Холодна Гора

Скорочена передмова Артура Кестлера до книги «Звинувачуваний» Олександра Вайсберга, виданої 1951 року у видавництві «Саймон і ШуСтер», Нью-Йорк

Я знаю Алекса Вайсберга з 1929 року. Наші життєві шляхи перетиналися у різні вирішальні моменти. Він народився 1901 року в Кракові, що належав тоді Австрії. Його батько був успішним єврейським торговцем. Через кілька років після народження сина сім’я переїхала до Відня, таким чином Вайсберг зберіг австрійське громадянство. Цей факт стане важливим у його подальшій долі. Він вивчав математичну фізику й інженерію у Відні, закінчивши навчання 1926 року. У сімнадцять років Алекс приєднався до молодіжного соціалістичного руху, а пізніше вступив до лав Австрійської соціал-демократичної партії. 1927 року розійшовся із соціалістами і вступив до Комуністичної партії.

Після закінчення навчання Вайсберг працював на різних роботах, зокрема був асистентом викладача Берлінської політехніки професора Вестфола. Пізніше працював для аргентинського уряду як технічний експерт. Аргентина інтенсивно закуповувала німецьке промислове обладнання, і Вайсбергу доводилося мандрувати по Саару і Руру, щоб наглядати за якістю товару, що дало йому великий досвід управління заводським виробництвом.

1931 року він отримав запрошення від Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) у Харкові на постійне місце проживання та переїхав до Радянського Союзу. Ми зустрілися в Берліні за кілька тижнів до його від’їзду в Росію через спільного друга Є. Я знав її з раннього дитинства, і ми завжди були близькими друзями. Вона сказала, що збирається заміж за Алекса і що він має дивовижний характер.

Спершу Алекс справив на мене враження успішного й компанійського бізнесмена, кругловидого, із заокругленими жестами, великого любителя розповідати смішні історії й кумедно ласого до солодощів — навколо були розставлені невеличкі таці з шоколадом, і він весь час пожадливо їв його, розсіяно набираючи повні жмені. Я не зрозумів, що ж такого дивовижного Є. знайшла в його характері, доки решта гостей не розійшлися і ми не почали дискусію про деякі нюанси марксистської теорії. Тоді очі Алекса звузилися, погляд став пронизливим, будь-які сліди гумору залишили його і він, так би мовити, діалектично зробив з мене відбивну котлету. У нього була чітка, дошкульна й безжальна манера сперечатися, і, не задовольняючись після нокаутування опонента, він продовжував гемселити його.

Через якийсь час він знову ставав життєрадісним і компанійським.

Я тоді вже був комуністом за переконаннями і саме збирався прийняти рішення про вступ до партії. Ми зустрічалися кілька разів у Берліні. Потім Алекс поїхав, а згодом і Є. приєдналася до нього в Харкові, де вони одружилися. Ми час від часу листувалися. Роком пізніше через свою партійну діяльність я втратив роботу і вирішив емігрувати до Радянського Союзу. Моїм першим і останнім прихистком у цій країні був Харків, де я зупинявся в помешканні Вайсберга. Це була маленька, але за російськими стандартами шикарна квартира поруч з інститутом.

Український фізико-технічний інститут — одна з найбільших і найкраще обладнаних експериментальних лабораторій у Європі. Під час мого перебування в Алекса і його дружини я зустрічався з більшістю вчених, які з’являються в цій книзі як драматичні персонажі. Серед них був Лейпунський, начальник відділу ядерної фізики, і Ландау, вундеркінд радянської фізики, — сьогодні обидва, мабуть, відіграють провідну роль у створенні російської атомної бомби. До речі, пригадую довгу дискусію з Ландау, який із великим переконанням доводив, що праці філософів від початку часів і аж до Маркса, за винятком Маркса, не варті паперу, на якому надруковані. Також часом ми грали в покер з професором Шубниковим, милим і добрим педантичним ученим, який пізніше свідчив, що Алекс намагався завербувати його для гестапо, від чого Шубников зміг відмовитися лише тому, що іще з 1924 року працював на німецьку шпигунську організацію. Нашими сусідами й найближчими друзями були Мартін і Барбара Руемани. Пізніше Барбара, коли я попросив її допомогти Алексу, заявила, нібито завжди знала, що він контрреволюціонер-саботажник. Кожен член цього веселого гурту вчених, що зазвичай збиралися надвечір пограти в карти та випити чаю, після арешту Алекса стали одностайно звинувачувати його. Вони не були ані боягузами, ані підступними чи ницими людьми. Вони мали підкоритися системі або ж розділити долю людини, яку звинувачували.

