Кров на снігу

Розділ 12

Я прокинувся від поцілунку.

Перш ніж я зрозумів, що то був поцілунок, на якусь мить мене охопила чиста і банальна паніка.

Тоді я пригадав усе, як було, і паніку замінило щось тепле і м’яке, що, за браком точнішого слова, я змушений назвати тільки щастям.

Вона лежала щокою на моїх грудях, а я дивився на неї зверху вниз — як її волосся хвилями спадає через моє тіло.

— Улаве?

— Що?

— А ми не можемо просто завжди залишатися тут?

Я не міг вигадати, чого 6 мені хотілось більше за це.

Я притягнув її ближче до себе. Тримав її в обіймах. Лічив секунди. То були наші з нею спільні секунди, секунди, які ніхто не міг забрати у нас, секунди, які ми споживали там і тоді. Але — як я вже сказав — я не здатен рахувати до великого числа. Я торкнув губами її волосся.

— Він тут знайде нас, Коріно.

— То поїдьмо куди-небудь далеко.

— Спершу ми маємо порахуватися з ним. Якщо не хочемо згаяти решту свого життя озираючись.

Вона провела пальцем уздовж мого носа і підборіддя, наче там був шов посередині.

— Ти маєш рацію. Але потім ми зможемо виїхати?

— Так.

— Обіцяєш?

— Авжеж.

— Куди?

— Куди захочеш.

Вона провела пальцем по моїй шиї, вдовж горла і між ключицями.

— В такому разі, я хочу поїхати в Париж.

— Париж то й Париж. А чому?

— Тому що Козетта і Маріус були там разом.

Я засміявся, крутнувшись з розмаху, скинув ноги на підлогу і, сівши, поцілував її в чоло.

— Не вставай, — сказала вона.

Тож я й не став підводитись.

О десятій ранку я читав газету і пив каву, сидячи за кухонним столом. Коріна спала.

Тривав рекордний холод. Але вчорашня м’якша погода зробила шляхи подібними до скла. Автомобіль викотився на хибний бік Трондгеймського шосе. Трейлер. Сім’я з трьох осіб на путі на північ, де вони мали відзначати Різдво. І поліція досі не мала жодних зачіпок у справі про вбивство у Віндерені.

Об одинадцятій ранку я стояв у крамниці скляних виробів. Заклад був повний людей, що вибирали подарунки до Різдва. Я стовбичив коло вікна, вдаючи, буцімто зацікавився обіднім сервізом, а сам стежив за будинком по той бік вулиці. Офіс Гофмана. Перед входом стояли двоє типів. Піне і якийсь чувак, якого я раніше не бачив. Новий персонаж тупав ногою, а дим від його цигарки плинув просто в обличчя Піне, який варнякав щось, що того іншого типа, здається, не дуже цікавило. Новачок був у величезній ведмежій шапці і шубі й при цьому стояв зсутулений, втягнувши голову в плечі, тим часом як Піне мав цілком розслаблений вигляд у своїй куртці кольору собачого лайна і в своєму клоунському капелюсі. Сутенери звичні до стояння на свіжому повітрі. Новий тип насунув шапку глибше собі на вуха. Але я думаю, він рятувався не так від морозу, як від словесного проносу Піне. Той витягнув цигарку з-поза вуха і показував її новому напарникові. Ймовірно, він розповідав стару історію про те, як у нього та цигарка за вухом від того самого дня, коли він кинув курити. Це, мовляв, його спосіб показати куреву, хто в домі хазяїн. А я гадаю, він просто хотів, щоб люди питали його, навіщо у нього сигарета за вухом, щоб він тоді міг морочити їм голову своїми балачками.

