Внутрішня тюрма харківського ДПУ


Було ще темно, коли мене розбудив дзвінок. Не можна було зрозуміти, котра година, і я постукав у двері. Наглядач підійшов, але відмовився давати мені будь-яку інформацію, і я знов повернувся до ліжка. Невдовзі віконце у дверях прочинилося, і мені було наказано негайно встати. Ще через півгодини те ж віконце відчинилося знов і я отримав шматок хліба. Пізніше я довідався, що було в ньому рівно п’ятсот грамів. Опісля було принесено кухоль чаю та шматочок цукру.


Я кажу чаю, але ж, насправді, це була гаряча вода, трохи забарвлена рослинним виваром, котрий, певно, не був чаєм. Я пожадливо випив, бо вже давно не мав у роті нічого гарячого. Через кілька хвилин двері камери відчинилися і наглядач довгим коридором з дверима до камер з обох боків повів мене до туалету. В кінцях коридору були туалети та сходові майданчики. Як виявилося пізніше, один сходовий майданчик вів на подвір’я, куди нас виводили на прогулянку, другий — нагору в кімнати, де проводились допити. При вигляді цих сходів я відчув страх, знайомий мені ще з відвідин Полевецького та Азака. Наглядач замкнув за мною двері туалету, і я отримав кілька хвилин, упродовж яких мав залагодити свої природні потреби та помитися. В’язнів виводили для цього з камери двічі на день — уранці і ввечері. В інший час для задоволення природних потреб у камері знаходилась цеберка, звана серед в’язнів «парашею», якою можна було користуватись будь-коли. Я ніколи того не робив. Поки сидів в одиночці — стукав до наглядача, аби мене випустив. Переважно мене випускали.


Повернувшись до своєї камери, я мав нагоду оглянути її більш ретельно. Розвиднілось, починався гарний зимовий день. Як я вже розповідав, камера була простора, чиста й вимощена паркетом. Обидва вікна були заґратовані й виходили на північ, як це я встановив за тінями. Внизу був великий, як кошара, двір, обмежений з лівого й правого боків будівлею НКВС. Прямо, на відстані приблизно в 150 метрів, було видно бетонну стіну, увінчану колючим дротом. Ближче, на відстані метрів 100 від нашого будинку, знаходився вартовий.


Вартові змінювалися кожні дві години. Було, мабуть, десь близько десятої ранку. Я сів на край ліжка і став чекати вирішення своєї долі. Мої почуття були змішаними. З одного боку, я з нетерпінням чекав на виклик. Я бажав, нарешті, довідатися, у яких саме злочинах мене підозрюють. З іншого ж боку, я боявся будь-якого вирішення своєї долі. Ніхто з моїх арештованих друзів чи знайомих ще не був звільнений, незважаючи на те, що вони були такі ж невинуваті, як і я. Ці думки зовсім не додали мені впевненості.


Даремно я прочекав години. Опівдні «кормушка» відчинилася знов, але не для виклику на допит. То був наглядач, який подав мені металеву миску та ложку. Трохи пізніше прибув і обід. Це був суп, зварений з самого ячменю, без будь-яких слідів м’яса або жиру. Я з’їв його весь, незважаючи на те, що нервове напруження позбавило мене апетиту.


Потім я знову сів на край свого ліжка й почав чекати. Поступово мною опанувало тяжке відчуття самотності.


…За час ув’язнення мені довелося витерпіти багато фізичних мук до катувань включно. Були часи, коли я з 29 товаришами мусив ділити камеру площею у вісім квадратних метрів. Не вистачало місця для того, аби всі ми могли разом лягти. Вдень ми стояли один біля одного, а вночі по черзі спали. Температура в камері зростала до того ступеня, що найтвердіший маргарин плавився на підвіконні. Не було потреби мочитися, бо вся волога випаровувалася через шкіру.


Підлога камери була вкрита на півсантиметра багном. То був піт, що стікав з наших голих тіл. Однак навіть те становище здавалось мені кращим, ніж цілковита самотність, у якій я знаходився на початку свого ув’язнення.


Наглядачеві невільно було обмінюватися зі мною жодним словом. Книжок не було, не було й газет. Не було ні олівця, ні шматка паперу. Раз упродовж дня спеціальний вартовий супроводжував мене на прогулянку по малому подвір’ю. Хоч нікого поблизу не було й жодні вікна не виходили на те подвір’я, він відмовлявся порушувати режим і не відповідав на мої питання. Мої допити почалися лише через 15 днів після арешту. Ті перші 15 днів здалися мені вічністю.


Ізоляцію в російських в’язницях можуть збагнути лише ті, хто відчув її на собі. В адміністрації був спеціальний відділ, який постійно займався питаннями ізоляції в’язнів. Ізоляція була двояка:


відрізати в’язня від світу зовнішнього та від в’язнів із інших камер.


У всіх великих містах Радянського Союзу існували так звані «внутрішні в’язниці» в центральних будинках НКВС у центрі міста та значно більші в’язниці, що, звичайно, розміщались десь на околицях. У «внутрішніх в’язницях» сиділо лише кілька сот в’язнів, повна ізоляція яких на час слідства була для НКВС важливою. У великих в’язницях режим був не таким суворим. Восени 1937 року, коли розпочалися масові арешти, наплив в’язнів значно порушив систему ізоляції. В’язниця, розрахована на 800 в’язнів, уміщувала їх 12 000.


В’язні мінялись там безперервно, у зв’язку з цим, починаючи з серпня 1937 року й до кінця 1938 року, ізоляція в масових в’язницях ослабла. Нові арештовані приносили свіжі політичні новини, вісті від приятелів та родичів. Пізніше, в 1939 році, мури ізоляції знов високо звелися. У «внутрішніх в’язницях» система тотального усамітнення не порушувалася навіть у дні найбільшого напливу.


Аби дати уявлення про те, з якими пересторогами гебісти здійснювали ізоляцію в’язнів від зовнішнього світу, я забіжу трохи наперед.


Друга світова війна вибухла 1 вересня 1939 року. В той день я сидів у внутрішній в’язниці НКВС у Києві разом з шістьома товаришами в одній камері. Про початок війни я довідався лише в кінці листопада 1939 року, будучи в Москві в Бутирці, тобто майже двома місяцями пізніше. Але й серед в’язнів можна бути ясновидцем. Вікно нашої камери в Києві було закрите бляшаним коробом на такий манер, що денне світло потрапляло в камеру лише згори і було воно слабким. Електрична лампочка світила в камері вдень і вночі. Вуличний шум досягав наших вух. Звук був єдиним нашим зв’язківцем із зовнішнім світом. У перших числах вересня ми почули, що на волі діється щось незвичне. Не маючи змоги збагнути, що трапилося, я почав пильно прислухатися. Потім промовив: «Це війна!» Мої товариші не йняли мені віри. Наступного дня була «виписка». В’язні, які мали гроші на своєму тюремному рахунку, могли раз на місяць замовити в тюремній крамниці — «лавочці» — продукти харчування на суму до 50 карбованців. Тим разом забракло цукру й мила. Я повторив: «Товариші, думаю, що це війна». Ще через день після пробудження я сказав утретє: «Товариші, вибухнула війна». Моя впертість обридла іншим. Генерал Богуцький, котрий сидів поруч зі мною, однорукий герой громадянської війни й керівник київського повстання, повернувся до мене:


— Олександре Семеновичу, як могла прийти така думка у вашу голову? З ким нам воювати? З німцями щойно, як каже Лебедєв, підписано пакт. Війна зараз — ще річ неможлива.


Тиждень по тому прибув в’язень із Чернігова і приніс новину про підписання пакт з Ріббентропом.


— Григорію Івановичу, я не знаю, з ким воюємо, — відповів я своєму товаришеві. — Але я певен, що діється щось незвичайне. Хіба ви не помітили, як усе частіше вулицями міста крокують солдати і що ввечері їх повертається в місто менше, аніж виходить уранці?


Щоранку під нашими вікнами проходили військові підрозділи.


За тупотінням ніг та за співами можна було більш-менш точно оцінити їх кількість. Вони виходили вранці з казарм і йшли, напевно, на плац для навчань, звідки повертались увечері. Раніше я ніколи не помічав різниці в їхній кількості вранці й увечері, але останнім часом ця різниця стала очевидною. Можливо, частина солдатів ішла на залізничну станцію, звідкіль відправлялася на фронт. До того ж вулицею під нашими вікнами солдати стали марширувати протягом усього дня в обох напрямках.


— А зникнення цукру й мила з «лавочки»? Київ є осередком виробництва цукру. Це просто смішно, що в Києві його немає. Або люди почали робити запаси цукру, або уряд припинив його продаж, роблячи запаси для війни. Запевняю вас, товариші, щось сталося.


На декого мої докази справили враження, але не було ніякої можливості перевірити мою гіпотезу. 11 вересня мене було переведено до Москви.


Перший тиждень я перебував на самоті. Потім прибув молодий секретар якогось районного партійного комітету, який, однак, теж нічого не знав. Тижнем пізніше відчинилися двері й увійшов великий, трохи сутулий чоловік, з вигляду неначе монгол. Очі його світилися, але він погано розмовляв російською: виявився башкиром, його було привезено з Уфи для проведення слідства. По дорозі до Москви, завдяки надзвичайному випадку, йому до рук потрапила газета. Він розповідав:


— Розпочалася війна. Росія і Німеччина поділили між собою Польщу. Німці ведуть війну проти Франції та Англії.


Ця звістка видалася нам настільки неймовірною, що ми не повірили жодному його слову. Ми попросили прибульця розповісти про себе. Виявилось, що він Народний комісар РСК (робітничо-селянського контролю) республіки Башкирія. Коли вступив до партії?


У 1917 році. Становище до революції: пастух. Ми вирішили, що його повідомлення є не що інше, як «качка». Наш товариш образився. По в’язницях часто розгулювали відомості, взяті просто з повітря, і ми мали за правило вірити лише тому, що знаходило підтвердження з інших, цілком незалежних джерел.


Через тиждень знову відчинилися двері й до камери зайшов новий, брунатного кольору чоловік. Колір наших облич, позбавлених повітря і сонця, став сіро-зеленим. Прибулий вразив нас своєю засмагаю. Він зайшов, кинув на нас погляд, і, ні слова не кажучи, притулився до батареї. Подібної поведінки мені не доводилося спостерігати з початку 1937 року. Три роки тому, на початку мого ув’язнення, дуже мало людей розуміли, що з ними сталося, і тому в перші дні після арешту відмовлялися від спілкування зі своїми співкамерниками і не хотіли нічого розповідати про своє життя. Вони мали інших за контрреволюціонерів, білогвардійців, ворогів народу, партії та держави. Самих же себе мали за вірних радянських людей, які лише через фатальну помилку опинилися в такому місці. Від того часу минуло три роки. Незважаючи на герметичну ізоляцію, інформація про те, що діється у в’язницях, діставалася до людей на волі.


Радянська громадськість уже почула, що за мурами в’язниць сидять невинуваті. Але той чоловік, здавалось, про те не відав.


Був то дебелий блондин, з правильними рисами обличчя. Мав десь близько 35 років. Одягнений був краще, аніж звичайні радянські люди. Спочатку він не говорив нічого, а тільки прислухався до наших розмов. Час від часу я накидав на нього оком і помічав, що він здивований нашими балачками. Ми говорили про справи слідства та про політику взагалі. Якщо навіть не брати до уваги суті наших балачок, то за нашим жаргоном, за нашим способом висловлювати свої думки він не міг не помітити, що всі ми є членами партії. Комуністи Радянського Союзу відрізняються від безпартійних уже самим способом висловлюватися. Цьому способу притаманна певність у собі, що відрізняла їх від інших. Вони звиклися з почуттям, що є володарями країни. Те почуття не полишало їх навіть у в’язниці.


Новоприбулий якихось півгодини мовчки прислухався до нашої розмови. Потім не витримав і звернувся до мене:


— Ви член партії?


— Так.


— Давно?


