Хрест із сапфірами

Людина-невидимка

У холодній блакиті сутінків кондитерська на розі двох покручених вулиць в Кемден-тавн світилася в темноті, як кінчик сигари. Можна навіть сказати, що вона світилася, як цілий феєрверк, тому що численні вогні різних відтінків розбивалися в багатьох дзеркалах і танцювали на золотих і весело розмальованих тортах та цукерках. До цієї яскравої палахкотливої вітрини прилипли носами безпритульники — їх вабили барвисті обгортки шоколаду, а величезний білий весільний торт у вікні був настільки недоступний і спокусливий, ніби ввесь Північний полюс перетворився в цей смаколик. Зрозуміло, що такі райдужні спокуси збирали сусідських дітлахів віком від десяти до …надцяти років. Та цей кут також був привабливий і для старшої вікової категорії: молодий чоловік, котрому було не менше двадцяти чотирьох років, вдивлявся у вітрину. Кондитерська і для нього була полум’яним чаром, та його цікавили не лише шоколадки, хоча він і не був проти їх скуштувати.

Це був високий, міцний і рудоволосий молодий чоловік з рішучим виразом обличчя та в’ялими манерами. Під пахвою ніс плаский сірий портфель із чорно-білими ескізами, котрі продавав з більшим чи меншим успіхом видавцям, після того, як рідний дядько (котрий був адміралом) позбавив його спадку нібито через соціялістичні погляди. А все це через лекцію, в котрій молодий чоловік насправді висловлювався проти соціалістичної економічної теорії. Його звали Джон Тернбул Енґус.

Коли він врешті зайшов до кондитерської, то попрямував до задньої кімнати, де було своєрідне кафе. Трохи підняв свій капелюх, вітаючись з юною леді-офіціянткою. Це була смаглява елегантна дівчина в чорному одязі з виразними темними очима. Зачекавши, скільки належить, вона підійшла до юнака, щоб прийняти його замовлення.

Воно, очевидно, було таким, як і завжди.

— Дайте, будь ласка, — сказав він діловито, — одну булочку й мале горнятко чорної кави.

І, перш ніж дівчина встигла відійти, додав:

— І ще я прошу: вийдіть за мене заміж.

Молода леді раптом напружилася й сказала:

— Я не люблю таких жартів.

Рудоволосий юнак підняв сірі очі, в котрих була несподівана серйозність.

— Справді, — сказав він, — це настільки ж серйозно, як і ця булочка за півпенса. Це так само коштує, як і ця булочка, за це треба платити. Це так само важкостравне, як ця булочка. Це шкідливо.

Смуглява леді довго не зводила з нього очей і, здавалося, вивчала його з якоюсь трагічною точністю. На завершення цього дослідження на її обличчі з’явився натяк на посмішку, і вона сіла.

— Вам не видається, — неуважно промовив Енґус, — що це доволі жорстоко — їсти оці півпенсові булочки? Вони могли б здорожчати до пенса. Я залишу цей огидний спорт, як тільки ми одружимося.

Юна леді піднялася з крісла й підійшла до вікна. Вона задумалася, та в цих роздумах не було неприязни до молодого чоловіка. Коли вона врешті обернулася, щоб повідомити своє рішення, то помітила, що молодий чоловік обережно розкладає на столі різні предмети з вітрини. Тут була і піраміда з яскравих кольорових цукерок, кілька тарелів із сандвічами, і дві карафки з таємничими трунками, портвейном і хересом, незамінними в кондитерській справі. Посередині всього цього охайного аранжування він обережно поставив велетенський торт з білосніжною поливкою, котрий і був найбільшою прикрасою вітрини.

— Що ви витворяєте? — запитала вона.

— Те, що й належить, моя дорога Лавро, — почав було він.

— О, заради Бога, зачекайте хвилинку, — вигукнула дівчина, — і не розмовляйте так зі мною. Я питаю, що все це означає?

— Урочистий бенкет, міс Хоуп.

— А це що? — запитала вона, вказуючи на зацукровану гору.

— Весільний торт, міссіс Енґус, — відповів рудоволосий.

Дівчина підійшла до торта, не надто обережно взяла його й поставила на вітрину, потім повернулася, сперлася своїми витонченими руками на стіл, уважно й доволі роздратовано (хоча в цьому погляді вчувалася деяка прихильність) подивилася на молодого чоловіка й промовила:

— Ви навіть не даєте мені часу на роздуми.

— Я не настільки дурний, — відповів він, — таке вже моє уявлення про християнську смиренність.

Вона уважно дивилася на юнака, і її обличчя ставало все серйозніше, хоча вона й продовжувала посміхатися.

— Містере Енґус, — непохитно промовила вона, — перш ніж ви знову зробите якусь нісенітницю, я хочу коротко розповісти вам про себе.

— Я в захваті, — серйозно відповів Енґус. — Якщо ви хочете розповісти про себе, то відразу розкажіть і про мене.

