Пастка



Була неділя 24 січня 1937 року. Я збирався відпочити після тяжкої, виснажливої подорожі. Зненацька задзвенів телефон, і я почув незнайомий голос:


— Не повторюйте жодного мого слова. Я з НКВС. Прийдіть до нас об одинадцятій. Запитаєте внизу про кімнату 222. Перепустка буде готова.


Рука моя тремтіла, коли я клав слухавку. З початку розладу в інституті, а особливо після арешту моєї дружини, я почав відчувати, що навколо моєї шиї все дужче й дужче затягується зашморг. Перед цим я ніколи не мав прямих контактів з ДПУ, принаймні у зв’язку з моїми власними справами. Тепер же я перетнув невидиму межу. Напруженість та непевність декількох минулих місяців позначилася на моїх нервах, і коли я рушив у дорогу, думки мої плутались, і я був до глибини душі стривожений.


Резиденція харківського ДПУ знаходилась лише за декілька хвилин ходу. Це велика, солідна будівля з фронтонами, що виходили на три вулиці. Всередині будинок виявився дуже добре облаштованим та умебльованим. У всіх містах Радянського Союзу Народний комісаріат внутрішніх справ займав найкращі будинки, у той час як важливі економічні та культурні установи тіснилися в набагато скромніших приміщеннях.


Я ввійшов і звернувся до вартового, який направив мене до бюро перепусток, де я, назвавши своє ім’я, отримав перепустку, що вже на мене чекала. Вартовий, підозріло оглянувши мене й перепустку, дозволив увійти всередину будинку. Кабінет 222 містився на другому поверсі. Я постукав. Коли пролунало «увійдіть», відчинив двері й потрапив до продовгуватої, добре обставленої кімнати. Біля вікна стіл, декілька стільців та шафи з паперами. Це була справжня контора. За столом спиною до вікна сидів чоловік у цивільному одязі.


Голосно й якось ґречно він запропонував мені сісти.


Приглядаюся до свого співрозмовника. Він підвівся й узяв з найближчої шафи течку з паперами. Середнього зросту, брюнет, він справляв враження не начальника, а підлеглого, який тримає свої папери в ідеальному порядку. Той чоловік — подумалось — напевно не є садистом, і не є також старим революціонером, який потрапив до ДПУ з ідейних міркувань — аби винищувати ворогів революції.


Мені досить часто доводилося зустрічати в радянських установах на керівних посадах вихідців з ДПУ. Їх одразу впізнаєш по поведінці.


Вони вважають себе набагато значнішими за рядових членів партії, почуваються керівниками країни й одразу дають це відчути. Я добре знав цей тип людей. Це люди з грубими обличчями та великими руками. Люди, яких влада посилала туди, де була безжальна робота. Вони рідко берегли себе, а тим паче інших. Походження були переважно пролетарського або селянського, але видавали накази своїм колишнім колегам-робітникам таким тоном, на який були неспроможні буржуазні директори заводів. Користувалися безліччю привілеїв, і їхнє матеріальне становище являло собою разючий контраст із життям простих робітників навколо них. Але вони були твердо переконані, що так і треба.


Чоловік, який сидів навпроти мене, не належав до тих людей.


Був то канцелярський писарчук — про його підлегле становище свідчили всі його рухи. Було видно, що він виконував свої обов’язки, слухався начальства й не проявляв ніякої ініціативи. Пізніше, після мого арешту, він протягом перших двох місяців був моїм слідчим.


Звали його Полевецький. Оглядаючись назад, мушу визнати, що він був кращим серед своїх колег. Але тоді, коли я ще був на волі, при перших із ним розмовах він видавався мені вихідцем із пекла.


Почалася розмова:


— Вже повернулися з відрядження? — почав він.


— Так. Позавчора.


— Що ви робили в Москві?


— Вирішував інститутські справи в Наркоматі важкої промисловості.


— А в Ленінграді?


— Замовив електродвигуни та електричний кабель.


— І це все?


— Ні. Я мав також деякі приватні справи.


— Це дуже загально. Ви маєте звикнути до того, що ми вимагаємо від Вас докладних зізнань. Що робили в Москві та Ленінграді?


— Гаразд. Я був у військовій прокуратурі та НКВС у справі арешту моєї колишньої дружини.


— Ваша дружина заарештована як ворог народу за звинуваченням у державній зраді. Ваші клопоти про неї є не що інше, як підтримка ворога народу.


— Я переконаний, що вона невинувата.


— Ви стверджуєте, що ми заарештовуємо безвинних?


— Я того не стверджую, але знаю, що в цьому конкретному випадку трапилася помилка й хочу допомогти НКВС її виправити.


— Не потрібна нам ваша допомога. Наше слідство й без неї дійде правди. Але сьогодні ми маємо намір займатися не вашою дружиною, а Вами. Викладіть свою автобіографію.


Свою автобіографію на вимоги різного начальства мені доводилось писати безліч разів: при прийомі на роботу до інституту, при вступі до профспілки, при переведенні до російської комуністичної партії і за багатьох інших обставин. Ці життєписи зберігалися в теках таємних відділів тих організацій, тобто в розпорядженні органів НКВС. Їх копії, певно, лежали в теці, до якої Полевецький час від часу заглядав. Але я зробив вигляд, що нічого про це не знаю. Мені, як іноземцеві, краще було вдавати з себе зовсім необізнаного у справах таємного апарату. Отже я слухняно продиктував Полевецькому коротку історію свого професійного та політичного життя. Ймовірно, Полевецький сподівався віднайти якісь відміності між тим, що я йому продиктую, і тим, що є в копіях, які він отримав від спецсекторів різних установ. Але то були марні сподівання. Радянські люди мають велику віру у всевладдя та всезнайство ДПУ й тому ніколи не роблять спроб давати неправдиву інформацію. Вони звичайно повідомляють найдрібніші деталі, котрі, на їхню думку, можуть цікавити власті. А давши раз відомості про своє життя, хай навіть і з відхиленням від правди, вони вже ніколи їх не змінюють. Напевне, агенти ДПУ в інституті дали опис мого характеру. Вони добре знали, що я ніколи не дам розбіжних автобіографій, хоч би навіть і мав що приховувати. Тому мені важко було збагнути мету завдання Полевецького. Не зрозумів я й того, навіщо мене викликано до ДПУ.


Я мав три роки для вивчення техніки ДПУ щодо приготувань арештів. Тепер же, озираючись назад, я розумію мету викликів до ДПУ та сенс їхніх допитів перед арештом.


Полевецький записував десь із півгодини. Потім поставив декілька несуттєвих запитань, що торкались мого життя за кордоном і, нарешті, дійшов до питання, яке, як це я по трьох роках ясно зрозумів, було єдиною причиною мого виклику — моя відповідь на те питання могла уможливити органам НКВС зібрати і скомпонувати матеріал, що послугував би підставою для мого арешту.


— Чи маєте друзів або знайомих, репресованих радянською владою?


— Я вам уже доповів, що моя дружина заарештована.


— А опріч того?


— Не знаю, кого вважати друзями.


— Це люди, яких Ви добре знаєте й з якими підтримуєте стосунки.


— Я знаю в Радянському Союзі дуже багато людей. У зв’язку з роботою знаю декількох відповідальних осіб у радянському апараті.


Як Вам відомо, декотрі з них останнім часом були заарештовані як вороги народу.


— Назвіть тих, кого знаєте.


— П’ятаков, Бухарін, Ратайчик, Пушин, Норкін та інші. Не можу ж я пригадати всіх, з ким зустрічався в різних установах, і я не міг мати щонайменшої гадки про те, що вони виношують контрреволюційні ідеї. Для мене вони були просто начальниками.


— Згадайте тих, з ким мали особисті стосунки.


— Ніхто з моїх близьких друзів не був заарештований.


— Цього не може бути. Ви мусите назвати принаймні декілька прізвищ. Ми знаємо, що ви мали особисті стосунки з ворогами народу. Назвіть їх.


— Знав, зрештою, побіжно кількох іноземців та колишніх іноземців, котрі були заарештовані.


— Хто вони?


— Ганс Штралер, Карол Негер, Лусі Геман, Ервін Андерс. Останнього знав дещо ближче за інших.


Я назвав таким чином ім’я людини, яка мала стати для мене дуже небезпечною. ДПУ послідовно застосовуватиме до неї всілякі засоби тиску, що звичайно вживає непідконтрольна секретна поліція, щоб домогтися зізнань, у яких би вона звинуватила мене як контрреволюціонера, й тим самим дала потрібні формальні підстави для мого арешту.


Полевецький записав імена й задав мені одне чи два питання про те, де й коли вони були заарештовані й чому, та як я про те довідався й так далі. Він з великою старанністю записав мої відповіді й тоді дав підписати протокол. Нарешті підвівся й запропонував мені піти слідом за ним.


Коли ми вийшли з кімнати, він замкнув її на ключ.


— Чекайте в коридорі, доки я повернусь. Я пішов до начальника.


Я став поблизу сходів. Коридором із поспіхом снували гебісти в добре скроєних мундирах, молоді стенографістки, люди в цивільному, мабуть, таємні агенти, урядовці чи представники радянських органів. Знов і знов конвоїри вели на допити в’язнів. Їхні обличчя були бліді й схудлі, їхній одяг пом’ятий. По важкій ході було видно, що вони зацьковані та виснажені, а їхні згаслі очі свідчили про відсутність будь-яких надій. Але я був занадто стурбований своєю власною долею, щоб приділяти багато уваги цим людям. Чи вирішиться вона зараз на нараді Полевецького з його начальником? Нарада тривала довго. Мабуть, формальності вимагали багато часу. Адже без згоди прокурора ніхто не може бути заарештований, а саме для отримання цієї згоди й потрібне виконання деяких формальностей. Можливо, вони якраз готують необхідні звинувачувальні матеріали, щоб оформити від імені НКВС і санкціонувати в прокурора постанову про мій арешт? Накинуться потім на мене солдати, заберуть мою краватку, пояс, ножик та шнурки й спровадять до камери. І через декілька тижнів я матиму такий самий вигляд, як і оці нещасні, яких проводили повз мене. Ось один із них із солдатом попереду з’явився в коридорі й попростував до сходів. Солдат затримався на хвилину над сходами, заклацав пальцями й прислухався. Я вже декілька разів спостерігав цю процедуру. Тим часом у відповідь вдалині пролунало таке ж саме клацання. Тієї ж самої миті солдат видав своєму підопічному наказ: «До стіни!» В’язень повернув своє обличчя до стіни. Через деякий час інший конвоїр піднявся східцями зі своїм в’язнем — геркулесової будови чоловіком у формі офіцера Червоної армії. Неможливо було встановити його звання, бо відзнаки були зірвані з його одягу. Його крок ще був стройовим, обличчя засмагле й голова ще не пострижена. Мабуть, був щойно заарештований. Подумалось: «Чи й він по декількох тижнях стане таким, як і інші?» Коли обидва пройшли, перший солдат рушив зі своїм підопічним униз. Я зрозумів, що в’язні не повинні бачити один одного.


Але ж я ще вільний? У мене ще є час, я можу спуститись сходами вниз до дверей і вийти на вулицю. Але ж вартовий, напевне, не випустить мене без дозволу Полевецького. Я тримав у своїх руках перепустку й розглядав її зблизька. Можу ж я зробити підпис сам? Адже через браму проходять щогодини сотні людей. Вартовий, що явно був із селян, не міг пам’ятати підписів усіх начальників, які мають право підписувати перепустки. Таких було в будинку десь близько сотні. Він, напевне, дозволить мені вийти. А що як до підпису потрібно ще й печатку? Все одно треба спробувати. Що я втрачу?


Але що потім? Іти додому? Через годину прийдуть і заберуть.


Поїхати до Москви й там заховатися? Але хто захоче дати мені притулок? Усі мої приятелі відомі ДПУ, мене в них шукатимуть. Не можу ж я наражати друзів на небезпеку. Ні, мені нема де заховатись, бо кожен негайно видасть мене, в тому числі й ті, хто мені співчуватиме. Великий страх кидав свою тінь навіть на найвідважніших.


Адже кожен, до кого я звернуся з проханням про притулок, може подумати, що це провокація ДПУ. Отже, сховатися всередині країни неможливо, лишається тільки втеча за кордон. Але це вдавалося лише в одному випадку на мільйон спроб. Сама лише моя поява біля кордону означатиме негайний арешт.


Згодом прийшла думка поїхати до Москви й віддатися під опіку австрійського посла. Але тут же я відхилив цю свою ідею і навіть засоромився її. Радянські люди, комуністи, погодяться радше загинути, аніж дозволити собі рятуватися за допомогою капіталістичних урядів.


Але чи не є то чистим божевіллям? Навіщо мене арештовувати?


За те, що я в глибині душі ненавидів тиранію Сталіна над партією за цілковиту ліквідацію свободи не лише в країні пануючого класу, але й у пануючій партії? Але ж вони не могли знати моїх думок. Ніде й ні з ким я про це відверто не говорив, навіть з найближчими приятелями. Навіщо їм мене арештовувати? Але ж опинився за гратами Штралер, який, певно, не був гіршою за мене радянською людиною.


Чи, може, зізнався після кількох місяців арешту, що є агентом гестапо? У всякому разі представник НКВС заявив про це на загальних зборах Вуглехімічного інституту, а це гебісти чинять лише тоді, коли мають у руках підписані зізнання своїх жертв. «Як то все в лихої години робиться? Штралер, я впевнений, ніколи не був агентом гестапо, у чім я з легкістю можу поручитися своєю головою. Чому ж він підписав такі зізнання? Чи його до того примусили? Але навіщо?» Штралер був вірною радянською людиною й гарним інженером.


Країна потребувала таких людей. Навіть у глибині своєї душі він не мав нічого проти вождя партії. Був далекий від політики, кохався у своїй роботі і дбав лише про неї. Люди такого складу в усіх країнах є опорою держави. Навіщо його заарештовувати? Навіщо його змусили підписати, що він шпигун? Напевне, людей, яких звинувачували у великих процесах, також якимсь чином примушували до зізнань невідомими засобами, але ж то було зведення рахунків між великими людьми. Там ішлося про захист диктатора від імовірного, хоч і неправдоподібного замаху. Але Штралер та інші мої знайомі, яких арештували, та й сам я є малими людьми. Я був ще так-сяк людиною політичною, цінував волю й замислювався над тим, чому революція знищила свободу самих революціонерів, як і свободу старих класів.


Але ж Штралер та інші не сягали в думках так далеко. Виконували свою роботу та турбувалися про свої родини. Тож навіщо їх арештовано? Чи й мене змусять до складання неправдивих зізнань? Чи й я зламаюсь по кількох тижнях і підпишу все, чого вони зажадають?


Але, може, то все є поганим сном? Мабуть, вони просто перевіряють людей на лояльність і відпускають, коли встановлять невинуватість? Не можуть же вони бути настільки божевільними, щоб нищити власних людей?


Ці й подібні думки товклися в моїй голові протягом двох годин, доки я чекав Полевецького. Нарешті я побачив його, що йшов до мене швидким кроком. Він тримав у руках теку з паперами. Йдучи, Полевецький якось дуже вже понуро тримав голову. Мені навіть здалося, що обличчя його потемніло, й мене охопила тривога. Я намагався погамувати її. Що б там не було, а я маю триматися спокійно. Він відімкнув двері свого кабінету й промовив: «Заходьте й сідайте».


Полевецький ретельно склав папери, сів у своє крісло й деякий час мовчки дивився на мене. Згодом почав піднесеним тоном:


— Ми вимагаємо від вас негайно скласти повне зізнання у вашій диверсійній діяльності на території Радянського Союзу.


Він ще не встиг скінчити, а я вже думав про те, що маю робити.


Зірватися з місця й учинити скандал, чи вести себе спокійно? Або якщо зреагувати спокійно на таке нечуване звинувачення, то це може бути сприйнято як визнання вини? Я вирішив вибрати середину.


— Не розумію, про що йдеться. Що ви маєте на увазі?


— Ви прибули до нашої країни з завданням організувати підпільну діяльність. Ми спостерігаємо за вашою брудною роботою вже багато років, а зараз даємо вам шанс. Зізнавайтеся в усьому, видавайте своїх агентів і переходьте на наш бік.


— Ви не маєте права розмовляти зі мною таким тоном!


— Нам краще знати, як з вами розмовляти і що з вами робити.


Давайте інформацію, яку ми від вас вимагаємо.


— Я вам ніякий не контрреволюціонер. Навпаки, я лояльно працюю й допомагаю будувати соціалізм.


— Ми поговоримо про вашу роботу пізніше. Ви посилаєтесь на успіхи в роботі для маскування своїх брудних злочинів проти радянської держави.


— Товаришу Полевецький… — Я вам не товариш.


— А як до вас звертатися?


— Для вас я громадянин слідчий.


— Хіба я вже під слідством чи заарештований?


— Ще ні. Але це залежатиме від результату нашої розмови. Пропоную вам останню можливість. Переходьте на наш бік і працюйте з нами. Це вам зовсім не зашкодить.


— Я навіть не розумію, про що ви говорите. Я німецький комуніст і прибув сюди, щоб узяти участь у будівництві соціалізму.


— Ви п’ять років очолюєте підпільну роботу, спрямовану проти цього будівництва.


— Навпаки, багато років я працюю, скільки є сил і енергії над виконанням завдань, поставлених партією та урядом.


— То нас не обходить. Нас цікавить ваша контрреволюційна робота. Кажіть, хто давав вам інструкції? Хто заслав вас сюди? Хто ваші агенти?


— Громадянине слідчий, ви не маєте права розмовляти зі мною таким чином. Можете мене заарештувати, але поки я не арештований, не дозволю зі мною так розмовляти.


Він сердито звівся на ноги й закричав:


— У наших камерах ми поговоримо з вами інакше. Ви просто не розумієте свого становища. Я не маю щонайменшого бажання полемізувати з вами. Відповідайте конкретно на моє питання: хто вас прислав?


— Вища Рада народного господарства запросила мене як фізика до харківського інституту.


— Я вже казав, що не збираюся дискутувати тут про вашу наукову роботу. Мене цікавить лише ваша контрреволюційна діяльність. Востаннє пропоную вам зізнатися.


— Мені немає в чому зізнаватися.


— Не будьте легковажним. Адже йдеться про ваше життя.


— Громадянине слідчий, я не розумію, про що йдеться. Або ви сприймаєте мене за когось іншого, або це результат чиєїсь злої волі, хтось хоче мені нашкодити. Що ви маєте проти мене?


— Я вам уже сказав. Ви очолюєте антидержавну групу, і я вимагаю від вас подробиць конспіративної роботи.


— Громадянине слідчий, я ладен повідомити вам найнезначніші подробиці свого життя. Маю добру пам’ять. Мені абсолютно нема чого приховувати від вас. Я не ворог цієї держави, я патріот Радянського Союзу.


— Ви є ворогом, і скоро ми примусимо вас у цьому зізнатися.


— Скажіть мені нарешті, у чому ви мене звинувачуєте?


— Я вам уже казав.


— Ви висуваєте огульні, нічим не обґрунтовані звинувачення.


За яким правом ви звинувачуєте мене в конрреволюції? Якщо наведете мені конкретні факти, то я постараюсь спростувати ваші фальшиві звинувачення.


— Слухайте: ми знаємо подробиці кожного дня вашого життя чи не краще, ніж це знаєте ви. Здавайтесь, припиняйте боротьбу проти радянської влади, полишайте вашу контрреволюційну діяльність і зізнавайтесь у всьому, щоб ми могли розкрити всю вашу організацію. Зізнавайтесь.


— Я не зробив нічого такого, у чому мав би зізнаватися.


— Я застерігаю вас знову: ви бавитеся з вогнем.


— Громадянине слідчий, скажіть мені конкретно, у чому мене звинувачуєте, покажіть матеріали, які ви зібрали проти мене.


— Доки ви не арештовавні, я не покажу вам ніяких матеріалів.


ви самі чудово знаєте, що скоїли та що планували ще скоїти. Тож ви повинні нам усе розповісти, а не ми вам. Коли з ваших зізнань стане ясно, що ви роззброїлися, визнали свою провину й щиросердно розкаялися та виявили бажання перейти на наш бік, ми дамо вам шанс.


— Я не маю чого сказати, опріч того, що вже сказав. Я працював на Радянський Союз, а не проти нього. Якщо ви ознайомите мене з підставами ваших підозр, я ладен розповісти про все, що допоможе вам прояснити справу. Адже я не можу захищатись, не знаючи, у чому ви мене звинувачуєте.


— Ви продовжуєте боротьбу проти нас?


— Я ніколи не боровся з вами.


— Ви готові до зізнань?


— Мені нема в чому зізнаватися.


— Ви відмовляєтесь допомогти органам НКВС у їхній боротьбі проти ворогів народу й держави?


— Не уявляю, чим можу вам допомогти.


— Видайте мережу ваших агентів на території Радянського Союзу.


— Я не знаю ніяких агентів і не розумію про що ви говорите.


Тут він змінив тон.


— Олександре Семеновичу. Здається, ви знаєте характер нашої організації. Це вам не державна прокуратура. Якщо ми довідуємось про злочин, то не караємо злочинця, коли бачимо щире каяття.


— Може, це й так, але я не вчинив нічого такого, у чому мав би каятись.


— Слухайте, Олександре Семеновичу. Якщо людина зробила щось проти свого ближнього, то краще за все піти до нього й сказати правду. Після цього добрі стосунки можуть поновитися. Але передумовою є щире каяття. Перейдемо до ваших стосунків із нашою державою. Ми ладні дарувати вам усі ваші недобрі вчинки, але для цього треба скласти зброю, і ми допоможемо вам стати на вірний шлях. Ви ще зможете відігравати велику роль у нашій системі.


— Я розповів би вам щиро все, коли б знав, що розповідати.


— Давайте з’ясуємо деякі подробиці, що торкаються вашої організації.


— Але ж я ніколи не належав до жодної нелегальної організації.


— Отже, ви маєте намір продовжувати боротьбу?


— Я ніколи не вів ніякої боротьби з вами.


Він повторював свої звинувачення знов і знов, а я знов і знов давав йому ті ж самі відповіді. Пізніше я довідався, що ці монотонні повтори були частиною їхньої техніки слідства. Так ми просиділи дві години, після чого він вирішив, що з нього вже досить.


— Гаразд, як знаєте. Не кажіть же потім, що ми не дали вам шанс. Ходімо зі мною.


Я пішов слідом за ним довгим коридором, і ми потрапили до приймальні начальника. Мусили деякий час зачекати, в прихожій, оскільки в капітана хтось був. Відвідувачем виявився старший офіцер у невідомому мені мундирі. Коли він покинув кабінет начальника, секретарка впустила нас. Ми ввійшли до великої й світлої кімнати з трьома вікнами. На протилежній від дверей стіні висів портрет Дзержинського в натуральну величину, перед портретом стояв стіл у формі літери Т. За цим столом сидів капітан. Полевецький показав на мене:


— Товаришу капітане, це звинувачуваний Вайсберг.


Капітан повернувся до мене лицем і приязно усміхнувся. Це був невеликий стрункий чоловік з розумними очима, інтелігентним обличчям та досить граціозними рухами. В його роті виблискували два золоті зуби. Судячи з вигляду, він був євреєм. Я забув його ім’я, але звучало воно якось на зразок Азак. Тож будемо називати його саме цим іменем.


