Химера

За розповіддю багаторічного в’язня Василя Піруса

Я прокинувся серед ночі від сильного поштовху в бік. Перед моїми очима виблискували леза двох ножів. Ножі тримали дві руки однієї людини. Обличчя її з насуненою на самі брови шапкою вкривала тінь від сусідніх нар, а на блискучі леза якраз падало світло. Розгледіти обличчя не можна було. Я тільки радше відчув, ніж бачив холодний погляд маленьких очей. Поруч у тіні стояло ще дві постаті, руки в кишенях.

— Вставай, бандьора («бандьорами» в ув’язненні кримінальні злочинці називають усіх українців, литовців, естонців і латвійців), і пращайся с жизню.

Я зрозумів усе. Це злодії — «вори». За їхнім «воровським» законом (я це знав) не можна вбивати сплячої людини. Треба спочатку розбудити, а потім уже чинити розправу Думка запрацювала блискавично. Це навіть не думка була. Це якась моторна сила заворушила мною.

«Смерть чи не смерть?» — пронизало мій мозок.

І я під ковдрою підтягнув ноги колінами до самих грудей. Скільки в мене було сили й енергії — вдарив обома ногами мого ката у пах. Ножі випали з рук злодія. Я підхопив ті ножі на льоту. Дві постаті метнулися між нарами. Кат, перейнятий конвульсіями, впав, стискаючи руками своє тіло нижче живота.

Моя моторна сила кинула мене навздогін за двома втікачами. Коли я вискочив з барака, вони вже кілька кроків поперед мене бігли в напрямі вахти. Зі сторожової вишки забухали постріли. Стріляли по мені. Я був доброю мішенню — білий, у самій білизні. Та мою моторну силу не спиняли ті постріли. Ще одна мить, ще одна секунда, півсекунди — і я хоч одному зажену ножа між лопатки. Та цього не сталося. Вони влетіли поперед мене в розчинені двері вахти.

— Зрозуміло, чиї це посланці, — сказав я чекістам, спинившись на порозі.

Коли я йшов назад, з вишки вже не стріляли по мені. А на моїх підштаниках в одній холоші вище коліна чорніла рвана обсмалена діра. Стріляли розривними кулями.

При вході у барак я розминувся з санітарами, що виносили на носилках мого ката.

У секції мене вже очікував начальник режиму з двома наглядачами.

— Бросай оружие! — скомандував він мені.

Я кинув обидва ножі йому до ніг і підставив руки в наручники.

Дніпряни, 1981