Холодна Гора

Депортація

Камера в’язнів, призначених для депортації, являла собою одне з унікальних явищ, які лише можна собі уявити. Солдатам відоме поняття «нічиєї землі» між фронтами. Уявімо собі будинок, розміщений поміж неприятельськими лініями фронтів. Уявімо також, що незважаючи на вогонь з обох боків, мешканці не полишили свій будинок, і тоді матимемо поняття про атмосферу в нашій камері.

У січні 1945 року в одному з передмість Варшави я пережив вступ російської Червоної армії. Німецькі війська полишили ту місцевість, Влохи, ще опівдні 16 січня. Росіяни не з’являлися протягом 30 годин. Ходили чутки, що Варшава вже вільна. Але впродовж тих 30 годин у Влохах не було ніякої державної влади. Німецька влада була ліквідована, і люди відпочивали після шести років гноблення.

Нова державна влада ще не встановилася. Навіть через кілька днів після вступу в місто радянських танків ситуація не змінилася. Я почувався чудово. Здійснився ідеал анархізму. Ніхто нікому не підпорядковувався. Через кілька днів постала нова влада. Але знадобилося ще цілих п’ять років для того, щоб ліквідувати свободу громадян так ґрунтовно, як це перед тим вчинили тоталітарні диктатури гестапо та ДПУ.

Тоді, 16 січня 1945 року, я опинився у Влохах поміж двома державними апаратами. Ми були вільні від натиску як одного, так і другого. Принаймні один той день.

В’язні в депортаційній камері в Бутирках якраз і знаходилися під тиском цих двох апаратів. Вони ще боялися ДПУ і вже боялися гестапо. Якесь необачне слово ще могло потягти за собою переслідування з боку сталінського апарату. В той же час прорадянська позиція могла через кілька тижнів викликати переслідування вже з боку гестапо. Треба було виявляти обережність, бо в камері могли знаходитись агенти ДПУ. Але вже з’явилися й агенти гестапо, які вирішили заробити ласку німців ціною зради своїх товаришів. В тих умовах взагалі було небезпечно відкривати рота.

Та я про це не дбав. Говорив вільно про все, що думав. Останні тижні в мене виробився імунітет проти прояву обережності. Я відчував потребу вільного спілкування протягом, принаймні, декількох днів.

Коли я прокинувся наступного ранку, то не хотів вірити власним очам. Через півгодини після вранішнього туалету до камери заїхав столик на коліщатах. Був це тип візка, який використовують у вишуканих берлінських будинках для роздачі чаю. Обидві його горизонталі були заповнені чудовою смакотою. Кожен із нас отримав білий хліб, по два яйця, масло й шинку. Та ще до того й какао. Я запитав Альбрехта:

— Навіщо вони це роблять?

— Хочуть нас відгодувати й зробити більш презентабельними.

Вони не хочуть депортувати ораву кістяків, це справить погане враження.

— Як давно ви тут?

— Дехто вже по чотири тижні. Вже відправлено до Німеччини два ешелони. Люди навіть не мають бажання їхати, так тут добре.

Однак я подумав, що краще було б виїхати негайно, й до того ж не до Німеччини, а до Швеції. Мені все ще не вірилось у можливість примусової депортації до Німеччини. Я не був у Європі впродовж ряду років і не мав жодного уявлення про те, якими складними стали поїздки по ній з приходом до влади Гітлера. З давніх часів знав, що існує певна практика депортації. Люди завжди мали право вибору країни, куди бажали бути депортованими. Можна було депортувати з певної держави, але ніколи не можна було депортувати до якоїсь конкретної держави. У дискусіях зі своїми товаришами я енергійно боронив цей пункт міжнародного права. Товариші мені не вірили й мали рацію.

Через деякий час ми дізналися про подробиці механізму депортації. Весь наш поверх, як і поверх нижче, займали ті, хто підлягав депортації, усього десь близько 200 чоловік. Під нами була камера, в якій сиділо десь 20 жінок. Між нами й ними встановився вільний контакт шляхом перестукування та листування через туалет. Незважаючи на це, мені знову не вдалося зв’язатися з Гоутермансом.

