Кров на снігу

Розділ 15

Переддень Різдва.

Знову лютішим став мороз. Відступила м’яка погода.

Я зателефонував у туристичну агенцію зі своєї телефонної будки на розі. Мені сказали, скільки коштуватимуть квитки на літак до Парижа. Я пообіцяв перетелефонувати їм. Тоді подзвонив Рибалці.

Без жодної преамбули сказав йому, що я хочу грошей за усунення Гофмана.

— Улаве, ми на відкритій лінії.

— Твій телефон не прослуховують, — сказав я.

— Звідки ти знаєш?

— Гофман платить хлопцеві з Телеверкет,[26] який знає, які телефони на цю мить прослуховуються. Ні тебе, ні його у списку не було.

— Улаве, я допомагаю тобі розв’язати твою ж таки проблему. Навіщо я маю за це платити?

— Усунення Гофмана дасть тобі можливість заробляти настільки більше, що сплата мого гонорару не стане відчутною втратою.

Запала пауза. Нетривала.

— Скільки?

— Сорок тисяч.

— Згода.

— Завтра готівкою, в рибній крамниці зранку.

— Гаразд.

— І ще одне. Я не хочу ризикувати, приходячи в крамницю сьогодні ввечері, — люди Гофмана крутяться занадто близько. Надішли по мене фургон за стадіон Бішлет на сьому вечора.

— Гаразд.

— У вас уже є домовини та фургон?

Рибалка не відповів.

— Вибач, — сказав я. — Я звик, що мушу сам усе влаштовувати.

— Якщо у тебе більше нічого?..

Ми разом поклали слухавки. Я застиг, втупившись у телефон. Рибалка пристав на сорок тисяч не змигнувши оком. Мене влаштувало б навіть п’ятнадцять. Чи здогадувався про це старий гендляр? Виходить на те, що не здогадувався. Інакше його поведінка була б нелогічною. Мені слід було здогадатись. Мені слід було просити шістдесят. Може, навіть вісімдесят. Але нині було вже запізно. Треба було радіти, що я взагалі спромігся переграти умови угоди.

Як правило, я починаю тривожитись раніше, ніж за добу до роботи. А потім, коли починається відлік часу на години, я стаю дедалі спокійнішим.

Цього разу все було так само.

Я зазирнув до туристичної агенції і замовив квитки до Парижа. Вони також порекомендували невеличкий готель на Монмартрі. За розумною ціною, але затишний і романтичний, сказала жіночка-турагент.

— Чудово, — погодився я.

— Різдвяний подарунок? — усміхнулася жіночка, друкуючи у заявці на бронювання ім’я дуже подібне до мого, але не зовсім ідентичне. Наразі, ні. Я виправлю його перед самісіньким від’їздом. У неї самої був бейджик з ім’ям, почеплений на вилог грушево-зеленого піджака, — напевне, уніформа агенції. Густий макіяж. Нікотинові плями на зубах. Засмага. Можливо, поїздки по сонячних курортах були частиною її службових обов’язків. Я сказав, що повернусь наступного дня зранку, щоб сплатити в повному обсязі.

Я вийшов на вулицю. Подивився ліворуч і праворуч. Пошкодував за темрявою.

Дорогою додому я упіймав себе на тому, що імітую її. Марію:

— Оце… вже… все…

О п’ятій я спакував дві валізи.

— Все, що тобі знадобиться, ми зможемо купити в Парижі, — сказав я Коріні, яка, здається, непокоїлася набагато більше за мене.

О шостій я розібрав, почистив і змастив свій пістолет, а тоді знову зібрав його. Вклав набої в магазин. Прийняв душ і одягнувся у ванній кімнаті. Обміркував усе, що мало відбутися. Обміркував, як подбати про те, щоб Кляйн не спромігся зі мною порахуватись. Я вбрався у свій чорний костюм. Всівся у крісло. Я упрівав. А Коріну били дрижаки.

— Нехай щастить! — побажала вона.

— Дякую, — відповів я, підвівся і пішов.