Кров на снігу

Розділ 20

«Мені її дружина змайструвала, — сказав він. — Для гри в Улава Святого».

Міцно зчеплені між собою металеві петельки. Скільки тисяч їх може бути? Двадцять? Сорок? Як я сказав, мені здавалось, я дещо отримав від вдови. Кольчугу. Недарма ж Піне помітив, що я упрів. Бо під костюмом і сорочкою я був убраний, мов той бісів середньовічний король.

Металева чумарка відмінно витримала постріли в спину і в груди. Моєму стегну пощастило менше.

Я лежав нерухомо і відчував, як з мене цебенить кров, тим часом як на шляху внизу блимнули і зникли в нічному мороці габаритні вогні фургона. Тоді я спробував встати. Я мало не зомлів, але таки звівся на ноги і, похитуючись, рушив у бік «вольво», припаркованого перед дверима церкви. Хор сирен ближчав з кожною секундою. Судячи з тембру сирен, там була також, щонайменше, одна машина швидкої допомоги. Могильник, напевне, здогадався, що відбувається, коли він викликав їх. Можливо, вони спроможуться врятувати дівчинку. Можливо, ні. Можливо, я спроможусь врятувати себе, думав я, розчахуючи двері «вольво». Можливо, ні.

Але шваґер не збрехав дружині: він справді залишив ключ у замку запалювання.

Я увіпхнувся за кермо і крутнув ключ. Стартер заскиглив жалібно, перш ніж заглухнути. Холера, холера! Я відпустив ключ назад, тоді спробував ще раз. Іще плаксивіше скигління. Запускайся, нехай тобі грець! Якщо є хоч який сенс випускати автомобілі в цьому краю снігових барлогів, мотори тих автомобілів мають принаймні запускатися за температури у нікчемних кілька градусів морозу.[37]

Я гахнув кулаком по керму. Я вже бачив удалині блимання синіх ліхтариків, подібних до мерехтливої Полярної зірки в зимовому небі.

Нарешті! Я натиснув на газ. Відпустив зчеплення, і колеса, розбризкавши сніг, учепились шипованою гумою в кригу і швиргонули машину до церковних воріт.

Я проїхав кількасот метрів додолу між віллами і, розвернувши машину, рушив назад, у бік церкви, в темпі равлика. Я не дуже далеко від’їхав, коли побачив сині вогники в дзеркалі заднього огляду. Слухняно посигналивши поворотником, я з’їхав на узбіччя і повернув у під’їзну алею одного з особняків.

Дві машини поліції і одна швидкої допомоги проїхали вулицею. Вдалині я чув іще, принаймні, одну поліційну машину і залишився чекати. Роззирнувшись, я зрозумів, що вже бував тут раніше. Бісова холера! Машина стояла просто перед тим будинком, перед яким я упорав Бенжамена Гофмана.

У вікні вітальні виблискували різдвяні прикраси та пластикові рурки, що мали імітувати свічечки. Промінчик затишного сімейного життя освітлював сніговика в саду. Отже, хлопчик таки спромігся зліпити його.

Можливо йому татко трохи допоміг, і, може, вони здогадались застосувати воду. Сніговика зліпили за всіма правилами. З капелюхом на голові, він вишкірявся камінчиками-зубами і, розчепіривши кілки-руки, здавалося, хотів стиснути в обіймах весь цей гнилий світ, з усім паскудством, що в ньому відбувається.

Поліційна машина проїхала, я дав задній хід і, викотившись знову на шлях, рушив геть.

На щастя, поліційних машин більше не траплялось. Нікому було засікти «вольво», що відчайдушно намагається пересуватись нормально, однак їде якось інакше, не так, як їде решта автомобілів вулицями Осло напередодні свята, хоча ніхто й не спромігся б сформулювати конкретну відмінність — що саме не так.

Я припаркував машину поряд з телефонною будкою і вимкнув мотор. Одна холоша моїх штанів і чохол водійського сидіння просякли кров’ю, і здавалося, якесь лихе серце в моєму стегні випомповує назовні чорну тваринну кров, жертовну кров, сатанинську кров.

Коріна, з жаху, іще ширше розплющила свої, й без того великі, сині очі, коли я відчинив двері квартири і, похитуючись, став на порозі.

— Улаве! Боже милостивий! Що сталося?

— Справу зроблено.

Я захряснув за собою двері.

— Він… мертвий?