У жіночій камері сиділо кілька моїх знайомих, зокрема Зенз Мюзам та Карола Негер. Сиділа там також Грета Бубер, дружина колишнього керівника німецької партії. Зенз Мюгер була баваркою, дружиною німецького поета й анархіста Еріха Мюзама. Я його дуже цінував. З приходом до влади Гітлера, нацисти його арештували й надовго запроторили до в’язниці. Зрештою його знайшли в камері повішеним на віконній рамі. Чи це було самогубство, щоб позбавити себе подальших тортур, чи фашисти замордували цього витонченого, висококультурного лірика, сам вигляд якого діяв на них провокаційно, — про це ми вже ніколи не дізнаємося. Його ж дружина емігрувала до Москви. В колах німецької еміграції вона була відома тим, що завжди говорила те, що думала. Саме ця обставина й призвела її до арешту в 1936 році.

З Карол Негер я познайомився 1933 року в Москві. Раніше в Берліні я знав її лише як акторку театру Шіффбауердам. Була це прекрасна жінка й велика акторка. Вона трималася подалі від соціалістичного руху й оберталася в Німеччині переважно в буржуазних колах. Тим паче я був здивований, коли зустрів її в 1933 році в Москві. 1932 рік був останнім роком німецької демократії. Німецька інтелігенція була дуже цим стурбована й розуміла, що так далі бути не може. Було невідомо, хто прийде до влади — фашизм чи соціалістична революція. На той час вплив комуністів дуже зріс у колах німецької інтелігенції. Отож Карол Негер, типова вишукана і респектабельна аристократка, потрапила під вплив привабливих соціалістичних ідей. Почала вчащати до робітничої марксистської школи, щоб познайомитися з цим ученням. Там познайомилася з одним із викладачів, товаришем Бекером, який походив з Росії, вийшла за нього заміж і поїхала разом з ним до Москви.

Карол не очікувала в Москві багатства, проте злидні, в які вона потрапила, перевершили її уяву. Чоловік не належав до тих, хто міг в соціалістичному суспільстві зайняти місце під сонцем. Він не мав ніяких зв’язків. Молода пара навіть не мала свого помешкання. Карол завагітніла, коли ж повернулася з пологового будинку, то не знайшла в домі навіть ліжка. Матеріальна скрута призвела до розриву стосунків між цим молодим подружжям. Коли я познайомився з Карол Негер у 1934 році в Москві, вона вже була розлучена.

Нею опікувався Михайло Кольцов, знаменитий журналіст, редактор «Правди». На той час це була дуже впливова людина. Його високо цінував Сталін. Партійний апарат і апарат ДПУ постачали його цікавою інформацією з усіх куточків країни, яка слугувала матеріалом для його статей. Писав він про всі слабкі сторони радянського життя.

Коли партія хотіла без чергової кампанії, тобто без офіційного партійного чи урядового штампу звернути на щось увагу громадськості, зверталися з цим до Кольцова. Він осмілювався писати про речі, за які інших негайно було б виключено з партії. Коли Олексій Толстой на конференції російської спілки письменників визнав свою провину в тому, що у своїй літературній праці порушував директиви партії, сповідуючи формальний, а не соціалістичний реалізм, Кольцов виступив проти великого письменника. У своїй статті він дуже саркастично зобразив його позбавлений гідності виступ. Переконливо доводив йому, що в літературі немає понять, які відповідали б таким гаслам, як «формалізм», «соціалістичний реалізм» і тому подібне.

Принаймні він, Кольцов, цього не знає.

Михайло Кольцов був енциклопедистом. Багато подорожував, бував у Берліні й цінував берлінських лівих літераторів та акторів.

Коли почув, що акторка Карол Негер у біді, вирішив прийти їй на допомогу. Карол не знала російської, отже, сцена в Москві була для неї закрита. Він намовив її опублікувати в одному з літературних журналів, редактором якого був, серію статей про видатних німецьких акторів. Карол спробувала і це їй вдалося. Кілька акторських портретів, що вийшли з-під її пера, були опубліковані. Кольцов виплатив їй надмірний гонорар, добився для неї безкоштовний номер у московському готелі «Савойя». Вона поволі приходила до тями після всього пережитого. Потім почала працювати у фільмі, який ставив Еріх Вангенгейм на тему: «Справа Дімітрова».

Навесні 1936 року її було арештовано. Це трапилося ще за місяць до арешту моєї дружини. Було це як грім серед ясного неба. Карол Негер ніколи не займалася політикою і зовсім не розуміла того, що діялося навколо неї. Коли її попросили назвати лідерів опозиції в партії, вона не знала. Ми не могли зрозуміти, що від неї хочуть.

