Холодна гора


Наступили спокійні тижні. Ніщо не порушувало моєї самотності. Мені було вільно лежати, ізоляція вже втратила свою суворість. Я не нудьгував за людьми. Інстинктивно відчував, що після тиску й страждань минулих тижнів мій організм потребує миру й спокою. Поволі поверталася рівновага. Я був певен, що мине небагато часу, поки мене знову почнуть викликати. Єдиним завданням, яке постало переді мною, було домогтися олівця й паперу, щоб написати протест у високі партійні та урядові інстанції аж до Генерального прокурора включно. Однак, мені в цьому було відмовлено, і я тимчасово заспокоївся.


Більшу частину дня я лежав у ліжку та дивився у вікно. Вікно було квадратне зі стороною десь близько метра. Знаходилося воно високо, і для того, щоб виглянути на світ, я мусив послуговуватись стільцем, а це було заборонено.


Був липень. Я вже втратив звичайне відчуття часу і за його вимір брав не положення сонця, а силу світла. Я міг годинами лежати, втупившись очима в квадрат вікна й спостерігати, як з надходженням вечора змінюються барви світла. Самотність мене більше не пригнічувала. О шостій відбувалася зміна в’язничного персоналу. О тій порі в смужці садочку, що знаходився між зовнішнім та внутрішнім мурами, збиралася група наглядачів разом із своїми дітьми та дружинами, канцеляристи та молоді дівчата з кухні. Один із молодих хлопців грав на гітарі, другий на гармошці. Дівчата співали й танцювали. Деякий час я дивився з вікна на них, але без заздрості, лише зі смутком. Потім я повертався й знов вкладався в ліжко. Поволі в камері западав морок. Я вдивлявся у віконну пляму, що змінювала свій колір з лазурового на пурпуровий. До пізньої ночі до мене долинали сумні мелодії українських пісень. Я думав про гарні речі:


пригадував свою юність, гру в м’яч у Рамберзі, прогулянки терасами над Грюндзее з чудовим краєвидом на виблискуючу в сутінках скелю Бакенштейну, про чудове життя за кордоном.


Ми не мали багато грошей, але досить для того, щоб відчувати красу природи й займатись мистецтвом. Ми тяжко працювали, самовіддано займались спортом і кохали дівчат. Навіщо треба було міняти те життя? Звідки взявся той неспокій у крові? Можливо, від почуття солідарності з тими, чиє життя було гіркою боротьбою, хто не мав досить свободи, аби брати участь у тому щасливому житі?


Я пригадував звичайних робітників серед своїх приятелів. Вони також мали свої вихідні, свої відпустки, мали мотоцикли чи моторні човни. І вони займалися гірськими лижами в Альпах. А тут? Загнаність і брак свободи в щогодинному (неполітичному) приватному житті. Навіть відпочинок заорганізований. Дуже мало що люди можуть вчинити на свій власний розсуд. Зустрічаються ввечері під деревами, грають на гармошці та співають. Але й це було доступне лише невеликій частині молоді цієї країни. Таку картину я вперше побачив за внутрішніми мурами в’язниці. Решта ж чимось зайнята.


Звичайно, вони вчаться, домагаючись наукових та технічних ступенів. Але чи будуть вони щасливими? Для того, щоб бути щасливою, людина, перш за все, потребує свободи й безпеки.


Я примушував себе думати лише про приємні речі. Тікав подумки до своєї молодості, пригадував свої подорожі по Італії: Флоренцію, Венецію і Рим, скарби Ватикану, розмови з Робертом Планським, з яким разом ходив по залах і якому казав: «Я вважаю помилкою, що вся ця краса сконцентрована в Італії. Решта світу позбавлена цього всього. Коли ми прийдемо до влади, ми розділимо ці речі більш справедливо».


Я часто звертався до моїх тогочасних настроїв.


На жаль, з’явилася обставина, яка почала мене навертати з приємних спогадів до неприємної дійсності, і це був голод. Уже деякий час я послуговувався лише в’язничними харчами. Мої гроші скінчилися, і я нічого не міг придбати в «лавочці». Передача посилок була заборонена і я втратив будь-який зв’язок з Оленою. Але це ще не все. На Холодній Горі супи стали давати не двічі на день, а лише один раз. Увечері приносили трохи сухої вівсяної каші — неповну ложку. Коли я вперше побачив ту порцію, то не втримався, й спитав наглядача:


— Що, це все!?


— Тут тобі не санаторій, — була відповідь.


Добре, що він цього разу хоч щось відповів. Звичайно ж, він тільки мовчки кивав головою й замикав «кормушку».


Якось мені довелося розмовляти з комендантом в’язничного блоку. Я попросив у нього паперу. Він повідомив мені, що не має на це права, але передасть моє прохання слідчому. Комендант був дебелим офіцером із довгим світлим волоссям. Він мені відразу сподобався.


При всій суворості режиму, він умів розмовляти з в’язнями спокійно й доброзичливо. Ніколи не погрожував. Я відчував його симпатію до себе. Коли якийсь в’язень порушував в’язничний режим, він просив його змінити свою поведінку аби він, комендант, не мав труднощів.


Я не раз дивувався відвазі цього чоловіка. При поширеній системі шпигунства його позиція не могла довго бути таємницею. Через три місяці він зник, а на його місце з’явився інший, який знущався з в’язнів. Того ж було заарештовано. Як я довідався пізніше, він відбував покарання в концентраційному таборі поблизу Архангельська.


Табір будував верф для військових кораблів. Як політв’язень, він був бригадиром і самовіддано виконував свою роботу. Часто сам допомагав, коли хтось із його бригади не міг виконати завдання. Я довідався про це від одного кримінальника, котрий повернувся з того табору до в’язниці.


Увесь час я був голодним. Мої фізичні запаси, з якими я прийшов до в’язниці, були давно вичерпані, я дуже гостро відчував голод.


О шостій ранку ми отримували свою пайку хліба. Був він чорний і глевкий, як глина. Я завжди ділив її на шість частин і з’їдав протягом дня за певною системою. Останній шматок відкладав на вечір.


Але моя воля була дуже слабкою. Вже об одинадцятій я залишався без хліба. Увечері мене діймав голод. Лежачи в ліжку, я дивився на ясну пляму вікна і марив прекрасною їжею минулих днів. Я намагався відновити в пам’яті вигляд торту «Сахара», запах біфштексів і смак віденських пончиків. Я подумки поїдав ті ласощі й мені трохи ставало легше. Коли ставало темно й умикалося світло, я відганяв свої денні марення й підводився з ліжка.


Потім настали дні, коли наглядач, який розносив їжу, почав давати мені другу миску супу. Через якийсь час після першої миски, коли щось лишалося на дні, рештки ділилися серед в’язнів, які нічого не отримували з «лавочки». В такі дні я не марив про їжу. Лежачи чекав, доки на небі з’являться перші зорі. Мене заколисували тужливі мелодії й повертали душевний спокій. Муки слідства лишалися десь далеко в минулому, і я втрачав почуття реальності. Я дуже добре пам’ятаю настрій тих вечорів. Це був тихий смуток, велика любов і, водночас, жаль до всього світу, а також жаль до самого себе.


…Якось через три тижні після мого повернення до порожньої камери відчинилися двері і зайшов новий в’язень. Він став посеред камери й озирнувся довкола:


— Це свинство, — мовив він німецькою.


— Що саме?


— Вони стверджують, що я шпигун.


— Як ваше прізвище?


— Рейбіш.


— Ви німець?


— Ні, я з Чехословаччини. Моя мати — чешка, батько — німець.


— Де працювали?


— На ХПЗ.


ХПЗ означало: Харківський паровозоремонтний завод, один із найбільших заводів в Україні.


— Я був механіком, — додав він.


— Як довго перебуваєте в Радянському Союзі?


— З 1921 року.


— Чи прийняли радянське громадянство?


— Ні.


— Член партії?


— Ні, членом партії я ніколи не був.


— А як сюди потрапили?


— Я перебував у Росії як військовополонений, а в 1920 році повернувся в Чехію. Але там зіткнувся з певними труднощами й повернувся до Росії. Бачив, що тут потрібні фахівці й одразу дістав роботу.


Як я пізніше довідався, ті певні труднощі полягали в дрібному злочині, який Ребіш вчинив за кордоном. Тому він і втік до Радянського Союзу. Довгий час він чесно трудився на великих харківських заводах. Мав дружину росіянку.


— За що вас забрали?


— Беруть усіх іноземців, а також росіян, котрі перебували за рубежем. При цьому не має ніякого значення — були вони російськими військовополоненими, що повернулися 15 років тому, чи інженерами, котрих послано було за кордон для навчання і які щойно повернулися.


— Звідки ви це знаєте?


— Я сам маю очі. На нашому заводі працювало 20 000 народу, тож неважко було про щось довідатись. Іноземці позникали один за другим, як і всі ті, хто мають або мали контакти з зарубіжжям.


— Що роблять з тими людьми?


— Два місяці вони сидять тут, а потім їх етапують до таборів.


— Звідки ви це знаєте?


— Найчастіше від дружин, які діставали звістки про необхідність принести теплу білизну та одяг. Кожному тоді ставало ясно, що це означає.


— Іноземців також висилають до таборів?


— Про іноземців не чути нічого. Але росіян — усіх. Ще жоден не повернувся.


— Коли вас забрали?


— Два тижні тому.


— І що про все це кажуть люди?


— Вони не знають, що й думати, і всі мовчать.


То була обмежена людина, і я мало про що зміг від нього довідатись. Я почав нудьгувати за самотністю, оскільки він порушив мої вечірні марення. Через десять днів прийшов ще один, котрий мені більше сподобався. Був це молодий чоловік, кульгавий. Звичайно він ходив з ціпком, який у нього тут відібрали.


— Як вас звати?


— Бондаренко, я напівполяк, напівукраїнець і походжу з околиці Борислава в Східній Галичині.


— А як потрапили до Росії?


— Мій батько, робітник-нафтовик, був прихильником комуністів. Я сам з дитинства вже працював на партію. Двічі з партійними дорученнями перетинав російсько-польський кордон. Пройшов тут курс навчання й мав повернутися до Польщі, але поляки схопили мене на кордоні. Я намагався втекти, вони почали стріляти і я був поранений у коліно. Саме тому я кульгаю. Рік я провів у в’язниці. Після цього я нелегально працював для партії і був посланий до Росії через Данциг.


— А за що вас заарештовано?


— Не знаю. Забирають усіх.


— Що за дурниці? Не можна забрати весь народ?


— Звичайно, весь народ забрати не можна. Але нас, польських іммігрантів, беруть буквально всіх. На початку березня було забрано керівника нашого клубу. Через два тижні — секретаря партійного осередку, потім ще п’ятеро товаришів з керівництва клубу, а потім уже пішли всі один за другим. Я був одним із останніх і рахував свої години. Приготував для себе навіть сухарі. Ходили поміж нами чутки, що в тюрмах дають мало хліба.


— Чи були на слідстві у внутрішній в’язниці?


— Лише два дні. Слідчий повідомив, що я контрреволюціонер і шпигун польської дефензиви. Потім вимагав від мене, аби я визнав, що наша організація хотіла відірвати Україну від Радянського Союзу й прилучити її до Польщі Пілсудського. Насправді ж все було навпаки. Ми боролися завжди за відокремлення від Польщі Західної України і приєднання її до України радянської.


— Підпишете?


— Не знаю. Чи треба? — наївно запитав він.


— Ні, ні. Треба боротись.


— Мені казали, що Карп’юк підписав, він був керівником клубу.


Потім назвали цілий ряд моїх приятелів, котрі вже, буцімто, підписали.


— Думаєш, то правда? Чи, може, брехня?


— Брешуть дуже часто, але, може, що хтось не витримав і підписав.


Бондаренко був щирою і ввічливою людиною. Мав 22 роки. Він відрізнявся від більшості українців, котрих я знав, які були потайними й пригніченими. Щодо них, то в більшості випадків я не знав, чи можна їм йняти віри. Стосовно ж Бондаренка, я не мав найменших сумнівів. Невдовзі пов’язала нас сердечна приязнь. Він розповів мені все про революційний рух у Східній Галичині. Говорив просто й виразно. Описав становище робітників на нафторозробках.