— Так.

Кімната почала повільно обертатись навколо мене. Як багато крові я насправді втратив? Два літри? Ні, я читав, що в нашому тілі від п’яти до шести літрів крові, і ми непритомніємо, коли втрачаємо істотно більше двадцяти відсотків цього об’єму. Що має становити приблизно… нехай йому!., менше від двох літрів, у кожному разі.

Я побачив її валізу на підлозі у вітальні. Вона упакувала свої речі, щоб летіти до Парижа, — ті самі, що вона взяла з собою з квартири чоловіка. Колишнього чоловіка. Я б, напевно, спакував забагато зайвого. Я ж раніше ніколи не бував далі Швеції. З мамою влітку, коли мені було чотирнадцять. Поїхали з сусідом, його машиною. У Гетеборзі, перш ніж ми пішли в парк атракціонів Лісеберг, він запитав мене, чи я не проти, щоб він підбив клинці до моєї мами. Ми з мамою повернулись додому наступного дня, потягом. Мама поплескала мене по щоці і сказала мені, що я її лицар — останній лицар, що залишився в цілому світі. Те, що мені в її голосі вчувалась нотка фальшу, було, ймовірно, пов’язано з тим, що мене взагалі збивав з пантелику збочений дорослий світ. Але, як я вже згадував, я цілковито глухий до музичних нюансів, я ніколи не здатен був відрізнити фальшиву ноту від чистої.

— Улаве, що у тебе на штанах? Це… кров?! Боже милосердний! Ти поранений? Що трапилось?

Вона стояла з таким ошелешеним і стурбованим виглядом, що я ладен був розсміятися. Вона скинула на мене підозріливим, майже сердитим оком.

— Що таке? По-твоєму, дуже кумедно, що ти тут спливаєш кров’ю, наче недорізаний підсвинок? Куди тебе поцілили?

— Тільки в стегно.

— «Тільки»? Улаве! Якщо куля зачепила артерію, з тебе скоро вся кров витече. Скидай свої штани і сідай на кухонний стілець.

Вона скинула пальто, в якому була, коли я прийшов, і пішла у ванну кімнату.

Вона вийшла звідти з бинтами, пластиром, йодом і рештою аптечки. — Я маю тебе зашити, — сказала вона.

— Гаразд, — погодився я, притулившись головою до муру, і заплющив очі.

Вона взялась до роботи, намагаючись очистити мою рану і зупинити кровотечу. Роблячи це, вона пояснювала, що може мене підлатати лише тимчасово, що куля залишилася десь там, у стегні, але зараз немає способу щось із цим вдіяти.

— Де ти навчилась цього? — запитав я.

— Цить, сиди спокійно, бо порушиш мені шви.

— Ти справжня медсестричка.

— Ти не перший, в кого вгатили кулю.

— Он як, — відгукнувся я тоном скоріше нейтральним, ніж запитальним.

Щодо запитань не було жодного поспіху — ми ще матимемо час на такого роду інтерв’ю. Я розплющив очі і подивився вниз на стягнуте у клубок волосся у неї на тімені — Коріна стояла переді мною на колінах. Я вдихнув її запах. Щось нове домішалось до нього, до милого запаху близької до мене Коріни, голої і пристрасної Коріни, до пахощів поту Коріни на моїй руці. Щось ледь відчутне, лише натяк на запах чогось… аміаку, можливо? Чогось ледь присутнього… але присутнього. Та звісно ж! То не від неї тягло, а від мене. Я відчував запах своєї власної рани. Я був уже інфікований, я вже починав гнити.

— Десь так, — сказала вона, відкушуючи нитку.

Я дивився на неї згори вниз. Блузка зісковзнула їй з одного плеча, і на шиї з одного боку видно було синець. Я не помічав його раніше. Але, напевне, це один з тих, що залишив їй Бенжамен Гофман. Мені кортіло запевнити її, що їй таке більше не загрожує, що ніколи ніхто не посміє пальцем її торкнутися. Але мить була не дуже для цього доречна. Не час запевнювати жінку, що вона з тобою в безпеці, коли вона саме намагається тебе залатати і врятувати від повного знекровлення.

Вона витерла кров вологим рушником і наклала мені на стегно пов’язку.

— Схоже, Улаве, у тебе висока температура. Тобі треба лягати в ліжко.

Вона стягла з мене куртку і сорочку. Здивовано подивилась на кольчугу.

