Лети або тремти

П’ята категорія. Том Бісселл

Том Бісселл — один із найкращих та найцікавіших (це не завжди одне й те саме) американських письменників. Окрім нонфікшену на кшталт огляду завбільшки з книжку «Додаткове життя: чому відеоігри мають значення», він розробляв сценарії до відеоігор, серед яких «Механізми війни», а в співавторстві написав книжку «Горе-творець: моє життя всередині “Кімнати”, найвидатнішого поганого кіно всіх часів», екранізація якої з режисером та виконавцем головної ролі Джеймсом Франко отримала чимало нагород. Бісселл, котрий висвітлював війни в Перській затоці як журналіст, також знайшов час для написання кількох надзвичайних оповідань. Ця історія — про автора кількох неоднозначних юридичних службових записок, який приходить до тями в безлюдному авіалайнері, що здійснює рейс із Естонії, — один із найкращих його творів.

Джон прокинувся десь над Атлантичним океаном. Він напружений, як оголений дріт, мозок зголоднів. Дивно, він не пам’ятає, як заснув чи навіть що хотів спати. Він ніколи не спить у літаках. Завжди працює. Його останній спогад: він п’є дієтичну колу, базікає з сусідкою Янікою, високою естонкою з обличчям пустотливої лісової німфи, котра розповіла Джонові, що вперше подорожує до Сполучених Штатів. Він точно не пригадує, як натягнув аж до підборіддя ковдру чи запхав під голову дивовижну м’яку подушку, яку тепер відчуває. Він би таке запам’я­тав. За звичкою, що виникла ще в дитинстві, він ретельно фіксував положення, в якому засинав: ложка, ножиці, мрець, ембріон чи зірка. Лише двічі в житті він прокинувся в тому самому положенні. Джон вважав сон такими собі мандрами в часі. Щось відбувається, з’являються думки, рухаються частини тіла, а ти про це не знаєш.

Яніка зникла. Імовірно, вирішила розім’ятися. Ці європейці з їхньою гімнастикою для польотів і оплесками після посадки. Усі ромбовидні шторки на ілюмінаторах опущені. Єдине джерело світла в салоні — сяяння помаранчевих ходових вогнів. Джон підняв свою шторку. Те, що він побачив, не могло бути правдою. Його рейс приземлявся в Нью-Йорку о четвертій дня. Це не був нічний переліт. Однак за вікном була ніч. Лише тепер Джон збагнув, що порожнє не лише місце Яніки. Решта понад сорок місць бізнес-класу теж були не зайняті. Він смикнув свій пасок.

Затишно спаровані трони бізнес-класу були комфортно розставлені салоном, а над головою не було полиць для багажу, які б заважали рухатись. На багатьох кріслах лежали покручені ковдри. З билець інших звисали досі ввімк­нені навушники. На підлозі — кілька подушок. Під численними сидіннями лежала ручна поклажа. Через ряд від Джона хтось залишив відкинутим столик, на якому стояли пляшечка червоного вина завбільшки з флакончик для парфумів і пластянка. Усі крісла оточувала атмосфера раптової покинутості.

Щось сталося, подумав він, і всі кинулися до другого класу. Якийсь п’яний фін штрикнув ножем стюардесу. Серцевий напад. Він подумки тимчасово перекреслив жирним хрестом інші варіанти. Джон відсмикнув тоненьку синю завісу, котра дозволяла пасажирам другого класу лише уявляти, чого їх позбавили. Рука потяглася до заспокійливої реальності сірої в білу цятку перегородки, з якої звисала завіса.

Перед ним виднілися тридцять темних рядів порожніх крісел. Від шоку Джон зробив ще крок уперед. Потягнувся до свого айфона і відчув, що його немає на місці, ще до того, як рука торкнулася кишені. Попри темряву він побачив кілька нечітких обрисів у першому ряду: книжки в паперових обгортках, газети, дипломат. Що далі чоловік ішов, то темніше робилося, наче він заглиблювався в синтетичні джунглі.

Кроки вузьким проходом пасажирського літака здавалися чимось фундаментально хибним. Діставшись до суцільної темряви у хвостовій частині салону, Джон відчув, що застряг у пастці приголомшливо незнайомої комірчини. Руки намацували в темряві написані азбукою Брайля ознаки видимого світу. Відкидні сидіння стюардес були не зайняті. Біля одного з них був умонтований ліхтарик, який він витягнув з підставки. Кинув промінь світла на кухню — довгі сріблясті полиці мали такий вигляд, наче розташовувалися на підводному човні, а в найвіддаленішому закапелку стояв порожній візок. Джон розвернувся, світло ковзнуло багажним відділенням із позначкою «ПЕРША ДОПОМОГА», а потім упало на одні з аварійних дверей літака. Химерна річ — вони більше нагадували вхід до іґлу, ніж справжні двері. Крізь крихітний отвір чоловік бачив, як у беззоряному небі закручуються розрізані крилом шари хмар. Він повернувся до приладової панелі стюардес, яка вся була в кнопках і ручках. Попри те що рейс здійснювала компанія «Фінейр», усі написи були англійською. Внизу панелі розташовувалася червона кнопка «ЕВАК». Джон окинув поглядом кілька кнопок «ВИКЛИК» (усі темні), невеличкий зелений екран, що світився незрозумілою інформацією, кнопку для оголошень і нарешті знайшов панель освітлення, на якій не було кнопок — лише перемикачі, котрими він взявся клацати.

У різкому світлі, що ввімкнулося, Джон відчинив двері до туалету, трохи сподіваючись знайти там простору магічну кімнату, в якій кількасот людей із цього літака чекають на нього з конфеті й у гостроверхих ковпаках для вечірки. Проте там було порожньо, панувала приголомш­лива білість і пахло лайном та м’ятою. Металевий умивальник прикрашали прозорі бульки застояної води.

Джон помчав назад крізь другий клас та бізнес-клас і зупинився перед дверима до кабіни пілотів. Двері з вигляду були товсті, міцні. «Укріплені» — ось правильний термін, подумав він. Як рухатися далі, було незрозуміло. Будь-які прояви сили в безпосередній близькості від пілотів здавалися Джонові одночасно нерозумними й потенційно незаконними. Тому він постукав. Коли ніхто не відповів, спробував відчинити їх. Замкнено. Знову постукав. Помітив маленьку шафку заввишки йому до коліна. Всередині лежали чотири жовті рятувальні жилети і якийсь важкий сталевий повітряний компресор. Чоловік подивився на передній аварійний вихід — ще одна блискуча незбагненна штука; він не знав, чи зможе зрозуміти, як її відчинити, навіть якщо спробує. Та й навіщо? Однак те, що він почав розмірковувати про можливий вихід, уже було не надто гарною прикметою.

Джон спітнів. Його тіло нарешті прийняло, проаналізувало й відкинуло інформацію, яку надсилав мозок, і почало безглузду контратаку. Тіло виплюнуло нещодавно поглинуту їжу зі шлунка — своєї військової бази — у звивини кишківника. Чоловік заціпеніло стояв там, прислухаючись до свого серцевого насоса, до того, як наповнювалися й випускали повітря легені. Завісу, що розмежовувала свідомі і несвідомі функції, зірвали з кілець. Здавалося, вся нервова система зосередилася на тому, аби не вимкнутися.

Він гупав у двері кабіни, волаючи, що йому потрібна допомога. Кінець кінцем змовк, притулившись чолом до укріпленої зовнішньої оболонки дверей. Дихання було кислим і кишіло мікробами, як чашка Петрі. Джон почувався слабким, беззахисним і оголеним. Аж раптом почув якийсь звук із протилежного боку дверей і відскочив назад. Повільно повернувся до дверей, притиснувся до холодного металу вухом, склавши навколо нього човником долоню. З протилежного боку дверей, у кабіні літака без пасажирів, хтось плакав.

І його адвокат, і співчутливі університетські колеги (яких було більше, ніж можна уявити, — Джон був душею факультетських компаній), і ті юристи, з якими він розмовляв, радили йому не виїжджати за кордон США. Однак коли пів року тому вперше прийшло запрошення виступити на конференції («Міжнародне право і майбутнє євро­пейсько-американських відносин») у Таллінні, Джон зробив те, що завжди: порадився з дружиною.

