Химера

ВОСЬМЕРО ОЧЕЙ

Він шліфує могильні плити, як і всі інші каменярі без фаху. Його обличчя коло рота вкрите густими дрібними зморшками, очі глибоко сховані під навислими бровами. В майстерні всі його знають. Всі знають, що він рідко буває тверезий і працює дуже погано, проте ніхто на це не звертає уваги, бо всім відомо, що його прийнято на роботу за спрямуванням каґебе. Коли до нього хтось підходить, то він раптово здригається, як пійманий за своїм чином злодій, і ховає руки за спину. Час від часу він вибігає з майстерні й за кілька хвилин приходить хитаючись, з низько похиленою головою. Тоді він починає шепотіти сам до себе, згадуючи восьмеро очей, серед яких було четверо дитячих. Усім відомо, що це за восьмеро очей, і ніхто не слухає п’яного, бо знають, що він повторить те, про що вже всі чули від нього багато разів.

А ось зараз він сидить на могильній плиті й розмовляє з новоприйнятим каменярем, який ще не чув про восьмеро очей.

— Де ти працював перед цим? — питає він у молодого робітника.

— У міліції.

— Брешеш. Це ти знаєш, що я чекіст, і тому говориш так.

— Я не знаю, що ви чекіст.

— Був колись чекіст, а тепер ось могильник.

— Ви десь хильнули вже трохи?

— Хильнув. А що?

— Та нічого.

— Я не можу не пити. Розумієш? Не можу. Мене мучає восьмеро очей. Восьмеро, й серед них, четверо дитячих. Отак сиджу, шліфую камінь, а вони з-під каменя повискакують і посідають мені на руки. Свіжі такі, в крові, такі самі, як я їх повирізував у той весняний ранок. Вони повзають мені по руках і обмазують мої руки кров’ю.

Чекіст схилив голову і помовчав.

— Це було на світанку в гуцульському селі. За два дні перед тим нас викликав начальник опергрупп. Як зараз бачу все перед собою. За столом сидів начальник, а коло нього майор. Не наш, з центру приїхав.

— Нам поступило розпорядження виконати завдання особливого призначення, — почав начальник. — Нам треба провести одну операцію під найбільшим секретом. Крім вас шістьох і нас двох, ніхто не має знати про це.

— Нам треба, — втрутився майор, — скомпрометувати бандерівців перед населенням. Нам треба виставити перед усім світом бандерівців як бандитів. Щоб це зробити, нам потрібні факти їхніх злочинних дій. Таких фактів нема. Правда, вони вбивають наших агентів, але цього мало, все ж таки це наші агенти. Треба показати, що бандерівці вбивають зовсім невинних людей, навіть дітей.

— Як же ж їх на це спровокувати? — не втримався наш старшина.

— Ви слухайте, — стримав його начальник.

— Провокувати ми їх не будемо, — пояснював майор. — Вони на це не підуть, вже були спроби — не піддаються. Ви будете «бандерівці». Вас шестеро під командою вашого лейтенанта, — він вказав на мого земляка, виконаєте це завдання і дасте нам факти злочинних дій бандерівців.

— Нас там відразу пізнають. Ми по—їхньому говорити не вміємо, — сказав старшина.

— Хай пізнають. Недовго пізнаватимуть. Хто почує ваші голоси, тому рота заціпити. Мертві нічого не виказують.

— Зрозуміло, — відповів лейтенант.

— Бачити вас можуть, і що більше вас побачать, то краще — ви будете з тризубами на шапках. А чути вас живі не мають. Ви зайдете в хату так, щоб ваші голоси у селі ніхто не чув, і вийдете з хати без розмов. У хаті можете говорити що хочете, лише дивіться, щоб не залишилось жодного хоч напівживого свідка після вас. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіли ми.

— Це одна група буде робити. На це вистачить трьох чоловік.

А друга група, три чоловіки, як тільки перша вийде з хати, підніме за селом стрілянину. Нібито переслідує бандерівців. І тут ми підкинемо ще групу солдат наших, які самі будуть думати, що в селі побували справжні бандерівці. А тоді — перед людьми мітинг, кореспонденти з газет, фотограф.

— А чи у вас нема живих бандерівців зараз? — звернувся майор до начальника.

— Живих нема. Є вбиті.

— Давно вбиті?

— Позавчора.

— Не годяться. Треба було б парочку підкинути під село.

Мовляв, лишилися після бою.

