Химера

У ПОТЯЗІ

Потяг поволі рухається у напрямку Стрия. Коливання вагонів хитає похилені голови пасажирів. Тут робітники в своїх засмальцьованих робах, тут жінки з порожніми банками з-під молока і з торбами, наповненими міським чорним хлібом.

Десь у кутку вагона дівчата затягнули сумну-сумну пісню.

Проти мене сидить немолодий чоловік з поораним зморшками обличчям і з порепаними долонями. Він каже своєму сусідові:

— Двісті грам жита дали на трудодень. Двісті грам. Це жменя збіжжя. Та якби мені пан, що я в нього робив, дав мені жменю збіжжя за мою денну працю, то я б йому морду набив.

— Слухай, чоловіче, — віззивається до нього сусід, — мовчи. Не говори так голосно. Знаєш, у цієї держави при кожній стіні очі й вуха.

— Та най слухають. Най оглухнуть. Що вони мені зроблять? Заберуть? Пошлють на каторгу? А хіба я не на каторзі зараз? Забрав у тебе землю і погнав потом поливати її задурно — хіба це не каторга? Там, може, хоч пайку хліба дасть тобі за роботу. А тут цілий день робиш голодний, як чорний віл, а він прийде й запише тобі трудодень. Запише! А що дасть, чорт його знає. Каже, що дасть щось колись, у кінці року. А може й нічого не дати, як йому захочеться.

Це життя, га? Це не каторга? Якої ще каторги мені треба?

Львів, 1948