— Із самого заробітку не можна жити, особливо, коли маєш кілька дітей. Наша вода багата на сіль. Робітники випаровують її й добувають сіль, яка осідає на дні. Щоправда, це заборонено, бо існує державна соляна монополія. Дехто вже на цьому спіймався.


Я раз по раз задавав собі питання: навіщо ця людина сидить у в’язниці? Був пролетарем, тобто походив з класу, проголошеного в Радянському Союзі пануючим. З дитинства брав участь у комуністичному русі й прострелене коліно було доказом його відданості.


Мав провести в Радянському Союзі два роки, скінчити партійну школу й повернутися з тим, щоб продовжувати революційну роботу в Польщі Пілсудського. Чи такі люди, як він, являли собою небезпеку для країни? Чи тільки для режиму Сталіна? Важко зрозуміти, що творить НКВС. Те, що вони роблять, — не просто кримінал, а велика дурість. Бондареко був таким наївно щирим, що без особливих труднощів можна було розпізнати всю його ідеологію. Мені й у голову не приходило, що він може бути законспірованим опозиціонером. Його не цікавила російська політика. Всі його думки належали країні, з якої він походив, та до завдань, які перед ним стояли. Сталін був для нього чужим володарем, на якого він зважав, але який мало його зачіпав.


Чого хотіли від нього й навіщо він був їм потрібний?


Через декілька днів Рейбіш подався на допит і його не було три дні. А тим часом Бондаренко зблизився зі мною настільки, що почав говорити відверто.


— Скажіть, Генріку Павловичу, що, власне, думають люди? Як пояснюють собі масові арешти?


— Люди мовчать. А коли говорять, то не кажуть того, що думають. Кажуть лише, що високопоставлені опозиціонери наварили пива, а тепер цілий народ має його пити.


— А ти що думаєш?


— Я один із тих, хто мовчить.


Мовчали ми обидва, але кожен знав, що інший має на думці.


— Чи не думаєш ти, Генріку, що скоро має надійти перелом?


— Після промови Сталіна ми всі на це сподівалися, але потім трапилася та історія з Тухачевським, яка страшенно стривожила російських товаришів. Після повідомлення про страту генералів, усі були шоковані. Кожен говорив: «То дуже небезпечно, що такі зрадники могли стати на чолі армії. То щастя, що їх своєчасно викрито. Тепер треба міняти стратегічні плани, щоб ліквідувати наслідки зради». Так говорять люди.


— Чи справді в те повірили?


— Не знаю.


— А ти сам у те віриш?


Він подивився на мене, потім опустив очі.


— Власне, ні — сказав він пошепки. — Але навіщо все це діється? Ти ж повинен краще все те розуміти, Олександре Семеновичу. Ти ж перечитав стільки книжок.


— Я розумію рівно стільки, як і ти.


Я був задоволений з того, що в усіх питаннях Бондаренко мислив так само, як і я. Однак, ми обидва уникали виразного висловлювання своїх поглядів. Боялися говорити. Стіни могли мати вуха.


— Олександре Семеновичу, чи ви чули про справу Мазо?


— Ні.


— Мазо зачинився в кабінеті й всадив собі кулю в лоба. Секретарка застала його мертвим за столом і знайшла його листа. Гебісти увірвалися до кабінету й прочитали того листа. Потім прийшов заступник Мазо, забрав листа, а кабінет опечатав. У листі були страшні речі. Більшість із тих, хто знав про лист, забрано. Мазо напередодні вислав декілька копій того листа до високопоставлених товаришів у Києві та Москві. Тому багато хто знав його зміст. Зрештою, багато людей довідалось про зміст листа й цьому неможливо було запобігти.


— Що ж було в тому листі, Генріку Павловичу?


Він понизив голос:


— Небезпечно про це говорити.


— Можеш мені вірити. Хто тобі про це розповів?


— Один російський товариш, який працював у канцелярії ДПУ.


Тепер він уже заарештований.


— Що було в листі?


— Не повіриш, Олександре Семеновичу. Не забувай, що він був старим чекістом й начальником Харківського обласного НКВС. Тисячі були заарештовані за його наказом. І от він кінчає життя самогубством і лишає цього листа.


— Що було в листі?


— Мазо написав, що сумління не дозволяє йому брати участь у тому, що діється. Не для того він брав участь у революції, аби прикривати своїм іменем жахливе ошуканство і масові вбивства. Він не бачить іншої можливості для протесту, як свою смерть.


Генрік говорив пошепки. Коли ж у той самий момент до прозурки підійшов наглядач і заглянув до камери, мій співбесідник був вражений. Довго не міг заспокоїтись.


— Мабуть, нас підслуховували?


— Генріку, не сміши мене. Ми розмовляли так тихо, що ніхто не зрозумів би жодного слова.


Тієї ночі я довго думав про Мазо. В лютому Мазо пообіцяв Лейпунському, що випустить мене з країни. Але я був заарештований 1 березня. Чи Мазо обдурив Лейпунського, щоб заспокоїти мене фальшивим почуттям безпеки? Мабуть, ні. Йому це не було потрібно. Через рік я зустрівся в іншій камері з арештованим чекістом і той мене просвітив. У кінці лютого Мазо було зміщено з посади начальника Харківського обласного НКВС і викликано до Києва. Той час був використаний моїми недоброзичливцями з НКВС для здобуття підпису заступника Мазо під ордером на мій арешт. Мазо, однак, не залишився в Києві, через два тижні він повернувся, але мене вже було заарештовано. Мазо не міг скасувати рішення про мій арешт без слідства. Проте, методи мого слідства, як я тепер можу бачити ретроспективно, були досить ліберальними. Полевецький був янголом у порівнянні з Рєзніковим та Шалитом. Може, Мазо дав йому спеціальну директиву в моїй справі? Було схоже на те. Полевецький вів слідство в такий спосіб, ніби збирався скінчити його звільненням, або, в гіршому разі, депортацією.


— Дубового також заарештовано.


— Це неможливо! Генріку! Коли це сталось?


— Відразу ж після арешту Тухачевського і Якіра. Можливо, його вже розстріляли.


Я й сам не знаю, чому ця звістка так приголомшила мене. Генерал Дубовий був командуючим Харківського військового округу.


Червона армія територіально була поділена на декілька військових округів. Наскільки я пам’ятаю, ціла Україна з її 45 мільйонами людності мала лише три військових округи. Начальник такого округу був одним із найвищих за званням в армії. Дубовий був знаний як талановитий воєначальник. Його ім’я ніколи не згадувалось у зв’язку з якою-небудь опозицією. Як і більшість вищих генералів, він виявляв свою зацікавленість виключно військовими справами. За що його заарештовано? Що про це думає армія? Я поцікавився тим, як на цю подію відреагував Харків.


— Ніхто й пальцем не поворухнув. Щоденно заарештовують сотні офіцерів.


— Зрушити армію є справжнім божевіллям. А що будемо робити, коли на нас нападуть німці?


— Тухачевський та Якір були більш значними, ніж Дубовий, але й вони пішли в небуття. За тиждень до мого арешту вже зніймали зі стін портрети Будьонного, Блюхера та Єгорова. Можливо, що й вони вже за ґратами. А що ти думаєш про справу Тухачевського, Олександре Семеновичу?


— Уявлення не маю, але я певен того, що зрадником він не був.


Не варто було присвячувати все своє життя революції, як це зробили, наприклад, Якір та багато інших, щоб потім передати військові плани заклятому ворогові революції Гітлеру. До того ж, Якір був євреєм і добре знав, хто такий Гітлер. Але якби ж то йшлося про поодинокий випадок. Зрадники були виявлені в кожній армії, щоправда, не при такому високому становищі. Схоже на те, що нас хочуть заставити повірити в те, що весь Генеральний штаб складається зі шпигунів.


— Щось же мали вони зробити. Я не можу повірити, що весь Генеральний штаб було заарештовано без причини. Може, Тухачевський готував заколот проти Сталіна?


— Усе можливо. Разом із ним було взято Корка, а він був начальником Московського гарнізону. Дуже важко все те збагнути.


…З часу «конвеєра» в мене погіршився стан здоров’я. Я мав катар кишок, і він загострився. А тим часом нам давали дуже кислу капусту. Я мав понос і мусив по два десятки разів на день бігати до туалету. Це, врешті, розізлило наглядачів, і вони мені це заборонили. Тоді я зголосився хворим, і лікар приписав мені лікарню. Минуло кілька днів, мій стан продовжував погіршуватись, але до лікарні мене не переводили. Я хотів написати до коменданта. Цілими днями вимолював папір та олівець, але мені того не давали, бо боялися, що я напишу листа до прокурора.


У радянському законодавстві функцією прокурора є не лише звинувачення, але й контроль за дотриманням органами влади законодавства. Це означає, що він якраз є тією особою, до якої громадяни мають звертатися зі скаргами. В кожному коридорі в’язниці висіла особлива скринька, до якої в’язні могли опускати листи до прокурора. Слідчі не мали права контролювати ці листи. Таке було правило. Колись, можливо, його й дотримувались, однак, «велика чистка» надала в НКВС право контролю слідчим. Хоч скринька прокурора продовжувала висіти на своєму місці, в’язнів до неї більше не підпускали і також не давали їм паперу. Якось мені вдалося роздобути папір нелегально. Мене було покликано до в’язничної канцелярії для надання якоїсь інформації стосовно моєї персони.


При тій оказії я поцупив аркуш паперу, а прихованого олівця мав раніше. Я написав листа до прокурора, описав мої одинадцять діб без сну (з перервою лише в один день) і відмову від зізнання. Коли мене вели на вулицю на прогулянку, я вибіг з групи в напрямку скриньки прокурора. Наглядач виявився проворнішим і вирвав у мене з рук листа.


— Ви не маєте права перешкоджати мені писати до прокурора!


— А ви не маєте права без дозволу виходити з колони.


— Нащо тоді тут висить скринька, коли я не можу опустити в неї листа?


— Ви маєте право писати листи, але не можете виходити зі строю.


— А як же я тоді дістануся до скриньки, якщо не можу вийти зі строю?


— Попросіть начальника, щоб вам було дозволено підійти до скриньки, може, він дозволить.


Але цього не було дозволено. В такій справі ще нікому не довелося стати перед лицем начальника.


На Холодній Горі наглядачі були більш говіркими, ніж у внутрішній в’язниці. Посеред подвір’я, на якому ми здійснювали свої прогулянки, була розбита грядка, на якій росли жовті квіти. Одного дня ми побачили, що грядка розкопана, а квіти зникли. Я запитав наглядача:


— Навіщо ви це зробили? Чим провинилися квіти?


— Вони тут не потрібні.


— Але ж вони нікому не заважали!


— Але й не допомагали.


Я замовк. Квіти дуже тішили нас, коли опівдні ми виходили з будинку й бачили їхнє яскраве забарвлення. Але Сталін видав гасло: «В’язниця — в’язницею!» Це спричинило до започаткування нової ери в російській в’язниці. В роки 1924, 1925 та 1926-й в’язниці Радянського Союзу були чи не найгуманнішими у світі. Пізніше, в часи «великої чистки», їх було ґрунтовно перебудовано. Через кілька місяців в’язничне життя стало нестерпним. Одна обставина докорінно відрізняла в’язниці Радянського Союзу від в’язниць німецьких фашистів: тут в’язнів не били й вони могли вільно розмовляти з начальством, коли перед ним поставали. Фізичні знущання над в’язнями чинилися виключно в кабінетах слідчих ДПУ. В тюрмах в’язні були недоторканними. Також їх особиста гідність не принижувалась до тієї межі, як це було в гітлерівських катівнях.