— Є в нас двоє таких, що прийшли здаватися. Ми їх затримали, в камері сидять.

— Ви їх допитували?

— Допитували.

— Вони комусь зі своїх знайомих говорили, що йдуть здаватися?

— Не говорили нікому.

— Давайте їх.

Чекіст озирнувся навсібіч і витяг з кишені пляшечку з одеколоном. Тремтячими руками вицідив одеколон у склянку й одним духом випив.

— Оце коли хоч кому-небудь розповідаю про це, то тоді очі до мене не лізуть, і руки робляться чисті, не в крові. Він почав терти руку об руку так, ніби мив їх водою.

— Ну, ну, й що було далі? — цікавиться новий каменяр.

— Далі було страшне. Я попав у групу лейтенанта. Нам випадало йти до хати. На третій день вранці, удосвіта, ми поскидали з себе пагони, повбирались у шапки з тризубами, автомати на плечі — і на машину. Друга група взяла з собою двох бандерівців, тих, що прийшли здаватися, і виїхала поперед нас.

У хаті, до якої ми підійшли, світилося. Двері були незамкнені. Ми зайшли. Господиня поралася біля печі, а господар узувався в постоли. В колисці гойдалася дитина, на причіпку з-під кожуха виглядав хлопчина.

Вони не злякалися нас. Тільки коли лейтенант сказав: «Что, своїх узналі?», — господар і господиня із здивуванням втупилися очима в нас.

— Бий бабу! — гукнув до сержанта лейтенант, — а я мужика перестрочу.

І хата наповнилася гулом пострілів і людським криком.

— А ти чого стоїш?! — крикнув на мене лейтенант. — Бий пацанів!

Поки я стріляв у колиску з дитиною, хлопець забився в кут між ліжком і шафою.

— А-а-а! — різав нам вуха його несамовитий крик.

— Заткни глотку пацанові! — наказав мені лейтенант, і я пустив автоматну чергу в куток між шафою і ліжком. Зразу стало тихо, як у могилі.

— Повирізуй усім очі, — наказав мені лейтенант і додав: — А ми тим часом перетрусимо лахи, відберем що треба.

— Та нащо вирізувати очі? Експертизи ж ніякої не буде, — огинався я.

— Вирізуй! Така інструкція. Може, якомусь дурневі ще прийде в голову фотографувати. Виріжеш — склади в газету й забери з собою.

Я витяг з-за халяви фінку і почав вирізати очі.

— Ех… — Чекіст витяг із кишені ту саму пляшечку й, закинувши назад голову, почав висмоктувати з неї алкоголь.

— Ех… не можу… мало… Піду куплю ще один флакон.

— Та розповідайте далі. Потім я вам чвертку горілки принесу, — сказав новий каменяр.

— Та що далі? Далі ті троє недалеко від села під лісом постріляли привезених ними бандерівців, а ми їм у кишені позапихали те барахло, що взяли в хаті. Ми з себе тризуби познімали, їм попришпилювали до шапок, а самі погони одягли, шапки зі звіздами.

Потім був мітинг. Дідок один виступив, кричав, що бандерівці їх дурять, що вони не за Україну воюють, а свої шкури рятують, над людьми розбої чинять.

А очі, загорнуті в газету, я носив у кишені до самого вечора, ніде було викинути, аж як посутеніло, вкинув у річку…

— Ех… треба випити ще… Чую, що ці очі мене зі світу зведуть. Я не можу діткнутися руками до своїх дітей, бо тоді очі перелазять на них. Вони вночі кидаються мені на груди.

— І чого вони до мене так липнуть? Ну якби я перед тим нікого не вбивав, а то ж я у війну дезертирів і самострільщиків пачками стріляв, тепер ось тут цих бандерівців перебив без ліку — і нічого мені не було, а ось тепер ці очі мені не дають жити.

— Може, тому, що ті очі були дитячі, невинні…

— Може… Ну піди принеси горілки…

— Та що ти його слухаєш з його очима? — чує голос ззаду себе молодий каменяр. І коли обернувся, бачить перед собою бригадира.

— Ти його не переслухаєш і за три дні. Він тобі наговорить, аби ти вуха наставляв. Очі його мучають! Хтось йому винуватий!

Хай би не йшов на легкий хліб у чека. Оце, тепер тобі той легкий хліб боком вилазить. Бери щітку і шліфуй. А ти, хлопче, на своє місце.

Львів, 1955