— Ой, притримайте свій язик і послухайте врешті, — сказала вона. — Мені немає чого соромитися і навіть немає про що особливо шкодувати. Та що ви скажете, коли дізнаєтеся, що зі мною трапилося щось, що мене не надто цікавить, але переслідує, ніби нічне жахіття.

— У такому разі, — серйозно відповів чоловік, — я принесу назад цей торт.

— Ви спочатку вислухайте мене, — наполягала Лавра.

— Треба почати з того, що мій батько був власником готелю «Червона риба» в Ладбері, а я працювала в барі.

— А я стільки разів дивувався, — сказав він, — чому в цій кондитерській панує такий християнський дух.[6]

— Ладбері — це сонна, дрімуча діра в одному зі східних графств, і в «Червону рибу» приїжджали лише комівояжери, а ще заходили відпочити найогидніші люди, яких ви тільки можете уявити, та навряд чи зможете. Я маю на увазі малих лінивих людців, котрі ще мають на що жити, нічого не роблять, лише тринькають гроші в барах або роблять ставки на перегонах, вони погано одягнені, хоча справжній бідняк набагато кращий за них. Та навіть ці нещасні молоді негідники не надто часто відвідували наш дім. Двоє з них, котрі з’являлися частіше, були ще гірші за решту. Обоє грошовиті, в обох завжди ледачо-стомлений вигляд і розкішний одяг. Та я все ж шкодувала їх — мені видавалося, що вони внадилися до нашого малого невибагливого бару, тому що кожен з них мав невелику ваду, одну з тих, над котрими любить посміятися кожен селюк. Це навіть були не вади, а радше дивацтва. Один з них був на диво низький, чимось схожий на карлика або найменшого жокея. Зрештою, не мав нічого спільного з жокеєм, у нього була чорна голова, добре підстрижена борідка, яскраві очі, ніби у птаха, він дзвенів монетами в кишенях, подзенькував золотим ланцюжком від годинника й завжди надто старанно одягався — як джентльмен, щоб видаватися таким. Та його не можна назвати дурним — він був нероба і мав здібності до тих штучок, з котрих немає ніякої користи. Це були своєрідні фокуси: наприклад, робив феєрверк із п’ятнадцяти сірників, котрі запалювалися один за одним, або вирізав з банана кілька ляльок, що ніби танцювали. Його звали Ізидор Смайз, і я ніби зараз бачу його темне обличчя, так ніби він підходить до стійки й робить кенгуру з п’яти сигар.

Інший був мовчазніший і звичайніший за Смайза, та чомусь лякав мене більше, ніж він. Цей був дуже високий, худий і світловолосий, мав високе перенісся, його навіть можна було б назвати гарним, якби не був схожий на примару: у нього була настільки жахлива косоокість, що подібної я ніколи ані не бачила, ані навіть не чула про таку. Коли дивився просто на вас, то ви ніколи не знали, куди він насправді дивиться й що бачить. Ця потворність озлобила бідного хлопця. На відміну від Смайза, котрий завжди був готовий до своїх мавпячих фокусів, Джеймс Велкін (а так звали цього косоокого дивака) лише попивав біля нашої барної стійки й прогулювався по пласкій сірій околиці. Я думаю, Смайз теж трохи переймався своїм низьким зростом, хоча він тримався краще. І от якось вони обоє мене здивували й навіть злякали — того самого тижня обоє попросили моєї руки.

Тепер я розумію, що тоді зробила дурницю. Та опісля ці химери були ніби моїми друзями, і я боялася, щоб вони не подумали, що відмовляю їм через їхню жахливу потворність. І тоді я, щоб замилити їм очі, сказала, що ніколи не вийду заміж за когось, хто неспроможний самостійно пробити собі дорогу в житті. Я сказала, що це мій принцип і я не можу жити за гроші, котрі хтось отримав у спадок. Через два дні після того, як я сказала все це, маючи найкращі наміри, почалися неприємності. Спочатку я довідалася, що вони обоє вирушили шукати щастя, ніби в якійсь дурній казочці.

І от з того часу я ніколи не бачила нікого з них. Але отримала два листи від малого Смайза, і вони були хвилюючі.

— А про іншого ви щось чули? — запитав Енґус.

— Ні, він ніколи не писав, — відповіла дівчина, трохи засумнівавшись, — у першому листі Смайз лише писав, що він пішки вирушив з Велкіном до Лондона, та Велкін був добрим ходаком і малий Смайз ніяк не встигав за ним, тому вирішив відпочити біля дороги. На щастя, його підібрали мандрівні артисти й частково тому, що був карликом, частково тому, що справді був нещасний і малий, доволі швидко залучили до своєї справи. Його взяли в «Акваріум» показувати якісь фокуси, не пам’ятаю, які саме. Ось це було в першому листі. Його другий лист був ще більш приголомшливий. Я отримала його минулого тижня.