Моя кишкова хвороба все погіршувалась, але не видно було ніяких ознак того, що, згідно з розпорядженням лікаря, мене заберуть до лікарні. Я взагалі перестав їсти. Ділив свій хліб між своїми двома співкамерниками. Капусняк погіршував мою хворобу, я його також не їв. Нарешті, мені вдалося побачити коменданта. Я пояснив йому своє становище. Він порадив звернутися до слідчого. Без його дозволу він не міг, незважаючи на припис лікаря, помістити мене до шпиталю. Я вирішив, що коли до шостої години ранку не буде ніякого рішення, оголошу голодний страйк. Об 11 ночі мене було переведено до лікарні.


З першої ж хвилини я був вражений пануючим там брудом. Дуже багато хворих було саме на понос. Давали нам беладонну, харчі там були трохи кращі. Нас годували сухарями та бульйоном. Мій стан відразу став поліпшуватись, але минуло 22 дні, доки я зовсім одужав і мене було виписано з шпиталю.


На сусідньому ліжку лежав понурий безпартійний службовець.


Хтось із його відділу, будучи заарештованим, зізнався в шпигунстві, й оголосив усіх своїх колег спільниками. Всі були забрані. Я запитав його:


— У чому ви зізналися?


— А в усьому, що мені шиють, і, в першу чергу, в шпигунстві на користь німців.


— Не розумію! Якщо хтось береться до шпигунства, то мусить, перш за все, передавати якісь таємниці, важливі для закордонного військового апарату. Хіба вам такі таємниці відомі?


— Ні. Я працював плановиком у будівельному тресті, що будував димарі на нових фабриках.


— Коли ви зізналися в шпигунстві, то хіба не мусили розповісти конкретно: кому і що передавали?


— Так, я написав, що доставив матеріал Смирнову, який сконтактував нашу організацію з німецьким консулом у Харкові. Таємним матеріалом були наші плани будівництва на наступне півріччя.


— Чи це справді є таємницею?


— Ні, кожен мав можливість проглянути той план. До дійсно таємних паперів я не допущений.


Був ще один «шпигун» із Таганрогу, який працював у рибальському кооперативі. Він інформував німецьку розвідку про те, скільки риби виловлював кооператив щомісяця.


Я розповів сусідові про свою справу. Він зробив дуже поважну міну.


— Чи вам відомо, що з початку серпня знов працює «трійка»?


— Чув про це, але подробиць не знаю.


— «Трійка» має право в адміністративному порядку розглядати важливі справи, і, не вдаючись до військового трибуналу, виносити смертні вироки. Боюсь, що ваша справа належить саме до цієї категорії.


— Нічого сказати, заспокоїли. А чому ви так вважаєте?


— А що ДПУ має з вами робити!? Якщо ви раз за разом відмовляєтесь від зізнань, то треба вас покарати в адміністративному порядку, де є лиш одне — розстріл. Щоправда, «трійка» може також направити справу в ОСО, і в такому разі ви отримаєте п’ять років.


Не знаю, чи ОСО компетентне стосовно до іноземців.


— А чи не думаєте ви, що мене можуть звільнити?


— Чи ви збожеволіли, Олександре Семеновичу? Після всього того, що підписали? Акт терору проти Сталіна і Ворошилова!


— Я відмовився від своїх свідчень на другий же день.


— Відмову вони викинули, а зізнання залишили.


— Я напишу до прокурора.


— Не допустять до цього. Не думайте про звільнення. Якщо вас звільнять, ви поїдете за кордон. Але ж чи ДПУ випустить когось, хто все бачив своїми очима?


Я мовчав. Його слова пригнітили мене. Я побачив майбутнє в темних барвах.


— Ніхто звідси не вийде живим, а тим паче ви.


Він розізлив мене. Я завжди намагався підняти дух своїх колег, які втратили відвагу. Він же чинив навпаки. Його просто обурював мій оптимізм. Його понурі пророцтва досягли зворотного ефекту.


Я сказав йому:


— Я ще не знаю точно як, але переконаний, що полишу не тільки в’язницю, а й Радянський Союз. Я запам’таю ваше ім’я і не пізніше, як через два роки, передам вам плитку шоколаду із Швейцарії.


Коли отримаєте таку плитку в таборі, то знайте, що я на волі.


Але я забув його прізвище. Та й моя плитка шоколаду все одно не дійшла б до нього.


Коли мені стало краще, я отримав дозвіл вставати. Я почав приглядатися до оточення. Наше відділення мало декілька кімнат і було вільно переходити з однієї до іншої. Хворі в сусідній кімнаті були кримінальниками. Вони багато розповідали про життя в таборах на Півночі, яке, з їхніх слів, було не таким уже й поганим.


Були вони там уже по кілька разів, їх то звільняли, то знову забирали. Наш відділ знаходився на першому поверсі. В підвалі під нами містилися хворі на шкірні та венеричні хвороби. Були то переважно повії. Опівдні вони прогулювалися по подвір’ю перед нашими вікнами. В’язні починали розмови із ними. Були то молоді, свіжі селянки. Вони нічим не нагадували дівчат, яких можна було зустріти на вулицях європейських міст. До тієї пори я сам не мав уявлення про те, що і в Радянському Союзі існує нелегальна проституція.


Я пам’ятав розмову в готелі «Метрополь» у Москві, в якій брали участь німецький композитор Ганс Айслер, режисер Ервін Піскатор, письменниця Ганна Гмейнер та австрійський інженер-фізик на прізвище Мелзер, який жив у Росії з 1920 року і добре знав місцеві звичаї. Хтось висловив твердження, що в Радянському Союзі немає повій. Мелзер заперечив. Ганс Айслер почав його жартівливо й добродушно провокувати. Мелзер піддався й зголосився показати нам живу повію. Ми пішли на Тверську, потім звернули в темний провулок, який, як стверджував Мелзер, був центром проституції в Москві. Наше товариство пройшло з одного кінця вулиці в інший, але ніяких дівчат ми так і не побачили. Та і взагалі там не було нікого. Ми були дуже розчаровані. Ганс Айслер висловив наші почуття:


— Мелзер, не розігруй нас. У житті не бачив нічого пристойнішого, ніж ця вулиця.


Пізніше я змінив думку. Я помітив, що у великих московських готелях до чужоземців часто телефонують жінки під виглядом, що шукають у цьому помешканні іншого чоловіка. Часто з тих вигаданих помилок виникало близьке знайомство. Але ніколи не було ясно, чи то молоде дівча шукало знайомства в сенсі «штуки для штуки», чи виконувало завдання НКВС.


Молоді дівчата на наших очах провокували в’язнів не випадково. Чоловіки місяцями й навіть роками не мали жодних стосунків з жінками. Дівчата співали звичайних пісень і поставали перед в’язнями в спокусливих позах. Цікаво, що наглядачі не втручалися.


Можливо, все це їх розважало. Жінки не звертали найменшої уваги на політв’язнів. Їхні серця належали кримінальникам, котрі обмінювалися з ними масними дотепами, які неможливо відтворити.


Обидві нянечки нашого відділення також були ув’язненими.


З однією з них я часто розмовляв. Звали її Дашею. Вона отримала два роки за нелегальне проживання в місті. Була це сільська дівчина, міцно збудована, з гарними очима й високим бюстом, яка прийшла до міста, щоб улаштуватися прислугою. Із впровадженням паспортів уже було невільно поселятись у великих містах без дозволу міліції.


Дівчина не змогла отримати такого дозволу і, незважаючи ні на що, залишилась у місті. Вона працювала в якійсь родині й сподівалася, що через шість місяців буде прийнята на тракторний завод і тим самим отримає дозвіл на проживання. Але була викрита й отримала два роки ув’язнення. Вона трохи піклувалася про мене, часто приносила мені свіжу білизну та щось із їжі. Це збудило заздрощі в одному кримінальникові, якому вона перед цим приділила свою увагу. Він почав погрожувати і їй, і мені. Але інші кримінальники стали на мій бік. Немов малі діти вони хотіли вечорами слухати байки, новели й повісті. Мені пригодилося моє знання літератури, я розповідав їм усе це годинами. Тим самим я купив їхні серця і, врешті, залагодив справу навіть з тим заздрісним неприятелем.


Близькість жінок неймовірно збуджувала в’язнів. Їх дуже пригнічувало власне становище, посилювався неспокій стосовно своєї долі й долі родини, і вони шукали полегшення в статевих фантазіях і — де тільки це було можливо — в статевих стосунках. Незважаючи на найтяжчі покарання, у концентраційних таборах півночі не вдавалося запобігти статевим зносинам між ув’язненими чоловіками й жінками.


У в’язницях це було зовсім виключено, в шпиталях — можливо лише з великими труднощами, і то випадково. Даша відзначалася винахідливістю. Одного разу після обіду вона попросила мене допомогти їй на складі білизни. На підлозі лежала купа свіжовипраних простирадл. Вона замкнула двері, ми провести разом кілька хвилин.


Я пробув у шпиталі двадцять два дні. Уже через два тижні я почувався здоровим, але лікар був ліберальним і дав мені ще тиждень на зміцнення. Потім довелося повертатися.


Мої товариші тим часом змінили камеру, і мене також поселили разом із ними. Прибув новий, якого звали Григорієм Македоном.


Якщо не згадувати Шалита, то ніхто так мені не досаджав упродовж трьох років ув’язнення, як той Македон.


Мав він близько сорока, але на вигляд був молодшим. Був міцно збудованим, відзначався силою, зросту був середнього і, роздягнувшись у лазні, мав вигляд юнака. Взято його було декілька днів тому.


Я так і не дізнався ні про його справу, ані про його походження, бо він приховував усе, що стосувалося його особи. Натомість намагавсь дізнатися все про чужі справи. Пожирала його велика амбіція, він був хворобливо чутливим. До того ж мав схильність до авантюр. Був він неосвічений, але не позбавлений інтелігентності. Іноді робив заяви, що були смішними і це ставало зрозумілим після двохвилинної дискусії, але він завжди був напоготові воювати проти будь-яких зауважень стосовно своїх висловлювань. Коли приносили до камери хліб — він завжди був першим й вибирав найкращу порцію (кухня не могла точно розважити хліб на 12 000 персон, пайки завжди були різними). Займав найкраще місце в камері, послуговуючись, у разі потреби, силою. Інші були значно слабкіші фізично за нього, і він без вагань використовував цю перевагу. Неписаним правилом усіх в’язнів було не вплутувати наглядачів до своїх суперечок. Македон на це зважав і тероризував інших. Коли ж його самого якось скривдили, він одразу ж поскаржився начальникові в’язниці.


Товариші по камері ненавиділи його більше, ніж своїх слідчих.


Коли роком пізніше він полишив нашу камеру, всі з полегшенням зітхнули. То було для нас свято.


Коли я зайшов до камери, Бондаренко й Рейбіш привітали мене аплодисментами і представили мені Македона. Оскільки всі три ліжка були зайняті, я попросив у наглядача матрац і вклався на підлозі. В той час у в’язницях ще існувала така розкіш, як матрац.


Роком пізніше, у такій самій камері, призначеній для трьох, нас поміщалося 29. За царату то була одиночка, в яких тримали лише одного в’язня. Того року умови ув’язнення погіршали до такі міри, що ми боялися, що довго їх не витримаємо. Але в серпні 1937 мені ще дали матрац.


Македон на той час ще не був допитаний. Він розповідав, що був керуючим трестом і шість місяців тому його виключили з партії. А ще раніше він відігравав значну роль. У громадянську війну він воював з Врангелем та звільняв Крим. Брехав навмання. Що зі сказаного ним було правдою — ніколи не можна було довідатись.


Усе, про що він розповідав, змінювалось від розповіді до розповіді.


Лише одна розповідь завжди лишалася незмінною і, можливо, вона й була єдино правдивою. Ідеться про дискусію у справі української армії 1918-1919 років у Харкові — чи має вона бути окремою армією, чи підрозділом Червоної армії. Македон розповідав про дебати між ним, П’ятаковим та Ворошиловим. П’ятаков, буцімто, на той час вагався, натомість він, Македон, енергійно виступав проти української армії за єдність Червоної армії. Той спогад щоразу фігурував у його розповідях.


Кількома днями пізніше забрали Рейбаха, а потім і Бондаренка.


Я залишився наодинці з Македоном.