— Радий Вас бачити, Олександре Семеновичу, — сказав він. — Ви наш давній знайомий.


— Це новина для мене, товаришу капітане, — відповів я й зауважив, що він не зробив ніякого заперечення стосовно вживання мною слова «товариш».


— Так, я знаю, що ви мене не знаєте, Олександре Семеновичу, але ж я знаю вас дуже добре. Займаюсь вами віддавна, а от тепер був змушений запросити вас до себе.


— Не розумію, чим заслужив на таку увагу.


Він посміхнувся знову, але цього разу дещо саркастично.


— Слухайте, Олександре Семеновичу, ви розумна людина й можете нам дуже допомогти.


— Не уявляю, яким чином.


— Це дуже просто: ви зробите для нас те, що досі робили для інших.


— Товаришу капітане, три години я намагався довести громадянинові слідчому, що я уявлення не маю про все те, що він говорить.


Може, ви нарешті скажете мені, у чому мене звинувачуєте. Я тоді зможу вам відповісти й розвіяти ваші підозри.


— Йдеться не про підозри. Ми знаємо про вашу диверсійну роботу все від початку до кінця.


— У такому разі дайте мені докази моєї провини.


— Ви їх отримаєте відразу, як тільки будете заарештовані. Але ми не маємо бажання вас заарештовувати. Ідіть до нас на службу, і всі ваші злочини проти нас будуть забуті, й перед вами відкриється шлях до великої кар’єри. Ваше матеріальне становище значно поліпшиться.


— Я не потребую поліпшення мого матеріального становища.


Я всім задоволений. Я люблю свою роботу й не маю бажання її змінювати. Але ось уже майже рік я є об’єктом підступних нападів, що їх організовують ваші люди.


— Ми не будемо вести розмову про вашу роботу зараз. Питання стоїть так: будете чи не будете зізнаватись?


— Але ж і я кажу вам знову: мені немає в чому зізнаватись.


— Ви — ворог народу, Радянського Союзу й радянського уряду.


Ви проводите підпільну роботу на користь іноземної держави.


Я втратив нарешті терпець і схопився на ноги.


— Громадянине капітане, ви не повинні зі мною так розмовляти. Можете мене заарештувати, але доки я на волі, я нікому не дозволю розмовляти зі мною в такому тоні.


Тепер надійшла його черга розізлитися, він теж схопився й закричав:


— Заткнись. Підвищувати голос тут можу тільки я. Пам’ятай, де знаходишся.


Він знову сів, узяв шматок паперу й продовжив уже цілком спокійно:


— З ким з апарату N ви перебували в контакті?


Я уяви не мав про той апарат N і не знаю нічого про нього й зараз. Мені здалося, що це німецька секретна розвідка.


— Я ніколи навіть не чув такої назви.


Капітан запитливо глянув на Полевецького, котрий зробив рух, якого я не забуду до кінця життя. Він розвів руки і глянув на мене з таким виглядом, немов я втратив розум. Мабуть, моя відповідь, що я не знаю свого власного імені, справила б на нього менше враження. Сьогодні, через дванадцять років, уже маючи досвід усіх фаз «великої чистки» і будучи ґрунтовно обізнаним із методами слідства ДПУ, я не можу збагнути оту малу сцену в кабінеті капітана Азака.


У глибині своєї душі обидва ці офіцери ДПУ чудово розуміли, що я не маю нічого спільного з тими звинуваченнями, які вони мені пред’являли, що ніякий я не закордонний агент. Але ж кожен із них у присутності іншого робив вигляд, що сприймає ті звинувачення за справжні й вірить у те, що сам каже. Вони грали один перед одним комедію й вважали, що вона справляє на мене належне враження і що ця гра може схилити мене до фіктивного визнання своєї вини.


Але в цьому вони не мали успіху навіть пізніше, незважаючи на застосування різноманітних засобів тиску впродовж трирічного слідства. Тож як вони могли подумати, що я, будучи вільною людиною, піддамся на їхні вмовляння?


— Олександре Семеновичу, нічого не вийде, доведеться зізнаватись.


— Я не маю що сказати опріч того, що вже сказав.


— Слухайте, ми ще не вирішили, що з вами робити. Ви ж ще й досі не під арештом. Якби ми хоч крихту сумнівались у вашій вині, ми не запросили б вас сюди сьогодні. Ми продовжували б свої спостереження.


— Не можу нічого повідомити.


— Або переходьте на наш бік, або поїдете до білих ведмедів.


Я не дуже розумів, що він має на увазі, але подумав, що це натяк на табори ДПУ на Соловецьких островах у Північному Льодовитому океані, де є багато ведмедів.


— Хочу вам дати ще один шанс. Подумайте над своєю справою й приходьте сюди знову післязавтра. У вас буде можливість подумати. Я певен, що ви збагнете переваги, які надасть вам співпраця з нами. На сьогодні все, — сказав він і повернувся до Полевецького:


— Залагодьте всі формальності з громадянином Вайсбергом.


Ми разом повернулися до кабінету Полевецького, де він зробив ще одну спробу переконати мене, хоч уже й без надії на успіх:


— Подумайте добре над ситуацією, в яку потрапили, і прийміть пропозицію капітана. Він вам бажає добра. Ніхто вам не запропонує кращих умов. Своїм опором ви тільки нашкодите собі. Зверніть на це увагу.


Потім він вручив мені надрукований на друкарській машинці текст. Читаю: «Я, що підписався, попереджений про те, що матеріали допиту є державною таємницею. Я також попереджений про відповідальність за розголошення державної таємниці, яке тягне за собою покарання згідно зі статтею N ув’язненням на 5 років». Я розписався.


— Приходьте післязавтра о першій годині. Дайте вашу перепустку.


Я віддав перепустку, він підписав її й повернув мені.


— Можете йти.


Мені не треба було повторювати сказане двічі. Я вже практично втратив було надію колись полишити цей будинок. Я збіг вниз сходами, віддав перепустку вартовому й опинився на вулиці. Вся ця подія мене глибоко вразила, і я відчув величезне полегшення й радість звіра, що вирвався з клітки. Думка про повторний виклик дещо пригнічувала мене, але, зрештою, я мав сорок вісім годин свободи думати й діяти.


Була вже четверта година, коли я прийшов додому. Двері відчинив мій друг Марсель. Вони з дружиною Оленою та сином жили в моєму помешканні.


— Щось сталося, Алексе? У тебе жахливий вигляд!


— Так, сталося, — відповів я. — Але я не можу сказати, що саме.


— Але чому? Де ти був?


— Я не можу тобі нічого сказати. Дай мені що-небудь попити.


Я пішов на кухню. Там була Олена, й одного її погляду на мене було досить, щоб одразу все зрозуміти.


— Що вони тобі зробили? — запитала вона.


— Мені не вільно про це розповідати. Не питай мене, Оленочко, краще дай що-небудь поїсти.


Поки я їв, думки мої знов крутилися навколо ситуації, що склалася. Очевидно я не зможу довго залишатися в Радянському Союзі.


Але чи дозволять вони мені виїхати? До того ж, без згоди Комінтерну я не можу покинути країну, не наражаючись на звинувачення в тяжкому порушенні партійної дисципліни. Якби навіть я й отримав дозвіл Комінтерну на виїзд, мені буде потрібна ще виїзна віза, а її неможливо отримати без дозволу ДПУ. В моєму випадку питання про візу будуть вирішувати ті самі люди, з якими я щойно мав неприємність спілкуватися.


Але навіщо вони зі мною розмовляли? Що їх спонукало до цього? Навіщо було мене викликати й тим самим застерегти, коли вони повинні були продовжувати стеження, якщо мали мене за ворожого агента? Адже справжні іноземні агенти завжди мають нелегальні зв’язки, завдяки яким коли завгодно можуть втекти.


Можливо, дійсно, маючи мене за контрреволюціонера, вони хотіли перевірити свої підозри шляхом особистого контакту, побачити, як я буду реагувати на звинувачення та чи не спробую втекти.


Звичайно ж, я буду знаходитись під найсуворішим контролем. Тоді, коли вони довідаються, що я маю чисте сумління, може припинять мене переслідувати. Одні й ті ж думки постійно кружляли в моїй голові, і я не міг спокійно їсти. Я встав і пішов до свого кабінету, де приліг на канапу й спробував читати. Почав із газет, але опріч листів від колгоспників, що прославляли Сталіна, та великої кількості статей, у яких йшлося про ворогів народу і закликів до їх знищення, у них нічого не було. З огидою я відкинув газети та взяв до рук том «Війни і миру» Толстого. Оленка якраз читала цю книжку. Сторінка, на якій вона була відкрита, висвітлювала сцену в будинку Ростових між Наталею Ростовою та її кузиною Софією. Незважаючи на нервовий стрес, якого я зазнав, читання трохи мене заспокоїло. Наскільки відмінним життя було в ті часи! Але чи було воно кращим? У всякому разі, між людьми панували відверті, людські стосунки, й тоді не вбачали таємного ворога в кожному сусідові. Ніхто не примушував людей звинувачувати своїх друзів у фіктивних злочинах, аби тільки зберегти власне життя. Але, можливо, ідеальні стосунки, описані великим письменником, були притаманні лише вузькому колу людей, до якого належав і сам Толстой, тобто аристократам? І відносна свобода, яку він описує, грунтувалася на визискуванні та пригніченні селян? Але ж тоді хоч правлячий клас був вільний. А зараз що? Хіба робітники та працююча інтелігенція нашої країни є панівним класом? А чи можна сказати, що вони вільні? Усі вони залякані очікуванням наклепів.


Читаючи далі, я потроху почав забуватись, почуття безпорадності поступово зникло, денні випробування якось відійшли на задній план, і я поринув у світ безсмертних образів Толстого. Нарешті, я заснув.


Був уже вечір, коли я прокинувся. У пам’яті відразу постали події минулого дня, і я знову відчув біль у серці. Зусиллям волі опанував тривогу й почав розмірковувати над своїм становищем. Мені важко було щось вирішити самому, не маючи змоги когось запитати або з кимось порадитись.


Я відчув, що мушу негайно повідомити про те, що трапилось, мого зведеного брата та тещу, які жили в Москві. Але ж я не можу поїхати до них. Моя поїздка сприйметься як спроба втечі, і тоді я буду заарештований. Мої телефони, напевно, прослуховуються, а листи перечитуються. Я також не можу передати листа ким-небудь, оскільки він може потрапити в недобрі руки, і тоді я знов-таки буду заарештований та ще й звинувачений у розголошенні державних таємниць. Зрештою, я вийшов на вулицю й пішов прогулятись невеликим сквериком на території інституту. Була холодна зоряна ніч, і сніг скрипів у мене під ногами. Я сів на лаву, з якої було видно далекі сільські обрії, і дивився, як за декілька кілометрів у полі світив ліхтарями працюючий трактор.


Поки я сидів та думав над тим, що маю робити, в голову мені прийшла гарна думка. Я зголошуся добровольцем до Іспанії. Комінтерн якраз набирає туди людей. Навряд чи ДПУ наважиться перешкодити мені приєднатися до республіканських сил чи звинуватити у втечі. Щоправда, я ніколи не проходив ніякої військової підготовки, але ж був фізично здоровим, а як інженера мене неважко буде навчити користуватись сучасною зброєю. Момент був саме підходящий.


Великі держави прийняли в Лондоні постанову про те, щоб припинити постачання до Іспанії зброї та добровольців, і Комінтерн поспішав надіслати туди якомога більше людей ще до того, як розпочнеться блокада.


Я підвівся й пішов до клубу, де побачив багато колег. Але я був такий безпорадний, що вважав неможливим встрявати в розмови.


Я вслухався в балачки, але мої думки були далеко, і вони знов крутились навколо подій минулого дня. Я пішов додому, щоб прийняти чогось снотворного.


Уранці я поїхав на будівельний майданчик, де енергійно взявся за роботу. Думав про те, що коли все йтиме нормально, то вже через місяць зможу полишити своєму наступникові закінчене будівництво, а сам покину країну. Я ще раз розглянув проект, визначив терміни закінчення будівельних та монтажних робіт, обговорив з бухгалтером потреби в кредитах на перший квартал і запропонував йому терміново підготувати проміжний звіт. Потім я оглянув будівельний майданчик. Ще раз подивився на коксові батареї за річкою, привітав себе з закінченням будівництва житлових приміщень і пішов до кріогенної станції, головна будова якої була вже майже засклена. Станція набула привабливого вигляду. Все вийшло дуже добре.


А перший проект був огидний. Я його не прийняв і, незважаючи на загальний опір, попросив молодого архітектора переробити проект з урахуванням моїх побажань. Перший варіант із великою кількістю малих вікон дуже нагадував текстильну фабрику дев’ятнадцятого століття. Тепер, як це загальновизнано, кріогенна станція стала однією з найкращих промислових споруд на Харківщині. Дивлячись на неї, я щиро радів.


Я пройшовся залою й на хвилинку зупинився біля двох потужних кріогенних установок. Отвір внизу було відчинено, і я бачив, що хтось із лампою був усередині. Я гукнув, і в отворі з’явилася жінка. То була Ганна Миколаївна Сергеєва, запилена й забруднена, в шкіряних штанях та шкіряній куртці. Вигляд її трохи забрудненого обличчя контрастував з гарною зачіскою і красивими руками.


— Що ви тут робите, Ганно Миколаївно? — запитав я з подивом.


— Я не зовсім зрозуміла за кресленнями конструкцію кріогенної машини, тому вирішила вивчити її під час монтажу. Ви ж знаєте, що я часто тут буваю.


Ганна Миколаївна була аспіранткою, яка прийшла до нас шість місяців тому. Мені імпонувала її розважлива, інтелігентна та вишукана манера вести розмову, і я свого часу використав увесь свій вплив на те, щоб вона залишилась у нас працювати.


Вона закінчила технологічний інститут. Після закінчення навчання молоді інженери, звичайно, проходять виробничу практику на великих заводах. Тільки після декількох років такої практики вони отримували можливість відвідувати наукові інститути, якщо мали нахил до наукової роботи, і вступати до аспірантури. Ганна Миколаївна мала такий нахил, але перед самим випуском Народний комісаріат дав їй разом з іншими студентами її групи призначення на Горлівський азотний завод, що в Донбасі. Вона приходила до мене прощатися, і мені було шкода розлучатися з талановитою і розважливою дівчиною.


— Зачекайте, Ганно Миколаївно. Я спробую щось зробити для вас. Можливо, вам не доведеться їхати до Горлівки.


Я написав листа до Наркомату й представив випадок як винятковий. Через три тижні прийшов лист із Москви про те, що вона може вчитися в нас в аспірантурі. Коли я показав їй того листа, вона не промовила жодного слова, але з потиску її руки я зрозумів, якою вона була щасливою. Для молодої людини з науковими амбіціями робота в нас була дуже перспективною.


Скоро вона стала кращою серед наших практикантів. Вона ніколи не цуралась ніякої роботи і хоч не була ні комсомолкою, ні членом партії, була прикладом сумлінного виконання своїх виробничих і громадських обов’язків. Якось виникла потреба прочитати курс лекцій для найбільш здібних наших робітників. Ганна Миколаївна взялася за цю роботу і впоралася з нею блискуче. Молода й інтелігентна дівчина стала дуже популярною серед робітників, які прослухали її курс. Якось вона прийшла до мене.


— Олександре Семеновичу, — сказала вона, — мені сплачено лише по два карбованці за годину лекцій на курсах. Здається, що це мало.


Я був здивований. Платня дійсно була ганебно малою. Та робота не була нормованою, і я й досі не знаю, хто поклав їй таку мізерну платню.


— Яку оплату ви вважали б достатньою?


— Та хоч би карбованців по п’ять.


— Добре, я згоден. Передайте моє рішення головному бухгалтерові й нехай він усе залагодить заднім числом.


Мені імпонував її спокійний та розважливий підхід до розв’язання питання про підвищення платні. Вона знала свої обов’язки, але й стежила за своєю платнею. Дуже часто бралася за роботу, яка взагалі не оплачувалась, але ніколи не шукала незароблених матеріальних переваг. За добре зроблену роботу домагалася відповідної винагороди без церемоній і недоречного сорому.


Я думав про це все в той час, як вона вилізала з колодязя. «Молоді люди, подібні їй, є найбільшим скарбом радянського суспільства, — думав я. — Вони рідко беруть участь у політичних дискусіях, але цілком підтримують курс соціалістичного будівництва. Вони поставили свій розум, свої здібності на службу великій і прогресивній ідеї й були щасливими з того, хоча були набагато біднішими за своїх ровесників у Західній Європі, і багато здобутків цивілізації були їм просто невідомі. Чи не бракуватиме мені таких людей, коли покину цей край назавжди? Чи колись ще їх побачу? Чи ще колись сюди повернуся?» Я продовжив обхід станції вже в супроводі Ганни Миколаївни.


— Як ви думаєте, коли ми завершимо, Олександре Семеновичу? — запитала вона.


— Якщо все йтиме добре, то, гадаю, що за два або три місяці.


— Чи ви радієте з того, Олександре Семеновичу?


— Звичайно, а ви?


— Якщо чесно, то дуже, хоча мало що для цього зробила. Але я радію від того, що почнеться нова цікава робота.


— Ви вважаєте, що робота тут буде цікавішою, ніж деінде?


— Не можу собі уявити кращого місця, ніж тут. Мої друзі іноді приїздять з Донбасу до Харкова й розповідають, що вони незадоволені своєю роботою. Вони кажуть, що через рік після відкриття заводу, коли всі неполадки будуть ліквідовані, робота стане занадто монотонною. Робити одні й ті ж аналізи, знов і знов перевіряти якість продукції — це не для мене. Тут же можна не лише дізнатися про щось нове, але й самій щось винайти. Та й працюємо ми дуже дружно, у нас немає ніяких інтриг.


— Ви так гадаєте, Ганно Миколаївно?


— Ви самі це добре знаєте, Олександре Семеновичу. Я з нетерпінням чекаю, коли кріогенна станція запрацює, і найбільше радію з того, що коли все буде готове, до нас приїдуть працювати найкращі люди. Ви запросите до нас працювати іноземних учених, Олександре Семеновичу?


— Не думаю, що хтось захоче до нас приїхати. Зараз не той час.


— Але чому? Попри все, вони мають набагато більший за нас досвід. А хіба нема таких, які хочуть чесно працювати з нами?


— Іноземних учених уже більше не будуть запрошувати на роботу до Радянського Союзу, Ганно Миколаївно. В усякому разі, я особисто уже не зможу організовувати такі запрошення.


— А чому, Олександре Семеновичу? Ви говорите якось дивно сьогодні.


— Ганно Миколаївно, якщо ви пообіцяєте мовчати, я вам дещо скажу. Коли буде закінчено будівництво й станція почне працювати, мене вже тут не буде.


— Чому? Ви хочете нас покинути?


— Це не зовсім так. Я буду відряджений на іншу роботу.


— Але ж це неймовірно, Олександре Семеновичу. Відрядити вас напередодні закінчення роботи, якій передували три роки подолання труднощів?


— У мене немає вибору.


— Олександре Семеновичу, я не знаю, чим ви керуєтесь і з яких причин керівництво хоче вас відкликати, але мені здається протиприродним, що це робиться зараз. Усі наші люди покладають великі надії на запуск станції, тому що вони вірять вам. Я дуже добре знаю настрої як робітників, так і інженерів та техніків. Усі вони думають однаково.


— Дякую за приємні слова, Ганно Миколаївно, але це не вплине на моє рішення та на рішення моїх зверхників. Та я маю сподівання, що колись повернуся сюди й побачу, як тут ітимуть справи.


Вона подала мені руку.


— Олександре Семеновичу, я не знаю про причини вашого рішення, але відчуваю: щось негаразд, коли ви покидаєте нас саме зараз. Ми малі люди й нездатні вплинути на перебіг подій. В усякому разі, я дуже вдячна вам за те, що домогли мені потрапити сюди.


— Прощавайте, Ганно Миколаївно.


Здається, вона зрозуміла, що саме зі мною має статится і шукала обережного способу висловити мені свою симпатію та співчуття.


Я полишив станцію й подався до адміністративного будинку. По дорозі зустрів Комарова, який повідомив, що сьогодні після роботи відбудуться збори членів заводської профспілки. Прийти я відмовився. Біля кабінету побачив садівника, який чекав на мене. Він приніс план озеленення території виробничого майданчика та житлового масиву. Для його виконання треба було пересадити з найближчого гаю три- та чотирирічні деревця. Для огородження території, замість обов’язкових у таких випадках обридлих цегляних мурів, я хотів насадити зелені чагарники висотою в зріст людини й підсилити їх прихованим колючим дротом. Садівник зауважив, що буде важко отримати дозвіл на чагарник замість муру на місці проведення робіт державної ваги. Звичайно, він мав рацію, незважаючи на те, що запропонована мною огорожа була б кращим захистом, ніж цегляний мур, через який легко перелізти. Переглядаючи плани насаджень, я думав про те, що вже ніколи не дізнаюся, наскільки гарним було моє рішення щодо огорожі, і чи люди, які житимуть і працюватимуть тут, почуватимуться добре, і чи результати наукових робіт дадуть свої плоди.


Була вже четверта, коли я зателефонував до гаража й замовив машину. Гриша мав сьогодні один із своїх шалених днів і мчав як ошпарений. Цього разу я не робив йому зауважень, швидка їзда заспокоювала нерви. За чверть години ми були вже вдома.


Як тільки я переступив поріг своєї квартири, тяжка вчорашня депресія знов огорнула мене. Я помітив, що Марсель та Олена приховують своє глибоке занепокоєння, згадав про мій наступний візит до ДПУ й серце моє заскімлило. Чого вони хочуть? Чому не дають мені жити й працювати в спокої? Тяжкі труднощі минулих років скінчилися. Немає вже голоду, припинилася боротьба в партії, ущухли дискусії довкола політичної лінії. Належало б бути щасливим, радіти життю й самовіддано працювати на благо країни.


Чому ж вони не дають нам спокою, і кому це все потрібно? Навіщо ця паталогічна пильність, коли нема чого пильнувати? Навіщо ці викриття, коли нема чого викривати? Дрібні інтриги, котрими люди ускладнюють своє життя, були завжди незалежно від режиму за будь-яких соціальних устроїв. Але ці інтриги не порушували основ людського співжиття до тих пір, поки їх не починала цілеспрямовано інспірувати неконтрольована таємна поліція, як то має місце зараз. Ганна Миколаївна висловила мені свою симпатію, а заодно й продемонструвала свою хоробрість. Мабуть, вона здогадалась, що я вже практично приречений. Але чи багато хто вчинив би так, як вона?


Олена принесла їжу, і ми сіли за стіл. Ніхто не промовив ані слова. Коли вони гадали, що я їх не бачу, то кидали в мій бік вкрай стурбовані погляди. Я не зміг витримати атмосфери пригніченості й почав розмову на нейтральну тему. Потім пішов до своєї кімнати з єдиною метою — втекти від страшної дійсності за допомогою «Війни і миру» Толстого.