У камері я дізнався про деякі подробиці її долі. Її було засуджено на десять років. Вона утримувалася в ізоляторі й страшенно голодувала, хворіла на тиф і тому подібне. Але незважаючи ні на що, лишалася красивою і чарівною жінкою. Її доля дуже мене вразила. Я пам’ятав розмову, яка відбулася в Москві за кілька місяців до її арешту. Карол розповіла мені про смерть свого першого чоловіка — німецького поета Клабунда. Клабунд був хворий на сухоти, останні роки життя провів у курортній місцевості Швейцарії. Не хотів, щоб його дружина, яка завойовувала німецьку сцену, псувала через нього свою артистичну кар’єру. Перед смертю викликав її до себе і взяв з неї зобов’язання не дотримуватися жалоби й повернутися на сцену: «Думка про те, яка ти на сцені полум’яно молода, красива й талановита робить мене щасливим. Не втрачай жодного дня, коли мене не стане».

Яка несправедлива, яка жорстока доля! Ця жінка мала все, що тільки життя могло їй дати. Однак вона все покинула й пішла за ідеєю, котру й сама не знала, але яка мала вигляд сну про нове, справедливе суспільство. І все те скінчилося російською в’язницею.

Перед депортацією більшість постала перед спеціальною «трійкою». Товариші називали цю комісію, складену з трьох вищих офіцерів НКВС, «трьома магами». Викликаного запитували про біографію. У деяких випадках «три маги» пропонували депортованому стати агентом НКВС у Німеччині. Деякі погоджувалися, аби лише швидше звідціль вибратись. Карол також зустрілася з такою пропозицією.

Вона обурено відмовилась і взагалі не хотіла їхати до гітлерівської Німеччини. Вона вимагала, щоб її було вислано до Копенгагена, де мала друзів, до німецького драматурга Бертольда Брехта включно.

Їй було відмовлено й це вирішило її долю. Ми всі виїхали, а вона лишилася. Я більше ніколи не чув про її подальшу долю. Певно, вона ніколи не змогла вибратися з Радянського Союзу. Її приятелі нічого не знають про долю її дитини. Бекер, її чоловік, також був арештований. Михайло Кольцов, її покровитель, у 1938 році опинився у в’язниці НКВС. Немає нікого, кого можна було б запитати про долю Карол Негер.

У моїй камері сиділи різні люди. Переважно робітники, у більшості своїй — німецькі комуністи. Були між ними люди, які займали в партії досить високе становище. Я пам’ятаю лише одного інтелектуала з нашої камери на ймення Петерманн, який працював в апараті Комінтерну. Він був мудрим, гострим на язик і безхарактерним. Уже тут, у камері, він готувався до переходу до німецько-фашистського табору. Між нами двома часто доходило до суперечок. Я не захищав того, що робилося в Росії і ніхто більше мене не ненавидів сталінський режим, але я завжди боронив соціалістичні принципи цієї країни. В усякому разі, засоби виробництва й розподілу були усуспільнені, і, як марксист, я тримався старої схеми. Суттєвою річчю для мене була економічна база суспільного устрою. Вся політична надбудова буде змушена, рано чи пізно, пристосуватися до цього економічного базису. Соціалістичне панування не буде терпіти диктатури однієї людини. Рано чи пізно воно струсить цю диктатуру і, як фенікс з попелу, постане вільне соціалістичне суспільство.

Та я був неправий. Незважаючи на тяжкі страждання в російських в’язницях, мені знадобилося ще п’ять років, аби зрозуміти свою помилку. Але Петерманн воював зі мною з іншої позиції. Він внутрішньо погоджувався з Гітлером і вже мріяв про кар’єру в нацистській системі. Казав:

— Коли буду там, то уважно до всього придивлюся. Навіть Бухарін говорив про організований капіталізм. Можливо, «народний соціалізм» і є певною формою організованого капіталізму, яка торує шлях соціалізму. Треба дивитися на речі без упередження. Всі ці дискусії треба відкласти на рік.

— Там, у Німеччині, ти не матимеш бажання щодо дискусій зі мною, — зауважив я з гіркотою.

— Це залежатиме від того, як розвиватиметься єврейське питання в Німеччині. Але слушним є те, що особистість не має права протиставляти свої ідеї державним.

