Химера

СУДИТИ НЕ МОЖНА

Дмитро лежить на дні темної смердючої ями й судорожно притискає папку до грудей. Останні події стрілами пролітають у його ще живому мозку.

Дмитро Гордієнко любив писати вірші та оповідання. Мало сказати: любив. Він не міг не писати їх. Це було насущною потребою його життя. Все бачене ним довкола, все, що вражало його чутливу душу й ніжне серце, він виливав на папір. І, позаяк він на своєму віку зустрічав лихого більше, ніж доброго, гіркого більше, ніж солодкого, кривди більше, ніж правди, сваволі більше, ніж волі, його поезії були сумні, а оповідання були сповнені муками людських страждань. У його творах був протест проти знущань над людьми, в них було смертельне обвинувачення тим, хто владу людини над людьми порівняв до влади людини над хуцобою. Він фіксував факти. Факти сваволі. Вчинки, яким жодного прощення не могло бути.

Свої оповідання та вірші Гордієнко нікому не читав. Він бачив, як за якісь наївні анекдоти, за необережно висказане слово гнали людей до Сибіру, на далеку північ, звідки вони не повертались, і тому не показував свої твори навіть добре знайомим йому людям.

Правда, деякі свої оповідання та вірші він читав своїм товаришам, навчаючись у школі. Але ті твори були далекі від сучасних подій. Тоді усі дивувалися його хистові, а вчителі пророкували йому письменницьку славу.

А ось ці оповідання Дмитро ховав далеко і писав їх потай ночами, бо знав, як широко і густо розставив свою сітку сексотів НКВД. І лише зрідка деякі з них він зачитував своїй старенькій тітці, бо вірив їй, як самому собі. Тітка, слухаючи оповідання, плакала і казала, що вона не знає такого письменника, щоб міг так писати, як її небіж.

Гордієнко жив сам у маленькій кімнатці на околиці міста. Крім тітки, рідні він не мав. Його батько помер з голоду 1933 року, а матір забрали за колоски. Вона хотіла настригти колосків ще нестиглої пшениці з колгоспного поля, щоб зварити кашу й нагодувати свою опухлу від голоду дитину. Мати не повернулася з в’язниці, і Дмитра виховувала тітка, та сама, яка зараз мешкає в тому ж місті, де й він.

Дмитро не одружувався, бо не зустрічав такої людини, якій можна було б довіритися. Життя з людиною чужих йому поглядів він не уявляв. Гордієнко весь час був обтяжений однією думкою: як бодай хоч частину своєї творчості передати за кордони цієї тиранії? Хай прочитають люди, хай знають там, на вільній землі, у якій нарузі перебуває людство в двадцятому столітті на одній шостій земної кулі.

Коли він виходив на прогулянку за місто в поле і бачив там довгоногих лелек, йому приходила до голови думка: чи не можливо переслати свої твори лелеками в час їх відлету у вирій? Переписати дрібним шрифтом на тонкому папері оповідання, піймати лелеку, обов’язати йому ноги списаними папірцями і пустити. Він так полетить у теплі краї. Там хтось помітить, піймає лелеку, прочитає твори й опублікує. Але тут же ця думка спростовувалася: а що, як ніхто не помітить там цього лелеку, і він на весну принесе його твори назад, і попадуть вони в руки НКВД? А, може, тут зауважуть раніше, ніж там?

Коли він бував у Москві й проходив мимо англійського посольства, йому прийшла до голови думка: привезти сюди свої твори, зайти і передати працівникам посольства, а вони вже перешлють, де треба. Але… біля посольства ходить міліціонер. Це один на виду, у формі. А скільки тут їх товчеться замаскованих, потайних, готових на перший посвист схопити людину і роздерти на шматки?

Коли він бував у Одесі й бачив там кораблі різних країн, моряків з тих кораблів на вулицях міста, йому хотілось передати свої твори через якогось моряка. Але як? На корабель його не пропустять потайні енкаведисти. А за тими моряками, що ходять по вулицях, хіба вони не слідкують?

Може, Дмитро, попри небезпеку, пішов би на один із цих варіантів, якби не трапилося йому одна нагода, яку згодом він назвав посланням долі. Одного разу він зайшов провідати тітку свою. Тітка була в піднесеному настрої і, хвилюючись, розповіла йому, що той її єдиний син, який у революцію разом із батьком невідомо де дівся, залишився живий. Він проживає в Канаді, прислав їй листа і пише в тому листі, що буде клопотати через посольство, щоб забрати матір до себе. Тітка показала Дмитрові листа з багатьма марками і канадськими штампами.

— І ви поїдете до Канади? — запитав він тітку.

— А чому б я мала не їхати? Що мене може утримувати?

— А чи вони вас випустять?

— Я думаю, що мене вони випустять. Навіщо їм стара немічна жінка?

— Але ж, мені здається, що вони не випускають за свою залізну завісу нікого, хто міг би розповісти про їхні бузувірські дії. Вони знають, що ви можете розповісти.

— Якщо вони мене по дорозі вб’ють, то це буде не гірше за моє теперішнє животіння. Я смерті не боюся. А, може, не вб’ють.

Якщо син мене викличе, я поїду без найменшого вагання.

Кілька місяців Дмитро ходив обтяжений думкою: посилати чи не посилати з тіткою свої твори? Якщо її навіть випустять, то на кордоні будуть ретельно трусити. Але мало надії й на те, що її довезуть до кордону. Її умертвлять по дорозі. Вони це вміють.