Уже під вечір я пішов до інститутської бібліотеки, де намагався проглянути один чи два журнали. Але скоро облишив ці марні спроби, бо зовсім не міг зосередитись. Я покинув інститут і подався до клубу. Там був вечір, наші комсомольці співали пісень часів громадянської війни. Пісні припали мені до душі, і я трохи заспокоївся.


При виході з клубу на східцях я побачив П’ятигорського, який вів розмову в колі аспірантів. Ішлося про громадянську війну в Іспанії.


Я приєднався до компанії й вирішив сказати про свій намір податися туди добровольцем. Був переконаний, що П’ятигорський має зв’язки з ДПУ. Отже, все, що я зараз скажу, Полевецький знатиме на час мого наступного візиту до нього.


— Я сам збираюся до Іспанії, — встряв я в розмову й помітив, що моє повідомлення викликало інтерес молодих людей.


— А як ви збираєтеся це зробити, Олександре Семеновичу? — запитав П’ятигорський.


— Декілька моїх іноземних друзів збираються туди, — відповів я, — і я певен, що моє перебування там буде кориснішим, аніж тут.


— Це добре. Але як ви збираєтеся туди потрапити?


— Доставку добровольців до Іспанії забезпечують компетентні органи. Моя справа зголоситися, а решта — то вже не мої турботи.


Більше ніхто не ставив ніяких питань. Молоді люди в Радянському Союзі дуже добре виховані. Коли мова заходить про «компетентні органи» всякі питання миттю закінчуються. Вони повністю й сліпо покладаються на ці «органи». В глибині душі вони, мабуть, здивувались тому, що я згадав ті «компетентні органи», але ніхто нічого не зауважив. Я ж виконував свій задум.


Потім я подався додому. Я відчув себе краще після того, як оголосив про свої наміри. «Випустять мене, куди вони подінуться, — розмірковував я, — уся ця історія не що інше, як недоречна перевірка моєї лояльності».


У ліжку мої думки знов полинули до Іспанії. Як це буде чудово знову вдихнути повітря свободи й звільнитися від тиску, який упродовж двох останніх років безперервно посилювався. А все почалося після 1 грудня 1934 року, коли було вбито Кірова. Так уже сталося, що Давидовича було призначено директором інституту саме в цей день, з якого все й почалося. Що б не говорив, або робив новий директор, — усе було пронизано недовірою й підозрою.


Причому не лише щодо мене, іноземця, а й щодо будь-кого, хто виявляв характер або незалежний спосіб мислення. Ми всі відчували, що Давидович та його прибічники є інформаторами ДПУ, до того ж інформаторами тенденційними, які повідомляли про все, що ми робимо й про що говоримо. Зрештою його звільнили, і ми всі сподівались на поліпшення, але помилилися. Виявилось, що не я та мої колеги представляли інтереси народу та уряду в інституті, а Давидович та гепеушники, які вчора зі мною розмовляли. Та розмова не полишала мені вибору. Я мушу вийти з гри, якщо це буде мені дозволено.


Важко буде все лишати, але краще воювати з ненависним ворогом у відкритому бою й відчувати, що кожен твій удар спрямований проти ще більшого ворога в Берліні. В Іспанії немає інтриг, немає взаємних підозр усіх проти всіх.


«Але чи випустять мене? Адже мають випустити», — і з цією приємною думкою я засинаю.


Наступного дня вранці мене розбудила Олена. Машина вже чекала. Я хутко вмився й одягся, проковтнув свій сніданок і побіг сходами вниз. Намагався не думати про те, що чекало мене в ДПУ.


Невдовзі я опинився на будівельному майданчику й занурився у вир клопотів. Переглянув останні наші пропозиції, що мали йти на затвердження до Москви. О восьмій уже приймав бухгалтера і провів з ним близько двох годин. На мій подив і радість, я відчув, що здатний зосередитись. Моєї уваги не уникла жодна виробнича дрібниця. Предметом особливої турботи були вісім з половиною мільйонів карбованців, виділених урядом на покриття наших потреб. Ми переглянули видатки на кожен об’єкт, зіставили перевитрати з економією, якої здатні були досягти. Виявилося, що ми зможемо покрити всі витрати, необхідні для закінчення будівництва та облаштування станції.


Секретарка оголосила, що прийшла делегація робітників, які мали свої будинки в зоні будівельного майданчика. Раніше ми вже домовились про перенесення їхніх будинків на інші місця та грошову компенсацію. Зараз же йшлося про якісь дрібниці.


— Товариші, йдіть до Комарова. Він тепер керівник. Я вже не можу займатися вашими справами.


Одна з жінок відповіла:


— Олександре Семеновичу, ви розпочинали справу, тож і доводьте її до кінця. Ні з ким іншим ми не хочемо знатися.


— Комаров дуже розумна людина і він вам допоможе. Я вже не маю права цим займатися.


Вони неохоче вийшли, а я подався на майданчик. Оглянув усе, поговорив із прорабами та комірниками, занотував потреби в матеріалах, видав відповідні розпорядження відділу постачання й пішов до будинків робітників. Перший дім було повністю закінчено, і робота була зроблена добре. На другому поверсі я вийшов на балкон однієї з квартир. Був сонячний зимовий день. Прямо переді мною була алея старих дерев з вкритими снігом кронами. Далі починався ліс. «Як тут буде гарно влітку, — подумав я. — Ми не могли вибрати кращого місця для будівництва станції». Думалось також про те, що як гарно буде тут через рік. Та обставина, що мене самого через рік тут не буде, не завдавала прикрощів, — і так усі знатимуть, що то є справа моїх рук, — чи не найбільше досягнення всього мого життя. Але ж колись я все-таки зможу сюди повернутись, щоб усе це ще раз побачити.


Настав полудень. В їдальні я зустрів Комарова. Він підійшов і поклав руку мені на плече.


— Скажи, Алексе, — промовив він, — це правда, що ти збираєшся нас покинути?


— Уже рік, як ти знаєш, що я не можу лишатись, а зараз уже настав час.


— Так, це правда, але я останнім часом почав думати, що ти все ж залишишся. Якщо ти приймеш радянське громадянство, ніхто тебе не буде чіпати.


— Петре, що це змінить? Не довіряють нам і не будуть довіряти тому, що ми двадцять п’ять років жили за кордоном. І зміна паспорта нічого не дасть.


— Олександре Семеновичу, ти просто не розумієш. Не можна ж терпіти на керівних посадах у радянському господарчому апараті людей, які не відповідають за стан справ своєю головою. Якщо хтось із них спричинить шкоду, його не можна притягти до відповідальності. Адже тебе, як іноземця, не можна заарештувати. Це й є єдиною причиною, через яку тебе неохоче сприймають на цій посаді.


— Помиляєшся, Петре. В Москві та Ленінграді, а також у Харкові заарештовано за останній час немало іноземців.


— Але ж то шпигуни.


— Я не певен того. Моя дружина достеменно не шпигунка, але ж вона вже дев’ять місяців, як у в’язниці.


— Це помилка. Ти сам казав, що її скоро звільнять.


— Петре, нема сенсу говорити про ту справу. Серце у мене розривається при думці, що маю виїхати. Але тут нічого не поробиш. Може статися так, що змушений буду передати тобі справи в найближчі дні й саме про це я хотів би поговорити з тобою після обіду.


— Мені буде важко без тебе, Олександре Семеновичу. Я не переконаний, що справлюсь.


— Нічого не вдієш, Петре.


— У такому разі приходь до мене о другій.


Після полудня ми з Комаровим зачинилися в його кабінеті. Він попросив секретарку нікого не впускати й не турбувати нас. Ми переглянули плани закінчення будівництва та запуску станції. Комаров занотував собі всі мої зауваження, підкреслив особливо важливі моменти й пізніше продиктував усе секретарці. Розмова тривала три години й забрала всю нашу увагу. То було добре, бо я забув про те, що чекало на мене вночі. Але коли десь о п’ятій після полудня ми підвелися, зовсім виснажені, страх знов повернувся до мене. Ми поїхали додому разом із Комаровим. Я не міг говорити, бо думав увесь час про одне й те ж. При прощанні Комаров потис мені руку міцніше, ніж звичайно. Мабуть, він теж відчув, що зі мною щось негаразд.


Тільки-но я зайшов до квартири, витримка полишила мене. Я не міг нічого робити до ладу. Безцільно тинявся з кімнати в кімнату, починав переглядати якісь папери й тут же полишав їх. Пробував їсти й намагався сховатися від дійсності за читанням Толстого. Але цього разу я не міг зрозуміти жодного слова. Потім вийшов із дому й пішов вулицею Чайковського вздовж німецького цвинтаря, де було відкрите місце, і я сподівався заспокоїтися. Згодом, вийшовши на білгородський шлях, я в швидкому темпі пройшов три кілометри аж до колонії безпритульних імені Максима Горького, після чого повернув до інституту. Весь цей час не покидала мене думка про наступну ніч. Що вони робитимуть зі мною? Чи піддадуть мене катуванню?


Чи затримають?


Я пішов до інституту, але був настільки безпорадний, що відразу ж повернувся додому. Приліг на канапу, але про сон не могло бути й мови. Тоді я вирішив упорядкувати свої фінансові справи й дати Марселю право розпоряджатися моїми грішми, але виявився нездатним зосередитись і на цьому. Суцільний розпач заволодів мною.


Я не міг думати, не міг прийняти якесь рішення або щось зробити.


Проглянув наказ Народного комісаріату, в якому мені висловлювалась подяка за 1933 рік, а також усі інші подяки, які будь-коли отримував. Мені почало здаватися, що коли вони довідаються про те, як добре я працював, це зробить їх більш поблажливими. Мій лихоманковий стан не залишився непоміченим Марселем і Оленою. Нарешті, вона підійшла до мене й обняла.


— Що буде з нами, Олександре Семеновичу? — запитала вона. — Я дуже люблю тебе.


— Я не знаю, моя люба. Здається, я приречений.


Вона почала плакати.


Але чим ближче наближався призначений час, тим спокійнішим я ставав. Як би там не було, а ніч я маю витримати. Вибору в мене немає.


…Полевецький відсунув папери, як тільки я зайшов. Здавалось, що він був у доброму гуморі.


— Це Ви, Олександре Семеновичу? Вітаю.


— Добрий день, громадянине слідчий.


— Сідайте, Олександре Семеновичу. Сподіваюсь, що ви добре подумали.


— Мені не було над чим думати.


— Що ви хочете цим сказати?


— Тільки те, що мені нема чого додати до того, що я вам уже сказав.


— Олександре Семеновичу, здається, ви все-таки не розумієте ситуації. Ви маєте нас за своїх ворогів, а ми хочемо вам допомогти.


Ми зібрали досить матеріалу, щоб вас заарештувати, але ми цього не зробили. Ми не вважаємо, що ви є заклятим ворогом радянської влади. Ви людина, яка збилася на манівці, а ми хочемо допомогти вам вийти на прямий шлях. Від вас залежить прийняти цю допомогу чи ні.


— Громадянине Полевецький, з першої хвилини я нічого не розумів із того, що ви мені казали та й зараз не розумію. Я просто не збагну, чого ви від мене хочете. Якщо ви вважаєте, що маєте проти мене досить свідчень, то познайомте мене з ними. Запитайте, якщо вам щось неясно, я дам вичерпну відповідь. Я певен, що розвію всі ваші підозри, бо ніколи не займав позиції ворожої до радянської влади.


— Слухайте, Олександре Семеновичу, чи не думаєте ви, що хтось дозволив би мені розмовляти з вами, шановним громадянином, інженером, науковим працівником так, як це мало місце позавчора, якби я не мав он у тих паперах незаперечних доказів вашої провини?


— Тоді скажіть мені нарешті, що ви маєте на увазі? В чому конкретно мене звинувачуєте?


— Ви були в контакті з нашими ворогами, ви отримували їхні вказівки й виконували їх, ви також вербували інших для виконання диверсійних робіт.


— Це дуже загальні твердження. Скажіть конкретно, що я вчинив або збирався вчинити і дайте мені докази.


— Документи, які підтверджують вашу провину, є таємницею слідства, доки ви на волі. Після арешту ви побачите весь матеріал.


Але сподіваюсь, що скоро ви самі зізнаєтесь, і справа до арешту не дійде.


— Громадянине Полевецький, в десятий раз кажу вам, що я не винен. Ви не вірите мені, то дайте можливість довести мою невинуватість. Але якщо матеріали слідства є таємницею, то я нічого не можу вдіяти. Не можу ж я боронитись проти звинувачень, яких не знаю.


— Олександре Семеновичу, хочу зробити вам пропозицію. Ідіть зараз додому й повертайтесь сюди післязавтра. Використайте ці два дні для того, щоб проаналізувати все ваше життя. Прийдете потім і розповісте мені, коли вперше наважилися на контакт із ворогом, та що вас спонукало стати на його бік. Якщо ви щиро зізнаєтесь і покажете нам своє прагнення знову стати радянським громадянином, то ми вторуємо вам до цього шлях. А зараз ідіть.


Він задзеленчав дзвоником і підписав мені перепустку. Перед тим, як з’явився конвоїр, сказав:


— Олександре Семеновичу, це дійсно ваш останній шанс. Якщо ви ним не скористаєтесь, то знищите самі себе. Нам нічого не залишиться, як використати силу в боротьбі з вами.


Я нічого не відповів і полишив будинок. Була світла зимова ніч.


Я був щасливий, що знов залишився на волі ще на пару днів. Ці два дні здавалися мені цілою вічністю. Я поспішав додому крізь холодну ніч і думав про свою комфортну кімнату, про свої книжки, про Марселя та Олену. Обоє вони ще не спали й були раді бачити мене так рано. Це здалося їм добрим знаком.


— Алексе, як справи?


— Та поки що нічого. Я повинен знов прийти туди післязавтра, але гадаю, що все, зрештою, буде добре.


Олена принесла чай. Я був цілком спокійним. Нервове напруження минулих двох днів пройшло. Поговорив із ними ще трохи й пішов спати.


Наступного дня я залагоджував найнагальніші справи й зовсім не мав часу думати про свої відвідини ДПУ. Лише ввечері я згадав останні слова Полевецького: «Продумайте все своє життя». Що він мав на думці? Передусім, чи він дійсно вважає мене за ворога держави — іноземного шпигуна, шкідника, чи ще когось? Чи для нього слово «контрреволюція» означає щось інше, ніж для мене? Я пригадав, як декілька років тому Комаров запитав мене: «Що таке троцькізм?» Я з душевною простотою відповів йому, що це «ультралівацький ухил». На те Комаров заперечив: «Троцькізм є передовим загіном міжнародної контрреволюції». Я тоді промовчав, оскільки вважав подальшу дискусію небезпечною. Я ніколи не поділяв поглядів Троцького, але вважати творця Червоної армії контрреволюціонером було фантастичним. Можливо, Полевецький у своїх звинуваченнях виходив з подібних міркувань. Якщо Троцький був контрреволюціонером, то я був ворогом народу. Якщо він стверджує, що я ворог радянської влади то, можливо, має на увазі, що мої погляди на особу Сталіна відрізняються від офіційних, і це дійсно було так, я мав єретичні погляди. Але чи могло бути інакше, коли я бачив усе, що тут робилося, і ще не розучився мислити самостійно? Останні слова Полевецького «коли перший раз наважилися на контакт з ворогом» видалися мені з подвійним змістом. Якщо він усіх, хто має незалежний спосіб мислення, має за ворогів народу, тоді він міг мати на увазі: хто перший скерував мої думки в цьому напрямку. Мабуть, він був нездатним уявити, що хтось сам по собі міг незалежно мислити, не будучи купленим.


Але уявімо, що він дійсно має мене за іноземного шпигуна. Що могло наштовхнути ДПУ на таку ідею? Чи було щось у моєму житті, що викликало підозру? Я не знаю людей, які хоч якось би стосувалися офіційної Німеччини. Щоправда, я часто виїздив за кордон, але люди, з якими я там спілкувався, були друзями моєї молодості — комуністами або соціалістами. Не було між ними жодного фашиста, не було й буржуїв. Тоді що?


Я пробіг подумки все своє життя, як він радив, і замислився над звинуваченням «ворог народу». Я не міг собі уявити, що вони можуть переслідувати іноземця за те, що він не повністю сприймає офіційну ідеологію. Зрештою, у Радянському Союзі працювало багато іноземних спеціалістів, які дійсно були фашистами. Уряд оплачував їхні знання та працю, зовсім не цікавлячись їхніми політичними поглядами.


Я не знаходив спокою. Моїх думок про Сталіна вони не могли знати, бо не мали способу про них довідатись. Останнє півріччя ми вже не розмовляли вільно на подібні теми, але ж і раніше були дуже обережними. Я ніколи не висловлював ніяких думок, які б відрізнялись від офіційної політичної лінії, хоч мої іноземні співрозмовники заслуговували на повну довіру. До того ж, до нашої компанії не міг потрапити жоден агент ДПУ.


Ні, того не могло бути. Мабуть, таки мене вважають іноземним агентом. Але якщо це так, то чому мене не заарештували? Навіщо дали мені можливість втекти або повідомити про все моїх друзів?


Що б це мало означати, і як це все збагнути?


Я почав розмірковувати над своїм життям, особливо над останніми десятьма роками. Пригадав усіх людей, з ким контактував особисто і з ким листувався, і не знайшов геть нічого такого, що могло б послугувати підставою для будь-яких підозр.


Пізно вночі я пішов до бібліотеки. Читальня була порожня.


Я ввімкнув світло й уважно проглянув останні наукові журнали.


Потім узяв до рук книжку з техніки низьких температур. І тут я раптом пригадав давно забутий епізод із свого життя, і тяжкий неспокій огорнув мене. «О Господи, — подумав я, — мабуть, оце воно й є».


…Було ще в 1933 році. Німці будували нам у Горлівці завод для сепарації газів, що виділяються при коксуванні, низькотемпературними методами. Завод коштував великих грошей, а радянський уряд хотів мати від десяти до двадцяти подібних заводів, але значно потужніших за горлівський. Наші ж інженери уявлення не мали про принципи розрахунків та конструювання таких заводів. Народний комісаріат вирішив скопіювати німецьку апаратуру. Німецькі техніки монтували устаткування вдень, а вночі ж російські інженери та робітники все те розбирали й замальовували кожну деталь. У результаті накопичилося багато креслень. Народний комісаріат доручив нашому інститутові лабораторні виміри сталих величин газів та їх сумішей і розрахунки процесу їх розділення. Це останнє завдання дісталося мені особисто. Я запросив креслення з Горлівки, але вони виявилися таємними, і я міг ознайомитися з ними лише через таємний відділ нашого інституту. Зрештою, я їх отримав, але перед цим дав підписку про те, що нікому їх не покажу. В кресленнях я знайшов багато для себе неясного. Влітку 1933 року, збираючись у відпустку до Відня й Праги, я вирішив проконсультуватися зі своїми знайомими інженерами з корпорації Лінде в Монахіумі. Звичайно, за кордоном подібні технічні питання не являли собою ніякої державної таємниці, технічні та наукові питання обговорювалися цілком відкрито. Я міг довідатися від своїх друзів про все, що згодом могло знадобитися.


Улітку 1933 року я виїхав на два місяці за кордон. На той час я встиг відпрацювати заледве третину креслень, тож вирішив забрати їх із собою й продовжити роботу над ними під час відпустки. Маючи їх при собі, я міг ясніше оформлювати питання своїм приятелям-науковцям. Але забрати з собою ці папери було не так просто.


Довелося писати подання на дозвіл до Наркомату в Москву. Це подання мусило йди до ДПУ. Лейпунський на той час був у Москві й пообіцяв мені посприяти в цій справі. Спочатку ДПУ відмовило, але згодом під нашим натиском вони погодилися з умовою, що креслення будуть надіслані спеціальною поштою до радянського посольства у Відні, де я мав їх отримати.


Як я й боявся, папери прибули занадто пізно, і я не мав часу для їх вивчення й опрацювання з друзями. Єдине, що я встиг зробити, це забрати їх із собою на зворотному шляху до Харкова. А тепер, коли це все постало в моїй пам’яті, я не міг пригадати, кому віддав ті креслення. В таємний відділ? Ні, це я, напевне, запам’ятав би, оскільки ця процедура була дуже складною. До того ж я мав отримати відповідну довідку. Може, я віддав їх Юркові Рябініну, який також працював над ними. Ймовірно, це було саме так, але я нічого не пам’ятав. Чи, може, я полишив ці кляті креслення за кордоном?


Чи, бува, не в будинку своїх батьків? Не дай Боже, щоб це було так.


У цьому разі таємний відділ інституту, напевно, повідомив ДПУ про те, що я привласнив таємні документи, і з того часу за мною слідкували, як за шпигуном.


Наступного дня вранці я вирішив запитати Рябініна, чи, бува, не в нього ці документи. Але ж, Господи, то все дурниці. Ті папери, що є державною таємницю, являють собою креслення німецьких апаратів, і товариство Лінде має більш досконалі креслення у своєму конструкторському бюро. Що тут таємного? Можливо, сам факт, що в Радянському Союзі перемалювали апаратуру, щоб її скопіювати? Можливо, це є порушенням патентних прав або умов угоди з фірмою Лінде? Але ж, щоб передати німцям компрометуючий матеріал, мені досить було б — якби я дійсно був шпигуном — зробити фотокопії креслень, а самі оригінали повернути до таємного відділу.


Якщо ж я полишив ті креслення у Відні, то це могло статися тільки з тієї причини, що я забув їх у суматосі від’їзду. Але як ДПУ сприйме таке невинне пояснення? Та й чи слід мені згадувати про цей факт? Скоріше за все, вони про це нічого не знають, і я лише завдам собі шкоди.


Я залишив інститут і пішов додому в стані глибокого неспокою.


Ліг у ліжко й робив безуспішні спроби заснути. Якщо я спраді полишив ці креслення за кордоном, то це вже серйозно.


Наступного ранку я пішов до інституту, щоб побачити Юрка Рябініна. Його не було. Заглянув до бібліотеки й почав переглядати останні технічні журнали. Чи варто згадувати про це при Рябініну?


Я був певен, слушно чи ні, що останні дні я був під таким пильним спостереженням, що зміст будь-якої моєї розмови відразу дійте до ДПУ. До того ж Рябінін не належав до моїх друзів, в інститутському конфлікті він відігравав ворожу роль, був на боці Давидовича, і я навіть не був певен, чи не є він інформатором ДПУ. Якщо ж ДПУ не знає про ту історію, то моя розмова з Рябініним може навести їх на слід. Мабуть, ліпше мені промовчати.


Об 11-ій я знов мав бути в Полевецького. Повільно тягнувся час. Мій неспокій зростав. На хвильку я зайшов до лабораторії Лейпунського. Лейпунський рідко бував тут удень, бо в цей час він віддавався інститутським справам. У лабораторії був Гоутерманс, який закінчував виміри з рухомою стрічкою, щоб устигнути скористатися радоном до того, як він остаточно розпадеться. Радон йому раз на тиждень доставляли з Ленінграда. Лічильник, що рахував частки, нерівномірно тріскотів. Дивно, але той звук заспокоїв мої нерви. Гоутерманс бадьоро розповів мені про останні новини в галузі фізики.