Незважаючи на це, майже всі вони, включаючи Ландау, Лейпунського та Шубникова, були арештовані на пізнішій стадії «чистки» і підписали звичні фантастичні зізнання. Приблизно половину з них згодом звільнили, і вони повернулися на роботу наприкінці «чистки» у 1939 році.

Я поїхав з Росії восени 1933 року. Впродовж наступних трьох років Алекс тяжко й успішно працював. Разом з іншими він створив і редагував «Радянський фізичний журнал». 1933 року йому було доручено керувати будівництвом великого експериментального заводу, який згодом, після закінчення будівництва, він же мав і очолити.

Потім сталося вбивство Кірова, перший показовий процес над Зінов’євим і Камєнєвим, почався терор. У квітні 1936 року арештували дружину Алекса. Вони розлучилися 1934 року, але зберегли дружні стосунки. Звинувачення проти неї полягали в тому, що у свої мистецькі твори вона крадькома включала свастику, а, окрім того, ховала під ліжком два пістолети, плануючи вбити Сталіна. Після цього арешт Алекса став питанням часу. Можливо, він ще мав якийсь шанс як австрійський підданий отримати дозвіл на виїзд, натомість поїхав у Москву й Ленінград, щоб отримати свідчення впливових людей і допомогти дружині. У 1937 році це було б безумством, у 1936 році це було просто необачністю. Після вісімнадцяти місяців ув’язнення і майже успішної спроби самогубства її дійсно звільнили завдяки надзвичайним зусиллям австрійського консула. Однак за шість місяців до її звільнення і висилки з Росії, у березні 1937 року, було заарештовано Алекса. З цього моменту й починається його книга.

Закінчується вона трьома роками пізніше, коли Алекса, разом із групою інших німецьких та австрійських комуністів, соціалістів та біженців від фашизму, було передано через ДПУ в гестапо. Цей акт безпрецедентної підступності був одним із наслідків і в той же час ганебним символом сталінсько-гітлерівського пакту. Розповідь про те, як він витримав подальші тяжкі випробування в гестапо, і про роль, яку пізніше відіграв у польському підпіллі, з’явиться, я сподіваюся, на сторінках його майбутньої книги.

Упродовж трьох років радянського ув’язнення Вайсберг пройшов різні фази тюремного режиму: одиночна камера, політичний ізолятор, карцер, переповнена камера і навіть камера-«люкс» у Бутирці, де в’язням подавали на сніданок яєчню з шинкою, аби відгодувати їх перед передачею до гестапо, щоб вони справили там пристойне враження про принади радянського пенітенціарного режиму.

Драматична кульмінація його власної історії викладена в розділах 7 і 8 — «Конвеєр» та «Зізнання». Після семи днів і семи ночей безперервного допиту трьома слідчими, які змінювали один одного, з кількахвилинними перервами лише двічі на день, Алекс зламався й підписав зізнання. Через двадцять чотири години він відмовився від цих зізнань.