Чоловік на ім’я Енґус допив свою каву й уважно подивився на дівчину своїми м’якими й терпеливими очима. Її вуста спромоглися на спробу посмішки, і вона продовжила:

— Думаю, ви бачили рекламні вивіски про «Безмовну прислугу Смайза»? Якщо ні, то ви — єдина особа, котра цього не бачила. Я не надто багато про це знаю, це якісь механізми, котрі виконують усяку домашню роботу. Знаєте, щось типу: «Натисніть на кнопку — і ось вам непитущий дворецький», «Покрутіть ручку — і маєте десять благочестивих покоївок». Ви мусили бачити цю рекламу. Отож якими б ці механізми не були, та це справжній горщик з грішми і всім цим керує малий шибеник, котрого я знала в Ландбері. Мені, звичайно, приємно, що бідний малий врешті став на ноги, та правда така, що я страшенно боюся: ану ж він з’явиться сюди в будь-яку хвилину й скаже, що пробив собі дорогу в світі, і так воно й є.

— А що ж той інший? — запитав Енґус з упертою терпеливістю.

Лавра Хоуп несподівано піднялася.

— Мій друже, — сказала вона. — Мені видається, що ви — чаклун. Так, ви абсолютно маєте рацію. Від іншого я не отримувала ані рядка, і я й гадки не маю, чи він живий, чи мертвий і де він узагалі. Та саме через нього мене охоплює страх. Саме він постійно переслідує мене. Саме він доводить мене до божевілля. Мені навіть здається, що я вже збожеволіла: інколи відчуваю його присутність там, де його просто не може бути, і чую його голос, хоча він не може зі мною розмовляти.

— Гаразд, люба, — весело відізвався молодий чоловік, — навіть якщо в ньому перебуває сам сатана, він — бита карта, тому що ви про нього розповіли. Божеволіють лише самотні, старі панни. А коли вам видавалося, що ви відчуваєте присутність і чуєте голос вашого косоокого приятеля?

— Я чула сміх Джеймса Велкіна настільки ж виразно, наскільки чую вас, — переконливо відповіла дівчина. — У той час поруч нікого не було, я стояла на розі, ззовні кондитерської, і водночас могла бачити обидві вулиці. Я вже й забула, як він сміється, хоча його сміх настільки ж химерний, як і його косоокість. Я не згадувала про нього майже рік. І це свята правда, що не минуло й кількох секунд, як отримала перший лист від його суперника.

— А може, вам удалося витягнути з цієї примари бодай якийсь звук? — зацікавлено запитав Енґус.

Лавра раптом здригнулася, але відповіла спокійно:

— Так. Як тільки дочитала другий лист від Ізидора Смайза, де він сповіщав про свої успіхи. Відразу після цього я почула, як Велкін сказав: «Однак він ніколи не отримає вас». Промовив це настільки чітко, ніби був у цій кімнаті. Це просто жах. Я, напевно, вже збожеволіла.

— Якби ви й справді збожеволіли, — сказав молодий чоловік, — ви б думали, що ви цілком нормальна. Зрештою, в історії про цього невидимого джентльмена й справді є щось трохи химерне. Але одна голова — добре, а дві — краще. З огляду на вашу скромність я не згадуватиму про інші частини тіла. Якщо ви дозволите мені, здоровому практичному чоловікові, знову принести з вітрини весільний торт…

Він ще говорив, а в цей момент з вулиці почулося вищання гальм авта, що мчало на диявольській швидкості. Через мить малий чоловічок у блискучому циліндрі вже був на порозі.

Енґус, котрий до цих пір тримався доволі весело й просто, аби не псувати власні нерви, занепокоївся через цей раптовий скрип і вийшов із внутрішньої кімнати назустріч новому відвідувачеві. Вистачило погляду, щоб підтвердилися найжахливіші здогадки закоханого. Цей ошатний, але малорослий силует зі шпичастою чорною борідкою, котра зухвало стирчала, розумні схвильовані очі, охайні пальці, що нервово тремтіли, — це був саме той чоловік, котрого йому щойно описала Лавра, Ізидор Смайз. Той самий, котрий колись виробляв фігурки з бананової шкірки й сірникових коробок, Ізидор Смайз, котрий тепер робив мільйони на металевих непитущих дворецьких і благочестивих покоївках. Обоє чоловіків відразу інстинктивно відчули дух володіння й дивилися один на одного з тією холодною допитливою шляхетністю, котра і є душею суперництва.

Однак містер Смайз нічого не сказав про суть цього протистояння, а лише запально промовив:

— Місс Хоуп бачила цю річ на вікні?

— На вікні? — перепитав здивований Енґус.

— Зараз у мене немає часу щось обговорювати, — сказав мільйонер-коротун. — Тут відбувається якась дурня, котру треба з’ясувати.