Він завжди вів розмову в такий спосіб, ніби відкриття законів природи було цікавою грою. Слухаючи його, завжди складалось враження, що всі фізики світу становили собою одну невелику сім’ю блискучих людей, які забавляються проблемами всесвіту на зразок хобі. Ніколи в розмові Гоутерманс не збивався на пафос і тільки висміяв би думку про те, що ці дослідження здійснюються для прогресу людства.


Я полишив його й подався до ДПУ, щоправда, трохи зарано.


— Сідайте ось тут і пишіть свої зізнання, Олександре Семеновичу, маю сподівання, що сьогодні скінчимо.


— Не маю що писати, громадянине слідчий.


— Пишіть свої зізнання, бо вже пора.


— Не маю що писати, громадянине слідчий.


— Пишіть, хто вас завербував.


— Ніхто мене не вербував, громадянине слідчий.


— Ви що, втратили розум? Чи дійсно вважаєте, що викрутитесь, чи переконаєте нас?


— Громадянине слідчий, усе, що тут діється, є для мене загадкою.


— Ви прибули до нашого краю за завданням іноземної держави. Ви тут займались шпигунською діяльністю проти нашого уряду, створили мережу ворожих агентів. Мабуть, ви вважаєте, що ми нічого не знаємо, але ми мали вас під наглядом з моменту перетину вами державного кордону, і зараз ми маємо досить матеріалу про вашу диверсійну роботу. Ми хочемо вашої капітуляції перед радянською владою, видачі мережі агентів та щоб ви, зрештою, порвали з ворогами.


— Усе, що ви кажете, ніяким чином мене не стосується.


— Хто вас завербував?


— Ніхто.


— Хто вас завербував!?


— Ніхто.


— ХТО ВАС ЗАВЕРБУВАВ!!? — закричав він.


Я мовчав.


— У наших камерах вас навчать говорити. Ще такого не траплялося, щоб не навчили. Через вісім днів станете покірним, як мала дитина. Гарантую вам це.


— Мені нема чого казати.


— Мусите видати організацію.


— Яку організацію?


— Контрреволюційну організацію соботажників, яку ви за завданням створили на території Радянського Союзу.


— Не створював я ніякої організації.


— Хто вас завербував?


— Ніхто.


— Кого ви завербували?


— Нікого.


— Будьте певні, ми маємо засоби розв’язати вам язика. Тоді почнете говорити, але вже буде пізно.


— Мені нема чого говорити. Жоден ваш засіб не змусить мене видумувати те, чого не було насправді.


— Нам не потрібні ваші вигадки, нам потрібна правда. За чиїм завданням ви перейшли кордон?


— Я тут перебуваю на службі радянського уряду в справі соціалістичного будівництва.


— Не прикривайтеся великими словами, а розкажіть нам усе про контрреволюційну організацію, яку ви створили на наших теренах.


— Мені нема чого розповідати.


— Видайте ваших агентів.


— Не маю ніяких агентів.


— Ви сам є брудним агентом на іноземній службі.


Я не відповів.


— Хто вас завербував?


— Ніхто.


— Кого завербували ви?


— Нікого.


— Ось попереламуємо вам ребра, тоді заговорите.


Він ставав усе більш крикливим. Я був настільки пригніченим та безпорадним, що спочатку зовсім не мав змоги щось спостерігати, зокрема за тим, чого цей крик йому коштував. Він не був садистом, який тішиться знущанням над безборонним в’язнем. Я відчував, яка ситуація, що склалася, йому була не менш неприємна, ніж його жертві. Але він старався, щоб я того не помітив, і намагався виконувати свій обов’язок. Допит, якщо те, що відбувалося, можна так назвати, тривав з короткими перервами вісім годин, і наприкінці ми дійшли до того, з чого почали. Він знов і знов ставив одні й ті ж питання, а я давав йому одні й ті ж відповіді. Я не намагався його переконати у своїй невинуватості, бо розумів, що йому це й так відомо. Він ні разу не пред’явив мені жодного конкретного звинувачення. О сьомій вечора, коли я вже був цілковито виснажений, він вивів мене з кабінету й звелів зачекати в коридорі. Я був переконаний, що цього разу він відправить мене до камери. Але сталося інакше. Через кілька хвилин він повернувся й повідомив:


— Громадянине звинувачуваний, начальник не погодився на ваш негайний арешт. Хочемо дати вам ще 48 годин на роздуми.


Повідомите нам у суботу про своє рішення.


Гукнув конвоїра й підписав мою перепустку.


— І ще одне. Викиньте з голови Іспанію. Заарештуємо вас при першій же спробі туди завербуватися. Ми відповідаємо за цей фронт і не допустимо туди жодного диверсанта.


Я вийшов із будинку ДПУ в розпачі. Цього разу вихід на волю не приніс мені заспокоєння. Я зрозумів, що це кінець. Було очевидно, що вони мають мене за іноземного шпигуна й доб’ються від мене зізнань за допомогою своїх засобів. Чи стане мені сили чинити опір?


Це не є питанням волі, а радше нервів та м’язів. Щогодини заарештовують сотні людей, і ніхто з них ще не повернувся. До нас доходили чутки про те, що їх силою примушували до зізнань. Багатьох із них я знав, і знав як чесних людей, що сумлінно виконували свій обов’язок, служачи Радянському Союзу. Але це їм не допомогло. То чому це має допомогти мені? Що робити?


Марсель помертвів, коли побачив мене.


— О Боже, Алексе, ти блідий, як смерть. Де ти був так довго?


Я впав на канапу, а тим часом Оленка принесла склянку води.


Марсель сів коло мене.


— Алексе, розповідай усе.


— Не можу.


— Тобі ж буде легше. Адже дві голови краще, ніж одна.


— Не вільно мені говорити, Марселю. Я дав підписку про нерозголошення. Всяка розмова на цю тему є державною зрадою й підлягає п’ятирічному ув’язненню.


— Заспокойся, Алексе. Усе буде добре. Ти ж не зробив нічого поганого.


— Але ж і ти нічого поганого не зробив, Марселю, а тебе звільнили з роботи, й ти навіть не знаєш, через що.


…Декілька місяців тому Марселя було раптово звільнено з роботи в науково-дослідному інституті вуглехімії, де він працював. За кілька тижнів перед цим на загальноінститутських зборах йому було оголошено подяку за ударну працю. У своєму підрозділі він став першим стахановцем і взагалі був чудовою людиною та першокласним хіміком. Директор інституту звільнив його без будь-яких пояснень або зауважень. Хоча він на прощання нічого не сказав, та Марсель відчув, що звільнено його було під тиском і що директорові було прикро розлучатися зі своїм кращим працівником. Марсель почав шукати роботу в інших інститутах. Куди б він не звертався, спочатку його сприймали з ентузіазмом, бо знайти фахівця з його досвідом та здібностями було нелегко, та через два або три дні звичайним листом повідомляли про відсутність вакансії. Таємні відділи надсилали його папери та заяву до ДПУ на затвердження, в результаті чого і виявлялось, що вільної вакансії немає. Але ніхто й ніде не пояснив йому причин того бойкоту.


Про ці причини ми довідалися значно пізніше. «Наклепав» на Марселя його колега з інституту, також іноземець. Він заявив, що буцімто під час процесу Каменєва та Зінов’єва Марсель якось зауважив уголос, що діється щось незрозуміле: як троцькісти, які колись були марксистами, могли стати на шлях індивідуального терору. Але Марсель нічого подібного не казав. Взагалі, він мало цікавився поточною політикою, оскільки всім серцем був відданий соціалістичному будівництву. Був то буркотун, але не без певного сварливого гумору. Не раз у часи найтяжчих випробувань ми реготали до нестями від його мимохідь кинутих зауважень. Була повністю виключена можливість того, щоб він, маючи таку вдачу, вів з людьми розмови про політику. Однак поширення згаданого зауваження вистачило для того, щоб позбавити його на цілі місяці роботи, а пізніше й заарештувати. Після мого арешту виявилося, що звинувачення проти нього ґрунтувалися на помилці. Не він, а я мав відповідати за інкриміновані йому слова.


Після кількох місяців цілковитих невдач він, нарешті, отримав погодинну роботу в нашому інституті. Оскільки він не був зарахований до штату, його ім’я не потрапило до штатного розкладу інституту і, отже, не було потреби отримувати дозвіл ДПУ. Марсель деякий час міг працювати, доки якийсь доброзичливець не зверне на те увагу ДПУ. Хоч та робота й не відповідала його фахові, працював він так же самовіддано, як і на попередній роботі. Щовечора студіював багато книжок та наукових журналів, не даючи собі ані години перепочинку. В кожній розумній державі люди типу Марселя були найповажнішою опорою суспільства. Був він жертовним, відданим і скромним. З величезним сумлінням виконував кожне отримане доручення. У вільні години готував до навчання в університеті Оленку, яка за кілька років перед цим приїхала з села і яку покохав за те, що вміла так щиро сміятись. Марсель був сином багатого промисловця.


Завдяки матеріальним можливостям батька цілий світ був для нього відкритим, але багатства буржуазного світу мало приваблювали його.


Він не був комуністом, але прибув до Радянського Союзу, щоб працювати, бо вірив, що тут будується найсправедливіше у світі суспільство. Незважаючи на переслідування, відкидав думку про виїзд. Або не бачив, до чого йдеться, або не хотів бачити. Вірив усьому, що читав у газетах, і вважав природним, що його, як іноземця, притісняють і переслідують. «Країні, оточеній капіталістичними ворогами, загрожує війна, і цілком природним є те, що радянська влада має мене стерегтися». Два місяці перед цим він здав свій закордонний паспорт і попросив радянського громадянства. Чекав на те громадянство, будучи певним, що воно цілком урівняє його в правах з радянськими людьми, і він буде поза всілякими підозрами. Я не хотів відкривати йому очі, бо сприйняв його крок із змішаним почуттям, але, як комуніст, не став його відраджувати. Я ясно бачив, що, полишаючи своє громадянство, він одразу ж позбавляв себе всякого захисту і що радянська влада не подякує йому за цю демонстрацію лояльності.


В останні роки дійшло до того, що будь-які прояви шляхетності, безкорисливості та самопожертви викликали щонайгірші підозри. Розуміли й поважали іноземного спеціаліста, котрий вимагав підвищення платні за свою роботу та ще й в іноземній валюті. Чим більше такий спеціаліст вимагав грошей та поліпшення житлових умов, тим більшої поваги заслуговував він в очах ДПУ. Натомість талановитий інженер, який нехтував тими привілеями, викликав підозру.


А тим часом Марсель сидів переді мною з дуже сумним виглядом і намагався мене розрадити.


— Послухай, Алексе, невдовзі це все скінчиться. Не може так бути вічно. Ти також маєш потурбуватися про здобуття радянського громадянства. І тоді всяка недовіра до тебе припиниться.


— Але ж, Марселю, ідуть безперервні арешти радянських громадян. Кожного разу, коли я приїжджав до наркомату в Москві, я помічав відсутність багатьох людей. За останні три місяці зникла чверть цілого апарату.


— Якщо вони невинуваті, то повернуться, бо потрібні на роботі.


— Вони помічають брак потрібних людей занадто пізно. Зараз виробництво ще працює за інерцією. Не так добре, як раніше, але працює.


Що ж до наукових інститутів, то там справи йдуть набагато гірше.


Ми ще довго розмовляли, але подумки я був далеко. Думав лише про одне: що маю робити? Яким чином вирватися з пастки, в яку потрапив? Чи залишатися бездіяльним і з відкритими очима чекати своєї загибелі? Але ж я ще на волі й маю можливість апелювати до партії, до різних інстанцій у Москві. Перш за все, я не винний.


І якщо харківське ДПУ помітить, що високі інстанції цікавляться моєю долею, вони будуть більш обережні.


У 1935 році, коли до влади в інституті прийшов Давидович і звинуватив мене в тому, що я очолюю антирадянську групу, я також був у тяжкій ситуації. Але ж тоді ми боролися й перемогли. Їздили до Центрального комітету в Москву. Давидовича було усунуто, з Англії повернуто Лейпунського й призначено директором інституту. Але зараз ситуація була іншою. Гасло «революційної пильності» було офіційним, і після великих показових процесів тисячі людей пішли до в’язниць. Становище не полишало місця для ілюзій. П’ятаков, Муралов, Бухарін, Каменєв, Зінов’єв були агентами іноземних держав не більше ніж я, але ж усі вони були знищені. То чому я маю сподіватися на щось інше?


Тієї ночі я не міг заснути. Все думав про те, що маю чинити.


Один шлях був завжди переді мною відкритий, але я не хотів на нього ставати й не брав його до уваги. Незважаючи на те, що я до глибини душі був розчарований перебігом революції та давно втратив свою віру в партію, я не вважав за можливе віддатися під захист свого посольства. Це було б для мене моральним самогубством. Саму думку про це я негайно відкидав, як тільки вона з’являлася. Міг би, однак, поїхати до Москви й поговорити про свої справи з приятелем у комісії партійного контролю. Була то людина справедлива й дуже впливова. Хоч я й дав підписку, але ж комісія партійного контролю є найвищим партійним органом у країні, і їй можна про все розповідати. Чи зможе мені ще хтось допомогти? Може, порадитися з Лейпунським? Перелякається, але допоможе.


Нарешті, вранці я прийняв рішення поговорити з Лейпунським.


Олександр Ілліч Лейпунський був єдиним із радянських людей, кого я одразу полюбив. Він випромінював чарівність, якій ніхто не міг протистояти. На той час було йому 33 роки. Середнього зросту, стрункий, з блакитними ясними очима й чорним волоссям. Його міцна статура свідчила про пролетарське походження. Він був найталановитішим серед молодих фізиків Радянського Союзу й знаходився на межі двох поколінь. Усі провідні фізики Радянського Союзу походили з царської інтелігенції, але вони чесно перейшли на бік радянської влади й самовіддано працювали над виконанням державних замовлень. Партія, однак, не мала їх за своїх. Вона вирішила створити свою пролетарську інтелігенцію і довірити їй керівництво культурним та науковим життям країни. Щороку до наукових інститутів приходили аспіранти, які пройшли промислову практику. Вони закінчували робітничі факультети, пізніше університети й поставали перед завданням стати науковцями. Не завжди найбільш талановиті відбиралися таким шляхом. Але партія вірила, що якщо вона посилатиме багато молодих пролетарів до вищої школи та в наукові інститути, то справжні таланти рано чи пізно проявлять себе.


Але поки що минуло мало часу, і фізики пролетарського походження, які могли б хоч трохи прирівнятися до вчених старої школи, ще не з’явилися. Лейпунський стояв на межі між двома віковими групами. Він походив з молодого покоління, яке здобувало освіту вже в радянські часи, але мав такий широкий науковий світогляд, якого молодь не знала. Був він пролетарського походження в радянському сенсі цього слова, його батько був робітником і будував шляхи.


Сам Лейпунський три роки працював на фабриці в провінції.


Він зміг приготуватися до навчання, вступив до комсомолу та партії й був направлений до фізичного інституту в Ленінграді, яким керував професор Йоффе. У 1929 році уряд України прийняв постанову про створення в Харкові подібного інституту. Майже всіх фізиків було набрано в Ленінграді, цьому старому центрі російської науки.


Директором було призначено представника старої школи Івана Васильовича Обреїмова. Молодий комуніст Лейпунський повинен був йому допомагати як «червоний директор». Керівництво інститутом поступово перейшло до його рук. Йому в той час було лише двадцять шість, але всі визнавали його незаперечний авторитет. Він легко, часто з усмішкою на вустах, залагоджував складні адміністративні справи. Довіряв людям, з якими працював, і ця довіра їх окриляла.


Не було в ньому нічого від наукового бюрократа. На початку свого існування інститут мав незначний адміністративний апарат, який виконував доручення науковців, не дуже дбаючи про ієрархію.


Лейпунський був дуже скромним у житті. У 1931 році я поїхав разом із ним до Москви отримувати дозвіл на видання фізичного журналу. Хоч я пробув на той час у Радянському Союзі всього декілька тижнів, ми встигли порозумітися дуже добре. У цей час заробітна плата комуністів обмежувалася так званим партмаксимумом, який не дозволяв отримувати більше, ніж 250 карбованців на місяць. Але ціни були високими, і це була дуже низька заробітна плата. Перед від’їздом я помітив, що черевики Лейпунького мають занадто великі дірки. Я сказав йому: «Олександре Іллічу, не можна так їхати до Москви та ще й до Народного комісаріату». На що він відповів: «Не маю інших. А купити нові зараз дуже дорого. Походжу в цих, улітку в нас майже немає дощів».


Лейпунський духовно теж знаходився поміж двох генерацій.


Він був далекий як від рафінованої інтелігенції старої школи, так і від примітизованої радянської. Він був дуже стриманим чоловіком, багато не говорив, але дуже уважно слухав, і було видно, що він усе розуміє. У розмові був настільки уважним, що співбесідникові, якщо навіть він говорив сам, завжди здавалося, що він брав участь у дискусії.


Він тепло привітався.


— У чім річ, Алексе? Щось негаразд?


— Боюсь, що так. Органи переконані, що я шпигун.


— Господи, як вам таке могло прийти в голову?


— Я маю підстави так казати, Олександре Іллічу. Я хочу ваc повідомити про те, про що повинен мовчати. Але я потребую поради. Можливо, ви зможете мені чимось допомогти. В неділю мене було викликано до ДПУ. Там спершу від мене зажадали біографічних даних, а потім оголосили, що я іноземний агент, який керує диверсійною роботою. З того часу я був у них уже тричі. Вони чекають від мене зізнань, погрожують арештом, але не кажуть конкретно, у чому мене звинувачують. Я змушений був дати підписку про мовчання. Але не зміг утриматися й ось тепер вам про все розповідаю.


Я виклав йому всі подробиці допитів. Він вислухав мене з увагою й був явно стурбованим. Потім промовив:


— Це погано. Погано те, що вони говорили з вами про все відкрито.


— Але що маю робити, Олександре Іллічу? Я не можу довести своєї невинуватості, бо вони не кажуть, у чому моя вина. На моєму минулому немає жодної темної плями. Здається, ці люди знають усе, і я не розумію, як вони можуть вірити в те, що я ворог Радянського Союзу? Той, хто в глибині серця є ворогом, ніколи не працюватиме з такою віддачею. Ця країна дала мені все. Молодий інженер у капіталістичній країні не досяг би так швидко того службового становища, яке я зараз маю. Тож навіщо я мав би стати ворогом?


Лейпунський не відповідав нічого, але я бачив, що він тяжко замислився. Його ліва брова була вища за праву, а коли він замислювався, вона підіймалась ще вище. Дивився в підлогу, і я відчував, що він шукає вихід із становища, що склалося.


— Олексанре Іллічу, — продовжив я, — якби ви тільки знали, як вони зі мною розмовляли і що то за люди. Я завжди гадав, що в тому апараті засідають найкращі революціонери, але те, з чим я зіткнувся, було чистою інквізицією. Вони не хотіли слухати, що я їм казав.


Вони не вірили мені й ніколи не повірять. Їхня робота в тому й полягає, щоб не вірити тому, що говорять люди. Не можу повірити, що я був серед радянських людей. Це найтемніше середньовіччя.


Напруження останніх днів раптом прорвалася, і я вибухнув плачем. Я дивився на Сашка Лейпунського, який був молодшим від мене на декілька років, так, немов порятунок мав прийти тільки від нього.


У цей час хтось постукав у двері й до кабінету зайшов касир інституту Пантелєєв. Він приніс директорові на підпис якісь документи й подивився на мене з явним подивом, бо помітив стан, у якому я перебував.


Лейпунський підписав папери, і Пантелєєв вийшов. Сашко роздумував ще декілька хвилин, а потім звернувся до мене:


— Алексе, навіщо ви все це мені розповіли? Чим я можу вам допомогти?


— Не знаю, Сашко, але сам я більше не міг того витримати. Тепер мені трохи полегшало.


— Але ж я мушу про нашу розмову доповісти.


— Навіщо? Ніхто ж про цю розмову не розкаже, бо ніхто про неї не дізнається.


— Пантелєєв бачив вас у мене й помітив ваш збуджений стан.


— Пантелєєв, напевне, не є інформатором. Це гарна людина й до того ж досить проста, аби зробити якісь висновки з побаченого.


Лейпунський поблажливо усміхнувся.


— Незважавючи на вашу досвідченість, Алексе, ви дуже наївний у таких справах. Але не будемо зараз про це. Що би ви хотіли, аби я зробив?


— Я й сам не знаю.


— Розкажіть мені про ваші плани. Чи залишаєтесь ви тут?


— Ні, після того що трапилось, я не бажаю продовжувати тут працювати. Я хочу виїхати, але не хотів би тікати. Я хочу виїхати за кордон, скоріше за все до Іспанії, після формальних погоджень з партією та Комінтерном. Але, мабуть, з того нічого не вийде, бо вже завтра мене заарештують.


— Усе одно я повинен про цю розмову доповісти.


Хвилину чи дві ми обидва мовчали, обдумучи ситуацію.


— Добре, — сказав я нарешті, — повинні так повинні, але зробіть це завтра вранці. А я сьогодні напишу заяву до ДПУ й повідомлю про те, що не витримав і все вам розповів. Здається, так буде краще.


— Справді, мабуть, так буде краще.


Він підвівся й підійшов до вікна. Ми знов обидва помовчали.


Потім він повернувся й сказав:


— Постараюся щось зробити у вашій справі. Я поговорю з Мазо.


Він людина добра й розумна.


…Мазо був начальником ДПУ Харківської області. У той час, коли керівництво державним апаратом усе більше й більше переходило з рук партії й рад до рук ДПУ, то була найвпливовіша людина в Харківській області. Мої слідчі були його підлеглими й тремтіли перед ним. Він єдиний міг прийняти остаточне рішення в моїй справі.


Лейпунський був членом міського партійного комітету й директором одного з найважливіших у країні наукових інститутів. Був членом української Академії наук і його, як одного з небагатьох учених, членів партії, дуже поважали в місті. На додачу він був надзвичайно чарівною особистістю, що давало йому можливість робити те, що не вдавалося іншим. У мене знову з’явилася надія.


— Коли ви хочете поговорити з Мазо?


— Це залежатиме від того, коли він зможе мене прийняти. Я зголошуся вже сьогодні. Але, Алексе, я не зможу передати вам змісту нашої з ним розмови.


— А якщо мене вранці заарештують?


Сашко підійшов до мене й поклав руку на плече.


— Це буде тяжко, Алексе, але ви повинні поводити себе як справжній комуніст навіть у в’язниці. Іноді доводиться тримати іспит перед лицем ворога, а іноді перед власним народом.


— Чи не заслабкий я для цього? Моя поведінка визначатиметься не наявністю провини чи її відсутністю, а лише якостями мого організму.


— Маю сподівання, Алексе, що вам стане снаги.


Він подав мені руку. Я відчув сильне бажання обійняти його, але натомість відповів міцним потиском руки.


Розмова з Лейпунським додала мені відваги. Я написав листа до Полевецького, викликав машину й поїхав на будівництво. Там панувало загальне піднесення. Стало відомо, що завтра вранці з Москви прибуває комісія Народного комісаріату важкої промисловості інспектувати будівництво. Хоч я вже й передав справи Комарову, але оскільки я був із самого початку будівництва відповідальним за його проект, то він, довідавшись, що мене завтра не буде, впав у розпач.