Я замовк. Продовження дискусії було небезпечним. Тут ні, але в Німеччині я можу за це поплатитись. Але в той час я про це не дбав. Не міг повірити в те, що старі товариші можуть стати донощиками. Суперечка з Петерманном загострилася. Врешті втрутився Альбрехт:

— Чоловіче, не галасуй тут, адже ніколи не можна знати, хто тебе підслуховує.

Я так і не зрозумів, проти кого він хотів мене застерегти. Чи перед теперішнім ДПУ чи перед майбутнім гестапо. В усякому разі, я вгамувався.

Ті розмови завжди так закінчувалися. Вони починалися серед різних в’язнів, і коли досягали певної межі, припинялися, бо учасники боялися їх продовжувати. Кожен, хто хотів продемонструвати на догоду гестапо свої антирадянські настрої, ризикував викликати негайне незадоволення ДПУ. Росіяни могли поміняти свої наміри й затримати людей на місяць, особливо якщо йшлося про окремих осіб, які гостро виступали проти рад. Більшість робітників у нашій камері були розумнішими за мене — у тій складній ситуації вони обрали єдино можливу лінію поведінки — мовчанку.

Більшість із них була й лишилася чесними соціалістами. Вони стали ворогами ДПУ, сталінського деспотизму, але не соціалізму.

Вони повернулися до табору соціалістичної демократії. Диктатура пролетаріату призвела до деспотизму однієї людини, до візантійського культу диктатора, ганебного для кожної вільної людини, до винищення старої гвардії революції, до огидного шельмування кращих людей великого Жовтня, до пригноблення величезної більшості нікчемною меншістю, до фізичного винищення й неволі 8 мільйонів неповинних людей. Ці колишні німецькі робітники не хотіли мати нічого спільного з диктатурою пролетаріату. Але не зреклися ідеалів Лібкнехта та Рози Люксембург. Вони хотіли соціалізму, але не за рахунок втрати свободи.

Я чекав на допит «трьох магів», але даремно. Очевидно, та комісія мала своїм завданням вербувати агентів для ДПУ. Мені здалося ідіотизмом займатися вербування серед чоловіків і жінок, серця яких були переповнені ненавистю до ДПУ. Але, зрештою, це був старий трюк. Вони знали, що царська охранка часто використовувала ув’язнених революціонерів як своїх агентів, то чому не спробувати це й зараз?

Резони були примітивні. Царська охранка арештовувала не прихильників царату, а прихильників революції, які боролися проти царату. Поборники свободи також були з крові й кості. Могло статися, що той чи інший не витримував катувань і зраджував своїх товаришів. Таємна поліція тоді випускала його на волю з умови, що він буде на неї працювати. Якщо ж він не дотримувався цієї умови, поліція повідомляла про його зраду старих товаришів, у середовищі яких він перебував. Маючи вибір — ганьбу чи злочин, — слабкі вибирали злочин. Саме таким чином Малиновський, член думи від більшовиків, став агентом охранки.

Але ж тут були арештовані люди, що були щирими доброзичливцями державного устрою, яких чекісти мали б охороняти. Довголітнє перебування цих людей в ув’язненні викликало в них глибоку ненависть до гнобителів — тим більше, що чекісти гнобили їх в ім’я тієї ж самої ідеї, за яку ці німецькі робітники боролися. То як же можна було припустити, що чоловік, який постраждав від ДПУ, піде на службу до того самого ДПУ?

Один робітник із Штудгарта на ймення Мюллер, якому була зроблена така пропозиція, розповів мені:

— Я погодився, зовсім не збираючись мати з цими людьми ніякої справи. Не хочу я мати нічого спільного і з Гітлером. Досить з мене політики. Хочу, нарешті, мати спокій. Повернуся до своєї праці.

— А ти хто?

— Я механік.

— А як сюди потрапив?

— У Німеччині я працював у партії, в організації Червоних профспілок, у Лізі та Союзі бойовиків Червоного фронту. Можеш не сумніватися, що нацисти знали мене дуже добре. В 1933 році вони зробили в мене обшук і помістили мене до концентраційного табору.