Його знову поставили на «конвеєр» — технічний термін, що позначає безперервний допит із позбавленням сну, — і після чотирьох днів і ночей він удруге підписав зізнання. Потім знову відмовився від них і втретє потрапив на «конвеєр», однак цього разу лише на двадцять чотири години. Після цього його мучителі збагнули, що мають справу з людським проявом такого собі «Джека-в-коробочці» — іграшки-стрибунця, пружини якої можна натягнути, але не можна зламати. Вони визнали його безнадійним і відтоді залишили більшою чи меншою мірою в спокої.

Люди, сильніші від Вайсберга, — старі революціонери, партизанські командири, люди, які ризикували своїм життям десятки разів, — капітулювали перед тими самими випробуваннями. Той факт, що Вайсберг зміг протриматися, завдячує рідкісному збігу обставин. Частина з них була зовнішня. Австрійський паспорт гарантував йому принаймні мінімум особливого ставлення. Додатковим чинником на його захист було втручання таких провідних фізиків, як Ейнштейн і Жоліо-Кюрі. Нарешті, за радянсько-фашистською спільною угодою про екстрадицію він був вивезений із країни, яку, в іншому разі, ймовірно, ніколи не зміг би покинути.

Однак самі по собі ці зовнішні обставини не змогли б вберегти його. Здатність протриматися там, де інші ламалися, дало йому особливе поєднання саме таких рис характеру, які потрібні для виживання в подібній ситуації. Величезна фізична й психічна стійкість — риси «Джека-в-коробочці», що дозволили йому швидко відновлювати сили і ледь не нескінченно повертатися на висхідні позиції — як фізично, так і психічно. Надзвичайний здоровий глузд — про що свідчить історія з кресленнями з розділу «Провокатор». Певна товстошкірість і в доброму розумінні нечутливість, поєднані з майже цілковито екстравертним характером, — зверніть увагу на відсутність будь-яких медитативно-споглядальних моментів, будь-яких слідів релігійного чи містичного досвіду, які в інших випадках фактично неуникні під час перебування в одиночному ув’язненні. Невгамовний оптимізм і самозаспокоєння в ситуаціях, коли волосся на голові стає дибки; оте «зі мною не може цього трапитися» — позиція, яка є найнадійнішим джерелом мужності.

Також — невичерпне почуття гумору. Нарешті, безжальна манера відстоювати свою позицію в суперечці і здатність робити це годинами, днями й тижнями, про що я згадував раніше. Це доводило його інквізиторів до божевілля, точнісінько, як раніше іноді доводило його друзів. Його марафонські діалоги зі слідчими пересипані огидно смішними сценами, в яких роздратований офіцер ДПУ вигукує: «Олександре Семеновичу, навіщо ви нас мучите?» Є моменти, коли стає просто-таки шкода тих бідолашних тварюк, що потрапили в діалектичну пастку своєї ж жертви.

Практично всі мої центрально-європейські друзі пережили досвід тих чи інших випробувань у в’язницях або концентраційних таборах.

Однак я не знаю жодного, хто, провівши три роки в лабетах ДПУ і п’ять років під прицілом гестапо, лишився б фізично й морально неушкодженим, а також задоволеним цим найкращим із усіх можливих світів, як Олександр Вайсберг. Коли я вперше побачив його двадцять років тому, до того, як у нас обвалився дах над головою, він мав вигляд успішного бізнесмена. І він досі має вигляд успішного бізнесмена, із заокругленими жестами, який любить теревені у віденських кав’ярнях і жує праліне або ж свій улюблений рахат-лукум.

Це хаотично, розгонисто й стрімко написана чудова книга. Організація матеріалу, з погляду фахівця, — просто жахлива. Оповідь переривається довжелезними екскурсами в минуле чи майбутнє, у найдраматичніший момент автор відволікається на цілу дисертацію про ставлення бухарінської опозиції до радянської розподільчої системи. І все-таки, незважаючи на ці хаотичні відступи, а може, завдяки їм, читач побачить, що книга неухильно опановує ним, зачаровує його все більше й більше і поступово просто-таки збиває з ніг, як потужна каламутна течія, доки врешті читач усвідомить, що став безпосереднім свідком видатної саги нашого часу. Тому що «велика чистка», з її приблизно десятьма мільйонами жертв, була більше, ніж епізодом диктаторського режиму. Це була катастрофа на зразок «чорної смерті», відьомський шабаш людського розуму та перший повномасштабний приклад досі незбагненних руйнувань, яких сучасний деспотизм здатен завдати тілам і душам усіх, хто йому підвладний.