Тоді я вирішив зателефонувати Полевецькому й попросити його перенести термін наступного допиту. Я запропонував Комарова вийти з кімнати на час моєї телефонної розмови. Він глянув на мене з подивом, зауваживши, що зі мною щось негаразд. Не було сумніву, що, будучи досвідченою радянською людиною, він уже давно про все здогадався.


Я з’єднався з Полевецьким одразу.


— Громадянине Полевецький, — почав я, — завтра на дослідну станцію прибуває урядова інспекційна комісія, щоб проконтролювати хід будівництва, і моя відсутність була б дуже небажаною і помітною. Чи не вважаєте ви за можливе перенести допит на інший день?


— Зачекайте хвилинку, — відповів він, — мушу знайти для вас час. — Через хвилину чи дві я почув його знову. — Добре, приходьте в понеділок вранці о десятій.


— Прийду. Зрозумійте, моя відсутність буде дуже помітною.


— Ясна річ, ваша робота не повинна страждати. Дуже важливо, щоб ніхто не довідався про наші розмови.


Я зітхнув з полегшенням. Три вільних дні! До понеділка! Тон Полевецького був приязний. Він дізнався про мою роботу. Після бесіди з Лейпунським мене стурбувало його зауваження щодо таємності наших розмов. Я перекинувся декількома словами з Комаровим і поїхав додому. Олена була щаслива бачити мене в кращому настрої. Ослабла нервове напруження останніх днів, воскресла надія, і я знов набув здатності зосереджуватися. Прийшов Марсель, і ми сіли обідати.


— Що чути, Алексе? Знову все гаразд? Я знаю, як швидко ти реагуєш на все добре і зле. Говори нарешті!


— Я сподіваюсь, що з’явилися лише підстави для надії. Увечері розповім тобі все, але мусиш мовчати.


Моє застереження, коли справа торкалася Марселя, було зайвим. Я не знав людини більш мовчазної, ніж він.


Я ліг і взяв до рук книгу й чи не вперше забув про свої клопоти. Заснув. Надвечір прокинувся й почав розмірковувати над своєю розмовою з Сашком. Усі мої сподівання тепер були пов’язані з результатом його розмови з Мазо. Можливо, Мазо прийме його вранці, і в понеділок мій слідчий матиме вже інші вказівки.


Я подався до Гоутерманса й застав у нього Мартіна Руемана.


Вони слухали радіо. Протягом останнього тижня я майже не читав газет. Почався довгоочікуваний процес проти П’ятакова, Радека, Муралова та їхніх спільників, але я був нездатний читати звіти, бо відчував до того процесу фізичну відразу й не хотів наражати свої нерви на зайві випробування. Але радіо довелось слухати.


Ми слухали зізнання звинувачуваних і дивилися один на одного, не сміючи зробити якихось зауважень. Ще рік тому ми вільно обговорювали все з Мартіном Руеманом та Фріцем Гоутермансом, але ті часи минули. Страх стулив наші вуста. Ніхто не смів говорити відверто навіть із найближчими друзями. Кожен розумів, що інші думають так само, як і він, і так само не сміють сказати про те вголос.


Сам же я не вірив жодному слову з того, про що повідомляли преса та радіо. Під час процесу Зінов’єва, Каменєва та інших я ще вагався.


Їм інкримінувалася підготовка замахів на Сталіна та інших керівників партії. Ті звинувачення не були позбавлені певної внутрішньої логіки. Сталін знищив рештки демократії в партії та державі. На селі запровадив політику, що призвела до загибелі мільйонів селян під час великого голоду 1932–1933 років. Піддав партію й державу нещадному теророві таємної поліції. Нав’язав цілому народові візантійський культ вождя, нестерпний для кожної свідомої людини. Що було б дивного, якби знайшлися люди, які поставили собі за мету шляхом ліквідації диктатора звільнити партію й народ від тиранії?


Я не міг вирішити, чи справді група Каменєва, Зінов’єва та інших мала відвагу стати на той шлях. Ще більше в тому засумнівався після їхньої капітуляції перед Сталіним. Незважаючи на звинувачення, що кидав їм в лице Вишинський, усе було зрозумілим. Можна було лише дивуватись, що метою свого першого замаху вони обрали не голову партії, самого диктатора, а другорядну постать — секретаря ленінградського обкому партії Сергія Мироновича Кірова. Вбивство Кірова не могло викликати якісь зміни в режимі. Навпаки, воно змусило б апарат вдатися до нещадних репресій проти терористів, які б паралізували боротьбу тієї групи. Навіщо ці люди, які хотіли усунути Сталіна, почали з Кірова? Далі, Кірова було вбито 1 грудня 1934 року, тобто за два роки до того, як група Каменєва та Зінов’єва, що організувала те вбивство, постала перед судом, будучи звинуваченою в цьому вбивстві. Але ж перед цим за організацію того ж самого вбивства багато людей уже було покарано на смерть. З початку 1935 року 117 білогвардійців було розстріляно за вбивство Кірова.


Все це не трималося купи. Але ж я все ще вагався.


Зізнання звинувачених спершу не викликали підозр. Незрозумілим було лише те, що вони не зробили нічого, щоб пролити світло на справжні мотиви своєї акції. Зрештою, усі вони були старі революціонери, які боролися ще з царем. Чому не використали цього процесу як трибуну для проголошення перед усією партією, перед робітничим класом цілого світу мети своєї боротьби? Замість того вони поводили себе так, як звелів їм прокурор: визнали свою провину, покаялись, самі себе здискредитували, замість того, щоб закликати маси до боротьби за звільнення від нестерпної тиранії. Все це було дуже підозрілим, але я все ще не дійшов певності, доки те, що настало потім, не відкрило мені очі. Арешт усієї, майже без винятку, старої гвардії революції й ліквідація всіх старих соратників Леніна не полишали ніяких сумнівів щодо того, що відбувалось.


Звинувачувані в Кемерово зізналися, що П’ятаков, перший заступник Народного комісара важкої промисловості й справжній організатор радянської індустріалізації, намовив їх знехтувати правилами організації вентиляції вугільних копалень із тим, щоб шахтарі задихнулися і тим самим викликати ненависть до уряду. Я знав П’ятакова. Він був моїм непрямим начальником. Після ліквідації опозиції 1927 року, в якій П’ятаков брав участь, увійшов до складу Вищої Ради народного господарства й став заступником Орджонікідзе. Людина виняткової сили волі й безмежної енергії, він за якихось десять років організував індустріалізацію всієї країни. Не було фабрики чи заводу, яких би він не знав особисто. Монтаж кожного двигуна або трансформатора здійснювався лише за його вказівкою. Мені здавалось, що та надцентралізація гальмує виробництво, але якщо хтось і міг керувати в такий манері таким величезним апаратом, то це був тільки Юрій Леонідович П’ятаков. Кидався у вир праці як навіжений. О третій годині ночі його вже можна було знайти в наркоматівському кабінеті. Він складав плани розвитку радянської індустрії, розподіляв інвестиційні фонди, студіював нові технології та методи господарювання в Німеччині та Америці, замовляв новітнє технічне устаткування та контролював виконання виробничих планів.


Відчувалось, що вся нелюдська енергія цього чоловіка повністю витрачається на роботу й задоволення від результатів цієї роботи повністю винагороджує його за неучасть у політичній діяльності, що було наслідком колишньої належності до опозиції. Дійсний Народний комісар Георгій Костянтинович Орджонікідзе займався лише людьми, П’ятаков мав справу з технікою. Орджонікідзе всі любили, він був для всіх добрим, хоч і суворим батьком. Він часто розпікав своїх інженерів, директорів і навіть робітників, але кожен знав, що за його жорстким тоном ховається добре серце. П’ятакова, навпаки, боялись і поважали. Він був мозком усієї величезної організації. І цю людину підсудні на Кемерівському процесі звинуватили в тому, що вона надіслала своїх інженерів до невеликої копальні Центрального Сибіру з метою псувати вентиляцію й тим самим труїти робітників.


Чи Вишинський справді вважав, що знайдеться хоч один розважливий чоловік, який сприйме те всерйоз? Що отруєння декількох шахтарів у далекім Сибіру було засобом повалити уряд величезної країни? Чи можна було людині калібру П’ятакова приписувати таку фантастичну дурницю, хоч би він навіть щось і замислив проти радянської влади? П’ятакова заарештували в серпні 1936 року. Його відсутність деякий час пояснювалася в комісаріаті то відпусткою, то відрядженням на Урал. Але невдовзі правда стала відомою. Кожен намагався якось ущипнути лева, що був уже за ґратами. Пам’ятаю конференцію наукових працівників за участю Орджонікідзе. Директор одного з наукових інститутів, який уже довідався про падіння П’ятакова, почав його люто лаяти. Старий Орджонікідзе підвівся з місця й холодно перервав доповідача: «Легко нападати на людину, яка не може себе захистити. Зачекайте, доки Юрій Леонідович повернеться».


На той час П’ятаков уже, напевно, підписав у в’язницях ДПУ протоколи, в яких зізнавався в найстрашніших злочинах проти держави, а Орджонікідзе брав його під свій захист. Але те міг собі дозволити лише Орджонікідзе, приятель Сталіна і його земляк, єдина людина в усій державі, що розмовляла зі Сталіним вільно й відверто.


Через кілька місяців після процесу П’ятакова він помер від серцевої хвороби. Помер дуже вчасно для диктатора, бо, як говорили, збирався постати проти безчинств ДПУ. Його неможливо було звинуватити на кшталт Каменєва, Зінов’єва, Радека й П’ятакова, бо він завжди належав до більшовицької фракції в партії й ніколи не перебував у жодній опозиції. До того ж був дуже авторитетним. Пізніше поширилися чутки, що він не просто помер, але в атмосфері Радянського Союзу 1937 року не було ніякої можливості перевірити справедливість тих чуток. Орджонікідзе, дійсно, був хворим на серце, і не було б нічого дивного в тому, що події останніх місяців перед його смертю суттєво погіршили стан його здоров’я.


Усе це спало мені на думку в той час, коли я слухав радіо в помешканні Гоутерманса. Вишинський виголошував заключну промову. Муралов зізнався, між іншим, що за посередництвом Шестова завербував у Сибіру авантюриста на прізвище Арнольд з метою вбивства Молотова. Той Арнольд працював шофером і планувалось, що в певному небезпечному місці він скерує машину Молотова до прірви. Але, як це видно було з біографії, Арнольд був карним злочинцем. Зараз же збирався, однак, пожертвувати своїм життям і відправитися разом із Молотовим на той світ, аби тільки догодити опозиції. Подумалось, що Вишинський має вирішити, що йому робити з того Арнольда — злодія чи героя. І все це Арнольд мав зробити згідно з інструкціями Муралова, який дуже просто міг відвідати Молотова в його кабінеті в Москві й там застрелити. То було не більш небезпечно, ніж довірити своє життя якомусь кримінальникові. А лідер цієї конспіративної організації дуже часто зустрічався із самим Сталіним у Кремлі. Заходи безпеки в той час у Кремлі не були ще такими суворими, і П’ятаков легально носив при собі револьвер. Якби конспіратори дійсно збиралися прибрати диктатора з дороги, вони могли знайти набагато легші й безпечніші можливості для цього, аніж вербувати казна-де в Сибіру водія, який мав чекати візиту Молотова, щоб уперти його у прірву.


— У мене болить голова, можна, я вимкну радіо? — запитав я господаря. Виявилось, що всі хотіли зробити те саме. Я сказав те, про що думали всі.


— Впадає в вічі не стільки нікчемність тих змовників, як їхня глупота. Від історії з цим Арнольдом просто волосся стає дибки на голові, — зауважив Гоутерманс.


Руеман також приєднався до розмови. Ми трохи поговорили з різними пересторогами. Всі говорили в такій манері, ніби цілковито довіряли звинуваченню й звертали увагу лише на бездумність деяких дій конспіраторів. Виходило так, що ніби ми стверджували, що П’ятаков, Муралов та Радек були не тільки злодіями, а ще, опріч того, й дурнями. Чуйне вухо одразу могло розпізнати, що ми ведемо розмову умовними словами. Терор таємної поліції привчив нас за останні роки до розмов між собою в такий спосіб. Ми мали причини боятися ДПУ, що мало своїх агентів скрізь. Ми боялися своїх власних слів у розмовах з друзями. Жахала одна думка опинитися в розмовах десь поза офіційною лінією. Прірва між офіційною лінією, що вбивалася в соціальну свідомість, і дійсністю ставала все глибшою й глибшою. Диктатура брехні панувала в пресі, в школі, на радіо, в кіно, на партійних і виробничих зборах. Панувала вона й раніше, перед початком великих процесів. Але раніше від людей не вимагалося, щоб вони вірили в ці фантастичні, неправдоподібні легенди. Розбіжність між тим, у що можна було вірити, і тим, у що примушували вірити, набувала щоразу найнеймовірніших розмірів.


Та розбіжність, що виникла внаслідок терору таємної поліції, отруїла стосунки між людьми. Люди почали боятись своїх друзів. Перестали довірялти своїм братам, не говорили відверто з дружинами.


Обстановка в невеличкій групі іноземців УФТІ була трохи кращою:


ми були певні, що серед нас немає сексотів. ДПУ примушувало наших службовців копіювати наші листи та документи. Але ж ми не були контрреволюціонерами й не мали в себе ніяких злочинних паперів. Прислуга не була присутня при наших розмовах. До того ж ми не розмовляли між собою російською, а наші куховарки не знали ніякої іноземної мови. Тож ми могли б висловлювати свої справжні почуття без страху, що хтось видасть, але ж ми вже боялися власних слів. У цей період кожне висловлювання та його зміст мали відповідати офіційній лінії партії та диктатора.


Залишатися в країні й усвідомлювати себе за межею легальності було нестерпним для людей, котрі були не конспіраторами, а вченими. З іншого ж боку, було також нестерпним це все слухати, бачити й не мати змоги пустити пари з уст, навіть до друга. Така ситуація й нав’язала нам таємну мову. Але й це буде недовго, бо ДПУ розшифрує нашу мову, зрозуміє її правдивий зміст і звинуватить нас за наші висловлювання. Гебістам неважко буде розгадати наші думки, бо потайки вони мислять так само, як і ми всі.


Ми ще довго розмовляли, але атмосфера була пригніченою.


Я намагався піднести загальний настрій.


— Добре, що процес, нарешті, скінчився. Можливо та хвиля вже дійшла кінця й тепер можна буде вільно дихати.


— Щось не схоже на те, — сказала Варвара Руеман.


Було вже пізно, і я пішов додому.


Упродовж двох днів, що віддаляли мене від допиту, мої нерви відпочили. Я намагався ні про що не думати й повністю розвіятися.


В суботу нас відвідали іноземні та російські друзі. Увечері ми пішли до театру, в неділю вдень здійснили коротку подорож автомобілем, а ввечері я бавився з малим Оленчиним хлопчиком. Було йому майже три місяці й названо його було в мою честь Олександром. Олена не витримувала дитячого плачу, брала дитину на руки й колисала.


Я попереджав її, що дитина звикне до цієї материної реакції і безперервним плачем домагатиметься колисання на руках. Це не досягало мети, Оленка не могла дозволити йому спокійно кричати. Тоді я забирав дитину до своєї кімнати, зачиняв двері й вкладав малого на канапу. Він кричав ще хвилину потім заспокоювався і починав із задоволенням посміхатися. Через чверть години я вже гукав Олену, вона на власні очі пересвідчувалася, що сталося диво. Хоч вона вже давно перестала бути сільською дівчиною і найближчим часом мала поступити до університету, приписувала нам, іноземцям, таємну силу і стверджувала, що ми зачарували її хлопця. Я розмовляв з двомісячною дитиною завжди з повагою і поводив себе так, буцімто вона дуже розумна і розуміє німецьку мову. Олена сміялася тоді так сердечно й щиро, що я жартував з нею та дитиною ще хвилин десять, аби тільки чути той чарівний сміх.


У неділю ввечері в клубі відбувалася мала академія. Наші комсомольці співали народні та революційні пісні. Недавно відкопана ними пісня часів громадянської війни («Каховка, Каховка…») справила на мене враження як текстом, так і мелодією. Я відчував своєрідне роздвоєння. Спогади про революцію все ще глибоко зачіпали мене, усе ще я вірив у її великі цілі, усе ще був переконаний, що немає іншого шляху до соціалістичного перетворення світу, як революційна диктатура пролетаріату. З іншого ж боку те, що зараз творилося в країні диктатури пролетаріату, глибоко пригнічувало мене, хоч я розглядав це все як тимчасове викривлення, хворобу соціального організму, яка невдовзі мине. Головним була економічна база, державна власність на засоби виробництва. Земля, фабрики, копальні, банки й залізниці не належать більше в цій країні приватному капіталу.


Для мене це було фундаментальним фактом. Рано чи пізно, вся суспільна надбудова пристосується до економічної бази. Оскільки нова соціально-економічна база почала вільно функціонувати, оскільки народні маси тепер матимуть усе, що їм треба для задоволення не лише першочергових, але й усіх потреб життя, свобода неодмінно повернеться в цей край. Утиски втратять свій сенс, не буде ніякого виправдання ні для існування таємної поліції, ні для тероризування цілого народу. Треба тільки чекати й не втрачати мужності. І з тими добрими думками я повернувся додому.


Наступного ранку я знов стояв перед слідчим.


Перепустки цього разу не було. Я зателефонував до Полевецького, і він звелів мене впустити. Прийняв мене з обличчям, червоним від гніву:


— Що вам збрело в голову? Продовжуєте бавитись із вогнем?


Хто вам дозволив інформувати Лейпунського? Здається, все ще не зрозуміли, з ким маєте справу?


— Громадянине слідчий, розумію, що вчинив негаразд, але ж я просто не міг дати собі ради, не міг цього більше витримати.


— Доведеться витримати ще й не таке. Вам здається, що ви можете безкарно викидати нам свої коники. Не таких, як ви, ставили на коліна! Саме так, на коліна! На коліна перед радянською владою!


Я змовчав. Він погрожував ще деякий час, потім сів і почав трохи вже примирливіше:


— Я не маю вже для вас часу, звинувачуваний Вайсберг. Закликаю вас прийняти рішення зараз: ви капітулюєте чи ні?


— Я не розумію вашого питання.


— Я маю на увазі, чи вирішили ви припинити боротьбу проти радянської влади?


— Я ніколи не боровся проти радянської влади.


— Чи готові ви визнати свої злочини, припинити підпільну діяльність та видати своїх спільників?


— Громадянине слідчий, я повторюю, що не маю з цим усім нічого спільного.


— Чи збираєтесь видати контрреволюційну організацію, яку ви створили на теренах нашої держави?


— Громадянине слідчий, мені немає що сказати.


— Це ваше останнє слово?


— Так, останнє.


— У такому разі пішли.


Він підвівся й пропустив мене поперед себе. Я був переконаний, що йдеться про мій негайний арешт. Але знов сталося інакше. Ми йшли знайомими коридорами аж до кабінету начальника відділу.


Капітан Азак прийняв нас з похмурим виразом обличчя. Звернувся до Полевецького:


— Отже, громадянине сержанте, звинувачений не зізнається?


— Так. Відмовляється робити будь-які зізнання.


Капітан звернувся до мене й деякий час проникливо дивився мені в очі, потім повільно запитав:


— Олександре Семеновичу, чи ошаліли? Маєте намір боротися з нами? Хто ви, власне, є?!


— Громадянине капітане, я не маю наміру боротися з будь-яким органом радянської влади, але й не можу складати зізнань, які не відповідають дійсності.


— Ясно! Ми не вимагаємо від вас ніяких вигадок, нам потрібна правда й тільки правда.


— Громадянине капітане, немає в моєму житті нічого, що нагадувало б бодай тінь злочину проти радянської влади.


— Чи не думаєте ви, що ми могли викликати вас сюди, не будучи впевненими в протилежному?


— У такому разі ви стали жертвою помилки або містифікації.


Дозвольте мені подивитися ваш матеріал і я швидко його спростую.


— Не диктуйте нам слідчих методів. Тут — він вказав на дві грубі теки — зібрана гора матеріалу проти вас, починаючи з дня вашого прибуття до Радянського Союзу. Стежили за вами безперервно як тут, так і під час ваших закордонних подорожей. Ми маємо відомості про всі ваші зв’язки і маємо намір з вами кінчати.


Хотілось йому відповісти: «Якщо ви так усе знаєте, то чого чіпляєтеся до мене? У такому разі заарештуйте мене й на підставі ваших матеріалів віддайте під суд». Але промовчав.


— Олександре Семеновичу, чи ви справді думаєте, що обрали вірну тактику? Маєте надію врятувати вашу організацію? Вам це не вдасться. Ми все тримаємо під своїм контролем. Зараз ідеться не стільки про ваших людей, скільки про вашу голову. Даємо вам шанс її зберегти. Скористайтесь з нього.


— Громадянине слідчий, я можу лише повторити: не маю з цим усім нічого спільного.


Капітан підвівся й звернувся до Полевецького:


— Залиште нас самих, сержанте.


Полевецький вийшов. Азак усівся, підпер голову руками, й мовив ніби приятельским тоном:


— Олександре Семеновичу, чи читали в газетах звіти з процесу П’ятакова, Радека, Муралова та інших?


— Частково читав, частково слухав по радіо.


— Чи знаєте біографії цих людей? Чи знаєте, що то були за люди?


— Знаю життя лише тих, хто свого часу відігравав значну роль у революційному русі.


— Чи не звернули ви увагу на ту обставину, що всі звинувачені капітулювали перед слідчими й зізнались у своїх злочинах?


Я мовчав.


— Олександре Семеновичу, були між ними люди, яким не можна відмовити у великій фізичній і психічній силі опору. Але й вони зламались. Візьміть, наприклад, Муралова. Цілих вісім місяців після арешту чинив він опір, вісім місяців відмовлявся від будь-яких зізнань, потім зламався й він.


Я мовчав.


— Чи думаєте, що ви сильніші за Муралова? Чи знаєте життя цієї людини?


Я дивився перед собою. Пригадав книжку Троцького «Моє життя» і описаний ним епізод про Муралова часів 1906 року:


«…З того часу бере свій початок моя непохитна дружба з Мураловим, як у війні, так і в політиці. Про цього чоловіка маю тут сказати принаймні декілька слів. Муралов — старий більшовик, який боровся ще в революцію 1905 року в Москві. У Серпухові під Москвою в 1906 році він поринув у вир погрому, організованого Чорною сотнею, як завжди, під захистом поліції. Муралов дивовижний гігант, людина, чия відчайдушна відвага дорівнює його шляхетній доброті. Якось разом з іншими представниками лівих він опинився в будинку земства в оточенні ворогів. Муралов з револьвером у руці вийшов з будинку й пішов на натовп, який розступився перед ним. Але якась агресивна група Чорної сотні заступила йому дорогу. «Розійдись!» — заволав гігант і підніс догори револьвера. На нього накинулись. Він застрелив одного нападника на місці, а другого поранив. Натовп відступив. Не притишуючи кроку, Муралов, немов криголам, розітнув натовп і пішов у напрямку до Москви.


…Його процес тривав понад два роки і, незважаючи на шалену реакцію, закінчився виправданням».


