Лети або тремти

Падіння. Джеймс Дікі

Перш ніж ви застогнете, похитаєте головою і скажете: «Я не читаю поезії», — пригадайте, що Джеймс Дікі був не тільки поетом; він також написав класичний роман про виживання «Звільнення» і менш знаний «До Білого моря» про стрільця з літака B-29, який мусив катапультуватися на ворожій території. Дікі писав із власного досвіду — він був льотчиком-винищувачем під час Другої світової та Корейської воєн. «Падіння» вирізняється тим самим енергійним сюжетом і неперевершено контрольованою мовою, що й «Звільнення». Прочитавши, ви не зможете його забути. Цікава примітка: в автоінтерв’ю Дікі визнав, що центральний химерний образ вірша в реальності був малоймовірний (жінка, падаючи з такої висоти, замерзла б, казав він), але насправді трапився: у 1972 році стюардеса Весна Вулович упала з висоти 10 160 метрів після того, як літак DC-9 розірвало, напевно, від вибуху бомби… і вижила. Текст, цитований на початку вірша, з’явився 29 жовтня 1962 року в статті «New York Times» про інцидент із двомоторним літаком «Конвейр 440» авіакомпанії «Аллегені», що підлітав до аеропорту Бредлі у Віндзор-Локс, штат Коннектикут. За місяць до цього в схожих катастрофах загинули ще дві стюардеси.

29-річна стюардеса випала […] і розбилася на смерть сьогодні вночі, коли її витягло з дверей аварійного виходу, що несподівано розчахнулися. […] Тіло […] знайшли […] за три години після інциденту.

«New York Times»

Країни вимкнули світло і борсаються неспокійно вві сні, на щось обернувшись

Таке міжконтинентальне, ворушаться, світло всотавши із місяця — велетенського

Одностороннього каменя, що висить над правим крилом; хтось із сонних людей поблизу

Двигуна зі стогоном просить кави — і ось усередині виє твариною

Космос просторий і нетутешній. Вона на кухні з полицями

Й тацями ковдру шукає і йде у своїй елегантній обтислій формі

Запхати її у щілину вгорі над дверима. І наче вона розчахнула

Ті двері — крик мовчазний у замерзлих її легенях; вона вимикається,

Опинившись у порожнечі без літака, де щось тримає тіло її за горло;

Невтомний крик порожнечі — падати, жити і стати чимось

Небаченим досі, і жити у крику, для якого їй недостатньо повітря;

І на вустах незмінно охайна помада, ноги в панчохах, пояс за приписом і капелюшок

Тримається досі, лиш руки і ноги більше не в цьому світі й розкидані дивно;

Абсолютно спокійно і стримано в розрідженому повітрі вона затамовує подих

Усім своїм тілом, ще за тисячі футів від смерті вона мовби

Гальмує; їй раптом стає цікаво, вона повертає звивисте тіло,

Щоб подивитись. Висить на приголомшливій висоті посеред усього у власному

Тілі; щільно загорнута в тіло, котре так зі свистом кинулось у найпохмуріший танець,

Падає вниз, зістрибнувши розкішно, з якимось вповільненим і очманілим роздоллям,

Наче вві сні, коли падаєш, як нескінченне місячне сяйво у спраглу землю

В центральному штаті чиєїсь отчини; її накриває теплом поступовим,

Вона тут ширяє, дихає глибше і глибше дедалі тим, що вважала

Повітрям; а висота зробилася більш людською, бачить — ось хмари чесні

Під нею, ліворуч й праворуч, повільно до них підпливає і притискає

До себе, кумедно обнявши руками й ногами; а

Очі її розчахнуті вітром, можна і рот розчахнути й втягнути

Все те тепло кукурудзи на полі, можна плисти, лежачи на спині, хай здається,

Що під спиною подушка є велетенська і ось-ось повернешся до когось

У ліжку, всміхнешся; розуміє у темряві: можна далеко ковзнути,

Падати вниз, наче пташка, частково розправивши крила,

А може, вихором божевільним гімнастів одвічних у теплому подиху

Поля пшениці, що виростає під місяцем вересневим. І є час пожити,

Є нелюдське здоров’я, і бачить вона недосяжні людські вогні під собою, бачить

Далеке шосе, на якому пізня безцінна для когось машина мацає землю, в’їжджаючи

У квадратне містечко; а праворуч від неї, де був правий борт, мерехтлива вода

Відбиває місячне світло похиленим боком і плюскоче, кидаючи срібло. О Боже, це зло

І добро злилися в єдине, прибравши всі пози для того, щоби

Кохатися, танцювати чи спати, і раптом хмарами затягнуло її і немає

Дощовика, але байдуже; онде містечка ллють вогні яскравіше крізь

Хмари, і вона йде до них, наче краплі дощу, подивитися на автобус

«Ґрейгаунд», що ллє світло крізь вікна — це сигнал не звертати —

Вниз, як граційний пірнальник ногами у воду, щоб спідниця чарівно злетіла

Аж до обличчя тканиною з запахом страху, спершу так п’янко оголені ноги, а потім

Руки угору, повільно перевернутися — де ти, опоро? — чекати, коли щось величне

Перехопить контроль і втамує тремтіння; а поруч униз мчать пір’їни,

Швидко смикають шиями птахи; голова повернулась зустрітися з золотом ока,

Віч-на-віч залишитись із совами в пошуках курки; ой як захотілось курчати.

Зір, як у яструба, вихопив раптом усі ті фари людські на машинах,

Товарні вагони, мости, ті, що вигнули спини, і те, як повільно здіймається місяць,

Освітивши згори серпантини річок, і весь темний середній захід заливши

Світлом. Ось у кущах білішає кролик, і курчата туляться в купку,

Забувши про подих; є ще час, аби трохи пожити;

І думка лине: є надія на довгу зупинку, й стрімке падіння

Контрольоване, і політ невпинний враз примхливо оберне силу тяжіння

Чимось іншим, відштовхне її вбік, наче місячне світло

Цю Силу Нову; є ще час пожити й подихати, хай тут немає повітря;

Ціла ніч, щоб спідницю до ладу привести, яка

Кажанячою зграйкою, тісно її огорнувши, направляє політ; це її для польотів шкіра

Із тканини, наче у тих, хто по телеку з парашутами плине

У променях сонця — на очах окуляри і паличку естафетну з рук у руки передають.

І Він теж для стрибка не прихопив парашута, та Йому допоміг небесний

Друзяка. А чи їй усміхнеться товариш, чи зблиснуть ті білі зуби? Ні, немає його.

І кричить, і виспівує гімни, свої крила людські розправляє

Із тендітних плечей; і аж раптом вітер, наче звір, щось співає їй, щось щебече;

Ні, немає вже сил залишатись коліщатком у велетенському світі; а зараз

Вона дивиться, як втрачає країна свою звичну майстерну форму, земля втрачає

І знову знаходить свої хати й людей; вона дивиться, як виникає

Світло десь на землі, одинокі будинки, ліхтарі на даху комори; якщо вона раптом впаде

Десь у воду, то житиме, наче дайвер, що вправно пірнає

В іншу щільну, срібну, повільну і рятівну, та все ж для легень непридатну

Стихію: є вода, є ще час вдосконалити рухи

Для пірнання: стиснути ноги, руки витягнути вперед,

Аби в воду ввійти, наче голка, і виплисти на поверхню, мокрій, живій,

Хай їй хтось простягне кока-колу; є ж іще унизу оті води

Життя, де місяць стиснувся і лежить у ставку, так дозвольте ж мені розпочати:

Нічне небо Канзасу своїм розітнути тілом, розчахнувши повіки на кшталт супермена,

Просто до клятого місяця, розгорнути два крила природні піджака,

Пошитого Доном Лопером, і майнути совою до мерехтіння води;

Неможливо просто упасти, просто летіти й кричати, гаючи час, краще ним скористатись;

Вона вже проминула всі хмари, й повітря вологе

Зіпсувало їй кучері, й клапті туману востаннє на лиці розірвалися вовною — і їй відкрилась

Нова темрява, рух нових фар на ґрунтівках, що з хаосу виїжджають,

Ніч невпинно теплішає, ось новенький неминучий світ чиєїсь

Країни — сірий камінь і світло у водах, що ждали її;

Гей, вода: та хто знає, що буде, коли дівчина юна завзято візьме своє тіло

Й полетить, і триматиме курс на схиблене місяцем око в обіймах середнього заходу,

До води, що роками на неї чекала; нехай розтинають повітря

Рукави піджака, аби тільки дістатись мети? Що сказать наостанок

Про ту, що сьогодні почала падіння, загубивши своє власне тіло в висотах нічного

Повітря, щоб вишукувать воду, як спраглий кролик, де ж вона, життєдайна вода

Десь у межах Канзасу? І вона полетіла в оголене озера сяйво,

Спідниця охайна, долоні й лице зігрівало повітря,

Підіймаючись від пасовиськ із бобами, а внизу десь під нею, під шеніллю спідниці її у ліжках

Підіймались дівчата-селянки, відчувши богинь у собі, і хапались

За подряпані стовпчики ліжок у мріях про знаки жіночі,

Що їм місяць дає; кров чоловіча — залізо, ось що каже насправді їм стогін

Літаків над будинком глупої ночі на центральному заході, що пролітають

Над лісними пожежами у мовчазних невисоких горах; і їм слід прокинутись,

Аби дізнатись: жінка всередині хоче залізти на дах чи на дерево, щоби стати

Зіркою: адже ближче земля і вода так близько, та вона пролітає

Повз воду, тож береги змушують рукави тріпотіти інакше, коли вона

Далі прямує на схід, де над полем пшениці незабаром здійметься сонце, вона мусить

Зробити щось із водою — летіти до неї, впасти у неї, випити воду, постати

Із неї, але більше немає води на землі, її випили хмари,

Рослини її всотали, і там унизу на неї чекають лише

Спільні смертні поля; і тепер вона падає знову, а вже не літає,

Повертається крик відчайдушний, безмовний крик, із яким вона випала

Крізь герметично зачинені двері у літаку, не забувши мало,

Що зробила; пригадує, згадує форму у центрі

Хмари, що вигнулась так елегантно, і пригадує: має ще час, щоб померти

Не залишивши пояснень. Дозвольте тепер капелюшок у літньому скинути небі

На поля кукурудзи, у неї тепер є час, аби зняти той черевик

Безпарний пальчиками на нозі, аби відстебнути панчохи

Незворушними пальцями, зауваживши, як неминуче просто роздягатись в повітрі;

Коли близиться смерть, без зусиль наше тіло приймає будь-яку позу,

Крім тієї, що дозволить йому злетіти угору і залишитись живим,

Не померти; унизу майорять дев’ять ферм — вісім вишикувалися самотньо, залишивши

У центрі дев’яту, а далі поля, що зробили із нею те саме, й немає

Назад вже шляху, є тільки обране місце, та вона все ж скидає піджак

І сумні його крильця ні на що не придатні зі срібла, і верткий кажанячий хвіст із тканини —

Спідницю, й іскристу, як блискавка, блузку, й інтимну

Тканину для внутрішніх перельотів трусиків, в яких мчить, наче привид святий

Нашої Діви Марії, і довгі, як вітровкази, панчохи, й абсурдний

Бюстгальтер — аж тоді відчуває, як ковзає необхідний за приписом пояс

Із тіла її: не стискає він більше сідниці, і вона відчуває, як тканина тремтить

У руці, і пливе собі вгору увесь її одяг, щоб здійнятись

До хмар, а останнім над головою летить черевик небезпечно гострий,

Наче пташка безглузда, і скоро впаде, й незабаром впаде

Ось так просто — це найчудовіша річ, яку дарувало Канзасу

Небо; і всі шари американської атмосфери, що ковтали легені, — від швидкоплинного

Холоду в космосі до землі, де зернівки дрімотні схиляються низько та важко

І вдихи рахують, як фермери-багатії: і чекає на них останній

Її суперменський вчинок — змах фінальний ретельний неспішний її руки

Над її неушкодженим юним тілом, яке бачить кожен, хто спить, уві сні:

Хлопчики вперше дізнаються, як кров від серця потрапляє до паху,

А долоні вдівців на фермі під ковдри повзуть і там виявляють,

Що на світанку повстали й самі, кров неземна гордовито біжить

До сонця, всі відчувають, як щось їх проймає, коли повз пролітає вона,

Прикривши руками довгі ноги свої, свої груденята маленькі й глибину

Між ногами, а волосся позбулося шпильок і майорить на вітрі

За тілом її, нехай полетить відверто й спробує раптом у мить останню приземлитись

На спину. Ну ось і все. ВСЕ.

І тих, хто знайде її, втиснуту

В землю м’яку, що піддалась, прийняла, прогнувшись, форму дівочого тіла,

І милями простягнулися зморшки під місцем, де впала вона,

І образ її посмертний в землі, як в хмаринці, не скаже нічого.

Та ось вона тут — нез’ясовна, беззаперечна, і раптом вони пригадають,

Як усередині теж щось розбилось, щоб жити і помирати постійно,

Коли вони так без причини ідуть у поля, де земля незворушно

Впіймала її, перервала дівочий політ, наказала лежати, аби

Вона не могла ворухнутись чи повернутись, ковзнути й прибрати

Інакшої пози, немає тут жодного парашутиста, щоб підхопити її

І пірнути із нею, розкинувши над головою шовк весільний, їй більше не

Дивитись на дощ у кружлянні жінок, що прийдуть на місце покійних,

Не бути богинею для норвезьких селянок чи проституток, що мало собі не ламають спини

У Вічиті[69]. Все повітря над нею не дасть їй нагоди

Раз вдихнути, бо ж зникло, та вона не померла, вона залишається тут —

Спокійно лежить горілиць у полях і відчуває, як пахнуть

Нестримні озимі, що хочуть підійняти її; і краєчком ока,

Згасаючим зором помітить хвилю якусь і повірить,

Що зможе в життя свого коротесеньку мить у ролі богині

Пірнути у воду вперед головою і виринути, усміхнувшись вразливо,

Як дівчина із реклами купальників, та одначе лежить, як туристка на пляжі,

Купаючись в променях місяця, вгрузнувши в землю глибоко, неподалік

Залізничної естакади й цистерни з водою, яку побачить,

Якщо трохи підійме голову зі своєї неглибокої ями; і раптом одяг її починає

Падати над Канзасом в кущі, на вкриту росою траву біля шостої лунки

Гольф-клубу — один черевик; її пояс летить униз фантастично

На шворку для одягу, де йому місце, а блузка — на блискавичник:

Вона лежить у полях, в цьому полі, на поламаній спині, неначе

На хмарці, з якої не вирватись; а тим часом селяни-сновиди виходять

Із хат без жінок і йдуть, немов падають десь у далекі води

Життя; йдуть під місячним світлом до вічних омріяних ферм,

До розкішних хлібів на долонях своїх, хай розплата за них гірка.

А вона відчуває, як йде, йде куди, іде звідки, й нарешті вдихає на повні —

Не може, спробує ще разочок і ще, о Боже…