І все-таки це не книга жахів. Вона навіть — і це, можливо, найдивовижніша її риса — не депресивна при читанні. Частково це завдячує мужності й невичерпному оптимізмові автора, які поступово передаються читачеві, частково – шерегу яскравих персонажів, що проходять крізь ув’язнення і кожен із яких має історію, фантастичнішу від історії іншого. Всі вони описані з майстерністю, що рідко трапляється в першій книзі. Дехто з персонажів — як провокатор Романський чи анархіст Айзенберг — це незабутні портрети, що могли б посісти почесне місце у видатних творах літератури. Зібрані разом вони утворюють щось на зразок арабських казок «Тисяча й однієї ночі». Здається, що всі вони приймають свою долю з істинно російською покірністю; здається, що нікого особливо не цікавить, що з ним станеться далі; вони лаються, сперечаються й дискутують у цьому екзотичному пеклі, яке, крізь призму оптимістичного авторського світогляду, часом здається досить затишним місцем для життя. Це дивовижний контраст з пронизливо-високою інтонацією, звичною в книжках про тюрми та концентраційні табори.

Здається, що в загальній картині навіть недоліки книги перетворюються на її переваги. Багатослівність діалогів зі слідчими спершу дратує, але згодом читач потрапляє в тенета цієї гри на психологічне виснаження і занурюється в особливу атмосферу, в якій отримують зізнання. Хаотичні екскурси в минуле й різні відступи додають масштабності та широти загальній панорамі, її типово російській атмосфері. Нестрункість структури — невід’ємна частина російської літературної традиції. Цікаво, що залишилося б від такого шедевра, як «Брати Карамазови», якби його скоротив, підправив і впорядкував честолюбний редактор. Думку про те, що всі справді гарні кухарі готують на неохайних кухнях, здається, цілком можна застосувати й до видатних майстрів епічного мистецтва.

Ще одна непересічна риса цієї книги — поєднання величезної оповідної майстерності з проникливим науковим аналізом. Ці дві якості рідко зустрічаються разом. Методологічний підхід автора походить із його знання точних наук і політичної економії. Висновки, яких він доходить, спостерігаючи навколишні події, — розважливі й оригінальні.

Вони доповнюють досить вичерпну картину машини російського терору.

Особливо вражає система підрахунків, яких Вайсберг дійшов, оцінюючи кількість людей, заарештованих під час «чистки». Це сумний тріумф наукового методу, до якого, незалежно від Вайсберга, дійшли також Бек і Годін — двоє професорів, ув’язнених під час «чистки», — вони досягли приблизно тих же результатів тим самим способом обчислення.

Моя єдина незгода з теоретичними висновками автора стосується останнього розділу книги, де розглядаються основні причини терору, — вони видаються мені дещо однобічними. Читачам, яких особливо цікавить це питання, я б рекомендував стислу й небагатослівну книгу двох вище згаданих авторів — «Російська чистка і отримання зізнань» Ф. Бека і В. Годіна. За одним із цих вигаданих імен стоїть учений, який відіграє важливу роль у цій книзі.

(Примітка перекладача. Згадана Кестлером книга опублікована українською: Штепа К., Гоутерманс Ф. Чистка в Росії. Харківська правозахисна група. — Х. 2000) Травень 1951 р. Артур Кестлер Париж 15 липня 1938 р.

Генеральному Прокурору СРСР Вишинському Москва, СРСР Шановний пане Генеральний прокурор:

Ми, що нижче підписалися, друзі Радянського Союзу, вважаємо своїм обов’язком довести до Вашого відома такі факти.