Думаючи про цей епізод, я дивився на протилежну стіну, де висів портрет Дзержинського. Знову пролунав голос капітана:


— Олександре Семеновичу, Муралов був колись революціонером і одним з найвідважніших бійців, яких ми мали. Все життя був солдатом. Чи не гадаєте, що будете сильніші за нього?


Я звернувся до Азака:


— Громадянине капітане, скажіть мені, як то можливо, що старий революціонер зміг підняти руки проти власної країни, проти революції, проти робітничого класу й проти соціалізму?


— Олександре Семеновичу, революція поглина людей повністю, як сухий пісок воду. Найменший конфлікт з партією, найменші відхилення неодмінно ведуть до злочину. Класовий ворог прокладає собі шлях в щілини між партією та людьми, які відхилилися від генеральної лінії. Людина може бути за нас або проти нас. Троцькісти добре про те знають.


— Громадянине капітане, можливо, ви й маєте рацію, але ж це все ніяким чином мене не стосується. Моя політична активність у Радянському Союзі обмежувалась лише читанням газет. Мене цілком поглинала технічна та адміністративна робота.


— Це неправда, громадянине звинувачуваний. Праця в інституті тільки маскувала ваші контрреволюційні злочини. Ви підступний і тому дуже небезпечний ворог.


— Мені нема чого на це сказати.


— Ми змусимо вас заговорити. Маємо у своєму арсеналі для того доволі засобів. Якщо нам вдалося викрити та поставити на коліна таких людей, як П’ятаков, Муралов та Радек, то хіба ми не знайдемо управи на вас, Олександре Семеновичу?


— Ці люди шпигували проти радянської влади, а я ні. А це велика різниця.


— Бачу, що ви є заклятим ворогом. Чи не гадаєте, що ми завжди розмовлятимемо по-приятельски? Але це скоро зміниться, і тоді настане плач і скрегіт зубів; будете прохати про помилування, але буде пізно. Іще раз, Олександре Семеновичу, моє останнє до вас слово:


переходите на наш бік чи ні?


— Громадянине капітане, я розповів вам усе, що міг розповісти.


Не винен я в злочинах, у яких ви мене підозрюєте, і не можу робити органам радянської влади інших зізнань, як тільки говорити чисту правду… — Досить! Я більш не маю про що з вами говорити!


Він подзвонив і з’явився Полевецький.


— Товаришу Полевецький, більше ніяких розмов з цим чоловіком. Ми мусимо вжити інших заходів.


А потім на мою адресу:


— Пізніше ми вияснимо, що з вами робити, чи заарештувати відразу, чи трохи почекати. В усякому разі, на радянській землі місця для вас уже немає. Або будете годувати білих ведмедів, або… Про все інше довідаєтесь у свій час.


І до Полевецького:


— Спровадьте його.


Я пішов за Полевецьким. Він мовчки підписав мені у своєму кабінеті перепустку й викликав дзвінком солдата. Ніхто не промовив жодного слова. Він навіть не зреагував на моє прощання. Солдат спровадив мене вниз і показав вартовому перепустку. Варта тим часом отримала наказ завернути мене назад. Серце моє завмерло.


Тепер уже мене звідціль не випустять. Я йшов за солдатом немов напівмертвий. Полевецький поклав переді мною аркуш паперу для підпису. Виявилось, що це те саме забов’язання, яке я вже підписував першого разу: наказано мовчати, якщо не хочу наразитися на найвищі кари за порушення державної таємниці.


— Спробуйте ще раз порушити забов’язання. За другим разом це не мине вам безкарно, Олександре Семеновичу.


— Відведіть його вниз, — сказав він солдату.


Цього разу варта мене пропустила.


Я прийшов саме на обід. Не чекаючи питань, сказав Мерселеві:


— Не знаю, що вони збираються зі мною зробити. Цього разу не веліли приходити знову і, мабуть, вже не викликатимуть. Я вирішив виїхати, якщо вони мені це дозволять.


— Ти це серйозно, Алексе? — запитав він сумно. — Чи, дійсно, так треба?


— Так, треба, і я не можу уявити нічого кращого для себе. Було б дуже добре, якби й ти, Марселю, виїхав зі мною.


— Алексе, ти сам знаєш, що це нісенітниця. Маю тут дружину, дитину й люблю свою роботу. Я ні за що не виїду.


— Дружину й дитину міг би забрати з собою.


— Оленці ніколи не дадуть закордонного паспорта. Зваж, як Шура довго на нього чекає.


Шура була товаришкою мого приятеля Аді Тауссіга, австрійського інженера, який повернувся до своєї країни й хотів, аби дружина виїхала до нього.


— Шура комсомолка, — відповів я. — Вона не хоче брати австрійського паспорта, бо не хоче позбутися радянського громадянства. З австрійським громадянством вона отримала б свій закордонний паспорт через декілька днів і могла б не пізніше, як через тиждень, уже виїхати.


— А чи не думаєш ти, що Олена також відмовиться поміняти громадянство, навіть якби я вирішив покинути цю країну? Адже вона ніколи не зможе сюди повернутись!


Я мовчав. Як віддані ці люди своїй країні та її справам. І як їм за те віддячують. Олена, як дружина Марселя й австрійська громадянка, мала б повну можливість виїхати до його родичів за кордон. Була вона проста дівчина з українського села. Знала закордонне життя лише з фільмів. Знала чудові черевики й сукні, які носять іноземці, що іноді приїздять сюди. Закордон вона сприймала як казкову країну. Але, з іншого боку, знала: то ворог. Вона була вихована у звичайних для радянської молоді поглядах і відкидала з погордою навіть думку про те, щоб відмовитись від свого громадянства та шукати в Англії чи Америці кращого життя. То здавалося їй зрадою. Обоє вони жили в злиднях. Особливо в останні місяці, коли народилася дитина, а Марсель втратив роботу. Але вона була щаслива тим, що Марсель був з нею, що він готував її до університету. Вони займали одну кімнатку в трикімнатній квартирі. У Відні Марсель мав велику віллу. Сам він був чоловіком без претензій, а Олена вважала їхню кімнатку за найкраще помешкання, яке тільки можна собі уявити. Вона була б зовсім щасливою й задоволеною, якби не приспіли всілякі турботи останніх років. Боротьба в інституті, арешт моєї дружини, звільнення Марселя з роботи, а зараз ще й моя справа.


Її батько помер у 1921 році під час великого голоду. Єдиного брата вона втратила під час голоду вже по колективізації, а зараз дуже була стурбована перспективою нової хвилі збурень, підозр та небезпек.


Держава, чи як кажуть на селі — влада — була завжди для селян елементом ворожим. Вона то тут, то там хапала свої жертви, і їй треба було платити данину. Село — то зовсім інша річ. Вона любила село й ніяк не хотіла з ним розлучатись. Щось з тих селянських уявлень залишалося в Олені ще й досі, хоч уже багато років вона жила серед нас, іноземців, читала книжки, починала вчити основи теорії марксизму й потроху розуміти, з якою метою це все робилося: революція, соціалістичне будівництво і так далі.


Після обіду я пішов до інституту, щоб побачитися з директором.


Застав Олександра Ілліча в його кабінеті.


— Олександре Іллічу, — почав я, — я вирішив покінчити з роботою в інституті. Хочу виїхати в кінці лютого.


— Чи встигнете за місяць зробити все необхідне для того, щоб Комаров міг продовжити вашу справу без втрат для роботи?


— Зроблю все, що треба. Місяць — то дуже багато часу. Ми давно вже працюємо разом, і Комаров уже призвичаївся до керівництва. Постараюся забезпечити будівництво й монтаж необхідними матеріалами, машинами та інструментом, щоб до завершення робіт не виникло якихось ускладнень.


— Шкода, Алексе, що не зможете побачити початку роботи станції. Всі знають, що ви вклали в це будівництво своє життя.


— Сашко, я не маю вибору.


— Я розумію, Алексе, що вами керує. Прикро мені, що до того дійшло. Принесіть мені вашу заяву про звільнення і я оформлю відповідний наказ.


Він підвівся й подав мені руку. Я хотів його запитати, чи розмовляв він з Мазо, але стримався. Він сам добре бачив, який я занепокоєний та як чекаю на якусь звістку від нього; якщо мовчав, то мав для того підстави. Він навіть не запитав про те, як пройшов останній допит.


— Бувай здоров, Сашко.


Я вийшов.


Наступні тижні я готувався до від’їзду. Я не знав, звичайно, чи мене випустять, і старався не дуже радіти до того часу, поки не залагоджу цю справу з ДПУ. Я не міг полишити державу без дозволу тих самих людей, які вже понад тиждень піддавали мене найдикішим звинуваченням. Іноземець, який хоче виїхати з країни Рад за кордон, повинен піти до обласного виконавчого комітету (облвиконкому), і здати свого паспорта, який потім потрапить до ДПУ. Іноземець повинен назвати прикордонну стацію, через яку хоче виїхати, а також вказати термін виїзду. До паперів треба прикласти дві фотокартки, одна з яких буде відправлена до прикордонної станції. Начальник ДПУ прикордонної станції отримає від начальника харківського ДПУ повідомлення про те, що громадянин Олександр Семенович Вайсберг перетне прикордонну станцію між 1 та 10 березня. Належить його пропустити. Мені доводилось перетинати радянський кордон декілька разів в обох напрямках. Кожного разу гепеушники в Шепетівці вітали мене як свого старого знайомого. Вони отримували від свого начальства повідомлення про мій виїзд і мали у своїй канцелярії моє фото та мій підпис. Ця процедура унеможливлювала радянському громадянинові покинути країну з паспортом украденим, позиченим або підробленим. Нелегальний виїзд, якщо йдеться про європейський кордон, був також неможливим. Прикордонна смуга завширшки в 60 км упродовж усього кордону суворо пильнувалась.


Потрапити туди можна було лише з дозволу ДПУ. Не можна було навіть з’явитися поблизу кордону без того, щоб не викликати підозру.


Через деякий час я вирішив, що краще буде, якщо я подамся на тиждень чи два до Москви й там отримаю виїзну візу. Потім я цю думку полишив. ДПУ спостерігає за мною дуже пильно й безперечно повідомить московські інстанції. А оскільки я живу в Харкові, московське ДПУ ніколи не дасть мені дозвіл на виїзд без погодження зі своїми харківськими колегами, товаришами Азака та Полевецького. Я визнав за краще трохи перечекати. Обстановка в країні після процесу П’ятакова та інших була вкрай напруженою. Підозра до всіх іноземців піднялась до найвищого ступеню.


Опріч того, я вирішив, що незалежно від розмови Лейпунського з Мазо вважатиму, що мене мають заарештувати й відповідно до цього діяти. Після арешту моєї дружини її мати та я зробили все можливе, щоб їй допомогти. Зверталися до ленінградської військової прокуратури та генерального прокурора в Москві. Спочатку справа мала вигляд цілковито безнадійний, але поступово ми знайшли шлях до посадових осіб, від яких залежала доля моєї дружини. Ми зібрали серед членів партії клопотання на її користь, що стверджували лояльність моєї дружини. Багато членів Академії наук стали на її захист. Все це призвело до того, що прокурор скасував головні пункти звинувачень. Моя теща добре вивчила шлях до тих людей.


Для звичайного радянського громадянина, а тим паче для іноземця, шлях той був повністю закритий. Просто було невідомо, до кого треба звернутись із заявою чи клопотанням. Я хотів, щоб моя теща та її син, який працює в Москві інженером, у разі мого арешту мобілізували всіх своїх впливових приятелів. Тож належало негайно повідомити московських родичів про мої справи, але я не знав, як це краще зробити. Написання листа було б заходом надзвичайно небезпечним. Не можна було також і зателефонувати. Поїхати б на день до Москви, але цього не хотілось би зараз чинити, бо ДПУ може зрозуміти це як втечу й одразу мене заарештувати. Залишалось одне — послати до Москви друга, але я ще не вирішив, кого саме.


Марселеві я вже розповів усе. Він вислухав мене мовчки й пішов на роботу смутний і пригнічений. Але посилати його до Москви було не слід. По-перше, він не полишить своєї роботи і, по-друге, він зовсім не мав дипломатичного хисту.


Кількома днями пізніше питання вирішилося само собою — Мартін Руеман зібрався до Москви у відрядження. Це була цілком підходяща для залагодження моєї справи людина. Був він дуже мовчазним та відданим мені. До того ж мав британське громадянство, що значною мірою захищало його від ДПУ. Я вирішив поговорити відверто з Руеманом та його дружиною.


…З Мартіном Руеманом я познайомився влітку 1931 року в Монахіумі. Тогочасний директор інституту Іван Васильович Обреїмов доручив мені зав’язати контакт між Українським фізико-технічним інститутом (УФТІ) та обласною промисловістю. В той час було висунуто гасло: «Лицем до виробництва!» Для нашого інституту це означало надавати всіляку можливу допомогу процесові індустріалізації краю. Наш інститут був створений не стільки для вирішення технічних проблем, скільки для наукових досліджень на терені новітньої фізики, і його провідні фахівці не дуже цікавилися технічними проблемами, але я був ентузіастом індустріалізації і був би радий випробувати свої організаторські здібності на терені поєднання науки з промисловістю. І інститут мав велику кріогенну лабораторію. На той час низькі температури використовувались у промисловості головним чином для розділення газів. Була також потреба в проведенні науково-технічних досліджень, необхідних для забезпечення створення потужного азотного виробництва, передбаченого п’ятирічним планом. Працюючи з різними промисловими трестами, наша лабораторія взяла на себе проведення вимірів сталих величин для газів та їх сумішей. Однак наш штат був не досить потужний для такої роботи, у Радянському ж Союзі на той час бракувало науковців та техніків у галузі низьких температур, і тоді було вирішено запросити фахівців із-за кордону. Шукати людей за кордоном було доручено мені. Мої берлінські приятелі звернули мою увагу на Руемана. В серпні 1931 року я був у Відні й звідти зателефонував до Мартіна Руемана, який мешкав тоді в Штутгарті. Ми домовилися зустрітися в Монахіумі. Він приїхав з дружиною і справив на мене досить гарне враження. Був середнього зросту, чорнявий, з м’якими рухами. Англієць за походженням, він у своїх манерах відрізнявся приємною свободою, яку прищеплювала дітям представників правлячого класу загальна публічна шкільна система. Тримався стримано, але завжди був готовий прийти на допомогу, особливо своїм друзям, найскладніші ситуації сприймав з усмішкою на устах. Мені одразу здалося, що йому в нас сподобається й що він вживеться в атмосферу соціалістичного будівництва.


Мартінові було 16 років, коли він разом із батьками переїхав до Німеччини. Родина по переїзді взяла німецьке громадянство. З приходом же до влади Гітлера Мартін вирішив повернутись до британського громадянства. Ми були як раз у Москві, коли він повідомив мене про свій намір. Я трохи сумнівався в можливості його здійснення.


Він посміхнувся й сказав, що в англійців це не складає великої проблеми. Через два дні він прийшов до мене в готель і показав два новеньких паспорти — для себе та своєї дружини. Я запитав його:


— Мартіне, як тобі вдалося це зробити?


— Алексе, це було зовсім просто. Пішов я до генерального консула, розповів йому свою історію, сказав, що існуючий у Німеччині державний устрій мене не влаштовує, та що я знов хочу стати англійцем. Консул дав мені заповнити два бланки й попросив наступного дня принести дві фотокартки. Вчора я вручив йому фотокартки, а сьогодні вранці отримав готові паспорти. Я сам трохи здивувався такій довірливості консула й запитав його: «Чому ви повірили в те, що я вам розповів?» На що він відповів: «Маю доказ. Ви розмовляєте англійською, як наш учень загальної школи, а то вміє лише той, хто виріс у нашій країні».


Його дружина прусачка Варвара Руеман була виліплена із таєї глини, з якої, звичайно, ліплять фанатиків. Шалена в усіх проявах, її погляди були завжди сформовані, а рішення вона приймала миттю під впливом своїх внутрішніх переконань, без будь-якого узгодження їх із дійсністю. Вона була відважною жінкою і цілком віддавалася будь-якій справі, яку вважала справедливою, але була не здатна судити об’єктивно. В боротьбі з Давидовичем, під час конфлікту в інституті, йшла за мною в огонь і воду, але була твердо переконана, що саме ми були справжніми послідовниками Сталіна, а не Давидович та його прибічники. Для неї не було сумніву, що вони представляють темні сили апарату, що перекручують добру волю вождя.


Ніяк не міг я їй втлумачити, що той апарат є породженням Сталіна, і коли Давидович намагається притиснути інститут і ліквідувати останні рештки духовної свободи й незалежності, то він тільки тримається генеральної політичної лінії партії, яка вже давно опанувала всією країною. Давидович впроваджував ідеї диктатора, а ми, наукові працівники, інстинктивно проти того боронилися, як могли.


Варвара Руеман бачила все те в іншому світлі. Вона нагадувала мені попа Гапона, котрий у січні 1905 року спровадив демонструючих петербургських студентів та робітників до царського палацу в надії, що цар вислухає благання люду й усуне злих міністрів та губернаторів, що його пригнічують. Тієї кривавої неділі царська охорона зустріла людські маси, котрі йшли під проводом Гапона, залпами карабінів і кілька сот трупів лишилося на бруківці перед Зимовим палацом.


Перейшовши на сторону соціалізму ще молодою жінкою, Варвара фанатично вірила Сталіну. Вона вважала, що все лихе в Радянському Союзі (а це лихе вона добре бачила) вносить тільки державний апарат. Ніколи не можна було второпати, що вона розуміла під тим «апаратом» і як могло в її голові вкластися, що в такій зацентралізованій системі, як Радянський Союз, апарат може проводити незалежну від диктатора й навіть супротивну його волі політику.


Я вирішив відверто поговорити з Мартіном Руеманом та його дружиною. Мені потрібна була їхня допомога в обох випадках: як у разі мого виїзду, так і в разі арешту. Мартін, як британський підданий, мав значно більше свободи пересування, ніж ми всі. Його становище в інституті було дуже міцним, він мав стати науковим керівником у новій дослідній станції охолодження до низьких температур (ДСГО). Ця дослідна станція була науково-технічним комбінатом з експериментальними установами, лабораторіями та майстернями і знаходилася на перехресті науки та промисловості. За своїми розмірами вона перевищувала будь-який інший науковий інститут у країні. Комісаріат важкої індустрії сподівався, що вона сприятиме розвитку азотної та інших галузей промисловості. Без Руемана в новій дослідній станції ніяка наукова робота взагалі не могла розпочатись. А мені якщо хтось і міг допомогти, то тільки Мартін. Адже він був моїм приятелем. Коли я ним познайомився, він був англійським лібералом. Під моїм впливом став соціалістом. У 1932 році прибув до Радянського Союзу.


Тоді починався найгірший рік у російській історії з часів закінчення громадянської війни. Спочатку Мартін і його дружина хотіли виїхати назавжди. Бачили тільки голод, хаос та злидні. До того ж не дотримувались укладені з ними угоди як стосовно працевлаштування, так і щодо забезпечення побутових умов. Не з чиєїсь злої волі, а тому, що інститут просто не мав для того матеріальних можливостей. Спочатку Варвара, яка чекала дитину, реагувала дуже гостро. Як справжня прусачка, вона не терпіла слов’янський балаган. Коли я намагався вмовити її бути трохи терплячою і показати хоч якесь розуміння труднощів, що їх переживає країна, вона репетувала:


— Розумію, що люди не мають того, що ми від них вимагаємо, то чого ж вони цього не скажуть одразу? Навіщо вони обіцяють те, чого (і це їм добре відомо), не в змозі зробити? Повинні сказати «ні», а якщо вже сказали «так», то мають дотримуватись сказаного.


Ситуація в країні погіршувалася з кожним днем, досягши свого апогею весною 1933 року. Протягом 1932 року стосунки між інститутом та Руеманами знаходилися в кризовому стані. Я завжди старався залагодити суперечки, аби вберегти Мартіна для цієї країни, бо цінував його працьовитість. Часто забігав до них і завжди старався пояснити обом сенс великої боротьби, свідками якої ми були. І це мені, зрештою, вдалося. Обоє всім серцем прикипіли до ідей соціалістичного будівництва.


Я далекий від думки, що лише завдяки моєму ідеологічному впливу вони лишилися. Мартіна Руемана попросту захопив пафос великої будови. Він вийшов із дуже працьовитої сім’ї, і все в нього легко виходило з самого початку. Шлях, яким він мав іти, було добре видно. Коли я з ним познайомився, він був асистентом в Інституті фізики в Штудгарті. З часом став би доцентом, а згодом, можливо, як і його батько, професором. Без сумніву, він написав би низку гарних наукових праць. Його робота приносила б йому то більше, то менше задоволення, решту уваги він приділяв би родині. Мартін був скромним і ніколи не чекав від життя занадто багато для себе.


Ніколи не знав революційного неспокою.


У Радянському Союзі він потрапив до нового, більш масштабного життя, і воно його захопило. Він уперше відчув, що праця не є його особистою справою, а слугує перетворенню всього краю. Горизонти його розширилися. Він зрозумів, що всі тут є будівничими нового світу й що від нашої праці залежить історія століття. Це було для нього величезним випробуванням, і після цього для нього вже стало неможливим повернення до дрібноміщанської затхлої атмосфери його першої молодості. Участь у великому рухові, що перетворював світ, стала сенсом його життя.


Мартін Руеман прожив у Радянському Союзі з 1932 по 1938 рік.


Це були критичні роки. Коли він приїхав, країну потрясала лихоманка колективізації та великого голодомору. Коли від’їжджав — криза в сільському господарстві була подолана, але над країною нависла більш небезпечна хвороба — «велика чистка». За шість років Руеман мав змогу пізнати всі сторони радянського життя. З одного боку — жертовність радянської молоді, її ентузіазм на будівництві, одностайна відданість великій ідеї; з іншого ж — голод, злидні, пригнічення, несправедливість та засилля брехні. Коли від’їжджав — тріумфувало зло. Ідеї рівності та братерства втратили свою привабливість. Паразитичні прошарки бюрократів пригнічували та експлуатували простих людей. Безсоромний культ вождя змусив усіх співати візантійські гімни на честь диктатора. Все це, однак, не похитнуло віри Мартіна в кінцеву перемогу ідей великої російської революції.


Він був дуже стриманим, але надзвичайно хоробрим. Коли ДПУ після мого арешту організувало так звану проробку моєї справи на загальних зборах працівників інституту, стався безпрецедентний випадок. Представник ДПУ підвівся й повідомив, що Олександра Семеновича Вайсберга визнано винним в організації замахів на життя радянських лідерів, контрреволюційному саботажі та роботі на користь шпигунських центрів іноземних держав. Потім, згідно з радянським ритуалом, підіймалися всі провідні члени партії та профспілки, усі мої колеги по роботі й один за одним, по черзі, проклинали таємного ворога народу, котрий був їхнім товаришем. Ніхто не осмілився висловити сумніву стосовно повідомлення представника ДПУ — це була б незаперечна контрреволюція. В глибині своїх душ, природно, всі чудово знали, що це була вигадка, але ні в кого не вистачило духу сказати про це. Хоробрості вистачало лише на те, щоб тримати язика за зубами. Черга дійшла, нарешті, до Мартіна Руемана. Він встав і сказав:


— Особисто я не можу повірити, що Вайсберг був контрреволюціонером. Ви всі мене знаєте й, гадаю, довіряєте мені. Коли я вперше прибув сюди, то був байдужим до радянської влади. Якщо хтось і навернув мене до соціалістичного будівництва, так це, власне, був Вайсберг. Він невтомно пояснював мені сенс усього, що діється в цій країні. Навіщо мав би це робити контрреволюціонер? Він навертав мене не на контрреволюцію, а на соціалізм.