— З 1925 року.


— А ви? — запитав він башкира.


— З 1917 року.


— А ви?


— Вступив до партії в 1930 році й був з жовтня 1937 і до самого свого арешту секретарем районного комітету в Х., — відповів наш наймолодший товариш.


— О Господи! Що ж ви тут робите?


— А що ви тут робите? — відповіли ми.


— Якщо йдеться про мене, то це помилка. Мене скоро викличуть і все з’ясується.


— А коли йдеться про нас, то це також помилка.


— Але ж то неможливо.


Він відвернувся від нас і знову замовк. Ми перестали звертати на нього увагу й продовжили нашу розмову. Час від часу ми задавали йому якісь незначні запитання. Він відповідав коротко й було видно, що він намагається уникати контактів з нами. Зі свого боку, в стосунках з ним ми проявляли терпимість. Його потаємність була явним анахронізмом. У 1937 році арештовані ще могли так себе поводити, але й тоді це робила лише незначна меншість.


Увечері його викликали на допит. Повернувся він пізно вночі й розбудив нас.


— Товариші, що тут діється? Поясніть мені, Бога ради. Я ж теж людина.


— Ми ж хотіли з тобою поговорити, але ж ти сам не захотів.


— Я уявлення не мав, куди потрапив. Це божевільня.


— Зараз ти в гарному місці, потрапив сюди в добру пору. Маєш щастя.


— Дуже дякую. Розкажіть мені, як довго ви тут сидите?


— Я знаходжуся вже три роки під слідством. Інші — менше.


— У чому тебе звинувачують?


— Саботаж, терор, диверсії, шпигунство, контрреволюційна агітація. Коротко кажучи, повне меню.


— Чи належали раніше до опозиції?


— Ні. Але мене взяли зовсім не за це. Розкажи про себе. Де працював?


— В апараті Наркомінсправ.


Ми нашорошили вуха. За час нашого перебування за ґратами ми зустрічали людей найрізноманітніших професій. Люди з апарату важкої промисловості й Народного комісаріату оборони, люди з заводів та полів. Апарат партійний було репрезентовано так само, як і апарат радянський, наукові інститути так само, як лікарні, слідчі, прокурори так само як комісари з апарату НКВС. Але нікому з нас ще не стрічалися люди з Норкомінсправ. Наркомінсправ — то Народний комісаріат іноземних справ. Комісаріат мав невеличкий штат у Москві, а всі його працівники знаходилися за кордоном. Справа нас зацікавила, і ми слухали його дуже уважно.


— Що робив у Наркомінсправ?


— Я дипломат.


— Що робити дипломатові в Москві?


— Я не мешкаю в Москві, а приїхав із-за кордону.


— Коли був останній раз за кордоном?


— Тиждень тому.


Ми захвилювалися. Чоловік, який тільки-но прибув із-за кордону, та до того ще є дипломатом, являв для нас усіх сенсацію. За роки перебування в ув’язненні зарубіжжя цілковито зникло з нашого обрію. Ми думали переважно про життя в таборах, куди збиралися. Оптимісти мріяли про відновлення свободи в країні. Про зарубіжжя ж не думав ніхто.


— Де були?


— У Китаї. Я радник радянського посольства в Гонконгу.


— Сядь на своє ліжко й розкажи нам усе попорядку. Як ти сюди потрапив?


— То невесела розповідь. У Гонконгу я отримав депешу від заступника народного комісара Потьомкіна з вимогою тимчасового приїзду до Москви — Молотов хоче мати довідку про ситуацію в Китаї. Я полетів через Сінцзян до Алма-Ати. Коли виходив з літака, до мене підійшли гебісти й поцікавилися моїм прізвищем. Потім оголосили, що я заарештований. Я намагався звернути їхню увагу на те, що це помилка й показав свої дипломатичні папери. Вони відповіли, що мають наказ із Москви та що повинні мене туди спровадити.


Якщо це помилка, і вони в тому переконаються, то я буду негайно звільнений. Спочатку мене повезли автомобілем, а далі вже потягом до Москви. В Москві прямо з залізничної станції мене було привезено до вас у камеру. Все інше знаєте самі.


— А що сказав слідчий?


— Гадаю, що він здурів. Повідомив, що я японський шпигун, а опріч того, — троцькіст. Що я вже чотири роки служу японській розвідці. Питав, хто мене завербував. Вимагав, аби я видав йому людей зі своєї організації, особливо тих, які працювали разом зі мною в посольстві в Гонконгу. Він також захотів знати, хто працював на мене та на японців в радянській секретній службі в Східній Азії.


Спочатку я мав все це за дурний жарт. Потім розгнівався.


— Тебе били?


— Ні, але обзивали словами, нечуваними навіть на Сухарівці, а потім погрожували.


— Про те іншим разом. Тепер розкажи нам про політику. Чи то правда, що йде війна?


— Ви що, нічого не знаєте? — витріщився він на нас з подивом. — Чи не читаєте газет?


Ми вибухнули сміхом, дивуючись наївності цієї людини.


— Ні, — відповів я. — Ми тут позбавлені також багатьох інших здобутків цивілізації. Вони годують нас, турбуються про нас і дбають про те, аби якась тривожна інформація не попсувала нам нерви.


Чистий тобі санаторій. І все це нічого нам не коштує… — Вибачаюсь, товариші, але настрій у мене не для жартів. Розмовляйте зі мною серйозно.


— Розкажемо тобі все, і вранці ти вже знатимеш, що повинен знати. Але сьогодні розкажи нам докладно про те, що діється у світі.


Останнє, про що ми довідалися, був російсько-німецький пакт.


— Я розповідав вам дещо, — втрутився до розмови башкир, — але ж ви мені не повірили.


Радник посольства всівся й докладно ознайомив нас із міжнародною ситуацією. Ми слухали дуже уважно. Принесені ним новини захитали мою політичну концепцію. Ми дискутували з ним цілу ніч. Двічі наші розмови припиняв наглядач. Поснули ми вже десь перед світанком.


…Я випередив хід моєї оповіді на три літа, аби показати, як герметично ми були ізольовані ДПУ. Майже два місяці ми нічого не знали про початок війни, про подію, що мала ґрунтовно змінити життя країни і котра ввійшла в життя кожного наглядача, кожного банщика, кожного слідчого, кожного перукаря та лікаря, одним словом, кожної особи, з якою ми стикались. Усі вони повинні були мовчати, і всі мовчали. Більше того, вони не пропустили жодної газети, старанно нищили всяку можливість передачі відомостей із зовнішнього світу через мури нашої в’язниці. Не досягла нас жодна звістка, як і жодна не вилетіла від нас. Радянський дипломат, котрий, напевне, часто бував у Москві і котрий, правдоподібно, мав найліпші контакти в головних партійних сферах, переступивши поріг нашої камери, подумав, що потрапив до божевільні.


Повернімось, однак, до року 1937.


Я не нарікаю на ізоляцію від зовнішнього світу. Газети з їх постійним вереском: «викоренити ворогів народу!», «розтоптати троцькістську гадину!» викликали огиду. Я міг обійтися без них декілька днів, але бездіяльності я не переносив. Я ще не навчився жити у своєму власному світі. Доба має 24 години. Сім годин належало спати, 10 хвилин тривала прогулянка, по п’ять хвилин уранці і ввечері вистачало на туалет, так само по п’ять хвилин на сніданок, обід та вечерю; від 10 до 15 хвилин тривало прибирання камери. Все разом складало не більше 50 хвилин. Залишалось 16 годин 10 хвилин нічим не заповненого часу. Перший день я ще чекав на допит. На третій день, коли я вже був близький до розпачу, мене було викликано до якоїсь канцелярії, але допиту не було. Сержант Дрешер, той самий, що мене арештовував, заповнив мою анкету. Мусив я знову диктувати йому свої дані. Потім він запитав мене, кому я хочу переказати розпоряджатися своєю квартирою та речами. Я назвав Марселя. Власне, то розумілося само собою, бо Марсель жив у моєму помешканні й кожен в інституті знав про наші стосунки. Як я тепер розумію, все то могло бути провокацією з боку ДПУ. Хотіли вияснити наскільки близькими були наші стосунки, щоб мати підстави заарештувати і його. Забрали ж Марселя через два дні після мене.


Так чи інакше, його мали взяти протягом кількох місяців, оскільки з огляду на його іноземне походження він належав до категорії людей, яких ДПУ в 1937–1938 роках на волі не тримало. Але в той час я ще того не знав, отож і назвав Дрешерові Марселя.


Сержант Дрешер вів себе коректно, навіть дружньо. Запитав, чи не маю я якихось прохань. Я попросив книжок. Але він не міг мені цього дозволити, бо то була прерогатива слідчого. Він же не був моїм слідчим. Тоді я зажадав своїх речей з камери зберігання. Це він дозволив. Я запитав, чи можна отримати харчі з дому. Він відповів, що треба про це написати і що тричі на тиждень я зможу отримувати передачі. Дав мені папір та олівець, і я написав листа до Олени.


На тім наша розмова й скінчилася. Коли я повернувся до камери, моя сумка була вже там. Дрешер зателефонував і наказав принести її мені. Я взяв із сумки декілька пар білизни, рушник, мило, два коци та подушку. Наглядач покришив мило на дрібні шматочки, аби переконатись, що нічого в ньому не приховано. Решту речей він забрав разом із сумкою, щоб віднести їх назад до камери зберігання. В такий спосіб скінчився той насичений день. Це було 4-го березня.


Потім минуло два тижні, не позначені нічим, опріч посилок від Олени, котрі я почав отримувати через кожні два дні. Самотність була безмежною. Я ставав біля вікна, хоч то й було недозволено, але коли йшлося про мене, то наглядач був поблажливим і я спостерігав за подвір’ям. Віконна стіна йшла в напрямку схід-захід. Уранці тінь покривала все подвір’я. З часом тінь коротшала, і в певну годину вже три чверті подвір’я купалося в променях сонця. Вартові на другім краю подвір’я змінювалися кожні дві години. Вважаючи, що це здійснювалось о котрійсь круглій годині, та спостерігаючи за тінню від сонця, я зміг встановити за її довжиною, коли настає полудень. Знаючи, коли настає полудень, неважко було на підставі зміни варти розбити день на двогодинні інтервали.


Були це німі й невидимі тортури, й тривали вони до початку слідства. Весь мій організм, а особливо нервова система, волали про якесь заняття, про якісь враження, про якусь людину, про якусь розмову, про якийсь олівець, про якусь книжку. Не було цього нічого.


Тільки три білі стіни та два вікна, а за ними — подвір’я та сонце.


Мій розпач ще більше поглиблювали чудові зимові дні. Вже не думалось про допити, що очікували на мене, не думалось про подальшу долю. Попри все, я був оптимістом і був переконаний, що моя невинуватість стане очевидною і що, зрештою, мене звільнять. Кожного ранку я думав про те, як пережити поточний день, як провести час, про що подумати та якими вчинками заповнити ці дуже повільні хвилини. Кожен день налічував тисячі хвилин. Тисячі хвилин, якщо навіть відрахувати час, призначений на сон, прийняття їжі та натуральні потреби. Десятихвилинна прогулянка не приносила задоволення, бо її псував вигляд німого наглядача із недоброзичливим і неприємним виразом обличчя. Часом мене заспокоював сам лише вигляд приємного обличчя. Але це обличчя було понуре й неприступне.


Я часто міркував собі, що той чоловік, напевно, мав мало радощів у своєму житті. Подвір’я, по якому він мене супроводжував, було занадто мале. Я мав ходити по колу без перерви. З одного боку двері були постійно відчиненими. Вони вели до нижніх камер. Земля біля цих дверей була завжди посипана білим вапном. В одному кутку стояла якась заіржавіла машина. Пізніше я довідався, що саме в цих камерах здійснюються екзекуції. Коротше кажучи, прогулянка мене не оживляла. Я робив її скоріше з почуття обов’язку, аби десять хвилин подихати свіжим повітрям. Перші дні були особливо важкими, оскільки мій організм не був пристосований ні психічно, ні фізіологічно до наглої самотності та бездіяльності. Потроху я привчився знаходити собі заняття.