Ув’язнення двох видних іноземних фізиків, д-ра Фрідріха Гоутерманса, заарештованого 1 грудня 1937 року в Москві, і д-ра Олександра Вайсберга, заарештованого 1 березня того ж року в Харкові, викликало велике нерозуміння в наукових колах Європи і Сполучених Штатів. Імена пп. Гоутерманса і Вайсберга широко відомі в цих колах, і є небезпека, що їх тривале ув’язнення є не що інше, як нова політична кампанія, одна з тих кампаній, що останнім часом завдали тяжкого удару по престижу соціалізму і співробітництву СРСР з великими демократіями Заходу. Це тим більш тяжко для тих людей науки, друзів СРСР, котрі завжди намагалися захищати Радянський Союз від нападок його противників. Не отримавши до сьогоднішнього дня ніякої інформації від радянської влади про ситуацію з пп.

Гоутермансом і Вайсбергом, незважаючи на значний час, що минув після їхнього арешту, неможливо зрозуміти подібні заходи. Пани Гоутерманс і Вайсберг мають численних друзів серед таких відомих діячів науки, як професор Ейнштейн в Пасадені, професор Блекет в Манчестері, професор Нільс Бор у Копенгагені, котрі дуже зацікавлені і не перестають цікавитися їхньою долею. Вайсберга, який є фундатором і редактором «Journal de Physique de USSR», було запрошено професором Ейнштейном до університету в Пасадені. На це запрошення він не зміг відповісти, оскільки був арештований.

Аналогічно і д-ра Гоутерманса було запрошено для наукової роботи в один із лондонських інститутів і безпосередньо в день його від’їзду заарештовано в митниці на вокзалі в Москві.

Єдиним офіційним повідомленням про причини арешту п. Вайсберга було звернення радянських властей у березні 1937 року до посольства Австрії в Москві, в якому Вайсберг звинувачувався у шпигуванні на користь Німеччини та підготовці збройного повстання в Україні.

Що ж до п. Гоутерманса, то ніякого офіційного повідомлення не було.

Усі ті, хто особисто знайомий з пп. Вайсбергом і Гоутермансом, глибоко переконані, що вони є справжніми друзями СРСР і не здатні ні на який ворожий акт. Вони глибоко переконані, що звинувачення проти пп. Вайсберга і Гоутерманса абсурдні і є наслідком прикрого непорозуміння, термінове з’ясування якого є бажаним як з політичного, так і з персонального поглядів.

Офіційні заяви відповідальних представників СРСР підкреслюють останнім часом ту обставину, що в процесі кампанії чистки в країні, якій загрожують внутрішні та зовнішні вороги, трапляються помилки, що є неуникним у такий критичний час, і які здійснюються органами.

Ці ж люди наполягають на необхідності виправлення цих помилок і випадкових порушень. Ми, що підписали цього листа, та всі друзі обох звинувачуваних переконані, що йдеться про подібне непорозуміння.

Ось чому ми апелюємо до Прокурора СРСР, звертаючи особливу увагу на випадок з пп. Вайсбергом та Гоутермансом, і просимо для порятунку престижу СРСР у зарубіжних наукових колах вжити необхідних кроків для їх негайного звільнення. Політичне значення цієї справи спонукує нас направити копію цього листа п. Сталіну дипломатичними каналами і ми передаємо його копію до посольства СРСР у Парижі.

Просимо Вас дати відповідь якомога швидше, враховуючи терміновий характер цієї справи. Ми просимо Вас, пане Генеральний прокурор, прийняти вираження наших щирих почуттів.

Ірен Жоліо-Кюрі, колишній заступник державного секретаря з наукових досліджень, Нобелівський лауреат Жан Перрен, колишній заступник державного секретаря з наукових досліджень, Нобелівський лауреат Фредерік Жоліо-Кюрі, професор Коледж де Франс, Нобелівський лауреат