На новачку було забагато одягу, щоб я здатен був визначити, чи має він пістолет, а от у Піне кишеню куртки з одного боку щось відтягувало. Реально важкий гаманець або ж таки пукавка. Щось істотно важче за потворний ніж, з яким він зазвичай розгулював. Імовірно, той самий ніж, за допомогою якого він змушував працювати Марію. Показував, що він заподіє цим ножем їй самій чи її бойфренду, якщо вона не відсмокче і не відтрахає гроші, які її дружок заборгував. Я бачив страх у широко розплющених Маріїних очах, спрямованих на рот Піне, коли вона відчайдушно намагалась прочитати по губах сутенера, чого він від неї хоче. А він теревенив без угаву, точнісінько, як оце тепер. Але новий тип не зважав на балаканину сутенера, а, знай, похмуро дивився вздовж вулиці з-під своєї ведмежої шапки. Спокійний, зосереджений. Напевне, його спеціально найняли. Може, навіть з-за кордону. Він скидався на професіонала.

Я вийшов з крамниці через двері, що виходили на іншу вулицю. Пройшов до телефонної будки на Торгґата. Звірився з газетною сторінкою, що була у мене з собою. Намалював сердечко на запітнілому склі телефонної будки, доки чекав на відповідь на тому кінці.

— Норвезька Церква, прихід Ріс.[23]

— Вибачте, що турбую, але у мене тут вінок, що я хотів би доставити на похорон Гофмана післязавтра.

— Організатори можуть подбати про…

— Заковика в тому, що я мешкаю за містом, а завтра ввечері їхатиму машиною через Осло, але о пізній годині. Я думав завезти вінок просто до церкви.

— З нашого персоналу ніхто не…

— Але я так гадав, що ви отримаєте труну саме завтра ввечері?

— Це відповідало б заведеному порядку речей… так.

Я чекав, але подальших коментарів не було.

— Може б, ви уточнили для мене?

Почулося приглушене зітхання.

— Хвилинку…

Далі шурхіт паперу.

— Так, усе правильно.

— Тоді я передзвоню до церкви завтра ввечері. Я впевнений, що сім’я захоче побачити його востаннє, тож я буду в змозі також висловити їм своє співчуття. Вони, ймовірно, узгодили з вами час відвідання крипти.[24] Я міг би зателефонувати сім’ї загиблого безпосередньо, але не хочу турбувати їх…

Я зачекав, прислухаючись до тиші на тому кінці. Я прочистив горло:

— …у таку трагічну для них мить, та ще й так близько до Різдва.

— Я бачу, вони зробили заявку на відвідування крипти завтра між восьмою і дев’ятою вечора.

— Дякую, — сказав я. — Але в такому разі я боюся, що не встигну. Ви, може, навіть не переказуйте їм, що я думав приїхати особисто. Нехай я тоді пошукаю інший спосіб доставити їм вінок.

— Як бажаєте.

— Дякую за вашу допомогу.

Я пішов у бік Юнгсторґет. Сьогодні в Опера-пасажі ніхто не стояв. Якщо той чоловік напередодні був людиною Гофмана, він побачив те, що хотів побачити.

Молодик не пустив мене за прилавок. Сказав, що у Рибалки зараз якась зустріч. Я бачив тіні, що рухалися за склом в обертових дверях. Тоді одна з тіней підвелась і вийшла через задні двері так само, як я зробив напередодні.

— Ти можеш пройти, — сказав молодик.

— Вибачай, — сказав Рибалка. — Людей хвилює не тільки риба до Різдва.

Мабуть, я наморщив ніс від сильного запаху, бо він враз розсміявся.

— Що, голубе, не подобається тобі, як скат пахне? — кивнув він у бік частково вже філетованої риби на робочому столі позаду нас. — Знаєш, доставка наркоти в одній вантажівці з вантажем скату спрацьовує бездоганно. У спеціально навчених собак не залишається жодного шансу винюхати. До речі, на відміну від багатьох людей, я люблю робити рибні тюфтельки зі ската. Покуштуй.

Він кивнув у бік миски на тахльованому дерев’яному столі між нами. Світло-сірого кольору рибні тюфтельки плавали в каламутній рідині.

— То як посуваються справи з тим аспектом бізнесу? — запитав я, вдаючи, нібито не почув його запрошення почастуватись.

— З попитом усе гаразд, але росіяни стають жадібними. З ними простіше буде домовитись, коли вони більше не зможуть нацьковувати нас із Гофманом один на одного.

