Кров на снігу

Розділ 18

Я стояв на колінах, тримаючи обома руками пістолет.

Я побачив, як Піне і Гофман обертаються, майже як у режимі уповільненого відтворення.

Я вистрелив Піне в спину, прискоривши тим його пірует. Два постріли. Біле пір’я пурхнуло з його коричневої куртки, затанцювавши у повітрі, наче сніг. Він вихопив з-під куртки пістолет і вистрілив, але не спромігся піднести руку. Кулі вдарили в підлогу і мури й дзвінко зрикошетили по кам’яній крипті. Краєм ока я побачив, як поруч зі мною Кляйн скинув віко з труни, але ще з неї не виліз. Можливо, його збентежив град куль. Данець повстав зі своєї труни і націлив був пістолет на Гофмана, але, оскільки його труну поставили у віддаленому кінці крипти, я опинився на його лінії вогню, між ним і Гофманом. Я сіпнувся назад, одночасно скинувши своїм пістолетом у бік Гофмана. Але той показав себе на диво спритним. Він переберкицьнувся через труну, просто до дівчинки, і, вхопивши її, приземлився разом з нею під довгим муром крипти, за спиною решти членів його родини, які стояли, наче соляні стовпи, з роззявленими ротами.

Піне лежав на підлозі під столом, на якому стояла труна Бенжамена Гофмана, а його рука з пістолетом стирчала з тіла неприродно, наче зіпсований вимірювальний зонд. Ця його рука сіпалась, випускаючи кулі навмання. Бетонна підлога була забризкана кров’ю і спинномозковою рідиною. У нього був пістолет «Ґлок». До біса набоїв. Суто питання часу, перш ніж одна з них когось зачепить. Я всадив у Піне іще одну кулю. І хвицнув труну Кляйна, знову націлюючи пістолет на Гофмана. Той залишався в моєму полі зору. Він сидів на підлозі, спиною до муру, з дівчинкою на колінах, міцно обхопивши її однією рукою навколо кволої грудної клітки, а іншою рукою приставивши їй до скроні пістолет. Вона сиділа абсолютно нерухомо і навіть не блимала, дивлячись просто на мене великими карими очима.

— Еріку…

То озвалась його сестра. Вона дивилася на брата, але зверталась до свого чоловіка.

І чоловік з лисуватою головою нарешті відреагував. Він зробив непевний крок до свого шваґера.

— Еріку, не підходь, — сказав Гофман. — Вони тут не по твою душу.

Але Ерік не зупинився, а сунув уперед ходою зомбі.

— Чорт! — вилаявся Данець, струшуючи свій пістолет і б’ючи ним об труну.

Його зброя не стріляла. Ймовірно, набій заклинило. Нікчемний аматор.

— Еріку! — повторив застереження Гофман, переводячи пістолет на сестриного чоловіка.

Той простягнув руки до своєї дочки. Облизав губи.

— Берточко…

Гофман вистрілив. Його родич заточився. Гофман поцілив йому в черево.

— Не підходь, або я застрелю дитину! — крикнув Гофман.

Я почув сопіння поруч зі мною. То був Кляйн, який звівся на ноги і націлював свій обріз на Гофмана. Але йому заважав стіл і труна Гофмана-молодшого, тому він змушений був зробити крок вперед, щоб ціль опинилась чітко на лінії вогню.

— Назад, або я її застрелю! — вереснув Гофман фальцетом.

Обріз був скерований додолу, під кутом десь у сорок п’ять градусів, тим часом як Клейн відхилився назад від свого дробовика, наче побоювався відбою в обличчя.

— Кляйне, — озвався я до нього, — не роби цього!

Я бачив, як він починає заплющувати очі, на зразок того, як люди роблять, усвідомлюючи, що щось має статись, але не знаючи, якої саме миті.

— Сер! — вигукнув я, намагаючись зустрітися очима з Гофманом. — Сер! Відпустіть, будь ласка, дівчинку!

Гофман подивився на мене ошелешено, нібито з запитанням, чи я маю його за дурня.

Холера! Все пішло не так, як мало бути. Я простягнув руку і зробив крок у бік Кляйна.

Від залпу з дробовика у мене задзвеніло у вухах. Хмара диму попливла до стелі. Короткий ствол, широке розсіювання.

Біла блузка дівчинки вкрилась червоним горошком, шия з одного боку зяяла раною, а у Гофмана обличчя мало вигляд пожежі. Але вони обоє були живі. І тим часом, як пістолет Гофмана відкинуло далеко по підлозі, Кляйн перехилився через труну на столі і простягнув руку з обрізом так, що ствол, торкнувши плече дівчинки, уперся дулом в ніс Гофмана, який відчайдушно намагався сховатись за племінницею.