Я склав для себе розклад дня: перші дві години ходив. Окреслив еліпс, найвіддаленіші точки якого знаходилися в двох протилежних вільних кутках камери. Я ретельно поміряв довжину еліпса й кожного разу рахував пройдені за дві години кола. Виявилось, що за цей час я проходжу від 7 до 8 кілометрів. Врешті, лічба мені обридла, і я почав на ходу співати пісень, рахуючи при цьому кількість пройдених кіл, що припадали на одну пісню, а потім кількість повторів цієї пісні впродовж двох годин. Спів завжди мене заспокоював. Наступні дві години я декламував поезії. Я завжди любив вірші, мав добру пам’ять і дуже багато їх знав. Особливо я кохався в німецькій ліриці. В ті дні я знав напам’ять майже всього Рільке: «Книга білдерів», «Книга студентів», «Нові поезії». Пам’ять я мав селективну й усе, що не мало ритму та краси, забував. Тож мені часто доводилося доповнювати чужі поезії власними витворами. На порядку денному були також Стефан Георг, Христіан Моргенштерн та інші. Мене тішила образність та мелодійність слів. Дві години віршів були найкращою частиною дня. Подальші дві години я заповнював заняттями з математики та фізики, для яких не був потрібен олівець.


Я пригадував теоретичні проблеми, для розв’язання яких на волі я не мав ні часу, ні бажання. Тепер же я мав змогу ними зайнятись, обдумував курс фізики, який мав би задовольнити найтупіших студентів. Решту дня присвячував проблемам житлового будівництва, що було для мене актуальним заняттям. У Радянському Союзі воно стало моїм хобі. Коли ми проектували ДСГО, мені часто доводилось міняти плани архітектора. Особливо це торкалося житлових будинків та приміщень інституту. Зрештою, архітектор поскаржився Лейпунському на безліч змін, і мене назвали «архітектор Вайсберг».


Тепер я подумки продовжував своє улюблене заняття. Проектував помешкання, що відповідали б певним вимогам. Наприклад, щоб усі покої були, по можливості, квадратними з безпосереднім входом з передпокою до кожного з них, а також пов’язаними між собою дверима. Лазенька мусить мати власне освітлення, а передпокій не займати багато місця. Мережа водогону має бути мінімальною, аби заощадити кошти при будівництві. Я будував у стилі вілл, які подумки завжди переносив до Сиверингу, передмістя Відня. Розмірковував я й над урбаністичними проблемами, з якими стикався трохи в Москві, де якраз обговорювався десятирічний план перебудови столиці. Де розмістити гаражі, якщо в 1950 році кожен мешканець Москви матиме своє авто? Найбільшою групою працівників будуть тоді водії. В пролетарській Москві нікому не приходило в голову, що працівники міністерств самі зможуть водити свої автомобілі. Я також не був винятком.


Найтяжча пора була після обіду, поки ще було видно. Під вечір мою свідомість огортав якийсь дивний спокій. Я вже не озирався навколо, а спокійно сидів собі на краю ліжка. Чи то було чекання наближення ночі, чи радість від думки про сон, чи те й інше разом?


Напевно я того не знаю. На свободі щось подібне я відчував, лише приймаючи заспокійливі ліки наркотичної дії. В усякому разі, кожного ранку я починав нудьгувати за вечором.


Поволі минали дні. Я щоразу призначав собі нові терміни початку слідства. Спочатку уявляв, що за два тижні буду вільний. Пізніше про волю я вже перестав мріяти, чекав лише одного — кінця самотності.


Певну різноманітність у моє життя вносили передачі від Оленки. Коли в перший день я отримав на обід суп, то думав, що то лише перша страва й був дуже здивований, коли виявилося, що то був увесь обід. Я не міг собі уявити, що доросла людина може насититись ячмінним супом без шматка м’яса. Пізніше призвичаївся до того. У внутрішніх політичних в’язницях давали: о 8 ранку 500 грамів хліба й кухоль чаю з одним шматочком цукру. Хліб був глевкий і малопоживний. У полудень близько трьох чвертей літра ячмінного супу й увечері знов те ж саме. Пізніше я переконався, що цього раціону заледве вистачало для того, щоб людина не померла з голоду і то за однією умови: не вільно було марнувати енергію, тобто здійснювати якісь зайві рухи. Люди перетворювалися на кістяки, але потім їхня вага стабілізувалась. Якщо ж при цьому виконувалась якась фізична робота, то швидко наставав кінець.


Наступного дня, після розмови з сержантом Дрешером, спеціальний тюремник приніс мені передачу від Олени. Він ретельно все розпакував і виклав на ліжко. Потім забрав упаковку, дав мені розписатися в карточці про отримання передачі й пішов геть. Олена мене розчулила. Вона прислала мені найвишуканіші ласощі. Апельсини, які важко було дістати в ті часи в Радянському Союзі, шоколадки й таке інше, і все в досить великій кількості. Напевне гадала, що я сиджу не один і маю з ким поділитися. Або ж вважала, що мій організм потребує значних резервів на тяжкі дні, які можуть надійти, якщо в мене буде відібрано право отримувати передачі. Тут вона мала рацію. Ці передачі вносили якусь різноманітність у моє монотонне життя.


Нарешті, ввечері 16 березня, коли я вже лагодився лягати спати, настала велика година. Мене було спроваджено на перший допит.


Полевецький прийняв мене стримано й так, ніби зі мною нічого не сталося. Він нічим не нагадав, що моє становище з часу останньої з ним розмови суттєво змінилося. Прийняв мене в іншому, трохи більшому, кабінеті. Його стіл стояв під стіною, паралельно їй.


Посеред кімнати був маленький столик, покритий червоним сукном. По обидва боки від столика стояло по кріслу. Я зайняв місце в кріслі, що було з лівого боку. Полевецький ще деякий час перегортав папери, потім узяв чистий бланк, написав на ньому: ДОПИТ № 1 і підвів голову:


— Ваше прізвище, громадянине?


— Вайсберг.


— Ім’я та по батькові?


— Олександр Семенович.


— Дата народження?


Я мусив знов повідомляти свою біографічні дані. Все йшло гладенько, аж доки ми не дійшли до графи про партійну належність.


Полевецький хотів написати «позапартійний» або «виключений з партії».


— Я комуніст.


— У нас комуністи не сидять.


— Як то? Я був членом австрійської та німецької комуністичних партій, а зараз зареєстрований в австрійській секції Комінтерну.


— Контрреволюціонери не бувають комуністами. Якщо ви з диверсійною метою пролізли в партію, то партія ще перед вашим арештом виключила вас із своїх рядів.


— Але ж мене ніхто не виключав.


— Виключили. Навіть якщо ви про це нічого не знаєте.


— Чи можна когось виключити з партії, не повідомивши його про це?


— У разі потреби вас про це повідомлять. Майте на увазі, що в Радянському Союзі комуністів не арештовують.


…Кількома місяцями пізніше мої співкамерники познайомили мене з процедурою арешту партійних товаришів. В переддень арешту, а частіше через кілька днів після нього, НКВС надсилає до бюро обласного комітету партії — а в разі, коли йдеться про людей більш значних — то до Центрального Комітету постанову про арешт і повідомлення, що такий-то брав участь у контрреволюційній діяльності. На основі того повідомлення, яке сприймається як підстава, обласний партійний комітет таємною постановою виключає зазначеного товариша з партії. Насправді та постанова повністю суперечить статуту, який не передбачає можливості виключення члена партії заочно. Однак незліченна кількість комуністів була виключена з партії без заслухування і навіть без повідомлення їх перед арештом про виключення. Траплялися навіть випадки, коли між арештом і виключенням із партії минали тижні. Пізніше я довідався про випадок, коли районний партійний секретар — а це досить високий пост у партійній ієрархії — був виключений з партії в березні 1939 року заочно Центральним комітетом комуністичної партії України, тоді як заарештовано його було аж у липні того ж року. В цьому разі ДПУ прийняло рішення про арешт і звернулося до Центрального комітету з проханням про виключення з партії.


З якоїсь невідомої причини арешт відклався, а Центральний комітет не скасував своє рішення. Згаданий районний партійний секретар не був повідомлений про своє виключення. Він продовжував орудувати й далі в ті гарячкові дні і, зі свого боку, масово виключав із партії інших її членів. Виключені не знали цієї таємниці, що секретар, який їх виключав, сам був виключений, і не опротестовували цих позапартійних рішень. Без сумніву, більшість із них була заарештована, бо виключення із партії було прелюдією до арешту.


Після анкети знов настала черга автобіографії. Я виклав її майже механічно. На цьому допит скінчився, і Полевецький викликав солдата. Отже, я не дізнався нічого нового.


Перед тим, як полишити кімнату, я звернувся до слідчого:


— Громадянине слідчий, чи можна звернутися з проханням?


— Чого хочете?


— Хочу запитати, чи можу я отримувати книжки та газети?


— Напишіть у зв’язку з цим заяву, я передам її начальникові.


— Я не маю ні олівця, ні паперу.


— Отримаєте в камері.


Мене вивели. Ми йшли сходами, на яких я колись чекав, коли ще був на волі. При зустрічі з іншим в’язнем я мусив відвертати своє обличчя до стіни й чекати, аж доки він пройде. Конвоїр повідомляв про своє наближення характерним поклацуванням пальців. Я пригадав, яке враження на мене справила подібна сцена, коли я побачив її вперше. Я тоді запитував себе, чи не опинюсь у становищі ув’язненого офіцера? Як давно то вже було! Здавалось, що з того часу минула вічність, а насправді — лише шість тижнів. Повернувшись до камери, я довго не вкладався спати. Ото чекав на цей день цілих два тижні, а коли він минув, я знав лише те саме, що й раніше. Коли ж, нарешті, вони почнуть говорити? Навіщо я їм потрібен? І чого вони від мене хочуть?


Я ліг і почав думати про далекі часи. Про молодіжний рух, про гру в ручний м’яч у Рамбергу, про гори на моїй батьківщині. Нудьгував за Європою, за вільним та комфортним життям без політичних та ідеологічних забобонів. Те життя, котре видавалося мені незадовільним і порожнім, тепер набрало казкової звабливості. Краєвиди й образи друзів юності постали в моїй уяві калейдоскопом, який я не міг контролювати. Нарешті я заснув.


Наступний день минув як і всі попередні, хоч настрій був трохи кращим. Я був не в змозі дотримуватись програми своїх занять.


Опівдні «кормушка» відчинилася: «Прізвище?» Я пошепки назвався.


— Хочете подати заяву?


— Так.


— Ось маєте олівця й папір.


Я отримав невеличкий клапоть паперу. Написав, що сиджу самотньо й прошу дозволу отримувати книжки та газети. Наглядач повернувся через декілька хвилин щоб забрати олівець і папір.


Увечері я був викликаний на допит.


— Звинувачуваний, чи визнаєте свою вину?


— Я ще не знаю, в чому полягає моя вина.


— Чи признаєтеся в проведенні контрреволюційної роботи?


— Що я, власне, зробив? Маю надію, що ви мені, нарешті, про це скажете.


— Якщо не визнаєте своєї вини, то скажіть просто: ні, і не витрачайте часу на дискусії.


— Ні. Я не визнаю своєї вини.


Це було записано.


— Що вам відомо про Едека Германа?


Якби мені запропонували назвати десять тисяч імен, які будуть фігурувати на слідстві, я не згадав би того імені. Едек Герман був польським комуністом, з яким я випадково познайомився у Віденському університеті ще будучи студентом. Він мав гарний вигляд і справляв враження знаного з книжок типу російського студентареволюціонера. Опріч того, я нічого про нього не знав. Пізніше зустрів його в Харкові, але знайомства не підтримував. Я розповів це все слідчому.


— Хто вас познайомив з Едеком Германом?


— Карол Ланг.


