Гра престолів

Едард

Він блукав криптою в підземеллях Вічнозиму, як робив це тисячі разів. Королі зими проводжали його крижаними очима, а деривовки біля їхніх ніг обертали свої величезні голови й гарчали. Нарешті він підійшов до гробниці, в якій спочивав його батько разом з Брандоном і Ліанною. «Обіцяй мені, Неде»,— прошепотіла статуя Ліанни. На ній була гірлянда блакитних руж, а очі плакали кривавими сльозами.

Едард Старк рвучко сів у ліжку; серце калатало, а простирадла зім’ялися. В кімнаті було темно, як у льосі, а у двері хтось колотив.

— Лорде Едарде,— голосно погукав хтось.

— Хвилинку.

Неодягнутий, він на нетвердих ногах перетнув темну спальню. Коли ж відчинив двері, то на порозі побачив Томарда з піднятим кулаком і Кейна зі свічкою в руках. Поміж них стояв стюард самого короля.

Обличчя стюарда було мов з каменя вирізьблене — на ньому не читалося жодної емоції.

— Мілорде правице,— співуче мовив він,— його світлість викликає вас. Негайно.

Отож Роберт повернувся з полювання. Давно пора.

— Дайте мені хвильку, щоб одягнутися.

Нед зачинив двері, лишивши стюарда чекати в коридорі. Кейн допоміг йому вбратися: біла лляна сорочка, сірий плащ, штани, розрізані на загіпсованій нозі, значок його посади й нарешті пояс із важких срібних ланок. На пояс Нед причепив валірійський кинджал.

Коли Кейн і Томард вели його через двір, у Червоній фортеці було тихо та спокійно. Низько над мурами висів місяць, уже майже повня. На залізних укріпленнях ходили вартові.

Королівські палати були в Мейгоровій тверджі — великій квадратній кріпості, яка ховалася в самому серці Червоної фортеці за мурами дванадцять футів завтовшки й за сухим ровом, оточеним залізними палями; то був дитинець у дитинці. Сер Борос Блаунт чатував у дальньому кінці мосту, у своїх сталевих обладунках нагадуючи у місячному сяйві примару. У кріпості Нед проминув іще двох лицарів королівської варти: сер Престон Грінфілд стояв унизу сходів, а сер Баристан Селмі чекав біля дверей у королівську опочивальню. «Троє в білих плащах»,— пригадав Нед, і його пронизав дивний холод. Обличчя сера Баристана було бліде, як і його обладунки. Недові вистало одного погляду на нього, аби збагнути, що трапилося щось жахливе. Королівський стюард відчинив двері.

— Лорд Едард Старк, правиця короля,— оголосив він.

— Ведіть його сюди,— почувся Робертів голос, на диво хрипкий.

У протилежних кінцях спальні у двох коминках-близнюках палав вогонь, наповнюючи кімнату зловісним червоним світлом. Від спеки неможливо було дихати. Роберт лежав упоперек ліжка, запнутого балдахіном. Над ліжком схилився великий мейстер Пайсел, а лорд Ренлі неспокійно походжав перед зачиненими віконницями. Бігали туди-сюди слуги, підкидаючи у вогонь дрова й підігріваючи вино. На краю ліжка поруч з чоловіком сиділа Серсі Ланістер. Коси сплутані, мов зі сну, але погляд зовсім не сонний. Поки Томард і Кейн допомагали Неду перетнути кімнату, Серсі не відривала від них очей. Недові здавалося, що він рухається дуже повільно, так наче й досі не прокинувся.

Король і досі був узутий у чоботи. Там, де вони вистромлювалися з-під покривала, Нед бачив на шкірі засохлий бруд і прилиплі травинки. Зелений камзол лежав на землі, розрізаний навпіл і покинутий, весь у плямах засохлої крові. У кімнаті висів запах диму, крові та смерті.

— Неде,— прошепотів король, побачивши Едарда. Обличчя в нього було біле, як молоко.— Підійди... ближче.