У в’язниці людина пізнається швидше, ніж на волі. Тому є дві причини. По-перше, ви завжди разом, без перерви, удень і вночі.


Маєте досить часу, аби спостерігати один за одним. По-друге, спостерігаєте його в особливих умовах, які рідко коли трапляються на волі. Там, де люди живуть у достатку, важко зауважити їхній егоїзм.


Тут же, у в’язниці, шматок хліба, трохи краще місце в камері відіграють велику роль. Більшість позбувається тут усіляких моральних обмежень і не приділяє жодної уваги тому, аби якось маскуватись.


І характери виступають виразно.


Македон був типовим сталіністом, і то був перший, якого я зустрів у в’язниці. Опісля я зустрічав таких доволі. Можливо, що після смерті Леніна прибічники Сталіна й Троцького згрупувалися згідно зі своїми ідеологічними поглядами, але я думаю інакше. Я вважаю, що антагонізм між цими двома видатними лідерами Радянського Союзу після смерті Леніна був виключно обумовлений боротьбою за владу. Вони боролися за успіх, а не за шляхи, якими мала йти революція. Однак, могло бути, що прибічники цих двох керувалися якоюсь мірою ідеями, а не голим інтересом. Такою була ситуація в 1924 році. Через 10 років усе змінилося. «Сталіністами» в 1935 році я називав тип людей, для яких ідеї великої революції не значили нічого. Були то люди, котрі виразно бачили розклад сил й ставили собі єдину мету: зайняти в пануючій ієрархії якомога вище місце.


Вони повивчали напам’ять останні гасла партії й послуговувалися ними механічно, не цікавлячись їх сенсом. Щоправда, вони мали дуже чутливі вуха стосовно всіляких ухилів, на всяку «троцкістську контрабанду» чи найменший голос критики. Трималися від того подалі й викривали безжально всіх товаришів, у яких помічали якісь вагання. Кожне викриття усувало конкурента до найкращих місць в ієрархії. У тридцятих роках почалося привілеювання значних верств партійного апарату. Великі начальники отримали службові автомобілі, привілейовані можливості здійснення закупок за низькими цінами, відпустки за рахунок держави. Їм давалися меблі, квартири й навіть вілли. Чим вище вони підіймались по щаблях ієрархії, тим більші мали привілеї. Але підійматися вгору вони могли лише за рахунок людей слабкіших. У якомусь сенсі ця система спричиняла селекцію найбільш безжальних людей. Сталін знав про те, що йому знадобляться безжальні люди, які будуть виконувати свої обов’язки без роздумів і сумнівів. Людина з серцем була б на той час поганим директором фабрики. Його турбували б злидні некваліфікованих робітників і він намагався б за рахунок держави поліпшувати їхній побут. У всякому разі, він відмовився б від визиску останніх сил з тих голодних людей. Партійний секретар на селі не зміг би реквізувати збіжжя, коли б переймався турботою про конаючих селян. За ті жорстокі літа виробився тип радянських керівників, які йшли по трупах. Слово диктатора було для них законом. Вони не розмірковували, а лише підкорялись. Ідеї світової революції, соціалізму, безкласового суспільства набрали в їхніх устах зовсім іншого значення.


Вони цікавилися лише розв’язанням організаційних питань, що перед ними ставили партія та уряд, боротьбою з політичними відхиленнями і за свій власний добробут.


Саме до таких людей належав Македон. Як же він сюди потрапив? Досі я не зустрічав у в’язниці людей його типу. Навіть провокатор Рожанський був іншою людиною. Він просто зламався й став знаряддям ДПУ лише завдяки своїй слабкості. В глибині свого серця він, напевно, ненавидів Сталіна. Ідеї гуманізму, за які бореться соціалізм, не були йому чужими. Інші ж, із ким я зустрічався у в’язниці, були або випадковими жертвами, як Рейбіш, або людьми типу меншовика Рашкова, комуніста Бондаренка чи старого соціал-революціонера, ім’я якого я забув. Вони всі були поборниками свободи і ненавиділи всі форми пригнічення. Македон міг потрапити до в’язниці лише завдяки якомусь нещасному випадку. Заарештовувати таких людей, як він, під кутом зору Сталіна не мало ніякого сенсу. Македон повинен був займати місце не в камері для в’язнів, а з іншого боку, у кріслі слідчого.


Я ще не розумів тоді механізму ув’язнення. Не знав ще, що ДПУ без розбору арештовувало кожного, на кого інші арештанти вказували, як на свого контрреволюційного спільника. Кількома місяцями пізніше вже тисячі македонів з’явилися в камерах. Прибували вони з різних політичних та економічних установ Радянського Союзу, а під кінець почали прибувати навіть з лав НКВС. Майже всі наші слідчі в 1938 році виявилися заарештованими. Апарат НКВС у середині 1939 року вже нічим не був схожий на той, що розпочав 1936 року «велику чистку». Лише приблизно 10% давніх чекістів лишилося на своїх постах. Інші ж зникли. Частина з них осіла в наших камерах. Їхні місця в апараті НКВС посіли молоді комсомольці, які дуже швидко опанували ремесло утиску.


Македон боронив політику Сталіна і необхідність масових арештів. Якщо ж при цьому були присутніми більше, ніж один свідок, робив це вкрай запопадливо. В його розумінні всі, хто сидів у камері, були винними, лише він один потрапив до неї внаслідок помилки. Спочатку мене обурювала його дурість. Але пізніше я зрозумів, які його поведінка обумовлювалась почуттям самозахисту. Македон боявся не лише товаришів по камері, як потенційних свідків, які можуть виступити проти нього за необережні слова, він був переконаний, що в камері вмонтовано підслуховуючий пристрій. Півроку пізніше — ми лишилися самі в камері, а він уже пройнявся до мене довірою — він затяг мене в куток і пошепки розповів про свої справжні погляди. Я тоді з жахом довідався, що навіть такі знаряддя режиму, як Македон, розуміли, що були інструментом злочинної політики. До того часу я був переконаний, що ці люди тупі й сліпо виконують дані їм доручення без роздумів і вагань. Потаємні розмови з Македоном вивели мене з омани. Апатичні сталіністи дуже добре бачили, що робили, не згірш за гітлерівських есесовців. Вони лише не бажали дискутувати на цю тему, розуміючи, що будь-яке вагання може виявитись для них фатальним. Коли повінь масових арештів почала розливатися все ширше й забирати свої жертви також і з їхніх лав, вони повернулися проти диктатора. Але не тому, що він запроторив до тюрем мільйони невинуватих, а тому, що він зачепив їх власне, доти безтурботне, життя.


Минав серпень. Давно я вже не мав ніяких відомостей з «брехайлівки», бо нікого не викликали на допити. І тоді забрали Македона. Повернувся він лише через три дні. Вигляд мав вимучений, провів у «брехайлівці» три доби. Він так і не потрапив до слідчого.


Спочатку він не хотів нічого казати. Потім підсів до мене на ліжко й пошепки почав:


— Олександре Семеновичу, діється щось погане.


— Що саме?


— У «брехайлівці» вже не можна вночі спати. Цілу ніч чути крики жінок, яких б’ють.


— Не може цього бути! Я чую про таке вперше.


— Це діється впродовж всієї ночі, аж до шостої ранку. Ми затикали собі вуха хлібом.


— А чому тільки жінки?


— Били також і чоловіків, але ті не кричать так голосно.


— Коли це почалося? Раніше про щось подібне я навіть не чув.


— Люди з «брехалйлівки» казали, що почалося це два тижні тому. Вчора приїхав з Москви Фролов, він має дати свідчення проти Дубового. Так він сказав, що і в Москві почали бити в той самий день, 18 серпня. Складається враження, що то була загальна вказівка з центру.


— Я не можу в це повірити. Чи ви бачили когось побитого?


— І не одного, а дуже багато. Вчора вранці принесли побитого до «брехайлівки», він не міг навіть ходити.


— Можливо ви провокатор і хочете мене залякати?


— Пошел к ебаной матери, думаєш, що я дурю тебе? Довідаєшся сам, коли прийде час.


Але я не міг йому повірити. Я знав, що у виняткових випадках ДПУ застосовує фізичні катування. Рожанський мені розповідав, що в кожному такому випадку треба мати спеціальний дозвіл начальника обласного управління НКВС. Натомість Македон розповів, що зараз б’ють майже кожного другого.


— Олександре Семеновичу, не можеш собі уявити, який вигляд має «брехайлівка». Щоночі в підвалі чекає декілька сотень людей. У більшості — це нові арештанти, котрих прямо з вулиці, мимо в’язничних камер, тягнуть до підвалу. Розповідають фантастичні речі. В кожному помешканні щоденно буває НКВС. Люди сплять одягненими і мають при собі спаковані речі. Кожен приготував торбинку з сухарями. Ніхто не знає, за що взято сусіда, але кожен чекає своєї черги. Причому не лише комуністи, а й люди, які ніколи не були в партії.


— Чи ДПУ збожеволіло? Коли це скінчиться?


— Не говори так голосно. Тут стіни мають вуха. І не провокуй мене до таких розмов.


Він боявся, що при якійсь оказії я його зраджу.


Наша камера знаходилася на четвертому поверсі. У дворі був невеличкий майданчик, на якому в’язнів прогулювали. Вони ходили колом один за другим. З нашого вікна ми могли спостерігати лише протилежний відрізок кола. В такий спосіб ми змогли полічити кількість арештантів у кожній камері. Природно, що виглядати з вікна було суворо заборонено і спійманий на тому негайно йшов до карцеру. В серпні 1937 року впродовж тижня чи трохи більше ми були в камері вдвох з Македоном. Якось перед обідом Македон вартував біля дверей, а я виглядав через вікно. Раптом я помітив людину, хода якої привернула мою увагу. Так ходив лише Марсель. Я не міг побачити його обличчя. Голова його була, як і в усіх нас, пострижена. Вбрання і сандалі були схожі на його.


— Македоне, гадаю, що внизу Марсель, мій найліпший приятель.


— То тобі лише здається. Ти не можеш з такої відстані його впізнати.


— Я певен, що то він. Лише він так ходить.


Македон почув кроки наглядача, і я відійшов від вікна. Кількома хвилинами пізніше, коли я повернувся до вікна, внизу прогулювалася вже інша камера. Македон порадив мені:


— Коли вранці вийде та сама камера, закричи «Марсель» і дивися, чи підведе голову. Потім відійди від вікна.


Я так і й зробив. Вдалося. Той чоловік одразу підвів голову. Дійсно, то був Марсель.


Моє серце забилося частіше. Все, що було пов’язано з життям до арешту, навіть незначні факти, збуджували мене. Марсель був найближчою мені людиною на всьому світі. Слідчий сказав мені в травні 1937 року:


— То зовсім інша людина. Ми його навіть звільнемо. Він не такий, як ви.


Я був переконаний, що Рєзніков говорив щиро і мав сподівання, що Марсель вийде на волю. А він ще й досі був тут.


Наступного дня, коли ми йшли до вмивальні, я помітив слово «АЛЕКС», написане латинськими літерами крейдою на чорній стіні.


Спочатку я подумав, що то я сам його написав і, будучи, як завжди, неуважним, забув про це. Крейду я завжди мав при собі. Але коли я виходив у двір, то помітив те ж саме слово над дверима. Це вже не було випадковістю. Марсель сидів в одній із камер на нашому поверсі. Я був вибитий із рівноваги. Увечері я написав на тих самих місцях крейдою слова: «МАРСЕЛЬ — ВІКНО». Камера Марселя ходила до вмивальні після нашої. Ми взагалі ходили першими. Цілу ніч я думав, що йому написати. Контакти поміж арештантами були суворо заборонені, навіть коли йшлося про нейтральні теми. Якщо ж ДПУ викривало нелегальні контакти у справах слідства, то це могло мати небезпечні наслідки. Тому я мав надати своєму посланню невинну форму.


Я дістав свої потаємні скарби: великий шмат паперу, залишений мені в спадок одним із в’язнів, розділив його на дві половини і написав на обох однакові подання до прокурора, в яких протестував проти методів слідства. Описав докладно перебіг слідства і заперечив своє визнання фіктивної вини.