Він знову смальнув. Постріл увіпхнув обличчя Гофмана всередину його голови.

Кляйн обернув до мене збуджену пику божевільного.

— Є штука! Що, виродку, гарну штуку маєш?

Я ладен був вистрелити Кляйнові в голову, якби він звів на мене обріз, хоча я точно знав, що в ньому зараз немає нічого, крім двох порожніх гільз. Я глянув на Гофмана. Його голова була провалена всередину, мов те яблуко, що згнило зсередини. Він був готовий. То й що? Він однаково помер би, кінець кінцем. Ми всі помремо, кінець кінцем. Але я, принаймні, пережив його.

Я схопив дівчинку, зірвав кашемірове кашне з Гофмана, і міцно обгорнув ним її шию, з якої цебеніла кров. Дівчинка мовчки дивилась на мене зіницями, що, здавалося, цілковито заповнили очі. Вона не зронила ні звуку. Я наказав Данцеві перевірити, чи нікого немає на сходах, і чатувати, щоб ніхто не увійшов. Бабусі тим часом звелів притиснути рукою рану на шиї онуки, щоб хоч трохи стримати кровотечу. Краєм ока я побачив, що Кляйн перезаряджає свій потворний обріз, вкладаючи два свіжих набої. Я міцно стиснув руків’я свого пістолета.

Сестра стояла на колінах поруч з чоловіком, який тихо і монотонно стогнав, склавши руки на череві. Я чув, що шлунковий сік, потрапляючи в рану, викликає пекельний біль; але я здогадувався, що чолов’яга виживе. Але дівчинка… Прокляття! Кому вона чим завинила?

— Що далі робити? — запитав Данець.

— Спокійно сидіти і чекати, — відповів я.

— На кого? На свиней?[30] — пирхнув Кляйн.

— Ми зачекаємо, аж машина рушить і поїде геть, — сказав я.

Мені пригадався спокійний і зосереджений погляд з-під ведмежої шапки. Я сподівався тільки, що власник шапки насправді не надто відданий своїм зобов’язанням.

— То могильник же ж…

— Стули пельку!

Кляйн вирячився на мене. Дуло обрізу трохи піднялося вгору. Аж тут Кляйн помітив, куди націлений мій пістолет, і знову опустив свій дробовик. І стулив пельку.

А хтось не стулив. Прокляття долинали з-під столу.

— Чорт! Холера пекельна, трясця твоїй матері!

На мить я уявив собі, що він мертвий, але його рот відмовляється завмерти, як тіло розрубаної навпіл змії. Я читав, вони здатні звиватись після цього годинами.

— Лайно холерне, срана холера пекельна, чорт!

Я присів навпочіпки поруч з ним.

Ніхто напевне не знав, звідки Піне дістав своє прізвисько.[31] Дехто казав — за те, що він точно знав, які місця на тілі своїх піднаглядних жінок ранити, якщо ті не бажали виконувати свою роботу, де їх різати так, щоб заподіяти більше болю, ніж спотворень, щоб рубці потім не позначались на якості живого краму. Інші припускали, що це від англійського слова «пайн», «сосна», за те, мовляв, що він такий цибатий. Але нині все йшло до того, що він забере з собою в могилу таємницю власного прізвиська.

— Ох, паскудне стерво, Улаве! Як же, холера, болить!

— Скидається на те, Піне, що вже недовго тобі болітиме.

— Ні? Холера. Можеш подати мені мою цигарку?

Я витягнув цигарку з-поза його вуха і вклав йому в рот. Губи Піне тремтіли, цигарка підстрибувала, але він якось її утримував.

— А во…вогню? — попросив він.

— Вибачай, я кинув курити.

— Ро…розумне рішення. Бі…більше проживеш.

— Нема гарантії.

— Ні, ясна річ, не…немає. Завтра потрапиш під автобус, і ка…каюк.

Я кивнув.

— Хто чатує знадвору?

— Бачу, ти упрів, Улаве. Теплий одяг чи стрес?

— Відповідай.

— А що я матиму, ко…коли скажу тобі?

— Десять мільйонів крон без оподаткування. Або вогник для твоєї цигарки. На вибір.

Піне засміявся. Закашлявся.

— Тільки росіянин. Але він крутий чувак, я думаю. Професійний військовий, чи щось на зразок того. Не дуже знаю. Чувак не балакучий.

— Озброєний?