Однією з речей, які Джон найбільше цінував, покинувши державну службу, було те, що він знову міг розмовляти з дружиною про роботу. Вона так уміла осягнути його думки, що чоловік і не мріяв про щось досконаліше за половинку, котра вміє заглибитися в твої думки, коли попросять, і без зайвих питань відступити, коли потрібно. Протягом двох останніх років вона була його довіреною особою, вартовим, нянькою і врівноважувачем. А це були довгі й складні ночі: частина його так званої «Службової записки про тортури» просочилася в пресу, після чого їх без жодного попередження розсекретили й дезавуювали[13]. Його дружина була не єдиною людиною, з ким він був здатний обговорювати свої наміри написати ту записку. Усі журналісти, які витратили час на зустріч із ним, незмінно в результаті визнавали, що гаданий перевертень виявився цілком гідною людиною.

Розповівши дружині про запрошення на конференцію, він зізнався:

— Спершу я хотів відмовитися. Але, мабуть, можна полетіти.

Два роки тому німецький суд звинуватив Джона у військових злочинах; відтоді коліщатка машинерії правосуддя майже не поворухнулись. Інший позов надійшов пів року тому до каліфорнійського суду від засудженого американського терориста і його матері, котрі наполягали, що Джонова службова записка призвела до жорстокого поводження під час перебування в США під вартою. Джон не сперечався (хоча, звісно, не міг визнати), що з тим покидьком погано поводилися, поки він перебував під арештом; однак те, що ниточка, розплутуючись, привела до нього, свідчило про такий собі наївний юридичний креаціонізм. Формально Джонові пересування нічим не обмежувалися, але думка про те, що доведеться покинути американський повітряний простір, сповнювала його якихось незнайомих побоювань. Це приголомшило чоловіка. І заразом підбадьорило.

— Головне — не лети через Німеччину, — відповіла дружина. — І Францію. Й Іспанію. А якщо тебе цікавить моя думка, Італії я б теж уникала.

Джон збагнув: слова про те, що йому хочеться полетіти на конференцію, видалися їй жартом. Тож він вичекав хвилинку, перш ніж повідомити дружині, що саме йому подобається в Естонії, молодій країні з живими спогадами про нещодавній гніт. Його завжди цікавили держави колишнього радянського блоку, та й загалом посткомуністичні країни. (Зрештою, лише завдяки тому, що його батьки втекли від корейського комунізму, Джон став американцем.) Він не вважав, що має якісь причини боятися Естонії, яка під час війни була офіційним союзником США. Чи відомо його дружині, що у світі лише один мільйон естонців? Можливо, річ у його корейському походженні, однак Джон відчував якусь дивну спорід­неність із маленькими народами, що їх часто загарбували й регулярно шарпали туди-сюди. Він захоплюється, зізнав­ся Джон дещо занадто пишномовно, їхніми провінційними амбіціями. Він безсоромно апелював до дружининих власних складних почуттів, пов’язаних з її в’єтнамською спадщиною.

Вона поцікавилася, чи він певен, що це не пастка, щоб привселюдно принизити його. Відповідь на це питання в нього була готова. Організатори події добровільно пообіцяли, що на конференції не обговорюватимуться жодні теми, які йому не хочеться обговорювати. Вони знали про судові процеси й пообіцяли йому, що під час дискусії забезпечать його рятувальною капсулою. («Рятувальна капсула». Це його слова, а не їхні. Як і всі розумники, що виросли в 1970-х, він так і сипав алюзіями на «Зоряні війни».) До того ж американське посольство було в курсі щодо його запрошення на конференцію. («В курсі». Їхні слова, а не його. Другосортні посольства, на кшталт посольства США в Естонії, напхані підлабузниками Адміністрації та професійними курортниками. Джон був єдиним колишнім членом Адміністрації, котрий наполягав на обговоренні своїх дій під час служби, тож він їм подобався, як дзвіночок хворого на проказу.)

— Але ти однаково говоритимеш про все це, — зауважила дружина, — чи ж не так?

Джон часто змушував свого адвоката так само опускати руки. Він не боявся захищатися, якщо його співрозмовник не був затятим пропагандистом і просвітником. Після того як Джон дав інтерв’ю «Есквайру», його адвокат не розмовляв із ним цілий тиждень. А потім прочитав достатньо улесливий опублікований нарис.

— А ви справжній спритник, пане раднику, — сказав він Джонові.

Джон усміхнувся дружині. Звичайно, говоритиме. Він знає, що можна казати, а що ні. Він юрист.

Коли він повідомив організаторам, що зможе приїхати, вони висловили не лише захоплення, а й подив. Він буде єдиним американцем, сказали вони, і неоціненним учасником дискусії. Було погоджено, що він виступатиме годину перед закриттям конференції, а потім відповідатиме на запитання, які, його попередили, можуть виявитися неприязними. Нормально, написав у відповідь Джон. Йому доводилося не раз стояти перед кровожерливішими аудиторіями, ніж він міг собі уявити в Естонії. Перш ніж остаточно погодитися, Джон сконтактував із посольством у Таллінні. Вони схвалили конференцію й побажали йому вдалої подорожі. Джон підозрював, що це останні слова, які він від них отримав.

За шість місяців він затримався на дві години в гельсінському аеропорту. Коли двоє представників фінської служби безпеки зупинилися біля Джонового виходу побазікати, він сам не розумів, чому так рознервувався. Інтерпол не видавав ордера на його арешт. Та хіба ж людина може по-справжньому розслабитися, знаючи, що суди двох континентів розглядають імовірність того, що він здійснив злочини проти людства? Джон гадав, що, з’явившись тут, зарекомендував себе як хоробра людина. Насправді ні. І ця думка йому не подобалась. Він був викладачем і юристом, саме в такому порядку. Не пригадував, коли востаннє підвищував голос. Не пригадував жодного випадку за чотири десятиліття, коли навмисно зробив комусь боляче. Фінські вартові пішли далі.

На борт літака до Таллінна він піднявся анонімно, і це додало йому енергії. Коли Джон побачив шпилястий червонодахий берег свого пункту призначення за правим бортом літака, він уже знав, що зробив правильний вибір. До готелю в старій частині Таллінна він дістався опівдні. Реєстрація виявилася нереально приємною. Орга­нізатори конференції надіслали йому квіти. Він подзвонив їм, аби розпитати, як дістатися ввечері до конференц-зали, що, як виявилося, розташовувалася всього за три квартали в іншому готелі, «Віру». Ні, подякував він, до місця діста­неться самостійно. Його доповідь була запланована на восьму вечора. А отже, пообідні години можна провести, гуляючи Таллінном. Так він і зробив, поспавши після добової катастрофи подолання десяти часових поясів.

О п’ятій Джон прокинувся, прийняв душ, вбрався в костюм бетонного кольору з блакитною сорочкою (без краватки) й прогулявся старою частиною Таллінна в пошуках вечері. Організатори пропонували відправити когось, але він відмовився. Йому хотілося повідомити про свою присутність на конференції з тією ж могутньою рвучкістю, з якою він заходив до аудиторій. Якщо хтось із учасників конференції справді шукав нагоди для конфронтації з ним, що менше точок тиску вони матимуть, то краще.

Стара частина Таллінна була такою чарівною, що це суперечило здоровому глузду. Тут не могла мешкати жодна жива людина. Місто скидалося на павільйон для зйомок якогось ельфійського епосу. Вулиці, вимощені найнесамовитішою бруківкою, яку йому доводилося бачити, здавалося, змінювали назви на кожному перехресті. Більшість із них вела його виключно повз паби, ресторани, крамниці з бурштином. Відрізнити туристів від тутешнього населення було нескладно: усі, хто не працює, — туристи. Біля середньовічного ресторану на міській площі молоді естонки й естонці, вбрані наче панянки й кавалери часів Ганзейського союзу, спостерігали, як їхні колеги реконструюють бій на мечах. В одній бічній вулич­ці завдовжки в квартал на Джона налетів метановий вітер: каналізація, що текла трьохсотлітніми трубами, була частиною талліннського минулого, яка не потребувала реконструкції. Схожість багатьох вигадливих чорних шпилів на церквах у старому місті приголомшила чоловіка. Щоразу, збираючись налаштувати свій компас назад у бік «Віру», він виявляв, що знов опинився біля не тієї башти. Протягом двох годин Джон весь час почувався злегка загубленим.