— Гофман знає, що ми з тобою мали цю розмову.

— Він не дурний.

— Ні. Саме тому він дбає цими днями про свою охорону. Ми не можемо просто піти і прибрати його. Нам знадобиться трохи уяви.

— Це твоя проблема, — сказав Рибалка.

— Нам треба проникнути всередину.

— Так само твоя проблема.

— Сьогодні в газетах написали про смерть Гофмана-молодшого. Похорон післязавтра.

— То що?

— Ось де ми можемо упорати Гофмана.

— Похорон? Занадто людно, — покачав головою Рибалка. — У хитавицю і швартуватись важче, а відчалювати й геть безглуздо.

— Не на похороні. Напередодні увечері. У крипті.

— Поясни.

Я пояснив. Він похитав головою. Я став пояснювати детальніше. Він іще завзятіше захитав головою. Я підніс руку і загомонів натхненно. Він так само трусив головою, але тепер іще й посміхався.

— Нехай тобі грець! Як ти до такого додумався?

— Одну знайому людину ховали у тій самій церкві. І тоді все відбувалося саме так.

— Ти сам знаєш, я мав би тобі відмовити.

— Але ти даси згоду.

— А якщо ні?

— Мені знадобляться гроші на три труни, — сказав я. — Похоронне бюро «Дзвони» має готові домовини на продаж. Але тобі, напевне, відомо, що…

Рибалка глянув на мене занепокоєно. Витер свої пальці об фартух. Посмикав себе за вуса. Знову витер пальці об фартух.

— З’їж рибну тюфтельку, а я подивлюся, що у мене є в касі.

Я сидів і дивився на рибні тюфтельки, що плавали в рідині, яка видалась би мені спермою, коли б я був достатньо наївним. Утім, поміркувавши, я дійшов висновку, що я таки достатньо наївний.

Дорогою додому я проминав Маріїну бакалійну крамницю. Мені спало на думку, що я міг би купити там харчів на вечерю. Я увійшов і взяв кошик. Вона обслуговувала клієнта, сидячи спиною до мене. Я пройшов між полиць і взяв рибні палички, картоплю і моркву. Чотири пива. У них була акція на шоколадні цукерки «Король Хокон», вже упаковані по-різдвяному. Я поклав одну коробку в кошик.

Рушив до каси, де сиділа Марія. Крім мене, в крамниці покупців не залишилось. Я бачив, що вона зауважила мене. Вона зашарілась. От халепа! Не випадає дивуватись: історія із запрошенням на вечерю була іще свіжою в пам’яті — вона, ймовірно, нечасто отак запрошувала чоловіків до своїх.

Я підійшов до неї і коротко привітався. Тоді одразу зосередився на своєму кошику, викладаючи продукти на конвеєрну стрічку: рибні палички, картоплю, моркву і пиво. Я витяг з кошика коробку цукерок і якусь мить тримав її в руці. Вагаючись. Каблучка на пальці у Коріни. Ота, що його син подарував їй. Так просто. А тут я з різдвяним подарунком — пакунком чортових цукерок, загорнутих так, наче то скіпетр Клеопатри.

— Це… вже… все?

Я здивовано подивився на Марію. Вона говорила. Хто, в біса, думав, що вона здатна балакати? Мова її, звісно, лунала по-чудернацьки. Але то були слова. Повноцінні зрозумілі слова, як і будь-які інші. Вона відкинула волосся з обличчя. Веснянки. Ніжні очі. Трохи втомлені.

— Так, — відповів я, перебільшено артикулюючи слово, розтягуючи рот.

Вона злегка всміхнулася.

— Оце… вже… все, — промовив я повільно і, напевне, надміру голосно.

Вона запитально показала на коробку цукерок.

— Для… тебе. — Я простягнув їй пакунок. — Щасливого… Різдва.

Вона приклала руку до рота. А за долонею її обличчям пробіг цілий спектр виразів. Більше шести базових. Здивування, зніяковіння, радість, збентеження, після чого вона скинула бровами («Чому?»), а далі опушені повіки і вдячна усмішка. Так воно відбувається, коли людина не може говорити — кінець кінцем, у неї дуже виразним робиться обличчя, і вона щоразу виконує своєрідну пантоміму, яка видається перебільшеною тим, хто до неї не звик.