Він указав своїм полірованим ціпком у бік вітрини, котру містер Енґус недавно спустошив для весільних приготувань. Останній здивовано помітив, що на вікні з боку вулиці приклеєна довга смуга паперу, котрої точно не було кілька хвилин тому, коли він її споглядав. Услід за енергійним Смайзом він вийшов на вулицю й помітив цю смугу завдовжки в півтора ярди, старанно приклеєну до вікна, на ній було з розмахом написано: «Якщо ви вийдете заміж за Смайза, йому — кінець».

— Лавро, — сказав Енґус, пропихаючи свою велику червону голову до магазину, — ви — не божевільна.

— Це витівки того дивака, Велкіна, — грубувато сказав Смайз. — Я вже кілька років не бачив його, та він постійно докучає мені. За останні два тижні п’ять разів підкидав листи до мого помешкання, і я навіть не можу з’ясувати, хто ж їх залишає, хіба що особисто Велкін. Швейцар присягається, що не бачив нікого підозрілого, а тепер ось цей дивак приклеює ледь не некролог на вітрині кондитерської, в той час, коли всередині є люди…

— Цілком правильно, — скромно відповів Енґус, — коли люди в кондитерській сидять і п’ють чай. Гаразд, сер, я запевняю вас, що ціную ваш здоровий глузд, з яким ви перейшли до суті справи. Про інше ми зможемо поговорити згодом. Цей бовдур не міг утекти надто далеко. Присягаюся, що цього паперу тут не було, коли я востаннє підходив до вітрини, а це було десять чи п’ятнадцять хвилин тому. З іншого боку нам не вдасться його наздогнати, тому що ми не знаємо, в якому напрямку його шукати. Якщо ви послухаєте моєї поради, містере Смайз, то якнайшвидше віддасте цю справу в руки якогось детектива, найкраще приватного. Я знаю одного надзвичайно спритного приятеля, котрий візьметься за цю справу. Якщо їхати автом, то будемо в нього хвилин через п’ять. Його звати Фламбо, і хоча його молодість була трохи неспокійна, тепер він абсолютно чесний чоловік, а його мозок — на вагу золота. Він живе на Лакнав-Меншинз, в Хемпстед.

— Це дивовижно, — сказав малий чоловічок, вигинаючи свої чорні брови. — Я живу на Гімалая-Меншинз, за рогом. Можливо, ви б могли поїхати разом зі мною? Я зайду до свого помешкання й заберу ці дивні листи від Велкіна, а ви тим часом побіжите за вашим другом-детективом.

— Ви дуже люб’язні, — ввічливо завважив Енґус. — Що швидше ми почнемо діяти, то краще.

Обидвоє з імпровізованою шляхетністю попрощалися з леді й застрибнули в малий автомобіль. Коли Смайз увімкнув швидкість і вони повернули за ріг, Енґус із посмішкою поглянув на гігантську рекламу «Безмовної прислуги Смайза». Там була зображена величезна лялька без голови, котра тримала баняк, а внизу — напис: «Кухарка, котра ніколи не буркоче».

— Я використовую їх у себе в помешканні, — сказав чорнобородий коротун, сміючись, — частково для реклами й частково для справжньої зручности. Чесне слово, всі оці великі механічні ляльки справді можуть принести вугілля або вино, або розклад руху швидше, ніж будь-який живий слуга, котрих я знав, тільки якщо ви не помилитеся в натисканні кнопок. Та я ніколи не заперечуватиму, в цієї прислуги також є свої недоліки.

— Справді? — промовив Енґус, — є щось, чого вони не вміють?

— Так, — холодно відповів Смайз, — вони не можуть сказати мені, хто підкидає ці листи до мого помешкання.

Автомобіль цього чоловіка також був малий і швидкий, як і його власник. Це був винахід Смайза, так само, як і домашня прислуга. Якщо він і був рекламним шарлатаном, то єдиним, хто свято вірив у свої вироби. Відчуття деякої крихітности й польоту зростало в міру того, як вони мчали довгою білою вулицею, минаючи повороти в блідому, але ще ясному передвечірньому світлі. Потім повороти стали ще крутішими й запаморочливими, вони піднімалися ніби по спіралі, як кажуть прихильники новітніх релігій. І насправді опинилися в тій частині Лондона, де вулиці настільки ж круті, як і в Единбурзі, а може, й живописніші. Підйом за підйомом, і особлива вежа, куди вони прямували, вивищувалася над ними, ніби єгипетська піраміда, позолочена промінням заходу сонця. Коли повернули за ріг і заїхали на вулицю, котра була вигнута півмісяцем і називалася Гімалая-Меншинз, все змінилося настільки раптово, ніби перед ними відчинилося вікно. Навпроти будинку, з іншого боку дороги, котра була викладена гравієм і нагадувала півмісяць, вони побачили кущі, схожі на огорожу саду, а нижче виднілася смуга води, щось на кшталт штучного каналу, котрий нагадував рів, що оточує фортецю. Коли автомобіль проїхався по дузі, вони помітили на розі чоловіка, який продавав смажені каштани, а далі, на іншому кінці дуги, Енґус зауважив тьмяно-синій одяг поліцейського, котрий повільно походжав вулицею. Окрім них, у цій приміській глушині не було ані душі, та Енґусові чомусь видалося, що вони відображають безмовну поезію Лондона. У нього з’явилося відчуття, ніби вони — герої якоїсь історії.