— Що це?

— Залізо.

Допомігши мені скинути й це, вона пробігла пальцями по синцях, залишених кулями Данця. Любовно. Зачаровано. Поцілувала їх. І коли я влігся у ліжко і мене вже починала трусити лихоманка, а Коріна підтикала навколо мене пухову ковдру, я почувався так, як колись, коли я лежав у маминому ліжку. Мені майже не боліло навіть. І мені видавалось, я міг уникнути всього цього, але від мене це не залежало — я лежав у човні, а човен був у владі річки, і річка несла мене кудись. Моя доля, моє призначення вже визначені. А решта — це сама подорож, час, який вона забере, і враження, набуті в путі. Життя здається простим, коли ти достатньою мірою хворий.

Я поринув у світ марень.

Вона несла мене, перекинувши через плече, бігцем, розбризкуючи воду ногами. В мороці стояв запах каналізації, інфікованих ран, аміаку і парфумів. З вулиць над нами долинали звуки пострілів і крики, а через отвори каналізаційних люків просочувалися промені світла. Але вона була нестримною, сміливою і сильною. Сили у неї було за нас двох. І вона знала шлях назовні, бо вона вже тут бувала раніше. Так розгорталась історія. Вона зупинилась на розгалуженні каналізації, спустила мене на землю і сказала, що має піти роззирнутись довкола, але вона скоро повернеться. Я лежав горілиць, слухав, як навколо мене метушилися щури, і дивився на місяць через каналізаційний колодязь. На сітці згори висіли краплі води, обертаючись, переливаючись у місячному світлі. Жирні, червоні, блискучі краплини. Вони зривались, падали додолу, на мене. Вдаряли мене в груди. Проходили просто крізь кольчугу, туди, де моє серце. Тепла, холодна. Тепла, холодна. Запах…

Я розплющив очі.

Я вимовив її ім’я. Жодної відповіді.

— Коріно?

Я сів у ліжку. Пульсуючий біль у стегні. Я насилу перекинув ногу через край ліжка і увімкнув світло. Зістрибнув з ліжка. Моє стегно опухло так, що робилось моторошно. Можна було подумати, що вся ота кров, що витікала з нього, зосередилась під шкірою і пов’язками.

У місячному світлі я побачив її валізу на підлозі посеред вітальні. Але її пальта на кріслі вже не було. Я звівся на ноги і, кульгаючи, почвалав на кухню. Я витягнув шухляду і підняв лоток зі столовими приборами.

Аркуші паперу лежали на місці, у своєму конверті, недоторкані.

Я взяв конверт і підійшов до вікна. Термометр на зовнішньому боці скла свідчив: температура падає.

Я перевів погляд додолу, на вулицю.

Там була Коріна. Вона щойно вийшла, мабуть — на короткий час.

Вона стояла, скулившись у телефонній будці, спиною до вулиці, притискаючи слухавку до вуха.

Я помахав їй рукою, хоча знав, що вона не може мене бачити.

Холера! Як же болить стегно!

Нарешті вона повісила слухавку. Я зробив крок назад від вікна, так щоб не стояти у світлі. Вона вийшла з телефонної будки, і я бачив, як вона подивилась вгору, в мій бік. Я стояв геть нерухомо, і вона так само. Кілька сніжинок повисли у повітрі. Тоді вона рушила. Ставлячи ноги одну перед іншою, близько одна до одної. Як танцівниця на канаті. Вона перетнула вулицю в напрямку будинку. Я міг розрізнити її сліди на снігу. Котячі сліди. Задні лапи на одній лінії з передніми. В рідкому світлі вуличних ліхтарів край кожного сліду відкидав крихітну тінь. Не більшу за таку ось. Отакусіньку…

Коли вона крадькома увійшла назад, в квартиру, я лежав у ліжку із заплющеними очима.

Вона скинула своє пальто. Я сподівався, може, вона скине решту і ляже зі мною в ліжко. Я зачекав якийсь час. Нічого не відбулося. Що ж, як кажуть, «мідяки теж гроші». Оскільки тепер я знав, що вона не прийде і не понесе мене через колектори. Вона не наміряється рятувати мене. І ми не полетимо в Париж.

Замість лягти в ліжко, вона у темряві сіла на крісло.

Вона стежила. Вона очікувала.

— Як швидко він сюди дістанеться? — запитав я.