Одну копію, що мала вигляд чернетки, я вклав у коробку від сірників і заховав її під підвіконням в умивальні, прилаштувавши в щілину між цеглинами з зовнішньої поверхні стіни. Коли б навіть робили обшук умивальні, то нікому не прийшло б у голову виглядати за вікно, а з боку подвір’я коробку неможливо було помітити.


Якщо ж вона випаде сама, то я міг би сказати, що хотів приховати в надійному місці копію мого подання до прокурора.


Експеримент вдався. Марсель знайшов коробку і через двадцять чотири години я мав відповідь. Ми листувалися в той спосіб понад два тижні. Потім контакт перервався. Я не знаю, що сталося з Марселем.


5 листопада 1937 року я чув про нього останній раз. Увечері щось зіпсувалося в електромережі. В усій в’язниці погасло світло.


В темноті ми були безкарними. І тут я почув з боку великих камер крик: «Алекс!» Я пізнав голос Марселя. Я відразу відповів. Але галас стояв такий великий, що годі було щось зрозуміти. Невдовзі було ввімкнено аварійне світло.


Пізніше я довідався від одного з арештантів, що в кінці листопада Марселя було вислано етапом. Він дістав десять років концентраційних таборів.


…На початку вересня Македон виглянув через вікно на подвір’я й закричав до мене:


— Олександре Семеновичу, швидше йди сюди! Дивись, що робиться!


Я підійшов до вікна й побачив: на подвір’ї, куди нас виводять на прогулянку, цілий натовп колгоспників, можливо, декілька сот чоловік. Вони поскладали свої вузли на землю й самі посідали біля них. Більшість із них була віком від 30 до 50 років. Були серед них також старі селяни з довгими бородами і виглядом патріархів. Македон повернувся до мене:


— Може вони йдуть етапом?


— Не думаю. Зверни увагу, всі вони виголені. Це щойно заарештовані.


— Але ж це забагато для одного дня!


— Для них нема нічого неможливого. Я хотів би знати, що з цими людьми буде. Чому їх не відправляють до камер?


Селяни мусили чекати на подвір’ї аж до вечора. Потім їх було розведено по камерах. Нам дістався лише один із них, звали його Семеном. Був то стрункий, жилавий шатен років 30-ти.


— За що вас забрано?


— Не знаю. Але гадаю що за історію чотирирічної давності.


— А що сталося чотири роки тому?


— Узяли мене й повідомили, що буцімто я вкрав на залізничній станції мішок зерна. Але я не мав тоді жодної зернини. Моя дружина спухла з голоду, а потім померла. Тримали мене три місяці, аж поки не виявилось, що то якийсь міліціонер украв той мішок. Потім мене випустили.


— Але ж, Семене, не могли ж тебе арештувати зараз за те, за що тебе було помилково арештовано в 1933 році?


— Може, вони вважають, що я на них гніваюсь?


Я засипав його питаннями. Він не відповідав. Був це спокійний, привітний чоловік, який дотримувався чистоти і рідко встрявав до наших розмов. Значно пізніше я зрозумів, що той селянин мав слушність. Було заарештовано сотні тисяч людей лише за те, що їх колись упродовж останніх 10 років радянська влада скривдила. Наступного дня Семена було викликано на допит. Він був відсутній 24 години й повернувся наступного вечора саме в той час, коли ми були в туалеті. Був він явно засмученим. Я співчутливо звернувся до нього:


— Семене, як справи?


— Недобре. Мене били металевою лінійкою. Ось поглянь.


Він підняв холошу. Його литка була в ранах та синцях. Було видно, що слідчий бив його важким предметом. Я був прикро вражений. Досі я не сприймав всерйоз оповідання Македона. Тепер же мав живий доказ його правоти.


Семена викликали двічі. З самого початку слідчий накинувся на нього з вимогою:


— Видавай свою організацію, ти, контрреволюційний бандите!


Хто тебе завербував? Кого завербував ти?


Коли Семен не дав ніякої відповіді, слідчий накинувся на нього разом із своїм заступником і вони почали його бити. Вибирали найчутливіші місця. Було видно, що селянин витримав безмежний біль. Через півгодини його відтягли до підвалу і вкинули до «брехайлівки». Там він прийшов до свідомості. Через шість годин його було викликано знову. Цього разу слідчий уже не мав з ним ніяких труднощів. Як свого вербовщика він назвав голову колгоспу, а як завербованих — п’ятеро селян, з якими працював в одній бригаді.


Я був вражений.


— Боже милосердний! Семене, що ти накоїв? Тепер їх усіх заарештують.


— Ні, вони вже арештовані. Саме цього й домагався слідчий.


Очевидно, селян того колгоспу було заарештовано без будь-яких проти них свідчень. Тепер же слідчий мав оформити справу. Йому були потрібні свідчення, за допомогою яких заднім числом можна було б узаконити здійснені арешти. Я не міг зрозуміти, на підставі яких міркувань були заарештовані саме ці селяни. Можливо, донос котрогось із агентів ДПУ в цьому селі був у цій справі вирішальним.


Можливо, протягом року ДПУ отримувало якісь підозрілі свідчення. А може, було забрано всіх, кого спіткала коли-небудь якась кривда. Напевно, слідчими буде створена організація, до якої вони всі мали належати. Основою легенди будуть самозвинувачення та очні ставки.


Від селян вимагали небагато. Лише зізнання в контрреволюційній агітації та саботажу. Намірялися потруїти колодязі, щоб повиздихала худоба, підпалити ожереди сіна. Звісно, проклинали Сталіна й агітували проти натуральних податків. Іноді були більш серйозні звинувачення. Близько двадцяти селян було заарештовано за те, що вони планували на крадених колгоспних конях вчинити напад на адміністративні центри провінції й підняти там збройне повстання проти радянської влади. Край мав повстати сигналом дзвонів на сполох. Але ніде до цього не дійшло. Джерел не потруїли, худоба не повиздихала, ожереди не згоріли, коней не було покрадено, дзвони не дзвонили і народ не повстав. Все це було суцільною вигадкою, але не селян, а чекістів.


Наступні дні вся Холодна Гора була переповнена селянами. Годинами сотні їх чекали до самого вечора на тюремному подвір’ї, доки з ДПУ не приходило розпорядження про їх розміщення.


Другим прийшов до нас Бойко. То був селянин, який мав вигляд міського чиновника. Був він атеїстом, прихильником колективізації й у вільний час займався астрономією. Я полюбив його. Він мав свіжу й живу манеру розповідати. В колгоспі працював бригадиром.


Був неодноразово відзначений, бо його бригада завжди перевиконувала норми. Бойко був активістом колективізації. Будучи позапартійним, він виконував більше партійної роботи, ніж деякі комуністи. З агрономом, приятелем із районного центру, обговорював теоретичні проблеми агрокультури. Часто ходив до машино-тракторної станції, що знаходилася поблизу, й добровільно допомагав ремонтувати трактори, щоб підвищити свою технічну кваліфікацію. В таких людях, як Бойко, ідея соціалістичного перетворення села знайшла своїх свідомих піонерів. Ці люди були на селі в меншості, але від тієї меншості залежала доля колективізації. І саме таких людей захопила хвиля масових арештів.


Бойко був гарним товаришем по ув’язненню. Був він дуже охайним і тому приємним як сусіда під час спання. Перед сном я цілими годинами розповідав йому про закордонну техніку. В такій же мірі він цікавився історією. Мене це втішало, і я був радий стати комусь у пригоді у в’язниці.


Кількома днями пізніше прийшов Сатін. Коли наглядач впустив його в камеру, він на мить зупинився, поклав свій клунок на землю, перехрестився й поклонився. Він був малий, посивілий і мав теплі лагідні очі. Говорив тихим голосом. У ньому почувалася самоповага, притаманна інтелектуалам. Був то селянин із давніх часів, який ще пам’ятав панщину, покірний своїй долі, віруючий і дуже ввічливий.


Ніколи не висувався на перший план і намагався з усіма зберегти добрі стосунки. Завжди був останнім до хліба й до супу, ніколи не сперечався з іншими стосовно місця для ночівлі, латав усім білизну та одяг, навіть коли його про це не просили. Коли місяцем пізніше мене почали часто викликати на допити, а камера була повна, за час моєї відсутності багато хто користувався моєю пайкою. Сатін звернув на це мою увагу. Я був занадто знервованим, аби тим займатись, і, тим паче, забирати свою пайку на допити. Сатін ховав її для мене від інших. Сам же ніколи нічого не чіпав.


— Ви повинні дбати про свою силу, Олександре Семеновичу, бо маєте перед собою довгу дорогу. Ми ж добре привчені до нестатків.


Усе це він говорив спокійно, рівним голосом. Мені ж було трохи незручно. Я відчував, що його увага до мене бере свій початок ще з традицій його молодості, з часів патріархальних відносин між паном та його молодими селянами.


Починаючи з серпня 1937 року й до 1 грудня 1938 року в кожній камері на Холодній Горі домінували селяни. Про їхню долю нема чого багато писати — завжди було те ж саме. Спершу було забрано голів колгоспів, які повидавали всю колгоспну адміністрацію, а та, у свою чергу, бригадирів, а ці останні — рядових селян. Рідко траплялося так, як із Семеном. Спочатку було забрано велику частину колгоспників, а вже потім зібрано на них звинувачення. То був виняток.


Селяни приходили й відходили. Жоден із них не сидів довше, ніж три місяці. Жоден не противився катуванням і вже в жовтні всі вони, навіть новоприбулі, знали свою долю. Вони розуміли, що сила, яку вони завжди називали «владою», тепер вимагає від них зізнань у контрреволюції. Раніше від них вимагалася колективізація, натуральні податки, худоба й таке інше. Ніколи вони не боронилися.


Не обурилися також і зараз. Лише в очах Бойка я побачив сльози, коли він мусив іти етапом.


— Я не найгірший, — скаржився він. — Значно гірші залишилися в селі при своїх дружинах.


Я намагався його втішити:


— Бойко, через два роки повернешся. До вас будуть прихильними, бо ви неполітичні. Ваші руки потрібні в колгоспі.


— Ще дужче вони потрібні на Півночі, — відповів він, і мав рацію.


— Ходи здоров, Бойку!


— Бувайте здорові, Олександре Семеновичу! Ніколи я вас уже не побачу.


Двері за ним замкнулися. Серце мені рвалося з жалю.


Протягом вересня в камері ставало все тісніше. В кінці місяця в ній вже сиділо 14 чоловік на площі у вісім квадратних метрів. Треба було попритулювати ліжка до стіни й спати на підлозі. Ми, старожили, мали привілей користуватися матрацами. Новоприбулі його вже не мали. Щоденно селян забирали на допити, але щонайбільше після трьох допитів слідство закінчувалося. Слідчі в «брехайлівці» мали своїх провокаторів, які повчали селян, у чому ті мають зізнаватися. Бито було лише тих, які заперечували свою провину. Але це обмежувалося лише одним вечором. Потім вони капітулювали і провокатори з «брехайлівки» складали для них «зізнання». Провокаторами були переважно в’язні, котрі самі вже зізнались. Це були, в першу чергу, голови колгоспів, які добре знали психологію селян, або партійні секретарі з сільських районів. Двічі на тиждень подавався транспорт для тих, хто відбував до північних таборів. Після закінчення слідства селяни не повинні були довго чекати. Переважно через два-три тижні вони вже вирушали.


Сільські інтелектуали — а їх у вересні прибуло ще декілька — часто обговорювали політичний сенс арештів. Ніхто не розумів того, навіщо забирають селян. Потім з’явилася теорія, що Сталін планує великі роботи на Півночі, залізниці в Сибіру, канали. Коротко кажучи, освоєння Арктики. Не знайшовши добровольців, які бажали б там працювати, Єжов через НКВС мобілізував робочу силу примусово. Старий анархіст, звався Зарюк, висловив цю теорію.