Через три тижні мені вдалося звідтіля втекти. Потім чотири роки в еміграції. Тоді ми ще були дурними й обов’язково хотіли працювати за своїм фахом. Мої товариші по партії пообіцяли здобути мені візу до Радянського Союзу. Я спочатку погодився, але візу вони не дістали. В цей час я був у Швейцарії. Разом із товаришем ми вирішили перейти радянський кордон без візи. Ми приїхали до Фінляндії й під Сестрорецьком перетнули кордон. У передмісті Ленінграда з’явилися в ДПУ. Нас ув’язнили, і ми фактично так і не побачили країни. З того часу вже минуло три роки.

Мюллер був чоловіком мудрим, замкненим у собі й симпатичним. Він навіть не картав ДПУ за втрачені три роки життя. З неспокоєм шукав нової орієнтації. Соціалізм лишався для нього поза дискусією. Так чи інакше, він має перемогти. Але історія зараз стала надто складною, і він не бачив якою дорогою повинен іти.

Через кілька днів після мого прибуття до депортаційної камери в ній з’явився ще один єврей — німецький комуніст Ганс Давид.

Був він високий і стрункий, мав досить репрезентативний вигляд.

Під час війни 1914 року був німецьким офіцером, дійшов до звання капітана й отримав одну з найвищих німецьких нагород. Петерманн хотів його заспокоїти стосовно подальшої долі.

— У нас не переслідують колишніх учасників світової війни. Ти можеш не турбуватися, тебе захистить Залізний хрест.

Націонал-соціалісти не дотримувалися обіцянок Петерманна.

Ганса Давида було депортовано через два місяці після мене й звільнено з в’язниці гестапо в Любліні в травні 1940 року. Я деякий час жив у родичів у Кракові. Коли довідався про його прибуття до Любліна, надіслав йому листа і гроші, бо він не мав нікого в Польщі. Пізніше я довідався, що він відігравав велику роль у єврейській раді Любліна.

Коли в 1942 році розпочалася масова ліквідація євреїв, він разом із усією радою пішов до концентраційного табору в Майданнеку і був там знищений. Він належав до тих німецьких євреїв, котрі, окрім усього, що пережили в гітлерівській Німеччині, вірили в німецький правопорядок. Він не зміг собі уявити масштабів масового винищення людей. У Кракові я уже давно перебував на нелегальному становищі, жив під фальшивим арійським ім’ям і продовжував боротися.

Ганс Давид, очевидно, вірив, що знаходження в єврейській раді врятує його. Не один він гірко розплачувався за довіру до німців.

У день Різдва Христового спорожніла сусідня камера. Наступного дня всі на нашому поверсі захворіли на страхітливий понос. Мабуть, щось було неякісне в нашій їжі. Справа було цілком невинна й тривала всього один день, але неймовірно, які потужні лікарські сили мобілізувало НКВС, аби нам допомогти. Ми були дуже здивовані, коли довідалися, як високо оцінює нас держава.

Мене непокоїла моя власна доля. Я не хотів бути депортованим до Німеччини. Бачив, що вдруге покинути Німеччину мені буде важко, а я хотів жити в умовах демократії. Німеччина була б для мене новим ув’язненням. Я намірявся висловити свій протест перед «трьома магами» стосовно депортації до Німеччини. Збирався вимагати доставки до Фінського або якогось іншого кордону чи виїзду кораблем до Швеції. Але до цього не дійшло, до «трьох магів» я не потрапив. Очевидно, їх цікавили лише кандидати в їхні агенти. Судячи з моєї автобіографії, мене визнали безперспективним. До того ж я був євреєм.

31 грудня 1939 року нас розбудили о 6 ранку й спровадили з речами до лазні. Лазня знаходилася в підвалі. То було фантастичне приміщення. Мармурові катакомби, стеля, оперта на колони, безліч кранів та душів, що щедро постачалися гарячою водою. Ми купалися, терли один одного до болю. Наші гарно вкладені речі пішли до дезинфекції гарячою парою. Понад дві години ми насолоджувалися купанням, після чого одяглися й критими переходами пішли до іншого відділення будинку, де був перукар. З фантастичною вправністю впродовж трьох годин він поголив 36 чоловік. Ніде пізніше я вже не бачив чогось подібного. Потім, разом із в’язнями з іншої камери, призначеними до депортації, нас повели до складу, де запропонували вибрати одяг на свій смак. Оскільки я вже мав добрий одяг, то не вибрав нічого. Але інші вели себе інакше, хапаючи що треба й що не треба. Один угорець, на ймення Фаркаш (громадянин Австрії) виговорював людям:

— Що ви будете робити з тим барахлом у Німеччині? Ніхто вам там не дасть за нього навіть десяти пфенінгів!

Одягнені й поголені, ми мали очікувати ще кілька годин у спеціальному приміщенні. Фаркаш розповідав про свої табірні пригоди. Люди, що прийшли до нас з іншої камери, майже всі прибули з сибірських таборів. Після укладення угоди з Ріббентропом, НКВС видало розпорядження зібрати всіх німецьких та колишніх австрійських громадян і привезти їх до Москви в Бутирки. З в’язниць прибули до Бутирок люди, засуджені на смерть і ті, кому вирок було замінено на 25 років таборів. Були також люди, які чекали на виконання смертного вироку. НКВС не цікавилося тим, яке становище в’язні колись займали в керівних органах німецької партії. Не дбало воно й про те, чи є серед депортованих євреї. Здається, що вони депортували навіть людей, котрі взагалі ніколи не були німецькими громадянами.

Єврей на ім’я Блох, після падіння комуни в 1919 році втік із Будапешта до Німеччини. Там він жив за фальшивими німецькими документами й продовжував працювати в партії. Пізніше з тими самими нелегальними паперами він емігрував до Росії. Його арештували, а зараз, незважаючи на протести, його збиралися видати гестапо.

Фаркаш розповідав мені про табори. Він провів три роки в чотирьох таборах. Його розповіді відкрили мені очі. До того часу я думав, що важкі умови життя були лише у в’язницях, а в таборах вони кращі.

У в’язницях — думав я — навмисне тримають людей у таких важких умовах аби змусити їх до зізнань й закінчити слідство. Фаркаш же розповів мені про табори страшні речі. Хоч там і не було навмисного садизму, але люди мерли, як мухи, від поганого клімату, перед яким вони були безсилі внаслідок відсутності доброго одягу та харчів.

— Хто посяде якусь адміністративну посаду, ще може якось вижити. Люди, які працюють під відкритим небом, рано чи пізно гинуть, якщо не мають відповідного одягу та взуття. Ніхто не турбується про те, чи маєш ти щось теплого вдягти. Те, що там дають, і гівна не варте. Коли щось зноситься чи буде вкрадене, його нічим замінити, а кримінальники крадуть усякі добрі речі. Звичайні в’язні зовсім беззахисні. Хто протестує проти пограбування, може отримати ножа в спину. Я розповім тобі одну історію.

Свого часу я потрапив до табору під Вологдою. Мав дві пари окулярів. Таке моє багатство скоро стало відомим. Одного дня мене викликали до канцелярії. Там працювала зграбна, мила жіночка з Ленінграда. Було вона короткозорою, а за тиждень перед тим у неї вкрали окуляри. Без окулярів вона не могла виконувати своєї роботи. Втратити своє місце й виходити на роботу під голим небом при її слабкому здоров’ї означало певну смерть. Вона запитала мене, чи не міг би я продати їй одну пару окулярів. Випробувала їх, окуляри не були настільки сильними, як це було потрібно, але їй підходили.

Я сказав:

— Я вам окуляри позичу, але не продам.

— Продайте, будьте ласкаві, товаришу, я отримала десять років і без окулярів загину.

— Не можу я вам їх продати, товаришко, бо свої я можу кожної хвилини розбити чи їх теж можуть украсти. Я повинен мати запасні.

Вона пропонувала мені найрізноманітніші речі. Я відмовився.

Потім вона прийшла до мене і сказала:

— Товаришу, вам, певно, знадобиться в таборі жінка. Я тут одна з наймолодших. Можливо, тепер віддасте, полишите мені ці окуляри?

— Мусиш бачити, Олександре Семеновичу, що та жінка зовсім не була шльондрою, але не бачила іншого способу врятувати своє життя. Всі жінки мали коханців, інакше не змогли б вижити. Вони шукали впливових, фізично сильних чоловіків. Таких можна відшукати лише серед кримінальників, котрі завжди мають трохи хліба, щоб підгодувати жінку, крадуть теплі речі, аби захистити коханку від зимового холоду, від них залежить адміністративний апарат і вони мають змогу надати своїм жінкам гарну роботу. Боротьба за виживання в таборах точиться безперервно.

Товариші в камері депортованих багато розповідали про табори.