Я бачив, як вона сіпнулась у кріслі.

— Ти не спиш…

Я повторив питання.

— Хто, Улаве?

— Рибалка.

— Улаве, у тебе гарячка. Спробуй заснути.

— Ось кому ти щойно дзвонила з телефону-автомату.

— Улаве…

— Я просто хочу знати, скільки часу я маю.

Вона сиділа, похнюпивши голову, тож її обличчя було в тіні. Коли вона знову заговорила, у неї був геть інший, новий голос. Суворіший. Але навіть як на мої вуха, ноти лунали чистіше.

— Хвилин двадцять, гадаю.

— Гаразд.

— Як ти дізнався?..

— Аміак. Скат.

— Що??

— Запах аміаку, він чіпляється до шкіри після контакту зі скатом, особливо — від контакту з рибою до кулінарної обробки. Я десь читав: це відбувається тому, що скати накопичують сечову кислоту в своїй плоті, так само як акули. Втім, що я знаю?

Коріна подивилась на мене з відсутньою посмішкою.

— Я оцінила…

Знов пауза. Тоді:

— Улаве?

— Що?

— Нічого…

— …особистого?

— Точно.

Я відчував, як впинаються в шкіру шви. Рана смерділа запаленням, і з неї валив гній. Я поклав руку на стегно. Марлева пов’язка промокла. І водночас вона була туго напнута — іще багато гною мало вийти.

— То що ж тоді? — запитав я.

Вона зітхнула.

— Це щось міняє?

— Мені подобаються оповідки, — сказав я. — Я ще маю двадцять хвилин.

— Річ не в тобі, а в мені.

— То що ж воно за річ така?

— Так, що ж воно за річ така?

— Даніель Гофман помирав. Ти знала про це, правильно? І про те, що Бенжамен Гофман стане його наступником?

Вона знизала плечима.

— Тут ти мене маєш такою, яка я є.

— Такою, що дурить, кого треба дурити, і не терзається докорами сумління, тягнучись до грошей і влади?

Коріна різко підвелась і підійшла до вікна. Подивилась додолу, на вулицю. Запалила сигарету.

— За винятком твого припущення щодо браку докорів сумління, все більш-менш так і є, — сказала вона. Я прислухався. Стояла тиша. Я зрозумів, що вже за північ, що вже надходить переддень Різдва.

— Ти просто подзвонила йому? — запитав я.

— Я пішла до нього в крамницю.

— І він погодився прийняти тебе?

Я бачив силует її обличчя з витягнутими губами проти вікна, коли вона видихнула дим.

— Він чоловік. Такий самий, як решта чоловіків.

Я подумав про тіні за матовим склом. Синець у неї на шиї. Він був свіжий. Наскільки сліпим можна бути? Побої. Рабська покора. Приниження. У такий спосіб вона цього жадала.

— Рибалка одружений. Що ж він тобі запропонував?

Вона стенула плечима.

— Нічого. Наразі. Але він запропонує.

Її правда. Проти вроди не попреш.

— У тебе був такий вражений вигляд, коли я повернувся додому, не тому, що я поранений, а тому, що я живий.

— І одне, і також інше. Ти не думай, Улаве, буцімто я не маю до тебе жодних почуттів. Ти був гарним коханцем, — коротко хихикнула вона. — Спершу я не думала, що ти в собі це маєш.

— Маю що?

Вона у відповідь лише посміхнулась. Посмоктувала свою сигарету. Кінчик цигарки світився червоним у напівтемряві. І мені спало на думку, що хтось унизу, на вулиці, подивившись на це вікно, може вирішити, що бачить пластикову рурку — імітацію свічки, покликану створити різдвяну атмосферу затишку і сімейного щастя. І той хтось міг би собі уявити, наче люди тут нагорі мають усе, що я свого часу так хотів мати, буцім люди тут нагорі живуть таким життям, яким людям належить жити. Я не знаю. Але припускаю, про щось таке я мав би тоді думати.

— Маю що? — повторив я запитання.

— Владність. «Мій король».

— «Мій король»?

— Так, — засміялась вона. — Мені вже здавалось, я маю тебе зупинити на якийсь час.

— Про що ти говориш?

— Про оце, — сказала вона, стягнувши комір блузки до плеча і демонструючи синець.

— Я не робив цього.

Вона завмерла, не донісши сигарету до рота, і глянула на мене підозріливо.