Я запреречував:


— Який це може мати сенс? Це можна було б зрозуміти, якби йшлося лише про селян, але ж відривають від роботи директорів фабрик, інженерів, кваліфікованих робітників і тягнуть їх на Північ, де вони мають лопатою колупати землю. Держава витратила величезні кошти на створення технічної інтелігенції, а тепер цю інтелігенцію та найбільш висококваліфікованих робітників використовують на будівництві доріг, дезорганізовують роботу в Донецькому басейні, аби викопати Біломорський канал. Чи не занадто дорого це коштуватиме?


— Можливо, ті роботи мають важливе стратегічне значення? — заперечував Зарюк.


— У такому разі можна було знайти вільних робітників. Треба тільки платити їм значно більше, ніж на Півдні.


— Це багато коштуватиме. Єжов зробить те саме дешевше.


— Це вийде значно дорожче, товаришу Зарюк. Примусова праця є найменш продуктивною формою людської праці. Якби примусова праця була більш продуктивною в порівнянні з вільною, то ніколи не дійшло б до ліквідації кріпаччини.


Розмови на тему політичного сенсу масових арештів не кінчалися. Кожна нова група арештантів розпочинала дискусії заново.


Сам Зарюк був старим анархістом. У революцію 1905 року він став інвалідом. Під час повстання козаки стріляли в натовп і вцілили йому в ногу. У в’язничному шпиталі йому цю ногу відрізали.


Потім його було вислано до Сибіру. В 1913 році він був амністований, повернувся додому і став учителем. Ніде й ніколи не висловлював своїх анархічних поглядів. Ніколи не був членом комуністичної партії. Був лояльним радянським громадянином. Ми сиділи разом до січня 1938 року. Він критикував режим НКВС значно гостріше, ніж інші. Робив це з щирим обуренням і застерігав мене від «гнилого комунізму».


У кінці вересня мене знову почали викликати на допити. Перший раз я потрапив до «брехайлівки».


У підвалі внутрішньої в’язниці було дванадцять великих камер.


Були ці камери зовсім голі й мали цементну підлогу. Деякі з них були переповнені, а в інших можна було сісти. Я зустрів у «брехайлівці» найрізноманітніших людей, але — дивна річ — до середини 1938 року не зустрічав нікого з нашого інституту, хоч декілька провідних науковців були вже заарештовані. Це було звичною справою. Адже більшість в’язнів належала до «контрреволюційних організацій», що складалися приблизно з 50 чоловік. Слідство над усіма учасниками «організації» проводив один і той же слідчий за допомогою двох чи трьох заступників. Тому дуже рідко траплялося, щоб люди з однієї «організації» зустрічалися в камерах чи «брехайлівці». Вони дізнавалися про долю своїх друзів лише від третіх осіб.


Виняток з правила складали в’язні, арештовані колективно, наприклад, селяни з одного колгоспу, вірмени Харкова й тому подібні групи.


Я просидів у «брехайлівці» декілька днів, поки мене викликав слідчий, і встиг там познайомитися з різними людьми. В пам’яті ж залишилось лише декілька з них.


Сиділи там двоє єврейських 18-літніх хлопців. Їх було звинувачено в належності до контрреволюційної сіоністської організації.


Вони, однак, уявлення не мали про сіонізм. Їх мав завербувати їхній шкільний товариш, який, напевно, був сіоністом. Вони випитували в мене про те, що таке сіонізм. Їх незнання не було вдаваним. Сіоністська організація була заборонена на початку двадцятих.


Її члени переслідувались нарівні з анархістами, меншовиками, соціал-революціонерами тощо. Комуністична партія мала в державі монополію. Всякі інші політичні організації вважалися контрреволюційними і тому були заборонені. Внаслідок цього сіоністська пропаганда зовсім згасла в єврейських масах Радянського Союзу. А ці 18-літні хлопці, які народилися після революції, не знали нічого про минулі часи. Поза тим, були вони асимільовані й ні слова не розуміли єврейською. Питали мене про історію сіонізму. Я став їм відповідати. Тоді до розмови втрутився сусід, капітан Червоної армії:


— Навіщо їм про це розповідати? Для них буде краще, коли нічого того не знатимуть.


— Чому?


Капітан потягнув мене до іншого кутка.


— Як ти не розумієш? Хто не знає нічого про сіонізм, той не може ні в чому зізнатися. Якщо ж ти їм щось поясниш, то вони вже будуть здатні щось сфабрикувати. Ти хочеш допомогти слідчому?


Лише ці двоє в усій камері мають шанс вийти на волю, і ти хочеш від них це відібрати?


— Чому ти думаєш, що вони вийдуть на волю?


— По-перше, їм по вісімнадцять, а в нас арештовують у віці від 30 до 50 років. Школярів взагалі не арештовують. По-друге, вони сидять тут обидва. Хіба не знаєш, що такого не буває. Уже шість тижнів, як я буваю тут майже кожен другий день, і ще ніколи не зустрічав людей з однієї організації. Обидва вийдуть на волю.


Капітан мав рацію. Через два тижні було звільнено обох «сіоністів».


Зустрів я ще одного в’язня, який мав вийти на волю. То був німецький комуніст із Лейпціга. Рослий, стрункий чоловік із шляхетними рисами обличчя, що привертали до себе увагу. Я місяцями не чув жодного німецького слова. Був він істориком, у Союзі з’явився недавно. Взято його було під час подорожі з Дніпропетровська до Харкова. Взяли його випадково. Увагу енкаведиста, який їхав із ними, звернула та обставина, що він говорив виключно німецькою. Він повідомив про це черговому на вокзалі в Харкові й молодого німця було ув’язнено. Слідчий на двох перших зустрічах шив йому шпигунство, на третій дав йому знати, що невдовзі його звільнять. Справа була ясною: ніхто в Харкові не знав молодого німця, отже, ніхто не міг його завербувати. Не вдалося його вмонтувати в жодну «контрреволюційну організацію». Був він для слідчого дуже незручним.


У «брехайлівці» в ті дні я довідався про подробиці функціонування так званої «трійки». То був надзвичайний адміністративний суд, що складався з трьох осіб. Суд той міг скарати на смерть підсудних, які не були готові визнати свою вину перед військовим трибуналом. Я боявся, що ДПУ може в моєму випадку послугуватися цією процедурою. Вони мали у своїх руках кінцевий протокол, підписаний мною після першого «конвеєра», коли я визнав свою вину. Вони могли організувати зникнення документів, у яких я відмовився від своїх попередніх зізнань. Якщо «трійка» не заслухає мене особисто, то ніхто не знатиме про мою відмову. Мене можна буде розстріляти і навіть кіт за мною не заплаче. Я не бачив ніякого іншого виходу для ДПУ, і це мене дуже непокоїло.


Хоч я походив з родини дуже ортодоксальної, сам я був глибоко атеїстичним. Я ніколи не міг зрозуміти, як можуть інтелектуали, що знають досягнення науки, кокетувати вірою в Бога з дитячого віку.


Не міг я також зрозуміти, як люди можуть вірити в загробне життя. Я присвятив частину свого життя боротьбі за соціалізм, однак, соціалізм ніколи для мене не був справою далекого майбутнього, а лише справою нинішнього покоління. Тепер же вперше мене огорнув не знаний до тієї пори метафізичний настрій. Мені вже було не байдуже, що думатимуть про мене за кордоном мої друзі після моєї смерті. Я почав боятися, що буду розстріляний і тим самим втрачу можливість очиститися від наклепів ДПУ. Я обговорив це з моїм німецьким другом.


— Моє ім’я Олександр Вайсберг, я з Відня. Прошу, пообіцяй мені, що повідомиш моїх приятелів у Комінтерні та в австрійській партії, що я ніколи не був контрреволюціонером. Я не знаю, чи переживу наступний місяць, але не хочу відійти з думкою, що мої товариші будуть мати мене за ворога.


Німець пообіцяв.


Коли я зараз думаю про те ретроспективно, дивуюся своєму марнославcтву. На той час у Радянському Союзі вже були заарештовані мільйони. Поміж ними ціла стара гвардія революції, найближчі соратники Леніна, герої громадянської війни та соціалістичного будівництва, а я боявся, що люди за кордоном не побачать сталінського ошуканства. Вони, дійсно, довго його не бачили, але згодом світова громадська думка змогла розшифрувати таємниці «великої чистки».


Але ще й досі до кінця ці таємниці не розгадані. Інакше я не писав би цю книжку.


Ночі в «брехайлівці» були дуже важкими. Навіть коли було місце лягти, заснути не вдавалося. З вікон навпроти кімнат, де проводилися допити, долинали крики катованих. Найчастіше доводилося чути зойки жінок. Ми зачиняли вікна, щоб нічого не чути, але тоді повітря в переповненому підвалі ставало нестерпним. Безперервно відчинялися й зачинялися двері підвалу. То забирали на допит сусідів. Чекаєш своєї черги, а думки переповнені страхом перед тим, що чекає.


ДПУ досягало своєї мети страхом перед катуваннями і лише в рідких випадках самими катуваннями. З побиттями вони були дуже стриманими. Тим і відрізнялися від гестапівців, як я міг в тому через шість років переконатися під час мого перебування в Павіаку, — центральній в’язниці варшавського гестапо. До другої половини серпня 1937 року, як правило, били лише в окремих, виняткових випадках. Найліпшим засобом натиску був «конвеєр». Але зараз для «конвеєра» не було часу. Почалися масові арешти і в’язниці були переповнені. Прагнули якомога швидше закінчити справу і вислати арештанта етапом. «Конвеєр» був дуже ефективним засобом натиску, але він потребував упродовж тижня щодня чотирьох слідчих, щоб допитуваний «розколовся» й підписав протокол. На кожного в’язня при застосуванні «конвеєра» витрачалось від 100 до 200 годин. За той же самий час биття дозволяло закрити не одну, а сто справ. Допити селян потребували часу не більше, ніж два сеанси по 60 хвилин.


Роком пізніше прибуло до Харкова багато людей із в’язниць інших міст для складання зізнань та проведення додаткових слідств.


Усі вони говорили одне й те ж. В один і той же день, а саме 17 чи 18 серпня 1937 року, в усіх в’язницях країни від Негорєлого до Владивостока і від Одеси до Архангельська почали бити. Чи не було то виконанням наказу з Москви? Дуже було на те схоже. Пізніше я довідався від арештованих гебістів, що в цій справі ніколи не було з гори письмового наказу. Існувала лише мовчазна змова, що йшла від Народного комісара Єжова аж униз, до останнього слідчого. Але про це пізніше.


У передостанній день вересня мене викликали на допит. Конвоїр не відвів мене, як завжди, до кабінету Рєзнікова під номером 222, а спровадив до кабінету керівника відділу Торнуєва. В капітана був інший гебіст у цивільному. Його криваві очі одразу привернули мою увагу. Він справляв враження істерика. Обидва розмовляли деякий час, потім незнайомець звернувся до мене. Я став у кутку.


— Тебе вже били?


Я мовчав.


— Підійди!


Я ступив крок.


— Ще ближче!


Він люто дивився на мене. Я витримав його погляд.


— Підпишеш, собако!?


— Мені нема… Я ще не встиг скінчити свою звичну відповідь, як він з усієї сили вдарив мене кулаком в обличчя. Я похитнувся і після другого удару опинився на підлозі. Він продовжував бити мене ногами.


Я підхопився. Страх зник і мене огорнула лють. Я закрив обличчя руками й заволав до нього:


— Ви не маєте права мене бити!


Він скипів:


— Опусти руки! Йди сюди, собако!


Він сам рушив до мене. Я почав кричати й помітив, що Торнуєв відвернувся і став дивитися у вікно. Від інших я вже знав, що треба робити, коли б’ють. Треба по-поросячому верещати, бо вони цього дуже не люблять. Я почав кричати так голосно, як тільки міг. Незнайомець явно хотів мене залякати, але я помітив, що мій крик був дуже йому неприємним. Відчинені вікна виходили на вулицю і перехожі, безумовно, все чули. Він почав бити мене києм. Не звертаючи на нього уваги, я підбіг до вікна і почав просто верещати. Капітан поклав край цій сцені, і незнайомець полишив кабінет. Я заспокоївся. Торнуєв підійшов до мене:


— Пора кінчати цю неприємну справу. Тепер будеш зізнаватись?