Малий автомобіль кулею підлетів до будинку, і з відчинених дверцят вискочив господар, ніби бомбовий снаряд. Він негайно розпитав високого швейцара із сяючою тасьмою і низького двірника в простенькому одязі, чи ніхто не шукав його апартаменти. Його переконали в тому, що ніхто й ніщо не з’являлося відтоді, як він востаннє розпитував про це. Лише тоді він і трохи збентежений Енґус у ліфті миттю доїхали аж на найвищий поверх.

— Увійдіть на хвилинку, — сказав задиханий Смайз. — Я хочу показати вам листи Велкіна. А потім біжіть за ріг і приводьте свого приятеля.

Він натиснув кнопку, сховану в стіні, і двері відчинилися.

Вхід вів у довгу простору приймальню, де були лише виставлені напоказ високі людиноподібні механізми, що стояли з обидвох боків, ніби манекени в кравецькій майстерні. Так само, як і манекени, вони були безголові, як і манекени, мали красиві, надто великі плечі й надмірно округлі груди, та, окрім цього, були подібні на людську постать не більше, ніж будь-який автомат людського зросту на зупинці. В автоматів було два великі гаки замість рук, щоб тримати підноси. Вони були пофарбовані в гороховий, яскраво-червоний або чорний колір, щоб легше їх розрізняти, а загалом це були звичайні автоматичні механізми і навряд чи хтось би захотів дивитися на них двічі. А в цій ситуації тим паче. Між двома рядами цих домашніх манекенів лежало щось цікавіше, аніж усі машини в світі, разом узяті. Це був білий обідраний клапоть паперу, на котрому виднілися каракулі, написані червоним чорнилом, і жвавий винахідник схопив його відразу ж, як тільки відчинив двері. Він без жодного слова віддав записку Енґусу. Червоне чорнило ще не висохло, у записці було написано: «Якщо ви бачилися з нею сьогодні, то я вас уб’ю».

Запанувала коротка тиша, і потім Ізидор Смайз тихо промовив:

— Не маєте бажання випити трохи віскі? Відчуваю, що мені не завадить.

— Дякую, я волів би, щоб тут якнайшвидше з’явився Фламбо, — понуро відповів Енґус. — Як на мене, то справа виглядає дуже серйозно. Я йду й негайно приведу його сюди.

— Ваша правда, — відповів Смайз з дивовижною бадьорістю. — Приведіть його найшвидше, як тільки зможете.

Коли Енґус зачиняв двері, то помітив, як Смайз натиснув кнопку і один із механічних слуг зрушив з місця й ковзнув по заглибленню в підлозі, тримаючи в «руках» піднос із карафкою і сифоном. Енґус відчув якесь занепокоєння, залишаючи малого чоловічка на поталу мертвим слугам, котрі оживають, як тільки зачиняються двері.

Шість сходинок нижче майданчика, на котрому жив Смайз, чоловік у простій сорочці лагодив якесь відро. Енґус зупинився, щоб узяти з чоловіка обіцянку, зміцнену щедрими чайовими, що той ані кроку не ступить, поки він не повернеться з детективом, і не прослідкує за кожним незнайомцем, котрий підніматиметься сходами. Потім Енґус по-молодецьки збіг униз, наказуючи швейцару біля вхідних дверей бути особливо пильним, і довідався, що в будинку немає чорного входу, а це спрощувало обставини. Окрім цього всього, він зловив поліцейського, котрий прогулювався неподалік, і вмовив його стати навпроти входу до будинку й стежити за ним. Врешті Енґус зупинився на хвилинку, купив на пенні смажених каштанів і запитав у торговця, скільки він ще стоятиме в цьому місці.

Продавець каштанів у пальті з піднятим коміром відповів йому, що незабаром почне збиратися, тому що (як йому здається) от-от почне падати сніг. І справді, вечір ставав усе холоднішим, та Енґус, використовуючи всю свою красномовність, упросив продавця каштанів залишитися на цьому місці.

— Грійтеся з допомогою каштанів, — наполегливо попросив Енґус. — Можете з’їсти все, що у вас залишилося, я вам усе компенсую. Якщо дочекаєтеся мене, то отримаєте соверен. А коли я повернуся, то скажете мені, чи до он того будинку, біля котрого стоїть швейцар, не заходив якийсь чоловік, або жінка, або дитина.