— Не ти? То, може, я сама собі заподіяла?

— Кажу тобі, я цього не робив.

Вона поблажливо розсміялась.

— Облиш, Улаве, цього не треба соромитись.

— Я не вдарив би жінку!

— Визнаю, тебе складніше було б на таке підбурити. Але тобі сподобалось душити. Після того як я тебе розпалила, тобі це припало до смаку по-справжньому.

— Ні!

Я затулив собі вуха долонями. Я бачив, як ворушаться її губи, але нічого не міг чути. Не варто було й слухати. Тому що це не відповідало розвитку подій в романі. Ніколи так не складалося.

Але її рот і далі артикулював, утворюючи різні фігури. Як та актинія, що — як я колись дізнався — має замість рота анус, і навпаки. Навіщо вона все це говорила? Чого вона домагалась? Чого, власне, всі вони домагались? Я був на ту мить глухонімим, я більше не мав фізіологічного апарату для інтерпретації звукових хвиль, що вони, нормальні люди, безперервно їх продукують, хвиль, що розбиваються об кораловий риф, а тоді зникають. Я споглядав світ, який не мав сенсу, не мав узгодженості, а просто наповнений людьми, що відчайдушно живуть, кожне своїм життям — життям, даним кожному з нас, — інстинктивно наповнюючи його хворобливими бажаннями, задушливим страхом самотності і передсмертною агонією, яка починається, щойно ми усвідомлюємо, що ми смертні. Я знав, що вона мала на увазі. «Це… вже… все?..»

Я схопив свої штани зі стільця коло ліжка і натягнув їх на себе. Тканина однієї холоші геть задубіла від засохлої крові та гною. Я вивалився з ліжка і почвалав, тягнучи ногу.

Коріна не поворухнулась.

Я нахилився над черевиками, і на мене набігла хвиля нудоти, але я таки спромігся взутись. Пальто. Мій паспорт і квитки в Париж лежали у внутрішній кишені.

— Ти недалеко підеш, — сказала вона.

Ключі від «вольво» були у кишені моїх штанів.

— Поглянь на себе: у тебе рана відкрилась…

Я відчинив двері і вийшов на сходи. Вчепився в поручні і, переносячи вагу тіла на передпліччя, за допомогою рук став спускатись униз — майже тобі павучок, самець чорної вдови, який трохи запізно збагнув, що час, відведений на побачення, вже сплив.

Доки я спустився вниз, у мене в черевику хлюпала кров.

Я почвалав до машини. Поліційні сирени. Вони не замовкали весь цей час. Наче вовки вили на віддалі, навколо засніжених пагорбів, що оточують Осло. Трюхикаючи зграєю, спиняючись, принюхуючись до запаху крові.

Цього разу мотор «вольво» запустився одразу.

Я знав, куди їду, але вулиці, здавалося, змінили свою форму і напрямок, м’яко погойдуючись, як щупальці медузи Лев’яча грива,[38] і мені робилось дедалі складніше дотримуватись керунку. В такому гумовому місті, де ніщо не бажало зберігати постійний вигляд, годі було зрозуміти, де ти перебуваєш. Я побачив червоне світло і загальмував. Намагався зібратись на силі і зорієнтуватись. Натомість я, мабуть, закуняв, бо похопився, коли світло було вже зелене і машина позаду сигналила. Я натиснув на газ. Де це діялось? Чи перебував я іще в Осло?

Мама ніколи словом не обмовилась про батькове вбивство. Так, ніби нічого з цього ніколи не сталось. І мене це влаштовувало. Тоді якогось дня, років чотири чи п’ять по тому, коли ми сиділи за столом на кухні, вона раптом запитала:

— Як ти гадаєш, коли він повернеться?

— Хто?

— Твій батько, — проказала вона, дивлячись повз мене відсутнім поглядом. — Щось його давненько вже не було. Цікаво, куди він завіявся цього разу?

— Мамо, він не повернеться.

— А звісно ж повернеться. Він завжди повертається.

Вона знову піднесла свою склянку.

— Він дуже цінує мене, ти сам знаєш. І тебе…

— Мамо, ти допомагала мені винести його…

Вона грюкнула склянкою об стіл, розхлюпнувши трохи джину.

— Той, хто посмів би забрати його від мене, — проказала вона абсолютно безбарвним тоном і пильно подивилась на мене, — був би жахливим лиходієм. Ти як гадаєш?

Вона витерла блискучі краплі зі скатертини і знай терла й терла її в тому місці, наче намагалася видалити щось. Я не знав, що їй сказати. Вона склала свою, самостійну, версію сюжету. А я — свою. Не пірнати ж мені було у те озеро в околицях Ніттедаля, щоб пересвідчитись, яка версія правдивіша. Отож, я нічого й не сказав.

Але усвідомлення того, що вона здатна була кохати чоловіка, який так до неї ставився, навчило мене дечого про кохання.

Ні, насправді ні.

Не навчило.

Це нічогісінько не навчило мене про кохання.

Після того випадку ми ніколи більше не згадували мого батька.

Я крутив кермо, намагаючись не з’їхати зі своєї смуги, але вулиця знай вигиналась, силкуючись струсити мене з себе, так що я ризикував будь-якої миті зачепити якусь із зустрічних машин, які істерично сигналили, проминувши мене, і дудіння їхнє губилося вдалині, як звуки втомленої катеринки.

Я повернув праворуч. Опинився на тихій вуличці. Обрідніше світло фари. Слабший рух. Темрява густішала. А тоді запанував цілковитий морок.

Я напевне зомлів і з’їхав на узбіччя. Не на великій швидкості. Я вдарився головою об лобове скло, однак цілими залишились і одне, й інше. І навіть ліхтарний стовп, навколо якого вигнувся радіатор, нітрохи не постраждав. А от мотор заглух. Я кілька разів обернув ключ у замку запалювання, але стартер лише попхинькав жалібно — щоразу з меншим запалом. Я розчахнув двері машини і виповз назовні. Я стояв на колінах і ліктях, як мусульманин на молитві, і свіжий сніг обпікав мені долоні. Я згріб руками купку цього снігу, намагаючись зліпити його в грудку. Але сухий сніг, він такий, він розсипається. Він білий і гарний, але з нього не зліпиш нічого тривкого. Він вабить і обіцяє, але все, що намагаєшся з нього зліпити, розсипається, рушиться між пальцями. Я роззирнувся довкола, щоб побачити, куди мене занесло.

Спираючись на крило машини, я звівся на ноги, а тоді, похитуючись, дочвалав до вітрини крамниці. Я притулився обличчям до скла, яке приємним холодом остудило мені розпалене гарячкою чоло. Полиці та прилавки всередині купалися в мерехтінні пригашеного світла. Було запізно, крамниця була вже зачинена. Звісно, зачинена — було вже за північ. Навіть табличка висіла на дверях з повідомленням про те, що сьогодні зачиняємось раніше, ніж зазвичай: «23 грудня крамниця працює до 17.00 у зв’язку з обліком товарів».

Облік товарів. Ясна річ. За день до Різдва, до Святвечора, зрештою. Кінець року. Треба думати, найдоречніший час для таких справ.

У кутку, за короткою шеренгою візків, стояла різдвяна ялинка, маленька й зловісна. Але, хоч би яка вона була, назва її залишається незмінною — «різдвяна ялинка».

Не знаю, навіщо я туди приперся. Я міг доїхати до готелю і зняти там номер. Просто напроти квартири чоловіка, якого ми нещодавно впорали. І жінки, яка впорала мене. Ніхто не здогадався б шукати мене там. Я мав достатньо грошей на дві доби. Я міг би зранку зателефонувати Рибалці і попросити, щоб він перевів решту винагороди на мій банківський рахунок.

Я почув свій власний сміх.

Відчув, як тепла сльоза збігає по моїй щоці, побачив, як вона падає і провалюється в свіжий сніг.

Потім іще одна. Вона просто зникла.

