Кров на снігу

Розділ 5

М’яко сіявся сніг.

Коханець прийшов ще до третьої пополудні і щось приніс для неї. Щось у маленькій скриньці. Я не міг розгледіти, що то було, але бачив, як Коріна засяяла на мить. Вона на мить освітила нічну темряву за великим вікном вітальні. У неї був здивований вигляд. Я й сам здивувався. Але я пообіцяв собі, що усмішкою, якою вона його обдарувала, вона поступиться мені. Я тільки мав правильно все влаштувати.

Коли він пішов, скоро по четвертій — він пробув, цього разу, трохи більше, ніж зазвичай, — я вже стояв напоготові у тіні на іншому боці вулиці.

Я побачив, як він зникає в темряві, і подивився вгору. Вона стояла перед вікном вітальні, наче на сцені, й, піднісши руку, оглядала щось, що було у неї в долоні, — я не міг бачити, що саме. Потім вона раптом перевела погляд за вікно і втупилась у глиб тіні, в якій я стояв. Я знав, що вона не може мене бачити, однак… Той її проникливий, стривожений погляд. Раптом якийсь страх, відчай, майже благання відбилось на її обличчі. «Усвідомлення неможливості вплинути на долю», як писалось у книжці, Господь знає, у якій. Я стиснув руків’я пістолета в кишені пальта.

Я зачекав, поки вона відступить від вікна, відтак вийшов з тіні. Я швидко перетнув вулицю. На бруківці я чітко бачив його сліди у тоненькому пилку сухого свіжого снігу. Я поквапився за ним.

Повернувши за ріг, я побачив його спину.

Ясна річ, я передбачав цілу низку можливих варіантів.

Він міг де-небудь неподалік припаркувати автомобіль. Найімовірніше, в одному з закутків району Фрогнер. Безлюдний, скупо освітлений. Ідеальний. Або ж він міг прямувати в якийсь бар чи ресторан. У цьому разі я міг би зачекати. Часу мені не шкода було. Мені подобалось чекати. Я найбільше любив цей проміжок часу між ухваленням рішення і здійсненням його. То були єдині хвилини, години, дні мого, ймовірно, нетривалого життя, коли я щось собою являв. Я був чиєюсь долею.

Він також міг би сісти на автобус або в таксі. У цьому разі перевагою стало б те, що ми віддалились би від Коріни.

Він попрямував у бік станції метро біля Національного театру.

Поблизу майже нікого не було, тож я пішов за ним на коротшій відстані.

Він спустився на одну із західних платформ. Отже, він був з західної частини міста. Де мені не випадало часто бувати.[5] Коли грошей забагато, від них замало пожитку, любив повторювати мій батько. Я зовсім не розумію, що він мав на увазі.

Це була не та лінія, якою зазвичай їздила Марія, хоча кілька перших станцій були тими самими.

Я сидів у кріслі позаду нього. Ми в тунелі, але зараз не було істотної різниці між темрявою в тунелі і на нічній вулиці. Я знав, що ми скоро дістанемося того місця. Пролунає брязкіт і скрегіт, поїзд злегка накрениться.

Коли ми проїжджали ту ділянку, мене спокушала ідея приставити ствол пістолета до спинки сидіння і натиснути гачок.

А коли ми її проминули — ту ділянку, — я вперше збагнув, що мені нагадував той брязкіт і скрегіт металу об метал. Звук, що розставляв усе по своїх місцях. Звук Долі. Він нагадував мені мою роботу — звук рухомих частин зброї: курка, бійчика, замка, викидача…

Ми були єдиними пасажирами, які вийшли на станції Віндерен.[6] Я пішов за ним. Сніг рипів під ногами. Я намагався іти в ногу з ним, щоб він не почув мене. По обидва боки від нас розкинулись вілли, але вулиця була така пустельна, наче ми йшли поверхнею Місяця.

Я йшов майже впритул до нього, і він обернувся упівкорпуса — ймовірно, щоб побачити, чи то не хтось із його сусідів. Я вистрілив йому в поперековий відділ хребта. Він упав поряд з парканом, і я перевернув його ногою. Він дивився на мене осклілими очима, і на мить я подумав, що він уже мертвий. Але він саме поворушив губами.

Я міг би одразу вистрілити йому в серце, в шию чи в голову. Чому я спершу вистрілив йому в спину? Тому, що я хотів його про щось запитати? Можливо, але в такому разі я зараз забув, про що. Напевне, то було щось не дуже істотне. Зблизька у нього був цілком звичайний вигляд — нічого особливого. Я вистрілив йому в обличчя. Гієна із закривавленим писком.

Я помітив голову хлопчика над парканом. До його рукавичок і до шапки поприлипали грудки снігу. Мабуть, він намагався зліпити сніговика. Непроста справа, коли сніг такий борошнистий. Ліпиш його, а він розпадається в руках і висипається між пальцями.

— Він мертвий? — запитав хлопчик, дивлячись на труп.

Комусь може видатись дивним, що людину називають трупом за лічені секунди по тому, як вона ще була живою особою, але саме так я завжди дивився на них.

— Він був твоїм татом? — запитав я.

Хлопчик заперечно покрутив головою.

Не знаю, чому мені таке спало на думку. Чому я — тільки через те, що хлопчик здавався таким спокійним, — вирішив, буцім то його батько лежить мертвий. Ні, насправді я знаю, чому. Тому, що я сам так реагував би.

— Він живе отам, — сказав хлопчик, показуючи однієї рукою в рукавичці, смокчучи сніг на іншій, і не зводячи очей з убитого.

— Я тобі нічого не зроблю, — сказав я. — Але ти забудь, який я на вигляд. Згода?

— Згода. — Його щоки напружувались і розслаблялись — він смоктав рукавичку, як немовля смокче соску.

Я повернувся і пішов назад тим шляхом, яким прийшов сюди. Я витер ручку пістолета і викинув його в один зі стоків, який не встиг іще обліпити сніг. Пістолет знайдуть, але з більшою імовірністю — поліція, ніж які-небудь необережні діти. Після виконання експедиторської справи я ніколи не сідаю в метро, автобус чи таксі. Нормальна швидка хода; а як бачиш машину поліції, що їде в твій бік, розвертаєшся і йдеш у напрямку місця злочину. Я дістався майже до Майорстуа, коли почув поліційні сирени.