Лети або тремти

Diablitos. Коді Ґудфеллоу

Що може бути гірше, ніж бути зупиненим на митниці південноамериканської країни, коли намагаєшся провезти до неї контра­банду? А як щодо того, щоб опинитися в «боїнгу-727» на дев’яти­кіло­метровій висоті з диявольським живим краденим артефактом у ручній поклажі? У цьому оповіданні Раянові Рейберну ІІІ доведеться вскочити в обидві халепи. Коді Ґудфеллоу — справжня таємниця. Чи справді він вивчав літературу в Ка­ліфор­нійському університеті в Лос-Анджелесі? Чи мешкає він у Бербанку? Чи заробляв він колись на життя, працюючи «непримітним композитором саундтреків до порнофільмів»? Можливо, щось із цього правда, можливо, все, а може, й нічого. Але можете бути впевнені: він знає, як зробити так, аби у вас кров застигла в жилах, і ви дякуватимете Богові, що Раян Рейберн не сидить поруч із вами.

Невидимий і невгамовний Раян Рейберн ІІІ не виказує жодного хвилювання, долаючи перевірку безпеки та паспортний контроль в аеропорту Нікоя Ґуанакасте; він був крутим американським туристом, аж доки його не вивели з черги на посадку, завели за ширму й наказали відкрити сумку.

Простодушно всміхаючись, він продемонстрував посадковий талон, митну декларацію та паспорт нікчемному митнику. Нічого страшного, ви просто виконуєте свою роботу. Просуваючись далі, ніхто з пасажирів навіть оком на нього не глипнув. Перевірка мала бути вибірковою, але він був білим чоловіком і подорожував самотою. Літак він, напевно, не збирався підірвати, однак були великі шанси на те, що він перевозить контрабанду чи навіть працює кур’єром las drogas[24]…

Це не якась бананова республіка, де зникають туристи. Коста-Рика — майже цивілізована країна; чорт забирай, навіть ліпша, адже в них немає армії, а замість державної поліції працює «патруль безпеки». Однак королевою залишається la mordida[25]. Раян озирнувся, шукаючи наглядача чи камеру, легковажно всміхнувся й витягнув із поясного гаманця п’ять двадцяток. Митник, перш ніж узятися до автопсії Раянового речового мішка, натягнув блакитні гумо­ві рукавички.

Ґуанакасте був дещо моднішим за більшість сучасних латиноамериканських аеропортів, та в ньому однаково панувала атмосфера дешевого науково-популярного фільму 70-х, дія якого відбувається у футуристичній в’язниці. По всіх усюдах пасажирів намагалися присоромити таб­лички з картинками в’язнів у каптурах і кайданках, що мучилися від думок у бульбашках: «Навіщо я намагався провезти контрабанду?»

Уперта верхня губа. Не намагайтеся всміхнутися йому чи побазікати. Не виконуйте за них їхню роботу. Ідіоти, яких вони ловлять, завжди повідомляють на широкий загал про свою провину, розповсюджуючи навколо огидні токсичні хвилі, що здатні вбити канарку. Він не робив нічого забороненого. На контрольному пункті й гадки не мали, на що дивляться, а навіть якщо цей чолов’яга знав, це навряд чи вартувало затримки рейсу. Раян не перевозить наркотики чи зброю. Він просто черговий турист, котрий везе додому звичайний туристичний непотріб.

Митник із чудернацькою делікатністю розкладав його одяг, фотообладнання та косметичні засоби, наче служник, що готується до пікніку. Понишпорив у торбі, потім заліз глибше, вивернув підкладку й розстебнув подвійне дно.

— Це просто сувенір, сер. — Раян із зусиллям ковтнув повітря, наче дихав крізь мокрий рушник. — Якісь проб­леми? Я купив його в сувенірній крамничці…

Митник не зважав на нього. Просто витріщався на Раянову торбу, поклавши руки на пошкрябаний стіл із неіржавкої сталі. Потім закашлявся, прикривши рота долонею.

Раян роззирнувся, розгорнув готівку, яку тримав у руці, й підштовхнув до митника. Стрімкий потік пасажирів рухався крізь металошукач до виходів на посадку.

— Мій рейс відлітає за десять хвилин, друже.

Продовжуючи кашляти, митник відпустив Раянові документи й жестом відігнав його, наче хмару комарів. Із чоловікового кулака тоненькими нитками звисав слиз.

Раян поспіхом запхав речі в торбу, засунув у кишеню гроші, розвернувся, піднявся поламаним ескалатором, минув довгий майже не освітлений термінал у напрямку свого виходу й аж тоді помітив, що його папери липкі від слини, поцяткованої крапельками крові.

Господи, оце так служба безпеки… Намагається розвести тебе на бабло й заражає туберкульозом. Нічого смішного в цьому не було, але Раян мусив розреготатися, аби не закричати. Вони схопили його, впіймали на гарячому. Той погляд митникових очей, коли він розстебнув подвійне дно, після чого йому зробилося зле… Його оливкова шкіра зблідла, а очі мало не скотилися щоками прямісінько в Раянів пакунок із брудною білизною, де лежала та штука. Сумний виродок знав, на що дивиться. Знав, але нічого не сказав і не торкнувся грошей.

Якщо у світі існувало щось, що могло змусити Раяна перехреститися й промовити молитву, це була та штука в його торбі; і не тому, що він вірив у її магію. Якщо провезти через кордон кіло чистого колумбійського сніжку, можна заробити тридцять штук, перш ніж його розведуть. За дев’ятсот грамів вирізьбленої вручну твердої деревини у своїй торбі Раян міг отримати вдвічі більше, та якщо його впіймають, залишиться молитися про екстрадицію і строк у федеральній в’язниці.

Раян Рейберн ІІІ не збирався облаштувати своє життя так, як це вийшло. Зазвичай він розкладав наживку й чекав, що вона йому принесе. Свій трастовий фонд він профукав на отримання ступеня бакалавра з історії мистецтва, а решту батьківських активів змарнував на тягання Південною Америкою замість пошуків роботи. За три роки поневірянь та отриманих за допомогою неабияких зусиль знань у найтемніших куточках земної кулі він нарешті вивчив урок, який батьки намагалися втовк­мачити йому ще в Пало-Альто. Бути бідним — відстій.

Повернувшись до Каліфорнії, Раян рішуче налаштувався збудувати зі своєю непрактичною освітою кар’єру. Він вивчив галерейний ринок, почав збирати контакти приватних колекціонерів і наштовхнувся на осередок субкультури диваків, які полювали на доколумбові артефакти. Узявся їздити на закупи в різні місця від Мехіко до Вогняної Землі, шар за шаром знищуючи посередників, аж поки в його клієнтському переліку не опинилася дюжина доткомних[26] мільйонерів. Половина старожитностей у південноамериканських музеях були підробками, тож археологи працювали потайки, намагаючись не підпускати до себе грабіжників. ООН та американській митниці вдалося зупинити кілька злочинних мереж, що діяли поблизу Пало-Альто та Стенфорда, проте Раян не світився в колах, котрі працювали напоказ. Його клієнти не хизувалися трофеями з розграбованих поховань на благочинних збіговиськах, а він не торгував лайном, яке можна побачити в «National Geographic».

Хорокуа жили у високогірних долинах хребта Корди­льєра-де-Таламанка, менш ніж за триста двадцять п’ять кілометрів від столиці, та все ж дістатися туди пішки від найближчого проїзного шляху можна було, лише витратив­ши цілий день. Спочатку їх вважали племенем кам’я­ної доби, яке не знало цивілізації, однак у 1950 році фотографо­ві Смітсонівського інституту вдалося сфотографувати їх.

Його світлини ритуалу врожаю хорокуа розповіли трагічну історію їхнього попереднього контакту з цивілізацією, приховану в химерній церемонії. Чоловік у грубо зробленому костюмі бика несамовито гасав навколо сільських хатин усю ніч аж до світанку, а потім з’являлася процесія духів-хранителів у масках, котрі прийшли побороти бика, плюючись на нього кров’ю, після чого він слабшав і помирав. Хранителі у своїх вирізьблених із дерева масках пили кукурудзяну горілку з різноманітними отрутами, викликаючи появу у своїх животах diablitos, які мали помститися за тортури й геноцид, що вдесятеро зменшили плем’я та змусили вцілілих переховуватися у найвіддаленіших туманних лісах Таламанки.

Хорокуа були примітивним з усіх поглядів племенем, яке занадто довго й тяжко боролося за базове виживання, аби створити якісь вигадливі культурні скарби. Їхнє вітання з іноземцями по суті було проханням про їжу. Проте маски для свята врожаю на фотографіях стали справжнім відкриттям.

Усі маски були «розмальовані ротом» (тобто фарбу видували крізь очеретину) в яскраві гарячі кольори, що складались у вигадливі візерунки, які більше нагадували руни, ніж абстрактні орнаменти. Попри ворожість зовнішнього світу, маски хорокуа спровокували справжнє божевілля серед колекціонерів у 70-х. У 1982 році останній представник племені помер від грипу. Однак сусідні племена продовжували боятися їхніх масок.

Не маючи аналогів у цій місцевості, маски були химернішими, вигадливішими та жахливішими за божеств майя чи ацтеків. Сумішшю людських, комашиних, квіткових та тваринних рис вони скидалися на полінезійські й були насичені такою гарячкуватою злістю, що навіть найсуворіші готичні ґорґульї поруч із ними нагадували кольорових мультиплікаційних ведмедиків.

З того, що Раянові вдалося знайти в друкованих джерелах, він зробив висновок, що маски були недоброзичливим варіантом латиноамериканських фей, яких називали дуенде[27]. Це слово походило від іспанського dueño, господар, адже вони були справжніми господарями тих місць, де жили поруч із людьми. Утім іспанська назва, яку дали їм (та й самим хорокуа) сусіди, більше пасувала духам, котрих ніхто не бачив, проте всі боялися, — diablitos, дияволята.

Раян зібрав неймовірні погребальні амулети народу моче[28] під час подорожі-розвідки Колумбією та Перу й успішно надіслав їх своєму таємному клієнтові в Каліфорнію. Він полетів до міста Панама, а звідти поїхав джипом до Кордильєри-де-Таламанки, аби вирушити в похід до Серро-ла-Муерте й розслабитись. Він не сподівався знайти жодних сліди культури хорокуа в музеях примітивних культур і пастках для туристів у безіменних гірських поселеннях. Так і сталося. Самі підробки та імітації — сміття, видовбане з бальси й навмання розфарбоване акриловими фарбами метисами з гір, котрі знали про хорокуа менше за найнедоумкуватішого Раянового клієнта.

Раян Рейберн ІІІ ніколи не завдавав собі клопоту підга­няти успіх. На цьому шляху чекають тільки божевілля та виразки, достатньо спитати в Раянів ІІ й І. Він просто дозволяв усьому гарному притягатися до нього, як завжди і бувало. Стара сліпа жінка перед хижею з холодиль­ником, наповненим теплою, як кров, фантою, зробила дивний жест і закашлялася в кулак, коли він запитав її внучку про хорокуа. Закашлялася в покручену артритом клішню, а коли розтиснула пальці, з долоні злетів червоний метелик.

Дівчинка прикинулася німою, але, допиваючи третю фанту, Раян потинявся поселенням. Усі чоловіки пішли на полювання або рубати дерева, і його не бачив ніхто, крім голого хлопчака, у котрого ще навіть яєчка не опустилися. Хижки купчилися восьмикутником навколо криниці обабіч ідола з мильного каменю заввишки по пояс, такого обвітреного й потертого, що його вирізьб­лені риси перетворилися на ледь помітні западинки.

Раян мало не скрикнув і підкинув у повітря свою бляшан­ку з газованою водою. Це було село хорокуа або його реконструкція, однак імовірність другого варіанту невисока. Чимало племен у цій місцевості ховали своїх небіжчиків під власними будинками, а потім ішли далеко геть. Місце, на якому колись жило вимерле плем’я, нагадувало Чорнобиль кам’яної доби.

Після цього знову з’явилася сліпа старушенція й продала йому за двісті доларів маску. Так Раян збирався розповідати всім допитливим. Він розповів собі цю історію достатню кількість разів, аби майже повірити в неї самому. Те, що сталося насправді, навряд чи було його найгіршим у житті вчинком, тож немає сенсу воскрешати спогади про це.

Маска була автентичною. Здавалося, вона важить кілька­десят кілограмів, проте насправді вирізана з якоїсь невідомої багряно-чорної деревини з джунглів і легша за воду. Фарбами слугували природні барвники: темний інди­го отримували з azul mata[29], бліде прозоре золото — з цибуляного лушпиння, полум’яно- помаранчевий — з плодів аннато[30], багряно-фіолетовий добували з залоз вимираючого молюска, якого називали munice. Несподіваний спалах глибокого тьмяного червоного кольору на зворотному боці маски скидався радше на дикунський підпис, ніж на випадковість, і це, напевно, піднімало її вартість.

У нього вже був постійний покупець — власне кажучи, двоє, і вони несамовито заздрили один одному та змагалися. Коли його літак приземлиться в Лос-Анджелесі, він зможе віддати маску за п’ятдесят тисяч, а то й удвічі більше, якщо протримає її достатньо довго, аби розпустити стримані чутки, що обернуться війною ставок.

Змучений старший стюард притримав для нього двері, не перевіряючи документів. Вийшовши на бетонну смугу, Раян неначе потрапив під видихнутий твариною смерч. З усіх боків злітну смугу стінами смарагдового вогню оточували джунглі. «Боїнг-727» компанії «Pura Vida» нудьгував, чекаючи, поки останні заблукалі пасажири поквапом піднімуться трапом і зникнуть усередині.

Салон був заповнений трохи більше ніж наполовину. Близько п’ятдесяти пасажирів, дві третини з них — американці. Люди здебільшого вже вимкнули лампочки й намагалися заснути на подушках із переробленого паперу, скрутившись калачиком під тонкими нейлоновими ковдрами.

Знайшовши своє місце, Раян застогнав. 11А, під вік­ном, прямо біля крила, поруч із довговолосим та бородатим європейцем і повногрудою азіаткою, котра вовтузилася й налагоджувала несправну вентиляцію на стелі. Обережно підвівшись, аби дозволити йому протиснутися на своє місце, чоловік назвався Деном, а дружину відрекомендував як Лорі.

— Хочете щось почитати? — запропонував він, про­стя­гаючи книжку в паперовій обкладинці. — Я сам написав.

— Досить набридати людям, любий, — пробурмотіла його дружина.

Раян похитав головою й витягнувся на порожніх кріслах з протилежного боку проходу.

Стюардеса розпочала свою пантоміму з інструкціями до польоту, показуючи жестами, як надіти маски та де розташовуються аварійні виходи, під тріскучий супровід іспанською мовою, коли остання пасажирка, затинаючись, подолала вузький прохід і мало не всілася на Раянову торбу.

Рейбернові вдалося вчасно вихопити свій багаж з тіні велетенських сідниць, що опускалися прямісінько на нього. Він уже збирався був сказати: «Дивися, куди сунеш, ідіотко», коли побачив білий ціпок, затиснутий у товстій старечій руці.

Раян заціпенів. Він припав до вікна, а якби сидів біля аварійного виходу, то схопився б за ручку, смикнув її й вистрибнув на крило.

Виставивши перед собою для захисту руку, він спробував протиснутися подалі від цього місця. Сліпа жінка наштовхнулася на стюарда, котрий допомагав їй сісти, потім на бильце сидіння 11С і, намагаючись схопитися за щось рукою, впала йому простісінько в обійми.

Придивившись уважніше, Раян побачив, що сусідка — зовсім дівчинка, років тринадцяти, з довгим кінським обличчям і жахливим рубцями від вугрів. Очі на обличчі випиналися, немов не повністю закручені лампочки. Зіни­ці закотилися, наче дивилися крізь стелю, напівприкриті важкими сонними повіками. Її білий ціпок смикнувся і влучив Раянові по ногах.

Раянові знадобилася мить, аби віддихатись, і трохи більше, щоб опанувати думки. Якщо вільних місць так багато, якого біса її посадили біля нього? Молодий самот­ній американець сидить поруч зі сліпою дівчинкою-іноземкою — ця ситуація напрошувалася на неприємності.

— Хіба в літаку недостатньо вільних місць?

Стюард повернувся до хвостової частини проходу, щоб під фонограму допомогти інструктувати пасажирів.

Напевно, вона не лише сліпа, а ще й глуха, а може, не розуміє іспанської; дівчинка опустилася на місце 11D й сиділа, міцно стиснувши коліна та обхопивши торбинку ручної роботи в народному стилі.

Літак невміло смикнувся назад, а потім покотився на злітну смугу з такою запаморочливою хиткою швидкістю, що Раян замислився, хто кермує літаком. Може, сліпа дівчинка піде в кабіну й допоможе?

Турбіни закрутились, і Рейберн помітив, що дівчинка не пристебнула пасок.

— Сеньйорито, пасок слід пристебнути…

Вона ледь помітно гойднулася, але не відповіла. У руках дівчинка стискала крихітне розп’яття й низку пластмасових чоток, що світилися в темряві і які вона часто цілувала, підносячи до пухких потрісканих губ.

Стюардеса сіла і пристебнулася в передній частині літака. Вочевидь, відповідальність лягла на нього. Через почуття обов’язку та гуманність, подумав Раян, тягнучись, щоб пристебнути пасок сусідки.

— Дозвольте я допоможу вам…

Дівчинка схопила його руку спітнілими тремкими долонями. Вона скрикнула, наче прокинулась від глибо­кого сну й виявила, що її мацають; порожні очі витрі­щалися, немов бачили, як у вічній темряві плаває його обличчя.

Вирвавши руки, Раян спробував заспокоїти сусідку, більше не торкаючись її, але не вдавалося. Вона не чула або не розуміла його, і так перелякана польотом, посеред якого її раптом узявся лапати незнайомий чоловік. Почуваючись дещо присоромлено, Раян озирнувся в пошуках допомоги, але, схоже, ніхто нічого не помічав. Ревіння двигунів гучнішало й заглушило її зойк, а тоді якесь хитке п’яне пришвидшення втиснуло їх у крісла.

Коли шасі сховалось, а літак відірвався від землі, дів­чинка повернулася до своїх мовчазних молитов. Раян сів обличчям до стіни та зробив собі подушку зі світшота. Краплі дощу шмагали скло, а за вікном танцював, стікаючи кров’ю, миготливий червоний вогник на крилі. Містечко на узбережжі застрягло в клаптях туману, наче велетенський повітряний змій між гілок. Лише кілька загублених вогнів, що могли бути кораблями на морі, свідчили, що місто, яке він щойно покинув, досі внизу.

Рейберн був загартованим мандрівником. Міг спати де завгодно й за будь-яких обставин. Він міцно обхопив ногами свій речовий мішок на підлозі і спробував позбутися думок. Однак йому знадобилося трохи часу, адже щоразу, коли він поринав у дрімоту, сліпа дівчинка голосно кашляла в кулак.

Його думки продовжували повертатися до маски. Митник, побачивши її, закашляв кров’ю, але відпустив його. Невже це просто якийсь божевільний збіг? Плем’я хорокуа знищила хвороба, тож виходило, що їхній фольк­лор вигадав таких собі чарівних духів для захисту та помсти, але їм це не допомогло. Вони давно зникли, а їхня дивакувата сумна релігійка залишилася приміткою до антропологічної книжки, яка так захоплює мільйо­нерів, котрим кортить грати в покер з кровожерливими язичницькими богами. Невже ці маски стали таким собі розповсюджувачем вірусу? Це могло б дещо пояснити, якби він захворів, проте Раян почувався нормально, якщо не зважати на звичні тропічні висипки та розлади. З усіх проклять він вірив лише в прокляття бідності.

Вони піднялися на дев’ятикілометрову висоту, коли Раян вирішив, що не спатиме, а докладе всіх зусиль, аби набратися. Він кілька секунд розтирав очі долонями. Мабуть, слід перепросити сліпу дівчинку чи краще навіть пересісти. Раян повернувся, щоб оцінити її стан, і опинився віч-на-віч із маскою хорокуа.

Маска була на дівчинці. Білки її порожніх очей миготіли в щілинах, вирізаних під навислим, плямистим, як у ягуара, чолом. Кожна грань її кутастого обличчя була розмальована іншим тваринним принтом, ніби в цій мстивій потворі злилося все життя джунглів. А опинившись на обличчі сліпої дівчинки, маска ожила.

Стилізовані гіллясті роги, що стирчали з лінії підборіддя та скронь, мерехтіли кобальтовою синявою, наче полум’я газових ріжків. Перекручені ікла у вищиреному роті розчахнулися, мов штифти замка, а з судомних губ йому на сорочку бризнула цівка чорної крові.

Раян відстрибнув, гупнувся головою в багажну полицю та впав на своє місце. Кров, якою його забризкало, була холодна, липка й кишіла якимись прудкими створіннями, що, посмикуючись, зникли під одягом, перш ніж він устиг обтрусити їх. Інші пасажири не почули його крику. Покорчені дівочі руки перегородили шлях до відступу. Вона притискалася ближче, продовжуючи викашлювати згустки крові з паразитами, що просочувала його, і Раян тонув у цій крові, випроставши руки й намагаючись зірвати з дівчинки маску.

Маска відійшла зі звуком, який видають іржаві цвяхи, коли їх висмикують з гнилого дерева. Разом із нею відірвалося обличчя, і дівчинка втиснула Раяна в стіну, притискаючись до його грудей холодною липкою вилицею.

Прокинувшись, Раян, напевно, скрикнув. Обличчям він притискався до холодного вікна. Решта тіла свербіла від поту. Чоловік почувався п’яним, мовби закинувся кількома пігулками амбіену[31], хильнувши перед цим декілька чарок текіли.

Він повільно, обережно повернувся подивитися на сліпу дівчинку. Вона сиділа рівнісінько, закинувши голову на твердий підголівник, а її ритмічне дихання нагадувало булькання води в страшенно забитій каналізації.

Її столик був опущений, на ньому стояла напівпорожня пластянка, а поруч лежав пакуночок із фольги, з якого висипалося щось на кшталт маринованих фруктів, і її чотки, що світилися в синюватому мороці, наче плутоній. Поки він спав, розвезли напої.

На дівчинці була сукенка з домотканої бавовни, рясно вигаптувана крикливими метеликами і пташками. Поки Раян розглядав свою сусідку, стримуючи бажання вщипнути себе, вона розривалася від невпинного задушливого кашлю з червоною мокротою. Нахрін це, подумав він і схопив свою торбу. Обережно прибравши сміття з її столика, він склав його на спинці крісла 10D й розстебнув свій пасок.

У салоні було спекотніше, ніж на грьобаному Юкатані. У внутрішньому вусі пульсувало, як завжди під час польо­тів, але здавалося, наче він опинився глибоко під водою, а не долає горішні шари атмосфери. Єдиними джерелами світла були оптоволоконні смужки вздовж проходу та кілька вогників над пасажирами — ті куняли над своїми ноутбуками або читали кіндли, запхавши у вуха навушники від айподів.

Почергово пересуваючи кінцівки з абсолютною зосе­редженістю, Раян підвівся зі свого місця, перекинув ногу над колінами дівчинки та опустив її в проході. Це був гарний план, і він поводився дуже обачно, але ступня на чомусь послизнулась, і чоловік витягнувся в шпагаті з придушеним зойком.

Коліна дівчинки уп’ялися йому в сідниці. Раян приготувався до криків та ударів кулаками, але нічого не сталося. Дівчинка так несамовито закашлялась, що він відчув її подих крізь сорочку. Змагаючись із панікою, Рейберн переліз через дівчинку в прохід, схопив свою торбу й перекинув її над опущеною вві сні головою пасажирки з місця 10D — огрядної квочки з вусами та подвійним оберемком зіщулених у неї на колінах дітей.

Він, мабуть, відключився години на дві. Літак смикався в повітряних ямах десь над неосвітленими просто­рами Мексики. У проході — нікого, лише виписували петлясті кола в такт стрибкам літака кілька горняток. Стюардеси ніде не було видно.

Раян поспішив проходом, намагаючись не наштовхуватися на звислі руки й ноги пасажирів. Останній ряд крісел перед туалетом був порожній, і чоловік кинувся до них, наче змучена морською хворобою людина.

Щойно Рейберн дістався до крісел, літак тривожно пірнув униз, і чоловік гупнувся на сидіння. Серце ка­латало як несамовите, м’язи тремтіли від припливу марно витраченого адреналіну. Коли він кинув торбу на сусіднє сидіння, вона здалася невагомою. От лайно, оце він завівся. Слід було випити. Можливо, стюардеса дозволить купити пляшечку чогось міцного. Хай йому грець, може, вона навіть вип’є разом з ним. Він заслуговує чогось гарного після всього, що пережив.

Раян поколисав свій речовий мішок стегном. Той був невагомим, бо порожнім.

Від шоку його немов струмом ударило. Розчахнувши замок-блискавку, Раян запхав руку в торбу й виявив, що дивиться, як стискаються його власні пальці, коли вони з’явилися з дірки в дні. У торбі були лише кілька скручених пар шкарпеток і труси-боксери — мокрі, клеїлися до стінок торби, вкриті якоюсь гидкою чорною пастою. Дірка в подвійному нейлоні з’явилася не тому, що тканина порвалася. Це була грьобана роззявлена кругла дірка, немовби тканина розчинилася… чи її щось пожувало.

— Бляха! — процідив Раян крізь зчеплені зуби, дивлячись у прохід, де його речі витягнулися аж до старого місця, наче розкладені на розпродажі. Він, похитуючись, пішов проходом, щоб зібрати липкі стоси свого одягу. Нарешті рука наштовхнулася на щось важке, і чоловік схопив предмет, вдячно шепочучи, але виявилося, що це набір для гоління.

Раян відчував, як прикипіли до нього погляди, й був переконаний, що хтось насміхається з його скрути, проте всі обличчя відвернулися, притиснувшись до сусідського плеча або відкинувшись назад із роззявленим ротом.

Вереск двигунів, здавалося, стих, літак нахилився вперед, і горнятка в проході покотилися до носової частини. Вони що, вже почали спускатися?

Кінець кінцем Раян дістався до свого старого місця. Ден і Лорі міцно спали. Килим навколо сліпої дівчинки в кріслі 11D був мокрий, мов губка, де-не-де рідина зібралася в калюжки. Мабуть, її знудило, з огидою подумав чоловік, або обмочилася. У проході його маски не було, тож вона, напевно, впала під сидіння, коли він тікав. Під час хитавиці вона могла покотитися геть, могла опинитися де зав­годно в цьому клятому літаку. Він не мав іншого виходу, крім як вирушити на пошуки.

Раян почав уклякати поруч зі сліпою дівчинкою. Літак знову смикнувся вперед, і чоловік беркицнувся на підлогу. Він витягнув руку, прикриваючи голову, і влучив оком у бильце крісла. Впав, засміявся через власну незграбність, аж тут його щось протнуло.

Падаючи, він переніс вагу на праву ногу, і його простромила стріла чистого болю — біль зосередився під правою колінною чашечкою й прогризався в ніжну плоть між пучком сухожиль і зворотним боком коліна.

За ціле життя Раян не відчував такого болю, аж доки не спробував випрямити ногу: те, що протнуло делікатний механізм його коліна, луснуло десь усередині, й біль залив увесь навколишній світ.

Завиваючи, він скрутився на підлозі й притиснув простромлене коліно до грудей. Раян безупинно скрикував, але не одразу збагнув, як дивно, що ніхто в літаку не реагує на нього.

Потягнувшись до пари на місцях 11B й 11C, він так рвучко зісмикнув із них ковдру, що Денів роман полетів у прохід. Подружжя гупнулося головами, і чоловік сповз тулубом на столик. Із його лівої ніздрі потекла цівка темно-­червоної крові, а за нею з’явився кінчик палички для розмішування кави. Його дружина відригнула, і з її роззявленого рота виповзло щось — червона тінь, залита яскравою артеріальною кров’ю.

Зі слабких, обвислих Раянових губ зірвався стогін. Він знову сперся на ногу, і новий напад болю протнув ціле тіло. У лівій нозі стирчав ніж. Підкасавши джинси, він побачив біле пластмасове руків’я, що стирчало з рани прямісінько в западинці під колінною чашечкою.

Побачивши ніж, чоловік мало не зомлів від нудоти, але подив змусив дивитися далі. Його простромили пластмасовим ножем. Кінчик стирчав з іншого боку — хтось обто­чив або погриз його, і той став гострішим за скальпель.

Раян розвернувся і торкнувся сліпої дівчинки, сподіваючись, що змусить її заверещати, як пожежна сирена, проте вона лише гепнулася на бильце, вдарившись видов­женим порожнім черепом у чоловікове чоло. Її рот розчахнувся, губи були вкриті такими ж блискучими червоними плямами, як і просочений килим, посеред якого він сидів. Шкіра у дівчинки була холодна, як мармур, кінцівки безладно теліпались, як у ляльки, але вона смикнулася до чоловіка в посмертному нападі кашлю.

Вони з’явилися в неї з рота. Поки вона розривалася від кашлю, вони сповзали з губ і падали на затоплену луку дівочих колін, звідки кидали на Раяна злостиві погляди над бильцями.

Своїми рифленими тораксами й скошеними екзоскелетними кінцівками вони нагадували жуків чи паличників. Їхні тіла безладно позичили риси комах, рептилій та земноводних, але відразливі обличчя були (чи ховалися за) мініатюрними масками, які хорокуа надівали на свято врожаю.

Найвище з цих створінь було двадцять сантиметрів завбільшки, але вони зверхньо дивилися на Раяна зі свого сідальця — вони були його господарями.

Рейберн позадкував, відступаючи проходом до кабіни пілотів. Куди не кинь оком, він бачив, як мертвими тілами повзають ці створіння, глипаючи на нього над кріслами. Він минув матір із дітьми, розпухлими й чорними від задухи; бізнесмена, що згорбився над своїм ноутбуком (з того місця, де колись були очі, стриміли кулькові ручки); стюар­десу (відбита шийка пляшки пива «Імперіал» стирчала з отвору в її горлі). Раян відступав, аж доки його не зупинив твердий броньований корпус кабіни пілотів.

У літаку всі були мертві, але сьогодні кабіни пілотів захищені не гірше за банківські сховища. Раян кинувся до дверей, волаючи, щоб йому відчинили, поки його не вбили, щось убило всіх у салоні, але це був не він, він не винний і не заслуговує смерті…

— Пані й панове, дякуємо вам за політ компанією «Pura Vida» і просимо дочекатися повної зупинки літака, перш ніж вмикати особисті електронні пристрої та намагатися забрати багаж…

Це був спокійний, мало не сонний голос, що заколисував… і він був записаний. За розкладом вони прибували до Лос-Анджелеса не менше ніж за годину.

Двері лишалися запечатаними. Екіпаж за ними теж міг бути мертвий. А може, їм абсолютно байдуже, що тут відбувалося. Раян розвернувся, щоб пошукати телефон.

Темрява вистрибнула з крісел, затопила прохід і потек­ла до нього, мов армія мурах. Раян узявся гупати в двері, горлаючи без слів, але вони прийшли не для того, щоб убити його.

Вони хотіли, щоб маска дісталася йому. Вони принес­ли її чоловікові й поклали на підлогу.

Вони чекали, щоб він надягнув її.

Літак смикнувся, коли випущене шасі зустрілося з неса­мовитим вітром. Салон скидався на неосвітлену печеру, але крізь вікна вже лилось огидне натрієве світло Тіхуани, бурштинове, як водозлив у громадському туалеті.

Скрутившись під дверима, Раян повільно збагнув, що не помре. Занімілими пальцями він підняв маску, занадто пізно подивившись на неї новими очима. Це не сувенір, не скарб, навіть не маска взагалі.

Це двері.

Пролита ним кров відчинила їх. Щоб змусити їх піти, достатньо було знову відчинити двері. Це просто, нема іншого вибору, крім як погодитися.

Раян натягнув маску на обличчя. Її тверда шорстка внутрішня поверхня пестила чоловікове обличчя трісками, що росли й перепліталися в нього під шкірою.

Вони вилазили одне на одного, щоб дістатися Раянових вуст. Його вузький рот із іклами пропускав лише одне створіння за раз, а їхня кількість була незліченна. Вони поспішали його охопленим дрижаками тілом до воріт-зубів, і Раян відчував, як невгамовні, спраглі створіння гуртуються в його животі, відчував усередині себе цілий новий світ — холодний, чорний і нескінченний.

Перш ніж останнє створіння зникло у чоловіка в роті, «боїнг-727», різко смикнувшись, торкнувся колесами злітної смуги й помчав нею, наче це були розкидані брили.

Коли літак, зробивши останній пірует, нарешті зупинився і в салоні ввімкнулися вогні, жоден пасажир не заметушився, щоб увімкнути мобільник чи спробувати дістати з полиці свій багаж. Раян звівся на ноги і ще раз постукав у двері кабіни пілотів, але те, що причаїлося за ними, заповзялося там і лишитись.

Він відсунув засув на дверях салону й повернув колесо. Двійко вантажників допитливо притиснулися носами до ілюмінатора й постукали по склу. Раян усміхнувся їм, забувши, що його обличчя в масці, й розчахнув двері.

Він намагався все пояснити, але вони на нього не дивилися. Вони впали на коліна, задихаючись від червоного мокротиння. Чоловік протиснувся повз них, спустився сходами, а тоді уклякнув і поцілував злітну смугу роздвоєним чорним язиком.

Як добре після всіх цих поневірянь повернутися додому…