Химера

МИРНИЙ ДОПИТ

— Ну, сідайте. Сьогодні у нас з вами буде мирна розмова.

— Мир мирним. На враждуючих сам Бог і Хрест Його.

— Ну, Бог і Хрест нас не цікавлять.

Виснажена й передчасно посивіла жінка сіла на краю стільця. Золотопогонник довго мовчав.

— Скажіть мені: чого ви хочете? За що ви воюєте? — заговорив нарешті, ламаючи слова української мови.

Жінка мовчала.

— Якої України вам треба?

Жінка мовчала.

— Та ж ви маєте Україну: маєте українські школи, маєте українські газети, книжки, журнали, радіо, кіно. Маєте свій уряд…

Жінка мовчала.

— Не розумію; за що ви воюєте? За що ви йдете на смерть?

— А ви знаєте, — заговорила жінка, — коли ми йшли до УПА, то ми мали дуже мало понять про Україну.

— Як?!

— Та так.

— То вас ошукали ваші провідники?

— Ні. Ніхто нас не ошукував. Ми йшли проти вас з чуттям самооборони. Ми йшли до УПА, щоб за кров заплатити кров’ю.

— То ми йшли вас визволяти, а ви жадали нашої крові?

— Так. Бо ми надто добре знали суть вашого визволення. Ми не забули, не могли забути, не мали права забути вашого першого визволення, ми йшли до УПА, щоб заплатити вам за видовбані очі наших братів, за вивезених на Сибір наших матерів, за розстріляних наших батьків, за знечещення наших сестер. Ми йшли до УПА, щоб не попасти живцем у залиті вапном ями, як попадали наші люди в часи вашого першого визволення.

Слідчий кривився від люті.

— Ми йшли до УПА, щоб за пролиту кров ви заплатили кров’ю, бо кров відзивається кров’ю.

— Мовчи, падлюко!!! — слідчий грюкнув кулаком об стіл і підскочив на місці. — Таких падлюк, як ти, мало топити у вапні.

Жінка встала.

— Топіть. Ми від вас нічого легшого не дожидаємо. Ми добре знаємо, що ви робите тим, хто потрапляє у ваші руки. Та знайте й ви: кров відізветься кров’ю.

Ббац! Обоймою по скроні сивоволосої.

Конвой ускочив до кімнати.

— Виведіть це стерво.

Жінка провела рукою по обличчю й простягла скривавлену долоню.

— І ця кров ще відізветься.

Львів, 1962