— Тю! Звісно ж.

— Чим? Автоматичним?

— То що там, з тим сірником?

— Після, Піне. Після.

— Вияви трохи милосердя до приреченої людини, Улаве, — проказав він, кашляючи кров’ю мені на білу сорочку, — і тобі, знаєш, ліпше спатиметься вночі…

— Так, як тобі спалось після того, як ти примушував глухоніму дівчину виходити на панель за борги її хлопця?

Піне здивовано блимнув очима. Погляд його був на диво ясний, ніби йому спала якась пелена з очей.

— А, ти про оту, — тихо промовив він.

— Так, про неї, — сказав я.

— Ти, напевне, щодо неї помилився, Улаве.

— Он як?

— Так. Вона сама прийшла до мене. Вона хотіла сплатити його борги.

— Он як?

Піне кивнув. Могло видатися, що йому навіть якось полегшало.

— Насправді я їй був відмовив навіть. Бо вона ж не так щоб дуже приваблива плюс хто ж захоче платити за дівку, яка не чує, чого від неї хочуть? Я, зрештою, погодився тільки тому, що вона наполягала. Зрештою, коли вона взяла борг на себе, то вже її борг. Правильно кажу?

Я не відповів. У мене не було відповіді. Хтось переробив роман. Моя версія була кращою.

— Гей, Данцю! — гукнув я. — Маєш запальничку?

Не відриваючи погляду від сходів, той переклав пістолет у ліву руку і намацав правою запальничку. Дивно, як ми тримаємось своїх звичок. Він кинув мені запальничку, і я упіймав її в повітрі. Скреготнуло кресальце. Я підніс жовтий пломінчик до цигарки. Чекав, коли його втягне в тютюні, але пломінчик вперто стояв вертикально. Я дозволив йому палати ще якусь мить, а тоді відпустив великий палець, і пломінчик згас.

Я роззирнувся довкола. Кров і стогони. Всі зосереджені кожен на своїй справі. Всі, окрім Кляйна, який зосередився на мені. Я зустрів його погляд.

— Підеш першим, — сказав я.

— Що таке?!

— Ти підеш сходами перший.

— Це чому?

— Що ти хочеш від мене почути? Тому що у тебе дробовик?

— Можеш сам узяти дробовик.

— Не через те, звісно. А через те, що я наказую тобі йти першим. Бо не хочу мати тебе за спиною.

— Що за чорт? Ти що, не довіряєш мені?

— Я довіряю тобі достатньо для того, щоб ти йшов попереду.

Мені набридло вдавати, буцімто я не тримаю його на мушці.

— Данцю! Пропусти Кляйна. Він іде нагору.

Кляйн пильно подивився мені в очі.

— Я тобі, Йохансене, ще пригадаю це.

Він скинув черевики, швидко підійшов до кам’яних сходів і став нечутно скрадатися ними вгору, в мороці, зіщулившись. Ми дивилися йому вслід. Ми бачили, як він зупинився, а потім випростався, щоб швидко роззирнутися над горішньою сходинкою, а тоді одразу присів. Очевидно, він нікого не побачив, бо, зрештою, встав на повний зріст і рушив далі впевненіше, тримаючи свій дробовик обома руками на рівні грудей, наче той волонтер Армії спасіння гітару. Він зупинився на вершині сходів і, обернувшись до нас, змахнув рукою, показуючи, щоб ми йшли за ним.

Я притримав Данця, який ладен був рушити до нього.

— Зачекай, — прошепотів я.

І почали рахувати до десяти.

Черга пролунала, перш ніж я дійшов до двох.

Кулі вдарили Кляйна в груди і відкинули його назад на сходи з такою силою, що він приземлився на середині маршу. А вже звідти зісковзнув до нас, такий мертвий, що його м’язи навіть не скорочувались у відповідь на поштовхи, коли гравітація тягнула його тіло додолу, — сходинка по сходинці — мов тушу щойно забитої худобини.

— Нехай тобі холера, — прошепотів Данець, вирячившись на труп, що зупинився у нас під ногами: — Агов! — гукнув я вгору.

Звідти мій вигук повернувся луною, наче відповідь.

— Your boss is dead! — прокричав я англійською. — Job is over! Go back to Russia! No one is gonna pay for any more work here today![32]

Я чекав. Пошепки звелів Данцю знайти ключі від машини Піне. Данець приніс ключі, і я кинув їх вгору сходами.

— We are not coming out until we hear the car leaving![33] — гукнув я.

