Лети або тремти

Ось яка штука з авіаперельотами: щойно літак опиняється в повітрі, ти надовго в ньому застряг. Табб поєднує цей простий, безперечний факт із надзвичайно оригінальною — й моторошною — ідеєю подорожей у часі. Дальші пояснення лише зіпсували б цю моторошну оригінальну історію, від якої дрижаки пробирають. Едвін Чарльз Табб — один із найплідніших британських фантастів. За своєю кар’єру, що тривала майже шістдесят років, він написав десь 150 романів та понад десяток збірок оповідань. У 1956—1957 роках був редактором «Authentic Science Fiction»[11] і більшу частину текстів (включно з колонкою літературної критики) писав власноруч під різноманітними псевдонімами. «Люцифер!» — одне з найкращих його оповідань. На першому фестивалі «Єврокон»[12] у 1972 році воно було відзначене спеціальною нагородою.

Пристрій був надзвичайно вигідний для суспільства, і ним користувався кожен. «Кожен» у цьому випадку означає: кожен з Особливих, багатих, привабливих і соціально успішних людей. Тих, хто зазирнув задля вивчення захопливої примітивної культури, або тих, хто з особистих причин вирішив залишитись у світі, де можна бути великою рибою в малому морі.

Особливі, представники Міжгалактичної спілки, були захищені й випещені своєю наукою, гралися в ігри з аборигенами й ретельно захищали власну анонімність. Та навіть із надлюдьми трапляються халепи. Дурнуваті випадки, які через свою невисоку ймовірність статистично неможливі.

Приміром, сталевий кабель уривається, коли сейф, який він утримував, висить за шість метрів над землею. Сейф падає, розбиває хідник, але не завдає жодної іншої шкоди. А кабель, звільнившись від натягу, хльоскає, мов батіг, і його кінець описує випадкову траєкторію, яку неможливо передбачити. Шанси на те, що він влучить у якусь певну точку, були малі. Шанси на те, що в цю мить там стоятиме хтось із Особливих, були такі мізерні, що ними можна було б знехтувати. Але це сталося. Відірваний кінець кабелю влучив у череп, розтрощив кістку, мозок і всі тканини, перетворивши їх на жахливе місиво. Хірургічно вживлений механізм надіслав сигнал лиха. Чоло­вікові друзі його прийняли. Френк Вестон отримав тіло.

Френк Вестон — анахронізм. У наш час ніхто не мав би тягти за собою впродовж 28 років життя кульгаву ногу. А надто коли в нього обличчя янгола з картин епохи Ренесансу. Утім якщо він і скидався на янгола, то на грішного. Завдати болю мерцю неможливо, але можна зробити боляче його рідним. Сказати батькові самогубці, що покійна була вагітна. Люблячій матері — що її пестунчик мав огидну хворобу. Вони не завдаватимуть собі клопоту перевірити ці слова, бо навіщо? А коли навіть перевірять, то й що? Помилитися може будь-хто, а він просто співробітник моргу, не лікар.

Френк незворушно розглядав нове надходження. Кабель непогано розквасив обличчя — візуальна ідентифікація неможлива. Кров зіпсувала костюм, однак ще можна було зрозуміти, що чоловік купував дорогий одяг. У гаманці лише кілька купюр, однак безліч кредиток. Ще при ньому було трохи дріб’язку, портсигар, запальничка, ключі, наручний годинник, шпилька для краватки… Френк складав їх у пакунок із тихим шелестінням. Побачивши перстень, він зупинився.

Іноді його робота дозволяла недобросовісним людям трохи підзаробити. Совісті у Френка не було, лише пильна обачність. Перстень міг загубитися ще до того, як мрець потрапив у його руки. Рука була заляпана засох­лою кров’ю, тож його могли не помітити. А навіть якщо хтось помітив — його слово проти Френкового. Якщо вдасться зняти його, помити руку від крові, заховати перстень і прикинутися невинним — той належатиме йому. А Френк зніме його, хай навіть для цього доведеться розтрощити руку. Під час нещасних випадків трап­ляються дивні травми.