Я зауважив своє коліно. Кров сочилася з нього через тканину штанів і крапала на сніг, утворюючи слизову плівку, на зразок яєчних білків. Я знав, що та кров теж пропаде. Розтане і зникне, так само як мої сльози. Але наразі вона лежала плівкою, червоною і драглистою. Я відчував, що моє мокре від поту волосся прилипло до скла вітрини. Ймовірно, я трохи запізно про це розповідаю, але, якщо я раніше не згадував, у мене довге, рідкувате, світле волосся і борода; я маю середній зріст і сині очі. В цілому, такий я на вигляд. Довге волосся і борода — це потенційна перевага: якщо трапиться забагато свідків, є можливість істотно і швидко змінити свою зовнішність. І саме ця можливість, ця потенційна перевага примерзала до вітрини, пускала коріння, як оті коралові рифи, що я повсякчас про них згадую. У будь-якому разі мені хотілося стати єдиним цілим з тією вітриною, перетворитись на скло, так само як безхребетні анемони у «Царстві тварин 5: Океан» по-справжньому перетворюються на кораловий риф, на якому вони живуть. Щоранку я мав би змогу дивитись на Марію, дивитись на неї цілий день, без того щоб вона бачила мене. Нашіптувати їй, як я її кохаю. Гукати, співати. Моїм єдиним бажанням тоді було просто зникнути — можливо, то було єдине, чого я насправді будь-коли прагнув. Зникнути, як мама, заспиртувавшись до стану невидимості. Терти, аж доки геть зітреться, видалиться. Де вона тепер? Я більше не пам’ятаю. Уже впродовж тривалого часу я не здатен пригадати. Мені було дивно, що ось я можу сказати, де мій батько, і не знаю, де моя мати, жінка, яка дала мені життя і дбала про те, щоб я жив далі? Чи справді була вона мертва і похована на цвинтарі Ріської церкви? Чи вона досі ще десь на цьому світі? Я знав, ясна річ, що питання полягає тільки в тому, щоб пригадати.

Я заплющив очі і притулився головою до вітрини. Цілковито розслабився. Це все втома. Я скоро пригадаю. Дуже скоро…

Мене огорнула темрява. Великий морок. Вона накрила мене широчезним чорним плащем, узяла мене в свої обійми.

Було так тихо, що я міг ясно почути м’яке клацання — звук, що долинув, як здавалося, від дверей поруч зі мною. Потім я почув кроки — знайоме накульгування. Кроки наблизились. Я не розплющував очі. Кроки зупинились.

— Улаве?

Я не відповів.

Вона підійшла ближче. Я відчув її долоню на своєму плечі.

— Що / Ти / Тут / Робиш.

Я розплющив очі. Побачив у вітрині її відображення — вона стояла позаду мене.

Я розтулив губи, але не зумів нічого вимовити.

— У / Тебе / Кровотеча.

Я кивнув. Яким чином вона опинилась тут і зараз, опівночі?

Авжеж.

Облік товарів.

— Твоя / Машина.

Я склав губи, щоб вимовити «так», але не спромігся на звук.

Вона кивнула, ніби на знак того, що зрозуміла; тоді взяла мою руку і закинула собі на плече.

— Ходімо.

Я, накульгуючи і спираючись на неї, на Марію, почалапав до машини. Дивно, що її кульгавість я зараз не помічав, ніби у неї враз вирівнялись ноги. Вона влаштувала мене на пасажирському сидінні, потім обійшла до водійського боку, де двері залишились відчинені. Вона нахилилась до мене і розірвала холошу на нозі — тканина розійшлась безгучно. Марія взяла пляшку мінеральної води зі своєї торбинки, відгвинтила ковпачок і налила води мені на стегно.

— Куля?

Я кивнув і подивився на своє стегно. Більше не боліло. А кульовий отвір був схожий на роззявлений риб’ячий рот. Марія скинула свій шарф і наказала мені підняти ногу. Тоді вона міцно обв’язала шарф навколо рани.

— Тримай / Пальці / Отут / Притискай / Міцно / Рану.

Вона обернула ключ, який весь цей час залишався в замку запалювання. Мотор завівся з м’яким приязним мурканням. Вона увімкнула задню передачу і від’їхала від ліхтарного стовпа. Виїхала на брук і рушила вулицею.

— Мій / Дядько / Хірург / Марсель / Мюріел.

«Мюріел». Таке саме прізвище, як у того наркомана.

Як вона і він могли мати дядька з тим самим?..

— Не / У / Лікарні, — озирнулась вона на мене. — У / Мене.

Я відкинувся потилицею на підголівник. Вона говорила не так, як розмовляють глухонімі. Вона вимовляла немодульовано й уривчасто, але не в такий спосіб, як ті, хто не вміє говорити, а радше як хтось, хто…

— Французи, — сказала вона. — Вибач / Я / Не / Люблю / Говорити / Норвезька.

Вона засміялась.

— Я / Радше/ Писати / Завжди / Так / Робити / Як / Дитина / Я / Просто / Читати / Улаве / Тобі / Подобається / Читати.