Я зачекав. Тоді, нарешті, пролунала відповідь ламаною англійською:

— I don’t know boss is dead. Maybe prisoner. Give me boss, I will leave and you will live.[34]

— He is very dead! Come down and see![35]

Він розсміявся, а потім сказав:

— Ha ha. I want my boss come with me.[36]

Я подивився на Данця.

— Що ж нам тепер робити? — прошепотів він свій приспів, наче який хор.

— Ми відрубаємо йому голову, — відповів я.

— Що?!

— Повертайся і відріж голову Гофману. У Піне був зазубрений ніж.

— Гм… А якому Гофману?

Чи він був трохи тупуватим?

— Даніелю. Його голова буде нашим квитком на вихід звідси. Второпав?

Я бачив, що він не второпав. Але, принаймні, він робив, що я йому наказував.

Я стояв у дверях, не спускаючи очей зі сходів. У себе за спиною, я чув тихі спокійні голоси. Скидалося, що всі заспокоїлись, і відтак я мав можливість обміркувати все те, що спадало мені на думку. Як зазвичай у стресових ситуаціях, то була випадкова мішанина химерних речей. На зразок того, що піджак Кляйна перекрутився на шляху вниз, і з бирки на підкладці видно було, що костюм випозичений, але ж тепер, з кількома дірками від куль, навряд чи його захочуть приймати назад. Або, якою практичною є та обставина, що трупи Гофмана, Піне і Кляйна вже в церкві і що для кожного з них є готова домовина. І що я забронював місця на літак у передній частині, перед крилами, з місцем біля вікна для Коріни, щоб вона змогла побачити Париж, коли ми заходитимемо на посадку. Тоді ще кілька корисних думок. Що робить зараз водій нашого фургона? Чи й досі чекає на нас на шляху під церквою? Якщо він почув постріли, то мав би помітити, що останню чергу випустили з автоматичної зброї, якої не було в нашому арсеналі. Коли останнім лунає постріл ворога, це завжди погана ознака. Накази водієві давались чіткі, але чи зберіг він витримку? Чи хто-небудь іще поблизу чув постріли? І якою може стати роль могильника в усьому цьому? Робота забрала набагато більше часу, ніж планувалося. Скільки часу ми маємо, перш ніж ми мусимо звідси вшитись?

Данець повернувся до дверей. Його обличчя було бліде. Але не настільки, наскільки блідим було обличчя голови, що теліпалась у нього в руці. Я перевірив, чи то була голова правильного Гофмана, і звелів Данцю закинути голову нагору сходів.

Данець скрутив жужмом волосся на голові, трохи розбігся, розмахнувся нею, наче кулею для боулінгу, і відпустив. Голова злетіла вгору, метляючи волоссям, але кут виявився хибним, і, вдарившись об стелю, голова впала на сходи і поскакала назад, додолу, зі звуком, подібним до постукування ложкою по круто звареному яйцю.

— Мені просто треба пристрілятись, — пробурмотів Данець, підхоплюючи голову.

Розставивши ноги, він заплющив очі і кілька разів глибоко вдихнув, щоб сконцентруватись для кидка.

Я зрозумів, що на межі нервового зриву, оскільки зараз я ладен був розреготатись. А Данець розплющив очі, зробив два кроки вперед і розмахнувся. Відпустив. Чотири з половиною кілограми людської голови, окресливши плавну дугу, досягай вершини сходів і там впали на підлогу. Ми чули, як голова підстрибом покотилась далі у коридор.

Данець штурхнув мене ліктем під бік на вияв свого тріумфу, але спромігся утриматись від коментарів.

Ми чекали. І знов чекали.

Тоді почули, як запускається автомобіль. З газуванням. З грубим перемиканням передач. Задній хід. Більше обертів. Забагато для першої передачі. Машина ревіла, рушаючи, керована кимось, хто не звик мати з нею справу.

Я подивився на Данця. Той надув щоки і з шумом випустив повітря, помахуючи правою рукою так, наче він обпікся.

Я прислухався. Уважно прислухався. Так, наче я відчув їх раніше, ніж я зміг їх почути. Поліційні сирени. У холодному повітрі звук поширюється на велику віддаль. Вони, можливо, ще не скоро сюди дістануться.

Я озирнувся назад. Побачив дівчинку на колінах у бабусі. Неможливо було визначити, чи вона ще дихає, але, судячи з кольору її обличчя, крові вона втратила дуже багато. Перш ніж піти, я прийняв у свою свідомість усю ту картину. Сім'я, смерть, кров. Вона нагадала мені іншу картину. Три гієни і зебра з розпанаханим черевом.