Я втішався з того, що, на щастя, мав надзвичайно добру пам’ять.


У молодості я познайомився в організації з безліччю людей, які не справляли на мене ніякого враження. Дуже важко через багато років пригадати, де й коли ти познайомився, але в цьому випадку я пригадав усе досить ясно. Після фашистської студентської демонстрації у Віденському університеті я зустрів Карола з Едеком Германом на сходинках університету й Карол нас познайомив.


— Хто такий Карол Ланг?


З Каролом Лангом у мене були близькі стосунки. Мені було 19 років, коли ми познайомились. Він вийшов із польської партії.


Ще гімназистом був засуджений на три роки ув’язнення за революційну діяльність. Його батько, заможний адвокат, за великі гроші виклопотав йому короткотермінову відпустку з в’язниці. Ту відпустку Карл використав для втечі за кордон. Він був зразком марксиста-ленінця. Своєю послідовністю та твердістю характеру він справив на всіх нас велике враження. Хоч ми й були соціалістами, але мали досить неясне уявлення про перебіг історичних процесів. Він повністю підпорядкував своє особисте життя справі партії та революційного руху. За допомогою революційної діалектики аналізував кожне явище навіть у найвіддаленіших сферах науки та мистецтва. Його спосіб мислення не був схематичним, він був живим і енергійним.


Ми також бачили, що Карол Ланг усього себе вкладав у свою теорію і тим самим заслугував на нашу повагу і навіть симпатію, оскільки спосіб його життя був новиною для нас. Саме під його впливом я вступив до комуністичної партії.


— Коли ви бачилися з Каролом Лангом останній раз?


— У 1932 році у Відні.


— Чи знаєте, що з ним сталося потім?


— Він повернувся до Польщі й працював там нелегально. Одного дня він сидів у кав’ярні з значною персоною, членом центрального комітету партії й помітив, що до залу зайшов поліцейський шпигун, котрий добре знав того керівника партії. Карол сидів із товаришем біля вікна. Він добре бачив шпигуна, а його напарник не міг того бачити, бо сидів до нього спиною. Карол розбив шибку, щоб дати можливість члену центрального комітету втекти. Той утік, а Карола заарештували.


— З того часу ви чули що небудь про Карола Ланга?


— Він отримав п’ять років, але його особу встановити не вдалось, бо він жив з підробленими документами. Та через два роки у в’язниці встановили його справжнє прізвище і вияснили минуле.


Тоді додали йому ще три роки. За ґратами в Станіславській в’язниці він захворів на очі, — здається, то був туберкульоз очей, який призвів його майже до сліпоти. Його приятелі з Відня недавно зверталися до мене з проханням, щоб я виклопотав від Комінтерну постанову про те, щоб його внесли в обмінний лист на перше місце з приводу його хвороби. Йшлося про те, щоб він міг достроково закінчити свій в’язничний строк і приїхати до нас у Радянський Союз.


— Хто конкретно просив вас про це клопотання?


— Лолек Л., приятель Карола.


— І що ви зробили в цій справі?


— Я не міг зробити нічого. По-перше, я не мав жодних стосунків з польською партією, по-друге, моя власна позиція в зв’язку з арештом моєї дружини так ослабла, що моє клопотання могло скоріше нашкодити, аніж допомогти.


— Які стосунки ви мали з Ганною Овсіївною Бейліною та Єлизаветою Марківною Фрумкіною?


…Обидві ці жінки були секретарками Пудалова, голови технічної ради Народного комісаріату важкої промисловості. Пудалов був покровителем дослідної станції для охолодження до низьких температур — ДСГО. Був він одним із найдосвідченіших інженерів у країні.


Якщо не помиляюсь, ще до революції працював головним інженером Путилівських заводів у Петербурзі. Орджонікідзе запросив його до Народного комісаріату і кожен важливий проект надсилав йому на експертизу. Чи йшлося про реконструкцію московського заводу автомобілів «Сталін», яка коштувала мільйони карбованців, чи про впровадження нової методики синтезу аміаку, чи про запобігання аварій у хімічній промисловості країни, чи, врешті, про впровадження трактора нового типу — завжди питали думку Пудалова. То була людина старої школи, солідна, розважлива, передбачлива. Він не дбав про жодні особисті інтереси й цікавився лише проблемами індустріалізації. Поводився з людьми по-приятельски, за його посередництвом найлегше було дістатися до Народного комісара. Пудалов був позапартійним і мало цікавився політикою. З огляду на його великі заслуги, він був прийнятий у члени партії безпосередньо Центральним комітетом без проходження кандидатського стажу. Не було видно, щоб він з того дуже втішався, але з певністю можна сказати, що його не цікавила ніяка політична кар’єра, його повністю захоплювали технічні та промислові проблеми. Востаннє я бачив Пудалова восени 1936 року на початку «великої чистки» після процесу Зінов’єва. П’ятаков уже був тоді арештований, але ще не було нічого відомо про його долю. Я був вражений виглядом Пудалова в той час.


Його обличчя було сірим, як попіл. Кількома місяцями пізніше — це було під час процесу П’ятакова — Пудалов зник. Він пішов уранці на роботу, а ввечері додому не повернувся. Два тижні його шукали, але так і не знайшли. Пізніше його було знайдено повішеним у віддаленому кутку горища приміщення комісаріату. Його нерви не витримали втрати П’ятакова, енергію і геній якого він дуже цінував.


Ганна Овсіївна Бейліна була головною секретаркою Пудалова.


Познайомився з нею в її кабінеті в 1934 чи в 1935 році. Це була середнього зросту пухка блондиночка з красивими карими очима і приємною манерою ведення справ. Я демонстрував їй свою галантність, і вона реагувала на мої компліменти, поза чергою даючи хід принесеним мною паперам. Раз прийшла до мене на чай, іншого разу запросила мене до себе. На тім наші позаслужбові стосунки вичерпались. Однак, у секретаріаті я завжди знаходив її негайну допомогу, як і перекладачки Пудалова Єлизавети Марківни Фрумкіної. Вони писали для мене довгі листи в різні радянські установи.


Копіювали документи, отримані мною перед цим у народних комісаріатах і завіряли копії. Під час будівництва дослідної станції я мав дуже багато справ у Москві, але якоїсь контори для їх ведення в мене там не було. Отож я з великою вдячністю користувався допомогою секретарок Пудалова.


Коли навесні 1936 року було заарештовано мою дружину, я звертався за допомогою до багатьох високопоставлених товаришів у партійному апараті та Академії наук. Моя дружина користувалася повагою і багато хто з тих осіб дав мені письмові клопотання щодо неї. Через півроку, після процесу Зінов’єва, це вже було б зовсім неможливим. Навіть найвищі посадові особи почали тремтіти за свою власну шкіру й зовсім не схильні були б клопотатись про якусь там іноземку. Отримані від тих людей документи треба було розмножити, аби розіслати копії до різних радянських установ, зокрема до прокуратури ленінградського військового округу та до НКВС. Згідно з радянським законодавством, копії лише тоді мають юридичну силу, коли вони завірені. Кожна радянська установа могла завірити ті копії у своєму секретаріаті. Велика гербова державна печатка, яку мала кожна установа, легалізувала документ. Але ці установи відмовлялися завіряти документи, що стосувалися «ворогів народу». Секретарки Пудалова мали добрі серця й допомагали мені та моїй дружині в цій тяжкій ситуації. Бо знали її й любили. Ті чисто людські вчинки були в той час підставою для наших взаємин. Жодні інші стосунки не пов’язували мене з цими жінками.


Слідчий записав мої зізнання й підвів голову.


— Чи ви вели з тими жінками антирадянські розмови?


— Навіщо мені було це робити? Я не є ворогом Рад.


— Не дискутуйте зі мною й не ставте запитань. Відповідайте:


так чи ні!


— Ні.


Ми перейшли до наступного питання.


— Що вам відомо про Густава Вегерера, псевдонім «Шіллер»?


— То була дуже дика історія, в котру я встряв випадково. Чи повинен я розповісти її докладно?


— Природно, розповідайте з усіма деталями.


— Але для цього знадобиться декілька годин, а я не знаю, чи все це потрібно вам, громадянине слідчий.


— То моя турбота, мені вирішувати. Розповідайте найдокладніше, як тільки зможете, а я потім вирішу, що з того внести до протоколу.


Я розповів. Та історія, у якій я був скоріше свідком, аніж учасником, є до того фантастичною, що заслуговує на увагу. Тому я описую її з усіма подробицями.


…Густав Вегерер був одним із лідерів австрійських комуністів.


Сам робітник, він зміг зробити собі кар’єру в новоствореній комуністичній партії вже по війні. В 1928 році він був виключений із партії як правий опортуніст і повернувся до технічних та наукових занять. У стінах Гірничої академії в Леобені він заснував лабораторію, у якій робив досліди. В 1930 році він оголосив, що йому вдалося знайти умови, при яких вуглець кристалізується. Отже, він винайшов метод виготовлення штучних діамантів.


Фірма «Фарбен» зацікавилась цим винаходом і запропонувала за нього 200 тисяч фунтів стерлінгів та видала йому значну суму авансом. Але Вегерер не зміг повторити в дослідній лабораторії фірми «Фарбен» свій експеримент, який перед цим йому вдалося двічі здійснити в Леобені та Відні. Нарешті, він запропонував своє відкриття Московскому інституту геології та мінералогії. Ідея являла собою певний інтерес для національної оборони і Наркомат важкої промисловості щедро підтримав його проект. Вегерер та двоє його колег, також виключених із партії, були запрошені до Москви й отримали чудово облаштовану лабораторію. Його досліди тривали близько року. Він повторив свій фантастичний результат і через тиждень виїхав до Австрії, де йому мали робити операцію.


Пробув він за кордоном майже рік. Тим часом наукова комісія дослідила його результати й дійшла висновку, що отримана ним речовина не є діамантами. Це були кристали корунду, котрі мають таку ж твердість, як і діаманти. В інститути були впевнені, що Вегерер просто шахрай.


На великий подив усіх, він повернувся до Росії в кінці листопада 1933 року. Прибув він до своєї молодої дружини, яка нічого не писала йому з Москви впродовж шести місяців. Його шлях з Відня до Москви проліг через Харків, де він мене й відвідав. Я мав на той час відбути до Москви, тож ми поїхали туди разом. Протягом сімнадцятигодинної поїздки він розповів мені всю фантастичну історію з його невизнаним відкриттям. А прибувши до Москви, він потрапив у надзвичайні обставини, що чекали на нього, і я став невільним свідком усього, що сталося.


Вегерер не пішов до готелю, а зупинився в мене. Саме тому я й знаю цю історію. Він займався пошуками своєї дружини Еллі, яка щезла, не залишивши й сліду. Він розповів мені історію свого одруження. В Москві красива, дев’ятнадцятирічна дівчина покохала відомого кінорежисера Кауфмана й народила від нього дитину. Незважаючи на це, Вегерер узяв обох, матір і дитину.


Через два дні після прибуття до Москви Вегерер уже знав подробиці її зникнення. Вона поновила свої стосунки з Кауфманом, але це скінчилося для неї глибоким нервовим потрясінням. Одного червневого дня 1933 року вона оголосила своєму коханцеві про те, що вранці вбила свою дитину. При цьому вона сміялась. Кауфман вирішив, що це жарт. Дитина, звичайно, проводила спекотні літні дні в саду друзів, які жили в передмісті. Кауфман поїхав туди на своєму мотоциклі з тим, щоб забрати дитину і виявив той незаперечний факт що Еллі, дійсно, того ранку повісила свою дитину на дереві. Жінка, яка проходила повз те дерево кількома хвилинами пізніше, вийняла тіло з петлі. Дитина була ще живою. Вона віднесла її в міліцію, де Кауфман її і знайшов. Він примчав додому. Але Еллі там уже не було. На столі лежав лист, в якому вона просила в нього вибачення і писала, що він більше ніколи її не побачить. Вона полишила будинок у літньому одязі, без документів і без грошей. З того часу Еллі не з’являлась. Кауфман подав на розшук і цілих два місяці ДПУ намагалося знайти жінку, яка щезла, але все було марно.