Поліційний автомобіль з синім проблисковим маячком на даху проїхав повз нас. Я бачив у дзеркало заднього огляду, як він зник у глибині вулиці. Якщо вони шукали «вольво», то просто не звернули уваги. А може, вони полювали на когось іншого.

Брат. Наркоман був її братом, а не коханцем. Молодший брат, мабуть, через що вона ладна була віддати себе в жертву заради нього. Але чому їхній дядько-хірург не в змозі був допомогти їм тоді, чому вона змушена була піти на… Ні, годі про це. Я з’ясую решту згодом, я потім уточню, як усе це узгодити одне з іншим. А наразі вона увімкнула пічку, і від теплого повітря мене так тягло на сон, що я мав гранично зосередитись, аби не відключитись.

— Думаю / Ти / Улаве / Любити / Читати / Бо / Ти / Наче / Поет / Так / Гарно / Як / Ти / Говориш / В-підземці…

В підземці?

Очі мої самі заплющились, тим часом як до мене повільно дійшло. Вона здатна була чути все, що я казав їй.

Всі ті поїздки в метро, коли я стояв позаду неї у вагоні, думаючи, що вона глуха… вона просто дозволяла мені говорити. День по дню, вдаючи, буцім вона не чує і не бачить мене. Наче то була якась гра. Саме тому вона потяглась до моєї руки тоді, в крамниці, — вона думала, вона знає, що я її кохаю. Вона думала що та коробка цукерок означає, що я, нарешті, готовий зробити крок від фантазій до реальності. Чи, можливо, щоб саме в такий спосіб усе складалося докупи? Чи міг я насправді бути сліпим настільки, щоб вважати, що вона глухоніма? Чи я від самого початку все ясно бачив і просто відмовлявся визнати те, що я насправді знав?

Чи можливо таке, що від самого початку доля вела мене сюди, до Марії Мюріель?

— Я / Впевнена / Дядько / Зможе / Приїхати / Зараз / І-якщо / Все / Гаразд / 3-тобою / Буде / Французьке / Різдво / Завтра / Святвечір / Гуска / Трохи / Запізно / По / Різдвяній / Месі.

Я просунув руку у внутрішню кишеню і намацав конверт. Не розплющуючи очей, простягнув його Марії. Я відчув, як вона взяла конверт, повернула до узбіччя, зупинила машину. Я відчував втому, я відчував таку втому…

Вона почала читати.

Читати слова, якими я закривавив ті аркуші, слова, які я розбивав і переписував, щоб розставити правильні літери у правильних місцях.

І вони анітрохи не видавались мертвими. Навпаки, вони були живими. І правдивими. Такими правдивими, що «Я кохаю тебе» звучало як єдине, що можна було сказати. Такими живими, що коли хто почув би ті слова, був би в змозі побачити його, чоловіка, що пише про дівчину, яку він відвідує щодня, дівчину, що сидить за касою в крамниці, дівчину, яку він кохає, хоча волів би не кохати її, бо не хоче кохати особу, подібну до самого себе, недосконалу, з вадами і ґанджами, іще одну жалюгідну жертовну душу, невільницю любові, яка покірно читає по губах людей, але ніколи не висловлюється, яка підпорядковує себе комусь і знаходить у цьому винагороду. Але водночас він не може зректися кохання до неї. Вона є всім, чого він жадає і чого не хоче. Вона його власне приниження. І найкраща, найлюдяніша, наймиліша істота, яку він зустрічав.

«Маріє, я не так багато знаю. Насправді лише дві речі. Перша — це те, що я не знаю, як я міг би зробити щасливою таку людину, як ти, бо сам я належу до тих, що руйнують і нищать, а не до тих, що творять і надають життю сенс. Друге, що я знаю, — це те, що я кохаю тебе, Маріє. І саме через це я так ніколи й не прийшов на обід того разу. Улав».

Я чув ридання в її голосі, коли вона дочитувала останні рядки.

Ми сиділи у цілковитій тиші. Навіть поліційні сирени замовкли. Вона схлипнула. Тоді заговорила.

— Ти / Зробив / Мене / Щасливою / Тепер / Улаве / Цього / Досить / Невже / Ти / Сам / Не-розумієш…

Я кивнув і глибоко вдихнув. Тепер, мамо, я можу померти, думав я. Тепер немає потреби вигадувати історії. Я цей роман уже не зможу зробити кращим.