Я подав їй коробку. Побачив, як її веснянкувата рука потяглась до моєї. Чого вона хоче? Чи не думає взяти мене за руку? Я відсмикнув свою. Коротко кивнув їй і швидко попрямував до дверей. Я спиною відчував її погляд. Прокляття. Я тільки того й зробив, що подарував їй коробку цукерок, то чого ще цій пані треба? Коли я увійшов, у квартирі панував морок. На ліжку я міг розрізнити обриси Коріниного тіла.

Вона лежала так тихо й нерухомо, що мені це навіть видалось дивним. Я повільно підійшов до ліжка і став над нею. У неї був напрочуд мирний вигляд. І дуже блідий. У мене в голові почав цокати годинник, нібито щось вираховуючи. Я нахилився ближче до неї, так що моє обличчя опинилось просто над її ротом. Чогось бракувало. А годинник цокав дедалі голосніше й голосніше.

— Коріно, — прошепотів я.

Жодної реакції.

— Коріно, — повторив я трохи голосніше і відчув у своєму власному голосі таке, чого ніколи раніше не відчував, — слабку нотку безпорадності.

Вона розплющила очі.

— Іди до мене, мій ведмедику, — прошепотіла вона і, взявши в обійми, притягла до себе, на ліжко.

— Жорсткіше, — прошепотіла вона. — Я не зламаюсь, не бійсь…

«Ні, — думав я, — ти не зламаєшся. Ми не зламаємось, це не зламається. Тому що це те, на що я стільки часу чекав, це те, заради чого я тренувався. Ніщо, крім смерті, цього не зламає».

— Ох, Улаве, — шепотіла вона. — Ох, Улаве.

Її обличчя палало, вона сміялась, але її очі блищали від сліз. Її груди піді мною світились білизною. І попри те, що тієї миті вона була до мене так близько, як тільки може бути інша людина, відчуття було те саме, що першого разу, коли я побачив її здаля, за вікном на іншому боці вулиці. І я подумав, що неможливо побачити людину більш оголеною, ніж коли вона не знає, що за нею стежать, що її спостерігають. Вона ніколи не бачила мене таким. Найімовірніше, ніколи й не побачить. Аж тут мене осінило. У мене досі ще зберігались оті аркуші паперу, отой недописаний лист. І якщо Коріна знайде його, вона може геть неправильно все зрозуміти. Разом з тим, було дивно, що моє серце почало калатати через таку дрібничку. Ті аркуші лежали під лотком зі столовими приборами в кухонній шухляді, і нікому не було жодної потреби його відсувати. Однак я постановив здихатись тієї писанини за першої-ліпшої нагоди.

— Ось так, Улаве, ось так. Щось попустило мене всередині, коли я кінчив, вивільнилося щось таке, що лежало замкненим всередині мене. Я не знаю, що то було, але напруження від моєї еякуляції раптом відкрило це щось. Я відкинувся на спину, задихаючись. Я був іншою людиною, я змінився — але я не знав, як саме.

Вона нахилилась до мене і лоскотала мені чоло.

— Як почувається мій король?

Я відповів був, але у мене в горлі стояла слина.

— Що? — засміялась вона.

Я прочистив горло і повторив:

— Голодний.

Вона засміялась іще голосніше.

— І щасливий, — додав я.

Коріна не переносила рибу. У неї від народження була алергія на цей продукт — напевне, спадкова.

Усі крамниці і супермаркети були вже замкнені, але я сказав, що міг би замовити яку-небудь фірмену страву в «Чайнапіца».

— Китайська піца?

— Китайські страви і піца. Окремо, я маю на увазі. Я там обідаю майже щодня. Я знову одягнувся і пішов до телефонної будки на розі. Я ніколи не хотів встановити телефон у себе в квартирі. Я не хотів, щоб люди мали можливість почути мене, знайти мене, говорити до мене.