Неда підвели ближче, і він зіперся рукою на спинку ліжка. Досить було одного погляду на Роберта, аби збагнути, наскільки все погано.

— Що ста...— почав був він, але в нього стиснулося горло.

— Вепр,— пояснив лорд Ренлі, досі одягнутий у зелений мисливський костюм. Його плащ був заляпаний кров’ю.

— Біс,— прохрипів король.— Я сам винен. Забагато вина випив, чорти б мене ухопили. Промахнувся.

— А ви де всі були? — суворо запитав Нед у лорда Ренлі.— Де був сер Баристан і королівська варта?

У Ренлі смикнулися вуста.

— Брат звелів нам відійти й дати йому самому завалити вепра.

Едард Старк підняв покривало.

Короля зашили, як змогли, але цього виявилося недосить. Певно, лютий був той вепр. Своїми іклами він роздер короля від паху до грудей. Просякнуті вином бинти, які намотав великий мейстер Пайсел, уже почорніли від крові, а сморід від рани йшов нестерпний. Відчуваючи нудоту, Нед опустив покривало.

— Смердить,— сказав Роберт.— Це запах смерті, не думай, ніби я його не чую. Добре потовк мене цей поганець, еге ж? Але я... я теж йому відплатив, Неде,— посміхнувся король, і ця посмішка була такою самою жахливою, як рана: зуби червоніли від крові.— Застромив йому ножа просто в око. Хай вони скажуть, чи я брешу, хай вони скажуть.

— Щира правда,— пробурмотів лорд Ренлі.— Тушу ми привезли з собою, як брат і велів.

— На тризну,— прошепотів Роберт.— А тепер залиште нас. Ви всі. Мені треба поговорити з Недом.

— Роберте, мій любий лорде...— почала Серсі.

— Я сказав — ідіть,— мовив Роберт з натяком на колишню нетерпимість.— Що тобі тут не зрозуміло, жінко?

Стиснувши в кулаку спідниці та власну гідність, Серсі попрямувала до дверей. За нею рушили лорд Ренлі й решта. Великий мейстер Пайсел затримався, тремтячими руками подаючи королю кухоль густої білої рідини.

— Це макове молочко, ваша світлосте,— мовив він.— Випийте. Від болю.

Роберт зворотом долоні відкинув кухоль.

— Забирайтеся! Я сам скоро засну, старий дурню. Геть звідси.

Кинувши на Неда журливий погляд, великий мейстер Пайсел почовгав геть з кімнати.

— Чорти б тебе взяли, Роберте! — вилаявся Нед, коли вони лишилися самі. Ногу йому так сіпало, що від болю він на очі не бачив. А може, очі йому затуманило від горя. Він опустився на ліжко поряд з другом.— Ну чого ти завжди такий упертий?

— Іди під три чорти, Неде,— хрипко озвався король.— Я ж убив поганця, хіба ні? — обпік він Неда поглядом з-під чорного чуба.— От і тебе мав би. Не дасть мені на полювання спокійно з’їздити. Сер Робар розшукав мене. Щодо голови Грегора. Навіть думати бридко. Гончаку нічого не казали. Нехай Серсі його здивує,— зареготав він і від болю захлинувся сміхом.— Боги милостиві,— пробурмотів він, намагаючись придушити біль.— Дівчина. Данерис. Зовсім дитина, твоя правда... ось чому... дівчина... боги послали вепра... послали покарати мене...— закашлявся король, спльовуючи кров.— Неправильно, все було неправильно, я... Просто дівчина... Вейрис, Мізинчик, навіть мій брат... нічого не варті... ніхто мені не може сказати «ні», Неде, тільки ти... тільки ти...— він болісно й слабко підніс руку.— Папір і чорнило. Отам на столі. Пиши, що я казатиму.

Розправивши папір на коліні, Нед узяв перо.

— До ваших послуг, ваша світлосте.