Та заява була чимось нечуваним. ДПУ кипіло від гніву. Я помітив це навіть на допитах. Слідчий сказав мені:


— Ви маєте гарного друга. Він вважає, що може собі це дозволити, бо має англійського паспорта. Англійців теж арештовуємо! Хай не буде такий самовпевнений!


Після закінчення зборів провідні члени партійного осередку накинулися на бідолашного Руемана й почали його обробляти. Тривало це два дні. Зрештою, він трохи поступився і розкритикував свою позицію на зборах у стінній газеті. Без цієї заяви його подальша робота в інституті була б неможливою.


НКВС, однак, не подарував йому того виступу. В наступному році, як я чув, вони вимучували з різних в’язнів зізнання проти Мартіна Руемана. Він мав стати агентом чи то гестапо, чи то «Інтеллідженс сервіс», а також саботажником і так далі. Всі ті зізнання й досі десь спочивають в теках харківського ДПУ. Незважаючи на це, його не наважились ані заарештувати, ані вислати; дали, однак, директорові інституту вказівку: після закінченню терміну не поновлювати з ним контракту, і в такий спосіб змусили Мартіна покинути країну. Навесні 1938 року він повернувся до Англії.


Усе це не перешкодило йому залишитися вірним справі Радянського Союзу і — як він вважав (і зараз ще вважає) — справі революційного соціалізму. В Англії він вступив до комуністичної партії.


Через одинадцять років після тих подій — я вже мав за собою російську в’язницю і шість років німецької окупації в Польщі — я приїхав до Англії і тішився думкою про нову зустріч з Мартіном Руеманом.


До моєї в’язничної камери в Харкові доходили відомості. — їх приносили нові в’язні — як вірно й відважно Мартін заступався за мене.


У Лондоні я зустрівся з Артуром Кестлером. Коли я повідомив йому про свій намір, він обурився.


— Що, хочеш побачитись з Мартіном Руеманом? Ти збожеволів.


То заклятий сталініст.


— Це неможливо.


— Так? Гаразд, тоді я розповім тобі дещо. Не маючи цілих два роки відомостей про тебе, я і кілька твоїх приятелів вирішили щось для тебе зробити. Альберт Ейнштейн написав у твоїй справі листа до Сталіна. Те ж саме вчинили Перрен, Кюрі-Жоліо та інші. Ми зажадали також підпису Мартіна Руемана, оскільки він був безпосереднім свідком подій 1937 року. Я пішов до Руеманів і попросив їх обох про підтримку. Я помітив, як риси обличчя Варвари закам’яніли.


Вона відповіла: «Ми цього не зробимо. Алекс був контрреволюціонером». Я схопився за голову й закричав: «Варваро, не знаю, що ти маєш на увазі під контрреволюціонером, але хіба це пристойно дозволити Алексові згнити в тюрмі ДПУ й не зробити навіть спроби прийти йому на допомогу?» Вона відповіла: «Ми не хочемо мати нічого спільного з цією справою». Я звернувся до Мартіна: «Мартіне, то також і твоя думка?» Він трохи завагався і відповів не досить впевнено: «Так, Артуре, я не хотів би бути таким категоричним, як Варвара, але по суті справи мені немає чого додати». Така була позиція Мартіна. Чи можеш ти собі уявити, як я на те зреагував? Я схопився й гримнув за собою дверима. З того часу ми не бачилися і я маю надію, що більше не побачимось.


Розповідь Кестлера завдала мені прикрощів, але я не відмовився від наміру побачити Руемана. Я подумав, що то, мабуть, справа рук Варвари з її істеричністю та шаленістю, бо Мартін був людиною м’якою та невойовничою. Я довідався, що він працює фізиком на нафтоочисному заводі в Манчестері й мешкає в невеликому селищі поблизу міста. Якась пані відчинила мені двері, але то була не Варвара. Я запитав Мартіна Руемана й вона відповіла англійською: «Мій чоловік удома». Мартін вийшов і витріщився на мене як на привида.


— Алексе, Алексе, це ти?


— Мартіне, це я, — повідомив я з радістю. — Невже так дуже змінився?


— Ні, ти маєш такий вигляд, як наче ми тільки вчора розлучилися.


Він провів мене до свого кабінету мимо кімнати, де лежала мала дитина. Ми сіли й почали розмовляти. Але перед тим, як я почав розповідати історію своїх поневірянь, він задав питання, що здивувало мене:


— Алексе, скажи мені відверто, ти мав любовні стосунки з Варварою?


— О Господи, як це могло прийти тобі в голову? Варвара і я були друзями, і то все.


— Якщо це правда, Алексе, а я сподіваюся, що це так, і ти повинен сказати її через дванадцять років, до того ж у мене нова дружина, — у такому разі я нічого не розумію.


— Про що йдеться?


— Чи пам’ятаєш ніч, коли тебе було заарештовано і яку ти майже всю провів у моїй квартирі? Варвара після того впала в істерію й протягом тижня не могла прийти до тями. Напади повторювалися безперервно. Зрештою, вона прийшла до тями й заспокоїлася. Але ще довгий час була мовчазною. Якось вона прийшла додому, і я помітив, що щось сталося, щось у ній змінилося. Тоді вона не сказала нічого, але через тиждень повідомила: «Тепер я зрозуміла, що Алекс дійсно був контрреволюціонером…» Слова Мартіна пробудили в моїй пам’яті напівзабуті спогади.


Я пригадав розмову зі слідчим, що відбулася через декілька місяців після мого арешту. Він ознайомив мене зі свідченням Варвари Руеман, які за певних обставин могли бути використані проти мене, і сказав:


— Усе це Варвара розповіла без будь-якого тиску з мого боку.


Наша розмова відбувалася не в моїм кабінеті — ми прогулювалися разом по інститутському паркові й розмовляли про різні речі. Якщо вона за цих обставин так про вас показала, то це має бути правдою.


Ніяким зусиллям волі я не в змозі тепер пригадати, що саме Варвара про мене наговорила, але слова Мартіна допомогли мені зрозуміти обставини, що привели Варвару до пізнішої позиції.


Варвара походила зі Східної Прусії і її слабкою стороною було деяке містичне ставлення до влади як такої. Багато жінок її типу стали жертвами гітлерівської демагогії. Можливо, ДПУ через декілька місяців після мого арешту спробувало встановити з нею контакт, можливо, навіть їй показали якісь підроблені докази моєї провини.


Думка про те, що я, чиє життя було так близько біля неї, був таємним контрреволюціонером, який у глибокій конспірації готував замах на життя улюбленого вождя, могла відповідати містичним нахилам цієї жінки і справити на неї велике враження.


— Мартіне, коли ти розлучився з Варварою?


— Кілька років тому. Для нас обох було б краще, якби ми розлучилися раніше.


— Де вона зараз?


— Працює в ТАРСі.


— У ТАРСі? Що ж, це справедливо.


ТАРС — це радянське інформаційне агентство. Було виключено, щоби хтось, хто там працював, не був беззастережно слухняним виконавцем вказівок радянських властей.


Я розповів Мартінові свою історію. Він хоч і був глибоко вражений, але був далекий від того, щоб зробити якісь політичні висновки. Явно вагався.


— Алексе, — сказав він нарешті, — чи ти пам’ятаєш сказані тобою того вечора слова, коли ти гостював у мене й ми прощалися, а гебісти чекали на тебе внизу? Я нагадаю. Ти повернувся до мене й сказав: «Мартіне, попри все, ніколи в житті не забувай, що ця країна є батьківщиною звільнених робітників і селян».


— Мартіне, не знаю, чи був я тоді до кінця чесним, коли казав це, і не знаю того, чи я вже ясно розумів тоді, що сталося з революцією. Але з того часу минуло одинадцять років. Одинадцять років жахливих потрясінь, років, за які облудна брехня втратила свою машкару. Якщо ти ще воюєш під старими штандартами, то ти воюєш не за визволення людей, а за їх поневолення. Чи ти справді віриш, що звинувачена у великих процесах стара революційна гвардія була бандою шпигунів і саботажників?


— Власне, я в це вірю, — сказав він поволі. — То була велика боротьба, котра роздерла країну. Вони мали бути безжальними, якщо хотіли перемогти.


— Мартіне, ці люди так же невинуваті, як ти або я. Якщо ти не віриш у те, що я був німецьким шпигуном, то не повинен вірити також і в те, що шпигунами були П’ятаков, Муралав та Бухарін.


— Алексе, то все таке незрозуміле. Що маю діяти? Мені важко змиритися з тим, що все моє свідоме політичне життя, до якого ти мене залучив, було помилкою. Зараз на світі тільки дві партії — Радянський Союз та Америка. Чи можу я стати на бік американських імперіалістів?


Я намагався пояснити йому реальний стан речей, але марно. Він вклав занадто багато капіталу в комуністичний рух, щоб тепер від нього відмовитись. Ми обидва почувались пригніченими.


Приділив я тому епізодові чи не більше уваги, ніж він на те заслуговує. І зробив це для того, аби подати образ людини, в прямоті та чесності якої переконаний і яка служить поганій справі, будучи впевненою, що бореться за світле майбутнє людства. Серед англійців, котрі ще й досі симпатизують справі комунізму, таких є багато.


Але вернімось до 1937 року.


…Я вирішив втаємничити у свою справу найнеобхідніших людей. Мене зовсім не турбувало сумління з приводу порушення мною забов’язання, що я його дав ДПУ. Того папірця я підписав тільки завдяки тиску й боявся, що через чиюсь нестриманість ДПУ вдасться до дій ще до того, як мій арешт буде санкціоновано. Тому я обмежив число втаємничених Лейпунським, Марселем та Мартіном. Опріч того, хотів повідомити мого швагра в Москві, щоб він після мого арешту починав діяти.


Мартін сприйняв справу спокійно, немов відчував, що щось подібне мало статися. Варвара ж була вражена. З тієї хвилини вона не полишала мене, часто відвідувала, їздила зі мною на будівельний майданчик і використовувала кожну нагоду, аби засвідчити свою солідарність. Була вона твердо переконана, що тут не обійшлося без особистої інтриги Давидовича або когось із його поплічників, які ще не забули мою поведінку під час конфліктів у інституті, та ще й досі засипають ДПУ наклепами на мене. Радила мені залишитись і боротись. Нагадувала різні труднощі з часів важкої боротьби 1935 року, які ми тоді подолали. Закликала не втрачати мужності й не полишати на ласку долі свою справу — дослідну станцію.


З відчуттям смутку я зробив порух рукою.


— Варваро, тут зовсім не йдеться про якісь особисті інтриги.


Справа в системі. Такі люди, як я, тут уже зовсім не потрібні.


— Але ж, Алексе, як ти можеш так говорити? Ти навіть думати так не повинен. Не збираєшся ж ти складати зброю тільки через те, що декілька негідників оббрехали тебе перед ДПУ?


— Не думаю, Варваро, що справа полягає у випадковій брехні.


Тут ідеться про дещо більше. Це лише фрагмент великої хвилі смути та недовіря, що накриває всю країну. Я сам не розумію політичного сенсу цього явища. Сподіваюсь, що через декілька років, коли народне господарство знову підніметься, усе втихомириться, і ніхто більше не заважатиме спокійній праці. Але я помилявся. І вдень і вночі думаю про те, чому сталося інакше, та чи було це неминучим, і не можу знайти пояснення. Єдине, у чому я переконаний, так це в тому, що виклики до ДПУ не були результатом якогось наклепу. Я сприймаю це все як пересторогу. Тут не до боротьби, треба рятуватись.


— Алексе, не роби поспішних висновків. Треба зачекати. Ми всі тут твої прихильники, і НКВС про це знає. У роботі ти все доводиш до кінця, люди тебе добре знають, а коли ДСГО запрацює, на тебе чекає ще більша робота. Немає нікого, хто міг би з цією роботою впоратись так добре, як ти.


Ми сиділи поруч в авто і їхали на будівельний майданчик.


Варвара взяла мою руку й довго тримала її у свїй долоні. Я не був звиклий до таких проявів з її боку. Була то жінка дуже стримана.


Її прихильність добре на мене подіяла, і я почав розмову на сторонню тему.


Була неділя, і коли ми прибули на будівництво, там нікого, опріч кількох вахтерів, не було. Великі скляні вікна головного корпусу виблискували на зимовому сонці, коли ми пробиралися повз нього через сніг до житлових будинків. Значна частина помешкань для науковців була вже готова. Минулого тижня було пофарбовано вікна й двері. Я перевірив роботу. Як на радянські стандарти, зроблена вона була винятково добре. Ми зайшли до одного з помешкань і стали на балконі. На відстані 50 метрів перед нами простяглася алея могутніх старих дерев, за якими віднівся гайок. Ця околиця Харкова була майже безлісою, бо впродовж останніх 200 років все було вирубано.


Лісопарк тут, на Новій Баварії, був оазисом. Я тішився думкою, що робітники та інженери ДСГО знайдуть тут прохолоду в спекотні літні місяці. Два корпуси містили в собі гарно сплановані три- та чотирикімнатні квартири з ваннами й кухнями. Призначалися вони для наукових працівників та інженерів, які посідали відповідальні посади.


Один із корпусів мав помешкання двота однокімнатні, також з ваннами та кухоньками. Нарешті, був окремий гуртожиток для холостяків. Там також було кілька ванних кімнат. Три великі квартири призначалися для директора дослідної станції, наукового керівника та головного інженера. В окремому будинку містилися клуб та приміщення для громадської роботи, а також ресторан, пральня, перукарня й тому подібне. Вулиця відділяла промисловий майданчик від житлового масиву, оточеного великими смугами зелені й парком, у якому були тенісні корти, футбольне поле та великий плавальний басейн.


З тим басейном був нам клопіт. Станція мала дуже велику потребу у воді. Вода була потрібна для охолодження компресорів, а також для виділення з газів двоокису вуглецю. Воду ми отримували за допомогою артезіанських свердловин та насосної станції. Потужність насосної станції була недостатньою для покриття всіх потреб.


Воду, використану в охолоджуючих кожухах компресорів та в скруберах на поглинання вуглецевої кислоти потрібно було регенерувати для повторного використання. Було вирішено направити обидва водяні потоки до відкритого басейну, у якому б вода охолоджувалась та втрачала вуглецеву кислоту. Ми побудували те водоймище на території житлового масиву й надали йому розмір і форму басейну для плавання. Народний комісаріат ніколи б не ствердив витрат на будівництво плавального басейну, а в той спосіб ми змогли його збудувати без додаткових коштів. Понад те, мали користь з того, що вода була теплою, насиченою окисом вуглецю, і купатися в ній можна буде навіть у грудні.


Поруч із басейном була насосна станція. Я сердився щоразу, коли бачив її фасад. Його збудували, коли я був у відпустці 1935 року.


Об’єкт був дуже малий, і я не звернув на нього достатньої уваги, коли проглядав плани, отож і постав той витвір у серійному стилі, що зовсім не відповідав технічному призначенню будинку.


Ми полишили житловий масив, перебралися на другий бік вулиці й увійшли до великого інститутського корпусу, де все було сплановано масштабніше й цілеспрямованіше, ніж у старому інституті. Завдяки ретельному плануванню кожного поверху архітекторові вдалося досягти максимальної кількості денного світла в кожній кімнаті. Відстань від лабораторій до майстерень та адміністративних приміщень була зроблена найкоротшою, а сполучення сплановано так, аби уникнути довгих переходів по коридорах. Ми зайшли до бібліотеки на другому поверсі. Вона викликала почуття радості. Кожен читач із-за свого столу міг через великі вікна кутового приміщення оглядати широкий краєвид, річку, затуманене відстанню місто. Варвара висунула кілька пропозицій щодо облаштування приміщень. Я нагадав їй:


— Ти не туди звертаєшся. Мене вже ніяким чином не стосується ні обговорення, ні вирішення цих питань. Тобі слід звернутися до Комарова.


— Я сподіваюсь, що буде інакше, — сказала вона впевнено.


Ми затримались на декілька хвилин у холі, щоб ознайомитися з монтажем. Потім пішли довгим коридором, що з’єднував машинний зал власне з інститутом, і вийшли з приміщення через центральний портал. Я зупинився на хвилинку на верхній сходинці й оглянувся довкола. Варвара тим часом спускалась униз по східцях. Мені було видно все будівництво, і я не без задоволення відзначив, що воно наближалося до завершення. Я уявляв собі, який то гарний буде день, коли буде передано урядові готовий комбінат. Потім згадав, що я вже не дочекаюсь того дня й чи не вперше в мене з’явилось бажання залишитись. Як би то не було, а я знайшов другу батьківщину.


Я, власне, не розумів, що мене приваблювало в цій країні. Можливо, властивості російської натури, що була дуже своєрідною, до всього цікавою, завжди захопленою та жвавішою, ніж люди, з якими я жив і працював, як наприклад, німці? Чи, може, революція, соціалізм, велика будова та велика творча праця, яку я тут знайшов і в якій мені, як іноземцеві, було б відмовлено в будь-якій іншій країні.


Я встиг озирнутися ще раз, коли повернулася Варвара. Здається, вона зрозуміла мій стан, узяла мене за руку й промовила:


— Алексе, треба сюди частіше приходити, може, тоді ти зміниш своє рішення. Без тебе тут буде набагато гірше, ніж з тобою, а закінчення будівництва — то всього лиш половина роботи.


— Не думаю, щоб щось могло змінитись.


Ми поїхали додому.


Наступного тижня я полишив своє приміщення в адміністративному будинку й перебрався до кабінету Комарова. З цього часу ми разом переглядали кожен лист і разом приймали кожне рішення.


Передача справ була для мене простим ділом, оскільки нещодавно, в кінці минулого року, були складені плани на поточний рік. Плани завершення будівництва були складені й затверджені, багато різних потрібних матеріалів було замовлено і вже отримана більша частина грошей, матеріалів та машин. У цьому році все було краще, ніж у попередньому. П’ятаков мав тверду руку. Він поводився ощадливо з державними коштами. Наша станція часто була упосліджена. Колишня «падчериця» тепер ставала ріднішою тільки через те, що свого часу саботажник П’ятаков упереджено гальмував її розвиток.


Мій наступник Комаров не протестував проти мого звільнення.


Він бачив, що іншого виходу немає і робив усе, аби полегшити моє становище. Він подвоїв у стосунках зі мною увагу та делікатність у поводженні.


…Спочатку він був шахтарем у Донецькому басейні, відвідував робфак, вступив до партії і згодом його було прийнято до аспірантури УФТІ. Він не був особливо здібним до науково-технічної роботи, але в партійній роботі був на своєму місці. Був милим і симпатичним у поводженні з людьми. Мав вигляд молодого студента, а не збюрократизованого директора. Робітники й техніки на будівництві його поважали. Був трохи зам’яким як на наші тверді часи. Після мого арешту він потрапив під важкий тиск ДПУ і був змушений дати свідчення проти мене та викласти наші з ним інтимні розмови у спотвореному й перекрученому вигляді. Під час очної ставки з ним я бачив, що він сам собі копає яму. Його свідчення проти мене, що були внесені до протоколу, послугували підставою для звинувачення його самого як ворога народу. Під час очної ставки я був пов’язаний і нічого не міг зробити, аби його врятувати. Через кілька місяців його було також заарештовано.


Тим часом я декілька разів намагався добратися до Лейпунського. Він щоразу був зайнятий. Я ж хотів від нього довідатися про те, що вирішив Мазо. Мені здавалося, що Лейпунський мене уникає.


Зрештою я вирішив запитати його напряму. Зустрівся я з ним в його лабораторії.


— Олександре Іллічу, я хотів би з вами поговорити, але не тут.


— Прийдіть до мене через півгодини до директорського кабінету.


Я застав у нього Шубникова.


— Зачекайте хвилинку, Алексе, зараз я звільнюся.


Коли Шубников вийшов, я сів за стіл навпроти нього.


— Олександре Іллічу, маю враження, що останнім часом ви мене уникаєте. Я розумію чому, але я не можу не поговорити з вами про це.


— Алексе, ви кажете дурниці! Хоч би навіть я й хотів, то не міг би цього зробити. Занадто довго я з вами співпрацював, про це знає кожен. Ваша справа стала моєю справою. Я повинен вам допомогти, хочу я того, чи ні. Але я хочу. Я казав, що є можливість вам допомогти.


— Ви обіцяли поговорити з Мазо. З того часу минуло вже два тижні. Чи ви говорили з ним?


— Так. Але зараз я не можу нічого про це розповісти. Гадаю, що за день або два я зможу це зробити. Прошу принести вашу заяву про звільнення. До 15-го я мушу оголосити про вашу відставку.


Наступного ранку я приніс йому заяву. Він прочитав її й потім сказав:


— Алексе, ми маємо звичай, що людині, котра зробила стільки, скільки ви, оголошується подяка від імені інституту при звільненні.


З огляду на те, що сталося, у вашому випадку мені буде важко зробити це офіційно. Не хочу вчинити вам прикрість і тому питаю: чи потрібна вам інститутська подяка?


Спочатку я хотів погодитися з ним, щоб не ускладнювати ситуації, але, зрештою, попросив часу на роздуми, щоб порадитися з Марселем та Руеманом.


Після обіду я повернувся.


— Олександре Іллічу, якщо це не завдасть вам великих клопотів, я хотів би, щоб слова визнання потрапили до наказу. Це для мене важливо.


Лейпунський повернувся до мене.


— Навіщо вам це, Алексе? — запитав він замислено.


— Послухайте, Олександре Іллічу, я не полишаю революційного руху. Незважаючи на те, що мене тут спіткало, я хочу за кордоном знову вступити до партії. Мені буде тяжко жити поза лавами революційного робітничого руху. Сім років, проведених тут, є перервою в моїй партійній біографії. Довідка інституту з позитивною оцінкою моєї діяльності в Радянському Союзі допоможе мені знову зайняти місце в партії. Мені й так тяжко. Виїзд із Радянського Союзу без формального дозволу партії й Комінтерну матиме вигляд втечі. Але це ж не є втечею, Олександре Іллічу?


— Ви маєте рацію, Алексе, буде зроблено. Було б негарно відмовити вам у тому, на що ви маєте повне право. Залиште мені чернетку.


Ми попрощалися.


15-го лютого Лейпунський надіслав мені копію наказу про має звільнення. Складався він із двох частин. Перша частина була дуже лаконічною й полягала вона у ствердженні, що директор інституту задовольнив заяву про відставку та звільнив мене з 1 березня від усіх моїх обов’язків. У другій частині наказу Лейпунський тепло перерахував усі мої заслуги перед інститутом та промисловістю. Документ закінчувався словами: «Висловлюю вам подяку від свого імені та від імені інституту».