— Мені нема в чому зізнаватись.


Він схопив мене за руку й викрутив її так, що я впав на підлогу.


Я встиг помітити, що вся ця справа йому дуже неприємна. Він не був явним садистом. Торнуєв не почував до мене ніякої ненависті.


Це було видно. Тому він скоро полишив своє заняття й гукнув охоронця, який відвів мене до якоїсь канцелярії, де за столами сиділи три чиновники ДПУ.


— Ось Вам Вайсберг. Це той самий, що говорив до стіни.


Ті розсміялися. Було видно, що відомості про епізод з Шалитом уже поширилися по всіх кабінетах і зробили мене відомим. Вони про мене чули й багато що про мене вже знали. Я став під стіною. Минуло кілька годин, поки до кімнати ввійшов Рєзніков. Він засміявся, коли побачив мене.


— Привіт, Олександре Семеновичу. Як справи? Чи слідство вже скінчилося?


Я не відповів.


— Не дивись на мене так криво! Я вже не твій слідчий.


— А хто ж тепер мій слідчий?


— Зараз ти тимчасово безпритульний. Сам капітан займеться твоєю справою. Можливо, йому допомагатиме Шалит.


— Тільки цього мені бракувало!


— Не кажи так. Ми зовсім не якісь там потвори. До того ж, ми потребуємо тебе, як спеціаліста.


Я дивувався з того, що Рєзніков перестав бути моїм слідчим і що він розмовляв зі мною таким приязним тоном. Розмова з ним підняла мій настрій. Чи, може, таким був його таємний намір? Чи, може, хотів утруднити своєму наступникові справу?


Через декілька місяців Рєзніков зник. Казали, що був засланий до таборів.


Я стояв під тією стіною цілу ніч і весь наступний день. Опівночі мене забрав Шалит. Ми йшли коридором. З обох боків, з усіх кабінетів лунали жахливі зойки. Я вже не знаю, чи то дійсно так тих людей мордували, чи то все було показухою для залякування інших.


Кабінет Шалита знаходився в самому кінці коридора й мені здалося, що дорога туди не має кінця.


Шалита було підвищено до рівня самостійного слідчого. Під стіною стояв стілець, з якого було прибрано сидіння. Шалит запропонував мені на нього сісти. Я сів. Гострі кути тут же в’їлися мені в стегна. Подумалось, що на цьому стільці другого «конвеєра» я не витримаю. Шалит підійшов до мене.


— Зізнаєшся?


— Мені немає в чому зізнаватись. Але я взагалі не скажу жодного слова, доки не побачу прокурора.


Шалит підскочив до столу, схопив довгу лінійку з латунним ребром і почав бити нею мене по голові. Але б’ючи, він трохи побоювався мене. Він був слабкішим від мене фізично й не знав достеменно, чого від мене можна сподіватись. Але я не дав себе спровокувати й вичікував. Через кілька хвилин до кімнати увійшло четверо чи п’ятеро чекістів. Вони обступили мене довкола. Один з них приніс корону з золотого, блискучого паперу, оздоблену великими свастиками. Вони схопили мене за руки й наділи ту корону мені на голову. На мої груди повісили велику свастику з паперу. Потім вони відступили від мене й почали насміхатися. Я не витримав, зірвав ту корону й закричав:


— Ви за це відповісте. Партія не могла дозволити вам робити свастики!


Шалит, тим часом, ударив мене по голові плоскою стороною лінійки. Але, схоже, мій аргумент справив на них враження. Бо вдруге вони вже не стали надівати корону на мою голову і невдовзі полишили кабінет.


Розпочався новий «конвеєр». Був то останній «конвеєр», через який я мав пройти. Ніхто мене не бив. Мене лише змушували сидіти на тому стільці без сидіння. Час від часу мені дозволяли вставати. Я поклав собі витримати це випробування до 8 жовтня, дня свого народження. Я почував себе міцніше, ніж улітку. 4-го жовтня ввечері допит було раптово припинено без будь-якого результату.


Я з полегшенням зітхнув. Мав відчуття, що ця спроба скінчилася.


На Холодній Горі мене галасливо привітали співкамерники.


Прибуло багато нових, кожен мав що розповісти. Мені було дозволено лягти на ліжко на цілий день. При перших же звуках кроків наглядача в коридорі мене затуляли від його очей. Я відпочив.


Наступного дня, десь близько півночі, відчинилася «кормушка»:


— На літеру В?


Крім мене в камері були ще троє на літеру В. Кожен мав стати під дверима й пошепки повідомляти солдатові своє прізвище. Я був останній. Він забрав мене з собою й відвів до кабінету Торнуєва.


Перед столиком, спиною до мене, сидів в’язень. Торнуєв звелів мені зайняти місце з іншого боку стола. Охоронець з києм у руці став у мене за плечима на варті. Я пізнав того в’язня як тільки він заговорив. То був то Шубников.


Торнуєв тримав у руках уже підписаного Шубниковим протокола і звелів йому повторити свої зізнання. Шубников почав:


— …Вайсберг прибув до інституту в 1931 році з Німеччини. Був завербований гестапо. Мав організувати в нас саботажну та шпигунську роботу. Хотів мене завербувати. Оскільки я ще з 1924 року був агентом німецького шпигунського відомства, то відмовився.


З того часу ми працювали паралельно без будь-яких контактів.


Шубников не наважувався глянути мені в очі, коли мимрив ті зізнання. Що вони зробили з цим сильним і самостійним чоловіком? Він мав вигляд надломленої людини, хоч на ньому не було видно ніяких слідів катувань. Навіщо він підписав ту нісенітницю? Шубников був, поза всякими сумнівами, видатною особистістю. В інституті цінували його силу волі й енергію. Людиною він був непоступливою. Яким чином їм вдалося так його зламати? Торнуєв звернувся до мене:


— Підтверджуєте зізнання підслідного Шубникова?


Минаючи Торнуєва я звернувся безпосередньо до Шубникова:


— Леве Васильовичу, чи ви збожеволіли? Як ви могли підписати цю брехню!?.


Я не зміг продовжити, бо Торнуєв перервав мене ревищем роздратованого бугая:


— Не маєте права розмовляти зі звинувачуваним! Можете лише відповідати на мої питання. Так чи ні?


— Ні! Я заперечую!


Торнуєв почав формулювати свої питання більш детально. На всі я відповів негативно. Він не намагався тиснути на мене, а лише записував мої відповіді. Потім подав мені протокол для підпису і подзвонив. Коли Шубникова виводили, я набрався рішучості й закричав:


— Шубников, ради Бога, відмовтесь від своїх зізнань!


Наглядач, який стояв позад мене, завдав мені сильного удару по голові. На тому й скінчилася очна ставка.


Наступного вечора я знову був у Торнуєва. Перед столиком сидів малий чоловічок. Я сів.


— Знаєте цю людину?


— Ні, — відповів я.


Торнуєв звернувся до мого візаві.


— Чи знаєте звинуваченого?


— Так, це Олександр Семенович Вайсберг. Я знаю його сім років.


Я витріщився на нього, але не міг упізнати. Згодом усе-таки впізнав його лише тоді, коли Торнуєв назвав ім’я.


Цю людину я бачив лише один раз у житті. Було це 29 березня 1931 року, в день і час мого прибуття до Радянського Союзу. Я перетнув українсько-польський кордон у Шепетівці. Мав квитка до Харкова й не мав жодного карбованця в кишені. Кондуктор у вагоні вимагав від мене 5 карбованців за постіль. Мій попутник на прізвище Фленнінг, учитель німецької школи в Харкові, позичив мені ті 5 карбованців. У Харкові я послав йому ці гроші, але його самого вже ніколи не бачив. Тепер же той Фленнінг сидів проти мене. Він і тоді не був вгодованим, а зараз же був як привид.


— Звинувачуваний Фленнінг, — почав Торнуєв, — повторіть своє зізнання.


— Я познайомився з Вайсбергом у потязі Шепетівка-Харків. Він мені сказав, що їде з дорученням гестапо до Харкова, щоб там створити шпигунську мережу. Запитав мене, чи не хочу я працювати в його організації й запропонував мені великі гроші. Я відмовився.


— Як ви мотивували свою відмову, звинувачуваний Фленнінг? — запитав Торнуєв.


— Я сказав Вайсбергові, що вже віддавна працюю на гестапо.


— Вербовка Вайсберга не досягла мети лише тому, що ви були вже завербовані з іншого боку. Чи не це ви хочете сказати?


— Так, саме це я й хотів сказати, громадянине капітане.


— Чи мали ви пізніше якісь стосунки зі шпигунською групою Вайсберга, чи ваша робота здійснювалася в інших напрямках?


— Саме так, я працював у іншому напрямку, громадянине капітане.


Торнуєв звернувся до мене:


— Вайсберг, чи підтверджуєте зізнання свідка звинуваного Фленнінга?


Я не міг так швидко прийти до тями. Мені багато чого довелося пережити у цій будівлі. Знаю з власного досвіду, як тут роблять очні ставки. Знав немало гротескних подробиць із історії слідств проти моїх товаришів по камері. Але досі я не стикався з подібним випадком.


— Отже, ви підтверджуєте зізнання Фленнінга, звинувачуваний Вайсберг? — ствердив Торнуєв з усією серйозністю.


— Громадянине капітане, скажіть чесно: ви дійсно сподіваєтесь, що я підтвержу цей ідіотизм?


— Вайсберг, ти здурів!? Знов занудьгував за стільцем? Як ти зі мною розмовляєш? Хто тут має ставити питання: ти чи я?


Доки він кричав, я задумався, бо побачив шанс скомпрометувати протокол усієї очної ставки. Належало бути обережним і не видати заздалегідь своїх намірів.


— Вайсберг, питаю востанє — чи визнаєш, що у швидкому потязі між Шепетівкою та Києвом здійснив спробу завербувати звинуваченого Фленнінга до своєї шпигунської організації?


— Перед тим як відповісти, я хотів би задати Фленнінгу два питання. Чи дозволяєте, громадянине капітане?


— Що за питання?


— По-перше: коли мала місце ця спроба вербування?


— Фленнінг, відповідайте на запитання звинуваченого Вайсберга! — звелів капітан.


— Я не пам’ятаю точної дати. Було це наприкінці березня 1931 року. Я повертався з Німеччини до Харкова й зустрів Вайсберга в Шепетівці. Він позичив у мене 5 карбованців на постіль і при тій оказії зав’язалася розмова.


— Прошу це запротоколювати, громадянине капітане.


— Протокол буде написано після закінчення слідства.


— Громадянине капітане, — в цьому разі, який я вважаю дуже важливим, — вимагаю, щоб свідчення Фленніга були записані відразу, щоб відібрати в нього можливість потім від них відмовитись.


Рєзніков щось би запідозрив, але Торнуєв був простодушнішим.


Або не помітив куди я гну, чи, може, просто хотів мені допомогти спростувати безглузді звинувачення. Він записав відповідь Фленнінга.


— Моє друге питання полягає ось у чому: чи свідок Фленніг бачив мене коли-небудь до зустрічі? Чи знав про моє існування? Чи отримав від когось відомості про мене?


Фленнінг відповідав поволі, очі його неспокійно забігали.


— Ні, я ніколи Вайсберга перед тим не бачив й нічого про нього не чув.


— Мені цього вистачить. Я не підтверджую зізнань свідка Фленнінга. Вони цілковито висмоктані з пальця. Такої розмови ніколи не було.


— Чи наполягаєте на своїх зізнаннях, звинувачуваний Фленнінг?


— Наполягаю, громадянине капітане. — Фленнінг трохи потягнув час зі своєю відповіддю.


Торнуєв дописав протокол до кінця й дав його нам підписати.


Перед тим як підписати, я заявив:


— Громадянине капітане, я наполягаю на тому, щоб протокол цієї очної ставки залишився в моїй справі. Без нього я не підпишу «двохсотки».