Усе це глибоко стурбувала Вегерера, котрий розповів мені цю історію. Але ще більш вражаюча історія чекала на нього в наступні два дні. Його викликала інститутська комісія. Це потягло за собою також виклик до таємної поліції. Там зажадали пояснень із приводу його непідтверджених відкриттів, і це загрожувало йому втратою свободи за шахрайство.


Два члени комісії, професор Перчик та професор Петровський, попросили мене допомогти йому. Але оскільки я ніколи не був близьким до Вегерера, а технічні проблеми виходили за межі мого фаху, я відхилив їхню пропозицію. Професор Петровський, котрий був уже літньою людиною та членом партії з часів революції 1905 року, апелював до мене як до комуніста. Він стверджував, що ця справа має велике міжнародне значення і мій обов’язок допомогти прояснити всі обставини цієї заплутаної історії. Моє знання іноземних мов стане мені при цьому в пригоді. Я погодився.


Два наступні тижні ми воювали з заплутаними фактами, але не змогли досягти повного успіху. Підмурки для підозри Вегерера були дуже капітальні. Було знайдено рахунок однієї з віденських фірм, за яким Вегерер кілька років тому купив у неї декілька діамантів. ДПУ оголосило лист від його зниклої дружини, в якому вона звинувачувала його в обмані Радянського Союзу. Але було неможливо встановити, чи мав він успіх у здійсненні досліду, котрий пізніше не зміг повторити, а чи він свідомо йшов на шахрайство.


Тим часом мені вдалося пролити деяке світло на таємничу містерію із зникненням його дружини. Я пішов познайомитися з Кауфманом, який справив на мене дуже гарне враження. Серед речей, які Еллі залишила в його будинку, я знайшов календар, у якому вона дуже фрагментарно і примітивно вела свої щоденні записи. Чотири сторінки були вирвані з цієї книги. Вони стосувалися днів з 24 по 28 лютого 1933 року. Тоді я заглянув у її паспорт. Це були якраз дні її повернення до Москви з Австрії, де вона доглядала чоловіка після операції. Контрольні штемпелі в її паспорті свідчили про те, що вона зробила зупинку в Польщі, і якраз ці чотири дні провела у Варшаві. Пізніше виявилось, що вона в цій подорожі познайомилась з італійським дипломатом. Подальше розслідування виявило той факт, що вона збиралася поїхати з ним на Капрі. Було також знайдено текст телеграми, яку вона надіслала до Капрі. Але я ніколи так і не довідався, чи вдалося їй покинути країну за допомогою італійського дипломата й без відома ДПУ, чи вона позбавила себе життя після спроби вбити власну дитину.


Опис тієї історії зайняв два вечори слідства. Я намагався скоротитись, але це щоразу викликало спротив Полевецького. Врешті я зрозумів, що його інтерес до цієї справи не мав нічого спільного з моїм слідством. Він просто особисто зацікавився цією захоплюючою історією і слухав її, як дитина слухає казку. Навряд чи він зробив хоч якусь помітку в зошиті, доки я говорив. Полевецький зовсім не перебивав мене. Упродовж цих двох вечорів наші стосунки змінилися. Щезла його агресивність. Моя розповідь додала йому доброго настрою, і він навіть дозволив мені брати в камеру газету, яку я, правда, наступного дня мав повертати. Я вже майже місяць провів у в’язниці, а знати про свою справу більше не став. Однак, мої нерви заспокоїлись, і я не мав бажання форсувати події. Я все ще сподівався, що рано чи пізно Полевецький прийде до висновку, що слідство не дало матеріалу для звинувачень і мене або звільнять, або вишлють із країни. Я швидко звик до думки, що мене вишлють із Радянського Союзу і, виходячи з цього, будував свої плани на майбутнє.


Через декілька днів мене викликав капітан Азак. Він привітав мене саркастичною посмішкою.


— Тепер ви наш гість. Як вам у нас подобається, Олександре Семеновичу?


— Знаю кращі місця для відпочинку.


— Чому їх не обрали, Олександре Семеновичу?


Я мовчав.


— Поставили ми вас свого часу перед вибором і можемо запевнити, що й зараз ще не пізно.


— Не розумію, чого ви від мене хочете.


— Хочемо від вас, аби ви бачили ситуацію такою, яка вона є, та щоб розказали нам усю правду. Повинні зрозуміти, що ви є стороною слабкішою, а ми сильнішою, і зробити з цього факту належні висновки. І чим швидше ви це зробите, тим краще буде для вас.


— Мені нема чого сказати.


— Олександре Семеновичу, ваше становище погіршилося. Ми маємо зараз не лише донесення наших співпрацівників, які за вами стежили, ми маємо також зізнання свідків проти вас. Це зізнання людей, які разом із вами виконували контрреволюційну роботу, які, однак, виявилися розумнішими за вас. Ці люди капітулювали, в усьому зізналися, повідомили про свої злочини і описали ролі, які відігравали в контрреволюційній організації. Можемо познайомити вас з протоколами. Якщо того замало, ми влаштуємо вам очні ставки з людьми, котрі склали проти Вас зізнання. Але чим пізніше ви відмовитесь від свого опору, тим гірше буде для вас.


— Мені нема в чому зізнаватися. Буду чекати на очні ставки.


— Обміркуйте свою справу ще раз, маєте для цього кілька днів часу. Чи є якісь бажання?


— Прошу книжок.


— Дозволяю. Читаєте російською?


— Природно. Хотів би, однак, мати кілька книжок із дому.


— Ваш слідчий дасть вам дозвіл. Очікую від вас, що матимете досить розуму, щоб скористатись даним вам шансом.


Він задзвонив у дзвоник і звелів мене відвести.


Давно я не був таким щасливим. Я зможу читати книжки! Слідчий говорив таким тоном, наче мав перед собою зовсім не ворога, і що він лише виконував прикрий обов’язок. Я відчував певність, що скоро буду звільнений. Звичайно, треба довести слідство до кінця.


Оскільки я не є контрреволюціонером і ніколи не мав з контрреволюціонерами ніяких контактів, мене рано чи пізно випустять. Але в такому разі, навіщо мене взагалі забирали? Сиджу тут уже чотири тижні і ще й досі не чув щонайменшого конкретного звинувачення.


Я не почув навіть натяків на докази. До того навіть не дійшло, бо мусив проясняти якісь неясні моменти зі свого життя. Але то все є цілковито особисте. Навіщо мене заарештували? Уже було досить часу для того, щоб мене про це повідомити.


Наступного дня в кабінеті слідчого я отримав книжки. Принести їх було доручено Олені. Серед тих шести книжок дві я добре пам’ятаю.


Одна з них «Червоне та чорне» Стендаля, друга — російська книжка для дітей та юнацтва про нові винаходи. Та, друга, була написана дуже добре. Взагалі радянські підручники могли б слугувати взірцем для Заходу, принаймні коли йдеться про літературу природничу.


В наступному місяці я перечитав Стендаля щонайменше дванадцять разів. Скоро я вивчив цю книжку майже напам’ять, милувався кожним її словом, перечитував її знов і знов, бо не мав іншого читання.


Упродовж наступних двох тижнів тон слідчого почав загострюватись, але його ставлення до мене продовжувало лишатись цілком ліберальним. Самотність перестала мене пригнічувати, я навчився з нею боротися. Шість книжок, узятих у слідчого, та кілька газет, що я від нього отримав, давали поживу для мислення у вільні години.


З початком квітня мене було переведено до значно меншої камери, що містилася на першому поверсі. Нова камера знаходилася по другий бік коридору. Вона мала лише одне вікно, що виходило на малий внутрішній двір в’язниці. Оскільки вона була поруч з туалетом, у ній було повно мух. Я написав скаргу начальникові в’язниці у зв’язку зі зміною камери і, головним чином, через мух, що дуже вже докучали мені в новій камері. Коли я зараз подумки повертаюсь до того випадку і до всього, що довелося пережити в ув’язненні пізніше, і перш за все на Холодній Горі, той перший період видається мені ідилією. В тій новій камері я мав можливість навіть удень лежати в ліжку. Я роздобув десь шматок дерева й використовував його як різець, котрим, лежачи в ліжку, вишкрябував на стіні формули і робив різні розрахунки Своїм тілом я затуляв від очей наглядача те, що писав. Я бавився вирішенням таких проблем як нескінченість множини простих чисел та іншими теоретичними проблемами. Для переміни занять читав історію Юліана Сорела. Спав дуже багато. Спати вдень не дозволялося, але наглядач мене не будив. Ніколи пізніше у своєму житті я стільки не спав, як у тій малій камері. Сплю я, зрештою, погано і не потребую багато сну. Мені вистачає п’яти годин, але рідко коли доводилось стільки спати, тому що я добре сплю лише за дуже сприятливих обставин. Але в тій малій камері я таки пізнав мистецтво спання.


Уранці мене будили птахи. На подвір’ї було два дерева. Одне — мертве — весною не зазеленіло. Десятки птахів, однак, звили на ньому свої гнізда, у той час як друге дерево, що зеленіло поруч, вони чомусь обминали. Подвір’я було тісне. Знаходилось воно повністю в тіні, і коли вранці сонце торкалось найвищих гілок мертвого дерева, першою відгукувалася якась птаха, а за нею починали інші. Вони зчиняли неймовірний галас і будили мене. Моє вікно виходило на південь, і коли я прокидався, то бачив відбитки перших сонячних променів на вершині дерева і це якоюсь мірою втішало мене на цілий день.


Тим часом було заборонено отримувати передачі. Натомість дозволено в’язням отримувати з дому по 50 карбованців щомісяця. Гроші вписувались їм на спеціальний рахунок і можна було купувати за них продукти харчування в тюремному магазині-«лавочці». Кожні два тижні, а пізніше щомісяця приходив спеціальний тюремник і приймав замовлення. Я завжди замовляв багато цукерок. Тюремник був обурений моєю легковажністю. Він намовляв мене: «Краще б ти потратив свої гроші на хліб та солонину». Але я ще не був для того достатньо голодним і був добре підгодований завдяки передачам Олени. А цукерок потребував тому, що був позбавлений можливості палити. Трьома місяцями пізніше, коли настав голод, мені не спало б на думку витрачати лічені карбованці на такі надмірності.


Я довідався, що Марсель уже заарештований. Не пам’ятаю докладно, чи повідомив мені про це слідчий, чи я сам довідався через якийсь недогляд у режимі з боку тюремної адміністрації. Такі «проколи» в режимі траплялися час від часу, але вони ніколи не були випадковими, бо їх організовували самі слідчі. Це я усвідомив значно пізніше. Двічі зі мною траплялися під час слідства такі випадки.


Один раз після допиту в слідчого Рєзнікова я зустрів у коридорі свого приятеля Гоутерманса, який аж зблід і з великим подивом витріщив на мене очі. Він не був заарештований, а чекав там як свідок.


Імовірно, Рєзніков хотів дати мені знати, що контролює мої зізнання, які торкаються мого колишнього життя за кордоном. Іншим разом я був викликаний до канцелярії щось підписати. Наглядач провів мене повз приміщення, двері якого були трохи відчинені. Я кинув погляд усередину й пізнав Горського, якого було вже заарештовано і який саме роздягався. У пізніші часи, коли масові арешти порушили суворі правила ізоляції, мені довелося зустрічатися з людьми, котрі змогли переказати мені відомості про друзів. Але то вже були, дійсно, випадковості, яким пильність гебістів не могла запобігти.


Слідство припинилося на тиждень, потім знову поновилося.


Кілька вечорів слідчий допитував мене стосовно моїх знайомств із різними радянськими людьми в Москві, Ленінграді та Харкові.


Потім він перейшов до питань, що торкались мого колишнього життя за кордоном. Очевидно, в той же самий час вивчалася моя кореспонденція з метою пошуку інформації щодо підозрілих моментів.