Висота й футуристичний дизайн правильно підказали Джонові, що «Віру» в часи радянської епохи був готелем «Інтурист». У фоє він помітив Стіну слави, на якій перелічували деяких славетних гостей: олімпійці, музиканти, актори, арабські принци та президент власною персоною. У рамці висіла записка до керівництва готелю на фірмовому бланку Білого дому: «Дякуємо за симпатичний светр і капелюх». Джон розпитав адміністратора, піднявся ліфтом на поверх, де відбувалася конференція, з якоюсь напахченою жінкою, що люб’язно вдарила напалмом по його нюху, і пройшов вкритим пишним килимом коридором до стійки реєстрації. Юнак, що сидів там, вказав йому на групку людей далі по коридору, котрі ввічливо чекали під конференц-залою, поки закінчить виступати запрошений. Джон мав вийти на сцену за пів години. Він приєднався до тих, хто чекав під стінами конференц-зали, у золотистій печері з дорогою люстрою.

Виступала німкеня. З перекладу на екрані позаду неї (французькою, естонською та англійською — його теж попросили заздалегідь надіслати текст своєї доповіді організаторам, після того як він змусив їх пообіцяти, що його перекладатимуть носії англійської) Джон зрозумів, що вечір на нього чекає дещо галасливіший, ніж він передбачав. Усі тропи з промови німкені йому вже доводилося чути раніше. Вона завершила виступ під оплески і відповіла на запитання, після чого оголосили десяти­хвилинну перерву. Коли люди почали підводитися з місць, інша жінка, котра сиділа позаду, розвернулася, помітила Джона й з усмішкою, яка повідомляла, що вона його впізнала, рушила назустріч. Джон зустрів її на півдорозі, маневруючи в потоці тих, хто йшов на перерву.

Це була Ільві, одна з організаторів, його контактна особа і професорка права в Університеті Тарту. Дуже молода професорка права, котра одразу змусила Джона відчути до неї симпатію. Вони потиснули руки, після чого Ільві взялася стискати долоні, наче надавала форми маленькій глиняній кульці. Звичні люб’язності: політ, сон, Таллінн. Вона поцікавилася:

— Готові?

Джон засміявся і сказав, що сподівається на це. Вона теж засміялася — емаль її зубів мала дещо жовтуватий відтінок. У Ільві були потріскані губи й копиця кучерявого каштанового волосся. Її довге кутасте обличчя — як роботи кубістів, його незвичну привабливість можна було роздивитися, лише витративши на споглядання певний час.

З якоїсь незбагненної причини Ільві відвела Джона до німецької гості, котра щойно завершила засуджувати його країну. Та розмовляла одразу з чотирма людьми, що стояли навколо. Схоже, ця жінка звикла бути в центрі уваги; а її слухачі, схоже, звикли дарувати цю увагу. Усі ці конференції однакові. Відвідувачам могли з таким самим успіхом роздавати сценарій і розподіляти ролі. Коли Ільві повідомила Джонове ім’я, всі обернулися, щоб подивитися на нього. Він усміхнувся, витягнувши руку. Лише одна людина, літній чоловік у важкій вовняній спортивній куртці, зволила потиснути її, і то чолов’яга зробив це з шанобливим виглядом бранця, котрий зустрів свого наглядача. Джонова усмішка перетворилася на спробу людини на порозі смерті видаватися безтурбот­ною. Після цього ніхто і словом не прохопився.

Ільві значно довше, ніж Джонові цього б хотілося (він не міг вирішити, принижували його чи не звертали уваги), постояла поруч, а потім повела гостя до інших невеличких групок учасників конференції. Зустрічали його якщо й тепліше, то лише на кілька десятих градуса. Кінець кінцем жінка повела Джона до трибуни. Він гупнувся на самотній стілець і дістав із нагрудної кишені текст своєї промови. Ільві стояла на підвищені з клену, глипаючи на годинник, як чергова в школі.

Джон уже звик, що до нього ставляться як до парії, та не можна сказати, що це не завдавало йому болю. Іноді студенти (не його студенти: записатися на його предмети охочих завжди було більше, ніж місць) надягали на рукави чорні пов’язки й мовчки стояли на сходах перед юридичним факультетом, чекаючи, поки повз них до свого кабінету пройде Джон. Кілька разів вони вдягали помаранчеві комбінезони в’язнів Ґуантанамо. Він завжди бажав їм доброго ранку. Лише одного разу зупинився побалакати. Їхні нарікання були такими численними й усебічними, що розмова скидалася на суперечку з поезією бітників. Після цього він почувався навіть не спантеличеним, а засмученим. Джон не хотів, аби вони чи хтось іще погоджувалися з ним. Він поважав розсудливу розбіжність у поглядах. Йому лише хотілося, аби ще хтось, крім нього, визнав, що це складна тема.

На самому початку війни захопили двох полонених. Один із них був громадянином США, а другий австралійцем. За якими законами їх судити? Як Джон довідався, потрібно повернутися мало не до витоків американської юриспруденції, — індіанських воєн і піратських законів, — аби знайти юридичні аналогії. Дехто зі співро­бітників Міністерства юстиції хотів, щоб американському полоненому зачитали його права, однак жоден суд на планеті не заперечив би, що злочини військового часу регулюються значно аморфнішими законами. Ставлення до них як до злочинців призвело б до втрати всіх здобутих раніше знань. Американський і австралійський бранці, наполягав Джон, не можуть скористатися захистом, гарантованим військовополоненим третьою статтею Женевської конвенції. Вони не мали військових звань, не належали до якоїсь конкретної армії, не мали чіткої підпорядкованості (а все це були передумови для захисту військовополонених за конвенцією), їх не можна було вважати військовополоненими з юридичного погляду.

Коли в Пакистані схопили третього в ієрархії члена «Аль-Каїди», ЦРУ звернулося до Джона з проханням надати їм правові рекомендації. Джон витратив на це більшу частину літа 2002 року і навряд чи колись у житті завзятіше й ретельніше працював із службовими записками. Він мав визначити, чи не порушують методи допиту, якими ЦРУ користувалося за межами США, американські зобов’язання, викладені в Конвенції ООН проти катувань 1984 року. Тому Джон узявся за вивчення цих зобов’язань. Передовсім він довідався, що катування означає «будь-яку дію, якою будь-якій особі нав­мисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне». Слово «сильний» було частиною офіційного визначення. Сполучені Штати додали до документа про ратифікацію розширене визначення катування, яке назвали дією, що «мала конкретний намір заподіяти сильний фізичний чи моральний біль». Що таке «сильний біль»? А що означає «конкретний намір»? Джон переглянув відповідну медичну літературу. Чи міг би лікар визначити «сильний біль»? Не міг би. А закон? І закон не міг. Можна вздовж і впоперек вивчити юридичні документи в пошуках робочого визначення «сильного болю» і не знайти його. Тож Джон без особливого задоволення запропонував таке визначення: «сильний біль» сягає «рівня, який зазвичай пов’язують із досить серйозною фізичною шкодою: смертю, відмовою органів чи суттєвим погіршенням життєвих функцій організму». Щодо «довготривалої моральної шкоди», чергового уривка незрозумілого тексту з Конвенції ООН проти катувань, виявилося, що в американських законах, медичній літературі та міжнародних звітах про права людини такий термін не згадується. Джонові знову довелося вигадати власне визначення. Справжній моральний біль чи страждання від катувань, що мають усі юридичні підстави називатися «довготривалою моральною шкодою», на його думку, кінець кінцем мають призвести до посттравматичного стресового розладу чи достатньо тривалої — скажімо, кілька місяців або років — хронічної депресії. Джон склав ці рекомендації виключно для ЦРУ й лише для випадків, коли йшлося про «надзви­чайно важливі розвідувальні цілі», а не для звичайних ув’язнених та аж ніяк не для Іраку, де сповна діє третя стаття Женевської конвенції. Через обмеження під час допитів, на яких наполягали агенти ЦРУ (їм хотілося використати всю отриману від ув’язнених інформацію в суді, проте вони забували, може, й навмисно, що судити цих людей має право лише військовий три­бунал), ув’язненим не можна було запропонувати навіть «Твінкі»[14], адже це вважалося примусом. Так було до появи Джонової службової записки. Незабаром після того, як зміст рекомендацій набув розголосу, на чоловіків подив, це дало неочікуваний результат: головний юрист ЦРУ написав власну службову записку, в якій наголошував, що методи допитів, якими його агенти користувалися в Ґуантанамо, були неправомірними. Того ж дня Джонову службову записку розсекретили, Ґонсалес дезавуював її на пресконференції, наполягаючи, що «вона не відображає політику Адміністрації». Цього Джон йому ніколи не пробачив.

Публіка принаймні поплескала після того, як Ільві відрекомендувала його, ледаче повторивши резюме, яке Джон їй надіслав. Він вийшов на підвищення, нахилився до мікрофона і глипнув на екран позаду себе. Остаточно нахилився до мікрофона й, переконавшись, що його зав­жди оксамитовий голос зробився ніжнішим за дитячий аспірин, зізнався, що не знає, з чого почати свою промову. Пролунало кілька смішків, які переросли в щирий сміх. Джон востаннє повернувся до екрана, щоб переконатися, що на ньому слухняно з’явився перший абзац виступу. Гаразд, подумав він. Добре.

Він розгладив першу сторінку своєї доповіді, з якою виступав уже кілька разів, й оглянув обличчя слухачів, схожі на картину когось із пуантилістів. Триста людей? Вираз їхніх облич радше допитливий, аніж ворожий, подумав він. Щось клацнуло в голові одночасно з по­явою слів на екрані позаду: чи не задалеко він зайшов? Він штатний професор права в поважному американському університеті. Знову замислився, чому так рішуче взявся захищатися. Невже розрада від нагоди зробити це така важлива?

На початку вересня 2001-го Джонові було 34 роки і він аналізував угоду, найбільш значущий юридичний пункт якої стосувався білих ведмедів.

Перш ніж повернутися на своє місце, Джон спробував кілька речей. Він гупнув у двері кабіни сталевим повітряним компресором разів п’ятдесят. Потім повернувся у хвостову частину, натиснув кнопку гучного зв’язку на приладовій панелі для стюардес і закричав. Істерикою справи не вирішити. Трохи заспокоївшись і сівши, він спробував вигадати якесь розсудливе пояснення тому, що відбувалося. Джон не думав, що йому щось підсипали. Того дня він нічого не їв, а незабаром після зльоту випив дієтичну колу. Стюардеса дала йому бляшанку, яку він відкрив власноруч.

Спробував пригадати кілька фрагментів з нещодавнього минулого. Ранковий політ із Таллінна. Сорок п’ять хвилин у Гельсінкі. Дурнувата й утомлива процедура посадки. Пригадав якомога більше попутників. Балакуча Яніка, естонка, що подорожувала до Сполучених Штатів. Безшиїй чоловік, схожий на велику жабу, поруч із яким він сидів біля ґейту. Широкоброва дівчина в оксфордському светрі, котра усміхнулася Джонові, проходячи повз нього до салону другого класу. (Жоден азіат не забуде білої дівчини, котра усміхнулася йому, і байдуже, чи зрослися в неї брови.) Юнак, якого Джон запам’ятав лише тому, що він був чорний. Серйозна дівчина з масними пасмами волосся в широкій білій блузці. Дитина двадцяти з чимось років у футболці з написом «ТИ ЛОХ». Стюардеса в блакитному брючному костюмі. Джон гостро відчував свою азійськість на фінському рейсі, у цьому північному кліматі, й тепер пригадав передчуття полегшення від повернення до Каліфорнії, до свого університетського містечка, його хідників із багатонаціональ­ними натовпами, музичних крамниць та закусочних, різноманіттям ароматів канабісу.

Та куди ж подівся його айфон? Хтось його, видно, взяв. Джон зазирнув під своє та решту сидінь у бізнес-класі. Що він робитиме? Куди йти? Повітряний компресор завдав дверям неабиякої шкоди, лишивши заглибини в броньованій оболонці та відбивши клямку. Тепер вона лежала в чоловіковій кишені на випадок, якщо пізніше йому знадобиться полагодити двері, хай він і гадки не мав, як саме це зробити. У шафці в хвостовій частині він знайшов якісь інструменти, що тепер лежали на сусід­ньому сидінні. Самі двері з місця не зрушили.

Джон відчув несподівану потребу торкнутися речей нав­коло. Він витягнув зі смітника біля свого сидіння журнал, його цупка ламінована обкладинка була холодною й гладенькою, як скло. Це був каталог товарів компанії «Фінейр», які можна придбати під час польоту. Навіть за чинних обставин привабливість закупів на борту літака лишалася для нього загадкою. Джон однаково погортав товсті хрусткі сторінки. Перлинне намисто за п’ятдесят євро. Твердий дезодорант від «Дольче і Ґаббана» за двадцятку. За тридцять євро база для макіяжу від «Лореаль»: «Glam Bronze Sunset» чи «Glam Shine». Цілі сторінки, заповнені європейським шоколадом і ласощами. Джон дістався до останніх сторінок з електронікою й зупинився на смартфоні «BlackBerry Curve 8310» із сонячною батареєю за 245 євро. Безсумнівно, десятки пасажирів на борту мали з собою телефони, і чимало з них могли залишитися в їхній ручній поклажі. Віро­гідність зателефонувати комусь була невисокою, однак він може знайти пристрій, який дозволить йому надіслати листа чи повідомлення, коли літак опуститься нижче.

Коли чоловік підвівся, літак затремтів, наче повертався до щільніших шарів атмосфери. Джон сів і застебнув пасок безпеки. Страх, уже майже подоланий надією, раптом знову став нестримним. Джон дихав. Він не знав, котра година і скільки часу він провів у цьому літаку, проте шторка на його ілюмінаторі, як і на решті віконець у бізнес-класі, була піднята, й він знову визирнув у крижану темряву тропосфери. Подумав про дружину, про своїх студентів, як вони непокоїтимуться за нього, і знову підвівся з місця.

Коли Джон зібрав навколо свого крісла всю ручну поклажу бізнес-класу, настрій його навдивовижу покращав. Чомусь здавалося важливим залишатися на призначеному йому місці, хай навіть пояснити цього він не міг. Чоловік оглянув усі сумки, здебільшого невеликі. Люди, котрі купували квитки до бізнес-класу, без вагань здавали багаж. Їм не доводилося стояти в черзі на посадку, а після приземлення на них чекали йорданці з їхніми прізвищами на маленьких білих табличках. Розстебнувши багаж, Джон по черзі засував усередину руку, обмацував, стискав і обшукував сумки. Йому не хотілося без потреби торкатися чужих речей. Те, що здавалося перспективним, він витягав із дна під замком-блискавкою. Упоравшись із пошуками, Джон сидів серед електробритв, цифрових камер, айподів, пляшок горілки з кириличними етикетками з крамниць дьюті-фрі, кількох ручок «Монблан» та гладенької рожевої пластикової торпеди, в якій він не одразу впізнав секс-іграшку. Також на його рахунку було кілька чохлів для ноутбуків, але всі порожні.

Чоловік пішов до салону другого класу, та перш ніж йому вдалося спорожнити один-єдиний багажний відсік над головою, шлунок видав чергову порцію гарячих відходів. Джон потупцяв до туалету, розстібаючи штани, й випустив фонтан, не встигнувши навіть опуститися на пластикове сидіння металевого унітаза. Сморід ні з чим неможливо було порівняти. Чомусь пахнуло апельсинами. Клапан кишківника відкрився знову: випорожнення виривалися потужними шквалами. Джонові зробилося зле, в голові паморочилося, мозок був наче інвалід, до котрого кілька місяців ніхто не навідувався. Упоравшись, він помив руки.