Мої приятелі були ошелешені виразами з того документа. Я сам ніколи не чекав від Лейпунського такої відваги. Він був добре проінформований про кожну дрібницю грізної ситуації, в яку я потрапив.


Але він був не лише хоробрим, але й мудрим. Наказ не було оголошено по інституту, він залишився в директорських документах.


Я отримав його копію. Бухгалтерія, яка на підставі наказу про звільнення мала зі мною розрахуватися, отримала лише першу частину документа. Отже, я дістав те, що мені було потрібно для Комінтерну та австрійської компартії, а Лейпунський уникнув провокування ДПУ оголошенням наказу, що могло бути розцінено як виклик.


17 лютого 1937 року раптово помер Орджонікідзе. Це було ударом для всіх нас. Ми розуміли, що народ втратив свого захисника при дворі тирана. У Народному комісаріаті важкої промисловості мало було людей, котрі б не любили наркома. Більшість називала його Серго — так його йменували ще під час підпільної боротьби на Кавказі. Цінували його за енергію, любили за чемність та доброту. Ми відчували, що доки Серго є членом Політбюро й керує важкою промисловістю, нічого поганого з нами не трапиться. Він умів нас боронити. Так випало, що наступного дня на жалобному мітінгу я опинився поруч із Лейпунським. Ми стиха розмовляли.


— Алексе, чи ті люди з того часу вас ще викликали?


— Ні.


— Здається, що справа завершена й ви можете виїхати.


— Що вам сказав Мазо?


— Він сказав, що то дрібниці й турбуватись не варто. Можете готуватись до виїзду.


— Це дійсно так? Чи ви уповноважені повідомити мене про це офіційно, як про рішення апарату?


— Алексе, ви запитуєте трохи забагато. В таких справах ніколи не буває ясності. Але він сказав, що то дрібниці.


Почали співати жалобний марш: «Ви жертвою впали…» Ми перервали розмову й піднялися з місць.


Та коротка розмова з Лейпунським додала мені духу. Я знав його обережність. Якщо вже він вважав мою справу незначною, то не інакше, як Мазо дав йому запевнення, що все буде залагоджено. За три тижні, що лишались мені для підготовки до подорожі, — а намір був виїхати 6 березня — мені хотілося впорядкувати свої фінансові справи та розрахуватися з інститутом. Я мав отримати чотири тисячі відпускних, заробітну платню та премії. А ще близько п’ятнадцяти тисяч тримав в ощадній касі. Опріч того, були в мене облігації, на які я свого часу підписувався й які в разі виїзду, міг реалізувати.


Щоправда, закони валютного регулювання забороняли мені вивозити ті гроші за кордон, та й там не було чого з ними робити. Я вирішив уповноважити Марселя та Руемана розпоряджатися ними. Трохи грошей у зарубіжній валюті я тримав у Харківському держбанку.


Більша їх частина належала Мартінові. Я вирішив перед від’їздом їх забрати й віддати Мартінові його частку.


Мартін приїхав із Москви і привіз від мого швагра не дуже втішні відомості. Моя дружина все ще знаходилася у в’язниці й важко було передбачити, коли її випустять. Після втручання наших друзів Генеральна прокуратура відступилася від головних пунктів звинувачення — шпигунство, саботаж та диверсії. Але ж ДПУ не хотіло визнати, що заарештувало невинувату людину. Воно піднесло їй нове звинувачення: антирадянська агітація, параграф 58, пункт 10. Згідно з практикою ДПУ таке звинувачення можна було висунути проти кожної, без винятку, радянської людини. Не було нікого, хто б у той чи інший час не обурився високими цінами на продукти харчування, або не поскаржився на погану роботу транспорту чи тяжкі житлові умови. Усе це вважалося агітацією проти радянської влади. Для мене було ясно, що то все був підступ ленінградського ДПУ. Я також боявся ускладнень для своєї дружини через те, що Ленінград може довідатися про мою справу в Харкові. Як передав мені швагр через Мартіна, він вирішив виїхати одразу після звільнення своєї сестри, яку дуже любив. Атмосфера в Москві ставала все більш нестерпною.


Щодня зникало багато людей, з яким він разом працював. Сторонні люди не могли збагнути механізму арештів. Але невдовзі стало ясно, що кожен заарештований тягне за собою своїх приятелів, хоч і не було ще зрозуміло, як це робиться. Заарештовані нічим не відрізнялися від інших радянських громадян, але прості люди інстинктивно почали розуміти, що в такій ситуації взагалі небезпечно мати будь-яких друзів. Котрийсь із них може бути заарештованим, і тоді клопотів не обберешся. Люди почали втрачати своїх друзів, припинили будь-які особисті стосунки, не встрявали ні в які розмови, не відповідали на запитання, обмежуючись роботою та найближчою ріднею. Та й це допомагало лише тимчасово.


Я попросив Руемана, щоб він відкрив собі рахунок у Харківському державному банку, аби я міг переказати йому валютні гроші.


Але він відмовився.


— Алексе, за кордоном тобі гроші будуть потрібніші, ніж мені тут. Я їх тут взагалі не потребую.


— То правда, Мартіне, але ж то занадто велика сума, щоб я міг її так просто прийняти.


— Коли опинишся за кордоном, то побачиш там великі зміни. Німеччина для тебе зачинена, Франція та Англія запруджені політичними емігрантами з фашистських країн. Тобі нелегко буде знайти пристанище. Отже, візьми гроші, ти зможеш прожити на них майже рік. Коли влаштуєшся, тоді й віддаси. А я певен, що ти влаштуєшся.


— Дякую. Це дуже мило з твого боку, що хочеш мені допомогти, але сподіваюсь сам собі дати раду.


Звістка про мій близький від’їзд розлетілася по інституту. Довелося приймати та робити велику кількість прощальних візитів. Тільки близьким людям давав я зрозуміти, що мій від’їзд не добровільний. Фріц Ланге був єдиним, хто хотів мене схилити залишитись:


«Я розумію, що ти не хочеш, а скоріше за все, не можеш залишатися в Харкові. Але ж ти можеш поїхати на Далекий Схід. Такі люди як ти, потрібні в Сибіру, як хліб насущний. Там поцінують твою ініціативу, і ти будеш у безпеці від усіляких переслідувань».


Я підсміхався з його наївності. Чи він гадає, що ДПУ туди не дістане?


Але зараз, коли я пишу ці рядки, мушу визнати, що Ланге мав рацію. Дуже багатьом людям вдалося вберегтися від переслідувань та арешту шляхом простого переселення до Далекого Сходу або Заполяр’я. Тому були свої причини: з одного боку, країна потребувала висококваліфікованих робітників на своїх далеких окраїнах, яких люди уникали через страшний клімат. З цього приводу ті території завжди відзначалися своїм лібералізмом; навіть людей, які приїхали туди добровільно, сприймали там як засланців, яких уже не треба переслідувати. З іншого боку, кожна область у Радянському Союзі мала своє власне управління НКВС. Керівництву харківського НКВС належало у власній області викрити й знешкодити як можна більше ворогів народу. І не було ніякої зацікавленості в тому, щоб постачати керівництво, наприклад, новосибірського ДПУ, ворогами народу. Арешти в Новосибірську зараховувались тамтешньому ДПУ, надходили до тамтешньої статистики й допомагали виконанню тамтешнього плану ув’язнень. Якщо людина, якій загрожував арешт, змінювала місце проживання, але переїздила на відстань денної подорожі, харківське ДПУ могло її повернути, заявивши, що та людина належить до групи, слідство у справі якої ведеться в Харкові. Але якщо то був одноосібний «ворог народу», який подався на Далекий Схід, повернення його було пов’язане з великими витратами. В таких випадках харківське ДПУ відмовлялося від арештів, бо не хотіло працювати на інших.


Усе це я зрозумів набагато пізніше. Але народ російський відчув це інстинктивно; я лише не можу зрозуміти, як Фріц Ланге дійшов такої слушної поради.


…Ланге перебував у Радянському Союзі вже понад півтора роки.


Він був німцем і йому були притаманні найкращі якості того народу.


Був чудовим інженером. Одним із перших він почав споруджувати установки для отримання високих напруг для розщеплення атомного ядра. Разом зі своїм приятелем він забрався на Монблан, аби за допомогою повітряного змія спіймати там блискавку та спрямувати її до експериментальної трубки. Таким шляхом він сподівався отримати напругу понад мільйон вольт, яку тоді неможливо було отримати в лабораторних умовах, і розщепити з її допомогою атомне ядро. Пізніше він працював у Берліні, де будував генератори дуже високих напруг та розробляв нову апаратуру для розщеплення атомного ядра. Він завжди був переповнений ідеями й мав ту перевагу перед нашими експериментаторами, що був прекрасним техніком і сам міг створювати для себе першокласні установки. Будучи ворогом Гітлера, він полишив Німеччину після приходу його до влади.


Після короткого перебування в Англії перебрався до Радянського Союзу. Фріц Гоутерманс і Лейпунський були в той час в Англії й запросили його. Для Радянського Союзу то було цінне придбання. Був він не лише лояльним, але ставився з великою симпатією до курсу соціалістичного будівництва. Уряд держави не пошкодував коштів, щоб залучити його до роботи. Академія наук узяла його під свою щільну опіку.


Я любив Ланге й часто обговорював з ним різні технічні та наукові питання. Завдяки мені він почав розуміти основні принципи народногосподарського будівництва. Ланге не лише ясно висловлював свої думки, але й умів слухати те, що говорили інші. Він завжди уникав участі в боротьбі, що вибухнула в інституті навколо Давидовича. Я ніколи не говорив йому про завдану мені кривду. Поінформували його інші, і він без вагань став на мій бік.


Коли я повідомив йому про те, що рішення моє незмінне та що 6 березня я полишаю Радянський Союз, він запитав мене про те, чим міг би мені допомогти.


— Не знаю, — відповів я.


— Алексе, що ти збираєшся робити за кордоном? Куди хочеш податись?


— Звідси я поїду до Стокгольма, а там зв’яжуся з моїми давніми приятелями в Європі та Америці.


— Чи є в тебе гроші?


— Не багато, але є.


— Я можу тобі позичити, бо маю патенти в «Дженерал Електрик» в Нью-Йорку. Належні мені за ліцензію прибутки отримує мій тамтешній приятель. Я дам тобі листа до нього і попрошу, аби він сплатив тобі суму, яку ти захочеш.


— Це дуже люб’язно з твого боку, Ланге, що хочеш мені допомогти. Я охоче візьму того листа, але скористаюся ним лише в разі крайньої потреби.


— Краще пообіцяй мені, що ти скористаєшся цими грішми тоді, коли матимеш у них потребу. Вони мені тут ні до чого. Я прийняв радянське громадянство і вже нікуди звідси не поїду. Не бачу кращого вжитку для тих закордонних грошей, як допомогти друзям.


— Ланге, я тобі дуже вдячний.


Увечері він прийшов ще раз і приніс листа до свого приятеля в США та чек «Лансмандс банку» в Копенгагені.


— Маю кілька крон в Данії. Прийми їх на перший момент.


Я взяв чек.


До Москви з-за кордону прибув Віктор Вайскопф. Нільс Бор попросив його, а також фізика Георга Плачека, щоб вони вислали йому інформацію про стан науки в Радянському Союзі та вияснили, чи існує можливість працевлаштування тут видатних німецьких фізиків-антифашистів, які не могли залишатися в Німеччині. Я зустрічався з Вайскопфом у Москві, і тепер він приїхав до мене на кілька днів, щоб побачитися. При прощанні я попросив його прихопити квіти моїм друзям у Стокгольмі й повідомити їх, що я прибуду туди 7 березня. Я вже вкладав свої книги та речі, що були мені потрібні, решту ж роздав друзям. Квартиру та меблі я передав Марселеві. Настрій у мене був добрий, я вже майже дихав вільним повітрям Європи і з радістю чекав часів, коли можна буде відкрито висловлюватися в умовах скандинавської свободи, будував плани на майбутнє. В останні дні січня я перестав бувати на майданчику. Комаров та головний інженер Зікерман цілком прийняли будівництво. Я більше не мав бажання бачити ту станцію. Тільки 2 березня я вирішив запросити виїзну візу і призначити 6 березня днем виїзду з тим, щоб ДПУ мало менше часу на вирішення цієї справи. Я зовсім не сумнівався, що вони дозволять мені виїхати, бо вже вважав себе за звичайного працівника інституту, за якого мене мали й усі мої російські колеги.


Увечері 1 березня я був у Мартіна Руемана і розмовляв з ним та його дружиною. Варвара поцікавилась’:


— Алексе, чи ти повернешся коли тут усе заспокоїться?


— Не знаю, Варваро. Я тоді вже не буду тут потрібним.


Ми вели розмову про відкриття станції, про програму науково-дослідних робіт, які ДСГО мала виконати. Мартін зауважив, що в інституті занадто мало справді талановитої молоді. Сама лише посередність.


— Іноземців ми вже не можемо запрошувати з політичних міркувань, а з нашими людьми не можемо дати собі ради. Вони можуть робити лише рутинну роботу, а до творчості непридатні. І тут буде не до нових відкритів.


— Мартіне, коли станція запрацює, до нас прибуде багато молодих інженерів з усієї країни. Умови роботи та життя у нас кращі, ніж де б то не було. Для молодого амбітного інженера робота в нас буде дуже перспективною.


— Багато часу мине, доки до цього доживемо.


Ми продовжували розмову про політичну ситуацію у світі, про боротьбу в Іспанії, уникаючи російської тематики.


Була вже десята, коли Мартін звернувся до мене:


— Алексе, а якщо все-таки вони тебе заарештують, що я маю тоді робити? Ти хотів дати мені вказівки на цей випадок, але й досі цього не зробив.


— Вони зараз не збираються його заарештувати, — втрутилася Варвара.


— Гадаю, що ти маєш рацію, — сказав я повільно. — Минуло багато часу. Мабуть, мені буде дозволено виїхати.


У цю саму мить задзвонив телефон. Мартін підняв слухавку.


— Алексе, це до тебе.


— До мене?


Я дуже здивувався, що хтось мене о такій порі шукає в Мартіна і взяв слухавку.


— К вам прішлі па дєлу! — почув я незнайомий голос, що говорив російською, — прідіте дамой.


Я відвернув трубку й промовив до обох:


— Усе-таки прийшли по мене. ДПУ чекає в моєму помешканні.


Бувайте здорові.


Квартира Мартіна знаходилося в сусідньому сходинковому майданчику того самого будинку, де жив і я. Спускаючись вниз по сходах, я, перш за все, подумав про втечу. Замість того, щоб повернути праворуч, у напрямку мого помешкання, можу повернути ліворуч і полишити територію інституту. Звідти на вокзал і найближчим потягом до Москви. Але якщо я через кілька хвилин не повернуся додому, ДПУ зчинить тривогу й негайно повідомить свій патруль на залізничній станції. Правда, зустрічі з ним можна буде уникнути.


Треба тільки якимось чином добратися до наступної після Харкова станції і там сісти на потяг. Ця думка прийшла мені в голову блискавично, але так же блискавично я її й полишив.


Марсель відчинив двері. Він був блідий і прошепотів лише одне слово: «НКВС!» З-поза нього з’явився з темного передпокою чоловік у мундирі й запросив мене зайти.


— Олександр Семенович Вайсберг?


— Так.


— Народилися 8 жовтня 1901 року?


— Вірно.


— Маємо ордера провести у вашому помешканні обшук.


— Чи можна подивитися ордер?


— Прошу.


Він показав мені папір. Я прочитав: «…ОРДЕР НА ОБШУК КВАРТИРИ…» подальший текст він затулив пальцем. Так я й не довідався, чи прийшли вони лише з обшуком, чи мали також мене заарештувати. Тим часом з другої кімнати вийшов його товариш, військовий того самого рангу і звернувся до мене з питанням:


— Скільки кімнат ви тут займаєте?


— У тій кімнаті мешкаю я, а в цій мій друг Марсель з дружиною і дитиною, третьою кімнатою ми користуємося спільно, як їдальнею.


Він звернувся до Марселя:


— Не заперечуєте бути свідком? — Марсель погодився.


Вони почали дуже старанно копирсатися в моїй та спільній кімнаті, переглянули всі рукописи, пронумерували листки й звеліли мені їх попідписувати. Було їх близько 250. Я запитав, навіщо маю їх підписувати.


— Щоб пізніше не сказали, що ми щось вам підсунули.


Обшук тривав понад дві години. Прийшла Олена з питанням, чи не хочемо ми щось з’їсти. Сержант Дрешер — так, здається, звали того, що робив обшук, — дозволив мені сісти за стіл і повечеряти. Нерви мої настільки були напруженими, що я не міг проковтнути жодного шматка і швидко підвівся. По закінченню обшуку обох кімнат, сержант чемно звернувся до Марселя:


— Товаришу В., чи дозволите зробити обшук і у вас? Ми не маємо для цього формального ордера, але, оскільки ви мешкаєте в такій близькості від Вайсберга, це необхідно зробити.


Марсель кивком голови дав згоду. Цілу годину мене мучило питання: мене заарештують чи обмежаться лише обшуком? Я все ще не хотів повірити в арешт. Моє знервування зростало. Я вийшов з кімнати Марселя і зайшов до сусідньої, у якій був інший сержант.


— Олександре Семеновичу, мусите залишитися тут, — крикнув до мене Дрешер. — Я не маю права проводити обшук без вас.


— Громадянине сержанте, — запитав я, — чи той ордер, що ви показували, санкціонований прокурором?


— Звичайно, ми ніколи не порушуємо закону.


— Чи я можу я пересвідчитись?


— Прошу!


Він ще раз показав мені того самого документа, знову закривши, на жаль, те саме місце пальцем. Звичайно, ордер було затверджено підписом прокурора Харківського військового округу.


Десь біля другої ночі гебісти скінчили свою роботу. Впакували всі документи, мій паспорт, деякі книжки та рукописи, зарубіжні газети й таке інше, написали довгого протокола та звеліли мені його підписати. Забрали чек Фріца Ланге, отриманий мною кілька днів тому. Я звернув їхню увагу, що той чек не є моєю власністю і просив їх його не забирати.


— Товариш Ланге отримає його завтра чи післязавтра.


Вони проглянули всі фотокартки й забрали одну з них, на якій моя дружина знаходилась поруч з військовим комісаром Ворошиловим. Вона організовувала виставку порцеляни в Москві, а Ворошилов відвідав ту виставку. Він завжди був не проти того, щоб сфотографуватися з гарною жінкою.


Марсель мусив підписати протокола як свідок. Потім гебісти встали й попросили мене упакувати мої речі. Олена звернулася до них не без зухвалості:


— Куди ви його забираєте?


— Але ж, Олено, — перервав я її, — чи ти ще не зрозуміла?


Вона обхопила мою шию й почала гірко плакати. Я намагався її заспокоїти, те саме чинили й гебісти. Вона запитала:


— Як довго він пробуде у вас?


— Може повернутися вже завтра вранці, а може, затримається на місяць чи два. Ми маємо все ретельно дослідити. Але ми нікого не кривдимо.


Я попросив Оленку домогти мені зібратися. Узяв якомога більше білизни, теплі шкарпетки, пару хутряних унтів на блискавках. Я придбав їх у Баті під час моїх останніх відвідин Праги і вони викликали своїми металевими застібками невеличку сенсацію в Росії. Я попросив у Оленки ковдру й подушку. Нарешті, взяв ще теплий шерстяний плед, котрий Плачек недавно привіз мені з Копенгагена. Сержант Дрешер втрутився до моїх приготувань:


— Громадянине Вайсберг, то все зайве, — сказав він, — ви матимите там усе необхідне. А якщо вам чогось забракне, то Олена матиме можливість вам усе це принести пізніше.


— Олена зможе також забрати те, що виявиться зайвим?


— Звичайно.


— Тоді краще я візьму більше, ніж замало.


Не знаю вже, який то інстинкт самозбереження надихнув мене на такий вчинок. Я не уявляю, що робив би три роки без своїх теплих речей. На етапах померло багато в’язнів тільки через те, що були вони заарештовані в літньому одязі й не могли вберегтися від холоду взимку. Того одягу, що їм давали, було дуже замало.


Я був готовий і попрощався з Марселем та Оленою: «Марселю, я повернуся. Невинуватих людей не тримають у радянських в’язницях».


Ті слова скоріше були призначені гебістам, аніж моїм приятелям. Що ж до мене, то я вже не мав жодних ілюзій.


Олені захотілося, щоб я попрощався з малим Алексом, якого назвала моїм ім’ям. Вона намірилася його принести, та я вирішив сам підійти до колиски. Гебіст тактовно мене супроводив. Дитя спало.


Я йому трохи позаздрив. Коли виросте, нічого цього вже не буде. Не буде боротьби, не буде підозрілості, не буде таємної поліції, не буде в’язнів. Я обійняв Олену ще раз і подав Марселеві руку. Потім вийшов, маючи одного сержанта попереду, а другого позад себе.


Ми занурилися в темну ніч. У цю мить підійшов з інституту Латишев. Мабуть, довго працював. Він витріщив на нас очі, смертельно вражений. Я подумав, що інститут уже тієї самої ночі довідається про мій арешт. Буде гучна сенсація! Ми йшли через інститутський скверик, через ворота на Юмівську вулицю. На Пушкінській сіли в трамвай. Я відзначив, що не сподобився навіть на автомобіль.


Щоправда, було дуже близько, ми проїхали всього одну зупинку.


Цього разу мені не знадобилася перепустка, щоб зайти до будинку ДПУ. Спочатку мене спровадили до канцелярії, де я був змушений віддати речі та гроші, підписати анкету й таке інше. В мене було забрано всі тверді предмети, як то: авторучку, кишеньковий ножик, годинник та інше, а також шнурки й усе, що могло послугувати для вчинення самогубства. Подумалось: як то вони піклуються про моє життя! Дали мені дві квитанції, одну на прийняті гроші, а іншу на речі, що були прийняті до схову в камері зберігання. Я хотів узяти з собою ковдру та ще дещо, але комендант в’язниці сказав: «Завтра зможете взяти все, що захочете мати в камері. А сьогодні повинні все залишити тут для перевірки».


Комендант засвідчив гебістам прийом в’язня, і вони пішли. Мене прийняв солдат і повів східцями на другий поверх, де коридорний відчинив мені двері до камери. Я увійшов, і двері замкнулися за мною. Це було велике, слабко освітлене приміщення з двома вікнами.


В правому кутку стояла розкладачка й шафка. То була вся обстановка. Підлога та стіни були чистими. Я залишився один. Здивувався, що мені одному виділили таке велике приміщення, десь 30–35 квадратних метрів. Я сів на ліжко і почав думати. Напруження поступово спадало, я став складати плани на майбутнє. Нарешті, хоч дізнаюся про причину свого арешту, нарешті, матиму можливість відкрити очі органам державної влади на свою особу та на мій правдивий спосіб мислення. Поволі я став забуватись. Сидів просто так десь із півгодини, коли відчинилося оббите бляхою віконце й з’явилася голова стражника. Він оглянув мене, а я запитав:


— Чого хочете від мене?


— Ц-сс. Тут вільно розмовляти лише пошепки! — повідомив він тихо. — Вкладайтесь спати. Вночі треба спати. О шостій підйом, а вже третя!


Я роздягнувся і ліг.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги