Химера

ОЧІ

Нас везуть до Сибіру Щохвилини ми чуємо навколо себе добірні матюки і гавкіт собак-вівчарок.

— Шаґ вправо, шаґ влево — стреляем! — Чуємо ми, коли нас виводять з львівської в’язниці.

— Лажись!!! — Чуємо ми, коли нас виводять з вагонів у Києві.

І ми падаємо в калюжі бруду.

— Шаґ вправо, шаґ влево — стреляем! — Чуємо ми, коли нас виводять із харківської в’язниці.

— Лажись!!! — Чуємо ми, коли нас виводять з вагонів у Новосибірську.

— Лажись!!! — Чуємо ми в приміщенні старого барака. І ми падаємо в калюжі гною.

А перед нами очі, наповнені звірячою люттю й диявольським завзяттям. Очі ці скрізь однаково палять нас своєю пекучою ненавистю: у Львові та Києві, у Харкові й Новосибірську. Вони цвіркають на нас гадючою злістю з-під чорних козирків блакитно-червоних картузів і з-під сірої шерсті собачих голів.

І раптом ми бачимо перед собою людські очі. Нам не віриться. З-під чорного козирка блакитно-червоного картуза, з-під червоної, як свіжа рана, зірки дивляться на нас очі. Очі. Людські очі. Це нас у Новосибірську везуть «чорним вороном» на вокзал, до нового етапу.

Крізь ґрати дверей дивляться на нас очі. І на цих очах, людських очах, виступають сльози. Так. Сльози на очах під козирком блакитно-червоного картуза.

— Хіба вам нас жаль? — питає Марійка.

Очі ще довго мовчки дивляться на нас, а потім кажуть голосом, в якому чується акцент узбецької мови:

— Так, жаль, бо все це я бачив на своєму народові.

Львів, 1963