Правила пристойності Джона більше не цікавили. Він ішов проходом, відчиняючи відсіки над головою й варварськи викидаючи вміст на підлогу. Незабаром він по коліна загруз у багажі. Невже він справді перериє все? Ні. Це ним керує гнів, тож довелося повернути собі уважність та ретельність, яких вимагали обшуки сумок. Джон пішов до другого проходу, дорогою натискаючи на кнопки, що відкривали багажні відсіки. Дверцята повільно піді­ймали­ся з задоволеним клацанням. Цей літак тримався купи мало не винятково завдяки пластиковим петлям. Джон застряг у металевій трубі, пливучи краєчком атмосфери, а велетенські двигуни за кільканадцять метрів від нього випльовують невидиме тисячоградусне полум’я. Хіба це менш дивовижно за реальність, у пастку якої він потрапив?

Яніку він знайшов у багажному відсіку над третім з кінця рядом — місце для багажу було на три ряди, та вона однаково заледве поміщалася. Її вкрите синцями обличчя зі скошеними очима та заклеєним скотчем ротом відправило його в нокаут не гірше за вправний удар. Коли йому нарешті вдалося знову подивитися вгору, він побачив, що одна її рука звісилася з багажного відсіку. Вона ледь помітно тремтіла від вібрації, якої Джон більше не відчував. Він обережно витягнув жінку з полиці. Коли решта її тіла позбулася опори, здалося, наче Яніка несподівано набрала ще п’ятдесят кілограмів. Джон упав на купу ручної поклажі з гострими кутами, а жінка приземлилася на нього.

Скошені очі Яніки, що були так близько до Джонових, але не могли зустрітися з ним поглядом, здавалися стурбо­ваними якимось останнім небажаним знанням. У ніздрях виднілася засохла кров. На щоках розтяглося павутиння полопаних капілярів, вени під шкірою на чолі та скронях побагряніли. Джон відштовхнув жінку й видав гучний протяжний мавпячий звук. Спробував зірвати скотч із її губ, але звук, з яким мертва шкіра відривалася від м’язів, був такий жахливий, що він покинув цю справу і з криком побіг до бізнес-класу.

Джон вирішив знову спробувати вибити двері за допомогою повітряного компресора. Однак цього разу він не збирався зупинятися. Увійшовши до бізнес-класу, він виявив, що екрани, на яких показували інструкції перед польотом, опустилися. Світло без жодного звуку вимкнулося. Джона накрило хвилею паніки. Зробивши ще два кроки, він затнувся і впав. Наосліп задкуючи навкарачках до салону другого класу серед багажних рифів, чоловік наче знову став неандертальцем. Думка була єдина: назад, до укриття. Але укриття тут не було. Те, що він відчував раніше, не було страхом. Страх був рідкий; він циркулював із кров’ю, намагаючись потрапити до мозку. Тепер Джон зрозумів, що справжній страх живиться не тим, що може статись, а осягненням того, що вже сталося. Угорі пролунало ледь чутне механічне дзижчання. Чоловік упізнав: у салоні опускалися менші монітори. Джон подивився на найближчий. Він був увімкнений, але порожній. Миготів, як вінілова платівка, здаючись чомусь темнішим за темряву навколо.

А потім з’явилася зерниста цифрова картинка, сигнал на нижньому краю розмито миготів. Джон був занадто далеко, аби розгледіти щось. Він підвівся. Наблизившись, побачив невеличку обшиту фанерою кімнатку, зняту з безпристрасного ракурсу з горішнього кута, притаманного камерам спостереження. У кімнаті було двоє. На стільці за столиком сиділа жінка. Навколо неї метушився чоловік: черевики, широкі чорні штани, чорна майка, чорна лижна маска. Звук був ледь чутний, віддалений, його вочевидь записували без мікрофона. На нечіткому й погано освітленому цифровому відео Джон не одразу впізнав Яніку. Виявилося, що вона прив’язана до стільця й безупинно та без жодної надії плаче. Чоловік глипнув на камеру, підійшов до неї, потягнувся вгору та схопив її. Камера не була прикріплена до якоїсь підставки — її тримали в руці. Зображення затремтіло, але швидко стабілізувалося, кілька разів смикнувшись у руці.

Другий чоловік, убраний точнісінько так само, увійшов до кімнати крізь двері, яких Джон до цього не помічав. Дивлячись прямісінько в камеру, він зачинив двері з дивовижною м’якістю. Перший, котрий тримав камеру, мабуть, наблизив зображення після появи другого: його обличчя в лижній масці не заповнило весь екран, а радше жорстоко захопило його. Джон витріщався на цього чоло­віка, а той — на нього. Це теж було подорожжю в часі. Тепер, коли Яніка заховалася від погляду, її ледь чутні схлипи зробилися різкішими, пронизливішими. А може, вона просто реагувала так на появу другого.

Сам чоловік і словом не прохопився. У його очах не було нічого видатного. Урешті-решт відвернувшись, він взявся поратися із чимось біля стола. Джон зрозумів, що чоловік щось пише, а закінчивши, він знову повернувся до камери. Підняв угору аркуш тонкого білого картону, заповненого літерами, що майже досконало притискались одна до одної. Джон не сподівався побачити написане. Утім він принаймні відчув вдячність, адже тепер зрозумів, що саме відбувається і чому. Перш ніж зосереди­тися на Яніці, котра тепер верещала, чоловік поклав табличку на стіл. Напис Джон бачив: «КАТЕГОРІЯ 1».

Після виступу Ільві запитала Джона, чи не хоче він приєднатися до неї та ще кількох людей, включно з жінкою, що доповідала перед ним, і випити чогось у старому місті. Невже ця жінка справді така недоумкувата? Джон відмовився від запрошення з улесливим поклоном, пожалівся на виснаження та безліч разів подякував. Він став почуватися там одночасно примарним та ненавис­ним, радше не людиною, а якоюсь неприємною ідеєю. Поки чоловік ішов до виходу, люди розсипалися перед ним навсібіч, наче він розкидав підпалені петарди. Скільки ще часу, замислився Джон, його життя буде таким?

Кілька запитань, які він почув, справді були ворожими; найуїдливіше пролунало від літньої жінки з переднього ряду, шкіра на обличчі якої була так туго напнута, мов на каркасі каяка. Вона роздратовано поцікавилася, що Джон робитиме, коли Міжнародний трибунал офіційно звинуватить його у військових злочинах. Чоловік зізнався, що не чекає на такий розвиток подій, а тоді збрехав:

— Чесно кажучи, не так я вже й переймаюся щодо цього.

За розкладом у Джона залишався ще вільний день у Таллінні. Подумавши про це, він зайшов до чоловічої вбиральні в коридорі за стінами конференц-зали і взявся тицяти у свій айфон, аж доки підключився до інтернету. Організатори конференції заплатили за його переліт, але на прохання залишили дату вильоту назад відкритою. За кілька хвилин він змінив квиток. Магія. Щоправда, той факт, що тепер він збіднів на півтори тисячі доларів, був не таким магічним. Складно було думати про це не як про торговельну угоду.

Вийшовши з вбиральні, Джон виявив, що на нього чекає поголений до блиску чоловік. Його вбрання нагадувало гелловінську версію керівника в галузі комп’ютерної індустрії: темно-синій спортивний піджак, краватки немає, джинси, кросівки. Очевидно, американець. На його обличчі з’явився вираз однобічного впізнавання, до якого Джон досі не звик, напевно, через те що цим людям впізнавання на здавалось однобічним. Він знав, хто такий Джон, і Джон мав зрадіти зустрічі з ним. Кожна людина — зірка власної історії.

Чоловік звернувся до Джона на ім’я і простягнув руку. У ній матеріалізувалася візитівка, прикрашена печаткою посольства. «РАССЕЛ ҐАЛЛАХЕР, КУЛЬТУРНИЙ АТАШЕ». Джонів обмежений досвід підказував, що такі слова, як «культурний» і «аташе», зазвичай є прикриттям для розвідки.

Він спробував повернути картку, але Ґаллахер наполягав, щоб Джон залишив її собі. Джон поклав її в кишеню й поцікавився:

— Ви моя довірена особа?

У Ґаллахера був хлоп’ячий сміх, наче його лоскочуть, хоча вік уже почав залишати свої позначки навколо очей і відсувати назад лінію волосся.

— На жаль, ні. Ви не надто популярний у посольстві. Вам, напевно, вже відомо, що вони намагалися завадити вашому приїзду сюди.

Джон здогадувався, що для останніх рудиментарних прихильників Адміністрації він може виявитися персоною нон ґрата. Однак те, що посольство намагалося перешкоджати його появі на міжнародній конференції, просто приголомшило. Невже цим людям більше не було чим зайнятись?

— Між іншим, — зізнався він Ґаллахеру, — я про це нічого не знав.

Така необачність змусила аташе розреготатися ще дужче. Щось він занадто старається, подумав Джон.

— Виявилося, що вашій подрузі, професорці Армастус, не подобається, коли її залякують. Вона теж має друзів. Що більше клопоту завдавало собі посольство, то рішучіше організатори збиралися побачити вас тут. До речі, чудовий виступ.

— Я з нею познайомився лише сьогодні ввечері. Та однаково дякую.

— Послухайте, — озвався Ґаллахер, упевнений, що далі їхня бесіда покотиться як помащений віз, — я тут з власної волі, аби повідомити вам, що безліч людей вдячні вам за те, що ви зробили.

— Ще раз дякую.

Аташе подивився на Джона з якимось милим нахабством.

— Мій батько — ветеран В’єтнамської війни, служив у сімдесят першому та сімдесят другому. Був залучений до операції «Фенікс»[15]. Тато завжди казав, що вона отримала таке недоречне ім’я, бо розробляли її генії, а втілювали ідіоти. Однак все одно це була наша найефективніша зброя проти В’єтконґу. Після війни навіть комуністи визнали це. Батько служив у Сайґоні і казав мені, що в сімдесят другому середня тривалість перебування на керівній посаді лідера комуністичного осередку складала чотири місяці. Те, за що ви виступаєте, анітрохи не гірше за вчинки мого батька під час операції «Фенікс», якими він пишався. Я просто хочу, аби ви знали, що тут є чимало людей, які захоплюються вами.

Готуючи чернетку своєї службової записки, Джон справді ознайомився з програмою операції «Фенікс». Він довідався, що ЦРУ давало внутрішню обіцянку, що «Фенікс» «відповідатиме загальноприйнятим законам військового часу». Також він дізнався, що дехто з американських офіцерів, залучених до операції, написали заяву на звільнення, оскільки вважали свої завдання аморальними. Джон стояв там і дивився на Ґаллахера. Його призначення до неперспективної Естонії багато про що свідчило. Його батько полював на комуністів. А найнахабнішим вчинком, на який міг наважитися його син, було кинути власному посольству виклик, аби підбадьорити Джона. Консерватизм, прихильником якого Ґаллахер, безсумнівно, був, не вважався порядною філософією. Це був поганий тон. Декілька секунд вони обидва помовчали.

— Хочете випити? — поцікавився Ґаллахер. — Схоже, ви не відмовитеся від чарочки.

Джонові не хотілося пити. Але не відмовився. О десятій вони разом вийшли з «Віру» назустріч безсмертним сонячним променям талліннського літнього вечора. Джон поцікавився у Ґаллахера, скільки років він тут служить.

— Раніше я служив у Греції. Десять років. А до того — в морській піхоті. У дев’яносто восьмому отримав звання капітана. Рано вийшов у відставку, аби порозважатися.

Вони пішли до центру старого міста. У присмерковому світлі будинки здавалися яскравими, як кадри з мульт­фільмів. Люди пили в кафе на хідниках, пили дорогою, пили, чекаючи, поки банкомати висунуть язички купюр. Джон помітив кілька групок молодих росіян із посоловілими очима й нетвердою ходою, шотландців, що трималися попід руки й горлали пісні, курців під стінами кожного бару, які ледве трималися на ногах. Також помітив крихітних старих жебрачок, вбраних у дрантя, що не відповідало порі року — всі вони мали такий вигляд, наче страждали від якогось непорушного циганського прокляття. Джон запитав у Ґаллахера:

— З якою культурою ви тут підтримуєте зв’язки?

Ґаллахер глипнув на нього.

— Ви, мабуть, здивуєтесь. Але тут весело жити, навіть попри те, що естонці дещо незбагненні. Мій товариш грає на бас-гітарі і якось розповів мені, що, хоч у якій точці світу він жив би, завжди може виступити на «відкритому мікрофоні». Басисти потрібні всім. Приїхавши до Таллінна, він теж пішов на «відкритий мікрофон», а там уже стояло п’ятеро естонців зі своїми бас-гітарами, котрі шука­ли собі соло-гітариста. Це нація басистів.

Джонів погляд зачепився за двох фрей[16] на високих підборах, затягнутих у вузькі джинси. Ті йшли, гнучи кирпу, як жінки, що потайки сподіваються на постійні низькосортні домагання й отримують їх. Позаду них російською мовою лунали всі можливі наполегливі прохання.

Ґаллахер теж помітив жінок.

— І це, звичайно, теж. У Таллінні найпотворніша дів­чина однаково гарненька. Це компенсується тим, що навіть найрозумніші з них досить тупі.

Дорогою Ґаллахер продовжував базікати. Розмови про жінок перейшли в розмови про Фінляндію, а ті своєю чергою привели до розмов про радянський спецназ, завершившись розповіддю про історію 1990-х. Теми перетікали одна в одну без жодних переходів. Незабаром монолог знову повернувся до Ґаллахерового батька. Джон більше не слухав. Він розмірковував про самого Ґаллахера. Його волосся було тонке і рідке, житнього кольору, Ґал­лахер часто пригладжував його до чола — огидна шкільна звичка, що відновилася в середньому віці, аби приховати залисини. Розмови про батька привели до того, що Ґаллахер загруз у якихось незрозумілих обрáзах, хай навіть продов­жував реготати після кожного третього речення.

— Ось що завжди повторював мій батько, — закінчив розповідь він.

Джон, пропустивши мораль (якої, можливо, й не було), кивнув. Аташе й собі кивнув. А тоді сказав:

— Знаєте, він лише минулого року помер.

— Співчуваю вашій втраті.

— Коли просочилася інформація щодо вашої службової записки, ми навіть говорили про це. Я поцікавився його думкою. Він передбачав, що терористи візьмуться використовувати наші власні суди проти нас. Він сказав: «От лайно, я особисто порушував третю статтю Женевської конвенції. Не раз!»

На Джоновому чолі з’явилися ледь помітні зморшки стурбованості. Це було помилкою.

— Ось ми й прийшли! — Ґаллахер тицьнув пальцем у підвальний бар неподалік химерно чарівної вулиці Пікк, якою Джон сьогодні вже гуляв.

На підвальних вікнах мерехтіли різдвяні гірлянди, а вивіски не було. Джон не пив, принаймні в тому теоретично поважному сенсі, який люди вкладають у слово «пити». Раз на кілька днів келих вина виключно під час їжі; подекуди імпортне пиво в спекотні недільні пообіддя; гарне односолодове віскі після дорогої вечері. Коли Ґаллахер запропонував випити, Джон уявив, як вони замовлять по келиху коньяку у винному барі. Важливе соціальне правило, порушуючи яке ти неабияк ризикуєш, стверджує: не варто ходити кудись із тим, кого недостатньо добре знаєш.

Джон спустився за Ґаллахером бетонними сходами, що нагадували спуск до бомбосховища. Хвилювання посилилося, коли аташе розчахнув двері (гей, друзяко, радий бачити!) й негайно рушив до барної стійки, де перекинувся кількома словами з розкішним видінням, що стояло за нею. Джон вирішив зіграти з собою в невеличку гру й перевірити, скільки він зможе тут протриматись. Він знайшов столик і чекав, коли до нього приєднається Ґаллахер, однак, озирнувшись, виявив, що той тримає дівчину за баром за руку. Він повернув дівочу кисть і взявся виводити вка­зівним пальцем на її долоні якісь вигадливі пророцтва. Усміхнувшись, дівчина вивільнила руку й узялася за кран, а Ґаллахер самовдоволено роззирнувся. Віддаючи йому дві пінти пива, красуня додала до них повітряний поцілунок. Ґаллахер відсалютував їй келихами. Коли він повернувся до неї спиною, усмішка з його обличчя негайно зникла.

Схоже, інших завсідників у барі не було. Джон приземлився за центральний з чотирьох столиків. Під однією стіною жахливо оббитої кабінки юрмилося кілька дівчат, що дивилися у стелю, схрестивши руки й склавши на колінах свої сумочки. Із протилежного боку приміщення на сцені, не більшій за столик, за яким сидів Джон, танцювала ще якась жінка. Дякувати Богові, вона не роздягалась, схоже, це не був стриптиз — вона рухалася радше мляво та знуджено під таку тихеньку музику, що Джон ледве чув. Стіни й килим були пекельно-червоні — один-єдиний упізнаваний мотив. Усе тут відповідало Джоновим уявленням про пекло, та це аж нітрохи не псувало вражень. Ґаллахер гупнувся на стілець навпроти й підсунув до гостя пиво.

— Тут зазвичай до першої чи другої ночі не штовхається забагато люду.

Джон обвів приміщення рукою.

— Що це?

Сьорбаючи своє пиво, Ґаллахер вигнув брови. Поставивши келих на стіл, спритно злизав язиком пінні вуса.

— Місце для вимогливих джентльменів. Не турбуйтеся. Це аж ніяк не те місце, де вам не варто бути.

Після цих слів жінка, що танцювала, підійшла до них і всілася поруч із Джоном. Вона була шалено чарівною й вбраною в чорну сукню, що могла б поміститися в гаманець для дріб’язку. Від танців вона спітніла й сяяла, наче екосистема в мініатюрі.

Джон жалісно подивився на свого нового знайомого.

— Ґаллахере, будь ласка.

Аташе знову розреготався:

— Один келих, пане раднику. Це гарне місце, аби розслабитися й дати собі волю. — Він звернувся до танцівниці: — Люба, давай. Сідай біля мене.

Вона так і зробила. Ґаллахер спробував відігнати жестом наступну жінку, що підійшла до них, та вона однаково всілася біля Джона.

Джон потиснув їй руку. Ноги в жінки були хворобливо худими — обтислі штани тісно обіймали стегна, однак безформно висіли навколо литок. На довгій шиї випиналися вени. Жінка вдавано шмигнула носом і витягнула з чорного волосся дві срібні заколки. Це були просто прикраси — жодне пасмо не впало їй на обличчя. Вона уважно розглядала заколки, наче знайшла їх на дні ріки. Чекала, поки Джон звернеться до неї. Потім повернула заколки на місце й узялася розглядати свою ступню, якою вистукувала по червоному килиму, що мав такий вигляд, наче на нього пролилося чимало шлункових мук. Нігті в неї на ногах були кольору алюмінієвої фольги. Джон продовжував мовчати. Ґаллахер тим часом непогано знайшов спільну мову з танцівницею. Здавалося, вони розмовляють про щось украй серйозне. Джонова сусідка запалила цигарку та зробила глибоку затяжку з потріскуванням, з тих, які надають курінню привабливішого вигляду. З кутиків її рота поплив дим. Посидівши ще хвилинку, вона пішла, і Джон залишився на самоті зі своїм пивом.

Після його виступу ніхто не запитав, чи не переслідували його побоювання, коли він писав свою службову записку. Час від часу він справді боявся. Так завжди буває. Джон хвилювався, що слідчих не стримуватимуть моральні принципи, які б стримували його. Також він остерігався так званого «дрейфу сили», коли безуспішне застосування сили призводить до її повторного, наполегливішого застосування. Зрештою, активний допит дозволяли лише тоді, коли були підстави вважати, що підозрюваний щось знає. Тому Джон навіть не уявляв собі, що його застосовуватимуть ще до когось, окрім членів «Аль-Каїди».

Джон розумів, що його аргументи спірні, подекуди навіть відлякують, але вони були радше юридичними, ніж моральними судженнями. Він не розробляв стратегію й не радив, який вигляд слід мати справжнім «активним допитам». Просто перевіряв їхню відповідність чинним статутам. Його службова записка стосувалася вісімнадцяти методів, розділених на три категорії. Перша категорія обмежувалася двома техніками: крик та хитрощі. Друга категорія включала дванадцять: незручні пози, ізоляцію, примусове стояння аж до чотирьох годин, експлуатацію фобій допитуваного, підробні документи, допити в незвичних місцях, цілодобові допити, зміну раціону, оголення, примусове зістригання волосся, катування темрявою та гучною музикою. Третя категорія застосовувалася лише в найскладніших випадках і в ній виділяли чотири техніки: помірний фізичний контакт, смертельні погрози затриманому чи членам його родини, створення екстремальних умов та симуляція втоплення. Була ще й четверта категорія, щодо якої його, на щастя, не просили приймати рішення. У четвертій категорії була лише одна техніка: примусова передача.

Розмірковуючи, чи варто покинути правосуддя, Джон казав собі, що за межами цієї сфери буде краще. Прогулянки осіннім університетським подвір’ям, радість студентів, що чекають на нього під дверима кабінету, вся ця інтимна атмосфера, якої у Вашингтоні не знайдеш навіть за великі гроші. Правосуддя — це музей, і його холодні мармурові коридори ведуть до моральної прогерії[17]: навіть молоді тут дуже швидко старішають. Найбільше Джонове рішення засмутило Аддінгтона. «Невже ти справді, — запитав він, — хочеш навчати зіпсованих багатеньких синків, котрі ство­рюють гарну репутацію натовпу пролетарських убивць?»

За кілька місяців після Джонової відставки чимало його рішень відкликали, а потім позбавили їх чинності. Пізніше чоловік дізнався, що Аддінгтон виступав проти цього, нагадуючи, що президент довіряв Джоновим поглядам. Якщо так, відповідали йому, то президент порушував закон. За п’ять місяців вибухнув скандал в Абу-Ґрейбі[18]. Ще за сім місяців Джонову службову запис­ку розсекретили. Ґонсалес на пресконференції запевняв, ніби хоче показати засобам масової інформації, що на кожній стадії процесу активних допитів уважно до всього ставилися й забезпечували відповідну юридичну перевірку. Він щиро вважав, що річ саме в цьому.

Джон ніколи не забуде тієї зміїної енергії, що панувала на цих засіданнях Військової ради. Їхній самовпевненості позаздрили б навіть маоїсти. Фейт, Хейнес, Аддінгтон, Ґонсалес, Фленіґан — близьке оточення президента. Адво­кати адвоката. У нації стався серцевий напад, і саме вони тримали електроди дефібрилятора, спільними зусил­лями намагаючись вигадати юридичну стратегію для чогось такого, що досі не описував жоден закон. Вони зустрічалися в Ґонсалесовому кабінеті в Білому домі, а подеколи в Міністерстві оборони. Прості зустрічі без запису та ресторанного обслуговування, на яких найрозкішнішим напоєм була дієтична кола. Джон часто порівнював себе з Ґонсалесом під час таких зустрічей. Він — американець у першому поколінні, а Ґонсалес — син таких убогих іммігрантів, що у них вдома навіть телефона не було. Однак ось він тут — складає стратегію під час найсерйознішої за пів століття державної кризи, особистий радник наймогутнішої у світі людини. Ось така вона, Америка, і Джон був готовий на все дозволене законом, аби захистити її.

А ще ж були Фейт і Аддінгтон, андроїди, котрі ставилися до інших людей хіба трохи краще, ніж до набору цікавих психологічних розладів. Ямочки на Фейтовому пом’ятому, як у ляльки з «Маппет-шоу», обличчі аж сочилися отрутою. Він розповсюджував службові записки без офіційних бланків, тож ніхто ніколи не знав напевно, куди саме він їх перенаправив, або надсилав копії людям, котрі насправді їх ніколи не отримували. Він виголошував промови про недоторканність Женевської конвенції лише для того, аби підкреслити: не можна дозволяти терористам зганьбити цю святу плащаницю. Він просторікував такими заплутаними юридичними термінами, що ті, хто слухав його балачки про Женевську конвенцію, йшли переконані: усі особи, полонені Сполученими Штатами, підпадають під дію її третьої статті. Вислухавши один із його монологів, хтось із керівників штабу помилково вирі­шив, наче всі вісімнадцять технік активного допиту були санкціоновані польовим статутом армії. Насправді він не дозволяв жодної з них. Кому могло спасти на думку створити нову розвідкову агенцію з божевільним масонським оком, що стежить за світом, на логотипі? Тільки Фейтові.

Аддінгтон — очі як з російської ікони, борода Лінкольна, поведінка ручної гранати. Після нападок Аддінгтон став носити в кишені примірник Конституції, такий потертий, ніби ним користувалися замість носовичка чи підставки для склянки, а може, в обох функціях. Коли з ним хтось не погоджувався, він витягав Конституцію й починав зачитувати її вголос. Особливим талантом Аддінгтона було вміння обрамляти всі моральні та юридичні суперечки у військові терміни, а дискусії щодо справжніх бойових дій вуалювати прозорими евфемізмами. Можливо, саме тому уникнув покарання лише він. Лише йому вдалося не залишити свого імені в жодному важливому документі.

Вони намагалися видавати закони в атмосфері, де бомба з запущеним годинниковим механізмом була близькою ймовірністю, а не статистично віддаленою на відстань Плутона можливістю. Тепер Джон розумів це, але це був лише один із варіантів осмислення того, що відбувалося. А був іще такий: розвідка забезпечує можливість оцінити практичність отриманої ззовні інформації. Найкраще в цьому знанні було розуміння того, що дозволялося забути.

Симуляцію втоплення застосували проти трьох людей. Трьох. І через це він мусив відповідати на запитання про військові злочини. Джон чув, що його наступник сам про­йшов це катування, аби визначити, чи перетинає воно межу. Відповідь: перетинає. Та попри все це, попри дебати й звільнення з керівних посад, ЦРУ далі дозволяло використовувати симуляцію втоплення (Джон ніколи не називав ці тортури якимись делікатнішими термінами), за що він і виступав від самого початку. Його головні аргументи не втратили чинності. Звичайно, ніхто з Міністерства юстиції не хотів офіційно дозволяти ЦРУ цю техніку, але президент знайшов свою людину. Як завжди. Це й було найприкрішим. Не Джон. Він залюбки подивився б на Фейта, Ґонсалеса чи Ешкрофта, покинутих на самоті в європейському місті, котрим довелося б відповідати на питання про політику, яку вони колись схвалили і якої тепер соромилися.

Джон зазирнув до свого пінтового келиха, який тепер перетворився на порожню кришталеву криницю. Виявляється, він уже випив своє пиво. Чоловік знав, що міг би розмірковувати тут цілу ніч, дозволяючи темній хвилі відносити себе геть.

— Я вже готовий іти, — звернувся він до Ґаллахера, кот­рий продовжував повчальну розмову з танцівницею.

Той глипнув на Джона.

— Сподіваюся, ви запланували собі на завтра час на відвідини музею окупації.

— Не можу. Повертаюся додому вранці. — Джон подивився на годинник. Уже минула північ.

Ґаллахер відкинувся на стільці.

— Прикро. У Таллінні можна гарно провести день.

— Дякую за пиво, — відгукнувся Джон, підводячись. — Ви можете залишатися. Я самотужки знайду дорогу назад.

Ґаллахер не встав, але простягнув руку.

— Сподіваюся, ми ще колись зустрінемося. Гарного вам завтра перельоту.

Біля дверей Джон озирнувся, щоб востаннє кинути погляд на Ґаллахера. Той уже розмовляв по мобільному, перехилившись через стілець, танцівниця встала і збиралася піти. Чоловік помітив, що Джон затримався на порозі, і не надто впевнено відсалютував йому. Складно повірити, що цей чолов’яга служив у морській піхоті. Джон мимохідь замислився, з ким той міг розмовляти.

Відео з катуванням Яніки закінчилося за двадцять хвилин, а може, за дві години. У темряві неможливо було прослідкувати плин часу. Світло надає йому опори та залишає мітки. А час у темряві — наче поїздка кукурудзяним полем: безкінечна одноманітність, сповнена чогось невидимого.

Він не знав, що саме мала розбурхати в ньому ця церемонія. Його симпатія до тих, кого Джон прирік на тортури, не посилилася й не послабилася. Люди хибно його зрозуміли. Вони не тямили, за що він насправді стояв. Ті, хто керував літаком, а тепер і його життям, не могли в нього нічого забрати, могли хіба що задовольнити свій садизм. А він своєю чергою нічого не міг їм дати, хіба що свої муки. Тортури, писав він колись, визначаються наміром. Тепер йому було відомо, що тортури визначає знач­но більше факторів. Обмін темним знанням, виявлення прихованих здібностей, руйнування зв’язку.

Несподівано виявилося, що Джон втупився в стелю літака — на ній ледь помітні, крихітні, наче хірургічні інструменти, форсунки випльовували повітря. Увімкнулося світло. Джон різко розвернувся на чужому кріслі й ви­явився не готовим побачити серед багажу понівечене, скручене тіло Яніки. Коли він підвівся, крізь усі пори в його одязі просочився нудотний сморід.

Після того як мучитель Яніки пройшов першу категорію й візуально театральніші техніки другої та третьої категорій, до кімнати ввійшли інші чоловіки. Нічого жахливішого за те, що сталося потім, Джон не бачив за ціле життя. Більшу частину відео він відмовився дивитись і розплющив очі лише після того, як стихли звуки, з якими жінка відбивалася. Коли чоловіки переконалися, що Яніка більше не виявляє ознак життя, фільм закінчився.

Джон повернувся на призначене йому місце. На кріслі лежав його айфон, білий, як вафля. Притуплений потік думок розгалужувався, із зусиллями повертаючись до тих кількох низин, що ще залишилися в межах досяжності. Однією з них був Ґаллахер, єдиний, хто знав, що Джон змінив рейс. Візитівка Ґаллахера досі лежала в його нагрудній кишені. Джон витягнув її й оглянув, граючись великим пальцем з об’ємною печаткою посольства. Він замислився, звідки Ґаллахер знав, що він не викине його картку. Замислився, як так вийшло, що на відео з катуванням Яніка в тому ж одязі, що й у літаку. Замислився, скільки часу був не при тямі і чи це той самий літак, у який він сідав. Замислився, де саме ховалися в літаку ті, хто влаштував усе це для нього. Також він замислився, яким чином його айфонові вдалося підключитися до мережі, але факт залишався фактом — на екрані світилися дві смужки антени. На одне з питань Джон знайшов відповідь: Ґаллахер не сподівався, що він збереже його візитівку. Він набрав перші чотири цифри Ґаллахерового номера, й одразу ввімкнулася розпізнавальна система. Додаток був встановлений на його телефоні.

Ґаллахер відповів після третього гудка.

— У Таллінні можна гарно провести день. Вам слід було дослухатися до моїх слів.

Що Джон міг на це відповісти? Вони отримали те, чого хотіли.

— Вам нічого запитати? Я вас не звинувачую. У вас є серйозніші проблеми, пане раднику. Просто зараз вам, напевно, слід озирнутися.

Джон так і зробив. Чоловік у чорній лижній масці й футболці з написом «Ти лох» вдарив його в обличчя якимось надзвичайно тупим металевим предметом. Торк­нувшись колінами підлоги, Джон чітко побачив, що це було: той самий повітряний компресор, яким він намагався вибити двері кабіни. Від болю свідомість мутувала. Другого удару Джон не пам’ятав, але той точно був, адже він несподівано знову отямився прив’язаним до стільця в обшитій фанерою кімнатці. Він осліпнув на одне око. Кількох зубів не вистачало, а язик набряк кров’ю, наче п’явка. Джон опустив погляд на свою сорочку — фартух м’ясника. У вухах досі відлунював двигун літака. Кімната здригнулася від турбулентності. Джон чув, як неподалік хтось плаче. Навпроти сидів Ґаллахер, поклавши руку на чергову табличку. Він не показав її Джонові, але той бачив напис. Чоловік попередив, що може обіцяти йому запитання, але не відповіді. Також зізнався, що всі залучені до цієї справи опинилися на ще не знаній території. Він сам точно не певен, до чого це приведе.

— Готові? — запитав його Ґаллахер. — Мені потрібно знати, що ви готові.

Джон кивнув, відчуваючи спрагу через власний напов­нений кров’ю рот. Двері позаду нього відчинилися. Почулися кроки. Чиїсь руки, наче беззубі пащеки, уп’ялися в нього. Розпочалася п’ята категорія.