди, але шепіт швидко стих. Пайсел провадив.

— Також за велінням його світлості його відданий слуга Джанос Слінт, командувач міської варти Королівського Причалу, негайно підвищується до рангу лорда й отримує давній престол Гаренхолу з усіма землями та прибутками, і ця честь передаватиметься його синам і онукам повік-віків. Крім того, за велінням його світлості, лорд Слінт долучається до малої ради й допомагатиме управляти королівством. Так постановляє король. Мала рада дає згоду.

Краєм ока Санса зауважила рух: Джанос Слінт вийшов наперед. Цього разу бурмотіння було гучнішим і сердитішим. Гонорові лорди, які походили з домів з тисячолітньою історією, неохоче розступалися перед лисуватим простолюдином з жаб’ячим обличчям, коли той проходив повз. Його чорний оксамитовий камзол був розшитий золотою лускою, яка подзвякувала з кожним кроком. На плечах Слінт мав картатий чорно-золотий атласний плащ. Перед ним ішло двійко потворних хлопчаків — мабуть, сини,— вгинаючись під вагою важкого металевого щита заввишки з них самих. За герб Слінт собі взяв закривавлений спис — золотий на чорному як ніч полі. Побачивши його, Санса відчула, як у неї руки вкрилися сиротами.

Щойно лорд Слінт зайняв своє місце, великий мейстер Пайсел продовжив.

— І останнє. В часи зради й заворушень, по наглій смерті нашого любого Роберта, рада вважає головним пріоритетом охорону життя й безпеки короля Джофрі...— сказав він і обернувся до королеви.

Серсі підвелася.

— Сер Баристан Селмі, вийдіть наперед.

Сер Баристан і так стояв біля підніжжя Залізного трону, непорушний як статуя, а тепер опустився на одне коліно та схилив голову.

— Ваша світлосте, я до ваших послуг.

— Підведіться, пане Баристане,— мовила Серсі Ланістер.— Можете зняти шолом.

— Міледі? — здивувався старий лицар, не розуміючи, навіщо це, але підвівся та зняв високий білий шолом.

— Ви довго й вірно служили короні, добрий сер, і всі чоловіки й жінки Сімох Королівств мають дякувати вам. Але зараз, боюся, ваша служба добігла кінця. На бажання короля й ради ви маєте скласти свій тягар.

— Мій... тягар? Боюся, я... я не...

Важким і різким голосом заговорив новоспечений лорд Джанос Слінт:

— Її світлість хоче сказати, що ви звільняєтеся з посади лорда-командувача королівської варти.

Високий білоголовий лицар, здавалося, змалів і майже не дихав.

— Ваша світлосте,— нарешті мовив він.— Королівська варта — це братерство, свої обітниці ми даємо на все життя. Тільки смерть може звільнити лорда-командувача від цього священного обов’язку.

— Чия смерть, пане Баристане? — м’яким як шовк голосом поцікавилася королева, але слова її полинули в усі куточки зали.— Ваша чи вашого короля?

— Ви дозволили померти моєму батькові,— з вершечка Залізного трону звинувачувально кинув Джофрі.— Ви застарі, щоб когось захищати.

Лицар утупився в свого нового короля. Якщо раніше Санса ніколи б не дала йому його років, то зараз він наче постарів.

— Ваша світлосте,— мовив він.— Мене обрали білим мечем на двадцять третьому році життя. Відтоді як я вперше взяв у руки меч, я мріяв тільки про це. Я відмовився від претензій на спадок; дівчина, з якою я мав побратися, вийшла за мого двоюрідного брата; мені не потрібні були ні сини, ні землі, бо своє життя я мав прожити для корони. Сер Ґерольд Гайтавер особисто чув мою обітницю... всіма силами захищати короля... віддати за нього свою кров... Я бився пліч-о-пліч з Білим Биком і княжичем Левином Дорнським... з сером Артуром Дейном на прізвисько Ранковий Меч. До служби вашому батькові я допомагав захищати короля Ейриса, а перед ним — його батька Джейгейриса... Троє королів...

— І всі мертві,— зауважив Мізинчик.

— Ваш час вийшов,— оголосила Серсі Ланістер.— Джофрі потрібні молоді й дужі вояки. Рада вирішила, що ваше місце як лорда-командувача братства білих мечів посяде Джеймі Ланістер.

— Царевбивця,— зронив сер Баристан різко та презирливо.— Віроломний лицар, що опоганив свій клинок кров’ю короля, якого присягнувся захищати.

— Стежте за своїми словами, сер,— застерегла королева.— Ви зараз говорите про мого любого брата та кровного родича вашого короля.

Лорд Вейрис заговорив лагідніше, ніж інші.