Я тоді ще не усвідомлював методики й механізмів ведення слідства.


Ще вірив, що мета ведення слідства полягала у з’ясуванні правди, якою б вона не була. І це було саме так в епоху Полевецького, але не зовсім так. ДПУ не було настільки наївним, аби вірити, що підпільник послужливо залишить сліди своєї діяльності у своїй зарубіжній кореспонденції. Думало воно лише про те, аби знайти щось, що в дійсності не було підозрілим, а лише мало зовнішній вигляд підозрілого. Коли підслідний зізнавався, не витримавши натиску терору слідства, — лише місяцем пізніше я довідався, настільки можуть бути нестерпними тортури — це «щось» ставало провиною. Створювалася легенда, але ця легенда будувалася з цеглинок реальних речей і подій, які лише мали вигляд підозрілих. Дійсної ж провини не було, але ДПУ потребувало винних. Воно не підказувало звинуваченим, у чому саме ті мали зізнаватися, полишаючи це на їхню фантазію. Постійні допити, що стосувалися дійсних подій у житті звинуваченого, робилися лише з єдиною метою: додати цеглинки до легенди. ДПУ підсовувало ті цеглинки звинувачуваним. Не завжди вони йшли в діло. Не раз саме звинувачений повідомляв такі факти зі свого життя, які використовувались для зведення споруди вини. ДПУ вважало, що легенда буде правдоподібнішою, а споруда соліднішою, якщо звинувачений сам буде будівничим. Спекуляції гебістів давали результати, якщо тільки не натикалася на свідомий опір в’язня.


В’язень, який капітулював, сам придумував свою провину і була вона більш правдоподібною, аніж будь-які фантазії ДПУ, оскільки він користувався реальними подіями й дотримувався правил логіки та хронології. То, власне, був поділ праці. В’язень мусив придумати лише одну легенду, в той час, коли слідчий, якби відібрав у в’язнів цю роботу, мав щороку вигадувати десятки легенд. У тих легендах мали діяти реальні персони й відбуватися реальні події. Режисура ДПУ була нездатною керувати грою тих осіб та перебігом подій без допомоги в’язнів. Слідчий, як режисер, міг наробити помилок, котрі могли вступити в протиріччя з легендою та згодом випливти.


Такі помилки траплялися з ДПУ навіть у великих процесах. Готель «Брістоль» у Копенгагені, в якому Троцький у 1932 році мав дати підсудному Гольцманові інструкції щодо терористичних актів, у 1917 був розібраний і не існував. Підсудного Гольцмана ця помилка не стосувалася. ДПУ звеліло йому зізнатися в зустрічі з Троцьким у Копенгагені в 1932 році. Гольцман, звичайно, не бачився з Троцьким, і ДПУ знало про це так же добре, як і він сам. Але Гольцман не витримав катувань і був готовий зізнатися в цій зустрічі згідно з завданням.


І тут почалася звичайна техніка ДПУ: Гольцман мав сам вигадати де, та за яких обставин він зустрічався з Троцьким. Якби слідчий просто продиктував і запропонував підслідному підписати обставини тієї зустрічі, виникала б небезпека, що, не знаючи докладно перебігу життя підслідного, він вибере фальшиві час і місце зустрічі. Підсудний пізніше міг би (якщо, звичайно, не був розстріляний) довести своє алібі. Заарештованих було занадто багато для того, щоб апарат ДПУ міг перевірити кожен факт, можливість його здійснення та його внутрішню логіку. Великі московські процеси були для диктатора справою найвищої ваги. Був мобілізований величезний апарат з тією метою, аби не пропустити якоїсь явної фальші. Однак і тут сталися помилки в режисурі, через які весь будинок брехні розсипався відразу.


Як сталося, що звинувачуваний Гольцман у легенді зустрічі з Троцьким назвав готель, який уже два десятки років не існував? Гольцман, звісно, зламався під тортурами і зовсім не мав наміру дискредитувати процес. Від нього вимагали, аби він окреслив день та місце зустрічі з Троцьким. Троцький у той час декілька тижнів перебував у Копенгагені. Тож Гольцман мусив зустрітися з ним саме там. Але ж навіщо було вигадувати готель «Брістоль»? Можливо, тому, що двадцять років тому йому доводилося бувати в Копенгагені й жити в тому готелі, і він, напевно, не знав жодного іншого готелю в тому місті. Назвав «Брістоль». І ото трапився в ДПУ один із тих особливих випадків, за які має дякувати долю та частина людства, яка ще шукає справедливості й правди. Готелі зникають рідко. Той, однак, зник — і його демонтаж в 1917 році розвалив будівлю сталінської брехні в 1937 році.


Якщо такі промахи режисури траплялись у великих процесах, що провадились під контролем ДПУ, прокуратури, політбюро й громадської думки всього світу, то не могло їх забракнути в легендах 8-10 мільйонів арештованих, які визнали свою вигадану провину.


В справі Гольцмана не допомогла ДПУ техніка, яка полягала в тому, що самому звинуваченому давалось завдання звести споруду власної провини. На перешкоді став випадок, що мав місце в 1917 році.


У мільйонах інших зізнань та техніка охороняла ДПУ в легендах зізнань від яскравих протиріч із логікою й хронологією.


У своїй розповіді я вибіг трохи наперед та розповів про речі, що про них читач довідається пізніше. Повернемося до слідства.


Одного дня вже після полудня на наступному тижні я був викликаний до слідчого. Тон його був урочистим. Він показав пальцем на якісь папери біля себе й промовив:


— Звинувачуваний, тут докази вашої провини. Досі ви нас ганебно дурили. У вас зараз є шанс зізнатися перед тим, як я доведу вашу провину документально. Якщо визнання буде добровільним, можете сподіватись на поблажливість.


— Мені нема в чому зізнаватись.


— У такому разі мушу притиснути вас до стіни. Чи відомий Вам Рудольф Андерс?


— Так, я його знаю.


— Які стосунки були у вас з цим диверсантом?


Я замовк.


…Рудольф Андерс жив у Берліні під своїм справжнім прізвищем Ервін Кон. Був то чоловік великої інтелігентності та працьовитості.


В партії був відомий як економіст. Десь у 1929 році він прибув до Радянського Союзу, де спочатку працював у Міжнародному торговому інституті, а пізніше перейшов до Орджонікідзе до Народного комісаріату важкої промисловості. Орджонікідзе на той час міняв керівництво великим металургійним комбінатом у Макіївці. Свого племінника Гвахарію він призначив директором, а закордонного комуніста Андерса — керівником усієї будови. На будівництві було задіяно сорок тисяч робітників. Комбінат у Макіївці після завершення будівництва мав стати найбільшим у Європі. Андерс поринув у вир праці.


Якось я відвідав його в Макіївці. Він взяв мене з собою в нічний інспекційний обхід комбінату. Ми зупинилися біля великої плавильної печі і очікували на спуск металу. Рожевий потік металу освітив обличчя двох людей, що стояли обабіч мене. Андерс був високий і тонкий, мав худорляве обличчя з єврейськими рисами. Мав типовий вигляд мешканця віденських та празьких кав’ярень. Ті ж двоє були одягнуті в блакитні роби гіганти з широкими татарськими обличчями і могутніми плечима. Це були батько і син. Щойно з другими переможцями стаханівського руху металургійної промисловості вони були нагороджені в Кремлі Сталіним орденами Леніна. Чоловік заговорив до сина на ідиші. Він виявився євреєм з Київщини.


«Як революція змінила людей» — подумав я.


Ми пішли далі. Андерс пояснював мені план будівництва, що здійснювалось на кількох рівнях. Я зорієнтувався в транспортній системі та системі обігу матеріалів. Потім ми відійшли в бік, де було в розпалі нове будівництво. Андерс розповідав мені про все з почуттям гордощів. Частина роботи й, зокрема, серія великих газгольдерів, були вже готові. Був то комуніст типу менеджера. В будівництві цікавило його саме лиш будівництво. Він не мав ніяких стосунків з бідними людьми, котрі тут голодували й потерпали в надії на краще майбутнє. Мета комуністичного будівництва — забезпечення достатньої кількості хліба, волі та радощів життя для величезної кількості народу на тій землі — була йому далека. Він хотів будувати, багато будувати, добре будувати, економно будувати. Він хотів показати партії й радянському урядові, на що він здатен. Не робив цього з метою заробітку. За кордоном людина з його кваліфікацією могла б жити набагато краще. Але в його серці пломеніла амбіція діяльності великого масштабу, створення чогось, що залишилось би надовго й було б пов’язане з його ім’ям. Його приятель Гвахарія, директор, був одним із кращих організаторів створення радянської індустрії, одним із творців стахановського руху. Гвахарія дуже цінував Андерса й бачив, що ніколи не знайде кращого керівника новобудов.


З початком 1936 року дійшло між ними до конфлікту, й Андерс покинув Макіївку. Він влаштувався на нову роботу на будівництво сталеварного заводу в Запоріжжі. Ще продовжував працювати з тією самою енергією та самовіддачею, але вже почувалась у ньому легка відчуженість. На той час комуністам, які прибули з-за кордону, вже не довіряли. Андерс відчував, що, незважаючи на його відданість, йому ніколи не пробачать того факту, що він прибув із-за кордону.


В країні робітників і селян комуніст став людиною другого ґатунку.


Було видно, як страждає ця амбітна людина.


Улітку 1936 року автомобіль Андерса потрапив під фабричний локомотив. Його забрали з поламаними ногами й руками. Видужував він дуже повільно. Про повернення до роботи спочатку не було й мови. Але трапилося ще гірше. Його заступник та декілька інших людей з його апарату започаткували проти нього політичну інтригу. Пішов розголос про Андерса-троцькіста. Такі розмови, звичайно, були провісником арешту, або, як мінімум, виключення з партії. Зі свого лікарняного ліжка спостерігав Андерс за всім тим протягом цілого року. Його наступник позбавив його пенсії, і Андерс потрапив у матеріальну скруту. Незадовго перед тим він одружився, і в нього народилася дитина.


Як би не оцінювали цього чоловіка, одне залишається незаперечним: його внесок у розбудову країни важко переоцінити. Він виконував свою роботу з величезною енергією та самовіддачею.


Назвавши його диверсантом, слідчий дійсно перебрав через край.


— Але ж Андерс не є диверсантом. Він був відданий своїй роботі й саме завдяки тому постраждав в аварії на будові.


— То все тільки машкара. Андерс стоїть на чолі однієї з найнебезпечніших груп саботажників у металургійній промисловості. Він організував катастрофу на запорізькому сталеварному заводі, яка мала жахливі наслідки й мала багато людських жертв. Він сам у тому зізнався.


— Того не може бути. До пригоди з ним у Запоріжжі не було жодної аварії. Потім він лежав нерухомий у ліжку.


— Групою саботажників можна керувати і з ліжка.


Я був змушений мовчати, бо не вірив жодному слову з того, що сказав слідчий, але не мав права вступати з ним у полеміку. Я міг боронитися й доводити свою невинуватість, але не мав права захищати Андерса та піддавати сумнівам рішення ДПУ стосовно нього. Це означало б дискредитацію органів радянської влади, тобто контрреволюційну агітацію. До того ж я не знав, чи визнав Андерс ті вигадки. Але щось у тоні слідчого схилило мене до довіри. Тут я знову зіткнувся з чимось незбагненним. Андерс був розумною і певною себе людиною. То є нонсенс, що він був диверсантом. Я знав його добре. Він не був саботажником, а був фанатично відданим будівником соціалізму. Чому такі люди визнають нескоєні злочини? Я вже майже місяць провів за ґратами і мені ще не вдалося підняти завісу над цією таємницею. Але вже недовго залишалося чекати.


Слідчий декілька хвилин гортав папери, а потім звернувся до мене:


— Диверсант і троцькіст Андерс, який сидить у в’язниці Дніпропетровська, капітулював перед радянською владою і зізнався у своїх злочинах. Він дав дуже цікаві свідчення про вас, про ваші політичні погляди та диверсійну роботу. Я поїду туди сам і послухаю його. Хай тоді Бог вам помагає.