— Воля і слово Роберта Першого з дому Баратеонів, короля андалів тощо... сам впиши всі мої титули, ти знаєш, як це робиться. Цим покладаю на Едарда з дому Старків, лорда Вічнозиму й правицю короля, обов’язки регента й оборонця держави після... після моєї смерті... і повеліваю правити замість мене до повноліття мого сина Джофрі...

— Роберте...

«Джофрі не твій син»,— хотів сказати він, але не зміг вичавити ці слова. На Робертовому обличчі ясно читалася агонія, і Нед не міг завдавати йому ще більшого болю. Отож Нед, схиливши голову, продовжив писати, але в тому місці, де король продиктував «мого сина Джофрі», він натомість написав «мого спадкоємця». Від власної нещирості він почувався мов облитий брудом. «Брехня в ім’я любові,— подумав він.— Хай пробачать мені боги».

— Що ще написати?

— Напиши... все, що треба, напиши. Захищати і оберігати, в ім’я богів давніх і нових, ти сам усе знаєш. Пиши. Я підпишу. Коли помру, передаси це раді.

— Роберте,— мовив Нед хрипким від горя голосом,— не роби цього. Не помирай. Ти потрібен королівству.

Взявши друга за руку, Роберт міцно стис йому пальці.

— Ти... зовсім не вмієш брехати, Неде Старк,— сказав він, пересилюючи біль.— Королівство... королівство добре знає... який з мене був нікчемний король. Такий самий поганий, як і Ейрис, хай зглянуться на мене боги.

— Ні,— заперечив Нед,— не такий поганий, як Ейрис, ваша світлосте. І близько не такий поганий, як Ейрис.

Роберт спромігся показати в усмішці червоні зуби.

— Принаймні всі скажуть... останнє моє діяння... я вчинив правильно. Ти не підведеш мене. Тепер правитимеш ти. Тобі не сподобається, ще більше, ніж мені... але ти впораєшся. Ти вже закінчив писати?

— Так, ваша світлосте,— Нед простягнув Роберту папір. Король наосліп черкнув свій підпис, лишивши на папері кривавий мазок.— Печатку слід ставити в присутності свідків.

— Хай вепра подадуть на моїй тризні,— прошелестів Роберт.— З яблуком у роті, з добре засмаженою шкуринкою. З’їжте поганця. Хай навіть він вам у горло не лізтиме. Обіцяй мені, Неде.

— Обіцяю.

«Обіцяй мені, Неде»,— відлунив у його голові Ліаннин голос.

— А дівчина,— мовив король.— Данерис. Нехай живе. Якщо зможеш, якщо... ще не запізно... поговори з ними... з Вейрисом, Мізинчиком... не дай їм убити її. І допоможи моєму синові, Неде. Зроби з нього... кращого за мене,— він здригнувся.— Боги, будьте милостиві.

— І будуть, друже,— сказав Нед.— Будуть.

Заплющивши очі, король, здавалося, розслабився.

— Свиня вбила короля,— пробурмотів він.— От сміхота, тільки сміятися боляче.

Недові сміятися не хотілося.

— Можна покликати інших?

— Як хочеш,— слабко кивнув Роберт.— Боги, чого тут так зимно?

Вбігли слуги й кинулися підкидати дров у вогонь. Королева пішла, і Нед відчув бодай якесь полегшення. Якщо Серсі має голову на плечах, вона забере дітей і втече ще до ранку, подумав Нед. Вона й так надовго затрималася.

Схоже, король Роберт не жалів за нею. Він попросив брата Ренлі й великого мейстра Пайсела бути свідками, як він прикладає печатку до гарячого жовтого воску, якого Нед накрапав на заповіт.

— А тепер дайте мені щось від болю й дозвольте померти.

Великий мейстер Пайсел квапливо змішав йому ще макового молочка. Цього разу король випив до дна. Коли він відкинув кухоль, буйна чорна борода вся була в густих білих краплях.

— Мені щось насниться?

Відповів йому Нед.

— Так, мілорде.