— Ми не забули про ваші заслуги, добрий сер. Лорд Тайвін Ланістер люб’язно погодився дарувати вам чималі земельні угіддя на північ від Ланіспорту, недалечко від моря, й достатньо золота і людей, щоб збудувати фортецю, а ще слуг, які забезпечуватимуть усі ваші потреби.

Сер Баристан різко глянув угору.

— Палац, щоб у ньому померти, і людей, щоб мене поховали. Дякую, мілорди... але плювати я хотів на ваше співчуття.

Він розстебнув защіпки, які тримали плащ, і важке біле вбрання ковзнуло з плечей і купою впало на підлогу. З брязкотом гримнувся долі шолом.

— Я лицар,— мовив сер Баристан. Розстебнувши срібні защіпки нагрудника, він і його кинув на підлогу.— І помру як лицар.

— Як голий лицар, схоже,— ущипнув його Мізинчик.

Усі засміялися — Джофрі на своєму троні, і лорди, які спостерігали за дійством, і Джанос Флінт, і королева Серсі, і Сандор Кліган, і навіть решта королівської варти — п’ятеро гвардійців, які ще мить тому були побратимами сера Баристана. «Це, певно, образило його найбільше»,— подумала Санса. Серце її полинуло до галантного старика, осоромленого й червоного з обличчя, який від гніву втратив мову. Нарешті він витягнув меча.

Санса чула, як хтось хапнув ротом повітря. Сер Борос і сер Мірин ринули лицарю навперейми, але сер Баристан одним-єдиним презирливим поглядом припечатав їх на місці.

— Не бійтеся, панове, ваш король у безпеці... але не завдяки вам. І зараз я здатен покраяти п’ятьох таких, як ви, наче сир. Якщо ви згодні служити під началом Царевбивці, жоден з вас не гідний носити біле,— він пожбурив меч до підніжжя Залізного трону.— Ось, хлопче. Можеш розплавити й додати до решти, якщо хочеш. З нього буде не більше користі, ніж з мечів оцих п’ятьох. Може, посидіти на ньому пощастить лорду Станісу, коли він займе твій трон.

І він повільно вийшов — гучні кроки, відбиваючись од підлоги, відлунювали від голих кам’яних стін. Лорди й леді розступалися, даючи йому дорогу. Й лише коли пажі зачинили по ньому великі дубові двері, окуті бронзою, Санса знову почула звуки: тихі голоси, ніякове ворушіння, шурхіт паперів на нарадчому столі.

— Він назвав мене хлопчиком,— капризно мовив Джофрі, який зараз здавався молодшим за свій вік.— І ще він говорив про мого дядька Станіса.

— Дурниці,— зронив євнух Вейрис.— Безглузді дурниці...

— А може, він з моїми дядьками щось замислив. Хочу, щоб його схопили й допитали.

Ніхто не ворухнувся. Джофрі підвищив голос.

— Я сказав: хочу, щоб його схопили!!!

З-за нарадчого столу підвівся Джанос Слінт.

— Золоті плащі подбають про це, ваша світлосте.

— Добре,— мовив король Джофрі. Лорд Джанос великими кроками вийшов із зали, і його потворним синам довелося бігти підтюпцем, щоб не відставати, тягнучи величезний металевий щит з гербом дому Слінтів.

— Ваша світлосте,— звернувся до короля Мізинчик.— З вашого дозволу продовжимо. З сімох лишилося шестеро. Отож з’явилася потреба в новому мечі для королівської варти.

— Скажи їм, мамо,— всміхнувся Джофрі.

— Король і рада постановили, що в Сімох Королівствах немає людини гіднішої, щоб захищати й обороняти його світлість, ніж його присяжний меч — Сандор Кліган.

— Як тобі це, псе? — запитав король Джофрі.

З пошрамованого обличчя Гончака годі було щось зрозуміти. Довгу мить він міркував.

— А чом би й ні? Я не маю ні землі, ні дружини, яку б довелося покинути, та й кому не байдуже, якби й мав? — сіпнув він попеченим кутиком рота.— Але попереджаю — ніяких лицарських обітниць я не даватиму.

— Побратимами королівської варти завжди були тільки лицарі,— твердо мовив сер Борос.

— Дотепер,— прихрипів Гончак, і сер Борос замовк.

Коли королівський герольд ступив уперед, Санса збагнула, що вже час. Вона нервово розправила спідницю сукні. Вдягнена вона була в жалобне на знак пошани до померлого короля, однак доклала особливих зусиль, аби мати гарний вигляд. На ній була шовкова сукня, яку їй подарувала королева і яку зіпсувала Арія: колись сукня мала барву слонової кістки, але Санса віддала її пофарбувати в чорний колір, тож від плями не лишилось і сліду. Санса кілька годин поспіль хвилювалася через прикраси й нарешті вирішила вдягнути простий, зате елегантний срібний ланцюжок.

Залунав голос герольда.

— Якщо є ще хтось у залі, хто волів би представити свою справу королю, нехай каже зараз або зберігає мовчання й надалі.

Санса затремтіла. «Зараз,— сказала вона собі,— просто зараз. Боги, дайте мені мужність». Вона зробила крок, потім іще один. Лорди й лицарі мовчки розступалися, даючи їй дорогу, й вона відчувала на собі тягар їхніх очей. «Маю бути сильна, як моя леді-мати».

— Ваша світлосте,— звернулася вона тихим тремтливим голосом.

З висоти Залізного трону Джофрі мав найкращий у залі огляд. Тому він і побачив її першим.

— Підійдіть, міледі,— гукнув він, усміхаючись.

Його усмішка підбадьорила Сансу, і тепер вона почувалася гарною і сильною. «Він любить мене, справді любить». Санса підвела голову й рушила до нього — не швидко, але й не повільно. Не можна показувати, як вона нервує.

— Леді Санса з дому Старків,— оголосив герольд.

Вона зупинилася перед троном, у тому місці, де на підлозі валявся білий плащ сера Баристана разом з шоломом і нагрудником.

— У тебе справа до короля й до ради, Сансо? — запитала королева з-за нарадчого столу.

— Так,— стала Санса навколішки на плащ, щоб не вимастити собі сукню, та звела очі на свого королевича, який сидів на моторошному чорному троні.— З дозволу вашої світлості, прошу милості для мого батька, лорда Едарда Старка, колишнього правиці короля.

Ці слова вона репетирувала сотню разів.

Королева зітхнула.

— Сансо, ти розчаровуєш мене. Що я тобі казала про кров зрадника?

— Ваш батько скоїв страшні й серйозні злочини, міледі,— підхопив її слова великий мейстер Пайсел.

— Ах, бідолашна,— зітхнув Вейрис.— Вона ж іще дитина, мілорди, вона не відає, про що просить.

Санса не відводила очей від Джофрі. «Він мусить мене вислухати, мусить»,— думала вона. Король посовався на сидінні.

— Нехай говорить,— звелів він.— Хочу почути, що вона має сказати.

— Дякую, ваша світлосте,— усміхнулася Санса — тільки для нього, сором’язливою потаємною усмішкою. Він слухав. Вона знала, що так буде.

— Зрада — це шкідливий бур’ян,— похмуро заявив Пайсел.— Її слід винищувати разом з корінням, стеблом і насінням, щоб уздовж дороги не дали паростки нові зрадники.

— Ти заперечуєш батьків злочин? — запитав лорд Бейліш.

— Ні, мілорди,— мовила Санса: цього вона й не збиралася робити.— Я знаю, що його слід покарати. Та ще я знаю, що батько, либонь, шкодує про свій учинок. Він був другом короля Роберта й любив його. Він ніколи не хотів бути правицею, це король його попросив. Мабуть, його обманули. Лорд Ренлі, або лорд Станіс, або... або хтось інший, його точно обманули, бо в іншому разі...

Король Джофрі, ухопившись за підлокітники трону, нахилився вперед. Між пальців у нього стриміли гострі уламки поламаних мечів.

— Він сказав, що я не король. Чому він так сказав?

— У нього нога була поламана,— гаряче відповіла Санса.— Вона страшенно боліла, великий мейстер Пайсел давав йому макове молочко, а від макового молочка, подейкують, туманиться в голові. В іншому разі він би ніколи такого не сказав.

— Віра дитини...— заговорив Вейрис.— Яка мила невинність... і водночас кажуть, що з уст дітей і немовлят говорить мудрість.

— Зрада є зрада,— миттю мовив Пайсел.

Джофрі неспокійно крутився на троні.

— Мамо?

Серсі Ланістер задумливо роздивлялася Сансу.

— Якщо лорд Едард зізнається в своєму злочині,— сказала вона врешті,— ми знатимемо, що він покаявся у своїй нерозважливості.

Джофрі скочив на ноги. «Будь ласка,— подумала Санса,— будь ласка, будь ласка, вчини як король, яким, я знаю, ти є: король хороший, добрий і шляхетний, будь ласка».

— Чи маєш ти ще щось сказати? — запитав він її.

— Тільки... з любові до мене ви робите мені таку ласку, мій королевичу,— мовила Санса.

Король Джофрі зміряв її поглядом.

— Твої люб’язні слова зворушили мене,— озвався він галантно й кивнув, мовби запевняючи: все буде гаразд.— Я зроблю, як ти просиш... однак спершу твій батько має зізнатися. Має зізнатися й підтвердити, що я король, бо в іншому разі не буде йому прощення.

— Він зізнається,— відповіла Санса з піднесеним серцем.— Я певна, що зізнається.