А може, не умертвлять? А, може, й не дуже труситимуть на кордоні? Можна рукопис добре запакувати в подушку так, що вони не дошукаються його.

І коли тітка сповістила Дмитрові, що вона одержала дозвіл на виїзд, він попросив її взяти з собою його твори. Вона не відмовила. Аркуші тонкого паперу ретельно запакували в подушку. Подушку не заберуть у старої жінки. Пройшло три місяці з часу від’їзду тітки. Дмитро вже марив своєю книжкою, що в темній журливій обкладинці розлітається між людьми за океаном.

Водночас його мучила й тривожила думка: не було від тітки листа. Умовилися, що вона напише йому і в разі вдалого провезення рукопису в листі повідомить: «Син радий твоєму подарункові». Такого листа не було, і це непокоїло Дмитра.

Одного вечора до дверей його помешкання зайшов незнайомець — біловолосий чоловік середнього віку в потертому вбранні й привітався.

— Ви мене не знаєте, — лагідно заговорив він, — але це хай вас не турбує. — Мені треба з вами поговорити про одну важливу справу.

У мові білоголового виразно чувся московський акцент. Щось сіпнулося коло серця. Дмитро майже догадався, який це гість, але відповів спокійно:

— Будь ласка.

Гість не сідав.

— Знаєте, сьогодні теплий вечір. Давайте трохи перейдемося з вами. Надворі краще. В приміщенні, кажуть, і стіни мають вуха.

«Може, якась вістка від тітки», — подумав Дмитро.

— Давайте перейдемося, — погодився він.

Гість явно крутив, заводячи розмови нарізні теми, але вів Дмитра уперто в одному напрямі. А коли порівнялися з будинком управління НКВД, білоголовий витяг із кишені посвідчення чекіста, показав Дмитрові.

— Я вас прошу ненадовго зайти до управління. Там ми остаточно вирішимо нашу справу.

Чекіст довгими коридорами вів Дмитра до порожньої кімнати, запропонував сісти на крісло, дав йому читати свіжі газети, сказав, що незабаром повернеться, і вийшов.

Біловолосий повернувся у чекістській уніформі з папкою в руці. Він сів за стіл і розгорнув папку. Дмитро пізнав свої оповідання і зблід.

— Розумієте, до нас випадково потрапили ваші твори. Ваша тітка по дорозі вмерла, і ми мимоволі змушені були переглянути її речі. Ви не лякайтеся. Ми вас судити не збираємося. Ми судимо за антирадянську агітацію. За особисті переконання, як вам відомо, наша конституція не передбачає суду. У нас свобода мислі. Отже, мислити ви можете, як хочете, аби ви ці свої мислі не розповсюджували серед населення. Ви свої твори не розповсюджували серед радянських громадян, а, відповідно, факту агітації не було, і судити ми вас не маємо права. Ми вам повертаємо ваші твори. Вони написані добре, але зміст їх, звичайно, нам не подобається..

Ми сподіваємося, що коли ви зважите досягнення нашого соціалістичного будівництва, то викинете зі своєї голови всі ці дурниці й напишете твори, співзвучні нашій епосі. Візьміть ваші твори. Можете взяти їх з папкою.

Дмитро взяв папку і з недовір’ям глянув на чекіста.

— То мені можна йти додому?

— Можна. Ми вас не заарештували.

Дмитро встав і направився до дверей.

— Ага. Я забув: вас там не пропустять. Я вас виведу. Біловолосий пішов з Дмитром. Він його вів то світлими, то темними коридорами, і Дмитрові ставало зрозуміло, що вони йдуть не так, як йшли сюди.

В одному з коридорів біловолосий відчинив двері й сказав:

— Тут вийдемо.

Перед Дмитром була невелика кімната, яскраво освітлена електричною лампою. На стінах у багатьох місцях пооблуплювалася штукатурка. Підлога подекуди була зірвана, а на самій середині через провалля в напрямі протилежних дверей лежала широка дошка.

— У нас тут ремонт, — сказав біловолосий, — але ми його перескочимо. Прошу, — показав він на дошку, — ви, здається, спортсмен.

Дмитро ступив на дошку. Йому кинулося в очі, що провалля під дошкою надто глибоке. Він хотів озирнутися, але не встиг. У щілину стіни над його головою просунулося дуло пістолета. Дмитро не почув пострілу, лише судорожно притиснув папку до грудей, захитався і полетів у провалля.

І ось тепер він лежить на дні темної ями. Його мозок ще трохи працює. Пролітають стрілами останні події в його житті. Він відчуває під собою щось м’яке і трохи тепле, напружує зір і пізнає навколо себе людські ноги і голови. Він бачить над собою вгорі постать біловолосого і поруч з ним у такому ж широкому синьому галіфе ще одну постать з квадратовим обличчям. До Дмитра доноситься голос квадратового обличчя:

— Спіткнувся, бідака… ге — ге — ге… Здається, не промахнувся. Цілив у самий мозочок.

— Захотілося дурневі похитнути радянську владу. Ге — ге — ге… — сміється біловолосий.

Постаті зникають, і Дмитро бачить і чує, як на нього пливе щось біле і гидке, воно палить йому ноги і руки. Нестерпний біль точить голову, хочеться крикнути. Але свідомість ще працює: «До кого кричати? Кого гукати на порятунок?»

І він дужче притискає папку до грудей і зціплює зуби.

Львів, 1949