З телефонної будки я міг бачити своє вікно на четвертому поверсі. І я бачив Коріну, що стояла там, з чудернацьким німбом навколо голови, від того, що вона стояла навпроти світла. Вона дивилася вниз, на мене. Я помахав їй рукою. Вона помахала у відповідь.

Автомат ковтнув монету з металевим звуком.

— «Цайнапіца»! Цого базаєте?

— Привіт, Лін, це Олав. Фірмену піцу, з собою.

— Тут не поїсти, містель Улафа?

— Не сьогодні.

— П’ятнацать хвилин.

— Дякую. І ще одне. Хто-небудь з відвідувачів питав про мене?

— Питав про тебе? Ні.

— Чудово. А зараз там у вас немає когось, з ким ти мене бачив раніше? Когось із кумедними, тонкими, наче намальованими вусиками? Або в коричневій шкіряній куртці з сигаретою, закладеною за вухо?

— Подивімосіа… Нє-а…

Там налічувалось заледве з десяток столиків, тож я схильний був йому повірити. Ні Брингільдсен, ні Піне не підстерігали мене. Вони бували там зі мною більше, ніж за однієї нагоди, але, ймовірно, вони не підозрювали, наскільки я регулярний завсідник. Добре.

Я штовхнув важкі металеві двері телефонної будки і глянув на вікно. Вона так само стояла там.

За чверть години, я вже був у «Чайнапіці». Піца чекала на мене у червоній картонній коробці розміром зі столик для кемпінгу. Фірмова піца ЧП. Найсмачніша в Осло. Я не міг дочекатися, яким буде обличчя Коріни, коли вона покуштує перший шматочок.

— Цао-какао! — як звичайно, озвався Лін на прощання, і двері захряснулись у мене за спиною, перш ніж я встиг відповісти на «італійську» приповідку.

Я квапливо попростував тротуаром і повернув за ріг. Але думками я був з Коріною. Я напевне дуже напружено думав про Коріну. Принаймні, це єдине виправдання, яке я маю з приводу того, що я їх не побачив, не почув, ба навіть не подумав про цілком очевидну річ: якщо вони вирахували, що я завсідник «Чайнапіци», вони також мали б вирахувати, що я міг передбачити те, що вони, можливо, це вирахують і що я, таким чином, не поткнусь у заклад, не вживши певних заходів безпеки. Тому вони чекали не всередині, в теплі і світлі, а на вулиці, в замороженому темному просторі, де, я ладен заприсягтися, навіть молекули насилу рухались.

В останню мить я почув рипіння снігу під двома парами ніг, але бісова піца сповільнила мої рухи, і я не встиг вихопити свій пістолет, перш ніж відчув холодний жорсткий метал проти свого вуха.

— Де вона?

То був Брингільдсен. Його тоненькі вусики ворушились, коли він говорив. З ним був молодий хлопчина, що видавався скоріше переляканим, ніж небезпечним, і міг би мати бейджик зі словом «стажер» на вилозі пальта, але обшукав він мене дуже ретельно. Я подумав, що у Гофмана вистачило здорового глузду на те, щоб не давати хлопчині зброї, виряджаючи його з Брингільдсеном. Можливо, він мав при собі ніж або щось на зразок. Пістолет вручався як подарунок на честь конфірмації.

— Гофман сказав, ти можеш залишатись живим, якщо його дружина буде у нас в руках, — сказав Брингільдсен.

Це була брехня, але я на його місці сказав би те саме. Я зважив свої шанси. На вулиці не було ні машин, ні людей. Крім дуже недоречних людей. А тихо було так, що я чув, як тремтить від напруження пружина спускового механізму.

— Гаразд, — сказав Брингільдсен, — коли так, ти сам знаєш, ми її можемо самі знайти, й без тебе.

Він казав правду, не блефував.

— Згода, — сказав я. — Я взяв її тільки для того, щоб мати чим торгуватись. Я уявлення не мав, що її коханець теж Гофман.

— Я нічого про це не знаю, нам просто потрібна його дружина.

— В такому разі ходімо по неї, — сказав я.