— Не давай нам наказів. Ніхто тут не буде красти протоколи зі справи. Ми не шахраї.


Торнуєв звелів спровадити Фленнінга. Мене ж затримав.


— Ну й що ти тепер скажеш? Тільки те й робиш, що кричиш, що ми не маємо проти тебе доказів. Тепер же маєш уже двох живих свідків. Ти застуканий на вербовці двох шпигунів до своєї організації. Невже й після цього будеш заперечувати свою вину?


— Громадянине капітане, чи можна говорити з вами відверто?


— Зі мною завжди можеш говорити відверто, але не дуже мудруй, бо це шкодить здоров’ю.


Почалася розмова, яку в той час не можна було провести з жодним слідчим, не наражаючись на небезпеку бути побитим до крові.


Але я знав Торнуєва. Знав, що буде проклинати, але дозволить сказати все, що я захочу. Часом я навіть мав підозру, що в глибині душі його тішило те, що мої аргументи розбивали брехню НКВС як мильні бульки.


— Громадянине капітане, ви також маєте своїх агентів за кордоном. Що ви подумали б про радянського агента, який, наприклад, їдучи до Німеччини, першого ж дня, через півгодини після перетину кордону, незнайомій людини розповість про себе, що він приїхав до країни за завданням НКВС, та почне його питати, чи не хоче той співпрацювати? Такого ідіота розстріляли б відразу ж після його повернення. Чи неправда? Можете підтвердити, громадянине капітане, що ДПУ ніколи не послало б такого дурня за кордон. Але приймемо найменш імовірну ситуацію, що якийсь шкідник із вашого апарату таки послав подібну людину за кордон. Та людина перетинає німецький кордон і звертається до випадкового подорожнього з запитанням, чи він не безробітній і чи не хоче зайняти місце в ДПУ. І тут же трапляється інша, зовсім неймовірна, річ. Він випадково натрапляє на другого агента ДПУ. Громадянине капітане, існує 70 мільйонів німців. Хай 700 із них будуть радянськими агентами, тобто, один із 100 000. Допустімо, що ваш агент мав щастя, як і всі дурні, і натрапив на того одного зі ста тисяч. І тут трапляється третя неймовірна річ: той другий, радянський агент, також є безмозким дурнем.


Усупереч звичаям радянських людей, він не лише не поставився до іноземця з підозрою, не лише не подумав про те, що той може бути агентом гестапо, який хоче його спровокувати тому, що він, по-перше, ідіот, а, по-друге, дуже наївний і довірливий. Цих двох рис досить для того, щоб він ніколи не став таємним агентом, чи не правда, громадянине капітане?


— Пошел к ебаной матери, сучий сину! Як ти говориш про наших людей? Чи вважаєш, що все це можеш собі дозволяти, оскільки я намагаюся спілкуватися з тобою як людина культурна? Не провокуй мене, бо я можу бути зовсім іншим!


— Громадянине капітане, я ж не кажу, що щось подібне можливе в апараті НКВС. Я дав лише приклад, аби довести, яким неймовірним є все те, що розповів Фленнінг. Мали збігтися три неймовірності, а математика вчить нас, що ці неймовірності перемножуються одну на одну.


— Що це значить? Знову якась нова вигадка?


— Громадянине капітане, це не вигадка, я фізик й вивчав свого часу теорію ймовірностей.


Я пояснив йому цю теорію на прикладах, яким неймовірним має бути результат, якщо всі складові, які приводять до нього, самі мають малу ймовірність.


— Олександре Семеновичу, здається мені, що ти спритний, але насправді дурніший за хуторянина. Ти зі своєю математикою нічого тут не досягнеш. Ми просто не посилаємо за кордон таких дурнів, як це робить гестапо. Отож, наших агентів не ловлять, німецькі ж агенти сидять у нас цілими сотнями.


— Громадянине капітане, не знаю, яких людей шлють німці за кордон. Можливо, й дурнів. Я лише показав вам, що твердження Фленніга є неправдивими, навіть якщо йдеться про пересічних німецьких агентів, які — хай так і буде — можуть бути дурнями й самогубцями. Але йдеться не про людей пересічних, адже я маю бути одним із тих агентів! Але ж я не є дурнем. Це не раз казав Рєзніков.


— Ти дурень! Лише начитався багато книжок, але це тобі тут не допоможе. Раджу тобі, — і це добра порада, — давай кінчати цю справу. Дійсно, мені стає тебе просто жаль.


Торнуєв подзвонив. Прийшов конвоїр і випроводив мене. В дверях я обернувся й додав:


— Громадянине капітане, одну річ я забув сказати: в березні 1931 року в Німеччині не було ніякого гестапо. Гітлерівці прийшли до влади двома роками пізніше.


— Забирайся звідси, ебаный в рот!


Цілий тиждень я із задоволенням пригадував ту абсурдну очну ставку й був вдячний долі за те, що проводив її саме Торнуєв.


Шалит взагалі не визнавав ніяких інших відповідей опріч «так» чи «ні». Рєзніков одразу спостеріг би, до чого я хилю, і змусив би мене замовкнути. Почав би тероризувати мене карцером і не допустив би до викладення моїх аргументів. Вони з самого початку зредагували б зізнання Фленнінга в такий спосіб, щоб прибрати з них найяскравіщі дурниці. Торнуєв же був прямолінійним і добродушним. То був старий і зовсім не злий солдат. Він з охотою вів зі мною розмови. Якось він наказав привести мене о третій ночі. Секретарки в приймальні не було, в коридорах також не було живої душі. Торнуєв замовив для мене чаю й задав кілька питань стосовно опозиційних груп у Німеччині. Я спочатку гадав, що ця та інформація була потрібна йому для протоколу. У ході розмови я зрозумів, що він хотів лише задовольнити свою особисту цікавість. Хотів довідатись про робітничий рух за кордоном, про що не можна було нічого дізнатися з офіційної преси, хіба що в спотвореному вигляді. Він послуговувався в розмові зворотами й термінами з партійного жаргону.


Сам не бажаючи того, я завжди відкривав його потаємні наміри.


— Чи в Німеччині мають на робітників вплив троцькісти та бухарінці?


— Не мають щонайменшого впливу. То дуже малі секти.


— Але чому? Якщо ті сучі сини лають нашу партію і ніхто їм того у вас не забороняє, то чому робітники їм не довіряють? Кажи правду!


— Я кажу правду. Якщо робітники перестають вірити партії, то йдуть до соціал-демократів або до фашистів, але не до опозиції.


Робітники, як правило, не розуміють, чого хочуть опозиціонери.


Я потім довго розмірковував про ту нічну розмову. Чи означала вона, що люди в самому серці сталінського апарату сумнівалися в слушності політики свого вождя?


Наступної ночі після очної ставки з Фленнінгом Торнуєв знову викликав мене.


Він прочитав мені зізнання товаришки Лессинг, яка була керівником німецького робітничого клубу після Влаха. Її зізнання перегукувалися з твердженням Влаха, що, буцімто, після доповіді німецького комуніста Маддалени я запросив до себе провідних членів німецької колонії в Харкові й дав при тій оказії трьом людям завдання виїхати на Кавказ і вбити там Сталіна й Ворошилова під час полювання. Торнуєв читав:


«Під проводом троцькісто-фашиста Маддалени зібралася ця терористична група Вайсберга в його помешканні. Троцькісто-фашист Маддалена виголосив політичну промову. Він сказав, що після перемоги партії на господарському фронті, треба переходити до інших методів боротьби. Що немає іншого способу здобути владу, як тільки усунувши вождів партії і держави, а в першу чергу, — Сталіна. Вся група погодилася з ним. Було вирішено приступити до практичних кроків з метою підготовки терористичного акту. Керівництво було довірено Вайсбергові, який вибрав трьох товаришів, яким можна було довіряти, для виконання замаху. Говорив, що використає свої стосунки з Червоною армією з метою дістати зброю. Потім замкнувся з трійкою в іншій кімнаті і видав їй таємні інструкції. Ні про що більше мене не повідомляли».


Торнуєв відклав папір набік і втупився в мене очима.


— Підтверджуєте зізнання Лессинг, чи знову захочете очної ставки?


— Я заперечую зізнання і відмовляюся від очної ставки.


— Чому заперечуєте зізнання?


— Бо вони неправдиві, а також іще з іншого приводу.


— З якого саме?


— Я зробив би вам погану послугу, якби їх підтвердив.


— Мені? Ти що, здурів?


— Громадянине капітане, чи ви знаєте, хто такий Маддалена?


— Один із вас, сучих синів з німецької партії, яких сюди наслано, щоби зрадили нашу країну. Але ми й не таких уже викрили.


— Громадянине слідчий, товариш Маддалена був одним із найкращих товаришів у німецькій партії. Він був депутатом німецького Рейхстагу. З приходом до влади Гітлера, він прибув до Москви і працював у Комінтерні. Потім, якщо не помиляюсь, він був заступником голови Червоного інтернаціоналу профспілок. Коли ж виникла потреба надіслати досвідчених організаторів на допомогу нелегальній німецькій партії, що вела тяжку боротьбу, було вибрано саме Маддалену. Він був добре знаний у Німеччині. Він знав, на яку небезпеку йде, але відгукнувся на заклик партії. Та не встиг він прибути до Німеччини, як гестапівці його розпізнали й заарештовали. Робітники всього світу влаштовували демонстрації з вимогою його звільнення.


Радянська преса місяцями друкувала статті під заголовками: «Звільнити Тельмана, Оссіцького та Маддалену!» Проте все це не допомогло, фашисти повідтинали їм голови. Якщо я підпишу цей протокол, і це колись дійде до Москви, то як там на це зреагують? Партія й Комінтерн шанують Маддалену як мученика німецького робітничого класу, а НКВС у Харкові таврує його як троцькісто-фашиста. Чи тепер ви розумієте, капітане Торнуєв, чому я не хочу підписувати цей протокол?


Торнуєв підвівся. Я вперше бачив цього флегматика схвильованим.


— Вайберг, не виключено, що в даному разі Лессинг набрехала.


Можливо, вона зробила це з контрреволюційних міркувань, щоб нас скерувати на фальшивий слід. Але це не міняє твоєї ситуації. Маєш, нарешті, скласти зізнання. Проти тебе є свідчення понад двадцяти свідків. Пора вже кінчати. В чомусь мусиш зізнатися.


— Мені нема в чому зізнаватися. Я невинуватий.


— Вайсберг, як це може бути? Чи НКВС арештовує невинуватих? Чи тримає їх у в’язниці по сім місяців? Хто в це повірить? Наберись спочатку розуму. Чому два десятки людей свідчать, що ти контрреволюціонер? Щось же в тому має бути? Чимось маєш поступитися. Головою муру не проб’єш. Ти просто дурень, коли гадаєш, що це тобі просто так минеться. Твоє безумство може мати для тебе небезпечні наслідки. Вже місяць працює «надзвичайна трійка».


Чи ти знаєш про це?


— Не знаю, що це значить.


— Якщо зізнаєшся, то станеш перед військовим трибуналом і отримаєш свої три роки. Якщо ж будеш продовжувати з нами боротьбу, то ми будемо змушені передати твою справу трійці. Лише вона може виправдати або скарати на смерть. Зважаючи на вагу звинувачень, не може бути й мови про твоє виправдання. Зізнання двох десятків свідків та п’ять очних ставок — то певна смерть.


— Чи зможе трійка розглянути мою справу без мене?


— Звичайно. Трійка є адміністративним судом. На її рішення нема апеляції, лише Верховна Рада може помилувати. Але апеляція про помилування буде направлена лише тоді, коли звинувачуваний визнає свою провину й попросить про помилування. Таким чином, якщо тебе присудять до смертної кари, ти маєш зізнатися, якщо хочеш залишитися живим. Але краще зізнатися відразу.


— Мені немає в чому зізнаватись.


— Це твоє останнє слово?


— Так.


— У такому разі я нічим не можу тобі допомогти.


Він наказав мене відвести. Більше я капітана не бачив. Моє слідство було перерване. Поновлене воно було через два місяці вже в Києві.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги