Холодна Гора

За кожну п’ядь землі

Через два дні пополудні Рєзніков наказав мене привести. Коли я ввійшов, він саме снідав. Я давно вже не мав посилки від Олени й був дуже голодний.

— Сідайте, Олександре Семеновичу, хочете їсти?

Я відмовився. При спогадах про останній допит його ввічливість була мені огидною. Але Рєзніков був мудрим. Він розгадав причини моєї відмови й звернувся до мене лагідним тоном:

— Слухайте, Олександре Семеновичу, я мушу виконувати свій обов’язок. Між нами буде вестися боротьба, але я представляю тут інтереси держави. Я забов’язаний застосовувати всілякі засоби для того, аби примусити вас до капітуляції. Я не є потворою і мені гидко самому їсти, коли це бачить голодний. Поділимося.

Він підсунув мені два сандвічі, подзвонив і замовив для мене чай. Продовжувати відмовлятися означало б бути занадто принциповим. Чай був добрим. Звіддавна я вже пив саму лише гарячу воду.

Рєзніков запалив цигарку, зручно вмостився в кріслі й почав:

— Олександре Семеновичу, я не вестиму протокол. Хочу з вами порозмовляти і схилити вас до нашої оцінки вашого становища. Мусите здатися. Іншого виходу для вас немає. Ми сильніші й ви маєте це зрозуміти. Результат цієї боротьби для нас ясний, маю надію, що й для вас також. Опріч того, навіщо продовжувати боротьбу? Ми маємо засоби примусу, яким люди, такі як ви, не в змозі протистояти. Сиділи в нас набагато сильніші за вас, однак, усі зламалися. Чи хочете зруйнувати собі здоров’я, нерви, замість того, щоб зробити те, чого від вас очікуємо, — щиро зізнатися в усьому, й почати нове життя! Деякий час у в’язниці, а потім, як шанований громадянин, на службі в радянської влади.

— Громадянине Резніков, те, що ви кажете, не є для мене новиною. Мій попередній слідчий і начальник відділу казали те ж саме. Якби я хоч щось чинив проти радянської влади, я б зізнався вже давно. Я маю придумати свою провину, а я не хочу брехати радянській владі. Як радянська людина та як старий комуніст, вважаю, що я зобов’язаний казати чисту правду й лише правду. Я не думаю, що зроблю послугу вам чи радянській владі, якщо визнаю фіктивну провину.

— Ми не хочемо фікції, а хочемо лише правди. Хочемо, аби ви, нарешті, визнали свою належність до бухарінської організації.

— До бухарінської організації? Я чую щось подібне сьогодні вперше. Досі мене запевняли, що я таємний троцькіст.

— З того часу ми отримали докладніші матеріали про ваше опозиційне минуле. Ось документи, я сам допитував головних свідків, які вас звинувачують. Я знаю, що ви були головним представником Бухаріна на теренах України.

— Господи, як це прийшло вам у голову?

— Не прийшло в голову, а це є достеменний факт. Я сам вистежив організацію, на чолі якої ви стояли, та всі її розгалудження. Усі ваші спільники вже за ґратами.

— Громадянине слідчий, справа стає все фантастичнішою. Те що ви розповідаєте, нагадує байку.

— Байки, що їх змислили ви та вам подібні, привели нашу країну на край прірви. Але ми пильні й дамо собі з вами раду.

— Громадянине слідчий, я можу лише повторити те, що повторював уже десятки разів протягом слідства. Я не маю з усім цим нічого спільного.

Він узяв папери в руки:

— Коли подумаю про те, що тут є, і про невинну міну, за котрою хочете приховати свої злочини, я шаленію. Олександре Семеновичу, як довго хочете гратися з нами в цю гру?

— Це безнадійно, громадянине слідчий. Коли я був ще на свободі, мені було сказано, що не можна ознайомити мене з матеріалами звинувачення, доки не буду заарештований. Тепер я заарештований. Уже два місяці, як я під слідством. Був уже на трьох очних ставках. Але ж і досі мені не представлено жодного доказу моєї провини.

Ради Бога, що я зробив? Покажіть мені ваш матеріал.

— Це ми зробимо. Але я хочу дати вам ще один шанс. Якщо зізнаєтеся ще до того, як ми притиснемо вас до стіни, до того, як ми доведемо вашу провину через зізнання інших та через очні ставки зі свідками — ви поліпшите свою долю. Ось маєте папір та олівець.

Ідіть до своєї камери й напишіть на ім’я начальника Харківського ДПУ визнання своєї вини в подробицях. Якщо зробите це сьогодні, якщо завтра вранці я матиму його в руках, то у вас з’явиться шанс не лише вийти на волю, а й здобути більш високе становище, ніж ви можете очікувати. Ви людина талановита і можете посісти високе місце в радянській системі. Але за однієї єдиної умови, — що будете з нами щиро співпрацювати.

Я знову хотів сказати: «Мені нема чого повідомляти, отож нічого писати я не буду». Але не сказав. До кабінету зайшов конвоїр. Рєзніков подав йому папір та олівець й звелів мене відвести.

Наступного дня я використав той папір для написання великого подання до військового прокурора, в якому описав свою революційну біографію і намагався показати, якими безпідставними й незаслуженими були нападки на мене. Ввечері я пішов до Рєзнікова, маючи при собі папери.

— Чи написали визнання?

— Ні, я написав протест до прокурора проти методів слідства.

Резніков вирвав папір з моїх рук. Пробіг його очима й негайно подер. Блідий від гніву, він кричав на мене:

— Захотілося карцеру? Чи не думаєте ви, що ми будемо спілкуватися з вами в оксамитових рукавичках тільки тому, що ви іноземець? Прийде гірке розчарування. Знайдемо управу й на закордонних шпигунів. У нашій країні дійсними є лише радянські закони.

— Я звернувся до прокурора з питань дотримування саме цих законів у моїй справі.

Рєзніков схопив зі столу револьвер, підскочив до мене одним стрибком і затряс дулом прямо перед моїми очима. З його уст полинув потік брудної лайки, яку я просто не в змозі повторити. Зробив рух, ніби хотів схопити мене за горло. Але в останню хвилину стримався.

— Звинувачуваний, ви продовжуєте стверджувати, що невинуваті й не являєтесь бухарінцем?

— Так, стверджую.

— Тоді слухайте.

Він розгорнув папери й почав читати зізнання мого приятеля Рудольфа Андерса.

«…Познайомився я Олександром Вайсбергом у Берліні завдяки Каролу Франку, одному з лідерів німецької правої опозиції. У Радянському Союзі Вайсберг часто вів зі мною політичні розмови. Критикував політику уряду стосовно колективізації й регулювання обігу предметів першої необхідності. Виступав за цілковите скасування регулювання, тобто за поворот до вільного ринку ще в 1932 році. З своїх із ним розмов я мав враження, що він закінчений бухарінець. У всіх фундаментальних політичних проблемах він поділяє антипартійні й антирадянські погляди Миколи Івановича Бухаріна і намагався мене схилити до того ж. З усіх цих питань виступав проти політики партії та уряду. Я переконаний, що він керував антипартійною бухарінською групою в Українському фізико-технічному інституті…» — Звинувачений, чи вам цього досить? Чи маю читати далі?

— Прочитаю сам. Але я не можу повірити, щоб Андерс міг щось подібне написати.

Він перегорнув у мене перед очима протокол. Не було ніякого сумніву, що під ним стояв підпис мого приятеля Андерса.

— Олександре Семеновичу, даю вам ще один шанс. Я показав вам лише незначну частку наших матеріалів стосовно вас. Беріть папір та олівець, ідіть до своєї камери та пишіть усе те, в чому маєте зізнатись.

Зізнання мого приятеля Андерса вразили мене настільки, що спочатку я не міг на них реагувати. Механічно взяв папір і пішов за солдатом.

Прийшовши до камери, я сів на ліжко й тяжко замислився. Мене огорнув великий неспокій, я не міг зосередитись. Так просидів без руху майже годину. Нарешті, відчинилася «кормушка» і наглядач уважно подивився на мене. Це був перший випадок, коли він сказав більше, ніж звичайно:

— Вам недобре?

— Навіщо питаєте?

— Спостерігаю за вами час від часу протягом двох останніх годин. Сидите весь час в одній і тій же позі й не рухаєтесь. Може, хочете трохи брому?

Його доброзичливість повернула мене до дійсності. Я випив брому. Пізніше я довідався, що то Рєзніков дав йому вказівку, аби спеціально за мною наглядав і доповідав йому.

Через годину було принесено суп. Я поставив його на столику, а сам продовжував думати. Що діється? І коли це все скінчиться?

Отже, попереднє слідство показало, що важливих звинувачень проти мене немає. Я ніколи не належав до опозиції і ніколи не був троцькістом. Вступив до австрійської партії ще до закінчення конфлікту з Троцьким. Я прийшов із соціал-демократії. Троцькізм на той час був ультралівим ухилом у комуністичному робітничому русі, і я йому не симпатизував. Був переконаний, що в Середній та Західній Європі соціалізм зможе перемогти лише за умови подолання фатального розколу в лавах робітничого руху. Це вимагало поєднання соціал-демократії з революційною робітничою ідеологією, а також тіснішого союзу робітничих комуністичних та соціалістичних партій Європи. Я поважав Троцького як блискучого публіциста й революціонера з власним характером. Але я не визнавав його політику як доктринерську, що не має жодного шансу опанувати соціалдемократичним робітничим рухом. Внутрішні проблеми російської революції були нам на Заході невідомі. Ми до пуття не знали, за що боролися між собою Сталін та Троцький. Без вагань ми голосували за резолюцію Центрального комітету партії, що схвалювала виключення троцькістів із Комінтерну. Ми не мали вибору, бо хто голосував проти резолюції, того просто виключали з партії. Для комуніста виключення з партії було найгіршою у світі річчю.

Коли я вступив до партії, саме починалася боротьба Сталіна з правим ухилом, який очолював Бухарін. Але в Росії на той час будь-яка опозиція була нелегальною. Бухарін уже не боровся за свої позиції. Партія боролася проти нього. Сам він мовчав. Про його погляди ми довідувалися лише з полеміки офіційної партійної преси, скерованої проти нього. Пізніше, в часи інтенсивної колективізації, партійне керівництво змусило сільських комуністів до політики, що знищила фундамент російського землеробства. Мільйони селян загинули з голоду в 1931–1933 роках. Сільські комуністи, принаймні деякі з них, подавали голос перестороги, але кожного, хто намагався показати згубність партійної лінії на селі, виключали з партії як правого опортуніста, тобто бухарінця, й засилали на Північ. Зовсім небагато часу знадобилося для того, аби примусити комуністів-аграрників замовкнути. Не стало хліба. Селяни лежали безпомічні у своїх халупах, опухлі з голоду, нездатні до праці. Але партійне керівництво продовжувало надсилати реквізиційні загони, щоб конфіскувати останній, десь закопаний пуд збіжжя. Комуністи з міст досить швидко зрозуміли справжнє становищі на селі, лиш не мали відваги для того, аби сказати правду. Поволі Центральний комітет втратив будь-який контроль над розвитком подій. Сталін знищував кожного, хто намагався донести до нього правду, незалежно від того, чи йшлося про реальне становище в Німеччині, Китаї чи українському селі. Комуністи навчилися мовчати, і диктатор втратив усі джерела правдивої інформації. Не рахуючись ні з чиєю думкою, він ішов далі шляхом, що вів до катастрофи. Відступив лише тоді, коли катастрофа вже настала. Результатом його політики на селі було 11 мільйонів селянських трупів. Сільське господарство втратило більшість поголів’я худоби. Коней залишилося ледве 17%, свиней та овець менше 10%. Чисельність великої рогатої худоби зменшилась до чверті своєї попередньої кількості. Найкращі господарі країни, які протестували проти непосильних податків, були заслані в тундру як куркулі, хоча в переважній більшості випадків вони були не куркулями, а середняками або бідняками. Кожен у країні знав, що сталося. Кожен у ті роки голодував і кожен мовчав. Спочатку ще велися розмови між близькими приятелями, пізніше, коли розпочалася «велика чистка», жодного слова про політику вже не можна було почути навіть у розмовах між близькими людьми.

Чи були бухарінцями всі ті, хто брав участь у цій політиці, протестуючи проти неї тільки в глибині душі? Звичайно ж, ні. А Микола Іванович Бухарін застерігав проти неї заздалегідь. Але його голос дуже швидко замовк. На пізніших пленумах Центрального комітету він уже, так само, як і всі інші, славив мудрість улюбленого вождя.

Якщо назвати виважену політику на селі бухарінською, то в глибині душі я завжди був бухарінцем, хоча формально ніколи не належав до жодної бухарінської організації, бо такої просто не існувало.

Німецька комуністична партія за вказівкою Сталіна починаючи з 1929 року, провадила політику, яка призвела до катастрофи німецький робітничий рух і до перемоги фашизму. За цю політику пізніше російський народ і все людство мали заплатити другою світовою війною. Далекоглядні товариші з обуренням протестували проти цієї політики. Комінтерн охрестив цих єретикив правими опортуністами й бухарінцями. Однак, права опозиція в німецькій та інших партіях Комінтерну не мала жодного організаційного чи ідеологічного зв’язку з Бухаріним. Праві в німецькій партії підносили голос застереження проти курсу, що мав призвести до перемоги фашизму. Вони зовсім не торкалися російських справ на селі. Німецька партія виключила правих і продовжувала свою шалену політику. По всіх німецьких містах велася боротьба між комуністами й соціал-демократами, аж поки одні й другі після перемоги Гітлера не потрапили до концентраційних таборів. Чи права опозиція в німецькій партії була бухарінською? Кожен розумний чоловік, дивлячись не через окуляри схоластичної діалектики, повинен був протестувати проти політики партійного керівництва. Сам я ніколи не протестував, бо був би виключений із політичного життя. Багато членів партії інстинктивно відчували небезпеку, до якої вела їх політика партії, однак мовчали, аби уникнути виключення. В німецькому Рейхстазі будь-яку можливість утвореня демократичного центристського уряду було торпедовано з правої сторони — гітлерівцями, з лівої — комуністами. Вибори до Рейстагу відбувалися одні за другими. Тяжка господарська криза призвела до глибокої кризи німецької політичної демократії. Ситуація підштовхнула середину, що вагалась, до фашистського табору. Комуністи сподівались, що криза скінчиться революцією. А вона скінчилася приходом до влади Гітлера.

Двома роками пізніше Сталін та Комінтерн зрозуміли, якого пива наварили. Німецький робітничий рух перестав існувати. Тисячі людей було замучено до смерті в концентраційних таборах та в’язницях гестапо. В особі нових німецьких збройних сил виросла смертельна загроза для Радянського Союзу. Тепер уже й Сталін відступив. 7-й конгрес Комінтерну влітку 1935 року зробив висновки з нещасної політики і дав ті самі директиви, за які три роки тому представники німецької правої опозиції були витурені з партії. Сам я ніколи не належав до правої опозиції, але, як і більшість німецьких комуністів, поділяв погляди правих. У 1931 році також і Троцький у своїй чудовій пророчій брошурі прилучився до поглядів правих і зажадав підтримки уряду Брюнінга, аби в останню хвилину врятувати країну від фашизму. Вже тоді не було для кожної розважливої людини ніякого сумніву, що офіційна політика партії веде до катастрофи. Лише Сталін не хотів цього помічати.

Чи хто-небудь із тих, хто сидів у в’язниці, міг те все забути? Голод на селі, знищення робітничого руху в Європі, знищення решток внутрішньопартійної демократії в Росії? Чи диктатор хотів ліквідувати всіх, хто міг би нагадати його власні помилки? Дуже вже схоже було на те.

Але чи дійсно хтось хотів йому про те нагадувати? Чи не забули, або ще краще сказати, не придушили тієї пам’яті в собі? У Народному комісаріаті важкої промисловості та в інших державних установах мені часто доводилось зустрічатись із старими опозиціонерами, тобто людьми з оточення П’ятакова чи Бухаріна, і я знав їхні погляди.

З нашої свідомості витравили події 1931–1933 років. Ці події трактувалися як нещастя, подібне до стихійного лиха. Ми ніколи не могли подумати, що Сталін свідомо послав на голодну смерть мільйони. Хотів швидкої колективізації і не передбачив можливих наслідків. Хотів перемоги революції в Німеччині й не зміг передбачити перемоги фашизму. Відступив занадто пізно, але ж відступив.

Голод на селі він обминув на звітних зборах 1933 року. Тріумфальний похід фашизму по Європі, здавалось, буде затриманий повстанням народного фронту у Франції та Іспанії. Здавалось, що партія йде своєю власною дорогою. Колишні опозиціонери вже не намірялись підіймати колишні суперечки. Кинулися у вир великої творчої праці. Сприйняли самодержавство Сталіна як необхідне зло. Сподівалися лише, що разом із господарським розвитком країни в міру зростання багатства й добробуту Сталін сам поступово ліквідує свій деспотизм і поверне до демократії, принаймні в партії.

У країні не було ніякої опозиції, у усякому разі — організованої.

Жевріла лише глибоко прихована надія про повернення до свободи.

Всі намагалися триматися подалі від усякої політики та концентрували всю свою енергію на розв’язанні господарських завдань.

Навіщо диктатор наказав в середині 1936 року заарештувати сотні тисяч? Навіщо він зрадив революцію, понищив старих революціонерів у великих процесах? Яка небезпека загрожувала йому після перемоги на селі? Я не міг знайти відповіді на ці питання.

Однак, не ці загальні питання непокоїли мене зараз. Я відчував смертельну небезпеку для самого себе. Я все більше починав розуміти, що НКВС хоче мене знищити як опозиціонера, а не як закордонного агента. Доки мені приписували троцькізм, моя справа мала вигляд зовсім невинний. Ідеям Бухаріна я, справді, симпатизував.

Якщо вони дійсно вчиняють суд над ідеями, то моя справа може повернути на гірше.

Наступного разу мене було розбуджено опівночі й спроваджено до Рєзнікова. Перед ним лежав аркуш паперу:

— Сьогодні вже будемо писати, Олександре Семеновичу. Коли вступили до організації?

Я вирішив прикинутися дуриком.

— До Комуністичної партії Австрії я вступив 1 травня 1927 року. Але вже два роки перед тим під керівництвом Комуністичної партії проводив фракційну роботу в соціал-демократичному рухові.

— Іди до чорта зі своєю Австрійською комуністичною партією!

Нас не цікавить, як ти маскувався. Ми хочемо знати, хто тебе завербував до нелегальної контрреволюційної бухарінської організації.

Я мовчав.

— Будеш говорити?

Він почав лаятись. Я прислухався в піввуха. Нарешті він скінчив лайку й запитав:

— Звинувачуваний Вайсберг, ви маєте намір саботувати слідство? Відмовляєтесь від зізнань?

— Я не відмовляюсь від зізнань, але вже десять разів відповідав вам на одне й те саме питання, і це було внесено до протоколу. Я ніколи не був членом жодної контрреволюційної організації.

— Вайсберг, учора ми влаштували вам екзамен. Була то, однак, лише невелика частина зібраного проти вас матеріалу, що знаходиться в цих протоколах. Якщо ми сьогодні скінчимо слідство й покажемо той матеріал воєнному судові, то не пізніше, як через місяць ви вже станете покійником. Бо немає в Радянському Союзі такого військового трибуналу, який би на підставі цього матеріалу виніс вам вирок, відмінний від розстрілу.

— Тоді чому не кінчаєте слідство?

— Бо хочемо знати все.

— Вам і так відомо все.

— Ми знаємо багато, але ти знаєш більше. Ми знаємо дев’яносто відсотків твоїх злочинів, а ти знаєш все. Ми не випустимо тебе доти, доки не довідаємося про ті десять відсотків, що залишились.

— Повідомте мене, нарешті, конкретно, про те, що знаєте. Може, мені вдасться вас переконати, що все це є помилкою або наклепом.

— Нічого ми не будемо повідомляти. Тут ти звинувачений, ти й мусиш відповідати. Наші методи відрізняються від тих, що застосовуються в капіталістичних країнах. Оскільки ми ще не знаємо всього, то всього й не кажемо, а вимагаємо від тебе повного зізнання.

Якщо у своєму зізнанні ти повідомиш нас про дев’яносто відсотків відомих нам фактів, і ми побачимо, що ти склав зброю, тільки тоді зможеш розраховувати на нашу допомогу.

— У такому разі я не вірю, що моє слідство колись скінчиться, бо мені нема чого казати.

— Ти зрікаєшся навіть розмов з Андерсом?

— Ні, але з тих розмов зовсім не випливає, що я контрреволюціонер. Дійсно, я критикував у нашій розмові розподіл продуктів харчування та предметів першої необхідности. Але ж уряд потім сам скасував той розподіл. Я не можу зрозуміти, навіщо розглядати мою критику як державну зраду чи контрреволюцію.

— Ідеї, що слугували підставою твоєї критики, походили з арсеналу бухарінської контрреволюційної опозиції. Ти їх не видумав.

Ти їх почув від своїх товаришів по організації. Ті ідеї для нас є те ж саме, що дим на горизонті в пустелі для мандрівника, який вказує на наявність людських осель. Прояв контрреволюційних ідей свідчить про наявність контрреволюційної організації. Випадковостей тут не буває.

— Я все менше розумію, куди ви хилите. Спочатку запевняли мене, що я є щось на кшталт закордонного агента, шпигуна ворожої держави. Тепер я маю бути опозиціонером. А чого ви хочете насправді?

— Тільки дурень не може зрозуміти цього зв’язку. Чи слідкував за процесами?

— Так.

— Чи читав, що Радек сказав про Бухаріна?

— Так, читав.

— А чи знаєш, що Бухарін створив третій контрреволюційний центр, що працював разом із троцькістським центром?

— Цього не читав.

— Ці люди зізналися, що зосередили всю діяльність своєї організації на диверсіях, терорі, шпигунстві та саботажній роботі. Таку директиву дав їм Троцький. Починаючи з 1931 року ці люди вже були не опозиціонерами, а закордонними агентами. В нашій країні під керівництвом Сталіна переміг соціалізм. Не маючи жодної можливості боротися власними силами, вони зблокувалися з фашистськими шпигунськими центрами.

Я мовчав, бо не вірив жодному його слову. Він дійшов до пункту, в котрому я в найліпшому разі мусив мовчати, хоч ця мовчанка й була небезпечною. Обережність вимагала, щоб я з ним погодився.

— Тепер ви зрозуміли зв’язок?

— Не зовсім.

— Якщо бухарінці викинули у своїх організаціях гасло шпигунської роботи та терору, то кожен член їхньої організації є для нас терористом і шпигуном. Якщо ви поширювали бухарінські ідеї, то це є для нас сигналом, що ви є членом цієї організації. А це означає, що ви знаходилися на службі в Бухаріна. Іншими ж словами, ви є закордонним агентом.

У мене запаморочилося в голові. Бачив, що, протестуючи проти деформованої логіки цієї дедукції, можна лише накликати на себе тяжку небезпеку. Мені не залишалося нічого іншого як заперечити те, що поділяв бухарінські ідеї, а це було важко зробити.

— Ти будеш, нарешті, видавати організацію, чи ні?

— Я не знаю ніякої організації.

— Олександре Семеновичу, ви, мабуть, маєте невірне уявлення про нелегальні організації в Радянському Союзі.

Доки він це казав, я подумав: «…Як він сам собі суперечить. Вимагає від мене видачі організації, і тут же зізнається, що я уявлення не маю, який вигляд має така організація. І дійсно, уявлення я не маю».

— У нашій системі з обраним керівництвом і легальним членством контрреволюційні організації неможливі.

— Що ви в такому разі розумієте під контрреволюційною нелегальною організацією? — запитав я обережно.

— Пояснюю: якщо ви втрьох сидите в кімнаті й розмовляєте на якусь тему й заходить четвертий і ви міняєте тему розмови, то ви троє належите до організації, а той четвертий — ні.

— Але ж, можливо, ми дотримувались таємниці з приватних причин.

— Якщо ви проводили розмову політичну, то тут не може бути ніяких приватних таємниць. Добропорядний громадянин Радянського Союзу не повинен мати таємниць.

Поволі я починаю розуміти, до чого він усе це веде. Він хотів полегшити мені зізнання в належності до таємної організації. Якщо я сприйму його визначення, то тоді вже можна зізнаватись, що мої приятелі в УФТІ створили нелегальну організацію, яка не хотіла мати сторонніх свідків при своїх розмовах.

Рєзніков ставав усе примирливішим і розмовляв зі мною до 6 годин ранку на різні теми з мого життя за кордоном, які мало стосувалися справи. До камери я повернувся дуже втомленим.

Той допит дав мені багато поживи для роздумів. Знов і знов я ставив перед собою питання:

1. Чи вони дійсно підозрюють мене й хочуть знати правду?

2. Чи, як це було у великих процесах, вимагають визнання фіктивної вини?

3. У разі, коли справді підозрюють мене, то що мають на думці?

Чи вважають мене за німецького шпигуна, чи опозиціонера?

Рєзніков доклав старань до того, аби поняття нелегальної організації видавалось мені чимсь невинним. Хотів видурити з мене зізнання. Це означало, що його цікавило фіктивне визнання мною своєї вини. Але навіщо це їм треба? Відповідь, що викриття нелегальних організацій є їхнім обов’язком, примітивна. Передусім і досі не ясно, навіщо було їм, ні сіло ні впало, заарештовувати сотні тисяч людей?

Нічого ж у країні не сталося, не було ніякої кризи на селі. Не існувало збільшення загрози війни. Все йшло добре. В усякому разі, все було значно краще, ніж чотири роки перед цим, а чомусь великомасштабні арешти розпочалися саме в 1936 році. Щось має за цим критися.

Наступний допит не приніс відповіді. Навіть навпаки, стер враження від попереднього допиту. Рєзніков був дуже агресивним і поводив себе так, наче був цілком переконаний у моїй вині. Розпитував про мої контакти з опозицією за кордоном.

— Чи знаєте яких-небудь троцькістів або бухарінців у Німеччині?

— Я не знав жодного троцькіста, але знав досить правих опозиціонерів.

— Назвіть їхні імена.

— Їх занадто багато. Ці товариші були разом із нами в одній партії і лише в офіційних дискусіях розвивали відмінні погляди на різні питання.

— Назвіть тих, кого виключили з партії або найзначніших із них.

— Найзначнішими з тих, кого я знав особисто, були Віллі Стейн та Карл Франк.

— Коли ви познайомилися зі Стейном?

— Я познайомився зі Стейном тоді, коли він був ще п’ятнадцятирічним хлопцем із соціалістичного руху учнів середніх шкіл Відня. Тоді ми обидва були гімназистами. Було це після революції 1918 року. Віллі приєднався до комуністів і відігравав там велику роль. Пізніше його було обрано до Центрального комітету. Після 15 липня 1927 року він перейшов на бік опозиції в партії. В 1928 році його було виключено. Навесні 1929 року я виїхав до Берліна і втратив з ним контакт.

— Чи доводилося вам зустрічатися ще з Віллі після виключення його з партії?

— Так. Я зустрічав його декілька разів у Відні, Празі чи Берліні й мав з ним розмови. Я також був добре знайомий з його дружиною.

— Підтримували стосунки з ворогом партії!?

— Я зустрічав його дуже рідко й завжди намагався довести йому хибність його позиції.

— Хто вас уповноважував розмовляти з ним? Чи кожного разу ви складали звіти для партії про ті дискусії?

— Ні, у нас не було такого звичаю. Члени партії не мали заборони на розмови з колишніми членами партії.

— Не розповідайте мені байок. Я знаю про закордонне життя не менше, ніж ви. Ви мене не умовите, що комуністам вільно було підтримувати нелегальні стосунки з ворогами партії.

— Про нелегальні стосунки не було мови. Я зустрічався з ним іноді в кав’ярні, ми обмінювались декількома словами з приводу якихось актуальних проблем. Я боронив свою політичну позицію, і то була позиція партії, а він боронив свою. Чи, може, я вже не повинен був вітатися зі своїм старим приятелем тільки з тієї причини, що його було виключено з партії?

— Той старий приятель був оскаженілим, небезпечним ворогом партії, а зараз, напевно, є явним фашистом.

— Як ви можете казати такі речі? Мені не доводилося чути, щоб він перекинувся до німецьких фашистів.

Він витягнув стос зелених зошитів і промовив:

— Оце інформативні бюлетені, присвячені ворожим рухам за кордоном, які ми отримуємо щотижня. Тут часто можна зустріти ім’я Віллі Стейна. То є один із найнебезпечніших ворогів світового робітничого класу.

— Я нічого про це не знаю.

— Коли ти бачив Віллі Стейна останній раз?

Завжди, коли Рєзніков переходив на «ти», його заносило на загострення тону.

— Улітку 1935 року я зустрічав його в Празі.

Рєзніков почав шаленіти.

— Що, навіть після переїзду до Радянського Союзу підтримував стосунки з ворогами?! Які матеріали передав Віллі Стейнові?

— Жодних матеріалів. Розмовляли про те, чи дійде в Абіссінії до війни чи ні.

— Яке невинне ягнятко! Випадково зустрічає в Празі під час подорожі небезпечного ворога й розмовляє з ним про Абіссінію. Хто в це повірить!?

— Можете мені вірити, або ж ні. Не було мови про Радянський Союз.

— Що робили в Празі?

— У той час штаб-квартира австрійської комуністичної партії знаходилася в Празі. Я хотів поспілкуватися з керівниками комуністичної партії.

— З ким саме?

— З Ернестом Фішером. Я дав йому знати про себе через одну приятельку, що я в Празі, але в ті дні він не знайшов для мене часу.

— Чого від нього хотіли?

— Збирався залишити Радянський Союз і хотів просити Центральний комітет моєї партії про дозвіл на це.

— Горіла земля під ногами? Вже тоді боявся викриття?!

— Я не мав чого боятися, громадянине слідчий. Однак, коли Давидович став директором, робота в інституті мені остогидла. На кожному кроці я почав зустрічатися з недовірою та перешкодами, от і вирішив, що з мене досить.

— Бідне ягнятко! Його образили недовірою! Організував в інституті в той час явний бунт проти військової тематики, то як вам можна було довіряти? Ми були просто ідіотами, що не заарештували вас ще тоді! Інститут зараз мав би зовсім інший вигляд.

Я не відповів. Сперечатися не було ніякого сенсу. Якби Рєзніков хотів довідатись про якісь факти, що призвели мене до війни з Давидовичем, то зробив би це вже давно.

— Чи Віллі Стейн давав у Празі якісь інструкції?

— Які інструкції він міг мені дати? Віллі Стейн молодший за мене. Наші стосунки мали такий характер, що він не міг давити мені поради.

— Не притворяйся дурником! Я питаю, чи дав він контрреволюційні інструкції стосовно шпигунської роботи чи диверсійної діяльності в Радянському Союзі?

Не було сенсу обурюватись. Я просто сказав: «Ні».

— Чи дав інструкції відносно організації терористичного замаху?

— О Господи! Як це ви собі уявляєте? Зустрів у Празі в кав’ярні давнього приятеля молодості, випив з ним та його дружиною по чашці кави. Й тоді він пропонує мені виконання терористичних актів, шпигунської роботи й тому подібне?! Я дуже погано уявляю, як подібні речі робляться, але думаю, що не так.

— Не вдавай із себе невинність! Які інструкції дав Віллі Стейн, коли ти повертався до Радянського Союзу? Які привіз від нього накази?

— Громадянине слідчий, повторюю ще раз із усією відповідальністю, що Віллі Стейн не давав мені ніяких інструкцій. Ми випили з ним по чашечці кави й поговорили на тему війни в Абіссінії. Не мав він ніяких листів до Радянською Союзу й нічого мною не передавав.

— Ми про це іншої думки. Ми знаємо, що Віллі Стейн був твоїм керівником у контрреволюційній бухарінській організації. Ми ще до цього повернемось.

Наступного дня настала черга Карла Франка. Я познайомився з ним у 1918 році. Тоді я був гімназистом, а він на той час уже був доктором. Він також вийшов із молодіжного руху, але вже в 1918 році став комуністом. Я любив його. То була чудова й дуже симпатична людина. Жінки його кохали, він їм відповідав тим же. У нашому середовищі було багато розмов про його романи. Карл Франк був добрим колегою. Незважаючи на його високе становище в партії, я ніколи не мав його за політика. Його виключення з партії, — здається, це було в 1929 році — заслуговує на увагу. Хоч він перед тим ніколи не перебував в опозиції, перед партійним з’їздом у Веддінгу Карл Франк відкрито виступив проти методів Центрального комітету і розповсюдив листівки відповідного змісту серед учасників з’їзду.

У них повідомлялося, що за наказом з Москви внутрішньопартійна демократія була цілковито придушена. Карл Франк протестував проти методів ліквідації опозиції в партії. Само собою зрозуміло, що того ж таки дня його самого було виключено з партії. Мені сподобалась його відвага. Більшість із нас потерпала від деспотизму партійного керівництва, але нам бракувало хоробрості виступити з протестом, бо ми боялися виключення з партії.

Допити стосовно Карла Франка нічим не відрізнялися від допитів щодо Віллі Стейна. Знов той же зелений зошит і знову твердження про те, що Карл Франк явно перекинувся до німецького фашизму. Знов питання про те, які він дав мені інструкції, чи завербував мене до контрреволюційної організації і так далі. А потім ще одна дуже характерна подробиця, яка залишилася в моїй пам’яті.

Рєзніков запитав мене:

— Коли бачили Карла Франка востаннє?

Я відповів:

— Улітку 1932 року. Я щойно приїхав з Радянського Союзу й проводив відпустку на Грундзее в Австрії. Гуляв над озером у товаристві Фріца Гоутерманса і випадково зустрів Карла Франка, який ішов купатись.

Рєзніков мене перервав:

— Ви завжди зустрічаєте людей випадково. Але ми тут не віримо у випадковості, коли якийсь агент виїздить за кордон і там зустрічається зі своїм шефом.

Я оминув його зауваження мовчанкою і продовжив:

— Між нами розгорілася полеміка на політичну тему. Гоутерманс і я були товаришами по партії, Карл Франк — виключеним правим опозиціонером. Спочатку він кепкував з нас з приводу того, що вважав за помилки нашої партії. Пізніше він посерйознішав і запитав: «Алексе, ти щойно з Радянського Союзу. Мене цікавить, як там ідуть справи. Зайшов би до мене та розповів». Я на це відповів:

«Розповім тобі про все з охотою, але коли хочеш від мене про щось довідатись, мусиш прийти до мене сам. Зайди якось увечері до нас додому». Карл Франк обіцяв прийти, але не прийшов. З того часу я його не бачив.

— Чи не зустрічалися ви з ним таємно, чи не передавали йому шпигунських матеріалів?

— Ні, цього я не робив, — відповів я.

— На які політичні теми ви вели розмову?

— Я зараз уже не пам’ятаю.

— Пригадайте.

— Дійсно, не пам’ятаю. Минуло дуже багато часу.

— Ваша пам’ять підводить завжди, коли треба приховати контрреволюційні розмови.

— Я вже сказав, що ми полемізували між собою. Він займав позицію проти лінії партії, я — за. Уже з того можете робити висновок, який характер мала розмова.

— Ми маємо докази, а зізнання Андерса це підтверджує, що Карл Франк завербував вас до контрреволюційної організації правих.

— Якщо Андерс так говорить, то він наклепник.

Наступного дня після полудня, полишаючи кабінет Резнікова в супроводі солдата, я зіткнувся в коридорі з очікуючим там Фріцем Гоутермансом. Зблідлий від несподіванки, він витріщив на мене очі. Я подумав про себе: «Гарний же я маю вигляд». Інстинктивно я примусив себе посміхнутися, аби тим самим підняти дух мого приятеля по інституту. Якусь мить ми знаходились один перед одним, потім я мовчки пішов далі. Очевидно Рєзніков викликав Гоутерманса, щоб довідатися від нього про подробиці нашої розмови з Карлом Франком. Моя зустріч з ним у коридорі швидше за все не була випадковою, а організованою Рєзніковим. Він хотів тим «випадком» дати зрозуміти: «Кажи правду про своє попереднє життя, бо ми маємо можливість тебе перевірити!» Наступний допит торкався конфлікту в інституті. Рєзніков розсівся в кріслі, допитливо вперся в мене очима і почав:

— Олександре Семеновичу, тепер ми переходимо до розділу, в якому між нами не буде розбіжностей. Зараз не йтиметься про таємну роботу вашої групи, а лише про явний бунт проти керівництва інституту, проти партії та проти уряду. Маю надію, що ви не будете відмовлятись.

— На жаль, громадянине слідчий, я не можу з вами погодитись.

Якщо маєте на увазі нашу війну з Давидовичем, то це був не бунт проти уряду, а лише боротьба з шкідником, який розвалив роботу в інституті.

…Я прибув до інституту навесні 1931 року. Директором на той час був Іван Васильович Обреїмов, учений старої школи з Ленінграда. Інститут було створено за ініціативою організатора радянської фізики Абрама Федоровича Йоффе. Група молодих фізиків під керівництвом Обреїмова та Лейпунського покинула ленінградський інститут Йоффе й подалася до Харкова, щоб на прохання українського уряду створити там новий осередок науки. Це був час першої п’ятирічки, час великої реконструкції радянського господарства. Будувалися не лише фабрики, але й наукові інститути. Радянський уряд виділив великі суми для створення в країні мережі наукових закладів. У самому Харкові було засновано близько 20 нових інститутів. Найважливішим із них був наш УФТІ. Судячи з його розмірів, він був одним із найбільших науково-дослідних фізичних інститутів у всій Європі. Коли я прибув сюди в березні 1931 року, інститут ще знаходився, так би мовити в пелюшках. Адміністративний та партійний апарати в інституті були дуже малими. Основним предметом зацікавлення працівників інституту були наукові дослідження. Політичні проблеми не цікавили нікого, індустріальні — майже нікого.

У наукових дискусіях панував дух свободи. Директором інституту був один з нас — науковець. У стосунках із ним не існувало жодних бюрократичних перепон. Дуже часто більшість фізиків вирішувала питання не так, як він того хотів, і директор Обреїмов мусив із тим погоджуватись.

Найбільшим авторитетом в інституті користувався Олександр Ілліч Лейпунський, заступник директора, молодий комуніст і дуже талановитий фізик. Сам Обреїмов був людиною старої школи й мав немало звичок, над якими ми, молоді, насміхалися. Зрештою, Обреїмов пішов у відставку, а владу взяв Лейпунський. Це був взірцевий керівник. Якщо хтось мав якусь справу, — відвідував директора в лабораторії, і той, маніпулюючи приладами, вирішував проблему.

Лейпунському був притаманний теплий, сердечний спосіб спілкування з людьми. Навіть якщо йому доводилося відмовляти, ніхто не почувався скривдженим. Поза тим, мало займався адміністративними справами, полишаючи ініціативу людям, яким довіряв. Під його керівництвом інститут за короткий час досяг справжнього розквіту.

Можна стверджувати, що інститут ріс у ширину і в глибину. Створювалися нові відділи. Було збудовано величезний генератор високих напруг для дослідів по розщепленню атомних ядер. У лабораторії низьких температур було запущено установку для зрідження гелію для досягнення найнижчих температур. Радіолабораторія працювала над військовою тематикою по генерації ультракоротких хвиль, а також над проблемою бездротової передачі енергії на відстань. Руеман, Шубников і я намагалися спрямувати техніку низьких температур на службу азотної промисловості. Відділ теоретичної фізики під керівництвом Льва Давидовича Ландау встановив контакти з головними теоретиками світу, і в 1934 році провів у Харкові конференцію, в роботі якої взяв участь Нільс Бор, батько новітньої атомної фізики, та інші зарубіжні фахівці. Коротше кажучи, інститут вільно розвивався, і країна з того мала лише користь. Належало тільки дати людям спокій, а творчі досягнення не забарились би. Однак спокійно працювати їм не дали.

Процес уніфікації всього радянського життя, що розпочався відразу після завершення боротьби в партії та ліквідації опозиції, до початку 1935 року не зачепив інституту. УФТІ лишався островом свободи в морі сталінської деспотії. Тут не дуже цікавилися політикою, люди жили замкнуто у власному світі, мешкаючи разом у житлових будинках, розміщених на території інституту, і мало спілкувалися з людьми поза інститутом. Ця ідилія не могла тривати довго, і вона скінчилася в день приходу до керівництва інститутом Давидовича. Той день з інших причин був знаменним в історії ліквідації свободи в країні. Був то день 1 грудня 1934 року, коли студент Ніколаєв застрелив у Ленінграді члена політбюро Сергія Мироновича Кірова. Цей день став початком розвитку подій, які скінчилися «великою чисткою».

Давидович прийшов до інституту з бажанням показати себе.

Хотів зробити інститут радянським. Йому здавалося, що в інституті було занадто багато свободи, а в директора замало влади. Належало з цим покінчити. Він спорудив собі новий директорський кабінет і написав на дверях: «Прийом по понеділках, середах та п’ятницях від 3 до 5». Люди дивувались тим бюрократичним замашкам і взагалі до нього не ходили. Немало справ можна було залагодити й без директора, тому на нього не звертали уваги. Якось він викликав професора Шубникова, керівника лабораторії низьких температур, на заздалегідь визначений час перед обідом. Шубников полишив лабораторію і пішов до директора, де мусив чекати цілу годину. Потім він зайшов до приймальні й попросив секретарку передати директорові, що коли тому щось треба, то нехай шукає його в лабораторії. З того й почалося. Своїм безтактним ставленням Давидович виводив із себе наукових керівників. Був він незначною людиною з обмеженим світоглядом та великими амбіціями. Його підлеглими були відомі вчені, що знали собі ціну. Давидович хизувався своїм положенням, учені ХФТІ — своїми досягненнями. Він намагався завести в науковому інституті військові порядки, які останнім часом з’явилися в стосунках між директорами радянських підприємств та їхніми підлеглими. Але з цього нічого не могло вийти, бо люди в УФТІ були призвичаєні до свободи. Вони з ентузіазмом виконували свої обов’язки перед державою, але не могли дозволити пригноблювати себе нікчемному бюрократові.

Про науку Давидович не мав ніякого уявлення, і це також ослабляло його авторитет. Він робив одну помилку за іншою.

Іван Васильович Обреїмов був людиною старшою за віком і до того ж добрим фізиком. У вільні години він намагався прикрасити територію інституту, закласти квітники й т. ін. Садівник інституту отримував він нього вказівки, і все йшло добре. Ми були вдячні Обреїмову за те, що від перетворив територію інституту, спочатку схожу на будівельний майданчик, на сад та квітник. Але й тут Давидович захотів проявити свою ініціативу. Одного дня він викликав Обреїмова й наказав йому скласти звіт у садових справах. Аудієнцію він закінчив словами: «Поки я нікого не знайду, будете відповідати за цю ділянку роботи». Я зустрів Обреїмова, коли він повертався від директора. Був він дуже пригніченим, я мусів його заспокоювати.

Захмелілий від влади, Давидович почав порушувати засади радянських адміністративних взаємовідносин. Головним пунктом оголошених Сталіним у 1932 році з метою підвищення продуктивності праці «шести пунктів» була так звана «єдиноначальність». За кожне завдання мала відповідати лише одна людина. Кожен мав лише одного безпосереднього начальника. Робітник — бригадира, бригадир — керівника відділу, керівник відділу — головного інженера закладу, а той останній — директора. Згідно з тими засадами, директор не повинен був давати робітникові завдань, окрім службового ланцюга. Давидович свідомо порушував це правило. Він намагався налаштувати рядових керівників інституту проти наукових керівників лабораторій і тим самим посилити свій вплив. Керівники лабораторій — талановиті науковці — були для нього занадто незручними. Він шукав серед асистентів інституту людей, які б його підтримували, щоб зробити швидку кар’єру. Так, через голову керівника лабораторії низьких температур професора Шубникова, він звернувся до асистента Юрія Рябініна й дав йому безпосередньо завдання для виконання секретної військової тематики. Робота над військовими замовленнями завжди користувалася в інституті пріоритетом у порівнянні з роботами, що мали чисто науковий характер. Дослідне виробництво інституту було невеликим, станків, верстатів, приладів, кваліфікованих робітників завжди не вистачало. Кожен керівник лабораторії повинен був планувати справедливий розподіл цих допоміжних ресурсів між роботами за різними темами. Як тільки Рябінін, не питаючи свого шефа Шубникова, хотів усе підпорядкувати роботі, про яку Шубников не знав, останній запротестував у директора й заявив: «Я ладен узяти на себе відповідну роботу та зробити все, щоб довести її до кінця якомога швидше, але я повинен знати, про що йдеться. Неможлива ситуація, коли в моїй лабораторії господарює один із моїх асистентів, а я навіть не знаю, що він робить, і не можу проконтролювати роботу». Власне, такий протест Давидович і хотів спровокувати. Він хотів довести групу наукових керівників до того, щоб вони вчинили дії, які можна було розцінити як боротьбу проти військових замовлень. Він провокував Рябініна до зухвалого ставлення до свого шефа й підтримував його в цьому. Те ж саме він чинив і в інших лабораторіях. Наслідком таких інтриг став цілковитий параліч наукових досліджень в інституті.

Певного дня Давидович прийняв пропозицію одного досить посереднього працівника інституту провести дослідження, що, буцімто, мають важливе значення для оборони країни. Льва Давидовича Ландау, найавторитетнішого теоретика країни, було запрошено, як експерта. Ландау провів теоретичні обчислення й дійшов висновку про негативний результат. Незважаючи на це, Давидович віддав розпорядження виконувати роботу. Ландау запротестував, оскільки така робота коштувала дуже багато грошей. Дарма, Давидович хотів продемонструвати, як він турбується про оборону країни.

У кожному радянському інституті, на кожній фабриці, в кожній установі існував таємний сектор. Мав він подвійну функцію.

З одного боку, контролював політичну лояльність усіх працівників означеної організації й складав для ДПУ відповідні довідки, а з другого, — наглядав за виконанням військових замовлень. У вогнетривких сейфах того таємного сектора зберігається, наприклад, мобілізаційний план. Кожен працівник, який хотів брати участь у роботах для військового відомства або мати доступ до таємної кореспонденції, мав бути «просвіченим». Це значить, що таємний сектор складав для ДПУ довідку про таку людину й отримував згоду на допуск її до секретних робіт. Усі провідні науковці інституту мали допуск до таємних робіт. Мав його й Шубников. Таким чином, не було жодної причини для того, щоб Давидович обминав Шубникова й через його голову видавав вказівки його асистентові Рябініну. Він зробив те лише з метою посіяти незгоду й ослабити авторитет восьми керівників лабораторій, у яких він вбачав своїх ворогів.

Щоденно відбувалися нові інциденти. Нарешті, надійшла й моя черга. В інституті я мав незалежне становище — був керівником будівництва дослідної станції для охолодження до низьких температур. Цей науково-технічний комбінат мав служити безпосередньо потребам промисловості. Будівельний майданчик знаходився на відстані 20 кілометрів від інституту. Як начальник будівництва, я формально підлягав директорові інституту, але реально я отримував накази безпосередньо з Народного комісаріату важкої промисловості в Москві. Будівництво мало окремий рахунок у банку. Лейпунський дав мені повну самостійність. Іноді ввечері, під час наших з ним розмов, я інформував його про хід будівництва. Часом він давав мені дружні поради, іноді звертався до Центрального комітету, коли якась радянська інстанція нас кривдила. Після того, як я зміг організувати видання фізичного журналу, в інституті про мене склалася думка як про гарного організатора. Якщо поставала якась складна проблема організаційного характеру, викликали мене, навіть якщо та справа знаходилася зовсім поза сферою моєї діяльності.

Коли з’явився Давидович, я зробив візит ввічливості й розповів про призначення нового комбінату та стан справ у будівництві й монтажі устаткування. Незабаром справа дійшла до конфлікту. Дуже важко було отримати станки. Я енергійно пробивав у Москві питання про виділення нам восьми токарних та фрезерних станків і отримав їх. Адміністративний апарат інституту складався з поганих працівників і не зміг з достатньою наполегливістю представити московському начальству потреб інституту. Вони пожадливо й заздрісно дивилися на мій станочний парк. І тут Давидович показав, на що здатен. Він просто завимагав, щоб я віддав ті станки інститутові. Це означало, що через кілька місяців, коли треба буде запускати дослідну станцію, я мав знову поїхати до Москви за новими станками, причому не було ніякої гарантії, що я їх отримаю. Якщо ж станція не запрацює, то відповідатиму за це я. Природно, що я запротестував. Давидович послався на військові потреби, і мій протест нічого не дав.

Давидович був лінивим. Він ніколи не завдавав собі клопоту продумати щось до кінця й потім крок за кроком знаходити необхідні засоби. Він просто командував і коли щось не було зроблено, то перекладав провину на інших. Мене він побоювався, бо бачив, що я часто буваю в Москві та що урядовці Народного комісаріату мене поважають. Він вирішив усунути мене з моєї посади і почав всіляко цькувати.

Було багато причин для тертя. Я поставив собі за мету зробити адміністративний апарат дослідної станції, по можливості, мінімальним. Тримав усього вісім чоловік у своїй конторі, у той самий час, як в інституті під керівництвом Давидовича на такій самій роботі сиділо тридцять душ. Я намагався своїх людей, якщо тільки це дозволяв закон, краще оплачувати, але й вимагав від них повновартісної роботи. Давидович мусив неодноразово вислуховувати в Москві неприємні для себе порівняння з дослідною станцією. Він будував гараж на території інституту, а я будував гараж в ДСГО на ту саму кількість автомашин. Будівництво інститутського гаража обійшлося в 87 000 карбованців, тоді як наш коштував лише 30 000.

Давидович шаленів. Хотів змусити й нас до марнотратства. Зажадав від нас створення в ДСГО таємного сектора, запровадження посади звільненого партійного секретаря й підсилення охорони.

Проблему охорони, щоправда, придумав не він, а ДПУ. Охоронні залоги були хворобливим наростом на тілі радянського господарства. Охорона становила найчисленішу категорію робітників у державі. Гадаю, що в Радянському Союзі охоронців було більше, ніж металургів і шахтарів разом узятих. Наш інститут кілька років пильнував лише нічний вахтер і більш ніхто. Це виводило ДПУ з рівноваги. Вони неодноразово намагалися змусити нас до зміцнення охорони в УФТІ. Коли ж Лейпунський і пізніше його наступник Гей від цього відмовились, гебісти пішли на хитрощі. Вони послали своїх людей до інституту і вкрали кілька інструментів. Наступного дня вони викликали до себе директора Гея, і зробили йому зауваження з приводу недостатньої пильності й на доказ показали вкрадені речі. Скоріше за все, ті речі принесли їм їхні інститутські агенти. Зрештою, вони зажадали такого штату охорони, на утримування якого інститут мав витрачати 8 000 щорічно. Для того, щоб вкрасти устаткування на таку суму, злодії мали заїхати до інституту на вантажному автомобілі. Охорона коштувала більше, ніж могла принести користі. Попередній директор зміг втлумачити це гебістам. Тоді вони висунули інший аргумент. В інституті ведуться таємні роботи.

Може закрастися шпигун. В дійсності ж, таємний відділ інституту, де проводилися секретні роботи, мав сталеві двері і до того ж охоронявся. Опріч того, шпигун, навіть якщо б йому вдалося проникнути всередину, не взнав би нічого. Він би побачив лише переплетіння скляних труб та дротів, безліч насосів і двигунів, та всяку іншу апаратуру фізичної лабораторії. Те, що належало тримати в таємниці, а саме результати вимірів, знаходилося в головах фізиків. Навіть їхні нотатки не могли слугувати джерелом інформації. А тому шпигун, якщо він, навіть, був фізиком, у разі проникнення на територію не здобув би ніякої цінної інформації. Він мусив би пошукати наукових працівників, які не були під наглядом охоронців інституту. Однак, переконувати ДПУ було марною справою. Гаслом дня була «революційна пильність». Проголосив його сам Сталін. ДПУ його підхопило й почало застосовувати навіть там, де не було чого пильнувати.

Кошти сплачувала держава, утримуючи величезний паразитичний апарат охоронців.

Втручання Давидовича в мою сферу діяльності відбувалося одне за другим. Кожне таке втручання зменшувало продуктивність праці, збільшувало адміністративні витрати. Але все це мало турбувало Давидовича. Адже я був занадто самостійним, і йому треба було замінити мене кимось іншим. І от Давидович проінформував мене про те, що не може більше утримувати мене на такій відповідальній посаді, та що я мушу передати справу комусь із російських комуністів, а сам продовжити працювати в ролі головного інженера та заступника директора. Він не хотів мене звільняти з роботи, бо бачив, що мене не було ким замінити. У країні було дуже мало добрих організаторів. Трести й комісаріати рвали їх прямо з рук. Якби я був росіянином, Народний комісаріат давно б уже довірив мені більш відповідальну роботу. Однак будівництво дослідної станції також було досить складною проблемою. Треба було вирішувати не лише технічні проблеми, які висуває кожна велика промислова будова, але й вести підготовку наукових досліджень. Давидович не мав ким мене замінити. Він хотів поставити на чолі будівництва якогось відданого собі російського комуніста, а мене схилити до того, щоб я й надалі працював під його керівництвом. Я ж не погоджувався. Я пам’ятаю свою з ним розмову дуже добре. Він прийняв мене у своєму приміщенні пізно вночі. Помешкання мав добре умебльоване за рахунок інституту. Сам відібрав меблі. Були вони свідченням дрібноміщанської відсутності смаку. В останній роки увійшло в звичай, що директор обставляє свою квартиру за рахунок підприємства. У нас в УФТІ той звичай ще не прищепився. Наші головні спеціалісти мали дуже скромно умебльовані помешкання.

Давидович повідомив мені про своє рішення. Я відповів:

— Товаришу Давидович, я не маю заперечень проти вашого рішення. Можливо, воно викликане політичними міркуваннями. Я з охоче передам свою адміністративну роботу й повернуся до технічної фізики. Вважаю недоцільним продовжувати займатись попередньою діяльністю на іншій посаді.

— Чи не означає це, що ви хочете полишити роботу на станції?

— Саме так.

— Це те ж саме, що взагалі відмовитися від роботи. Чи відомо вам, що це означає в нашій державі?

— Товаришу Давидович, при одному й тому самому завданні один поганий керівник краще двох гарних. Кожна робота витримує лише одного чоловіка, відповідального за її виконання. Якщо я маю продовжувати роботу, а новий директор буде нести за неї відповідальність, то обов’язково виникнуть конфлікти, які гальмуватимуть будівництво. Було б краще, якби цей чоловік призвичаївся за все сам відповідати. Я йому допомагатиму протягом місяця, щоб ввести його в курс справи.

Давидович боявся, що коли мене не буде, то будівництво зупиниться. Будувати в Радянському Союзі було дуже непросто. Бракувало всього. Якщо був цемент — не було дерева. Якщо було одне й друге — бракувало необхідного трансформатора. Або не було будівельників. Коли ж були й робітники, то бракувало кредитів і треба було їх «вибивати». Але ще більші труднощі очікуються при монтажі устаткування. Велика будова має функціонувати як оркестр, у якому не повинно бракувати жодного інструмента. Давидович сам був відповідальний за будівництво в інституті установки високої напруги.

Те будівництво велося вже п’ять років, а його обсяги заледве сягали однієї п’ятої від обсягів будівництва дослідної станції. Він розумів, що за застій на будівництві дослідної станції, спричинений моєю відставкою, відповідати доведеться йому і боявся цього. Саме з цієї причини він тягнув зі своїм рішенням цілих два місяці. Після цього він таки примусив мене по партійній лінії прийняти його пропозицію. Я погодився скласти з себе керівництво й продовжувати роботу при новому директорові.

Справи в інституті йшли все гірше й гірше. Нарешті, наукові керівники інституту вирішили, що далі так тривати не може. Вони зібралися й написали подання до Центрального комітету партії з проханням звільнити Давидовича й повернути до інституту Лейпунського, що був на той час в Англії і працював у лабораторії лорда Резерфорда. Центральний комітет та Комісія партійного контролю, один з найвищих органів Радянського Союзу, зайнялися цією справою. Членом Комісії партійного контролю, якому підлягав науковий сектор, був Модест Йосипович Рубінштейн, людина відкритого характеру й великої внутрішньої культури. Він об’їхав майже всі континенти, володів сімома мовами й належав до того типу російських марксистів, у яких дуже вдало поєднувалися найкращі традиції російської та західної культур. Я мав із ним розмову й пояснив стан справ в інституті. Він обговорив ситуацію з відповідальним працівником Центрального комітету й рекомендував поставити на чолі інституту вченого. Тим самим конфлікт в інституті було практично вичерпано, але ми в УФТІ впродовж багатьох місяців нічого не знали про прийняте в Москві рішення. Боротьба в інституті продовжувалася. Давидович пішов у контратаку. Він поінформував Харківське управління НКВС про те, що в інституті виникла таємна змова під керівництвом Ландау та Вайсберга з метою саботажу військової тематики. Не знаючи подробиць доносу Давидовича, посланого гебістам, ми чекали найгіршого. Товариші в партійному осередку інституту вагалися. Вони ще не бачили, з ким треба зберегти добрі стосунки: з директором, за яким, правдоподібно, стояло ДПУ, чи з провідними науковцями, які могли чекати на допомогу з Центрального комітету в Москві. Давидович був переконаний, що саме я, стоячи за кулісами, плету мережу змови проти нього. Насправді, Ландау та його друзі були досить самостійними, аби чекати від мене вказівок про те, що їм робити. Однак, протест нашої групи проти Давидовича був сформульований політично так грамотно, що директор відчув мою руку. Він не міг повірити в те, що безпартійні могли так обережно взятися до справи. Для подання заяв до найвищих партійних органів у Радянському Союзі існував певний ритуал, котрий невільно було порушувати. Зокрема, подання групової заяви, підписаної вісьмома особами, являло собою завідому контрреволюцію. Це було б започаткуванням політичної організації, що в радянському розумінні дорівнювало контрреволюції. Тому ми направилии до Центрального комітету різні подання у справі Давидовича, підписані, щонайбільше, двома або трьома особами. Групові вчинки і збір підписів дозволялися лише тоді, коли це організовувала партія, наприклад, коли колгоспники якогось села писали листа до улюбленого вождя, батька народів, великого Сталіна й дякували йому за щасливе життя.

У такому разі партійна організація сама збирала підписи.

Вагалася не лише партійна організація УФТІ. Навіть харківській НКВС, який стояв на боці Давидовича, дуже обережно брався за справу. Давидович наполягав на тому, що когось треба заарештувати.

Тоді ще не наважувалися підняти руку на самого Ландау, вченого зі світовим ім’ям, чи заарештувати мене — іноземця. (Двома роками пізніше із задоволенням заарештовували саме іноземців). Вони вишукали найбеззахиснішого в нашій групі, а саме молодого студента на прізвище Корець, який працював разом із Ландау. Корець боготворив Ландау і з великим азартом брав участь у боротьбі проти Давидовича. Давидович наказав для початку під будь-яким приводом виключити його з комсомолу. Наприклад, за приховування свого соціального походження. При оформленні до інституту Корець склав дві свої автобіографії: одну, дуже докладну, для комсомолу, куди вступив. Другу, коротку, — для відділу кадрів інституту. В першій автобіографії він зазначив, що його мати під час громадянської війни деякий час займалася торгівлею. Насправді, вона приносила на своїх плечах з села до Сімферополя картоплю та яблука й продавала їх на базарі. З того доходу самотня жінка утримувала двох своїх дітей. У короткій автобіографії, поданій до інституту, Корець цю деталь опустив. Зрештою, інститут був адміністративною одиницею, а не політичною. Давидович намагався через Кореця добратися до нашої групи. Він передав справу в партком, і Кореця було виключено з комсомолу як «класово ворожий елемент», що приховав своє соціальне походження. Цього Давидовичу здалося замало. Він хотів нас залякати. Через кілька тижнів Кореця було заарештовано. Це, дійсно, паралізувало ініціативу нашої групи. Ландау був єдиним, хто не зламався. Мої приятелі вважали, що тепер і я опинився в небезпеці.

Через кілька днів після арешту на загальних зборах працівників інституту розпочалася проробка Кореця. Люди підводилися один за одним і з глибоким обуренням говорили про прихованого ворога, шпигуна, який пробрався до інституту. Я довго вагався йти на збори чи ні. Комаров, як старий комуніст, добре знав настрої в партії, в глибині свого серця був на нашому боці. Він підмовив мене піти.

Сказав:

— Алексе, якщо сьогодні не підеш, то тебе навіть можуть заарештувати, а в кращому разі ти будеш депортований із країни. Той конфлікт не буде вирішуватися в Харкові. Останнє слово матиме Центральний комітет у Москві. Немає жодного сенсу демонстративно триматися осторонь зборів. ДПУ розцінить це як провокацію, а Давидович тільки цього й чекає. Не роби йому цієї приємності.

Я послухався, пішов на збори і при голосуванні підняв руку, голосуючи за резолюцію, що засуджувала Кореця. Я ще й зараз, коли пишу ці рядки, палаю від сорому. За всі часи мого перебування в партії та Радянському Союзі я не здійснив більш ганебного вчинку і добре це усвідомлюю.

Арешт Кореця фактично поставив нашу групу поза законом. Усі ходили пригнічені, ніхто не відважувався сказати що-небудь відверто. Давидович тріумфував. Але наукова робота була паралізована.

Я сам поінформував про це високі інстанції в Москві. Моя інформація була прийнята, але нічого не було сказано про те, яке буде рішення. Минув місяць, потім другий. Давидович набрався відваги й усунув мене з посади. Я мав якісь справи в Москві й зібрався туди поїхати. Давидович не дав мені дозволу на виїзд, якщо я не дам йому слова честі, що ні з П’ятаковим, ні з будь-якою іншою високою посадовою особою в Москві не буду говорити про справи в інституті.

Я не дав йому такої обіцянки і відмовився від поїздки, але зателефонував до Москви та проінформував про справи людей в Народному комісаріаті. Через тиждень Давидович призначив нового керівника Дослідної станції. Я продовжував роботу. Якось пополудні, коли я саме повернувся з будівельного майданчика й відпочивав, до кімнати вбігла сяюча теща:

— Алексе, чи ти знаєш, хто повернувся?

— Я нічого не знаю.

— Корець!

— Його звільнили вранці за вказівкою з Москви. Значить, він усе ж таки шпигуном не був. У партійній організації декому буде соромно. Загальний настрій повернувся проти Давидовича. Центральний комітет виявився сильнішим від місцевого ДПУ.

Через декілька місяців Центральний комітет усунув Давидовича. Лейпунського було відкликано з Кембриджа й призначено директором. Я набрався сміливості й вирішив залишитися в країні. Була осінь 1935 року. Влітку, будучи за кордоном, я, було, вирішив полишити Радянський Союз. Потім змінив свій намір і пізніше дуже про це шкодував.

Ото й уся історія конфлікту в інституті. То було моє перше зіткнення з ДПУ. З того часу харківське ДПУ започаткувало течку «УФТІ» і течку «ВАЙСБЕРГ». З тієї хвилини до арешту мене вела пряма дорога. Гебісти не могли мені вибачити своєї поразки в інститутському конфлікті.

…Упродовж наступних допитів Рєзніков намагався примусити мене охарактеризувати конфлікт в інституті як змову контрреволюційної групи, спрямовану на саботаж військової тематики. Я опинався, як міг. Він кричав і шаленів. Наказував будити мене по шість разів упродовж ночі. Допитував мене по вісімнадцять годин без перерви. Я не здавався. Якось у п’ятницю ввечері він звелів мене відвести не до камери, а до лазні. Підлога там була волога й зовсім не було де сісти. Я провів там чотирнадцять годин. У кутку лежала дошка й я ліг на неї. У суботу мене викликав Рєзніков й запитав, чи я, нарешті, збираюся зізнаватись. Коли я відповів відмовою, він знов відіслав мене до лазні. Тим часом дошка зникла, а води було на сантиметр. Я мав надію, що на ніч повернуся до камери, бо в неділю допитів не було, але помилився. Мене було забрано аж у понеділок уранці. Лягти я не міг, щоб не підхопити запалення легенів. У понеділок мене напівмертвого припровадили до Рєзнікова. Він був у доброму гуморі:

— Що з вами, Олександре Семеновичу, чи не захворіли?

— Ні, я лише простояв 40 годин у лазні.

— Як це? Хіба в суботу вас не повернули до камери?

— Ні. Я стукав безперервно й намагався звернути на себе увагу наглядачів. Але вони казали, що не мали стосовно мене ніякого наказу.

— Слушно, я зовсім забув. Прошу вибачення.

Натурально, бандит вчинив це свідомо. А тепер ще й насміхався.

Він так і не зміг змусити мене до зізнання щодо змови проти військової тематики. Тоді почав з іншого боку:

— Перейдемо до ваших приятелів. Усі вони люті вороги. Візьмемо, наприклад, Льва Давидовича Ландау. То є явний ворог народу і троцькіст. Сподіваюсь, що ви заперечувати не будете.

Я промовчав.

…Лев Давидович Ландау був складною й цікавою особистістю, «жахливою дитиною радянської фізики». У своїх зовнішніх проявах завжди поводив себе як Дон Кіхот. Це був тип «вічного юнака». Будучи найвидатнішим теоретиком Радянського Союзу, він був дуже далеким від церемоній та чинопоклоніння. В Академії наук сиділи шановні, як висловлювався Ландау, «мужі з борідками», яким було дуже далеко до нього. Молодий 27-річний Ландау був вищий за них усіх на голову, але в Академію наук його не прийняли. Йому було приємно дратувати «мужів з борідками». Він досконало володів своїм фахом, а шановні професори не завжди були певні себе. Якось після доповіді Йоффе він зауважив: «Те, про що розповів Йоффе, дуже цікаво, шкода тільки, що все це немає ніякого дотичності до науки». Всі вибухнули сміхом, але кількома формулами Ландау довів слушність своєї критики. Завжди був схильним до жартів, кривлявся як школяр, провокував кожного, хто хизувався своїм становищем чи іменем.

Комусь із радянського керівництва прийшла в голову блискуча ідея встановити ієрархію для науковців. Були створені урядова та регіональні комісії для надання кожному науковцеві відповідного статусу. Найвищим ступенем був ступінь «доктор наук». Нижчі ступені: «старший науковий працівник», «молодший науковий працівник» й так далі. Наш інститут, як провідний у країні, здобув право самостійно надавати ці ступені. Комісія під головуванням директора цілими тижнями займалася цим питанням. 1 квітня 1935 року на дошці оголошень інституту з’явився наказ директора, в якому кожному науковцеві присвоювалось наукові ступені. Результати роботи комісії були дивними. Якийсь незначний асистент у наказі став доктором, а видатний фізик мав задовольнятись званням молодшого науковця. «Понижені у званні» з обуренням і протестами побігли до директора. Директор же сказав, що він нічого не знає. Всі, опріч Ландау, забули, що було 1 квітня. Виявилось, що це Ландау приніс наказ директорській секретарці для оголошення. Та бездумно поставила на документ печатку і вивісила його для ознайомлення. Ландау по-королівськи втішався, спостерігаючи реакцію самовпевнених «мужів з борідками».

Якось йому прийшла в голову ідея створення ерототехнічного інституту. Запитав мене:

— Чи не бажаєте стати секретарем нового інституту ерототехніки?

— Мені не дуже зрозуміло, про що йдеться та при чому тут я.

— Олександре Семеновичу, ви маєте у своєму інституті найбільш розвинену ерототехніку, її треба поставити на службу загалу.

— Як ви до того додумались, Леве Давидовичу?

— Бачу за результатами.

— Видимість оманлива, я живу тут як монах. Які завдання ви ставите перед новим інститутом?

— Треба відкрити закони статевих стосунків.

Потім він запропонував дати визначення стадіям зближення чоловіків і жінок: 1 — зустріч, 4 — знайомство, 8 — прогулянка, взявшись за руки, 13 — перший поцілунок і так далі, 20 — стосунок.

Я запитав:

— І це все?

— Натурально, Алексе.

— Одразу видно, що ви новачок, Леве Давидовичу. Гадаю, що з 20-ої все тільки починається.

— Необхідно також класифікувати об’єкт дослідження, особливо жінок: 1 — ідеальна жінка, від якої неможливо відвести очей, коли вона трапляється в житті, 5 — щось таке на що не варто дивитись; між ними — всі інші ступені.

Я не прийняв його пропозиції. Він завжди знаходив час на такі дурниці. Ніхто не бачив його працюючим. А саме в той час він написав свої дуже значні наукові праці, котрі, як здавалось, давалися йому легше, ніж іншим їх читання.

Найліпша риса Ландау була та, що він не терпів ніякої брехні, ніякої облуди. Брехня, де б він із нею не стикався, викликала його іронічну посмішку. Було ясно, що така застава неодмінно призведе його до конфлікту з пануючою диктатурою. Ландау був відважним, уголос говорив те, про що інші мовчали. Лише високий науковий авторитет оберігав його в той час від ДПУ.

…Я відмовлявся давати відповіді на питання Рєзнікова, які були для мене незручними. ДПУ виходило з положення, що кожна людина з критичним способом мислення є ворогом народу. Нема сумніву, що Ландау належав саме до цієї категорії.

— Громадянине слідчий, я не можу зрозуміти, чого ви від мене хочете? Ландау є настільки гідною уваги постаттю, що я впевнений, — ви знаєте про нього більше, ніж я. Навіщо ви вимагаєте від мене його характеристику?

— Хочемо вас змусити до зізнання, що всі ваші приятелі були ворогами народу.

— Якщо Ландау ворог народу, то чому ви його не арештуєте?

— Його ще оберігає світова слава, але це буде недовго.

— Ландау ніколи не був моїм близьким приятелем, хоча я завжди з охотою розмовляв із ним.

— У такому разі перейдемо до вашого сердечного приятеля англійського контрреволюціонера Мартіна Руемана. Що вам відомо про Руемана? Коли він став на службу до «Інтеллідженс Сервіс»?

— Перш за все, Руеман не є контрреволюціонером.

— Хто ж він, у такому разі, є? Може комуніст?

— Ні. Руеман є типовим англійським лібералом з великими симпатіями до соціалізму.

— Хочете засипати мені очі піском? Руеман не є контрреволюціонером!? По-вашому, виходить, що англійські буржуазні ліберали стоять на боці соціалістичної революції?

— Ні, не стоять.

— Це й означає, що вони проти революції. А хто не є на боці революції, той проти неї, а хто проти неї той і є, власне, контрреволюціонером.

— Я безсилий проти такої логіки. Контрреволюціонером, у моєму розумінні, є ті, хто активно бореться проти революції, а не британські демократи, які дивились на радянський експеримент з явною симпатією.

— Не вдавайте з себе невинність. Вам добре відомо, хто такий Руеман. Таємний ворог, який під дружньою личиною виконує брудну роботу для англійського шпигунського центру. Ну а зараз перейдемо до ватажка всієї банди — Олександра Ілліча Лейпунського. Нам неясна лише одна деталь — ви завербували Лейпунського, чи він вас?

— Завербував куди?

— Хіба не ясно — в контрреволюційну бухарінську організацію.

— Ні він мене, ані я його. Але якщо й далі так ітиме, то виявиться, що в інституті працюють самі лише вороги. Найвидатніший фізик Радянського Союзу Ландау — ворог. Олександр Ілліч Лейпунський, молодий комуніст, син робітника, шанований і поцінований партією, найкращий представник нової радянської інтелігенції є для вас також ворогом. Хто ж тоді для вас є другом?

Рєзніков підскочив і бебехнув кулаком по столу, аж склянка підскочила:

— Ти, сучий сину, закордонний бандите, брудний зраднику, що собі дозволяєш? Хочеш тут, у моєму кабінеті, проводити контрреволюційну агітацію? Може, набридло лежати!? Хочеш до лазні? Можу спровадити тебе туди хоч на тиждень!

У ту ж мить відчинилися двері й увійшов високий і товстий гебіст. Рєзніков зірвався на ноги. Підвівся і я. Був то новий керівник відділу, капітан Торнуєв. Азака вже не було. Пізніше я довідався, що після самогубства Мазо, начальника харківського ДПУ, Азака було заарештовано. Рєзніков відрапортував:

— Доповідаю, товаришу капітане, що цей бандит, Олександр Семенович Вайсберг, є найбільш закоренілим ворогом, який будь-коли проходив через мої руки. Я просто не знаю, що з ним робити.

Торнуєв на це відповів:

— Не знаєте що робити? Переламайте йому кості, — і вийшов.

Капітан промовив ці грізні слова в такому доброзичливому з відтінком гумору тоні, що сказане мене не стурбувало. Та й сам Рєзніков змінив тон на більш дружній.

— Олександре Семеновичу, рано чи пізно ви зрозумієте, як багато я для вас роблю. Я намагаюся вберегти вас від тяжкої долі, а ви маєте мене за свого ворога. Я бачу, що ви сьогодні втомлені. Ідіть до камери. Можете поспати, а рано вранці спокійно напишемо першого протокола. Інакше ми не зрушимо з місця.

Я з полегшенням зітхнув. Перспектива повернутися до своєї камери замість вологої лазні була настільки приємною, що я відчув почуття вдячності до свого мучителя.

Ту ніч я проспав як убитий. Не розбудив мене й пташиний галас при сході сонця. Я встав лише тоді, коли наглядач приніс чай. Голову мав ясну і почувався добре. Подумки я повертався до добродушного тону, яким капітан Торнуєв промовив страшні слова: «Раджу вам, лейтенанте, поламати йому кості». Новий начальник справляв враження селянина. Азак же був інтелектуалом.

Потім я ще раз обміркував ситуацію. Важко були стежити за перебігом думок Рєзнікова. Він безперервно міняв тактику. То хотів чогось зовсім невинного, чогось такого, що мене не зачіпало. Тепер я мав представити своїх приятелів як контрреволюціонерів. Навіщо йому це потрібно? Не знаю. Доведеться запитати.

Я зробив це при наступному допиті. Рєзніков був у доброму настрої і навіть дещо привітним.

— Чи ви справді вважаєте Лейпунського за ворога?

— І дуже небезпечного.

— Чому ж він користується загальною повагою в державі, обсипаний почестями, є членом Української Академії наук і так далі?

— Чи маєте ви уявлення про те, скільки людей носили ордени Леніна до того, як були викриті нами як вороги народу? Дуже часто провідні промисловці отримували від Верховної Ради найвищі відзнаки в день свого арешту.

Я хотів зауважити: «Погана співпраця керівних радянських органів», — але промовчав. Здається він здогадався, про що я подумав.

— Немає в тому нічого дивного. Щоб утримати нашу роботу в таємниці, ми інформуємо лише своїх керівників. Наш найвищий керівник — Генеральний комісар державної безпеки й Народний комісар внутрішніх справ Микола Іванович Єжов звітує тільки перед товаришем Сталіном. Тому іноді, на жаль, трапляється, що таємним ворогам народу вдається обдурити радянську владу й отримати ордени й інші відзнаки перед тим, як ми їх посадимо за ґрати. Але не кожного ми арештовуємо відразу. Деякий час ми спостерігаємо, аби одним махом загребти всю організацію. Цього ж ми очікуємо і в справі Лейпунського.

— Громадянине слідчий, скоріше за все, ваша тактика є слушною, однак вона веде до того, що навіть вищі державні органи помиляються стосовно людей. Тож як ви можете очікувати від мене, щоб я викрив подвійне обличчя Лейпунського.

Він подумав хвилину й потім відповів:

— Ви були другом Лейпунського, його правою рукою, а можливо навіть його шефом. Ми ще й досі не знаємо, як були поділені між вами ролі.

Я хотів щось відповісти, але промовчав, бо це було безнадійною справою. Тон допиту почав загострюватися. Рєзніков знову почав лаятись, а я дивитися у вікно.

— Минулого разу ви скаржилися, що я вас мордую, не даю спати й так далі. В дійсності ж, то ви мене мордуєте. Я ще ніколи не мав справу з таким затятим в’язнем. Ви просто камінь. Я не можу з вами впоратися ні логікою, ні примусом. Таке враження, що ви нічого не відчуваєте. Сидите три місяці в одиночці. Інші вже давно б уже втратили розум, а ви навіть не скаржитеся.

Я наставив вуха.

— Як це можна скаржитися? З таким же самим успіхом я міг би оскаржувати свій арешт.

— То інша річ. Ваш арешт затвердив прокурор. А одиночна камера є загостренням позбавлення волі, й це питання вирішує начальник відділу. Можете написати подання до капітана Торнуєва й просити перевести вас до загальної камери, якщо хочете. Він може погодитись. Але за умови, що ви, нарешті, наберетеся розуму й припините саботувати слідство.

— Я ніколи не соботував слідства. Я лише захищав свою невинуватість і це є моїм законним правом звинуваченого.

— У цьому питанні я іншої думки. Але написання подання до капітана — то ваша справа. Я не буду протестувати проти його рішення. Можливо, перебування в одиночці заважає вам реально оцінити ваше становище.

— Чи можна попросити папір та ручку?

Він дав мені те й друге. Я написав коротке подання з проханням перевести мене до загальної камери. Рєзніков звелів мене вивести.

— Капітан Торнуєв задовольнить ваше подання. Сьогодні ввечері вас переведуть до загальної камери. Я застерігаю вас проти проведення контрреволюційних розмов із товаришами по камері. Інакше, ви будете повернені до одиночки, і, крім того, будете відповідати за це по закону. Під час допитів ви багато повідомили такого, що прокурор матиме підстави звинуватити вас за статтею 10, параграф 54 Карного кодексу України. Ви маєте знати, що наші закони поширюються й на іноземців.

Він подзвонив конвоїрові.