І він енергійно рушив уперед, ще раз глянувши на оточену вежу.

Лакнав Меншинз лежала, як би це сказати, на нижній платформі перед горою тих будинків, вершиною якої вважають Гімалая-Меншинз. Приватна контора містера Фламбо була на першому поверсі й у всьому була протилежністю до осідку американських механізмів і готельно-розкішної холодної атмосфери «Безмовної прислуги Смайза». Фламбо, друг Енґуса, був у кімнаті позаду контори, прикрашеній у стилі рококо. Там були шаблі, аркебузи, різноманітні східні цікавинки, баклаги з італійським вином, первісні горщики для приготування їжі, пухнастий персидський кіт, і малий католицький священик, котрий виглядав трохи запорошеним і зовсім не пасував до цього місця.

— Це мій друг отець Бравн, — сказав Фламбо. — Я давно хотів вас познайомити. Сьогодні чудова погода, але трохи прохолодно для такого південця, як я.

— Так, думаю, найближчим часом буде ясно, — сказав Енґус, сідаючи на східну отаманку, прикрашену фіолетовими смугами.

— Ні, — тихо промовив священик, — починає падати сніг.

І справді, поки він говорив, у темних віконних шибах з’явилися перші сніжинки, як і передбачав продавець смажених каштанів.

— Гаразд, — похмуро промовив Енґус. — Боюся, я прийшов у справі, у трохи неприємній справі. Неподалік від вашого будинку, Фламбо, живе чоловік, котрому вкрай необхідна ваша допомога, — його постійно переслідує і залякує невидимий ворог, негідник, котрого ніхто не бачив.

І коли Енґус детально розповів історію Лаври про Смайза і Велкіна, про надприродний сміх на розі двох порожніх вулиць, про дивні чіткі слова, почуті в порожній кімнаті, Фламбо слухав його із дедалі більшим зацікавленням. Натомість священик був незворушно-байдужим. Коли мова зайшла про намазюкану записку на вітрині, Фламбо піднявся і його величезні плечі заповнили кімнату.

— Якщо ви не заперечуєте, — сказав він, — я думаю, що все решту вам краще розповісти по дорозі до будинку цього чоловіка. Думаю, ми не можемо втрачати час.

— Чудово, — сказав Енґус і теж встав. — Хоча наразі він у достатній безпеці, за єдиним входом у його нору наглядають четверо чоловіків.

Вони вийшли на вулицю. Низький священик котився за ними із слухняністю малого песика.

Ніби підтримуючи бесіду, він бадьоро сказав:

— Як багато снігу нападало.

Коли вони крокували засніженими, сріблястими вулицями, Енґус закінчив свою розповідь. А як вони підійшли до вулиці, вигнутої півмісяцем, з високими будинками, він неквапливо й по черзі розпитав своїх вартових. Продавець смажених каштанів, і перед тим, як отримав соверен, і після цього, вперто присягався, що він постійно дивився на двері й не бачив ніяких відвідувачів. Поліцейський був ще переконливіший. Він сказав, що мав досвід з різноманітними шахраями, і в вишуканих циліндрах, і в ганчір’ї, що він не настільки зелений і добре знає, що не кожен підозрілий виглядає підозріло, і якби тут хтось з’явився, він би обов’язково помітив, та тут нікого не було. І коли всі троє підійшли до швейцара з золотими лампасами, котрий постійно посміхався, стоячи біля під’їзду, то почули рішучу відповідь:

— Я маю право запитати кожного, герцога чи сміттяра, що він хоче в цьому домі, — сказав привітний велетень з золотими лампасами. — І, присягаюся, що відколи ось цей джентльмен вийшов звідси, тут не було нікого, кого можна було б про це запитати.

Непримітний отець Бравн, котрий стояв позаду, скромно дивився на тротуар і ризикнув покірно запитати:

— Тобто ніхто не проходив оцими сходами, відколи пішов сніг? А снігопад почався, коли ми сиділи у Фламбо.

— Тут нікого не було, сер, і це точно, як у банку, — авторитетно відповів швейцар, сяючи від усвідомлення власних повноважень.

— Тоді дозвольте поцікавитися, а звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю порожніми риб’ячими очима.

Всі інші також подивилися на землю. Фламбо вилаявся, доповнюючи це істинно французькими жестами. Це було безсумнівно: внизу, посередині входу, котрий охороняв чоловік із золотими галунами, а точніше, якраз між розставленими ногами цього самовпевненого гіганта, на білому снігу виднілися сірі відбитки слідів.

— О Господи! — мимовільно вигукнув Енґус, — людина-невидимка!

І, не промовивши більше ані слова, він повернувся й помчав сходами нагору. Фламбо поспішив за ним, а отець Бравн все стояв і дивився на засніжену вулицю, так ніби втратив будь-який інтерес до цієї справи.

