Лети або тремти

Відпускаємо вас. Джо Гілл

Джо Гілл розпочав свою письменницьку кар’єру з оповідання «Краще, ніж удома» майже двадцять років тому, а в 2007 році опублікував свій перший роман «Коробка у формі серця». Він написав ще три романи, які публіка оцінила, збірку новел «Чудер­нацька погода», десятки оповідань (чимало з яких публікувало видавництво «20th Century Ghosts») і серію графічних романів «Локі та ключ», відзначену кількома преміями. Він — син вашого скромного редактора, котрий невимовно пишається цим родинним зв’язком. Нова історія, написана спеціально для цієї збірки, — одна з найстрашніших. Молімося, щоб вона ніколи не втілилася в життя.

Голдер бавиться третім скотчем і вдає байдужість до відомої жінки, яка сидить поруч із ним, коли всі екрани в салоні враз робляться чорні й на них з’явля­ється повідомлення білими кутастими літерами: «УВАГА! ОГОЛОШЕННЯ!».

Система гучного зв’язку сичить статичними шумами. Голос у пілота молодий, це голос невпевненого підлітка, котрий звертається до натовпу на похороні.

— Народ, це капітан Вотерс. Я отримав повідомлення від нашої наземної команди і, поміркувавши, вирішив, що слід поділитися з вами. На авіабазі Андерсен на остро­ві Ґуам стався інцидент, і…

Система гучного зв’язку змовкає. Западає довга тривожна тиша.

— …Мені повідомили, — раптом продовжує Вотерс, — що Стратегічне командування США більше не має контакту ні з нашими збройними угрупованнями на місці, ні з офісом тамтешнього губернатора. З моря повідомляють, що… що бачили якийсь спалах.

Голдер підсвідомо втискається в сидіння, наче реагує на турбулентність. Що, в біса, означає спалах? Спалах чого? У цьому світі багато що може спалахувати. Дівчина може присоромлено спалахнути. Очі в любителя високих ставок можуть спалахнути, як він побачить гроші. Блискавки спалахують. Ціле життя може спалахом промайнути перед очима. Чи може спалахнути Ґуам? Цілий острів?

— Будь ласка, просто скажи, чи застосували проти них ядерну зброю, — бурмоче відома жінка ліворуч від нього своїм породистим, грошовитим, улесливим голосом.

Капітан Вотерс веде далі:

— Мені прикро, що я не знаю більше, а те, що я знаю, таке… — Його голос знов уривається.

— Приголомшливе? — припускає відома жінка. — Бентежне? Неспокійне? Оглушливе?

— Тривожне, — закінчує свою думку Вотерс.

— Гаразд, — озивається відома жінка з певним невдоволенням у голосі.

— Це все, що мені відомо просто зараз, — запевняє Вотерс. — Щойно отримаємо нову інформацію, поділимося з вами. Зараз ми перебуваємо на висоті близько одина­дцяти тисяч метрів і пролетіли приблизно половину шляху. До Бостона ми дістанемося, трохи випередивши розклад.

Потім лунають перешкоди й різке клацання, і монітори знову починають програвати фільми. Близько половини пасажирів бізнес-класу дивляться одне й те ж супер­геройське кіно: Капітан Америка кидає свій меч, наче фрисбі зі сталевими краями, й розтинає якихось потвор, що мають такий вигляд, мовби щойно вилізли з-під ліжка. Чорношкіра дівчинка, котрій дев’ять чи десять, сидить з іншого боку проходу від Голдера. Вона дивиться на свою маму і цікавиться стурбованим голосом:

— А де саме Ґуам?

Від її слова «саме» Голдера пересмикує, таке воно вчительське й недитяче.

Мама дівчинки відповідає:

— Не знаю, солоденька. Думаю, десь поблизу Гаваїв.

На доньку вона не дивиться. Ковзає поглядом туди-сюди з таким здивованим виразом, наче читає якісь невидимі інструкції. Як говорити зі своєю дитиною про обмін ядерними ударами?

— Це поблизу Тайваню, — пояснює Голдер, нахиляючись у прохід, щоб звернутися до дитини.

— Південніше від Кореї, — додає відома жінка.

— Цікаво, скільки людей там живуть? — розмірковує вголос Голдер.

Знаменитість вигинає брову.

— Маєте на увазі просто зараз? Якщо вірити звіту, який ми щойно почули, гадаю, дуже мало.

Скрипаль Фідельман вирішив, що дуже гарненька й дуже хвороблива з вигляду дівчинка-підліток, яка сидить біля нього, — кореянка. Щоразу, коли вона знімає навушники, щоб поговорити зі стюардесою або послухати оголошення, він чує, як з її самсунга лунає щось схоже на звуки K-Pop[34]. Сам Фідельман колись був закоханий у корейця, на десять років молодшого за нього, котрий полюбляв комікси, грав на досконалій, хай навіть ламкій скрипці та вкоротив собі віку, кинувшись під потяг на червоній гілці метро. Його звали Со, як у «справи так СОбі», чи «пристебни паСОк», чи «Це місіс АндерСОн», чи «Щось я переСОлив». Дихання Со завжди було солодким, наче мигдальне молоко, а погляд завжди сором’язливий, і він соромився бути щасливим. Фідельман завжди думав, що Со щасливий, аж доки той не стрибнув одного дня, наче танцюрист балету, на рейки перед 52-тонним потягом.

Фідельманові хочеться заспокоїти дівчину, та водночас не хочеться втручатися в її тривогу. Він подумки сперечається з собою, що сказати і чи потрібно це взагалі, і врешті-решт легенько підштовхує сусідку ліктем. Коли вона витягає навушники, він каже:

— Хочете чогось попити? У мене є пів бляшанки коли, яку я не пив. Вона не заразлива, я пив зі склянки.

Вона слабенько й налякано всміхається йому.

— Дякую. У мене всередині все зав’язалося вузлом.

Бере бляшанку і робить ковток.

— Якщо ваш шлунок нездужає, шипучка допоможе, — запевняє він. — Я завжди казав, що на смертному одрі останнім, що я захочу скуштувати, перш ніж попрощатися з цим світом, буде кока-кола.

Фідельман не раз казав ці слова іншим людям, але промовивши їх, одразу про це шкодує. За таких обставин його ремарка здається радше невдалою.

— У мене там родичі, — каже дівчина.

— На Ґуамі?

— У Кореї, — пояснює вона і знову нервово всміхається йому.

Пілот нічого не казав в оголошенні про Корею, але той, хто дивився CNN протягом трьох останніх тижнів, знає, що йдеться про неї.

— У якій Кореї? — цікавиться чоловік із протилежного боку проходу. — У хорошій чи поганій?

Огрядний чоловік вбраний в огидно червоний гольф, який підкреслює колір його схожого на медову диню обличчя. Він такий великий, що звисає з крісла. Жінка поруч із ним — невеличка чорнява панянка з підтягнутою напруженістю штучно виведеного гінчака — притискається до вікна. На вилозі здорованевого піджака хизується емальований американський прапор. Фідельман одразу розуміє, що вони нізащо не змогли б потоваришувати.

Дівчинка налякано глипає на огрядного чоловіка й розгладжує сукенку на колінах.

— У Південній Кореї, — каже вона, відмовляючись грати в його гру з хорошими проти поганих. — Мій брат щойно побрався в Чеджу. Я повертаюся на навчання.

— Куди? — цікавиться Фідельман.

— МІТ[35].

— Я здивований, що тобі вдалося туди вступити, — втручається здоровань. — Згідно з квотами, вони мусять набирати певне число безграмотних міських дітлахів. А це означає, що таким людям залишається значно менше місць.

— Яким «таким людям»? — перепитує Фідельман, повільно і зважено артикулюючи. «Яким. Таким. Людям?». Майже п’ятдесят років у статусі ґея навчили його, що пропускати певні вислови повз вуха — помилка.

Здоровань не соромиться.

— Кваліфікованим. Людям, котрі цього заслуговують. Людям, котрі вміють рахувати. Математика — це значно більше, ніж уміння порахувати решту, коли купуєш трави на десять баксів. Чимало типових емігрантських спільнот страждають через квоти. А надто східняки.

Фідельман регоче — різко, напружено, недовірливо. Проте дівчина з МІТ заплющує очі й мовчить, а скрипаль відкриває рота, щоб вилаяти цього огрядного сучого сина, і знову закриває його. Влаштовувати сцену перед дівчиною було б неввічливо.

— Це Ґуам, а не Сеул, — заспокоює він сусідку. — І ми не знаємо, що саме там сталося. Це може бути що зав­годно. Вибух на електростанції. Просто інцидент, а не… якась катастрофа. — Перше слово, яке спало йому на думку, було «голокост».

— Брудна бомба, — знову втручається здоровань. — Закладаюся на сто доларів. Він засмучений, тому що ми щойно мало не влучили в нього в Росії.

Він — це Верховний керівник КНДР. Ширяться чутки, що хтось вистрілив у нього, коли він із державним візи­том перебував на російському боці озера Хасан — водойми на кордоні між двома країнами. Непідтверджені звіти повідомляють, що йому влучили в плече, влучили в коліно або взагалі нікуди не влучили; що влучили і вбили дипломата, який стояв поруч із ним; що вбили когось із двійників Верховного керівника. Якщо вірити інтернету, кілером був радикальний анархіст антипутінського спрямування, чи агент ЦРУ, замаскований під репортера «Асошіейтед прес», чи зірка музики K-Pop, що виступає під псевдонімом Екстра Поживна Їжа.

Держдепартамент США і ЗМІ Північної Кореї навдивовижу одностайно наполягали, що під час візиту Верхов­ного керівника до Росії жодних пострілів і жодних замахів не було. Як і більшість людей, що слідкували за цією історією, Фідельман вважав ці запевняння ознакою того, що Верховний лідер насправді мало не загинув.

А також вісім днів тому американський підводний човен, що патрулював Японське море, збив північно­корейську випробувальну ракету в північнокорейському повітряному просторі. Представник КНДР назвав це актом війни й пообіцяв помститися. Ну гаразд, не так. Він пообіцяв набити попелом рот кожного американця. Верховний керівник власною персоною не сказав нічого. Після замаху, якого не було, його ніхто не бачив.

— Вони не будуть такими дурнями, — сказав Фідельман здорованю, звертаючись до нього повз дівчинку-кореянку. — Подумайте, що б тоді почалося.

Маленька жиляста чорноволоса жіночка глипає на свого сусіда-здорованя зі слов’янською гордістю, і Фідельман раптом розуміє, чому вона терпить втручання у свій особистий простір. Вони разом. Вона кохає його. Навіть дуже.

Здоровань безтурботно відповідає:

— Сотня доларів.

Десь під ними лежить Північна Дакота, але Вотерс бачить лише горбисту хмару, що простяглася аж до горизонту. Капітан ніколи не бував у Північній Дакоті, й коли намагається уявити її, на думку спадає лише старий іржавий фермерський реманент, Біллі Боб Торнтон[36] і скрадлива содомія в зерносховищах. По радіо зв’яз­ку диспетчер із Міннеаполіса віддає 773-му команду піднятися до ешелону польоту три-шість-нуль і набрати швидкість нуль-сім-вісім Маха.

— Колись бував на Ґуамі? — цікавиться його старша помічниця з удаваною бадьорістю.

Вотерс ніколи раніше не літав із пілотом-жінкою і ледве може дивитися на неї — вона така гарна, що серце крається. З таким обличчям їй слід з’являтися на обкладинках журналів. До їхньої зустрічі за дві години до вильоту в конференцзалі лос-анджелеського аеропорту він не знав про неї нічого, крім прізвища — Бронсон. Його уява змалювала йому когось на кшталт хлопчини з оригінального фільму «Жага смерті».

— Бував у Гонконґу, — озивається Вотерс, шкодуючи, що вона така страшенно чарівна.

Вотерсу добряче за сорок, але виглядає він на дев’ятна­дцять — худорлявий чоловік із рудим волоссям, підстриженим під їжачка, та розсипом ластовиння на обличчі. Він нещодавно одружився і готується стати батьком: світлина його схожої на стиглий гарбузик дружини в літній сукенці висить на приладовій панелі. Йому не хотілося западати ще на когось. Вотерс соромився, щойно помічав гарну жінку. Водночас йому не хотілося бути холодним, офіційним, відчуженим. Він пишався своєю авіакомпанією, яка наймає більше жінок, хотів продемонструвати схвалення й підтримку. Усі розкішні жінки — кара для його душі.

— Сідней. Тайвань. Але не Ґуам.

— Ми з друзями займалися фрідайвінгом на пляжі Фай-Фай. Одного разу я підпливла так близько до чорно­перої акули, що могла її погладити. Фрідайвінг голяка — єдина краща за польоти річ.

Слово «голяка» вдарило Вотерса, наче розряд шокера. Такою була його перша реакція. А друга думка була про те, що вона, звичайно, знає Ґуам, бо служила на флоті, де й навчилася літати. Глипнувши на жінку краєм ока, капітан приголомшено помітив у неї на віях сльози.

Кейт Бронсон теж помітила його погляд і відповіла кривою зніченою посмішкою, продемонструвавши невеличку щілину між передніми зубами. Він спробував уявити її з поголеною головою й жетонами. Це було нескладно. Попри зовнішність дівчинки, у глибині ховалося щось неприборкане, жилясте й безрозсудне.

— Не знаю, чому я плачу. Не була там десять років. І друзів у мене там немає.

Вотерс обміркував кілька можливих заспокійливих реплік і по черзі відкинув усі. Нема нічого доброго в запевняннях, що все, можливо, не так погано, як вона думає, якщо насправді все, ймовірно, значно гірше.

Хтось смикнув двері. Бронсон підвелася, витерла тильним боком долоні заплакані щоки, подивилась у вічко й повернула засуви.

Це був Форстенбош, старший стюард, пухкенький розніжений чоловік із хвилястим білявим волоссям, ­метушливими манерами й маленькими очицями за товстими окулярами в золотій оправі. Він був спокійний, професійний і педантичний на тверезу голову, а коли хильне, робився веселим і манірним та лаявся так, що вуха в’янули.

— Хтось жбурнув на Ґуам атомну бомбу? — поцікавився він, одразу перейшовши до суті.

— Про те, що відбувається на землі, мені відомо одне: ми втратили зв’язок, — повідомив Вотерс.

— І що б це мало означати? — не вгавав Форстенбош. — У мене там ціла купа страшенно наляканих людей, і мені нічого їм сказати.

Бронсон гупнулася головою, нагнувшись під приладами, щоб сісти на місце. Вотерс удав, наче не помітив цього. Також удав, наче не помічає, що в неї тремтять руки.

— Це означає… — починає він, але саме в цю мить лунає попереджувальний сигнал, а тоді вмикається передавач із повідомленням для всіх, хто перебуває в повітряному просторі ZMP[37].

Голос, що лунає з Міннесоти, ледь хрипкий, урівноважений, безтурботний. Їх вчать говорити таким тоном.

— Це Міннеаполіський центр із високопріоритетними інструкціями для всіх літаків на цій частоті. Стратегічне командування США наказало нам очистити повіт­ряний простір для операцій з Еллсворта. Ми починаємо спрямовувати всі літаки до найближчих аеропортів, здатних прийняти їх. Повторюю, ми повертаємо на землю всі комерційні та екскурсійні рейси в зоні ZMP. Будь ласка, залишайтеся пильними й готовими вчасно відреагувати на наші інструкції. — Якусь мить лунає сичання, а тоді Міннеаполіс із чимось схожим на жаль у голосі додає: — Перепрошую, пані й панове. Дядькові Сему сьогодні по обіді знадобиться небо для незапланованої світової війни.

— Аеропорт Еллсворта? — перепитує Форстенбош. — Що у них там, в Еллсворті?

— 28-ме бомбардувальне відділення, — каже Бронсон, потираючи голову.

Літак різко нахиляється вбік, і Вероніка Д’Арсі дивиться прямісінько на скуйовджену перину з хмар унизу. З іншого боку салону крізь вікна ллється сліпуче сонячне світло. Привабливий пияк поруч із нею — на чолі в нього неслухняний кучерик темного волосся, що змушує її думати про Кері Ґранта чи Кларка Кента — несвідомо стискає бильця свого крісла. Жінка замислюється, чи боїться він літати, а чи просто випивака. Свій перший скотч він проковтнув, щойно вони піднялися на крейсерську висоту, три години тому, коли минула десята.

Екрани знову робляться чорні, й на них з’являється чергове «УВАГА! ОГОЛОШЕННЯ!». Вероніка заплющує очі, щоб послухати, зосереджуючись, як на репетиції, коли інший актор уперше читає свої репліки.

— Вітаю, пасажири, це знову капітан Вотерс. На жаль, ми отримали несподівану вимогу від служби повітряного контролю переспрямувати наш літак до Фарґо і приземлитися в Міжнародному аеропорту Гектор. Нас попросили очистити повітряний простір, негайно…

(барабанний дріб)

— …з військових причин. Вочевидь, ситуація в Ґуамі призвела до, е-е-е-м, ускладнень для всіх, хто сього­дні перебуває в небі. Причин для тривоги немає, але нам доведеться сісти. Ми сподіваємося приземлитись у Фарґо за сорок хвилин. Я матиму для вас більше інформації, коли отримаю її.

(барабанний дріб)

— Перепрошую, народ. Сьогодні не той день, на який ми всі сподівалися.

Якби це було кіно, голос капітана не звучав би як у підлітка, котрий переживає найстрашнішу кризу перехідного віку. На його роль узяли б когось похмурого і владного. Можливо, Г’ю Джекмана. Або якогось британця, якби хотіли натякнути на його ерудованість, здобуту в Оксфорді мудрість. Напевно, це був би Дерек Джекобі.

Вероніка грала пліч-о-пліч із Дереком протягом майже тридцяти років. Він відвів її за лаштунки того вечора, коли померла її мати, і розраджував ніжним заспокій­ливим бурмотінням. Уже за годину вони обоє вийшли на сцену в костюмах древніх римлян і грали для чотирьохсот вісімдесяти глядачів; Господи, як він того вечора грав, і вона теж чудово впоралась і зрозуміла того вечора, що, граючи, може знайти вихід із будь-якої ситуації, і з цієї також. Усередині вона вже заспокоїлась, відпустила всі турботи, всі переживання. Вероніка вже багато років не відчувала нічого, що не було б її власним виваженим рішенням.

— Я думала, що ви зарано почали пити, — зізналася вона, звертаючись до свого сусіда. — А виявилося, що це я почала запізно.

Вероніка піднесла вгору пластянку з вином, яку їй подали з обідом, і, сказавши «Будьмо!», перехилила її.

Він відповів їй чарівною спокійною усмішкою.

— Я ніколи не бував у Фарґо, але бачив про нього якусь передачу. — Чоловік примружився. — А вам доводилося бувати у Фарґо? Мені здається, що так. Ви були якось пов’я­зані з криміналістикою, а потім Ієн Мак-Ґреґор задушив вас.

— Ні, любий. Ви плутаєте з «Замовленням на вбивство», і це був Джеймс Мак-Евой із зашморгом.

— Хай так. Я знав, що якось бачив, як ви помираєте. Вам часто доводилося помирати?

— О, регулярно. Якось я знімалася з Річардом Гаррісом, і йому знадобився цілий день, аби забити мене до смерті свічкою. П’ять сцен, сорок дублів. Бідолаха був виснажений, коли ми закінчили.

Сусідові очі витріщились, і Вероніка зрозуміла, що він бачив фільм і пам’ятав її роль. Тоді їй було двадцять два, і вона була оголена в кожній сцені без перебільшення. Її донька якось поцікавилася: «Мамо, а коли саме ти дізналася про одяг?» Вероніка відповіла: «Одразу після твого народження, люба».

Донька Вероніки достатньо чарівна, аби зніматися в кіно, але натомість вона робить капелюшки. Коли жінка думає про доньку, у неї болить у грудях від задово­лення. Вона не заслуговує мати таку розумну, щасливу, розсудливу доньку. Коли Вероніка розмірковує про себе — про власний егоїзм та нарцисизм, свою бай­дужість до материнства, зосередженість на власній кар’єрі, — їй здається неймовірним, що у неї в житті є така гарна людина.

— Я Ґреґ, — каже її сусід. — Ґреґ Голдер.

— Вероніка Д’Арсі.

— Що вас привело до Лос-Анджелеса? Роль? Чи ви тут живете?

— Я мусила бути тут через апокаліпсис. Граю мудру літню жінку в пустелі. Це моє припущення, що там буде пустеля. Я бачила лише зелений екран. Сподіваюся, справж­ній апокаліпсис прийде не раніше, ніж фільм з’явить­ся в кінотеатрах. Як гадаєте, так і буде?

Ґреґ визирає з вікна на пейзаж із хмар.

— Звісно. Це ж Північна Корея, а не Китай. Чим вони можуть у нас влучити? Ми не матимемо жодного апокаліпсису. Напевно, на відміну від них.

— Скільки людей живуть у Північній Кореї? — цікавиться дівчинка з іншого боку проходу, ота, в химерно великих окулярах. Вона уважно слухає їх, а тепер дуже по-дорослому нахиляється ближче.

Її мати напружено усміхається Ґреґові й Вероніці та поплескує дитину по руці.

— Не заважай іншим пасажирам, люба.

— Вона мені не заважає, — заспокоює чоловік. — Не знаю, дитино. Чимало людей мешкають на фермах, розкиданих десь у сільській місцевості. Гадаю, там є тільки одне велике місто. У будь-якому разі, я переконаний, із більшістю з них усе буде гаразд.

Дівчинка відкидається в кріслі та обмірковує почуте, а потім скручується на сидінні, щоб пошепотітися з мамою. Її мати міцно заплющує очі й хитає головою. Вероніка замислюється, чи помічає жінка, що досі поплескує дитину по руці.

— У мене теж є донька приблизно її віку, — повідом­ляє Ґреґ.

— А у мене є донька приблизно вашого віку, — озивається Вероніка. — Я люблю її понад усе у світі.

— Ага. Я теж. Я маю на увазі свою доньку, а не вашу. Утім, переконаний, ваша теж прекрасна.

— Ви повертаєтеся додому, до неї?

— Так. Дружина зателефонувала, щоб запитати, чи можу я перервати відрядження. Вона закохана в чоловіка, з котрим познайомилася у фейсбуці, і хоче, щоб я попіклувався про дитину, аби вона могла поїхати до Торонто на побачення з ним.

— О Господи. Ви серйозно? Ви про щось підозрювали?

— Я вважав, що вона забагато часу проводить онлайн, але, щиро кажучи, вона вважала, що я забагато часу буваю п’яний. Мабуть, я алкоголік. Мабуть, саме час щось із цим робити. Мабуть, щойно це доп’ю, одразу візь­муся. — Він ковтає останні краплі свого скотчу.

Вероніка розлучалася — двічі — і завжди чудово розуміла, що власноруч руйнувала родинне вогнище. Згадуючи, як погано вона поводилася, як ганебно користувалася Робертом і Франсуа, вона соромиться і гнівається на себе, тож щиро радіє, що може поспівчувати й висловити свою солідарність ображеному сусідові. Треба користуватися будь-якою нагодою спокутувати власні гріхи, хоч якою незначною.

— Мені страшенно шкода. Яку жахливу бомбу вона на вас скинула.

— Що ви сказали? — перепитує дівчинка з іншого боку проходу, знову нахиляючись ближче до них. Здається, її глибокі карі очі за скельцями ніколи не кліпають. — Ми збираємося скинути на них атомну бомбу?

Голос її лунає радше зацікавлено, ніж налякано, проте мама після цих слів різко й налякано видихає.

Ґреґ знову нахиляється до дитини, усміхаючись водночас люб’язно й насмішкувато, і Вероніка раптом шкодує, що їй не на двадцять років менше. Вона могла б бути вдалим вибором для такого чолов’яги.

— Я точно не знаю всіх військових можливостей, тому не можу сказати напевно. Але…

Закінчити йому не вдається, позаяк кабіна раптом наповнюється пронизливим завиванням, що діє на нерви.

Повз них мчить літак, слідом пролітають ще два в тандемі. Один так близько від лівого крила, що Вероніка встигає вихопити поглядом чоловіка в кабіні — він у шоломі, а обличчя закриває якийсь дихальний апарат. Ці літаки анітрохи не схожі на їхній «боїнг-777», що несе їх на схід… радше нагадують залізних соколів, сірих, як нако­нечники куль, як свинець. Вони мчать повз на такій швидкості, що їхній авіалайнер здригається. Пасажири скрикують, хапаються одне за одного. Немилосердні звуки бомбардувальників, з якими перетнувся їхній шлях, відчуваєш негайно всіма нутрощами. А потім вони зникають, залишивши в яскравій синяві довгі інверсійні сліди.

Западає приголомшена, шокована тиша.

Вероніка Д’Арсі дивиться на Ґреґа Голдера й помічає, що він розчавив своє пластикове горнятко в кулаці й воно розламалося на шматки. Він зауважує, що зробив, тієї самої миті, сміється й відкладає уламки на бильце.

А тоді знову повертається до дівчинки й закінчує речення, наче його нічого й не уривало:

— Але я б сказав, що все вказує на відповідь «так».

— Це Б-1, — пояснює їй коханий розслабленим, майже задоволеним голосом. — Лансери. Раніше вони перевозили ядерні боєголовки, але чорний Ісус поклав цьому край. Утім вони досі мають достатньо вогневої сили, аби засмажити кожну собаку в Пхеньяні. Це кумедно, адже зазвичай, щоб скуштувати смажену собаку в Північній Кореї, слід замовити її заздалегідь.

— Їм слід було повстати, — озивається Дженні. — Чому вони не повстали, коли мали нагоду? Невже їм потрібні концтабори? Невже вони хочуть помирати від голоду?

— У цьому і є різниця між західним менталітетом і східним світоглядом, — пояснює Боббі. — Там індивідуалізм вважається чимось ненормальним, — і пошепки додає: — У їхньому мисленні є щось схоже на те, як думають у мурашнику.

— Перепрошую, — озивається єврей у середньому ряду поруч із дівчиною зі сходу. Він типовий єврей, навіть без капелюха, пейсів і молитовної накидки на плечах. — Ви не могли б розмовляти тихіше, будь ласка? Моя сусідка засмучена.

Боббі стишив голос, але, навіть попри намагання розмовляти тихо, його тон схильний гриміти. Це вже не вперше створює йому проблеми. Він веде далі:

— Їй не слід засмучуватись. Уже завтра вранці Південна Корея зможе нарешті припинити непокоїтися через психопатів із протилежного боку демілітаризованої зони. Родини об’єднаються. Ну, деякі родини. Високопотужні бомби не дискримінують ані військове, ані цивільне населення.

Боббі розмовляє зі звичною впевненістю людини, котра двадцять років створювала новини для телекомпанії, що володіє приблизно сімдесятьма місцевими телеканалами і спеціалізується на розповсюджені незалежного від тенденцій провідних ЗМІ контенту. Він бував в Ірані, Афганістані. Під час епідемії Еболи Боббі літав до Ліберії, щоб провести розслідування, чи не вирішили в ІДІЛ використати вірус як зброю. Його ніщо не лякає. Його ніщо не бентежить.

Дженні була невінчана й вагітна, батьки вигнали її з дому, тож вона спала на складі газової станції між змінами, аж доки Боббі одного дня не купив їй у «Макдональдсі» Екстра Поживну Їжу і сказав, що йому байдуже, хто батько дитини. Він пообіцяв любити дитину, як свою власну. Дженні вже записалася на аборт. Боббі спокійно, тихенько пояснив їй: якщо вона піде з ним, дитина матиме гарне й щасливе життя, а поїхавши до клініки, вона вб’є дитину і втратить власну душу. Вона пішла з ним, і все було так, як він обіцяв, до останнього слова. Він щиро її любив, обожнював із самого початку; він став її дивом. Аби повірити, їй не потрібні були хліби та рибини. Достатньо було Боббі. Іноді Дженні фантазувала, що ліберали (можливо, Код Пінкер або хтось із людей Берні) спробують убити його, а їй вдасться затулити Боббі від зброї і самій наразитися на кулю. Їй завжди хотілося померти заради нього. Поцілувати його, відчуваючи в роті смак власної крові.

— Шкода, що в нас немає телефонів, — раптом озвалася гарненька східна дівчина. — У деяких літаках є. Мені б хотілося зателефонувати… комусь. Скільки мине часу, перш ніж бомбардувальники дістануться туди?

— Навіть якби ми могли подзвонити з літака, — заперечує Боббі, — було б складно пробитися. США найперше відрубає всі можливості зв’язку в регіоні й, можливо, не лише в КНДР. Вони не ризикуватимуть, дозволяючи агентам у Південній Кореї — зі «сплячого» уряду — зорга­нізувати контратаку. До того ж просто зараз телефонують у кожній родині на Корейському півострові. Буде нітрохи не краще, ніж намагатися додзвонитися на Мангеттен 11 вересня, от лише цього разу буде їхня черга.

— Їхня черга? — перепитує єврей. — Їхня черга? Я, мабуть, проґавив звіт, який звинувачував у падінні Всесвітнього торговельного центру Північну Корею. Думав собі, що це була «Аль-Каїда».

— Північна Корея роками продавала їм зброю й розвіддані, — повідомляє йому Боббі. — Усе це пов’язане. Північна Корея десятиліттями залишається найбільшим розповсюджувачем гарячки «Знищимо Америку».

Дженні штурхає Боббі плечем і каже:

— Або раніше була. Гадаю, їх уже витіснили люди з «Black Lives Matter»[38].

Насправді вона просто повторює слова, які Боббі сказав друзям кілька вечорів тому. Їй це зауваження здалося влучним, до того ж вона знає, що йому подобається чути, як повторюють його власні вислови.

— Воу-воу! — вигукує єврей. — Це найбільш расистське зауваження, яке мені доводилося чути в реальному житті. Невже мільйони людей повинні загинути, тому що мільйони таких, як ви, обирають до уряду некомпетентних, сповнених ненависті недоумків?

Дівчина заплющує очі й відкидається в кріслі.

— А до яких людей ви зараховуєте мою дружину? — цікавиться Боббі, вигинаючи одну брову.

— Боббі, — заспокоює його Дженні. — Все гаразд. Мене це не зачіпає.

— Я не питав, чи тебе це зачіпає. Я запитав цього джентль­мена, про яких людей, на його думку, він говорить?

На щоках у єврея від збудження з’являються червоні плями.

— Про жорстоких, манірних… неуків.

Він, тремтячи, відвертається геть.

Боббі цілує дружину у скроню й відстібає свій пасок.

Форстенбош десять хвилин заспокоює людей у салоні другого класу, а потім ще п’ять витирає пиво з голови Арнольда Фідельмана й допомагає йому перевдягнути светр. Каже Фідельманові та Роберту Слейту, що якщо до посадки ще раз побачить, як хтось із них встає зі свого місця, то в аеропорту їх обох заарештують. Слейт ставиться до цього мирно, затягає свій пасок безпеки, складає руки на колінах і незворушно дивиться перед собою. У Фідельмана такий вигляд, наче він збирається протестувати. Він безпомічно тремтить, обличчя зблідло, і заспокоюється він лише після того, як Форстенбош вкриває його коліна ковдрою. Нахилившись до пасажирового крісла, стюард шепоче, що, приземлившись, вони разом відзвітують, і той Слейт отримає догану за словесне та фізичне насильство. Фідельман здивовано і вдячно глипає на нього — два ґеї дивляться одне на одного у світі, повному Робертів Слейтів.

Старший стюард теж почувається млосно і йде до голови літака на достатньо тривалий час, аби опанувати себе. У салоні від хвоста до носа тхне блювотою і страхом. Діти безу­тішно ридають. Форстенбош бачив, як дві жінки моляться.

Він торкається свого волосся, миє руки, кілька разів глибоко вдихає. Його зразком для наслідування завжди був персонаж Ентоні Гопкінса з кіно «Наприкінці дня», яке ніколи не здавалося йому трагедією, а радше пане­гіриком дисциплінованому життю. Іноді Форстенбош жалкує, що він не британець. Він одразу впізнав Вероніку Д’Арсі у бізнес-­класі, але його професіоналізм вимагає жодним чином не виказувати, що він усвідомлює її зірковий статус.

Опанувавши себе, стюард виходить із носової частини й прямує до кабіни пілотів, щоб повідомити капітанові Вотерсу, що після приземлення їм знадобиться служба безпеки аеропорту. Дорогою він зупиняється в бізнес-класі, щоб подбати про жінку, яка страждає від надто частого дихання. Узявши її за руку, Форстенбош пригадує, як во­станнє тримав за руку свою бабусю; вона вже лежала в труні, і її пальці були такі ж холодні, позбавлені життя. Чоловік аж здригається від обурення, згадавши про бомбардувальники — ті ідіотські хот-доґи, що промчали так близько до літака. Його аж нудить від цього браку звичайної людської поваги. Разом із жінкою він робить вправи з глибокого дихання й запевняє її, що незабаром вони будуть на землі.

Кабіна пілотів залита сонячним світлом і спокоєм. Його це не дивує. Їхня робота зорганізована так, аби перетворити все, навіть кризу (а це точно криза, хай навіть їм не доводилося готуватися до чогось такого на симуляторах польоту), на рутину контрольних списків та відповідних процедур.

Другий пілот — недбале дівчисько, вона притягла з собою до кабіни обід у коричневому паперовому пакунку. Коли вона задирає лівий рукав, Форстенбош помічає частину татуювання — білого лева простісінько над зап’яст­ком. Дивлячись на неї, стюард бачить її минуле життя в трейлерному парку, брата, котрий сидить на опіатах, розлучених батьків, перше робоче місце у «Волмарті», розпачливу втечу на військову службу. Вона неабияк подобається йому — хіба ж могло бути інакше? Його дитинство було дуже схожим, от тільки він утік не до армії, а до Нью-Йорка, де міг не приховувати своєї гомосексуальності. Коли вона пустила його до кабіни минулого разу, у неї бриніли сльози, і це розчулило чоловікове серце. Його ніщо так не бентежило, як збентежені люди.

— Що відбувається? — запитує Форстенбош.

— Будемо на землі о десятій, — озивається Бронсон.

— Можливо, — виправляє її Вотерс. — Перед нами вже й так затор із кількох літаків.

— Щось чути з протилежного боку світу? — кортить дізнатися Форстенбошу.

Якусь мить обоє мовчать. А тоді Вотерс озивається неприродним, відчуженим голосом:

— Геологічна служба США повідомляє про сейсмічну активність на Ґуамі силою приблизно шість цілих три десятих бала за шкалою Ріхтера.

— Що відповідає двом з половиною сотням кілотонн, — втручається Бронсон.

— Це була боєголовка, — озивається Форстенбош. Інтонація в нього не запитальна.

— У Пхеньяні теж щось сталося, — каже Бронсон. — За годину до подій на Ґуамі державне телебачення перемкнулося на кольорові смуги. Розвіддані повідомляють про кількох високопосадовців, убитих за кілька хвилин. Тож або це палацовий переворот, або ми спробували повалити владу за допомогою якогось хірургічного замовного вбивства, а їм це не сподобалося.

— Чи ми можемо вам допомогти, Форстенбоше? — цікавиться Вотерс.

— У салоні другого класу сталася бійка. Один чоловік вилив на іншого пиво…

— Ой, ну нахрін, — уриває його Вотерс.

— …я їх попередив, але нам, можливо, знадобиться, щоб поліція Фарґо була напоготові, коли сядемо. Може, постраждалий збирається подати заяву.

— Я зв’яжуся з Фарґо по радіо. Мені здається, в аеропорту на нас чекає справжня божевільня. Можливо, службі безпеки й дихнути ніколи буде.

— А ще у жінки в бізнес-класі напад паніки. Вона намагається не налякати свою доньку, але має проблеми з диханням. Я змусив її подихати в паперовий пакет. Проте мені б хотілося, аби внизу на неї чекала невідкладна допомога з кисневим балоном.

— Домовилися. Ще щось?

— Там розгортається ще десяток мінікатастроф, але команда тримає все під контролем. Гадаю, є ще дещо. Чи не хоче хтось із вас келих пива або вина, попри всі офіційні правила?

Пілоти глипають на нього. Бронсон усміхається.

— Я хочу дитину від вас, Форстенбоше, — каже вона. — У нас вийшов би чудовий малюк.

Вотерс погоджується:

— Я так само.

— Це означає «так»?

Вотерс і Бронсон перезираються.

— Краще не треба, — вирішує дівчина, і Вотерс киває.

А капітан додає:

— Та щойно ми запаркуємося, я вип’ю келих найхолоднішого «Dos Equis», яке вам вдасться знайти.

— Знаєте, що я найбільше люблю в польотах? — запитує Бронсон. — На цій висоті завжди сонячно. Не віриться, що в такий сонячний день може трапитися щось таке огидне.

Вони захоплено розглядають хмарний пейзаж, коли щось безліччю вістер протинає пухнасту поверхню під ними. У небі виростають сотні стовпів диму, здіймаючись по всіх усюдах. Це схоже на якийсь чарівний фокус, наче у хмарах ховалося пір’я, яке тепер настовбурчилося навсібіч. Наступної миті лунає удар грому з усією його турбулентністю, і від цього ляпаса літак завалюється набік. На панелі керування засвічується десяток червоних вогнів. Сирени вищать. Форстенбош бачить це в ту мить, коли його відриває від підлоги. Кілька секунд він пливе в повітрі, зависнувши, як парашут, — людина з шовку, наповнена повітрям. Голова вдаряється в стіну. Він падає так стрімко, наче в підлозі кабіни відчинилися дверцята, крізь які чоловік поринає в яскраві глибини небес під ногами.

— Ма! — кричить Дженіс. — Ма, подивись. Це що?

Те, що відбувається в небі, менш бентежне за те, що відбувається в салоні. Хтось кричить, і цей звук блискучою срібною ниткою залишає стібки простісінько у дівчинки в голові. Дорослі стогнуть, нагадуючи їй про привидів.

«Боїнг-777» нахиляється ліворуч, а потім раптом рвучко завалюється на правий бік. Літак маневрує в лабіринті велетенських стовпів, наче в галереях якогось величезного собору. На Інґлвудському регіональному конкурсі з мови Дженіс випало витлумачити значення слова «галерея» (це було нескладно).

Її мати, Міллі, не відповідає. Вона ритмічно дихає в білий паперовий мішечок. Міллі ніколи раніше не літала, ніколи не бувала за межами Каліфорнії. Дженіс теж іще не літала, але, на відміну від матері, не могла цього дочекатися. Їй завжди хотілося піднятись у великому літаку; а ще хотілось одного дня зануритися в глибини у підводному човні, утім її задовольнило б і плавання на каяці зі скляним дном.

Оркестр розпачу й переляку стих до ледь чутного димінуендо (Дженіс отримала слово «димінуендо» в першому раунді фіналу мовного конкурсу й була та-а-а-ак близько до невдачі, до принизливої поразки на самому початку). Дівчинка нахилилася до привабливого чоловіка, котрий весь політ пив чай із льодом.

— Це були ракети? — поцікавилася вона.

Жінка з фільмів озвалася зі своїм чарівним британським акцентом. Дженіс чула британський акцент лише у фільмах і обожнювала його.

— МБРи, — пояснила кінозірка. — Прямують на інший кінець світу.

Дженіс помітила, що акторка тримає за руку значно молодшого чоловіка, котрий випив увесь чай з льодом. А отой чоловік поруч із нею мав такий вигляд, наче його нудить. Він так міцно стискав руку старшої за себе жінки, що аж кісточки пальців побілішали.

— Ви родичі? — запитала Дженіс. Вона не могла вигадати жодного іншого пояснення, чому вони тримаються за руки.

— Ні, — відповів привабливий чоловік.

— То чому ви тримаєтеся за руки?

— Тому що нам страшно, — пояснила кінозірка, хай навіть вигляд мала нітрохи не наляканий. — І це нам допомагає.

— Ох! — вигукнула Дженіс і хутенько схопила вільну мамину руку.

Мама кинула на неї вдячний погляд над мішечком, який надимався і спадав, наче паперова легеня. Дівчинка знову глипнула на привабливого чоловіка.

— Хочете потримати мене за руку?

— Так, якщо твоя ласка, — відповів чоловік, і вони взялися за руки через прохід.

— Що означає МБРи?

— Міжконтинентальні балістичні ракети, — пояснив чоловік.

— Це одне з моїх слів! Мені випало слово «міжконтинентальний» на регіональному конкурсі з мови.

— Серйозно? Непросте слово.

— Ой, та нічого складного, — запевнила Дженіс.

— Повірю тобі. Ти спеціалістка.

— Я їду до Бостона на мовний конкурс. Це буде міжнародний півфінал, і якщо я добре впораюся, то поїду до Вашингтона і мене покажуть по телевізору. Я й не думала, що колись потраплю туди. Проте я не думала й про те, що колись опинюся у Фарґо. Ми ще збираємося приземлитись у Фарґо?

— Не знаю, чи є в нас інші варіанти, — зізнався привабливий чоловік.

— І скільки там було МБРів? — запитала Дженіс, витягаючи шию, щоб подивитися на димові вежі.

— Усі, — втрутилася кінозірка.

— Цікаво, чи потраплю я на конкурс, — замислилася дівчинка.

Цього разу відповіла її мама. Голос у неї був хрипкий, ніби їй шкрябало в горлі або вона щойно плакала:

— Боюся, можеш не потрапити, люба.

— Ой, — засмутилася Дженіс. — Ой ні.

Вона почувалася трохи подібно до того, як минулого року, коли вони влаштували гру в таємного Санту, вона єдина залишалася без подарунка: її таємним Сантою був Мартін Когассі, а він захворів на мононуклеоз і не прийшов.

— Ти б перемогла, — сказала мама і заплющила очі. — І не лише у півфіналі, а взагалі.

— Змагання розпочнуться аж завтра ввечері, — взялася заспокоювати її Дженіс. — Можливо, нам вдасться сісти на інший літак завтра вранці.

— Я не впевнений, що завтра вранці хтось літатиме, — перепрошуючи, озвався привабливий чоловік.

— Тому що в Північній Кореї щось сталося?

— Ні, — заперечив її друг із протилежного боку проходу. — Воно ще тільки має там статися.

Міллі розплющила очі і втрутилася:

— Чш-ш-ш. Ви її налякаєте.

Але Дженіс не лякається, вона просто не розуміє. Чоловік із протилежного боку проходу розмахує її рукою туди-сюди, туди-сюди.

— Яке найскладніше слово тобі траплялося на конкурсах? — цікавиться він.

— Антропоцен, — без вагань озивається Дженіс. — На цьому слові я програла торік у півфіналі. Воно означає «ера, коли існують люди». Типу «ера антропоцену надзвичайно коротка порівняно з іншими геологічними періодами».

Чоловік якусь мить пильно дивиться на неї, а потім заходиться реготом:

— Ну ти даєш, дитинко.

Кінозірка розглядає крізь ілюмінатор велетенські білі колони.

— Ніхто ніколи не бачив таких небес. Ці вежі з хмар. Небо, таке яскраве і просторе, опинилося в клітці за димовими ґратами. Здається, наче вони тримають небеса. Який чарівний день. Можливо, ви, містере Голдер, незабаром побачите, як я зіграю чергову смерть. Не можу обіцяти, що виконаю цю роль зі звичною артистичністю. — Вона заплющує очі. — Я сумую за донькою. Не думаю, що мені вдасться дістатися до… — Жінка розплющує очі, помічає Дженіс і змовкає.

— Я теж думав про свою, — зізнається містер Голдер. Потім повертає голову і дивиться повз Дженіс на її матір. — Знаєте, як вам пощастило? — Переводить погляд із Міллі на Дженіс і назад. Коли дівчинка дивиться на матір, та ледь помітно киває головою.

— А чому тобі пощастило, ма? — цікавиться вона.

Міллі притискає її і цілує у скроню.

— Тому що ми сьогодні разом, дурненька.

— О, — дивується Дженіс. Їй складно зрозуміти, в чому тут щастя. Вони щодня разом.

Трохи згодом дівчинка помічає, що привабливий чоловік відпустив її руку, і, перевівши на нього погляд, бачить, що він обіймає кінозірку, а вона — його, і вони так ніжно цілуються; це приголомшує Дженіс, адже актриса значно старша за сусіда. Вони цілуються, наче закохані в кінці фільму, перед тим як поповзуть титри і всім потрібно буде повертатися додому. Це так обурливо, що Дженіс не стримує сміху.

На братовому весіллі в Чеджу А Ра на мить здалося, що вона побачила батька, котрий помер сім років тому. Церемонія і святкування відбувалися в просторому й чарівному приватному садку, який розділяла навпіл глибока прохолодна рукотворна річка. Дітлахи пригорщами кидали у воду камінці й дивилися, як вона закипає від плюскотіння райдужних коропів — блискучі риби, схожі кольорами на коштовності, сотнями спінювали воду: рожево-золоті, платинові, мідні — яскраві, мов щойно викарбувані монетки. Погляд А Ра ковзнув від дітей до майстерно прикрашеного кам’яного мосту, що вигинався над струмком, і там в одному зі своїх дешевих костюмів стояв її батько, спершись на стінку й усміхаючись їй; його широке непоказне обличчя було пооране глибокими зморшками. Це видовище так збурило її, що довелося відвести погляд, а подих перехопило від шоку. Коли вона подивилася назад, його вже не було. Сівши на своє місце, дівчина вирішила, що бачила Джума, молодшого батькового брата, котрий носив таку саму стрижку. У такий емоційний день нескладно було переплутати їх, а надто зважаючи на її рішення не надівати на весілля окуляри.

На землі студентка еволюційної лінгвістики МІТ обме­жує свою віру тим, що можна довести, підтвердити й вивчити. Але зараз у повітрі вона почувається менш упередженою. «Боїнг-777», усі ці понад три сотні тон, мчить у повітрі, утримуваний неосяжними невидимими силами. Ніщо несе на своїй спині все. Це ж стосується мертвих і живих, минулого й теперішнього. Теперішня мить — це крило, а історія підтримує його, здіймаючи вгору. Батько А Ра любив розваги та приємності — він сорок років керував крамничкою дрібних цікавих речей, розваги та приємності були його бізнесом. Тут, у небесах, їй хочеться вірити, що він не дозволив би смерті завадити йому потішитися таким приємним вечором.

— Мені капець як страшно, — зізнається Арнольд Фідельман.

Дівчина киває. Їй теж.

— І я капець який злий. Капець який злий.

Вона припиняє кивати. Вона не злиться — свідомо вирішує цього не робити. У цю мить вона більше за всіх налаштована не злитися.

Фідельман веде далі:

— Той мудак, містер Зробімо-Америку-Такою-Бляха-Величною-Знову он там. Мені хочеться, аби ми на день повернулися в минуле і люди змогли жбурляти в нього багнюку й капусту. Як гадаєте, чи могло б таке статись, якби Обама досі сидів в Овальному кабінеті? Чи могло б статися це… це… божевілля? Послухайте. Коли ми приземлимося — якщо приземлимося — ви не могли б залишитися зі мною в аеропорту? Щоб повідомити про те, що відбувалося тут? В усій цій ситуації ви незаангажований свідок. Поліція дослухається до вас. Вони заарештують цього жирного покидька за те, що він вилив на мене пиво, і він зможе насолодитися кінцем світу в маленькій вогкій камері, напханій гівняними нестямними п’яницями.

Дівчина заплющила очі, намагаючись повернутися до весільного садка. Їй хочеться постояти біля рукотворної річечки, повернути голову і знову побачити батька на містку. Цього разу їй не хочеться злякатися його. Хочеться подивитися йому в очі й усміхнутись у відповідь.

Проте їй не вдається подумки залишатись у тому садку. Голос Фідельмана істерично гучнішає. Огрядний чоловік із протилежного боку проходу, Боббі, чує його останні слова.

— Коли ви подасте заяву в поліцію, — зауважує він, — сподіваюся, ви не змовчите про те, як назвали мою дружину сповненою ненависті й некомпетентною.

— Боббі, — втручається дружина огрядного чоловіка, невисока жіночка, в чиєму погляді читається обожнювання. — Не треба.

А Ра повільно видихає і каже:

— У Фарґо ніхто ні про що не звітуватиме поліції.

— Ви помиляєтесь, — заперечує Фідельман, його голос тремтить. І ноги теж тремтять.

— Ні, — наполягає А Ра. — Не помиляюсь. Я впевнена в цьому.

— Чому ви така впевнена? — перепитує дружина Боббі. У неї яскраві, як у пташки, очі та швидкі, як у пташки, рухи.

— Тому що ми не сядемо у Фарґо. Літак припинив кружляти над аеропортом за кілька хвилин після того, як випустили ракети. Ви не помітили? Ми вже давненько припинили виписувати кола. І тепер прямуємо на північ.

— Звідки вам це відомо? — не розуміє маленька жіночка.

— Сонце ліворуч від літака. А отже, ми прямуємо на північ.

Боббі з дружиною визирають у вікно. Жінка схвально та зацікавлено мугикає.

— А що розташовується на північ від Фарґо? — цікавиться вона. — І навіщо нам туди?

Боббі повільно підіймає руку до рота, цей жест міг би означати, що він замислився про це, однак А Ра вбачає в цьому щось фрейдистське. Він уже здогадався, чому вони не приземляться у Фарґо, але не збирається про це розповідати.

А Ра достатньо заплющити очі, щоб подумки точно побачити, де зараз боєголовки — далеко за межами земної атмосфери, вони вже проминули пік своєї смертоносної параболи й мчать назад до гравітаційної ями. До тієї миті, коли вони влучать у щось на іншому боці Землі, зали­шається, мабуть, менш ніж десять хвилин. А Ра бачила принаймні тридцять випущених ракет, а це на двадцять більше за мінімум, необхідний для знищення території, меншої за Нову Англію. А ці тридцять ракет, які їм вдалося побачити, безсумнівно, лише частина випущеного арсеналу. Реакція на такий удар неодмінно буде пропорційною, і можна не сумніватися, що американські МБРи вже перетнулися траєкторіями з сотнями ракет, випущеними з протилежного боку. Щось пішло страшенно хибним шляхом, і це було неминуче, бо ж ґніт геополітичних феєрверків підпалили вже давно.

Утім А Ра заплющує очі не для того, щоб уявити собі удар та контрудар. Вона залюбки повертається до Чеджу. У річечці влаштували заколот коропи. Вечір пахне спокус­ливим цвітом і нещодавно скошеною травою. Її батько кладе лікті на кам’яне поруччя мосту й легко всміхається.

— Цей тип, — каже Фідельман. — Цей тип і його клята жінка. Називають азіатів «східняками». Базікають про те, що ваш народ — мурахи. Залякують людей, виливаючи на них пиво. Цей тип і його клята жінка ставлять на чолі країни таких, як вони самі, недоумкуватих і безрозсудних, і ось куди ми докотилися. Ракети вже літають. — Його голос напружено зривається, й А Ра відчуває, що він ось-ось заплаче.

Вона знову розплющує очі.

— Цей тип і його клята жінка в одному з нами літаку. Ми всі в цьому літаку. — Вона дивиться на Боббі та його дружину, котра прислухається до її слів. — Хай як ми тут опинилися, тепер ми всі в цьому літаку. У повітрі. У халепі. Й щосили намагаємося її уникнути. — Дівчина всміхається. Усмішка схожа на батькову. — Наступного разу, коли вам захочеться хлюпнути в когось пивом, краще віддайте його мені. Я можу його випити.

Боббі якусь мить замислено дивиться на неї захопленим поглядом, а тоді заходиться реготом.

Дружина Боббі дивиться на нього і перепитує:

— Чому ми прямуємо на північ? Ти справді вважаєш, що Фарґо міг бути ціллю? Ти справді вважаєш, що нас могли там збити? Над самісіньким центром Сполучених Штатів?

Чоловік не відповідає, тож вона знову переводить погляд на А Ра.

Дівчина подумки оцінює, чи стане правда милістю, чи черговою образою. Утім її мовчання вже й так відповідає на запитання.

Жінка стискає губи. Дивиться на свого чоловіка і каже:

— Якщо ми помремо, я хочу, щоб ти знав: я рада, що можу бути поруч із тобою, коли це станеться. Ти завжди гарно ставився до мене, Роберте Джеремі Слейте.

Боббі повертається до дружини, цілує її, а тоді відсувається й питає:

— Ти що, жартуєш? Я досі не можу повірити, що така приголомшлива жінка, як ти, погодилася побратися з таким товстуном. Простіше виграти мільйон у лотерею.

Фідельман здивовано дивиться на них, а тоді відвертається.

— Ой, хай мені грець. Тепер уже запізно намагатися бути людяними. — Він жмакає просочену пивом паперову серветку і кидає її в Боббі Слейта.

Вона відбивається від скроні. Огрядний чоловік повер­тає голову, дивиться на Фідельмана… і сміється. Щиро.

А Ра заплющує очі й опускає голову на спинку свого сидіння.

Її батько дивиться, як вона наближається до мосту крізь оксамитову весняну ніч.

Коли дівчина робить крок на кам’яний місток, він тягнеться до її руки і веде в садок, де танцюють люди.

Коли Кейт закінчує польову перев’язку рани на голові Форстенбоша, старший стюард стогне, витягнувшись на підлозі кабіни. Вона ховає його окуляри в кишеню сорочки. Ліве скельце тріснуло під час падіння.

— Я ніколи не втрачав рівноваги, — жаліється Фор­стенбош, — за всі двадцять років на цій роботі. Я ж небесний Фред-Бляха-Муха-Астер. Ні. Ґрейс-Бляха-Муха-Келлі. Я можу впоратися з роботою всіх інших стюардес задки і на підборах.

Кейт озивається:

— Я ніколи не бачила жодного фільму з Фредом Астером. Завжди більше була прихильницею Слая. Сталлоне.

— Фанаткою, — виправляє її Форстенбош.

— Аж до кісток, — погоджується Кейт і стискає його руку. — Не намагайся підвестися. Поки що.

Кейт легко зводиться на ноги і прослизає на своє місце поруч із Вотерсом. Коли запустили ракети, система візуалізації спалахнула невідомими значками, понад сот­ня червоних булавок на карті, але зараз на екрані лише літаки в зоні безпосередньої близькості. Більшість машин залишилися позаду них, досі кружляють над Фарґо. Поки Кейт піклувалася про Форстенбоша, капітан Вотерс змінив курс.

— Що відбувається? — цікавиться жінка.

Обличчя колеги непокоїть її. Він якийсь восковий, майже втратив усі кольори.

— Усе відбувається, — каже капітан. — Президента перевезли в безпечне місце. Кабельне телебачення каже, що Росія випустила ракети.

— Чому? — перепитує Кейт, ніби це має якесь зна­чення.

Він безпомічно здвигає плечима, але озивається:

— Росія, або Китай, або вони разом підняли в повітря літаки, щоб розвернути наші бомбардувальники, перш ніж вони долетять до Кореї. Підводний човен на півдні Тихого океану відповів ударом по російському авіаносцю. І пішло-поїхало.

— І що? — продовжує Кейт.

— Ніякого Фарґо.

— Куди? — Схоже, Кейт може витиснути з себе лише коротеньке питання за раз. У грудях щось тисне, перебиваючи подих.

— На півночі мусить бути якесь місце, де ми зможемо сісти, подалі від… того, що насувається позаду нас. Місце, де нікому ніщо не загрожуватиме. Може, Нунавут[39]? Минулого року вдалося посадити сімсот сімдесят сьомий в Ікалуїті[40]. Маленька коротенька посадкова смуга у дідька на рогах, але технічно це можливо, і нам, напевно, вистачить для цього пального.

— От я дурна, — озивається Кейт, — не прихопила з собою зимове пальто.

Вотерс відповідає:

— Тобі, мабуть, не доводилося виконувати дальні рейси. Ніколи не знаєш, куди тебе відправлять, тому слід завжди мати в сумці купальник і рукавички.

Вона справді новенька на дальніх рейсах — лише пів року тому здобула кваліфікацію для польотів на «боїнгу-777», — але не думає, що до Вотерсової поради слід ставитися серйозно. Кейт не думає, що їй ще колись доведеться виконувати рейс на комерційному літаку. Як і Вотерсові. Їм більше нікуди буде летіти.

Кейт більше ніколи не побачить свою матір, котра мешкає у Пенсилтукі[41], але це невелика втрата. Її мама підсмажиться разом із вітчимом, котрий якось поклав руку на застібку джинсів Кейт, коли їй було чотирна­дцять. Коли дівчинка розповіла мамі про його спроби, мама сказала, що вона сама винна, якщо одягається як шльондра.

Кейт більше ніколи не побачить свого дванадцяти­річного братика, і це її засмучує. Лаям милий, мирний і аутичний. Кейт купила йому на Різдво дрон, і тепер його найулюбленіше у світі заняття — робити за його допомогою фотографії з повітря. Вона розуміє його захват. Під час зльоту їй теж завжди найбільше подобалася мить, коли будинки стискаються до розмірів моделей іграш­кової залізниці. Вантажівки перетворюються на жучків, мерехтять, спалахують та без жодного тертя ковзають автобанами. Висота зменшує озера до розміру блискучих срібних ручних люстерок. На півторакілометровій висоті ціле містечко робиться таким маленьким, що може поміститись у тебе в долоні. Брат Лаям каже, що хоче бути таким маленьким, як люди на зроблених дроном світлинах. Він каже, що якби був такий маленький, то Кейт могла б покласти його в кишеню і забрати з собою.

Вони в повітрі над найпівнічнішою точкою Північної Дакоти, ковзають так само, як вона колись ковзала теплими, мов у ванні, водами пляжу Фай-Фай у яскраво-зеленому кришталі Тихого океану. Як приємно було пливти під вітрилами, наче щось невагоме, над глибинами, в яких вирує життя. Позбувшись гравітації, думає вона, відчуваєш те, що відчуває чистий дух, позбувшись плоті.

Їх викликає Міннеаполіс.

— Дельта два-три-шість, ви летите не за курсом. Незаба­ром ви покинете наш повітряний простір, куди прямуєте?

— Міннеаполіс, — озивається Вотерс, — наш курс нуль-шість-нуль, прошу дозволу спрямувати літак до Янкі Фокстрот Браво, Іквалуїтський аеропорт.

— Дельта два-три-шість, чому ви не можете приземлитись у Фарґо?

Вотерс, згорбившись, надовго застигає над пультом керування. На панель падає крапелька поту. Його погляд на мить смикається, і Кейт помічає, що він дивиться на фотографію своєї дружини.

— Міннеаполіс, Фарґо — перша ціль для удару. У нас кращі шанси на півночі. У мене на борту двісті сорок сім душ.

Радіо тріскотить. Міннеаполіс розмірковує.

У небі спалахує щось таке яскраве, майже сліпуче, наче десь позаду літака вибухнула лампочка завбільшки з сонце. Кейт відвертає голову від вікна і заплющує очі. Низький приглушений гуркіт відчувається радше кістками, ніж вухами, десь у глибинах літака щось відчутно здригається. Коли Кейт знову дивиться вгору, перед очима плавають плямисті зелені зірочки. Це знову нагадує пірнання на Фай-Фаї; навколо неї неонові пальмові гілки та зіщулені флуоресцентні медузи.

Кейт нахиляється вперед і витягає шию. Під хмарами, напевно, за сотні кілометрів позаду них, щось світиться. Хмара починає деформуватися й рости, витягаючись угору.

Коли жінка сідає на своє місце, знову лунає низький різкий, хоч і віддалений хрускіт, який супроводжує новий спалах світла. Нутрощі кабіни миттєво перетворюються на власний негатив. Цього разу Кейт відчуває правою щокою теплову хвилю, наче хтось увімкнув і вимкнув ультрафіолетову лампу.

Міннеаполіс звертається до них:

— Прийнято, Дельта два-три-шість. Зв’яжіться з вінніпезьким центром один-два-сім-кома-три. — Авіадиспетчер розмовляє з майже звичною байдужістю.

Форстенбош сідає.

— Я бачу спалахи.

— Ми теж, — заспокоює його Кейт.

— О Господи! — гукає Вотерс. Його голос ламається. — Мені слід було спробувати зателефонувати дружині. Чому я не спробував зателефонувати дружині? Вона на шостому місяці вагітності й одна-однісінька.

— Ти не можеш, — намагається вмовити його Кейт. — Ти не міг.

— Чому я не зателефонував і не сказав їй… — продов­жує бідкатися Вотерс, ніби не чуючи її.

— Вона знає, — запевняє його Кейт. — Вона і так знає.

Жінка сама не певна, говорять вони про кохання чи про апокаліпсис.

Черговий спалах. Черговий глибокий гучний багатозначний гуркіт.

— Негайно зв’яжіться з РПІ[42] Вінніпеґа, — інструктує їх Міннеаполіс. — Негайно зв’яжіться з авіанавігаційною системою Канади. Дельта два-три-шість, відпускаємо вас.

— Прийнято, Міннеаполіс, — каже Кейт, позаяк Вотерс закрив обличчя руками, тихенько мученицьки скиглить і не може говорити. — Дякую. Бережіться, хлопці. Це Дельта два-три-шість. Нас відпустили.

Джо Гілл

Екзетер, Нью-Гемпшир

3 грудня 2017 року

Примітка автора: дякую пілотові комерційних авіаліній у відставці Брюсові Блеку за те, що описав мені належні процедури в кабіні пілотів. Усі технічні помилки мої і лише мої.