Не буду переповідати тут усього. Про це писали інші з власного досвіду. Але я був змушений ґрунтовно переглянути свої погляди на життя в таборах і, передусім, осягнути масштаби примусових робіт. Я зрозумів, що велика частина промислової продукції та будівництво в Радянському Союзі своїм походження забов’язані саме праці табірників.

Надвечір прийшов наглядач і почав нас викликали за алфавітом четвірками. Четвірки поверталися, щоб забрати свої речі, й повідомляли: «Нам запропонували підписатися під постановою «ОСО» про нашу депортацію. Ми підписалися. Сьогодні ввечері — до Німеччини».

Я зомлів: доведеться їхати до Німеччини. В глибині серця я ніколи не вірив у те, що нас віддадуть у руки гестапо. Почав розмірковувати про те, як би зарадити лиху. Мене викликали одним із останніх.

Я зайшов до квадратного приміщення. Під трьома стінами — три столи. Мене направити ліворуч. Молодий офіцер НКВС підвівся і вручив мені аркуш паперу.

— Підпишіть, громадянине.

Я прочитав:

«Спеціальна комісія при Народному комісаріаті внутрішніх справ «ОСО» ознайомилася з справою звинуваченого Олександра Семеновича Вайсберга.

Ухвалила: припинити справу й вислати громадянина Олександра Семеновича Вайсберга, як небажаного іноземця, за межі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Відповідний запис знаходиться в архіві 8 відділу НКВС у Москві.

Підписи».

Я прочитав й замислився.

— Куди мене висилаєте, громадянине старший лейтенанте?

— Поїдете зараз до Берліна.

— Але я не хочу їхати до Берліна. Я не хочу мати нічого спільного з німецьким фашизмом. Прошу дозволити виїхати до Швеції.

— Поїдете зараз до Берліна. Там напишете подання.

— То вже не допоможе.

Я ще раз узяв аркуша до рук.

— Небажаний іноземець. А коли допомагав створювати в державі промисловість азотних сполук не був небажаним, громадянине лейтенанте.

Він лише знизав плечима.

— Дайте мені можливість написати подання до уряду перед депортацією до Німеччини.

— Я не маю права.

Я втратив контроль над собою і вжив вирази, ніколи не чувані в цьому будинку:

— Товаришу, я комуніст. Знаєш, що я єврей і комуніст? То навіщо хочеш видати мене в руки гестапо? Якщо я не потрібен тут, у країні, то дозвольте мені хоч виїхати спокійно куди хочу. Чим це вам зашкодить? І вам не соромно, товаришу?

— Не нервуйте, громадянине. Я отримав наказ. Я не маю жодного впливу на це рішення. Можу прийняти вашого листа до Народного комісара, але це не відстрочить вашої депортації. Підписуєте постанову «ОСО»?

— А якщо не підпишу?

— Будемо змушені покликати двох свідків, щоб вони підтвердили, що постанова «ОСО» була вам повідомлена.

— То мій підпис означає лише те, що я підтверджую ознайомлення з постановою?

— Саме так і більш нічого.

— Тоді давайте.

Я взяв аркуш і підписав його. То був мій останній підпис під протоколами НКВС.

Усі були готові й пакувалися. Я загорнув свої речі в одне велике простирадло. Вийшов великий пакунок. Я зав’язав петлю так, щоб можна було нести пакунок на плечах. Нас відвели до великої приймальні і звеліли чекати.

Десь опівночі надійшли автобуси й забрали нас на залізничну станцію, де розмістили таким чином, що кожен отримав лежаче місце.

Вікно на перон було забите, вікно в коридор — ні. Двері купе замкнули. Раптом ми почули жіночі голоси. Прибула група жінок. То була частина наших товаришок із Бутирок. Жіночі голоси підняли нам настрій.

Кілька років ми не бачили жінок. А зараз прийшли товаришки, що говорили нашою материнською мовою і пережили те саме, що й ми.

У новорічну ніч 1939–1940 року потяг рушив у дорогу. Віз п’ятдесят морально й фізично травмованих людей додому. Ми полишали вітчизну, яку самі собі вибрали, і поверталися до рідного краю, який став нам чужим. Ми знаходилися між двома фронтами й були безпритульними в обох країнах.

Їхали спустошеною Польщею в напрямку Брест-Литовського.

На мосту через Буг на нас уже очікував апарат другої в Європі системи тоталітаризму — німецьке гестапо.