— Добре,— усміхнувся король.— Я перекажу Ліанні вітання від тебе, Неде. Подбай про моїх дітей.

Ці слова вжалили Неда, як ніж у живіт. На якусь мить він розгубився. Він не міг змусити себе брехати. А тоді згадав байстрюків: маленьку Бару в матері на грудях, Майю у Видолі, Гендрі на кузні, всіх інших.

— Я... захищатиму твоїх дітей, як своїх,— повільно вимовив він.

Кивнувши, Роберт заплющив очі. Нед спостерігав, як його давній друг м’яко вгрузає в подушки, а макове молочко стирає з його обличчя біль. Короля забрав сон.

Дзенькнули важкі ланцюги — це великий мейстер Пайсел підійшов до Неда.

— Я зроблю все, що в моїх силах, мілорде, але рана омертвіла. Два дні пішло на те, щоб доправити його сюди. Коли я потрапив до нього, було вже запізно. Я можу полегшити страждання його світлості, та лише боги здатні тепер його зцілити.

— Скільки ще? — запитав Нед.

— Якщо по щирості, то він уже мав би померти. Я в житті не бачив, аби хтось так люто чіплявся за життя.

— Брат завжди був міцний,— сказав лорд Ренлі.— Навряд чи мудрий, але міцний...

У задушливій спальні чоло у нього стало слизьким від поту. Було враження, що це Робертів привид стоїть у кімнаті — молодий, смаглявий і вродливий.

— Він зарізав вепра. У нього з нутра вивалювалися кишки, але він примудрився зарізати вепра,— зронив Ренлі з зачудуванням у голосі.

— Роберт ніколи не залишав поля бою, поки на ньому стояв бодай один ворог,— мовив Нед.

За дверима сер Баристан Селмі й досі вартував сходи у вежу.

— Мейстер Пайсел дав Роберту макового молочка,— сказав йому Нед.— Подбайте, щоб без мого дозволу ніхто його не турбував.

— Як накажете, мілорде,— озвався сер Баристан, який здавався старшим за свої роки.— Я не виконав свій священний обов’язок.

— Навіть найвідданіший лицар не може захистити короля від самого себе,— мовив Нед.— Роберт страшенно любив полювати на вепра. Він на очах у мене уполював тисячу вепрів.

Роберт ніколи не задкував перед звіром, твердо стояв на ногах, стискаючи в руках великий спис, а коли вепр кидався вперед, він тільки лаявся й чекав останньої секунди, поки звір мало не наскакував на нього, й лише тоді вбивав його одним упевненим і могутнім ударом.

— Ніхто б ніколи не подумав, що він помре від вепра.

— Дякую за добрі слова, лорде Едарде.

— Сам король сказав це. Він у всьому винуватив вино.

Сивий лицар змучено кивнув.

— Коли ми виманили вепра з лігва, його світлість уже хитався в сідлі, однак усе одно звелів нам відійти.

— Цікаво, пане Баристане,— дуже тихо запитав Вейрис,— а хто дав королю вино?

Нед не чув, як наблизився євнух, але, озирнувшись, побачив його поряд. Той був одягнутий у чорну оксамитову мантію, яка стелилася по підлозі, а на обличчі була свіжа пудра.

— Вино у короля було з його власного бурдюка,— пояснив сер Баристан.

— У нього був один-єдиний бурдюк? На полюванні зазвичай дуже хочеться пити.

— Я не рахував, скільки їх було. Більш ніж один, певна річ. Коли виникала потреба, зброєносець подавав йому новий бурдюк.

— Який сумлінний хлопчина,— мовив Вейрис,— непокоївся, щоб його світлість завжди мав чим освіжитися.

Нед відчув гіркий смак у роті. Він пригадав двох білявих хлопчаків, яких Роберт послав до Сантагара, коли хотів розширити нагрудник. Того вечора на бенкеті король усім розповідав цю байку й реготав так, що аж трусився.

— Котрий зброєносець?

— Старший,— відповів сер Баристан.— Лансель.

— Чудово його знаю,— мовив Вейрис.— Відданий хлопець, син сера Кевана Ланістера, племінник лорда Тайвіна й кузен королеви. Сподіваюся, милий хлопчина не винуватить себе. У невинності своєї юності діти такі вразливі, сам добре пам’ятаю.

Безперечно, колись і Вейрис був юний. Але Нед мав сумніви, що він бодай колись був невинний.

— До речі про дітей. Роберт змінив думку щодо Данерис Таргарієн. Хай про що ви домовилися, хочу, аби ви це скасували. Негайно.

— На жаль,— мовив Вейрис,— зараз уже, мабуть, запізно. Пташечки полетіли. Але я зроблю все, що зможу, мілорде. З вашого дозволу,— вклонився він і зник на сходах, тихо шурхаючи по камінню капцями на м’якій підошві.

Кейн і Томард саме допомагали Недові перейти міст, коли з Мейгорової тверджі з’явився лорд Ренлі.

— Лорде Едарде,— покликав він,— будьте ласкаві, зачекайте хвилиночку.

— Як скажете,— зупинився Нед.

Ренлі підійшов.

— Відішліть своїх гвардійців.

Зустрілися вони на середині мосту; просто під ними тягнувся сухий рів. Місячне світло посріблило жахливі гостряки, які оточували його.

Нед махнув рукою. Томард з Кейном уклонилися й шанобливо позадкували. Лорд Ренлі кинув сторожкий погляд на сера Бороса в дальньому кінці мосту, тоді на сера Престона, який стояв позаду нього в дверях.

— Отой папір,— нахилився лорд Ренлі ближче.— Що з регентством? Брат оголосив вас оборонцем держави? — Ренлі не чекав на відповідь.— Мілорде, у моїй особистій варті тридцятеро людей, і ще є друзі — і серед лицарів, і серед лордів. Дайте мені годину — і я зберу для вас тисячу мечників.

— І що мені робити з цими мечниками, мілорде?

— Атакувати! Просто зараз, поки замок спить,— озирнувшись на сера Бороса, Ренлі стишив голос до шепоту.— Нам слід забрати Джофрі в матері, захопити його. Оборонець ви держави чи ні, а королівством керує той, хто керує королем. Мірселлу й Томена теж треба захопити. Коли ми заберемо дітей, Серсі не наважиться нам опиратися. Рада оголосить вас лордом захисником, а Джофрі — вашим годованцем.

Нед холодно глянув на нього.

— Роберт іще не помер. Може, боги порятують його. Якщо ж ні, я зберу раду, щоб прочитати його останні слова й вирішити питання з правонаступником, але я не ганьбитиму останні години короля на землі, проливаючи кров у його палатах і витягаючи з ліжок переляканих дітей.

Лорд Ренлі, виструнчившись як тятива, на крок відступив.

— Кожна хвилина вашого зволікання дає час Серсі підготуватися. Коли Роберт помре, може бути вже запізно... для нас обох.

— Тоді нам слід молитися, щоб Роберт не помер.

— Мало надії на це,— мовив Ренлі.

— Боги милостиві.

— А от Ланістери — ні.

Розвернувшись, лорд Ренлі рушив понад ровом назад у вежу, де помирав його брат.

До себе в покої Нед повернувся розбитим і зневіреним, але про те, щоб лягти спати, навіть мови не було. «Того, хто вступає у гру престолів, чекає перемога або смерть»,— у богопралісі сказала йому Серсі Ланістер. Він міркував, чи правильно учинив, відмовившись від пропозиції лорда Ренлі. Він терпіти не міг інтриг, і не було честі в залякуванні дітей, однак... якщо Серсі вирішить не тікати, а боротися, Недові можуть знадобитися не тільки мечники Ренлі, а багато чого ще.

— Мені потрібен Мізинчик,— сказав він Кейну.— Якщо він не в себе, бери скільки треба людей і обшукуйте всі винарні й усі борделі на Королівському Причалі, поки не знайдете його. Приведіть мені його ще до світанку.

Уклонившись, Кейн пішов, а Нед повернувся до Томарда.

— «Відьма-вітряниця» відпливає з вечірнім відливом. Ви вже обрали супровідників?

— Десятьох гвардійців з Портером на чолі.

— Має бути двадцять з тобою на чолі,— мовив Нед. Портер хоробрий, але впертий. А Нед хотів, щоб за його дочками наглядала людина солідна і поміркована.

— Як зволите, мілорде,— мовив Том.— Не можу сказати, що зажурюся, коли нарешті звідси поїду. Скучив за жінкою.

— Коли повернете на північ, проїжджатимете повз Драконстон. Мені треба, щоб ти доправив туди листа.

Том перелякався.

— У Драконстон, мілорде?

Острівна фортеця дому Таргарієнів мала погану репутацію.

— Щойно острів опиниться у вас у полі зору, скажеш капітану Косу підняти мій прапор. Можливо, там побоюються неочікуваних гостей. Якщо капітан не погодиться, пропонуй йому все, що він захоче. Я дам тобі листа, якого потрібно передати особисто в руки лорду Станісу Баратеону. Нікому іншому. Ні його стюарду, ні капітану його варти, ні його леді-дружині, тільки лорду Станісу особисто.

— Як накажете, мілорде.

Коли Томард пішов, лорд Едард Старк довго сидів, задивившись на полум’я свічки, яка горіла поруч на столі. На мить його накрило горе. Понад усе йому хотілося зараз опинитись у богопралісі, опуститися навколішки перед серце-деревом і молитися за життя Роберта Баратеона, який був йому більш ніж братом. Згодом люди шепотітимуться, що Едард Старк зрадив королівську дружбу й позбавив спадку його синів; Нед міг тільки сподіватися, що боги все бачать і що Роберт на тому світі дізнається всю правду.

Нед дістав королівський заповіт. Сувій хрусткого білого пергаменту, запечатаний золотим воском, кілька коротеньких слів і кривавий мазок. Один-єдиний крок від перемоги до поразки, від життя до смерті.

Витягнувши чистий аркуш паперу, Нед умочив перо в чорнило. «Його світлості Станісу з дому Баратеонів,— написав він.— Коли ви отримаєте цього листа, ваш брат Роберт, а наш король, який правив п’ятнадцять років, уже буде мертвий. Його смертельно поранив вепр на полюванні у королівському лісі...»

Рука його зупинилася; здавалося, букви звивалися й крутилися на папері. Лорд Тайвін і сер Джеймі не терпітимуть покірливо свою ганьбу: вони боротимуться, а не тікатимуть. Понад усякий сумнів, лорд Станіс після вбивства Джона Арина тримається насторожі, та було конче потрібно, щоб він з усіма своїми силами негайно плив на Королівський Причал, поки не виступили Ланістери.

Нед обережно добирав кожне слово. Закінчивши, він підписав листа: «Едард Старк, лорд Вічнозиму, правиця короля, оборонець держави»; промокнувши папір, він удвоє згорнув його й над свічкою розтопив віск для печатки.

Його регентство буде недовгим, думав він, поки м’якнув віск. Новий король обере нового правицю. І Нед зможе вільно повертатися додому. На думку про Вічнозим у нього на вустах заграла тінь усмішки. Йому хотілося знову почути Бранів сміх, сходити з Робом на яструбине полювання, подивитися, як грається Рикон. Йому хотілося поринути у власному ліжку в сон без сновидінь, міцно обійнявши свою леді Кетлін...

Кейн повернувся, коли він притискав печатку до м’якого білого воску. З Кейном був Дезмонд, а між ними йшов Мізинчик. Подякувавши гвардійцям, Нед відіслав їх.

Лорд Пітир одягнув синю оксамитову сорочку з пишними рукавами, а його сріблястий плащ був розмальований пересмішниками.

— Гадаю, вас можна привітати,— сказав він, сідаючи.

Нед кинув на нього сердитий погляд.

— Король поранений, він помирає.

— Знаю,— озвався Мізинчик.— А ще я знаю, що Роберт оголосив вас оборонцем держави.

Нед метнув погляд на королівський заповіт, який лежав на столі з незламаною печаткою.

— І звідки ж ви це знаєте, мілорде?

— Вейрис натякнув,— мовив Мізинчик,— а ви щойно це підтвердили.

Нед гнівно скривив вуста.

— Чорти б узяли того Вейриса і його пташечок. Кетлін мала рацію: цей чоловік володіє темним даром. Я йому не довіряю.

— Чудово. Ви бодай чогось навчилися,— гойднувся уперед Мізинчик.— Але можу заприсягтися, що ви притягли мене сюди глупої ночі не для того, щоб обговорювати євнуха.

— Ні,— визнав Нед.— Я знаю таємницю, яка призвела до вбивства Джона Арина. Роберт не залишить по собі законного сина. Джофрі й Томен — байстрюки Джеймі, народжені від інцесту з королевою.

Мізинчик звів брову.

— Я вражений,— сказав він таким тоном, що одразу стало ясно: він геть не вражений.— А дівчинка також? Без сумніву. Отож, коли король помре...

— Трон по закону переходить до лорда Станіса, старшого з двох братів короля.

Погладжуючи гостру борідку, лорд Пітир поміркував.

— Схоже на це. Якщо тільки...

— Що, мілорде? Це не схоже, а так і є: Станіс — спадкоємець. І цього ніщо не може змінити.

— Станіс не отримає трон без вашої допомоги. А якщо ви мудрі, то зробите все, щоб спадкоємцем став Джофрі.

Нед кинув на нього важкий погляд.

— У вас немає ні краплини честі?

— Та ні, краплина є, певна річ,— безтурботно кинув Мізинчик.— Вислухайте мене. Станіс вам не Друг, і мені теж. Навіть брати терпіти його не можуть. Цей чоловік залізний — твердий і непіддатливий. Немає сумнівів, він призначить нового правицю й нову раду. Безперечно, він подякує вам, що віддаєте корону йому, але не полюбить вас за це. І його прихід означатиме війну. Станіс не зможе спокійно сидіти на троні, поки Серсі з її байстрюками не помре. Як гадаєте, сидітиме лорд Тайвін тихо, поки хтось приміряє палю на голову його дочки? Кичера Кастерлі повстане, і не вона одна. Роберт мав велике серце й помилував тих, хто служив королю Ейрису, якщо вони присягнули на вірність новому королю. Але Станіс пробачати не вміє. Він не забуде облоги Штормокраю, і нехай про це не забувають лорди Тайрел і Редвин. Усім, хто бився під прапорами дракона чи став на бік Балона Грейджоя, є чого боятися. Посадіть Станіса на Залізний трон, і запевняю вас: королівство спливе кров’ю.

А тепер погляньте на це з іншого боку. Джофрі всього-на-всього дванадцять, а Роберт оголосив регентом вас, мілорде. Ви — правиця короля й оборонець держави. Влада ваша, лорде Старк. Вам досить тільки простягнути руку й узяти її. Замиріться з Ланістерами. Звільніть Куця. Одружіть Джофрі зі своєю Сансою. Молодшу дочку віддайте за Томена, а свого спадкоємця одружіть з Мірселлою. Мине ще чотири роки, поки Джофрі досягне повноліття. Доти він уже бачитиме у вас другого батька, а якщо ні... що ж, чотири роки — довгий строк, мілорде. Доволі часу, щоб позбутися лорда Станіса. А якщо Джофрі завдаватиме вам клопотів, ми зможемо розкрити його маленький секрет і посадити на трон лорда Ренлі.

— Ми?! — перепитав Нед.

— Вам потрібен хтось, хто розділить з вами тягар,— здвигнув плечима Мізинчик.— Запевняю вас, моя ціна вельми скромна.

— Ваша ціна,— крижаним голосом зронив Нед.— Лорде Бейліш, те, що ви пропонуєте, це зрада.

— Тільки в тому разі, якщо ми програємо.

— Ви забуваєте дещо,— мовив Нед.— Ви забуваєте про Джона Арина. Ви забуваєте про Джорі Касселя. І ви забуваєте про це,— він витягнув кинджал і поклав його між ними на столі; клинок з драконової кістки та валірійської криці мов одділив правду від кривди, істину від олжі, життя від смерті.— Вони підіслали найманця, щоб перерізати горло моєму синові, лорде Бейліш.

Мізинчик зітхнув.

— Боюся, я справді забув, мілорде. Даруйте мені. На якусь мить я призабув, що розмовляю зі Старком,— скривив він губи.— Отож ви обираєте Станіса і війну?

— Вибору немає. Станіс — спадкоємець.

— Не маю наміру сперечатися з лордом-захисником. То чого тоді ви хочете від мене? Не моїх мудрих порад, звісна річ.

— Я постараюся забути ваші... мудрі поради,— з огидою мовив Нед.— Я покликав вас, аби просити про допомогу, яку ви обіцяли Кетлін. Це небезпечна година для нас усіх. Щира правда, Роберт оголосив мене оборонцем держави, але в очах світу Джофрі й досі його син і спадкоємець. У королеви є дюжина лицарів і сотня кіннотників, які зроблять усе, що вона звелить... а цього досить, аби здолати жменьку, яка лишилася від моєї варти. І звідки мені знати, що її брат Джеймі не їде просто зараз на Королівський Причал на чолі війська Ланістерів.

— А у вас війська немає,— грався Мізинчик на столі кинджалом, обережно перевертаючи його пальцем.— Приязні між лордом Ренлі й Ланістерами немає. Бронзовий Йон Ройс, сер Балон Свон, сер Лорас, леді Танда, близнюки Редвини... усі вони тут при дворі мають почет з лицарів і присяжних мечів.

— У Ренлі тридцятеро гвардійців у його особистій варті, решта мають іще менше. Цього не досить, навіть якщо я буду певен, що всі вони стануть на мій бік. Мені потрібні золоті плащі. Міська варта налічує тисячу гвардійців, які присягнули захищати замок, місто й королівський мир.

— Так, але ж коли королева оголосить одного короля, а правиця — іншого, чий мир вони захищатимуть? — лорд Пітир крутнув кинджал, і той завертівся на столі. Гойдаючись, він крутився й крутився. Коли ж нарешті сповільнив рух і зупинився, вістря вказувало на Мізинчика.— А ось вам і відповідь,— посміхаючись, мовив Мізинчик.— Вони підуть за тим, хто їм платить,— відхилившись, він прямо подивився Неду в обличчя своїми сіро-зеленими очима, які глузливо світилися.— Ви закували себе в честь, як в обладунки, Старку. Ви гадаєте, що вона вас захищає, однак насправді вона тільки тисне на вас і робить неповоротким. Гляньте лишень на себе. Ви знаєте, навіщо ви мене сюди покликали. І знаєте, про що саме хочете мене попросити. Ви знаєте, що це слід зробити... але ж це безчесно, тож слова застрягають вам у горлі.

Від напруги Нед не міг зігнути шию. На якусь мить його охопила така лють, що він боявся заговорити.

Мізинчик засміявся.

— Слід було би змусити вас це вимовити вголос, але ж це буде надто жорстоко... тож не хвилюйтеся, мій добрий лорде. Заради моєї любові до Кетлін я просто зараз піду до Джаноса Слінта й подбаю, щоб міська варта була до ваших послуг. Шістьох тисяч золотих має вистачити. Третину командувачу, третину офіцерам і третину солдатам. Мабуть, купити їх можна було б і за половину, але я не хочу ризикувати.

Посміхнувшись, він підхопив кинджал і простягнув його Недові руків’ям уперед.