Фламбо явно хотів виламати двері своїм великим плечем, та шотландець Енґус учинив розумніше. Він намацав біля дверей невидиму кнопку, і вони поволі відчинилися.

По суті, це було те саме темне приміщення, хоча де-неде були помітні відблиски багряного заходу сонця, а одна або дві безголові машини чомусь зрушили зі свого місця й понуро стояли в цих сутінках. Їхній зелений і червоний одяг виглядав темнішим, і їхня подібність до людського силуету суттєво збільшилася. А між всіма манекенами, якраз там, де до того лежав папірець, списаний червоним чорнилом, тепер було щось, що нагадувало червоне чорнило, котре вилилося з пляшки. Та це не було червоне чорнило.

З істинно французьким поєднанням розуму й несамовитости Фламбо сказав лише одне слово:

— Вбивство!

Потім він пірнув у квартиру і за п’ять хвилин обшукав усі закутки й шафи. Та якщо він сподівався знайти в квартирі труп, то помилявся. Ізидора Смайза не було — ні живого, ні мертвого. Після ретельних пошуків двоє чоловіків зі спітнілими обличчями й виряченими очима знову зустрілися в холі.

— Мій друже, — від хвилювання Фламбо заговорив французькою, — вбивця не лише сам невидимий, він ще й зумів зробити невидимою свою жертву.

Енґус оглянув напівтемну кімнату, заповнену манекенами, і якийсь кельтський закуток його шатландської душі почав тремтіти. Один із людиноподібних манекенів стояв безпосередньо над кривавою плямою, напевно, вбитий викликав його перед тим, як з ним жорстоко розправилися. Один із гаків, котрий стирчав з високого плеча й заміняв руку, був трохи піднятий, і Енґус із жахом уявив, як бідного Смайза вбили його залізні дітища. Речі бунтують, і ці машини вбили свого творця. Та навіть якщо й так, то куди вони його поділи?

— З’їли його? — прошепотів жах йому на вухо, і йому на якусь мить зробилося погано від цієї думки — як ці безголові механізми дроблять і поглинають пошматовані людські рештки.

Він рішучим зусиллям спробував заспокоїтися та звернувся до Фламбо:

— Оце так. Бідний Смайз випарувався, ніби хмара, а на землі залишилася лише калюжа крови. Це все виглядає якось надприродно.

— Залишається зробити лише одне, — сказав Фламбо, — чи це природно, чи ні. Я мушу зійти вниз і поговорити з моїм приятелем.

Вони зійшли, обминули двірника з відром, котрий їх ще раз запевнив у тому, що тут не було ніяких непроханих гостей. Швейцар біля під’їзду і продавець смажених каштанів ще раз підтвердили свою пильність. Та коли Енґус почав шукати четверте підтвердження, він його не знайшов і трохи знервовано запитав:

— А де поліцейський?

— Прошу вибачення, — сказав отець Бравн, — це моя помилка. Я щойно послав його зійти вниз вулицею й дещо перевірити. Розумієте, в мене з’явилася одна думка і її варто перевірити.

— Добре, та було б краще, якби він повернувся якнайшвидше, — різко сказав Енґус, — там, угорі, цього нещасного не тільки вбили — він взагалі зник.

— Як? — запитав священик.

— Отче, — після короткої павзи промовив Фламбо, — гадаю, це більше належить до вашої компетенції, аніж до моєї. Ані друг, ані ворог не заходили до цього будинку, а Смайз зник, так ніби його духи викрали. І якщо це не надприродно, то я…

Він не встиг договорити, коли всі троє побачили незвичайну картину — великий поліцейський ніби випірнув з-за рогу й біг до них. Він відразу звернувся до отця Бравна.

— Ви маєте рацію, сер, — задихаючись, сказав він. — Тіло бідного містера Смайза щойно знайшли неподалік, у каналі.

Енґус обхопив голову руками й запитав:

— То він побіг униз і втопився?

— Присягаюся, він не виходив з дому, — сказав констебль, — і вже точно не втопився, тому що помер від сильного удару ножем у серце.

— І все-таки ви не бачили нікого, хто би заходив до будинку? — серйозно запитав Фламбо.

— Давайте зійдемо трохи вниз цією дорогою, — запропонував священик.

Коли вони зайшли за ріг, отець Бравн раптом вигукнув:

— Але дурень з мене! Я забув у поліцейського дещо запитати. Цікаво, чи вони знайшли світлий коричневий мішок.

— Чому світлий коричневий мішок? — здивувався Енґус.

— Тому що коли виявиться, що мішок був іншого кольору, то все доведеться з’ясовувати заново, — сказав отець Бравн, — а якщо мішок коричневий, то справу завершено.

— Приємно це чути, — з відвертою іронією промовив Енґус. — Наскільки я помітив, вона ще й не почалась.

— Ви повинні нам усе розповісти, — сказав Фламбо з дивною простотою, ніби дитина.