— Мої стосунки з Андерсом обмежувались обговоренням технічних та господарських питань. Він був досвідченим керівником будови, а я ще зовсім зеленим початківцем. Його поради могли бути використані в моїй роботі. Ми розмовляли про поліпшення організації роботи. Якщо це називати «контрреволюцією», то, в такому разі, обидва ми були контрреволюціонерами.


— Що ви собі дозволяєте, троцькістський бандите! До кого так звертаєтеся? Замкну вас на три дні до карцера, там навчитеся дисципліни!


— Я зовсім не хотів вас образити, громадянине слідчий. Як радянська й партійна людина, я захищаю свою честь перед безпідставними звинуваченнями.


— Пошел к ебаной матери, фашистский пес! Чи ти думаєш, що весь час будемо з тобою панькатись? Видавай організацію! Кого ти завербував?


Я мовчав.


— Чи думаєш, що довго будеш водити нас за ніс? Ми викрили твою гру. Хто тебе прислав?


Я продовжував мовчати. Він зірвався й почав репетувати:


— Хто виконував твої брудні доручення!? Які директиви привозив з-за кордону троцькістський агент Плачек?


Я мовчав. Він трохи заспокоївся й продовжував:


— Звинувачуваний Вайсберг, якщо ви й надалі будете так себе поводити і не відповідати на питання слідства, то тим самим отут, у кабінеті слідчого, ви будете звинувачені в антирадянській діяльності, за що доведеться тяжко відповідати. Проти тих, хто саботує слідство, ми маємо дуже ефективні засоби.


— Громадянине слідчий, я не маю наміру саботувати слідство, бо сам дуже зацікавлений в його якнайшвидшому закінченні. Але ж ви не поставили мені жодного конкретного питання, на яке я міг би відповісти.


— Я питаю, які контрреволюційні інструкції дав вам Плачек, агент міжнародного троцькізму? Чи привозив він вам програму тієї нової шпигунської організації — «Четвертого Інтернаціоналу»?


— Плачек не має нічого спільного з «Четвертим Інтернаціоналом».


— Доки ви будете нам доводити, що чорне то є біле? Як довго будете замикатися? Чи збираєтеся заперечувати очевидні факти, які всі вже визнали? Плачек з безприкладним нахабством агітував в інституті за «Четвертий Інтернаціонал»! Чи наважитесь це заперечувати? Маємо в тому чотирьох свідків. Можемо організувати з ними очну ставку!


— Плачек є блазнем, а не політичною людиною. Був він тут кілька днів і в приватних розмовах говорив дурниці, наслідки яких сам не міг передбачити. Він чудовий фізик, і тому ми його запросили на тиждень із-за кордону. Політично його не можна брати до уваги. З нього такий же таємний агент «Четвертого Інтернаціоналу», як з мене акробат. Якби ви з ним поговорили, то це стало б для вас так само ясно, як і для мене.


— Ми розглянули справу Плачека з усіх боків. Ви зображуєте всіх провокаторів, яких засилають до нашої країни, як невинних тріпачів або блазнів. Цей трюк не пройде. Ми знайдемо контрреволюціонерів під будь-якою личиною.


…Справа Плачека може фігурувати в шкільних підручниках як приклад того, яку небезпеку може спричинити людський гумор у країні тотальної диктатури. Плачек був добрим фізиком. Фізики-теоретики мали його за експериментатора, експериментатори ж вважали його теоретиком. Насправді ж він знаходився десь посередині.


Мав за собою кілька гарних робіт на тему ефекту Рамана та розсіювання променів, але його внесок у розвиток сучасної фізики полягав у іншому. Він був комівояжером теоретичної фізики. Походив із багатої родини, і це дозволяло йому ніде не працювати. Він мандрував від одного великого фізика до другого, провів декілька тижнів у Нільса Бора в Копенгагені, а потім деякий час у Фермі в Римі.


Його любили за веселу вдачу. Він розповідав смішні анекдоти та абсурдні історії. Ми умовляли його покінчити з кочовим життям, і він навіть погодився прийняти запрошення єврейського університету в Єрусалимі. Але то був лише експеримент, що не міг скінчитися успіхом. Плачек був виліплений не з тієї глини, з якої роблять професорів. Уже у своїй першій лекцій він визнав за необхідне довести до відома аудиторії, що євреї не є, власне, народом, єврейська мова то ніяка не мова, а те, що дітям на вулицях Єрусалима якось удається порозумітися між собою, є чистісіньким дивом, можливим тільки на святій землі. Неважко уявити, який ефект викликали його одкровення серед громадськості. Плачек витримав там лише рік, а потім спакував свою валізу й знов почав мандрувати. Він повернувся до Німеччини, де зробив кілька образливих зауважень стосовно Гітлера, і запропонував своїм приятелям-фізикам, аби вони відправили того чоловіка до його гірсько-австрійської вітчизни. Гітлер тоді вже був фюрером і рейхсканцлером. Подібні вибрики вже були небезпечними для життя. Його приятелі були дуже задоволені, коли він виїхав. У нас у Харкові він був декілька разів. Нашу країну іменував борделем, а мене директором борделю. Останній раз я зустрів його в грудні 1936 року в Москві. Я жив тоді в готелі «Москва». Він зателефонував до мене й ми стали домовлятись про зустріч.


— Так де зустрінемось? — запитав я.


— На великій вулиці, названій ім’ям того ренегата.


У Москві є вулиця Большая Дімітровка. Вона називалася так і до революції і та назва ніяк не стосувалася Георгія Димітрова, героя лейпцигського процесу й голови Комінтерну. Плачек був щиро захоплений героїчною поведінкою Димітрова на Лейпцігському процесі, де його звинувачували в зраді батьківщини, і жартома називав його ренегатом. Я розумів той жарт і не зважав на нього, але звідки можна знати, чи виявиться агент, що підслуховує кожну мою телефонну розмову, лібералом і чи зрозуміє він вірно жарти Плачека? Я з досадою кинув слухавку. Наступного дня, зустрівши Плачека, я зробив йому зауваження. Він сумно подивився на мене й промовив:


— Але ж, пане директоре борделю, чи не заразились ви тваринним браком почуття гумору, пануючим у сарматських низах? Ця країна сходить на пси. То видно вже по тобі. Рік тому ти ще був розумною людиною.


Я хутко відмовився від свого наміру наставити його на шлях розважливої поведінки. Він просто не розумів обставин нашого життя.


Він поїхав до Харкова, а я залишився в Москві. Я дозволив йому жити в моїй квартирі в Харкові. Повернувшись додому, я довідався про те, що він примудрився встругнути за час моєї відсутності.


У розмові з Варварою та Мартіном Руеманами Плачек заявив, що «Третій Інтернаціонал» втратив сенс, оскільки Ленін перестав його пильнувати. Тому треба зосередити усі сили в «Четвертому Інтернаціоналі», організованому Троцьким. Варвара Руеман, як щира сталіністка, гостро й енергійно запротестувала. Плачек додав ще декілька політичних анекдотів, і вона розізлилась не на жарт. Мартін усе те слухав мовчки й тільки посміхався, бо не вважав, що варто сперечатися. Наступного дня Варвара геть усе чисто виклала партійному секретареві Комарову. Комаров був людиною розумною і з певністю можна сказати, що троцькістожером за будь-яку ціну він не був. Він не знав, що йому робити з цією заявою. Певно, хотів би про це взагалі нічого не чути. Мусив, однак, остерігатися, бо якщо Варвара про це все розповість комусь іншому і про її заяву довідається ДПУ, його притягнуть до відповідальності за замовчування інформації. Бездіяльність була небезпечною, він міг за це поплатитися партійним квитком, а можливо, й волею. З тяжким серцем він сів і написав рапорт до ДПУ.


ДПУ не мало щонайменшого наміру приймати якісь заходи стосовно Плачека. Він був іноземцем, запрошеним до країни на кілька лекцій, і через два тижні покинув Радянський Союз без будь-яких перешкод. Але вся ця історія могла бути використана проти мене. Матеріал проти мене збирався впродовж кількох років, але нічого конкретного в їхні руки не потрапило. А тим часом вони мали перед собою живого троцькіста, агента «Четвертого Інтернаціоналу», новітнього витвору Троцького, який преса з часу процесу Зінов’єва зображала як контрреволюційний осередок саботажу й шпигунства проти Радянського Союзу. І той троцькіст був приятелем Вайсберга і мешкав у його квартирі!


Я відразу відчув небезпеку, що мені загрожувала. Гукнув Плачека й сказав йому:


— Дорогенький мій, я не хочу робити тобі ніяких зауважень. Ти просто не розумієш атмосфери, в якій з минулого року ми мусимо тут жити. Втокмачити це тобі — безнадійна справа. Я мушу з тобою розлучитись, бо інакше наражу себе на смертельну небезпеку. Ти не повинен в мене жити.


Я пішов до канцелярії інституту і попросив для Плачека окрему кімнату в будинку для гостей. Того ж самого дня він перебрався. Справа тим самим для мене була вичерпана. Для мене, але не для ДПУ. Нарешті знайшовся об’єктивний факт. Подібні об’єктивні факти були настільки рідкісними, що на цей належало хукати й дмухати. Більшість звинувачень ґрунтувалась на вигаданих зізнаннях одних звинувачуваних проти інших. Вигадувались розмови, яких ніколи не було, компонувалися факти, що не мали жодного зв’язку з дійсністю. Однак, розмова між Варварою Руеман та Плачеком таки мала місце в дійсності.


Однак мене при ній не було. Був я тоді від Харкова за 800 кілометрів. До того ж зміст тієї розмови в розумінні радянського карного кодексу не давав матерілу для переслідувань. Плачек викладав свої політичні погляди, які не узгоджувалися з пануючою лінією партійного керівництва. Якби він був комуністом — його можна було б виключити з партії. Що в даному разі було робити тут ДПУ?


Де тут була фактична зрада держави? А що я мав з цим усім спільного? Займав велике помешкання і тому в багатьох випадках інститут забов’язував мене пускати на постій закордонних гостей. Чи повинен я був відповідати за їхні політичні погляди? Кілька років тому було запрошено на конференцію італійського фізика Разетті, члена Великої фашистської ради в Римі. Якби він прибув до Харкова. то, напевно, ночував би в мене. Чи став би я від того агентом Муссоліні?


Та ніхто в Радянському Союзі в той час не міркував таким чином.


Ні слідча влада, ні прокуратура не були зацікавлені в тому, аби викривати справжніх державних злочинців, чи справжню небезпеку, що загрожує державі. Більшість розмов, які слідство інкримінувало восьми мільйонам арештованих, ніколи не мали місця. Якби, однак, факти мали місце, то вони ні в якому разі не могли слугувати головною підставою для звинувачення в зраді. Проте, такі буржуазні тонкощі розуміння права трактувалися в Радянському Союзі як «гнилий лібералізм».


Для слідчого ж справа була ясного. Плачек був агентом «Четвертого Інтернаціоналу». «Правда» повідомляла, що «Четвертий Інтернаціонал» є організацією, що засилає до Радянського Союзу шпигунів і саботажників за дорученням капіталістичних генеральних штабів. Плачек ночував у Вайсберга. Отже, виходить, що Вайсберг є шпигуном і саботажником. До цього місця все було зрозумілим.


Бракувало тільки визнання самим Вайсбергом своєї провини. Завданням слідства було схилити його до цього.


Дарма я намагався втлумачити слідчому, що Плачек сам усерйоз не сприймав того, що говорив, і що було б смішно, якби органи радянської влади звертали на це увагу.


— Ви маєте зрозуміти, що Плачек виховався в краях, де поняття політичної відповідальності в радянському розумінні не існує.


В розмовах він говорить те, що слина принесе йому на язик, а тижнем пізніше може говорити зовсім протилежне. Він знає, що через свої розмови не ризикує ні волею, ні посадою.