За годину якісь люди прийшли забрати труп. Мовчазні чоловіки (їх було двоє), ошатно вбрані й спокійно налаштовані. Мрець був їхнім бізнес-партнером. Вони назвали його ім’я й адресу, описали костюм, у якому він був, дали трохи іншої інформації. Підозри щодо вбивства та причин затримувати тіло не було.

Один із них пильно подивився на Френка.

— Усі його речі при ньому?

— Так і є, — запевнив Френк. — Віддаю вам усе. Підпишіться отут — і він ваш.

— Хвилинку. — Чоловіки перезирнулись, і той, хто говорив, повернувся до Френка. — Наш друг носив перстень. Щось на кшталт цього. — Він витягнув руку. — Широка смужка з камінцем. Будь ласка, віддайте нам його.

Френк був упертий.

— У мене його не було. Я його навіть не бачив. Персня не було, коли він опинився тут.

Чоловіки знову мовчки порадились.

— Перстень нічого не вартий, але дорогий як пам’ять. Я готовий заплатити за нього сто доларів і не ставити питань.

— Чому ви мені це кажете? — холодно кинув Френк. Він відчував, як усередині наростає тепло, викликане садистським задоволенням. Він неочікувано завдав болю цьому чоловікові. — Підписуєте чи як? — Він повернув ніж у рані. — Як думаєте, що я щось украв, викликайте копів. А як ні — забирайтеся звідси.

У розпал спеки Френк узявся розглядати поцуплене. Він зіщулено сидів у звичному кутку їдальні, прикрившись газетою і залишаючись для інших відвідувачів просто предметом інтер’єру. Повільно покрутив перстень. Смужка була товста й широка, з одного боку трохи підіймалася — можливо, цей виступ з’явився під тиском пальця. Камінець був плаский і тьмяний, напевно, дешевий напівкоштовний уламок, знайдений у землі. Метал скидався на хромований сплав. Якщо так і є, за сотню доларів можна було б купити десяток таких.

Та чи носила би вбрана так, як небіжчик, людина такий перстеник?

Від мерця аж тхнуло грошима. Портсигар і запальничка були виготовлені з прикрашеної коштовним камінням платини — занадто небезпечно навіть думати про крадіжку. Кредитних карток вистачило б на кругосвітню подорож у першому класі. Невже така людина мала б на пальці нікчемний стодоларовий перстеник?

Френк засклянілим поглядом втупився в протилежний бік їдальні. Навпроти його стола за кавою сиділо троє чоловіків. Один із них випростався, підвівся, потягнувся й рушив до дверей.

Хлопець розлючено знову глипнув на перстень. Невже він викинув сотню баксів коту під хвіст заради якогось непотребу? Його ніготь торкнувся горбочка. Той трохи заглибився, і Френк нетерпляче щосили натиснув на нього.

Нічого не сталося.

Нічого, крім того, що чоловік, котрий підвівся з-за столика навпроти й пішов до дверей, раптом знов опинився за столом. Простісінько перед носом у Френка він підвівся, потягнувся і рушив до дверей. Френк натиснув на горбочок. Нічого не сталося.

Абсолютно нічого.

Він насупився і спробував ще раз. Чоловік рвучко знов опинився за столом. Він підвівся, потягнувся і рушив до дверей. Френк натиснув на горбочок і не відпускав його, подумки рахуючи. Минуло п’ятдесят сім секунд — і чоловік знову повернувся за стіл. Він підвівся, потягнувся, попрямував до дверей. Цього разу Френк відпустив його.

Він уже зрозумів, що отримав.

Відкинувся назад, сповнившись подиву. Про Особливих він нічого не знав, але його власна раса теж породила вчених, і попри свої садистські нахили Френк не був дурнем. Таку штуку будь-хто захоче мати при собі. Її слід весь час тримати під рукою. Необхідно, щоб вона завжди була напоготові, коли знадобиться. Що могло бути кращим за перстень? Компактний. Прикрашає. Напевно, довговічний.

Односпрямована машина часу.

Удача — щасливий збіг сприятливих умов; та кому потрібна удача, якщо знаєш, що відбудеться за п’ятдесят сім секунд? Вважатимемо, що за хвилину. Недостатньо довгий час?

Спробуйте затримати на цей час дихання. Спробуйте покласти руку на розпечену до червоного грубку і протриматися половину цього часу. За хвилину можна пройти сто метрів, пробігти пів кілометра, впасти з висоти майже п’ять кілометрів. Можна завагітніти, померти, одружитися. П’ятдесяти семи секунд достатньо для багатьох речей.

Достатньо, щоб перевернути карту, щоб забити м’яч, щоб зупинилися кинуті кості. Френк — безпрограшний переможець, як не крути.

Він потягнувся, насолоджуючись душем, дотиком гарячої води під потужним напором. Повернув кран і задихнувся, коли потекла крижана вода, а шкіра взялася сиротами. Холодна ванна взимку — прикрість, якщо в тебе немає вибору, і приємна екстравагантність, якщо є. Френк знову перемкнув кран на гарячу воду, трохи почекав, вимкнув струмінь і вийшов із душу, витираючись пухнастим рушником.

— Френку, любий, ти ще довго?

Жіночий голос із тією особливою інтонацією породистого вищого класу, аристократів за шлюбом чи народженням. Леді Джейн Сміт-Коннорс — багата, допитлива, знуджена й нетерпляча.

— Хвилинку, солоденька! — крикнув Френк і кинув рушник. З усмішкою поглянув униз на своє тіло. Гроші поправили кульгаву ногу. Гроші поправили також безліч інших речей: його вбрання, акцент, смаки. Він досі залишався грішним янголом, але на зламаних крилах з’явилася новенька блискуча позолота.

— Френку, любий!

— Іду!

Його щелепи стиснулися так, що аж м’язи заболіли. Розпусна сучка! Вона запала на його обличчя й репутацію і має заплатити за свою допитливість. Але це може зачекати. Спершу павукові слід гарненько й ретельно загорнути мушку в своє павутиння.

Голе тіло прикрити шовковим халатом. Волосся розчесати щітками. Попшикати спреєм проти неприємного запаху з рота. Жеребець майже готовий до виступу.

У ванній кімнаті було вікно. Френк відсунув завіси й визирнув у ніч. Далеко внизу розсипи вогнів килимом вкривали вологу землю. Лондон гарний, Англія гарна. Дуже гарна, особливо для гравців — тут вони не платять податку на виграш. І тут частіше, ніж деінде, виграють великі суми. Не заради готівки — вона цікавить лише плебеїв, — а для встановлення необхідних зв’язків і створення щодня настрою, як на Різдво.

Лондон. Місто, де до Особливих ставляться з великою пошаною.

— Френку!

Нетерплячість. Роздратування. Гордовитість. Ця жінка чекає, коли її обслужать.

Вона була висока, дещо кутаста — школярка-переросток, котрій слід носити твідові костюмчики й хокейну ключку. Однак зовнішність оманлива. Покоління шлюбів між родичами зробили більше за розподіл плоті та кісток. Це призвело до передчасного занепаду і створило цілу купу киплячих розладів. З медичної точки зору вона божевільна, проте людей її класу ніколи не вважають божевільними, лише «ексцентричними», ніколи не вважають тупими, лише «безтурботними», ніколи не вважають зловтішними чи жорстокими, лише «дивними».

Він потягнувся, обійняв її, притиснувшись пучками великих пальців до її очей. Жінка смикнулася назад від несподіваного болю. Френк натиснув сильніше, і вона скрикнула від болю й страху сліпоти, від якого зводило шлунок. У чоловікових думках внутрішній годинник лічив секунди. П’ятдесят одна… п’ятдесят дві…

Його пальці натиснули на перстень.

— Френку!

Потягнувшись, Френк обійняв жінку, серце продов­жувало несамовито гупати від задоволення можливістю завдати болю. Він уміло поцілував її, легенько покусуючи зубами. Пробігся руками по жіночому тілу, і тканина сукні зашурхотіла, падаючи з плечей. Френк укусив трохи сильніше й відчув, як жінка напружилася.

— Не роби цього! — різко кинула вона. — Ненавиджу, коли так роблять!

Поганий знак. Френк подумки продовжував рахувати секунди, тягнучись до вимикача. У темряві жінка зіщулилась і стала дужче висмикуватися з його рук.

— Ненавиджу темряву! Невже ти такий, як усі?

Два погані знаки. Двадцять секунд, аби піти. Є ще час для швидкої розвідки. Його руки взялись обмацувати жіноче тіло, рухаючись із натренованою наполегливістю. Вона зітхнула від задоволення.

Чоловік активував перстень.

— Френку!

Він потягнувся вперед і обійняв її, цього разу не роб­лячи жодних спроб гризти її або кусати. Одяг із шурхотом упав на підлогу, і шкіра заблищала, мов перлина в променях світла. Френк подивився на жінку, щиро захоплюючись, і рухи його рук подарували їй насолоду.

Вона заплющила очі, увіп’ялася нігтями йому в спину.

— Розмовляй зі мною, — наказала наполегливо. — Розмовляй зі мною!

Він почав лічити секунди.

Пізніше, коли вона спала задоволеним сном, він відпочи­вав, курив і розмірковував, навдивовижу зачарований. Він був ідеальним коханцем. Казав і робив саме те, чого вона хотіла, й точнісінько в тому порядку, як їй хотілося; а найважливіше було те, що він казав і робив усе без жодної її підказки. Він став віддзеркаленням її самої. Луною її потреб, чом би й ні? Він важко працював, аби укласти мапу її бажань. Розвідував, досліджував, стирав усі помилки. То хіба ж він міг не стати ідеальним?

Френк обернувся й подивився на жінку, бачачи перед собою не плоть і кров, а щабель драбини, що веде до прийняття. Френк Вестон подолав довгий шлях. І збирався продовжити рух угору.

Жінка зітхнула, розплющила очі, подивилася на класично привабливі риси його обличчя.

— Люба!

Він сказав саме те, що вона хотіла від нього почути.

Вона знову зітхнула, однак цього разу з іншою інто­нацією.

— Ми побачимося сьогодні ввечері?

— Ні.

— Френку! — Від люті жінка аж здибилась. — Чому ні? Ти казав…

— Я знаю, що казав, і кожне моє слово було щирим, — урвав її він. — Але мушу летіти до Нью-Йорка. У справах, — додав він. — Зрештою, треба заробляти собі на життя.

Вона проковтнула приманку.

— Можеш про це не турбуватися. Я поговорю з татком, і…

Він накрив її вуста своїми.

— Я однаково мушу йти, — повторив наполегливо. Його руки під ковдрою робили те, чого їй від них хотілося. — А коли я повернуся…

— Я розлучуся, — підказала жінка. — Ми поберемося.

«Різдво», — подумав Френк, коли небо залилося світанком.

«Гайда, лети зі мною! — співалось у пісні. — Я нова блискуча комета…» Дві стюардеси (самі очі й ноги) з шовковим волоссям і поведінкою «дивись на мене, бо я гарненька, але не мрій колись мене торкнутись», екіпаж літака і ще сімдесят три пасажири, лише вісімнадцять з яких летіли першим класом. Місця вистачало всім, і Френк радів цьому.

Він почувався втомленим. Ніч була гарячкова, ранок не кращий. Приємно посидіти й відпочити, затишно пристебнувшись у кріслі, що набувало твоєї форми, поки реактивні двигуни ковтають повітря і викидають позад себе рукотворний ураган, який розігнав літак злітною смугою та підняв у небо. Лондон залишився позаду, хмари залишилися внизу, схожі на клаптики брудної вати, і нарешті посеред неосяжної блакитної райдужки сяяло тільки всевидюще око сонця.

«На захід, юначе», — самовдоволено подумав він. Чому? Окрім любові до подорожей, не було причин, хіба що коротенька відсутність може змусити серце покохати міцні­ше. До того ж у польотах є життєва енергія. Френкові подобалося дивитися вниз і думати про всю ту пустку між ним і землею. Відчувати, як стискається від акрофобії шлунок, чарівне відчуття страху, яким насолоджуєшся в цілковитій безпеці. У літаку висота не має значення. Варто лише дивитися перед собою, і почуватимешся, як у потязі.

Френк відстебнувся, витягнув ноги й визирнув у вікно, коли капітанський голос повідомив через колонки, що вони летять на висоті понад десять кілометрів зі швидкістю близько восьмисот п’ятдесяти кілометрів на годину.

За вікном видно було небагато. Небо, хмари внизу, вістря хиткого металевого листа, який зветься крилом. Старе одоробло. Не те що білява стюардеса. Вона, погой­дуючись, пройшла повз, примружила очі у відповідь на його настирливу увагу. Чи зручно йому? Чи потрібна йому подушка? Газета? Журнал? Щось випити?

— Бренді, — озвався він. — З льодом і содовою.

Френк сидів на внутрішньому сидінні так близько до стіни, що стюардесі довелося зробити крок з проходу, щоб опустити відкидний столик і поставити його напій. Він підняв ліву руку і торкнувся її коліна, ковзаючи долонею до внутрішньої частини стегон, відчув, як вона напружилась, побачив вираз її обличчя. Суміш недовіри, образи, зацікавленості й міркувань. Довго це не тривало. Його права рука потяглася вперед і схопила дівчину за горло. Щоки залилися надлишком крові, очі повилазили, таця випала з рук і наробила безладу, коли руки стюарде­си стріпонулися від безпомічного страждання.

У Френкових думках автоматичний годинник вів відлік секунд. П’ятдесят дві… п’ятдесят три… п’ятдесят чотири…

Він натиснув на горбок на персні.

Відкидний столик тихенько клацнув, розкладаючись, бренді забулькотіло, виливаючись із мініатюрної пляшечки на лід. Стюардеса усміхнулася, показуючи відкриту бляшанку з содовою:

— Усе виливати, сер?

Він кивнув, спостерігаючи, як дівчина наливає, і пригадуючи м’яке тепло її стегна, дотик її плоті. Чи знала вона, що він мало не вбив її? Чи могла здогадатися?

Ні, вирішив Френк, коли стюардеса пішла. Звідки вона могла знати? З нею нічого не сталося. Вона подала йому напій та й годі. Та й годі, але…

Занурившись у роздуми, Френк утупився в перстень. Активуєш його і переносишся на п’ятдесят сім секунд у часі. Усе, що ти зробив за цей час, стирається. Можеш убити, пограбувати, завдати комусь каліцтва — і ніщо не матиме значення, бо цього не відбудеться. Але це відбувалося. Це можна пригадати. Чи можна пригадати те, що не ставалося?

Скажімо, та дівчина. Він відчував її стегно, теплу місцинку між її ніг, м’яку поступливість шиї. Він міг би виколупати їй очі, змусити її верещати вдвічі гучніше, спотворити обличчя. Він робив усе це і навіть більше, задовольняючи власні садистські нахили, свою любов завдавати болю. Навіть убивав. Та що таке вбивство, якщо всі погані наслідки злочину можна скасувати? Якщо потім труп ходить і усміхається?

Літак трохи гойднувся. Голос у колонках був спокійний, лунав без поспіху:

— Просимо всіх пасажирів пристебнути паски. Ми наближаємося до зони невеликої турбулентності. Можливо, ви побачите слабкі блискавки, однак турбуватися абсолютно не варто. Ми летимо значно вище за грозову зону.

Френк проігнорував інструкції, зайнятий перснем. Нешліфований камінь нагадував мертве око, несподівано зробився моторошним, якимось загрозливим. Хлопець роздратовано перехилив свій напій. Цей перстень — просто механізм.

Білявка минула його проходом, пхикнувши, коли побачила його незастебнутий пасок, і змусила пристебнутися. Френк жестом відігнав її геть, повозився зі стрічками й залишив пасок незастебнутим. Він його не потребував і не любив. Насупившись, хлопець відкинувся в кріслі й замислився.

Час. Це пряма лінія чи розгалужена? Чи може таке бути, що, активуючи перстень, він щоразу створює альтернативний всесвіт? Що десь існує світ, у якому він напав на стюардесу і мусить відповісти за свій злочин? Але ж він напав на неї лише тому, що знав: цю пригоду можна стерти. Якби в нього не було персня, він би її не чіпав. Із перснем він може робити що завгодно, адже завжди можна повернутися назад і уникнути наслідків. Отже, застосувати теорію альтернативних всесвітів неможливо. А яку ж?

Френк не знав, і це не мало значення. У нього є перстень, і годі. Перстень, за який йому пропонували нещасну сотню доларів.

Щось влучило в дах літака. Несамовито гуркнуло, і повітряна хвиля з непереборною силою вирвала Френка з його місця й кинула в порожнечу. Він почав падати, перехопило подих. Чоловік ковтнув, намагаючись дихати, намагаючись зрозуміти. Шкіра заніміла від арктичного холоду. Френк скрутився, побачив крізь набряклі на очах сльози літак з одним відірваним крилом — метал розпадався просто в нього на очах, і машина разом із хлопцем падала в море, що лежало внизу, за вісім кілометрів.

Нещасний випадок, з’явилася божевільна думка. Кульова блискавка, метеор, навіть утома металу. Варто виникнути тріщинці в стіні салону, а решту зробить різниця тисків. А тепер він падає. Падає!

Його пальці несамовито стиснулися.

— Будь ласка, містере Вестон. — Білява стюардеса підійшла, щойно він спробував підвестися з крісла. — Залишайтеся на місці та пристебніть пасок безпеки. Хіба що?.. — Вона дипломатично глипнула в бік туалетів у зад­ній частині салону.

— Послухайте! — Він схопив її двома руками. — Накажіть пілотові змінити курс. Негайно!

Так можна уникнути кульової блискавки або метеора. Якщо курс змінити достатньо швидко, вони будуть у безпеці. Але це треба зробити швидко! Швидко!

— Швидко!

Френк кинувся до кабіни пілотів, дівчина — за ним.

Хай їй грець, цій тупій сучці! Невже вона не може зрозуміти?

— Надзвичайні обставини! — крикнув він. — Пілот мусить негайно змінити курс!

Щось влучило в дах літака. Корпус розчахнувся, метал скрутився, наче знята з банана шкурка. Білявка зникла. Вереск надірваного металу розчинився в ударній хвилі повітря, що вийшло назовні. Френк розпачливо вчепився в сидіння, відчуваючи, як руки відриваються від тканини, а тіло засмоктує в отвір. Його знову викинуло в порожнечу, де починалося довге восьмикілометрове падіння, від якого скручувало шлунок.

— Ні! — крикнув він, нестямний від жаху. — Любий Боже, ні!

І активував перстень.

— Містере Вестон, я наполягаю. Якщо вам не потрібно в туалет, дозвольте мені застебнути ваш пасок безпеки.

Він стояв перед своїм кріслом, а білявка демонструвала ознаки роздратування. Роздратування!

— Це важливо, — пояснив Френк, намагаючись залишатися спокійним. — Менш ніж за хвилину цей літак розпадеться на шматки. Ви розумієте? Ми всі загинемо, якщо пілот не змінить негайно курс.

Чому вона стоїть там із таким недоумкуватим виразом? Він уже пояснював їй усе це!

— Ти, тупа корово! Заберися з дороги!

Френк відштовхнув дівчину вбік і помчав до кабіни пілотів. Зашпортався, впав, розлючено підскочив на ноги.

— Змініть курс! — заволав він. — Заради Бога, послухайте і…

Щось влучило в дах. Знову заревло, ударна хвиля, непереборна сила. Щось ударило його в голову, і Френк опинився під хмарами, перш ніж опанував себе. Він акти­вував перстень і виявив, що продовжує висіти в порожнечі, ковтає розріджене повітря й тремтить від лютого холоду. З одного боку пошкодженого літака, що падав, висіла, наче приклеєна, мішанина розрізнених уламків. Навколо звисали ще якісь фрагменти; один із них, напевно, був білявкою.

Хмари пропливли далі. Унизу світлом і водою миготіло широке море. Шлунок Френка стиснувся від приголомшливого жаху — коли він дивився на хвилі, його прихована акрофобія посилювалася й розривала кожну клітину. Впасти в море — це наче гупнутися на бетонну підлогу, і він залишатиметься при тямі до самого кінця. Френк судомно активував перстень і негайно знов опинився високо в повітрі, маючи майже хвилину благословенного падіння.

П’ятдесят сім секунд чистого пекла.

Повторити.

Повторити.

Повторювати знову й знову, бо альтернатива одна — впасти в море, що вже чекало внизу.