Вони йшли, несвідомо пришвидшуючи крок, вниз дугоподібною вулицею, і отець Бравн пожвавлено крокував попереду, зберігаючи мовчання. Врешті він відізвався з майже зворушливою сором’язливістю:

— Гаразд, побоююся, що все це може вам видатися надто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних суджень, і цієї історії не вдасться розплутати, якщо не почати саме з них.

Ви колись помічали, що люди ніколи чітко не відповідають на те, про що ви запитуєте? Вони відповідають на те запитання, яке ви маєте на увазі або (як їм видається) можете мати на увазі. Припустімо, що якась леді гостює в іншої в заміському будиночку й запитує: «Чи тут хтось живе?» Господиня ніколи не відповість на це: «Так, дворецький, троє слуг, покоївка і т. п.», хоча покоївка може бути поруч у кімнаті або дворецький стоятиме позаду її крісла. Вона відповість: «Ні, тут ніхто не живе», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Але, припустімо, коли лікар під час епідемії запитає її: «Хто живе в цьому домі?», то леді пам’ятатиме і про дворецького, і про покоївку, і про всіх інших. Так у всіх мовах — ви ніколи не отримаєте буквальної відповіді, навіть якщо вона буде правдивою. Коли ці четверо дуже чесних чоловіків стверджували, що ніхто не заходив до Меншинз, насправді вони не мали на увазі, що туди й справді ніхто не заходив. Вони мали на увазі, що туди не заходив ніхто, хто міг би вас зацікавити. А чоловік і зайшов до будинку, і вийшов звідти, та його ніхто не помітив.

— Людина-невидимка? — запитав Енґус, піднімаючи руді брови.

— З психологічного погляду, людина-невидимка, — відповів отець Бравн.

Через хвилину, може, дві він продовжував тим самим скромним голосом, ніби роздумуючи вголос:

— Звичайно, ви ніколи не думатимете про таку людину, поки серйозно не задумаєтеся про неї. Його розум саме на це й розраховував. Та я почав думати про нього після двох-трьох подробиць із розповіді містера Енґуса. По-перше, залишається фактом, що містер Велкін любив довгі прогулянки. І потім ця велетенська записка на вітрині. І ще, найважливіше, дві речі, про котрі згадувала молода леді, подробиці, які не могли бути правдивими.

— Не нервуйте, — поспіхом додав отець Бравн, помітивши, як шотландець раптом захитав головою, — леді вважала, що вони правдиві. На вулиці людина не може бути цілком сама за мить до отримання листа. Вона не може бути цілком сама на вулиці, коли починає читати щойно отриманий лист. Поруч, доволі близько, мусив бути ще хтось, і він зумів бути психологічно-невидимим.

— Чому хтось мусив стояти біля неї? — запитав Енґус.

— Тому що, — відповідав отець Бравн, — хтось мусив їй принести того листа, окрім поштового голуба, звісно.

— Ви справді маєте на увазі, — енергійно втрутився Фламбо, — що Велкін носив дівчині листи свого суперника?

— Так, — сказав священик. — Велкін носив дівчині листи свого суперника. Розумієте, він мусив.

— Ні, я більше не можу ось так стояти й слухати, — вибухнув Фламбо. — Хто цей приятель? Як він виглядає? Як зазвичай одягаються ці психологічно-невидимі особи?

— Він одягнений доволі красиво, в червоне, синє та золоте, — швидко й точно відповів священик. — І в цьому яскравому й навіть кричущому костюмі він входить у Гімалая-Меншинз, і на нього дивляться чотири пари очей; він холоднокровно вбиває Смайза і йде вниз вулицею з трупом у руках…

— Преподобний отче! — зупинившись, вигукнув Енґус, — це у вас — маячня божевільного чи в мене?

— Ні, ви — не божевільний, — відповів отець Бравн, — просто не надто спостережливий. Ви не помітили такого чоловіка, як ось цей, наприклад.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече звичайного листоноші, котрий поквапно й непомітно пройшов повз них у тіні дерев.

— Чомусь ніхто не помічає листонош, — замислено сказав отець Бравн. — А вони також мають свої пристрасті. І кожен з них має великий мішок, де легко можна сховати мале тіло.

Листоноша, замість того, щоб нормально повернутися, шарпнувся й упав на огорожу саду. Це був худий чоловік із світлою бородою й дуже ординарною зовнішністю, та коли він повернув своє перелякане обличчя, всі троє чоловіків були вражені його майже диявольською косоокістю.

Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурних килимів і перського кота, а на нього чекало багато справ. Джон Турнбул Енґус повернувся в кондитерську до дівчини, з котрою цей нерозсудливий молодий чоловік примудрявся надзвичайно комфортно проводити час. А отець Бравн упродовж довгого часу ходив засніженими пагорбами під зірками, розмовляючи з убивцею. Та ніхто ніколи не дізнається, про що.