— Плачек є закоренілим троцькістом. Ми маємо досить матеріалу, щоб довести це. Він приїхав з таємними інструкціями до вас. Які він дав вам директиви?


Я здався. Або він не розумів, або не хотів розуміти. Почався двогодинний допит, до чого я вже призвичаївся перед ув’язненням. Він кричав і погрожував, вимагав від мене зізнань у тому, що я отримував від Плачека контрреволюційні інструкції та вимагав відомостей про те, кому я ті інструкції передав для виконання та що з того було виконано.


Допит ставав усе монотоннішим. Я говорив одне й те ж, він задавав ті ж самі питання. Врешті, я замовк. Він припинив допит і відіслав мене до камери. Я роздягся й ліг на ліжко. Було вже одинадцята година. Не встиг я пролежати й півгодини, як наглядач відчинив «кормушку».


— Прізвище?


Він тримав у руці знайому картку, яку слідчий посилає до в’язня, коли хоче викликати його на допит. Подумалось: то неможливо, я ж щойно прийшов із шестигодинного допиту. Я назвав своє прізвище.


— На допит.


Я одягся й пішов за наглядачем. Трохи запаморочений, я увійшов до кабінету.


— Готові зізнатися чи будете продовжувати боротьбу?


Я мовчав.


— Ти, курво, фашистський пес! Чи довго будеш нас мучити?


Я мовчав.


— Де нелегальні матеріали, які дав Плачек? Чи маєш нас за дурнів? До тебе приїздив троцькістський шпигун, а ти говорив з ним тільки про погоду. Так?


Я мовчав.


— Олександре Семеновичу, ми обходилися з вами культурно й по-людськи, хотіли полегшити вам долю. Але тепер буде інакше. Не думайте, що ми не маємо в нашому арсеналі засобів, аби впоратись з таким ворогом. Пора з вами кінчати. Ми маємо досить матеріалу, щоб віддати вас під суд. Ваші розмови з Плачеком, Андерсом та Комаровим нам відомі.


— З Комаровим? — запитав я здивовано. — Що з ним трапилось? То ж наш партійний секретар.


— До нього дійдемо пізніше. А зараз візьміть ручку й підпишіть протокол.


Він сформулював мої зізнання в справі Плачека таким чином, що кожна деталь мала підозрілий вигляд. То не було прямою фальсифікацією, але акценти були розставлені таким чином, що змушували кожного незацікавленого й не знайомого з фактами читача відчути підозру, що викрито таємного антидержавного шпигуна. Я зіткнувся з таким методом фальшування в першому — так би мовити — культурному періоді мого слідства, пізніше натиск у слідстві набув більш явних форм. Слідчий тоді вже не фальшував зізнань звинуваченого, а змушував підслідного фізичним натиском до фальшивих зізнань.


Я почав читати протокол. Після декількох параграфів я зупинився.


— Мусите тут зазначити, що з приводу тієї розмови я видворив Плачека з мого помешкання відразу ж після мого повернення з Москви.


— Не маю найменшого наміру вносити до протоколу всілякі ваші вигадки.


Це був пункт на мою користь, і він не хотів його вписувати. Я попросив надати Плачеку окремий номер у будинку для гостей. Природно, я нічого не сказав адміністраторові канцелярії інституту про інцидент, а лише поінформував, що потребую свою кімнату для роботи, бо часто вдень працюю вдома. Слідчий же це записав так: «Після мого повернення Плачек полишив мою квартиру, бо стало тісно».


— Громадянине слідчий, я докладно вам розповів, чому відмовив Плачекові від свого дому. Я хотів би, щоб усе це було внесено до протоколу.


— Ти фашистський бандите, будеш мені вказувати, що я маю вносити до протоколу?!


Я підвищив голос:


— Ваші питання — то ваша справа, але мої відповіді мають бути записані так, як я говорив.


Я мовив це голосно. Полевецький підскочив, рушив до мене й схопив за комір. Я поточився.


— Не маєте права до мене наближатися, громадянине слідчий! — закричав я голосно.


— Ну що ж, ми порахуємося з тобою. — Він вийшов із кабінету і через кілька хвилин повернувся з наглядачем у формі. Він вказав на мене й промовив:


— Цей звинувачуваний виявляє впертість і ображає слідчого.


Прошу вас роз’яснити йому можливі наслідки такої поведінки.


Прибулий покопирсався у свїй теці й витяг з неї документа. Він прочитав мені параграф, що регулював відносини слідчого та в’язня.


Застеріг від ображання слідчого й нагадав про санкції, які можуть бути до мене застосовані згідно зі слідчим регламентом, включаючи ізоляцію в карцері і так далі. Зрештою, я знов відмовився підписувати протокол. Полевецький трохи поступився і вставив декілька слів, які задовольняли мої претензії. Я прочитав далі. Протокол роївся подібними упущеннями й суцільною брехнею. Виправити його було неможливо, його треба було переписати заново. Я відмовився ставити свій підпис. Вони обидва кричали на мене понад три години. Я ж був цілковито виснажений через недосипання. По трьох годинах Полевецький раптом припинив допит і крикнув до солдата:


— Забери того брудного пса, бо ми поламаємо йому ребра!


Я повернувся до камери перед самим світанком. Мав ще дві години для сну. Не роздягаючись, ліг на ліжко й миттю заснув. Через годину відчинилася «кормушка»:


— На допит!


Я поплентався за наглядачем, заточуючись від утоми. Прийняв мене знов Полевецький.


— Я переписав протокол наново. Якщо й цього разу не підпишете, накажу спровадити вас до карцера № 3. Не маю вже для вас часу.


Я прочитав протокол. Знайшов у ньому кілька малих поправок.


Загальне ж враження було те саме. Але я був настільки зморений, що не мав сили продовжувати боротьбу. Врешті, то були дрібниці без якогось значення. Я підписав.


Коли я повертаюся подумки до того часу, й до того, що настало пізніше, то дивуюся, скільки було витрачено енергії на нервову боротьбу за вірність протоколу. Через декілька місяців звинувачуваних уже примушували вигадувати легенди, що не мали найменшого стосунку до реальності — й майже всі уступали фізичному натискові.


Боротьба за коректність протоколу була розкішшю, яку могли собі дозволити як я, так і слідчий, на початку періоду «великої чистки» ще перед масовими арештами.


Наступного дня мене викликав Азак.


— Як довго ще будете так чинити, Олександре Семеновичу?


Хотіли конкретних фактів — ми їх вам дали. Дружба з троцькістським агентом Плачеком виявила ваше справжне обличчя. Навіщо ви зараз чините безнадійні спроби приховати свою вину?


— Громадянине капітане, я повідомив про Плачека все в моїх протоколах. Мені нема чого додати.


— Чому ви одразу не повідомили про ту розмову? Чому не донесли нам про те, що в Харкові знаходиться агент «Четвертого Інтернаціоналу»?


— Плачек не є політичним агентом, він аполітичний жартівник.


— Цього ви нам не втовкмачите. Якщо він не знається на політиці й тільки так собі плеще язиком, то чому вихваляв «Четвертий Інтернаціонал», а не Перший і не Другий?


Я не знайшов що на це відповісти.

— Найгіршим проти вас доказом є те, що ви не донесли, і тим самим дали можливість ворогові втекти.


— Я розмовляв про це з Комаровим. Він наш партійний секретар і він повинен написати рапорт. Він його й написав.


— Комаров є таким же підлим троцькістом, як і ви! І до нього дійде черга, і дуже швидко. Але щось не видно, що ви це розумієте. Ми дозволяємо нашим пташкам жити деякий час на свободі. Все одно їм не вирватися з наших тенет.


Я хотів сказати: «Плачек вирвався», — але опанував себе.


— Тепер поставимо проти вас свідків. Очні ставки вам покажуть, що відпиратися далі нема сенсу. І чим швидше ви це зрозумієте, тим краще для вас, бо ще маєте шанс вийти зі свого становища без втрат. Якщо ж будете продовжувати боротьбу, то ми будемо змушені вжити до вас найсуворіших репресій.


Він звелів мені відповідати.


Те, що сказав капітан про Комарова, занепокоїло мене до глибини душі. Невже Комаров був таємним опозиціонером? Він був людиною м’якою, дуже справедливою і людяною. Сталіністи по крові не ведуть себе так, як він. Він не був кар’єристом і не належав до тих, хто, переслідуючи інших, дряпається нагору. Може, Азак мав рацію, може, Комаров у глибині душі був налаштований опозиційно?


…Я відразу пригадав одну з розмов із Комаровим, що відбулася в нього вдома в скромно, по-студентськи, умебльованій кімнаті.


Я сидів у кріслі, що хиталося піді мною, а він сидів на ліжкові й розповідав про колективізацію:


— Були то тяжкі часи, Алексе, то була війна з куркулями. Двічі в мене стріляли на селі, один раз я був поранений. 1932 рік я ніколи не забуду. В усіх халупах лежали люди, опухлі з голоду. Щоденно «швидка допомога» вивозила багато померлих; незважаючи на це, ми повинні були збирати на селі хліб, де люди вже самі нічого не мали.


Мусили виконувати план. Мій напарник не витримав, бо мав слабкі нерви. Якось сказав мені: «Петю, чи дійсно Сталін має рацію, якщо такі наслідки його політики?» Я дуже обурився і вчинив йому рознос з приводу тієї сповіді. Наступного дня він прийшов до мене й вибачився, виправдовуючись тим, що його нерви здали. Я прийняв його вибачення і не згадував про той випадок більше ніколи.


Тепер я думав про ту розмову. Може, Комаров хотів мене випробувати? Можливо, свої власні думки він приписав приятелеві?


Може, хотів побачити, чи знайде в мене симпатію до опозиційної сповіді? Може, в глибині серця він, так само як і я, не схвалював аграрну політику диктатора?


Я провів у Росії вже сім років, але вперше знайшов у російському комуністі прояв критичної позиції. Звичайно, всі інші боронили партійну політику безкомпромісно, а я завжди думав, що вони говорили те, що думали.


Пізніше, у в’язницях, я мав розмови з багатьма російськими партійцями. Не знаю серед них жодного, хто боронив би сталінську політику на селі, форсовану колективізацію та розкуркулення.


Та політика послабила головну продуктивну силу країни — землеробство. Понад одинадцять мільйонів селян загинуло з голоду, мав місце суцільний падіж худоби. Ці факти були відомі кожному партійцеві в Радянському Союзі. Всі, однак, мовчали та славили вождя.


Тільки найближчі приятелі довіряли один одному, але й те припинилося з початком великих процесів.


Імовірно, Комаров, дійсно, був таємним опозиціонером і в тій розмові хотів мене «завербувати» в гебістському розумінні цього слова.


Я повертався подумки назад. Ще два місяці тому я ясно не розумів, кого ДПУ в мені вбачає: закордонного шпигуна чи опозиціонера. Великі процеси створили, щоправда, сплав тих антипартійних груп. Судячи з процесів, опозиціонер Троцький потрапив в одну антирадянську справу з заступником Гітлера Гесом: опозиція злигалася з фашизмом і визнала шпигунство як спосіб боротьби. Таким чином, дилема більше не існувала: в очах ДПУ я був і опозиціонером, і іноземним шпигуном. Це дуже спростило справу. Але чи сприймають люди плоди такої фантазії всерйоз? Що принесуть очні ставки? Я нічого поганого не робив проти радянської влади. Що вони можуть довести? Нічого.


Але мене огорнув неспокій. Чи влаштовували б вони очні ставки, якби не були впевнені, що їм щось вдасться вдіяти проти мене?


Можливо, вони навербують фальшивих свідків? Можуть також зібрати проти мене моїх ворогів з часів конфлікту в інституті й при допомозі їхніх зізнань перекрутити правду про боротьбу в інституті?


Хотілось перестати думати про все те. Що б не сталося, мій шлях ясний.


Почало світати, а разом зі світлом мною опанував спокій. Я став мугикати пісню і чекав на сон.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги