Лети або тремти

Дві хвилини сорок п’ять секунд. Ден Сіммонс

Ден Сіммонс — автор відзначених нагородами науково-фантастичних романів, романів у жанрі фентезі-горору («Розрада мертвечини») та оповідань з елементами обох цих стилів. Перед вами одне з його найкращих оповідань, видатний завдяки своїй чіткості й небагатослівності твір. Сіммонс зауважує, що за дві хвилини сорок п’ять секунд можна послухати поп-пісню… покататися на американських гірках… або цього часу вистачить для споглядання чиєїсь смерті.

Роджер Колвін заплющив очі, сталева поперечина опустилася йому на коліна, і почався крутий підйом. Він чув, як калатає важкий ланцюг і скриплять на сталевих рейках сталеві коліщата, рухаючись угору першим підйомом на американських гірках. Хтось позаду нервово засміявся. Нажахане висотою серце боляче гупало в грудях, Колвін глипав навколо крізь розчепірені пальці.

Попереду повільно здіймалися металеві рейки та біла дерев’яна рама. Колвін сидів у першій машинці. Він опустив руки й міцно вчепився в захисну металеву поперечину, відчуваючи, як висихає під пальцями піт, залишений долонями його попередника. У машинці позаду хтось хихотів. Він повернув голову так, аби зазирнути за край рейок.

Вони вже були дуже високо, але продовжували підійматися. Доріжка й паркувальні майданчики дедалі меншали, люди зробилися такими крихітними, що поодинці їх неможливо роздивитись, а натовпи перетворилися на суцільні кольорові килими, що злилися з просторішою мозаїкою геометрії вулиць і вогнів, коли в полі зору з’яви­лося місто, а потім і цілий округ. Вони з брязкотом дерлися вище. Синє небо темнішало. Колвін бачив у блакитному мареві вигин земної кулі. Він збагнув, що вони опинилися над якимось озером, бо помітив сонячних зайчиків на гребенях хвиль за кілька кілометрів під дере­в’яними шпалами. Коли вони промчали крізь холодну хмарину, Колвін заплющив очі й негайно розчахнув їх, бо скреготіння ланцюга змінилося, кут підйому зробився не таким стрімким і вони досягнули верхівки.

І подолали її.

За нею нічого не було. Двійко рейок звивалися та обривалися просто в повітрі.

Коли машинка смикнулася вперед і вниз, Колвін вчепився в захисну поперечину. Роззявив рота й закричав. Почалося падіння.

— Найгірше вже позаду.

Розплющивши очі, він побачив Білла Монтґомері, котрий простягнув йому келих. Звук реактивних двигунів «ґольфстріма» здавався приглушеним бурмотінням на тлі м’якого сичання повітря, що сочилося з вентиляційних отворів. Колвін узяв напій, вимкнув кондиціонер і визирнув у вікно. Міжнародний аеропорт Лоґан уже зник із поля зору, і він міг роздивитися внизу Нантакет-Біч, бухту, поцятковану незліченними білими трикутничками вітрил, і океанські простори. Вони продовжували підійматися.

— Чорт забирай, ми щасливі, що цього разу ти вирішив приєднатися до нас, Роджере, — звернувся до нього Монтґомері. — Гарно, що вся команда знову зібралася разом. Як у старі часи.

Він усміхнувся. Трійко інших чоловіків у салоні підняли свої келихи.

Колвін погрався з калькулятором, що лежав у нього на колінах, і сьорбнув горілки. Глибоко вдихнув і заплющив очі.

Страх висоти. Неминучий страх. Йому шість років, він у клуні, падає з сінника, політ здається нескінченним, час розтягується, гострі зубці вил здіймаються назустріч. Приземлився так, що йому аж памороки забило, впав щокою і правим оком на солому за кілька сантиметрів від сталевих вістер вил.

— Компанія вже готова до кращих часів, — озвався Ларрі Міллер. — Двох з половиною років негативних відгуків у пресі достатньо. Готуйся побачити завтра запуск. Усе починається спочатку.

— Ну годі, годі, — відповів Том Вайскотт. Ще й полудня не було, а Том уже добряче набрався.

Колвін розплющив очі й усміхнувся. Разом із ним у літаку — чотири віцепрезиденти корпорації. Вайскотт досі проєкт-менеджер. Колвін притиснувся щокою до скла й дивився, як унизу пропливає затока Кейп-Код. Він прикинув, що вони летять на висоті від трьох із половиною до чотирьох кілометрів і продовжують підійматися.

Уявив собі будівлю заввишки п’ятнадцять кілометрів. Він заходить у ліфт із вкритої килимом підлоги горішнього поверху. Підлога в ліфті скляна. Шахта ліфта простяг­лася під ногами на 4 600 поверхів, і кожен позначений галогеновою лампочкою — паралельні промені світла зближаються в чорному повітрі, аж доки не зливаються в суцільне сяйво на відстані п’ятнадцяти кілометрів.

Він підводить погляд саме в ту мить, коли трос із ляскотом уривається. Колвін падає, несамовито хапаючись за внутрішні стінки кабіни, стінки, що зробилися такими ж слизькими, як і прозора скляна підлога. Вогні мчать повз нього, а за кілька кілометрів унизу видніється підлога — крихітний прямокутничок блакитного бетону, що стрімко наближається до кабіни. Колвін знає, що має майже три хвилини, аби роздивитися, як той синій клаптик більшає і готується розчавити його. Він кричить, і бризки слини, падаючи з тією ж швидкістю, зависають у нього перед очима. Вогні мчать повз нього. Блакитний прямокутничок більшає.

Колвін зробив ковток, поставив келих у круглу підставку в широкому бильці свого крісла й узявся клацати щось на калькуляторі.

Об’єкти, які падають під дією гравітаційного поля, підкорюються точним математичним законам, не менш точним за вектори сили та швидкість горіння твердого палива за умов кумулятивного ефекту, що Колвін дослідив двадцять років тому; і так само, як кисень впливає на параметри горіння, повітря регулює швидкість тіла, що падає. Максимальна швидкість залежить не лише від гравітації, а й від атмосферного тиску, розподілу мас і площі поверхні.

Колвін примружив очі, наче збирався подрімати, й побачив те, що бачив щоночі, вдаючи, немов спить: біла хмара здіймається, розширяючись, наче у вповільненій зйомці, похилим, навскісним, перекошеним цвітом на тлі темно-синього неба; майорять червонувато-коричневі нутрощі полум’я азотного тетраоксиду і — ледь помітний за двома безглуздими інверсійними слідами ракетних прискорювачів — перекинутий подертий прямокутник носової частини фюзеляжу разом із кабіною пілотів. Навіть максимально збільшені фотографії не показали йому всіх деталей — недоторкана герметична камера, що була відсіком для екіпажу, зайнялася з правого боку, де її зачепив, пролітаючи повз, прискорювач, і, перекидаючись, помчала вниз, тягнучи за собою дроти, кабелі й уламки фюзеляжу, схожі на пуповину й плаценту. На попередніх фото цих деталей не було, але Колвін бачив їх, торкався їх після руйнівного удару безжальної поверхні синього моря. На пошкодженій шкірі виростають крихітні рачки. Колвін уявив собі темряву й холод, що чекають на нього наприкінці падіння, коли він стане поживою для маленьких рибок.

— Роджере, — гукнув його Стів Кехілл, — звідки взявся твій страх літати?

Колвін здвигнув плечима й допив горілку.

— Не знаю.

У В’єтнамі — не «Намі» й не «гарячій точці» — у місці, про яке Колвін досі хотів думати як про місце, а не пов’я­зані з ним умови, — він літав. Уже будучи фахівцем із кумулятивних ефектів і палива для реактивних літаків, Колвін полетів до долини Бонґ-Сон поблизу узбережжя, аби перевірити, чому в одного з підрозділів АРВ[19] не детонувала звична вибухова суміш C-4, коли з їхнього «Г’юї»[20] зірвало життєво важливу гайку і гелікоптер, утративши гвинт, упав із висоти вісімдесят п’ять метрів у джунглі, продерся крізь хащі й зупинився догори дриґом за три метри від землі, заплутавшись у ліанах. Пілота акуратно простромила якась гілка, що пробила дно. Череп другого пілота розлетівся на шматки після зустрічі з лобовим склом. Стрільця викинуло вперед — він зламав шию і хребет та помер наступного дня. А Колвін відбувся розтягнутою щиколоткою.

Колвін дивився, як унизу під ними пропливає Нантакет. За його оцінками, зараз вони були на висоті п’ять із половиною тисяч метрів і продовжували набирати висоту. Він знав, що їхня крейсерська висота становитиме майже десять кілометрів. Це значно менше за чотирна­дцять, а надто за відсутності вертикального вектора тяги, але багато залежить від площі поверхні.

У 1950-х ще хлопчиком він побачив у «старому» «Natio­nal Enquirer»[21] світлину жінки, котра стрибнула з Емпайр-Стейт-Білдинг і приземлилася на дах автівки. Вона майже буденно схрестила ноги; одна нейлонова панчоха була порвана на пальці. Дах автомобіля сплющився і склався всередину, немов великий пуховий матрац. Голова жінки наче глибоко занурилась у м’яку подушку.

Колвін поклацав калькулятором. Жінка, що зробила крок уперед із вершечка Емпайр-Стейт-Білдинг, падала майже чотирнадцять секунд, перш ніж ударилась об машину. Якщо хтось падатиме в металевому ящику з чотирнадцятикілометрової висоти, до удару об воду мине дві хвилини і сорок п’ять секунд.

Про що вона думала? Про що вони думають?

Більшість поп-пісень і рок-кліпів тривають приблизно три хвилини, подумав Колвін. Це чималий час; не такий довгий, аби занудьгувати, але достатній, аби розповісти якусь історію.

— Чорт забирай, ми щасливі, що ти з нами, — повторив Білл Монтґомері.

— Хай тобі грець, — прошепотів йому Білл Монтґомері, коли вони вийшли з кімнати для телеконференцій двадцять сім місяців тому, — ти з нами чи проти нас?

Телеконференція неабияк скидалася на спіритичний сеанс. Група людей сиділа в напівтемних приміщеннях за сотні чи тисячі кілометрів одне від одного й спілкувалася з голосами, що долинали нізвідки.

— Тепер до погодних умов, — пролунав голос із КЦК[22]. — Якими вони повинні бути.

— Ми бачили ваш факс, — повідомив голос із «Мар­шалла»[23], — але досі не розуміємо, чому така незначна аномалія повинна змусити нас замислитись про скасування запуску. Ви запевняли, що ця штука настільки безпечна, що нею можна гатити об стіну, якщо заманеться.

Філ Мак-Ґвайр, головний інженер Колвінової проєктної команди, зіщулився в кріслі й відповів занадто голосно. Чотириканальна система для телеконференцій оснащувала колонками кожне крісло і сприймала найтихіші звуки.

— Ви не розумієте, так? — Мак-Ґвайр мало не кричав. — Ідеться про комбінацію таких низьких температур і ймовірності електричної активності у хмарах, яка може спричинити проблеми. Під час останніх п’яти польотів тричі траплялися випадкові збої в дротах між лінійним кумулятивним зарядом прискорювача і керівними антенами системи безпеки…

— Випадкові збої? — перепитав голос із КЦК. — Але все було в межах параметрів сертифікації польотів?

— Ну… так, — нерішуче озвався Мак-Ґвайр. Здавалося, він ось-ось заплаче. — Але все було в межах параметрів, тому що ми продовжуємо підписувати папери й переписувати кляті параметри. Ми просто не знаємо, чому система безпеки кумулятивних зарядів C-12B на боковому прискорювачі й зовнішньому баку реєструють миттєвий струм, якщо жодний сигнал не передавався. Роджер вважає, що, можливо, ЛКЗ самостійно активізує дроти або сполука C-12 випадково створює статичний розряд, що нагадує керівний сигнал… Ой, дідько, розкажи їм, Роджере.

— Містере Колвін? — пролунав «маршалльський» голос.

Колвін відкашлявся.

— Ми вже певний час спостерігаємо подібний ефект. Попередні дані підказують, що температури, нижчі за мінус два градуси за Цельсієм, уможливлюють передачу хибних сигналів від осаду оксиду цинку в зарядах C-12B… за умови достатнього статичного розряду… теоретично…

— Але надійної доказової бази з цього приводу у вас поки немає? — поцікавився голос із «Маршалла».

— Ні, — зізнався Колвін.

— І ви підписали відмову від сертифікації готовності до польотів найвищого рівня небезпеки, ґрунтуючись на трьох останніх польотах?

— Так, — сказав Колвін.

— Гаразд, — втрутився голос із КЦК, — ми спілкувалися з інженерами з «Beaunet-HCS», що скажете, якщо ми отримаємо рекомендації від їхнього керівництва?

Білл Монтґомері запропонував п’ятихвилинну перерву, і команда менеджерів зібралася в залі.

— Хай тобі грець, Роджере, ти з нами чи проти нас?

Колвін відвів погляд.

— Я не жартую, — кинув Монтґомері. — Підрозділ ЛКЗ цього року приніс компанії 215 мільйонів доларів прибутку, і твоя робота неабияк допомогла цьому успіхові, Роджере. А тепер ти хочеш усе викинути псу під хвіст через якісь кляті випадкові телеметричні дані, які нічого не варті порівняно з нашою командною роботою. За кілька місяців відкриють вакансію віцепрезидента, Роджере. Не профукай свої шанси, втративши голову, як той істеричний Мак-Ґвайр.

— Готові? — озвався голос із КЦК, коли спливли п’ять хвилин.

— Гайда, — відповів віцепрезидент Білл Монтґомері.

— Гайда, — відповів віцепрезидент Ларрі Міллер.

— Гайда, — відповів віцепрезидент Стів Кехілл.

— Гайда, — відповів проєкт-менеджер Том Вайскотт.

— Гайда, — відповів проєкт-менеджер Роджер Колвін.

— Гаразд, — сказав КЦК. — Я передам вам рекомендацію. Шкода, джентльмени, що завтра ви не будете присутні під час запуску.

Колвін повернув голову до Білла Монтґомері, котрий вигукнув із протилежного боку салону:

— Здається, я бачу Лонг-Айленд!

— Білле, — запитав Колвін, — скільки компанія цього року заробила на модернізації C-12B?

Монтґомері зробив ковток і витягнув ноги у просторому салоні «ґольфстріма».

— Думаю, близько чотирьохсот мільйонів, Родже. Чому цікавишся?

— А Агентство колись розмірковувало про те, щоб звернутися до когось іншого після… після?..

— Дурня, — втрутився Том Вайскотт, — куди їм ще податися? Ми тримаємо їх за яйця. Кілька місяців вони розмірковували про це, а потім знову приповзли до нас. Ти найкращий у країні розробник пристроїв із кумулятивним зарядом і твердого самозаймистого палива, Родже.

Колвін кивнув, трохи погрався зі своїм калькулятором і заплющив очі.

Сталева поперечина притискалася до його колін, а машинка їхала дедалі вище. Повітря зробилося розрідженим і холодним, скрегіт коліщаток на рейках обернувся вереском, коли американські гірки перевалили за познач­ку дев’ять з половиною кілометрів.

Якщо тиск у кабіні впаде, зі стелі опустяться кисневі маски. Будь ласка, надійно зафіксуйте їх над ротом і носом і дихайте звично.

Колвін подивився вперед на жахливий підйом американських гірок, відчуваючи наближення вершини й порожнечі за нею.

Невеличкі конструкції, що поєднують переваги кисневого балона і маски, назвали ПППП — персональний пристрій подачі повітря. ПППП чотирьох із п’яти членів екіпажу підняли з дна океану. Усі були активовані. Кожен із них скористався двома хвилинами сорока п’ятьма секундами подачі кисню з можливих п’яти хвилин.

Колвін спостерігав, як наближається перший підйом американських гірок.

Пролунав різкий металевий звук, і машинки, смикнувшись, подолали вершину і злетіли з рейок. Люди позаду Колвіна кричали не змовкаючи. Він нахилився вперед і схопився за захисну поперечину, коли машинка кинулась у майже п’ятнадцятикілометрову прірву. Розплющив очі. Коротенький погляд в ілюмінатор «ґольфстріма» підказав, що тоненькі смужки кумулятивного заряду, які він установив, із хірургічною точністю чистісінько зрізали ліве крило. Частота гуркоту переконувала, що від правого крила залишився уламок, поверхні якого вистачало, щоб підтримувати трохи меншу за максимальну крейсерську швидкість. Дві хвилини сорок п’ять секунд плюс-мінус чотири секунди.

Колвін потягнувся до свого калькулятора, але той уже літав салоном, наштовхуючись на торнадо пляшок, келихів, подушок і тіл, що не були надійно пристебнуті. Вереск був дуже гучний.

Дві хвилини й сорок п’ять секунд. Часу вистачить, аби подумати про багато речей. І можливо, тільки можливо, після двох із половиною років нічних жахіть — часу виста­чить, щоб задрімати без сновидінь. Колвін заплющив очі.